4.4. Сімейне та спадкове право

Вступ у шлюб був обов'язковим. Небажання одружуватися не каралося, але розглядалося як лихо, бо безшлюбність призводила до припинення роду. Безшлюбність не давала можливості займати певні посади (архонта, стратегів тощо).

Законним був шлюб між повноправними афінянами. Одруження з чужинцями, негромадянами засуджувалося.

Шлюбний вік: для чоловіків - 18 років, для жінок - 14 років.

У гомерівський період шлюб укладали у вигляді договору про купівлю дівчини між батьком нареченої і нареченим. Наречений платив худобою, золотом, а батько, у свою чергу, робив нареченому дарунок. Пізніше договір зберігається, але при його укладенні обов'язково мали бути свідки; наречену згоди не питали; при укладенні угоди обов'язково узгоджували розмір приданого дівчини. Доповненням до угоди була шлюбна процедура релігійного характеру. Існувала й інша форма укладення шлюбу - в суді або в органах влади.

Перешкодою для укладання шлюбу був близький родинний зв'язок (брат - сестра). Дівчина-спадкоємниця (якщо у батька не було синів) мусила вийти заміж за найближчого кровного родича, щоб успадкована нею земля та інше майно не потрапили до чужого роду.

Афінська сім'я була моногамною. Для чоловіка допускалося співжиття з рабинею, бо ці відносини не породжували правових наслідків. Дружина проживала в окремій, жіночій, частині будинку; її інтереси обмежувалися колом домашніх справ, управлінням рабинями. Жінки могли виходити з дому тільки зі служницями.

Припинення шлюбу наступало:

• через смерть одного із подружжя;

• через розлучення;

• унаслідок позбавлення громадянських прав (накладення атімії).

Для чоловіка розлучення було простою справою. Він міг у будь-який момент повернути дружину її батькам разом із приданим. Якщо ж розлучення було спричинене негідною поведінкою дружини, то приданого чоловік їй не повертав. Чоловік міг пробачити вину дружині, але тоді йому загрожувала атімія. Якщо ж розлучитися бажала дружина, то вона мала звернутися з письмовою скаргою до спеціального архонта. Чоловік (за згодою дружини) міг видати її заміж за іншого.

Влада батька над дітьми була дуже широкою. Навіть перебуваючи у шлюбі, афінянка підлягала крім влади чоловіка, ще й владі батька (опікуна). Протягом перших п'яти днів після народження дитини батько вирішував, чи його це дитина. Тільки після визнання дитини батьком, вона ставала членом сім'ї. До реформ Солона існувало право батька продати або віддати своїх дітей у рабство за борги, проте збереглося право батька вигнати дитину із сім'ї за неповагу, право віддати дитину на виховання в іншу сім'ю.

Громадянам, які мали тільки дочок або були бездітними, дозволялося усиновлення (удочеріння). Не мав права всиновлювати громадянин, який сам був усиновленим. Коли в усиновителя згодом народжувався син, то усиновлення все одно залишалося дійсним, усиновлений був рівний у правах з рідними дітьми, спадкував майно батька нарівні із ними. Усиновлення могло бути розірване тільки за взаємною згодою обох сторін. Усиновлений міг зробити це й в односторонньому порядку, але тільки тоді, коли залишав названому батьку свого сина.

Поширеною була опіка, яка встановлювалася над неповнолітніми, жінками й душевнохворими шляхом запису у заповіті або урядове (державою). Опікун повинен був утримувати підопічного, забезпечити його навчання, здобуття професії, захищати його інтереси, управляти майном. Опікуна за недобросовісне виконання обов'язків притягали до відповідальності. Опіка тривала до 18 років або до одруження дівчини. Протягом п'яти років після припинення опіки підопічний міг оскаржити дії опікуна.

Спадкове право

Спочатку спадкували тільки за законом. Реформи Солона ввели заповіт. Спадкували у першу чергу сини, між якими порівну ділили майно. Дочки при наявності синів не спадкували, але їх брати мали забезпечити своїм сестрам за рахунок спадщини придане. При відсутності синів спадкували дочки. Спадкоємці не могли відмовитися від спадку. Позашлюбні діти не спадкували. Якщо померлий не мав дітей, то спадкували, в першу чергу, його брати та племінники (при їх відсутності - сестри та племінниці), в другу чергу - дядьки, двоюрідні брати та їх діти. Заповідати майно міг тільки громадянин, у якого не було синів.

Заповіт мав відповідати таким умовам:

• заповідач повинен бути дієздатний та правоздатний, при здоровому глузді, повинен складати заповіт без фізичного чи психічного примусу, не мав мати синів. Не мали права заповідати жінки, неповнолітні, усиновлені сини, особи, які займали державні посади, пов'язані з матеріальними засобами, аж доки їх звіти не будуть затверджені.

• заповіт укладали у присутності свідків в усній або письмовій формі. Письмовий заповіт передавали на зберігання довіреній особі або властям.

• заповідач міг у будь-який момент анулювати свій заповіт.