4. Неокласичні теорії на початку хХст.

Ідеі державного регулювання економіки Дж. М. Кейнса були пануючими в західній економічній науці до кінця 70-х рр. ХХ ст. Неокласичний напрям економічної думки протягом ХХ ст. значно модифікувався під їх впливом. Однак основні постулати, розроблені маржиналістами А.Маршалом, Дж.Б.Кларком і В.Парето, залишились непорушними. Вони полягають у забезпеченні свободи підприємницької діяльності на основі конкуренції як умови досягнення ринкової рівноваги. Модифікація ідей неокласичної школи полягає в тому, що визначається роль державного регулювання в забезпеченні ринкової рівноваги. Економічний аналіз класики почали здійснювати не тільки на мікро-, а й на макрорівні.

Неокласична теорія пройшла декілька етапів свого розвитку, і була представлена такими школами, як:

- теорії монополії та конкуренції;

- неолібералізм та теорія « соціального ринкового господарства »;

- неокласичний синтез та неокласичні теорії економічного росту;

- монетаризм;

- теорія раціональних чекань та економіка пропозиції;

Теорії монополії та конкуренціі були розроблені в роботах Е.Чемберлина та Дж. Робінсон. Вони показали, що в 40-х-50-х роках ХХ століття ринків досконалої конкуренції вже майже не існує. Найбільш розповсюдженими типами ринкових структур виступають:

- ринок монополістичної конкуренції;

- олігополістичний ринок;

- ринок чистої монополії.

Аналізуючи ринок монополістичної конкуренції Е. Чемберлен (1899- 1967рр.) в своїй роботі «Теорія монополістичної конкуренції» (1933 р.) розкрив

його основні риси:

- це ринок, де діє 10-15 великих фірм;

- вхід і вихід на такий ринок досить вільний;

-кожна фірма на цьому ринку виробляє особливий, фірмовий дифференційований продукт;

- попит на продукцію носить нееластичний характер, так як покупці «віддані» своїй фірмі.

Е. Чемберлин аналізує також олігополістичний ринок і показує, що на цьому ринку діють 3-4 дуже великих фірми, які взаємно залежать одна від одної, особливо в процесах ціноутворення.

Дж. Робінсон (1903-1983рр.) займалась вивченням ринку чистої монополії. В своїй роботі «Економічна теорія недосконалої конкуренції» (1933р.) вона показує, що існують два типи монополії: природна та технологічна. Природна монополія пов’язана з економічною необхідністю дії саме великих підприємств в певній галузі (метрополітен, гідроелектростанція, залізниця, пошта). Технологічна монополія пов’язана з придбанням патентів та ліцензій, які дають виключне право одній великій фірмі виробляти певний товар чи послугу. Дж. Робінсон підкреслює такі негативні наслідки монополізації економіки, як необгрунтоване завищення цін, зниження обсягів виробництва, недовикористання виробничих потужностей, заниження заробітної плати робітникам, відсутність конкуренції. Дж. Робінсон також проводить глибокий аналіз олігополії, яку пов’язує із розвитком великого машинного виробництва. В своїх роботах Е. Чемберлин і Дж. Робінсон показали, що досконала конкуренція та чистий ринок - це лише ідеальна модель. Чиста монополія також зустрічається дуже рідко. Е. Чемберлин першим ввів поняття «монополістична конкуренція», і показав, що в реальному життті конкуреція та монополія співіснують.

Головне для монополістичної конкуренції - це дифференціація продукту, нецінова конкуренція.

Дж. Робінсон показала, що при олігополії існує « лідерство в цінах», цінова дискримінація, зростає значення реклами.

Неолібералізм - напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології. Неокласичний напрям, як свідчить сама назва його, виходить з основоположної тези класиків політичної економії про ринок і конкуренцію як природну умову функціонування і розвитку економіки; це напрям економічної думки, який поєднує в собі теорії вільного ринкового господарства з теоріями державного ругулювання економіки.

Роль держави неолібералізм обмежує організацією і охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава мас забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує.

Найбільш відомими школами неолібералізму є фрейбурзька (В.Ойкен і Л.Ерхард), чикагська (М.Фрідмен), паризька (М.Алле) і лондонська (Ф.Хайєк). Основоположником неоліберального напряму німецької економічної теорії вважають Вальтера Ойкена, який у повоєнні роки заснував цілу школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей. Вільне ринкове господарство, побудоване на конкуренції та приватній власності, є природною основою економічного порядку, оскільки забезпечує підприємницьку ініціативу, розвиток економіки та встановлення рівноваги завдяки дії конкурентних сил. Воно базується на принципі свободи вибору рівня споживання, професії та робочого місця, економічних відносин. Економічна свобода виробника, як і споживача, зв'язується Ойкеном з приватною власністю, котра забезпечує споживачеві право вільного вибору благ, а виробникові - право вільного вибору роду діяльності та отримання доходів. Конкуренція між виробниками створює умови, коли на ринку вирішується проблема визначення необхідних обсягів виробництва, його структури та рівня цін.

В.Ойкен завжди підкреслював, що два "ідеальні типи" господарських систем - центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство - повинні оптимально поєднуватись державою, встановлюючи раціональний "господарський лад". Такий порядок найбільшою мірою відповідає природній сутності людей, забезпечує справедливість та економічну рівновагу. На відміну від інших неолібералів, які державне втручання вважали мінімальним, В.Ойкен, навпаки, вважав, що воно має бути визначальним, адже необхідний економічний порядок може встановити лише сильна держава. Завдання економічної політики полягає в тому, щоб створити умови для ефективного функціонування господарства країни. Можуть бути два типи економічної політики:

- політика « порядку », коли держава жорстко втручається в економіку;

- політика регулювання, яка полягає в тому, щоб дослідити прогресивні тенденції в економічному розвитку, створити умови для розвитку цих тенденцій, вміти бачити майбутні перспективи.

Саме останньому виду політики і надають перевагу теоретики неолібералізму. І саме ця політика, яку проводив в післявоєнній Німеччині Л. Ерхард (1897-1977 рр.), привела до так званого «економічного дива» Німеччини. Після другої світовой війни економіка країни була повністю розвалена, і характеризувалась глибокими диспропорціями та дефіцитністю. Взявши курс на відновлення системи ринкового господарства, свободи підприємницва і свободи ціноутворення, провівши ефективну грошову реформу, стимулюючу податкову та бюджетну політику, відновивши діяльність банківської системи, Л. Ерхард сприяв перетворенню Німеччини в одну з країн, що динамічно розвиваються сьогодні.

Поряд з відновленням дії ринкового механізму держава створила схему соціального захисту населення. Була введена ціла низка соціальних допомог, державне регулювання заробітної плати та інших трудових відносин, була створена система участі робітників в розподілі прибутків, система народних акцій, коли акції державних підприємств передавались робітникам цих підприємств.

Через податки та державний бюджет держава перерозподіляє значну частину національного доходу країни на користь бідної частини населення. Антимонопольна політика держави була спрямована на підтримання та розвиток конкуренції.

Ось чому ця система отримала назву системи «соціального ринкового господарства».

Розвиток неоліберальної теорії вільного ринкового господарства пов'язують також з ім'ям А.Мюллера-Армака, який вперше сформулював ідею створення "соціально-ринкової" економіки - такої економічної системи, в межах якої "принцип свободи ринку" поєднують з принципом соціальної рівності, коли досягнення ринкового господарства доступні для всіх членів суспільства.

Економічна політика держави має полягати в тім, що вона оберігатиме конкуренцію та забезпечуватиме вирівнювання доходів громадян за допомогою раціональної фіскальної політики.

Отже, складовими соціально-ринкового господарства є: конкурентна ринкова економіка на засадах приватної власності та держава, що за допомогою

економічних механізмівперерозподіляє національний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості.

Неокласичний синтез: П. Самуельсон, Дж. Хікс, В. Леонтьєв. Неокласичний синтез - це напрям економічної думки, представники якого намагаються поєднати найголовніші ідеї різних напрямків економічної думки в єдину економічну теорію. Його найбільш відомі представники, це П. Самуельсон (народився в 1915р.), Дж. Хікс (1904-1989рр. ), та американський економіст російського походження В. Леонтьєв ( народився 1916 р. ).

П. Самуельсон, автор одного з самих відомих та популярних підручників «Економікс», в якому він досить вдало поєднує сучасний економічний аналіз з принципами класичної економіки, школи маржиналізму, теорії досконалої та недосконалої конкуренції, ідей кейнсіанства та монетаризму. Самуельсон намага-ється конкретизувати економічний аналіз, наблизити його до практики. Саме П.Самуельсон привів сучасну економічну теорію в струнку систему, і вибудував її чітку послідовність.

В. Леонтьєв ввійшов в історію економічної науки як автор методу, що отримав назву « витрати - випуск ». Леонтьєв мав на меті проаналізувати систему взаємозалежностей в економіці як єдиного цілого. Він розробив таблицю, в якій показав залежність між витратами на виробництво та обсягом випуску продукції.

Теоретична модель «витрати - випуск» стала базою для побудування багатогалузевої моделі економіки США. Розробка динамічних моделей міжгалузевого балансу використовувалась для аналізу наслідків різних варіантів економічної політики.