14.2. Позовна заява та її реквізити

Позовна заява - це встановлена законом форма звернення до суду для вирішення спору про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Позовна заява є зовнішньою формою виразу позову, у ній відоб­ражено всі елементи позову та інші відомості, потрібні для правильного і швидкого розгляду та вирішення справи. Тому важливим є правильно і чітко вказати всі реквізити позовної заяви, передбачені нормами ЦПК України.

' Див.: Кравчук, В. М., Угриновська, О. І. Науково-практичішй коментар Цивільного процесуального кодексу України / В. М. Кравчук, О. І. Угриновська. - К. : Істина, 2006. - С. 350.

Згідно ч. 1 ст. 119 ЦПК України, позовну заяву треба подавати у письмовій формі. Вона має містити загальні відомості, обов'язкові для роз­гляду і вирішення справи, а також для встановлення зв'язку з учасниками цивільної справи. Додержання форми і змісту позовної заяви є однією з умов здійснення права на пред'явлення позову.

Відповідно до ч. 2 ст. 119 ЦПК України, позовна заява має містити такі реквізити:

1. Найменування суду, до якого її подано.

2. Ім'я (найменування) позивача, його місце проживання або місцезна­ходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку, якшо він відомий.

Таке ж правило діє щодо сторони відповідача.

Крім того, у разі виникнення співучасті обов'язково зазначають такі ж реквізити щодо усіх співучасників (співпозивачів і / або співвідповідачів).

Якщо позовну заяву подає представник позивача, треба також зазначити ім'я представника позивача, його місце проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку, якщо він відомий.

У разі пред'явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод чи інтересів іншої особи, у позовній заяві обов'язково зазначаються відомості про особу, в інтересах якої пред'явлено позов, а також реквізити осіб, які діють в інтересах іншої особи. У цих випадках, відповідно до ч. 6 ст. 119 ЦПК України, у позовній заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення.

Правильно вказані реквізити сприяють правильному визначенню під­судності справи, відсиланню копій позовної заяви та доданих до неї доку­ментів, повідомлень і викликів.

Можливі випадки, коли місце проживання відповідача не відоме або відповідач не має місця проживання в Україні. У такому разі потрібно керуватися ч. 9, 10 ст. 110 ЦПК України.

3. Зміст позовних вимог. Тобто позивач зобов'язаний вказати, у якій формі, у який спосіб суд має надати йому захист. Вимоги до суду можуть полягати у визнанні прав, присудженні відповідача до здійснення певних дій, до припинення або зміни правовідносин тощо. Вимога має бути сфор­мульована конкретно: передати річ, стягнути певну суму коштів тощо. Вона може бути сформульована і факультативно: передати майно, а якщо його не буде виявлено в натурі, стягнути його вартість. Правильна вказівка вимог позивача визначає характер рішення, яке ухвалюватиметься у справі.

4. Ціна позову. Її визначає позивач відповідно до ст. 80 ЦПК України. Якщо позивач не може встановити точної ціни позову, у позовній заяві йому варто обґрунтувати причини неможливості зробити це. Крім того, безпосередньо у позовній заяві або шляхом подання окремого клопотання позивач звертається до суду з проханням визначити попередній розмір судового збору.

5. Обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава позо­ву). Суб'єктивне право, свобода, інтерес, порушені відповідачем і зазначені позивачем як предмет позову, треба обґрунтувати обставинами, які є юри­дичними фактами, що формують підставу позову. Зазначення обставин, з якими позивач пов'язує свої вимоги, має важливе значення для визначення предмета доказування і правильного вирішення справи. Такими обставина­ми можуть бути юридичні факти, ш:о підтверджують належність спірного права позивачеві і про порушення його відповідачем.

У контексті цього питання варто звернути увагу на те, що ЦПК України не вимагає від позивача правового обґрунтування позову, тобто посилань на норми права, які регулюють спірне правовідношення. З цього приводу Верховний Суд України у своїх правових позиціях зазначає, що підстава­ми позову є обставини, що обґрунтовують позовні вимоги, а не посилан­ня позивача на певну норму закону, яку суд може змінити, якщо її дія не поширюється на ці правовідносини. Хоча, насправді, з цього приводу варто зауважити, що вказівка на норму права, яка підлягає застосуванню, відповідає інтересам позивача і полегшує завдання суду.

Проте, якщо позовну заяву подає прокурор, у її змісті потрібно надати юридичне обґрунтування спірного правовідношення і зазначити порушену норму права. Вважаємо, що позовні заяви, які подають юрисконсульти, адвокати також мають містити юридичне обґрунтування спірного правовід­ношення і вказівку на порушену норму права.

6. Докази, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування. Зауважимо, що мова йде саме про зазначення, а не подання доказів. Так, хоча згідно зі ст. 119 ЦПК України позивач має підтвердити доказами викладені в позовній заяві обставини, які обґрун­товують вимоги позивача, вважаємо, що невиконання цієї вимоги у разі неподання доказів не перешкоджає відкриттю провадження у справі. Така позиція базується на тому, що тільки сторона у справі може визначати, коли і які докази їй подавати. За загальним правилом, сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі (ч. 1 ст. 131 ЦПК України). Тому неподання доказів разом із позовною заявою не повинно бути підставою для залишення її (заяви) без руху. Крім того, відсутність доказів у позовній заяві не може бути і підставою для застосування будь-яких санкцій до позивача. Відмова в судовому захисті з мотивів відсутності доказів також є недопустимою.

7. Перелік документів, доданих до заяви (наприклад, квитанція про сплату судового збору, свідоцтво про народження дитини, якщо позовну заяву подає представник позивача - довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження тощо).

Крім перерахованих реквізитів, у позовній заяві можуть бути викла­дені клопотання позивача (наприклад, про звільнення від сплати судового збору).

Позовну заяву має підписати позивач або його представник. У позовній заяві зазначають дату її подання. Треба пам'ятати, що днем подання позов­ної заяви до суду є не дата, вказана у позовній заяві, а день її реєстрації в канцелярії суду, до якого її подано.

Згідно зі ст. 120 ЦПК України, позивач має додати до позовної заяви її копії та копії всіх доданих до неї документів, відповідно до кількості від­повідачів і третіх осіб. Усі ці копії потрібно подавати одночасно із заявою, інакше суддя змушений буде залишити позовну заяву без руху. Правило піодо подання копій документів не поширюється на позови, що виникають із трудових правовідносин, а також про відшкодування шкоди, завданої внаслідок злочину чи каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду.

14.3. Розгляд судом звернення про відкриття провадження у справі та правові наслідки розгляду звернення

Позовна заява є формою звернення до суду, вивчаючи яку суддя має можливість зробити висновок про необхідність або неможливість відкриття провадження у цивільній справі. Отже, одержавши позовну заяву, суддя для вирішення питання про можливість відкриття провадження у справі повинен з'ясувати чи немає підстав: 1) для залишення позовної заяви без руху; 2) для повернення позовної заяви; 3) для відмови у відкритті про­вадження у справі.

Підставами для залишення позовної заяви, заяви без руху є недодер­жання вимог, встановлених у ст.ст. 119, 120 ЦПК України, а саме: 1) не додержано реквізитів позовної заяви; 2) не сплачено судового збору; 3) не оплачено витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи; 4) не подано копій позовної заяви, заяви та доданих до неї документів.

Про залишення позовної заяви без руху суд постановляє ухвалу, в якій вказує на недоліки позовної заяви і упуш,ення позивача при Гі оформленні. В ухвалі вказується строк для виправлення недоліків, виходячи із розумної можливості виконати вимоги судді. Ухвала про залишення позовної заяви без руху не підлягає оскарженню. Якш;о позивач в установлений строк виконає вимоги, зазначені в ухвалі, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. З цього моменту настають матеріально- правові та процесуально-правові наслідки подання позовної заяви. Інакше

позовну заяву вважають неподаною і повертають позивачеві з усіма дода­ними до неї документами.

Якщо порушення правил ст.ст.119, 120 ЦПК України виявлені при розгляді справи, вони усуваються в ході судового розгляду або настають на­слідки, передбачені п. 8 ч. 1 ст. 207 ЦПК України (п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуаль­ного законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції»).

Частина З ст. 121 ЦПК України визначає підстави для повернення по­зовної заяви. Так, позовна заява підлягає поверненню, якщо:

1) позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про по­вернення йому позову. Хоча мова має йти не про повернення позову, а про повернення позовної заяви. Законодавець чітко встановлює межі здійснення цього права позивачем - до відкриття провадження у справі, тобто до постаповлення судом відповідної ухвали. Реалізацію права на повернення позовної заяви у цьому випадку здійснюють через подання до суду письмової заяви позивача. Таку заяву потрібно подавати через канцелярію суду;

2) заяву подала недієздатна особа. Вирішуючи питання про відкриття про­вадження у справі, суддя з'ясовує цивільну процесуальну нравосуб'єктність лише щодо суб'єкта звернення - юридичної особи. Якщо ж суб'єктом звер­нення є фізична особа, то у суду немає молсливості з'ясувати чи наділена вона цивільною процесуальною дієздатністю. Тому ця підстава, фактично, є декларативною. Недієздатність позивача може бути з'ясована лише після відкриття провадження у справі (наприклад, відповідну інформацію суду надасть відповідач);

3) заяву від імені позивача подала особа, яка не має повноважень на ведення справи. Аналізуючи цю підставу, варто звернути увагу на те, що ч. 1 ст. 121 ЦПК України передбачає обов'язок суду залишити позовну заяву без руху, якщо її подає представник позивача, але до неї не додано довіреності чи іншого документа, що підтверджує його повноваження. У нашому ж випадку мова йде про особу, яка не має повноважень на веден­ня справи. Наприклад, представники органів місцевого самоврядування можуть звертатися до суду в інтересах певної особи, якщо таке право для них передбачено безпосередньо законом. З власної ініціативи, якщо закон не містить прямої вказівки про це, зазначені органи звертатись до суду в інтересах інших осіб не мають права. Якщо ж така ситуація матиме місце на практиці, суддя повинен буде повернути позовну заяву. Тобто мова йде не про неналежне підтвердження повноважень особи на представництво, а саме про відсутність повноважень на ведення справи;

4) справа не підсудна цьому суду. Правила визначення підсудності у цивільному судочинстві передбачено Главою 1 Розділу ПІ ЦПК України.

Тому якщо судця під час прийняття позовної заяви з'ясує, що справа не підсудна цьому суду, він зобов'язаний повернути її позивачеві;

5) подана заява про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених Сімейним кодексом України. Формулювання цієї підстави для повернення позовної заяви не повною мірою відповідає положенням ст. 110 СК України. Зокрема, у ч. 2 ст. 110 СК України передбачено, що позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протя­гом одного року після народження дитини (курсив - С. С.). Тобто у СК України, на відміну від ЦПК України, йдеться про рік «після народжен­ня дитини», а «не до досягнення дитиною одного року». Як правильно з цього приводу зазначає 3. Ромовська, заборона пред'явлення позову про розірвання шлюбу буде чинною і в разі смерті дитини та триватиме до закінчення одного року після пологівЧ Тому вважаємо, що дане правове положення ЦПК України потрібно привести у відповідність із відповідними положеннями СК України.

Варто пам'ятати, що, відповідно до ст. 110 СК України, позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, якщо один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини. Тут мова йде лише про протиправну поведінку - «це значить, що право на розірвання шлюбу не пов'язується із винесенням судом обвинувального вироку»^. У таких випадках суб'єктові звернення потрібно обґрунтувати у позовній заяві протиправність поведінки другого з подружжя та зазначити докази, які підтвердять цей факт.

Крім того, чоловік чи дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнала інша особа. Чоловік, дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною одного року, якщо батьківство щодо неї визнала інша особа або, за рішенням суду, відомості про чоловіка як батька дитини вилучено з актового запису про народження дитини. У цих випадках до позовної заяви позивач зобов'язаний додати документи, які підтверджують зазначені факти.

Перелік підстав для повернення позовної заяви вичерпний. Про повер­нення позовної заяви суддя постановляє ухвалу, в якій вказує підставу для повернення, роз'яснює право на апеляційне оскарження ухвали та зазначає процесуальні наслідки повернення позовної заяви. Якщо суддя повертає позовну заяву, то відповідна ухвала має бути невідкладно (у той же або

' Див.: Ромовська, 3. В. Сімейний кодекс України : иауково-практичіїий коментар / 3. В. Ромовська. - К. : Вид. дім «Іи Юре», 2003. - С. 232. 2 Там само.

на наступний день після постановлення) надіслана позивачеві разом із за­явою та всіма доданими до неї документами. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви.

Після вирішення питань про те, чи немає підстав залишити позовну заяву без руху або повернути її, суддя переходить до розгляду питання про відкриття провадження у справі. Частина 1 ст. 122 ЦПК України вказує, що суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої й оформленої в порядку, встановленому ЦПК України.

У зв'язку з цим суддя повинен перевірити, чи немає підстав для відмо­ви у відкритті провадження у цивільній справі. Відкриття провадження у справі завжди пов'язане з передумовами права на пред'явлення позову, яке включає обставини виникнення і здійснення права на пред'явлення позову. Питання про право на пред'явлення позову вирішується перед відкриттям провадження у справі. Закон пов'язує виникнення права на пред'явлення позову з наявністю або, навпаки, відсутністю певних обставин {детальніше див. тему «Позов»). Перелік підстав для відмови у відкритті провадження у цивільній справі вичерпний.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 122 ЦПК України, суддя відмовляє у від­критті провадження у справі, якщо:

1) Заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства.

До цієї підстава для відмови у відкритті провадження у справі у про­цесуальній літературі включають декілька обставин.

Перша обставина - це неюрисдикційність (непідвідомчість) справи місцевому загальному суду. Право на судовий захист у порядку цивільного судочинства може бути реалізовано, якщо розгляд і вирішення конкретної справи належить до компетенції місцевого загального суду (справа нале­жить до суду цивільної юрисдикції). Застосування цієї підстави пов'язано із розмежуванням компетенції між різними ланками судів (Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції).

Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція загальних судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у де­ржаві. У свою чергу, в ч. 1, 2 ст. 15 ЦПК України зазначено, що у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України або Господарським процесуальним кодексом України віднесено до компетенції адміністративних чи госпо­дарських судів (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про

застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції»).

Отже, якщо вимога, пред'явлена на вирішення до місцевого загально­го суду, не належить до цивільної юрисдикції, суд відмовляє у відкритті провадження у справі. Крім цього, оскільки відповідно до ст. 16 ЦПК України об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, не допускається, то суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрис­дикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі ш;одо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства.

Слід пам'ятати, що пред'явлення позову до суду за наявності договору про передачу спору на розгляд третейського суду не дає підстав для відмови у відкритті провадлсення у справі (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції»).

Друга обставина - неправовий характер вимоги. Так, у юридичній літературі є твердження, що відмовляти у відкритті провадження у справі за цією підставою можна тільки тоді, коли захист права законом прямо заборонений, а якщо вимоги не мають правового характеру, то такі вимоги треба приймати і відмовляти у задоволенні позову. Є й інша позиція, яка полягає у тому, що така поведінка суду буде суперечити принципу проце­суальної економії. Більше того, прийняття таких вимог до розгляду суду суперечить змісту ст. 15 ЦПК, яка включає до юрисдикції суду правові спори, правові вимоги.

Однак потрібно враховувати й інші чинники. Вимога, яка виникає із врегульованих правом відносин, але позбавлена судового захисту, стає незаконною в силу його прямої заборони, неправовою в розумінні відсут­ності права на її пред'явлення і вирішення. Натомість вимога, яка виникла із відношення, не передбаченого правом, як фактична, неправова, у разі застосування до неї аналогії закону чи права стає правовою, законною у розумінні її вирішення і визнання зі сторони держави в особі суду чи ін­шого юрисдикційного органу. У процесуальній літературі науковці з цього приводу зазначають, що вимоги другого виду можуть набути визначення правових, тому потрібно в умовах сучасної правової системи визнати існу­вання так званих неправових вимог як факультативної (спеціальної) пе­редумови. Як негативну передумову потрібно використовувати відсутність спеціальної заборони на розгляд і вирішення вимоги в порядку цивільного судочинства. Вимоги, розгляд і вирішення яких прямо не заборонено зако­ном, за наявності інших передумов права на пред'явлення позову, повинні бути розглянуті по суті з ухваленням відповідного судового акту'.

' Див.: Граждаиское процессуальїюе право : учебиик / іюд общ. ред. ироф. Л. В. Тумановой. - М. : ТК Велби, Изд-во Проспект, 2008. - С. 273.

Третя обставина - відсутність процесуальної правоздатності та заінте­ресованості у особи, яка звертається за судовим захистом.

Цивільна процесуальна правоздатність - це встановлена законом здатність мати цивільні процесуальні права й обов'язки. Закон наділяє цивільною процесуальною правоздатністю рівною мірою всіх фізичних та юридичних осіб. Цивільне процесуальне законодавство не допускає будь- яких обмежень процесуальної правоздатності. Разом з тим, як правильно зазначає В. Мамницький, ця передумова може стосуватися тільки сторін- організацій, оскільки сторонами мол<уть бути тільки організації, наділені правами юридичної особи'. Вважаємо, що відсутність цивільної процесу­альної правоздатності в суб'єкта звернення-організації, яка не має статусу юридичної особи, свідчить про неналежність позивача у цивільній справі. У свою чергу, неналежність позивача може бути з'ясована лише на стадії судового розгляду, а отже, є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову.

Заінтересованість є передумовою права на пред'явлення позову в силу того, що згідно зі ст. З ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх поруше­них, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частина 2 цієї статті передбачає, що у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким закон надав право захищати права, сво­боди та інтереси інших осіб, державні чи суспільні інтереси (у вказаному випадку зазначені суб'єкти мають у позовній заяві зазначити підстави такого звернення, обґрунтувати право на звернення в інтересах фізичної особи, держави чи суспільних). Тобто юридична заінтересованість означає, що звернутися до суду можна за захистом свого права у всіх випадках, коли воно підлягає судовому захисту, а за захистом чужого - тільки у випадках і в порядку, передбаченому законом.

Багато науковців не визнають юридичної заінтересованості передумовою права на пред'явлення позову до суду. Так, наприклад, на думку В. Яркова, визнання заінтересованості як передумови має негативні наслідки, оскільки в цьому разі для з'ясування заінтересованості потрібно встановити наявність суб'єктивного права, яке і входить до предмета захисту. Зробити це до прийняття заяви неможливо. На нашу думку, у таких випадках доцільніше ухвалювати рішення про відмову в задоволенні позову (заяви), оскільки, встановивши відсутність в особи суб'єктивного матеріального права, яке вона захищає, або охоронюваного законом інтересу, суд дає відповідь по суті заявлених вимог. Це і відрізняє рішення суду від ухвали суду.

2) Є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про за-

' Див.: Цивільне процесуальне право України/заред. проф. В. В. Комарова. X., 1999. - С. 240-241.

криття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Відмова від позову не позбавляє другу сторону права пред'явити такий самий позов до особи, яка відмови­лась від позову.

Передусім цей пункт потрібно розділяти на декілька підстав для відмови у відкритті провадження у цивільній справі.

Перша з них - наявність рішення, яке набрало законної сили, ухвале­ного у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Друга - наявність ухвали суду, яка набрала законної сили, про закрит­тя провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Варто пам'ятати, що відмова від позову не позбавляє другу сторону права пред'явити такий самий позов до особи, яка відмовилась від позову.

Третя - наявність ухвали суду, яка набрала законної сили, про закриття провадження у справі у зв'язку з укладенням мирової угоди у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Цей пункт ст. 122 ЦПК України виходить із загального правила про те, ш,о з однією і тою ж вимогою можна звертатися до суду лише раз. Судове рішення (і рішення суду, і ухвала суду), яке набрало законної сили, на­буває якості виключності і обов'язковості для всіх без винятку суб'єктів. Наявність судового рішення, яке набрало законної сили, виключає мож­ливість звернутися до суду з аналогічною (тотожною) заявою. Під тотож­ним позовом розуміють збіг усіх елементів позову та сторін. Ті позови, які збігаються за предметом і підставою, але пред'явлені із зміною суб'єктного складу, не вважаються тотожними.

У цивільній процесуальній літературі вказано, ш,о тотожність збері­гається за правонаступпицтва, оскільки правонаступник замінює правоно- передника і всі процесуальні дії, вчинені правопопередником, для нього є обов'язковими. Розповсюдження виключності на правонаступників осіб, які беруть участь у справі, зумовлено нерозривним зв'язком між матеріальними правами, які захищаються, і процесуальними правами та обов'язками, які виникають у процесі такого захисту. Тотожність предмета зберігається під час зміни розміру позовних вимог, так ^к при цьому залишаються незмін­ними предмет і підстава позову. Тотожність зберігається за пред'явлення зустрічного позову, позову органів державної влади, органів місцевого са­моврядування, прокурора. Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, фізичних та юридичних осіб на захист прав, свобод та інтересів інших осіб, якщо уже є рішення за вимогою самого суб'єкта спірного пра- вовідношення. Зміна однієї альтернативної вимоги не виключає тотожності предмету позову.

3) У провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Аналізуючи цю підставу для відмови у відкритті провадження у справі, насамперед треба звернути увагу на те, що законодавець прив'язує розгляд тотожного позову до конкретного органу - у цьому або іншому суді. Це зрозуміло, оскільки, як уже зазначалося, з однією вимогою можна зверта­тися до суду лише один раз. У зв'язку з цим, виходячи із загальних засад здійснення правосуддя, неможливим є одночасний розгляд тотожного позову у декількох судах.

Ця підстава викликає і друге запитання - як під час вирішення питання про відкриття провадження у справі суддя виявить те, що тотожна справа є у провадженні цього чи, тим більше, іншого суду. Видається, на практиці, це зробити майже нереально. Наявність у провадженні цього чи іншого суду тотожної справи, фактично, можна виявити лише після відкриття провад­ження у справі, якщо хтось з учасників цивільної справи заявить про це. Погоджуємось з авторами, які вказують на те, що про наявність тотожної справи суд найчастіше дізнається під час попереднього судового засідання і в разі підтвердження цього факту залишає заяву без розгляду.

4) Є рішення третейського суду, прийняте Б межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконав­чого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді виявився неможливим.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про третейські суди» юридичні та / або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

У випадку, якщо третейський суд ухвалив рішення і воно набрало за­конної сили, особа не може повторно звертатись із тотожним позовом до суду. Однак звернення для вирішення спору у судовому порядку можливе, якщо суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і роз­гляд справи в тому ж третейському судів виявився неможливим. Зокрема, згідно зі ст. 56 Закону України «Про третейські суди», заява про видачу виконавчого документа може бути подана до компетентного суду протягом трьох років з дня прийняття рішення третейським судом. Така заява підлягає розгляду компетентним судом протягом 15 днів від дня Гї надходження до суду. Про час та місце розгляду заяви повідомляють сторін, проте неявка їх не є перешкодою для судового розгляду заяви.

Під час розгляду заяви про видачу виконавчого документа компетен­тний суд повинен витребувати справу з постійно діючого третейського

суду, де зберігається справа, яку мають скерувати до компетентного суду протягом п'яти днів від дня надходження вимоги. У такому випадку строк вирішення заяви про видачу виконавчого документа продовжується до одного місяця.

Ухвалу про видачу виконавчого документа скеровують сторонам про­тягом п'яти днів від дня її прийняття. Сторона, на користь якої видано виконавчий документ, одержує його безпосередньо у компетентному суді.

Після розгляду компетентним судом заяви про видачу виконавчого доку­мента справа підлягає поверненню до постійно діючого третейського суду.

Компетентний суд відмовляє в задоволенні заяви про видачу виконав­чого документа, якщо:

- на день прийняття рішення за заявою про видачу виконавчого доку­мента рішення третейського суду скасовано компетентним судом;

- справа, у якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;

- пропущено встановлений цією статтею строк для звернення за видачею виконавчого документа, а причини його пропуску суд не визнав поважними;

- рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третей­ською угодою, або цим рішенням вирішено питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішено питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасувати мол<на лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;

- третейську угоду визнав недійсною компетентний суд;

- склад третейського суду, який прийняв рішення, не відповідав вимо­гам, які передбачено цим Законом;

- рішення третейського суду містить способи захисту прав та охороню- ваних інтересів, які не передбачені законами України;

- постійно діючий третейський суд не надав на вимогу компетентного суду відповідної справи.

Ухвала компетентного суду про відмову у видачі виконавчого докумен­та, якщо її не оскаржили в апеляційному порядку, набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження. У разі подання апеляції ухвала компетентного суду набирає законної сили після розгляду справи судом апеляційної інстанції.

Сторони мають право протягом 15 днів після винесення компетентним судом ухвали про відмову у видачі виконавчого документа оскаржити цю ухвалу в апеляційному порядку. Після набрання законної сили ухвалою про відмову у видачі виконавчого документа спір між сторонами може вирішити компетентний суд у загальному порядку.

5) Після смерті фізичної особи, а також у зв'язку з припиненням юри­дичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

Ця підстава зобов'язує суддю до вчинення певних процесуальних дій. Суддя, у разі смерті фізичної особи, а також у зв'язку з припиненням юридичної особи (звертаємо увагу, що під припиненням юридичної особи у цьому випадку слід розуміти ліквідацію юридичної особи), яка є однією із сторін у справі, має перевірити, чи спірні правовідносини допускають або, навпаки, не допускають правонаступництва. Наприклад, право вима­гати відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язано з особою потерпілого і носить особистісний характер. Це право, відповідно до п. З ст. 1219 ЦК України, не входить до складу спадщини, тому не може переходити як спадщина, а, отже, не виникає правонаступництва. Якщо фізична особа подала позовну заяву про від­шкодування шкоди, завданої каліцтвом, але до відкриття провадження у справі померла, суддя має відмовити у відкритті провадження у справі за поданою позовною заявою.

За загальним правилом, питання про відкриття провадження у справі або про відмову у відкритті провадження у справі повинно бути виріше­но суддею не пізніше десяти днів з дня надходження заяви до суду (ч. З ст. 122 ЦПК України).

Із загального правила щодо перебігу строку на вирішення питання про відкриття провадження у справі законодавець встановлює виняток. Перебіг десятиденного строку на відкриття провадження у справі може починатися від моменту закінчення строку, встановленого для усунення недоліків позов­ної заяви (ч. З ст. 122 ЦПК України). Мова йде про випадки, коли позовна заява після її надходження до суду (наприклад, 01.07.2008 р.) залишаєть­ся без руху (з 02.07.2008 р. по 07.07.2008 р.) через те, що позивачем не сплачено судового збору. Позивач у встановлений в ухвалі строк сплачує судовий збір (06.07.2008 p.), подає до суду квитанцію про сплату судового збору (07.07.2008 p.). Це означає, що позовна заява вважається поданою в день первісного Гі подання до суду (01.07.2008 p.). Але десятиденний строк на вирішення питання про відкриття провадження у справі буде обчислю­ватися не від дня її первісного надходження до суду (01.07.2008 p.), а саме з наступного дня, після закінчення строку, встановленого для усунення недоліків (з 08.07.2008 p.).

Про відкриття провадж:ення у цивільній справі або про відмову у відкрит­ті провадження у цивільній справі суддя постановляє відповідну ухвалу.

В ухвалі про відкриття провадження у справі суддя зазначає: 1) найме­нування суду, прізвище, ініціали судді, який відкрив провадження у справі, помер справи; 2) ким і до кого пред'явлено позов; 3) зміст позовних вимог; 4) час і місце попереднього судового засідання; 5) пропозиція відповідачу подати у зазначений строк письмові заперечення проти позову та посилання на докази, якими вони обґрунтовуються. Ухвала про відкриття провадження у цивільній справі апеляційному оскарженню не підлягає.

В ухвалі про відмову у відкритті провадження у справі суддя зобов'язаний зазначити підстави відмови у відкритті провадження, роз'яснити право на апеляційне оскарження ухвали та зазначити процесуальні наслідки від­мови у відкритті провадження за поданою позовною заявою. Якщо суддя відмовляє у відкритті провадження у цивільній справі, відповідну ухвалу потрібно невідкладно (у той же або на наступний після постановлення день) надіслати позивачеві разом із заявою та всіма доданими до неї документа­ми. Відмова у відкритті провадження у справі перешкоджає повторному зверненню до суду з тотожним позовом.

Завдання для самоконтролю

1. 2.

3.

5.

Викладіть зміст позовної заяви та порядок її подання.

Назвіть підстави для залишення позовної заяви без руху та зазначте процесуальні наслідки вчинення такої процесуальної дії.

Назвіть підстави для повернення позовної заяви та зазначте процесуальні на­слідки вчинення такої процесуальної дії.

Назвіть підстави для відмови у відкритті провадження у справі та зазначте процесуальні наслідки вчинення такої процесуальної дії. Розкрийте зміст ухвали про відкриття провадження у справі.

Розділ 15

ровадженнл J справі цо cf іого розгмду