13.3. Види позовів

Найбільш розповсюджена підстава класифікації позовів - за матеріаль­но-правовими і процесуально-правовими критеріями.

Враховуючи матеріально-правовий критерій, позови поділяють на види залежно від характеру спірного правовідношення. Позови можуть виникати із цивільних, сімейних, трудових, житлових та інших правовідносин. Кожен

із цих видів можна поділяти залежно від інститутів чи окремих норм галу­зей права. Наприклад, позови, що виникають із сімейних правовідносин, можна поділяти на позови про поділ майна подружжя, про стягнення алі­ментів, про розірвання шлюбу тощо. Такий поділ має не лише теоретичне, а й практичне значення. З огляду на характер спірних правовідносин суд може вирішити питання про юрисдикцію спору і предмет доказування, визначити суб'єктний склад спору, належність і допустимість доказів тощо. Класифікація позовів на види дозволяє зосередити увагу на процесуальних особливостях розгляду і вирішення окремих категорій справ.

У вимозі до суду про порушення судової справи визначається і спосіб бажаного захисту - як наслідок, на досягнення якого спрямовано цю діяль­ність. За способами процесуального захисту позови поділяються на три види: про присудження, про визнання і перетворювальні.

Позови про присудження - найбільш розповсюджений вид позовів, коли позивач вимагає примусового здійснення обов'язку боржника- відповідача. Кожний процес виникає у зв'язку з тим, що суб'єктивне право позивача порушено або виникла загроза його порушення, внаслідок чого виникає потреба звернутися до суду за захистом свого права. Позови про присуд­ження пред'являють, як правило, у тих випадках, коли право позивача вже порушено і треба вчинити дії для його поновлення. Типовими прикладами позовів про присудження є позови про стягнення аліментів, стягнення бор­гових сум на підставі договору позики, виселення з житла та ін.

Характерною особливістю позовів про присудження є те, що після їх розгляду і ухвалення рішень, якщо останніх не виконують добровільно, вони можуть бути виконані у примусовому порядку, у судовій практиці ці позови нерідко поєднують із позовами про визнання, коли позивач вимагає не тільки визнати за ним право, а й присудити відповідача до виконання конкретних обов'язків.

Позови про визнання - це позови, коли позивач просить суд підтвер­дити наявність чи відсутність між ним і відповідачем правових відносин. Позови про визнання пред'являють у тих випадках, коли порушення права позивача немає, однак між сторонами виникли сумніви стосовно існування чи дійсності між ними відносин, які тягнуть правові наслідки. Звертаючись до суду з позовом про визнання, позивач не ставить перед собою мети про матеріальне присудження. Його мета - усунути сумніви щодо існування правовідносин.

Залежно від мети позивача позови про визнання поділяють на позитивні і негативні. Позови на підтвердження наявності конкретних правовідносин між позивачем і відповідачем (наприклад, визнати право власності на бу­динок), вважаються позитивними. Якщо позивач просить суд підтвердити відсутність певних правовідносин між ним і відповідачем (наприклад виз­нати правочин недійсним), цей позов класифікують як негативний.

Характерною особливістю позовів про визнання є те, що рішення за такими позовами ніколи не потребують примусового виконання, а захист права здійснюється безпосередньо за рішенням суду.

У судовій практиці нерідко позови про визнання доповнюють позови про присудження, коли визнання є неодмінною передумовою присудження. Наприклад, у позовах про поновлення на роботі суд, передусім, повинен визнати звільнення незаконним, а вже потім на цій підставі поновити його на роботі і стягнути плату за час вимушеного прогулу.

Перетворювальні позови - це позови, коли позивач просить суд пере­творити (змінити) правовідносини, що існують між ним і відповідачем.

Залежно від мети, яку ставить позивач, звертаючись до суду, перетво­рювальні позови поділяють на: а) позови, скеровані на зміну правовідносин (наприклад, виділення частки з спільного майна); б) позови скеровані на припинення правовідносин (розірвання шлюбу).

У літературі висловлено заперечення проти виділення цього виду по­зовів. Аргументують це тим, що завдання суду полягає не у творенні пра­вовідносин, а в захисті реальних прав та інтересів, які існують незалежно від суду, а також і тим, що перетворювальні позови охоплені позовами про визнання та позовами про присудження. Такі висновки суперечать чинному законодавству, що передбачає можливість подання позовів про зміну чи припинення правовідношення окремо від позовів про визнання чи присуд­ження. Це зовсім не означає, що суд творить правовідношення. Суд його змінює чи припиняє існуюче правовідношення, а сторони мають право на зміну чи припинення правовідносин ще до виникнення процесу. Наприклад, подружжя, яке не має дітей, за взаємною згодою вправі розірвати шлюб в органах реєстрації актів цивільного стану (ст. 106 СК України). Однак припинити сімейні правовідносини подружжя, яке має дітей, компетентний лише суд (ст. 109 СК України).

Зміна чи припинення існуючих правовідносин є одним із способів за­хисту цивільних прав. Оскільки критерієм класифікації позову на види за процесуальною ознакою є спосіб захисту, то не може бути сумнівів щодо існування перетворювальних позовів.

Характерною ознакою позовів про визнання є те, що їх пред'являють, як правило, тоді, коли у сторін виникли сумніви в існуванні правовідношен­ня, і суд своїм рішенням має усунути їх, тобто визнати його наявність чи відсутність. За подання перетворювальних позовів таких сумнівів у сторін не виникає. Між ними існують правовідносини, і вони знають про це, але просять суд змінити чи припинити їх, що входить до компетенції суду.

Розділ 13. Позов 147

13.4. Право на пред'явлення позову

Конституція України не містить застережень щодо реалізації права на судовий захист, тому поширення юрисдикції судів на всі правовідносини значно розширило можливість здійснення права на звернення до суду.

У теорії цивільного процесуального права частина науковців розглядає право на звернення до суду як право на позов (у широкому його розумінні), інша - як право на його пред'явлення'.

Поняття права на позов належить до найскладніших процесуальних категорій. Термін «право на позов» вживають і в матеріальному, і в про­цесуальному праві. У процесуальному праві більше уваги надають проце­дурі реалізації права па позов, тобто аналізується право на пред'явлення позову.

Процесуальна сторона права на позов полягає в можливості звернення особи до суду. Право на процесуальний захист - це право на розгляд ма­теріально-правової вимоги до відповідача у визначеному процесуальному порядку.

Право на позов - це процесуальний спосіб захисту порушенного, не­визнаного чи оспорюваного суб'єктивного права. Цей захист буде дієвим за умови наявності таких елементів: права на пред'явлення та задоволення позову. Ці дві правомочності взаємопов'язані між собою, адже без реалізації права на пред'явлення позову не може бути реалізовано права на задоволен­ня позовних вимог. І навпаки, здійснюючи право на пред'явлення позову, особа не може бути позбавлена права на розгляд свого звернення.

Цивільне процесуальне право на звернення до суду має всі ознаки суб'єктивного права: належить суб'єктові (особі); гарантується законом; спрямоване на досягнення соціального блага; забезпечується загальними (економічними, політичними, ідеологічними, організаційними) і спеціальни­ми (юридичними) гарантіями; здійснюється в інтересах носія суб'єктивного права (особи)^

Аналіз матеріального та процесуального законодавства та судової прак­тики свідчить, що право на позов - це єдине матеріальне і процесуальне поняття, яке має матеріальний зміст і процесуальну форму. УВ цивільному процесуальному праві не може бути самостійного права на звернення до суду, відірваного від права на позов в матеріальному розумінні, і навпаки. Єдність матеріально-правового змісту права на позов і його процесуальної

' Див.: Добровольський, А. А. Исковая форма защити права / А. А. Добро- вольський. - М., 1965. - С. 77-81.

^ Див.: Пушкар, Е. Г. Коїіституциошюе право на судебиую защиту (граж- даііско-процесуальний аспект) / Е. Г. Пушкар. - Львов, 1982. - С. 17-19.

форми визначають тим, що право на позов - це право на відновлення по­рушеного права у конкретній встановленій законом процесуальній формі, у порядку, що забезпечує об'єктивність і реальність захисту.

Однак, будучи процесуальною формою права на позов, право на пред'явлення позову характеризується самостійністю. Процесуальний по­рядок реалізації права на позов є особливим видом діяльності, яку регулює цивільне процесуальне право, що надає учасникам процесу самостійні про­цесуальні права і обов'язки, які забезпечують реальну можливість одер­жання правового захисту. Тому право на пред'явлення позову - це право на звернення до суду для здійснення порушення цивільної процесуаль­ної діяльності щодо захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу.

Правом на звернення до суду з позовом володіють усі фізичні та юри­дичні особи, а також держава. Таку можливість, надану процесуальним законом, можна реалізувати лише за наявності передумов, встановлених законом (ст. 122 ЦПК України).

У теорії цивільного процесуального права передумови права на пред'явлення позову поділяють на дві групи: суб'єктивні та об'єктивні.

Суб'єктивні передумови - це, передусім, процесуальна правоздатність позивача і відповідача. Право на звернення до суду за захистом виникає од­ночасно з виникненням процесуальної правоздатності. Для фізичних осіб - з моменту народження, для юридичних - з моменту дерл<авної реєстрації.

Суб'єктивною передумовою буде також юридична заінтересованість особи. Відповідно до ст. З ЦПК України, право на звернення до суду має особа щодо захисту своїх прав чи інтересів. Позивач у позовній заяві має вказати свою заінтересованість у справі, посилаючись на зв'язок із ма­теріальним цравовідношенням.

Об'єктивні передумови права на звернення з позовом до суду поділяють на два види: позитивні і негативні.

Передумови, обов'язкові для реалізації права на звернення до суду, називаються позитивними. До них належать: підвідомчість справи суду; правовий характер вимоги позивача.

До негативних належать передумови, з відсутністю яких закон пов'язує можливість звернення до суду: судове рішення, що набуло законної сили, між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; ухвала суду про відмову позивача від позову, ухвала про закриття провад­ження у справі у зв'язку з укладенням мирової угоди тощо.

Всі ці передумови права на звернення до суду з позовом мають виключно процесуальний характер і не зачіпають питання про наявність чи відсут­ність у позивача суб'єктивного матеріального права. Право на звернення до суду з позовом - це право вимагати, шрб заявлений позов був прийнятий до судового провадження, розглянутий у встановленому процесуальному

порядку і щоб по ньому суд ухвалив рішення. У зв'язку з цим суддя не вправі відмовити у відкритті провадження у справі з тих причин, що у позивача відсутнє матеріальне право, тобто право на задоволення позову, якщо ця категорія справ підлягає розгляду в суді.

Якщо суддя встановить відсутність необхідних передумов права на звернення до суду, він відмовляє у відкритті провадження у справі. Якщо ж відсутність цих передумов встановлять під час розгляду справи в судовому засіданні, суд не вправі розглядати таку справу по суті, тож постановляє ухвалу про закриття провадження у справі чи залишає заяву без розгляду або відмовляє в задоволенні позовних вимог.

На практиці зустрічаються випадки, коли одна особа подає до іншої декілька позовних вимог, що випливають з одного правовідношення. У таких випадках позивач має право об'єднати в одній позовній заяві кіль­ка вимог, пов'язані між собою. Якщо таке об'єднання утруднює і затягує розгляд справи, суддя може роз'єнати позови у самостійні провадженя (ст. 126 ЦПК України).

13.5. Захист інтересів відповідача >і

Цивільне процесуальне законодавство гарантує відповідачеві право на захист від заявленого позову. Це право випливає з принципу рівноправності сторін, диспозитивності, змагальності.

Захист відповідача проти пред'явленого позову можна здійснювати в різні способи, передбачені законом, зокрема заперечення проти позову і зустрічний позов.

Заперечення проти позову - це пояснення відповідача, що стосуються правомірності виникнення і розвитку процесу у справі або матеріаль- но-правової вимоги позивача по суті (ст. 128 ЦПК України). У зв'язку з цим заперечення проти позову можуть бути матеріально-правовими або процесуально-правовими.

Матеріально-правове заперечення полягає в тому, що відповідач, не заперечуючи проти виникнення процесу у справі, оспорює матеріально- правову вимогу позивача. Використовуючи матеріально-правове заперечення, відповідач може наводити такі факти і обставини, що спростовують вимогу позивача і підтверджують відсутність у позивача права на задоволення позову повністю або частково. Матеріально-правовими запереченнями проти позову є:

- незаконність вимог позивача (відповідач доводить, що вимоги позивача суперечать закону, зокрема у зв'язку з обранням неправильного

способу захисту порушеного права, через неправильне застосування закону тощо);

- необґрунтованість вимог - відповідач може заперечувати порушення, у якому його звинувачує позивач, неналежністю відповідача, неправильною оцінкою доказів позивачем;

- відсутність у позивача права на звернення до суду (неналежний позивач).

Суть процесуально-правового заперечення полягає в тому, що відповідач, не зачіпаючи матеріально-правової вимоги позивача, висловлює сумніви щодо правомірності виникнення процесу у справі, тобто звертає увагу суду на відсутність у позивача права на звернення до суду, на порушення процесу у цій справі.

Використовуючи процесуально-правове заперечення проти позову, відповідач намагається доказати, що процес у справі виник незаконно і підлягає закриттю. Такими запереченнями можуть бути вказівка на непідвідомчість справи суду; наявність у цій справі рішення суду, яке набрало законної сили; договір про передачу справи на розгляд до третейського суду тощо. Процесуальні заперечення відповідача ґрунтуються на недотриманні процесуальних норм, що можуть бути усунені самим судом.

Зустрічний позов (ст. 123 ЦПК України) - це звернення до суду від­повідача зі самостійною вимогою до позивача про захист його порушенного, невизнаного чи оспорюваного права в процесі, який порушив позивач.

При поданні зустрічного позову відповідач має за мету захистити своє порушене, невизнане чи оспорюване право. У цьому розумінні зустрічний позов є позовом і повинен відповідати всім вимогам, що пред'являються до позову (ст. 124 ЦПК України - форма і зміст відповідно до ст. 119 і 120 ЦПК України). Мета у зустрічного позову є також захист проти вимог позивача. Як правило, зустрічний позов використовує відповідач для того, щоб нейтралізувати первісний позов повністю або частково.

Закон регулює умови пред'явлення зустрічного позову. Відповідно до ст. 123 ЦПК, зустрічний позов приймають до спільного розгляду з первіс­ним позовом, якщо обидва позови взаємопов'язані, і їх спільний розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин, або коли вимоги за позовами можуть зараховуватися, або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.

Про об'єднання зустрічного і первісного позовів суд постановляє ухвалу, що не підлягає оскарженню, оскільки не перешкоджає розгляду цивільної справи. і ■

Право подати зустрічний позов відповідач має до або під час поперед­нього судового засідання (ч. 1 ст. 123). Ми також вважаємо, що таким правов відповідач може скористатися на стадії судового розгляду.

За подання зустрічного позову відповідач сплачує судовий збір, а також витрати на інформаційно-технічне забезпечення, яку нараховують за тими ж правилами, що і за подання позовної заяви.

Після розгляду справи по суті суд ухвалює єдине рішення, у якому дає відповідь і на первісну вимогу позивача, і на зустрічну вимогу відповідача.