38.Поняття зобов язаннь Київської Русі

Зобов'язальне право

Було досить розвинутим, що свідчило про панування приватної власності. Існували два види зобов'язань.

Зобов'язання із спричинення шкоди. Закуп, який допустив крадіжку коня свого господаря, мав повернути його вартість (ст. 58 Просторової редакції).

Зобов'язання із договорів. Невиконання стороною деяких зобов'язань тягло за собою не лише майнове відшкодування, а й, за певних обставин, давало потерпілій стороні право на продаж винного у рабство (статті 54-55 Просторової редакції).

Договори ("ряди") укладали на торгах усно у присутності свідків або митника. Здебільшого то були: а) договори купівлі-продажу (статті 37-39 Просторової редакції); ст. 110 - про продаж себе у рабство; б) договори позики, які охоплювали кредитні операції з грішми, продуктами та речами; в) договори особистого найму; г) договори поклажі.

Договори позики були найурегульованішими. Коли позика становила суму понад 3 гривні, при укладені такого договору потрібні були свідки (послухи).

Боржники мали сплачувати значні відсотки ("рези" - для грошей; "присоп" - для зерна; "наставу" - у разі позики меду). Руська Правда встановила обмеження щодо сплати лише для довгострокової позики - щороку 50% суми боргу (ст. 51 Просторової редакції), але якщо кредитор устиг отримати відсотки за три роки (150% боргу), зобов'язання щодо повернення позики боржником вважалися виконаним (ст. 53 Просторової редакції).

Право Київської Русі детально регламентувало банкрутство, яке поділяли на три види: 1) банкрутство "без вини" (стихійне лихо, бандитський напад). Тут давали відстрочку на повернення боргу; 2) винне банкрутство, коли купець "проп'є або програє" чужий товар. У такому разі справу віддавали на розсуд кредиторів: винного або продавали в холопи, або надавали відстрочку (ст. 54 Просторової редакції); 3) злісне банкрутство. При цьому боржника продавали разом із майном.

39.Поняття та види злочину в Київській Русі

Руська правда ставила питання і про суб'єктивну сторону злочину: намір та необережність. Так, якщо вбивство було здійснене внаслідок сварки або "в пиру", то винний сплачував кримінальний штраф разом з общиною (ст. 6). Якщо ж злочинець був професіональним грабіжником ("став на розбій") і вбив кого-небудь, то община не тільки не допомагала йому в сплаті штрафу, а й повинна була видати його разом з дружиною та дітьми "на потік та пограбування" (ст. 7). Вбивство жінки каралось тими ж покараннями, що і вбивство чоловіка.

Руська правда знала такі види злочинів:

— злочини проти особи, до яких відносились вбивство, тілесні ушкодження, побої, образа словом;

— майнові злочини, якими вважалися: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків.

За ст. 4, якщо рус вб'є візантійця або візантієць вб'є руса, винний помре на місці, де здійснене вбивство. В договорі 945 р. аналогічна стаття приводиться дещо в зміненому вигляді. В ній говориться, що вбивця може бути затриманий і позбавлений життя близькими родичами вбитого. Статті 6 та 7 договору 911р. говорять про майнові злочини. Якщо рус вкраде що-небудь у візантійця або візантієць у руса, і пійманий потерпілим в момент крадіжки буде чинити опір, то його вбивство не потягне за собою покарання вбивці, більш того, потерпілому повертається вкрадене.