12.5. Процес доказування

Судове доказування, як складна процесуальна діяльність, має етапи і складається з елементів.

Досягнення істини у справі неможливе без встановлення фактичних обставин справи, вибору норми права (правової кваліфікації) та висновку про права й обов'язки сторін. Тому в доказовій діяльності можна виділити такі етапи:

- з'ясування фактичних обставин справи - визначення кола обставин, які підлягають доказуванню; встановлення джерела інформації та надання доказів процесуальної форми (збирання доказів); надання доказів суду;

- висновки про правову кваліфікацію встановлених судом фактів та відносин - дослідження доказів, аналіз їх належності, допустимості, до­статності в сукупності, усунення суперечностей між доказами;

- правовий і фактичний висновок зі справи загалом - оцінка доказів.

Істини на кожному етапі можна досягти, використовуючи ті чи інші

елементи доказування, які формують його структуру. У теорії виділяють три елементи доказування:

1) Зібрання доказів. Це дії щодо виявлення, забезпечення та надан­ня суду і витребування судом доказів. Враховуючи правила розподілу обов'язку доказування, ці дії в основному вчиняють сторони або особи, які беруть участь у справі.

Процес доказування для позивача розпочинається до порушення су­дочинства, оскільки у позовній заяві мають бути зазначені докази, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування(п. 6 ст. 119 ЦПК України). Відомо, що провадження у справі порушують лише після звернення позивача або заявника з відповідною заявою до суду або до іншого юрисдикційного органу, але виникнення цивільних процесуальних правовідносин може зумовлюватись також по­дачею заяви про забезпечення доказів до пред'явлення нею позову (ч. З ст. 133 ЦПК України) або забезпеченням позову до подання позовної за­яви з метою запобігання порушення права інтелектуальної власності (ч. 4 ст. 151 ЦПК України).

Підтвердженням того, що доказовий процес передує зверненню до суду, є те, що адвокат має право збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних спра­вах, справах про адміністративні правопорушення, зокрема: запитувати і отримувати документи або їхні копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян - за їхньою згодою тощо (ст. 6 ЗУ «Про адвока­туру»). Тобто адвокат може зібрати докази у справі до звернення до суду і має обґрунтувати зміст позовних вимог, зазначених у позові. Отже, етап зібрання доказів може передувати першій стадії цивільного судочинства - подання позовної заяви (заяви), і відкриття провадження у справі.

Суд сприяє сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, у зібранні доказів. Одним із способів сприяння у зібранні доказів є витребу­вання їх судом. Якщо сторона зіткнулася зі суб'єктивними чи об'єктивними перешкодами у зібранні доказів, вона вправі звернутися до суду із заявою про витребування доказів. У заяві про витребування доказів потрібно за­значати доказ, що підляє витребуванню, обставини, що перешкоджають самостійно отримати доказ, підстави, на яких особа вважає, що доказ має інша особа, а також обставини, які може підтвердити цей доказ (ст. 137 ЦПК України).

Докази, що витребовуються, спрямовують безпосередньо до суду. Якщо особа не має можливості надати доказ, який витребовується, вона зобов'язана про це повідомити суд протягом п'яти днів з дня отримання ухвали про витребування доказу.

Другим способом сприяння у зібранні доказів з боку суду є судові до­ручення. Це зібрання доказів, подання яких до суду ускладнене їхньою від­даленістю від місця розгляду справи. На виконання судового доручення суд постановляє ухвалу, в якій коротко викладає суть справи, що розглядається.

зазначаються особи, які беруть у ній участь, обставини, що підлягають з'ясуванню, докази, які має зібрати суд, що виконує доручення. Ця ухвала обов'язкова для суду, якому її адресовано (ст. 132 ЦПК України).

Ще один спосіб сприяння суду у здійсненні особами доказування - за­безпечення доказів. Якщо особи, які беруть участь у справі, вважають, що подання потрібних доказів неможливе або існують складнощі в поданні, вони мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів. Заяву про забезпечення доказів можна подати до або після відкриття провадження у справі. Сторона у своїй заяві має зазначити докази, які потрібно забезпечи­ти, обставини, які можуть бути підтверджені цими доказами, обставини, що свідчать про те, що подання потрібних доказів може бути неможливим або ускладненим, а також мету забезпечення цих доказів (ст. 134 ЦПК України). (Детальніше про витребування доказів, судові доручення та забезпечення доказів читайте у темі «Провадження у справі до судового розгляду»).

2) Дослідження доказів - це безпосереднє сприйняття і вивчення складом суду на судовому засіданні інформації про фактичні обставини справи, представлені сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Процес дослідження доказів полягає в поєднанні емпіричної та логічної діяльності суду, спрямованої на пізнання фактичних відомостей, їхнього змісту, достовірності, процесу формування, збереження та забезпечення.

Якщо у процесі дослідження доказів виявиться, що зібраних доказів недостатньо, суд, відповідно до принципів цивільного судочинства, не вправі Битребовувати нові докази. Однак у разі виникнення в цих осіб труднощів під час зібрання доказів за їхнім клопотанням суд сприяє у витребуванні таких доказів і за потребою може оголосити для цього перерву, відкласти розгляд справи, а в окремих випадках зупинити провадження у справі (ст. 202 ЦПК України).

Спосіб і порядок дослідження доказів залежить від виду засобу дока­зування і чітко регламентований процесуальним законодавством. (Більше про дослідження доказів читайте у темі «Судовий розгляд»),

3) Оцінка судових доказів - невід'ємна частина судового доказування. Відповідно до ст. 212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази для суду не мають наперед встановленої сили.

Оцінка доказів складається із визначення судом їх належності, допус­тимості, достовірності та достатності.

Судове рішення як акт правосуддя має бути обґрунтованим, тобто ух­валеним з урахуванням з'ясованих у судовому засіданні обставин справи і зібраних доказів. У судовому засіданні суд має зазначити обставини справи, встановлені судом, і докази, на яких ґрунтуються висновки суду.

Належність доказів іноді трактують не як правило з певним змістом, а як ознаку самих судових доказів або як умову допущення доказів у процес. Належність доказів варто вважати правилом поведінки, що адресоване всім суб'єктам доказування - особам, які беруть участь у справі.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказу­вання.

Суд, відповідно до правил належності, має регулювати процес форму­вання доказів для обґрунтування судового рішення. У законі нема вказівки на перелік доказів, які потрібно зібрати з тієї чи іншої справи.

Правило належності, хоч і сформульоване для суду, але належить і до процесуальної діяльності осіб, які беруть участь у справі, вони зобов'язані таколс керуватися правилом належності доказів і надавати докази, потрібні і достатні для вирішення конкретної справи.

Питання про належність доказів вирішує суд, однак, приймаючи таке рішення, суд керується об'єктивними критеріями.

Вирішуючи питання про належність доказів, суд бере до уваги предмет доказування, тобто коло тих юридичних фактів конкретної справи, які передбачено нормою матеріального права, на основі якої буде вирішено цивільну справу. Предмет доказування - це той критерій, що допомагає правильно застосувати правило про належність доказів. Помилка суду у визначенні належності доказів призводить до збирання непотрібних доказів або до того, що не витребуються докази, які стосуються справи.

У цивільному процесуальному праві є чимало норм, які забезпечують ре­алізацію правила про належність доказів у цивільному процесі. Наприклад, відповідно до ст.119 ЦПК України, позивач має вказати на обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги і заперечення, а також докази, які під­тверджують викладені позивачем обставини.

Згідно із ст. 137 ЦПК України, особи, які подають клопотання про витребу­вання або дослідження письмових, речових доказів, виклик свідка, зобов'язані вказати обставини, які можуть бути встановлені цими доказами.

Закон передбачає також інші гарантії правила належності доказів на різних стадіях цивільного процесу в суді першої інстанції.

Крім правила налелсності доказів цивільне процесуальне законодавство передбачає також правило допустимості засобів доказування. Наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, вста­новлюються засобами доказування, що визначені ч. 2 ст. 57 ЦПК України. Тому, відповідно до ст. 59 ЦПК України, обставини справи, які мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Допустимість засобів доказування - це одна з найважливіших умов, яка забезпечує законність і обґрунтованість судових рішень.

Допустимість судового доказу - це відповідність його процесуальної форми (засобів доказування) вимогам закону, яку потрібно розглядати в широкому і вузькому розумінні.

Правило допустимості в широкому (загальному) розумінні затверджено в ч. 2 ст. 57 ЦПК України. Воно допускає наявність визначеного переліку засобів доказування, в яких можуть міститися фактичні дані з тим, щоб вони могли бути судовими доказами. Ця вимога має виключний характер, оскільки встановлений законом перелік засобів доказування не можна роз­ширити або звузити на розсуд суду.

Правило допустимості у вузькому (спеціальному) розумінні затверджено у ст. 59 ЦПК України. Воно стосується, передусім, тих випадків, коли у справі можуть бути допустимі тільки деякі засоби доказування, передбачені законом. їх конкретизовано в нормах матеріального права. Наприклад, в разі недотримання письмової форми правочину у виникненні спору не мож­на посилатися на показання свідків (ст. 218 ЦК України). Встановлення ступеня працездатності може бути визначене тільки на підставі висновку відповідної лікарської комісії. Для встановлення психічного стану особи обов'язковим є призначення експертизи.

Процесуальні джерела, у яких містяться фактичні дані, що не відпові­дають нормам істинності або моралі, також не можна визнаватися доказа­ми. Прикладами доказу, що не відповідає нормам істинності, можуть бути свідчення (видіння) екстрасенса.

Визнання доказу недопустимим - це не обов'язок, а право суду. Суд при визнанні доказу недопустимим повинен керуватися визначеними правилами.

Визначення достовірності доказів полягяє в перевірці якості джерел доказів, а також самого процесу їх формування. Наприклад, даючи оцінку достовірності показань свідка, суд зобов'язаний перевірити, чи міг свідок правильно сприймати факти, чи в змозі він їх запам'ятати, а також чи правдиво дає свідчення.

Після того, як суд встановить достовірність доказів, він має визначити їх достатність, тобто вирішити питання про те, чи є можливість на основі зібраних у конкретній справі доказів зробити висновок про наявність чи відсутність фактів, що належать до предмета доказування. Якщо суд зробить висновок, що зібраних доказів недостатньо, він ухвалює рішення на основі тих доказів, що є в наявності. Це означає, що позивачеві, наприклад, може бути відмовлено в задоволенні позовних вимог.

Суб'єктами доказової діяльності є суд та особи, які беруть участь у справі. Вони мають конкретні повноваження щодо доказування. Ця обстави­на дозволяє стверджувати, що оцінку доказів здійснює не тільки суд, але й особи, які беруть участь у справі, впродовлс усього провадження цивільної справи. Врахувавши це, потрібно виділяти види оцінки доказів.

Залежно від суб'єктів доказової діяльності, оцінка доказів може бути

рекомендаційною і владною. Рекомендаційною буде оцінка доказів, яку надають особи, які беруть участь у справі, міститься у клопотаннях про витребування доказів, у судових дебатах. Владною є оцінка доказів, яку дає суд. Владний характер такої оцінки випливає з її обов'язковості.

Оцінку доказів також поділяють на попередню, остаточну і контроль­ну. Попередню оцінку доказів здійснює суд до виходу в нарадчу кімнату. Остаточну оцінку доказам дає суд у нарадчій кімнаті. Така оцінка є підста­вою для ухвалення рішення у справі. Контрольну оцінку доказів здійсню­ють апеляційний і касаційний суди, якщо рішення у справі оскаржують.

Оцінку доказів здійснюють за внутрішнім переконанням. Внутрішнє переконання - це висновок суду про обставини справи, що формується на основі доказів, які досліджував суд. Положення про оцінку доказів за внут­рішнім переконанням випливає із принципу здійснення правосуддя лише судом, повноважень суду вирішувати питання про права й обов'язки сторін. На внутрішнє переконання судді впливає життєвий досвід, громадська думка, а також позначається непроцесуальний вплив, особисте ставлення до сторін і т. д. Тому внутрішнє переконання - це не правова категорія.

Суд, оцінюючи докази, керується також законом і своєю правосвідо­містю. Це положення визначається незалежністю суду під час розгляду і вирішення цивільних справ. Воно є гарантією законності і обґрунтованості судових рішень.

Результати оцінки доказів, тобто мотиви прийняття одних доказів та відхилення інших, суд відображає у рішенні. В ухвалі суду результатів оцінки не зазначають.