5.Врегулювання конфліктів на пострадянському просторі

Чечня – Чеченський чинник з самого початку використовувався Москвою як засіб відновлення воєнно-політичного домінування над країнами СНД, передусім над країнами Кавказького регіону. Проте чеченський конфлікт реалізується на такому рівні, в якому основними його суб’єктами стала федеральна влада, з одного боку, і нетитульна етнічна спільнота провінції РФ – з іншого. На відміну від косовського конфлікту титульна, російська, меншина в Чечні не стала активним суб’єктом цього конфлікту, скоріше, вона виявилася його жертвою.

Особливість чеченського конфлікту полягала у тім, що він мав затяжний латентний етап свого розвитку. І хоча перші відкриті спалахи були придушені жорсткими репресивними заходами, зокрема депортацією чеченців з їхньої етнічної території, після усунення цих репресивних чинників наприкінці 80-х років суб’єкти конфлікту досить швидко відтворилися.

Ще однією особливістю формування суб’єктів чеченського конфлікту полягала в тому, що цей процес відбувався знизу – під впливом історичних та етнічних чинників і умов, неорганізована маса населення під проводом місцевих ватажків викристалізувалася в соціальну силу, керуючись при цьому етнічними інстинктами самозбереження себе як нації у спосіб збройного опору.

Формування суб’єктів чеченського конфлікту відбувалося під впливом розпаду Радянського Союзу. До розпаду Радянського Союзу влада Центру в Чечні, як і в інших національних автономіях, трималася на місцевій партноменклатурі. З одного боку, цей конфлікт розвивався як внутрішньочеченський, суб’єктами якого стало радикально налаштоване крило чеченського етносу і чеченська партноменклатура, з іншого – він розгортався як внутрішньодержавний конфлікт між федеральною владою і національною Чеченською автономією.

Ці два вектори залежно від ситуації визначали рівень ескалації чеченського конфлікту.

Предмет цього конфлікту – система політичної влади. Він був настільки значущим для обох сторін, що компроміс між ними став практично недосяжним. Взаємно виключний характер інтересів керівництва Росії і Чечні визначив надзвичайно гостру форму розвитку політичного суперництва.

1 листопада 1991 р. Д. Дудаєв видав свій перший Указ “Про оголошення суверенітету Чеченської республіки”, який призвів до переходу чеченського конфлікту в другу фазу свого розвитку – загострення напруженості у відносинах з федеральною владою і початок «війни законів». З цього моменту вектор відносин між Чеченською Республікою і федеральною владою стає панівним у визначенні динаміки розвитку чеченського конфлікту.

У відповідь на Указ президента Чечні Д. Дудаєва “Про оголошення незалежності Чеченської Республіки” 8 листопада 1991 р. президент Росії Б. Єльцин підписав Указ про введення в Чечено-Інгушетії надзвичайного стану. Згідно з Указом надзвичайний стан вводився на всій території Чечено-Інгушетії з 9 листопада 1991 р.

Перша спроба Москви вдатися до воєнно-силових методів розв’язання конфлікту з Чечнею завершилася поразкою першої. 11 листопада 1991 р. сесія Верховної Ради РРФСР відмовилася затвердити Указ про введення надзвичайного стану. Лідери чеченської опозиції заявили про свою підтримку президента Д. Дудаєва. Опозиційна йому Тимчасова Верховна Рада припинила своє існування.

Дальший розвиток конфлікту відбувався у вигляді “війни законів” та психологічної війни. Отже, конфлікт повернувся до другої і третьої фази свого латентного розвитку. З кінця 1993 р. федеральні власті сконцентрували зусилля на політиці, спрямованій на подальшу ескалацію внутрішньочеченського конфлікту. Стимулюючи ескалацію напруженості, в Чечні розгорталася широкомасштабна інформаційна війна. Ситуація навколо республіки створювала інформаційно-пропагандистському апарату Російської Федерації сприятливий грунт для формування образу “чеченського ворога”, виховання негативного ставлення до чеченців. Самокритика зникла. Дії Москви щодо Чечні подавалися як ідеальні. Дискредитація Дудаєва як лідера чеченського народу стала одним з найважливіших завдань ідеологічного апарату РФ, що працював на владні структури. Саме така Чечня була потрібна й багатьом державним чиновникам і представникам ділових кіл, інтереси яких пов’язані з нафтою, а також транспортними магістралями, що проходять через Чечню.

Судячи з усього, в конструюванні нової російської держави ключова роль на той час відводилася воєнно-політичному чиннику. Нагадаю, що саме воєнно-політичний конфлікт між керівництвом РРФСР на чолі з Б.Єльциним, підтримуваним демократичними силами, з одного боку, та членами ДКНС - з іншого, завершився розпадом СРСР і став відправним пунктом у побудові пострадянської російської держави. Саме воєнно-політичний конфлікт між законодавчою і виконавчою владою дав змогу останній перебрати надзвичайно широкі повноваження, закріплені в новій Конституції РФ. Він також змінив баланс сил між республіками і Центром, завдяки чому було зупинено відцентрові, дезінтеграційні тенденції у країні.

Воєнно-політичний конфлікт у Чечні був потрібен і для остаточного закріплення авторитарного режиму в Росії. Він же є яскравим свідченням існування цього режиму. Адже політичні рішення про застосування військової сили ухвалювалися вузьким колом найвищої кремлівської бюрократії, зокрема силовими міністрами, а Державна Дума зі своїми обмеженими функціями практично була неспроможна вплинути на перебіг подій.

Насправді ж після скасування РФ 16 квітня 2009 року режиму контртерористичної операції за пеленою «врегулювання» продовжується, прихований від західних ЗМІ, політико-збройний конфлікт – змінились лише форми. Продовжуються грубі і масові порушення прав людини обома сторонами. Південна Осетія — самопроголошена частково визнана держава на південному Кавказі. Значна частина світової спільноти (в т.ч. й Україна) розглядає Південну Осетію (Цхінвальський регіон) як зону етнополітичного конфлікту, при цьому визнаючи її частиною території Грузії у складі трьох адміністративних одиниць.

8 серпня 2012 виповнюється чотири роки з початку військового конфлікту між Грузією і Росією у Південній Осетії.

Після збройного конфлікту, що тривав до літа 1992 року, Грузія втратила контроль над Південною Осетією. З тих пір Цхінвалі домагався визнання незалежного статусу Південної Осетії, в той час як в Тбілісі продовжували вважати цю територію складовою частиною Грузії, пропонуючи осетинам лише автономію.

Ситуація різко почала розпалюватись влітку 2008 року. Після серії прикордонних інцидентів в ніч на восьме серпня грузинські війська почали військову операцію з відновлення конституційного порядку в Південній Осетії.

Проте в конфлікт втрутилася Росія, яка під приводом захисту громадян РФ ввела в республіку 58-у армію і підрозділи повітряно-десантних військ і після п'яти днів бойових дій витіснила грузинських військових з регіону. Дії російських військових були названі в Москві операцією з примусу Грузії до миру.

12 серпня бойові дії на території Грузії та Південної Осетії були завершені.

За даними влади Південної Осетії, в результаті дій грузинської армії загинули більше 1500 чоловік, проте Слідчий комітет при прокуратурі РФ документально підтвердив загибель 162 мешканців республіки.

За офіційними грузинським даними, в серпневому конфлікті 2008 року з грузинської сторони загинули 413 осіб, у тому числі 166 військових, 16 поліцейських і 220 цивільних осіб, поранення отримали 2234 осіб.

Після п'ятиденної війни Росія визнала незалежність Південної Осетії і Абхазії, на території республік були розміщені російські військові бази. Крім того Москва надає Сухумі і Цхінвалі істотну фінансову і матеріальну допомогу. Грузія в свою чергу заявляє про окупацію її територій. Незалежність Південної Осетії та Абхазії також визнали Венесуела, Нікарагуа і Тувалу.

Нагірно-Карабахська Республіка 10 грудня 1991 року, за кілька днів до офіційного розпаду РС, в Наг Карабаху відбувся референдум, на якому 99,89% населення висловилося за повну незалежність від Азербайджану. Після цього почалися широкомасш війс дії, в результаті яких Азербайджан втратив контроль над Наг Карабахом і прилеглими до нього районами. З 12 травня 1994 року, після підписання в Бішкеку договору про перемир'я, бойові дії припинилися. Впродовж наступних років в регіоні зберігається статус-кво. На кордоні періодично відбуваються збройні зіткнення, найсерйозніше з яких було відмічено в березні 2008 року. Азербайджан наполягає на збереженні своєї тер цілісності, а Вірменія захищає інтереси Карабаха, який не є стороною переговорів. Азербайджан готовий надати цьому регіону найвищий статус автономії у складі своєї республіки. Першочерговим питанням для Вірменії є визначення політ статусу Наг Карабаха (при цьому підпорядкування Азербайджану виключається), міжн визнання Наг Карабаха, а лише потім усунення наслідків військ дій. Україна, яка є союзником Азербайджану по ГУАМ, декларувала підтримку територіальної цілісності цієї країни, але ця підтримка обмежується лише висловленою позицією. У листопаді 2007 року Співголовами були підготовлені пропозиції за базовими принципами врегулювання (так званий Мадридський документ) з тим, щоб забезпечити основу для продовження переговорів на вищому рівні після проведення в 2008 році в обох країнах президентських виборів. На минулих виборах перемоги здобули Алієв в Азербайджані і Саргсян у Вірменії. 2 листопада 2008 року президенти Росії Дмитро Медведєв, Азербайджану Ільхам Алієв і Вірменії Серж Саргсян підписали декларацію про мирне врегулювання карабахського конфлікту.

Придністров’я – частина території Молдови на лівому березі р. Дністер. Самопроголошена Придністровська Молдавська республіка (ПМР). За рівнем економічного розвитку Придністров’я є одним із найбідніших регіонів Європи

Метою етнонаціонального крила молдовської еліти було здобуття в ході перебудови якомога більшої автономії від союзного центра – аж до незалежності Молдови. При цьому місцеві керівники бажали зберегти цілісність республіки та створити нову ідентичність молдован. Важливим фактором формування (або відновлення) молдавської ідентичності було зближення Молдови із етнічно, лінгвістично та історично близькою Румунією.

Придністровський конфлікт перебуває в невирішеному стані фактично двадцять років.

Це створює свої переваги і недоліки для розв’язання конфлік-ту. Із одного боку, конфліктні сторони не відчувають тієї ж гостроти ворожос-ті, яку необхідно було долати в першій половині 1990-х років. За умов спаду емоційної напруги створюється сприятливе підґрунтя для комунікації і вирі-шення як поточних питань між сторонами конфлікту, так і стратегічних – для

розв’язання проблеми в цілому.

З іншого боку, з кожним роком ситуація навколо Придністров’я вигля-дає дедалі більш безперспективною – регіон подбав про впровадження макси-мально можливого набору атрибутики, який би свідчив про його окремішність: органи влади, кордони, армія, судова система, власна валюта і т.д. Спад напру-ги між конфліктними сторонами міг би сприяти поновленню і активізації пе-реговорного процесу, проте тривалість протистояння наразі ускладнює мож-ливість розв’язання проблеми.

За двадцять років у сторін сфор-мувалася своєрідна звичка до наявно-го стану справ – елітам з обох боків Дністра бракує політичної волі для зміни ситуації. Кишинів і Тирасполь виробили взаємну систему стримувань та противаг стосовно один одного, що блокує можливість вирішення конфлікту у той чи інший бік зусиллями однієї зі сторін. Цей підхід зумовлює подальше цементування конфлікту, переговірні сторони не відчувають жодних стимулів

задля того, аби надати нового імпульсу врегулюванню.

Час від часу країни-учасники переговорного процесу виходять із ініціати-вами щодо придністровського врегулювання, однак досі жодна із них не при-несла бажаного результату. Однією з вад попередніх пропозицій було те, що да-леко не всі сторони переговорів готові були підтримати розв’язання конфлікту на умовах країни, яка пропонувала план врегулювання. Найбільш відомі ініціа-тиви – «План ОБСЄ», який передбачав асиметричну федералізацію РМ (2002 р.), «Меморандум Козака», що пропонував реінтеграцію РМ на засадах федерації із

широкими правами для Придністров’я (2003 р.) і так званий «План Ющенка», що передбачав реінтеграцію через демократизацію Придністров’я (2005 р.). Якщо до Меморандуму Козака та методу його підготовки були зауваження у Євросо-юзу та Сполучених Штатів, то до Плану Ющенка - в Росії. Власне, реакція Росії на План Ющенка чітко продемонструвала: у Москві не підтримають жодного плану врегулювання, окрім її власного. Хоча деякі експерти зауважують, що це було не стільки несприйняттям плану України, скільки несприйняттям плану особисто президента Ющенка.Здавалося б, подібні невдачі мали б примусити сторони забути про вре-гулювання проблеми на довгі роки. Тим більше, що й раніше до вирішення придністровської проблеми підходили дискретно – про неї згадували або під час виборчих кампаній у Молдові, або у випадку чергового загострення в ко-мунікації Кишинева і Тирасполя. Впродовж останнього року тема Придністров’я отримала нове дихання.

Це сталось, не в останню чергу, завдяки Німеччині. У червні минулого року ні-мецький канцлер Ангела Меркель та російський президент Дмітрій Медвєдєв домовилися створити впливову інституцію, яка б відповідала за координуван-ня важливих питань у безпековій сфері – Комітет ЄС-РФ із питань зовнішньої політики та безпеки. Проте спочатку Росія повинна була продемонструвати політичну волю щодо придністровського врегулювання. Німеччина розглядає

новий вимір співпраці з Кремлем як своєрідний test case – тобто справу-пре-цедент, яка має принципове значення для вирішення аналогічних справ у май-бутньому.

Цю ідею також підтримала Франція. Придністровське питання за-йняло важливе місце під час зустрічі у французькому курортному місті Довілі трьох лідерів – Дмітрія Медвєдєва, Ангели Меркель, Ніколя Саркозі. Щодо цих домовленостей висловлювалося чимало скептичних думок, проте заслуговує на увагу сам факт, що придністровське питання з’явилося на порядку денному

Євросоюзу та Росії.

Своєрідним вікном можливостей для придністровського врегулювання є і підвищений інтерес Євросоюзу та США до Республіки Молдова, що спо-стерігається останнім часом. Європейський Союз розглядає нині Кишинів як потенційного взірця демократичного та економічного реформування серед країн-учасниць «Східного партнерства»: проект демократизації Білорусі про-валився; регіональні позиції України як демократичного лідера також були підірвані. Ставки, які сьогодні робляться на Республіку Молдова, частково ви-правдані: Євросоюзу в його зовнішній політиці потрібна success story – саме такою історією могла б стати РМ.

Щодо Сполучених Штатів, то доказом їх зацікавленості Республікою Мол-дова став візит до Кишинева віце-президента США Джозефа Байдена у березні 2011 року. За роки незалежності Республіки Молдова це найвищий за рівнем візит американського урядовця до Кишинева. Візиту Байдена до РМ передував звіт сенатора Річарда Лугара під назвою «Чи Росія закінчить останній заморо-жений конфлікт Східної Європи?».

Отже, підсумовуючи, нові передумови для вирішення придністровського конфлікту виглядають наступним чином:

• інтерес до вирішення конфлікту з боку ЄС, передусім Німеччини;

• наміри РФ знайти точки зближення з західними країнами в рамках по-шуків компромісу щодо європейської архітектури безпеки та впрова-дження модернізаційних проектів;

• «перезавантаження» відносин по лінії США-Росія;

• пошук нових підходів у політиці сусідства Євросоюзу, які полягають у підтримці найбільш перспективних країн з точки зору реформування. Відтак, підвищений інтерес до Республіки Молдова.

Однією з перешкод врегулювання, на яку, зокрема, звертають увагу в Ро-сії і Придністров’ї, є факт внутрішньополітичної невизначеності в Республіці Молдова. Країна упродовж двох років залишалася без президента. Починаючи з квітня 2009-го в державі відбулося вісім виборів і референдумів: троє пар-ламентських виборів, чотири неуспішних спроби обрати президента в парла-менті і загальнонаціональний референдум у вересні 2010 року. У ЄС та США, натомість, вважають це проявом демократичності політичної системи Респу-бліки Молдова.

Інститут світової політики (ІСП) при підготовці цього дослідження ви-ходив із того, що політичні передумови для вирішення конфлікту мають су-проводжуватися також ініціативами щодо врегулювання з боку громадсько-го сектору. І саме такий комплексний підхід може стати додатковим важелем для виникнення політичної волі та розв’язання конфлікту. У цьому контексті отримало розголосу створення у 2010 році американською Фундацією Карне-гі «Недержавної робочої групи із вирішення придністровського конфлікту», спрямованої на об’єднання зусиль недержавних представників усіх сторін пе-реговорів задля вироблення пропозицій щодо вирішення придністровського питання.

На цьому тлі в аналітичних, урядових колах можна почути думку про те, що придністровський конфлікт є найлегшим для вирішення у порівнянні з ін-шими конфліктами на пострадянському просторі.

Це сприйняття може бути ще одним чинником, який привертає увагу міжнародних гравців до врегулю-вання ситуації в Придністров’ї.

Абхазія – де факто незалежна, але де юре - автономна в складі Грузії республіка. Після 1993 року частка абхазів різко зросла із 17% до 45%; частка грузинів, відповідно, зменшилася із 48% до близько 30%.Мови – абхазька, російська, грузинська. Столиця – м. Сухумі. 23 липня 1992 року Абхазія оголосила про незалежність від Грузії. Цю незалежність не визнає світове співтовариство. Особливу позицію займає Російська Федерація, шукаючи шляхи приєднати Абхазію. Проблемою є те що на території Абхазії крім абхазів проживали грузини. Об’єкт конфлікту: статус Абхазії. Перша фаза – внутрішньополітичний конфлікт в Грузії, пов’язаний із боротьбою за владу між різними політичними силами. Конфлікт цей протікає бурхливо, супроводжується насильницькими діями, сутичками між прихильниками Президента Гамсахурдіа та опозицією, остаточно розхитуючи політичну ситуацію в країні. Криза, в якій опинився грузинський уряд, дала початок самостійним діям місцевих політичних еліт – південноосетинської, абхазької та аджарської. Війна в Південній Осетії, що тривала 18 місяців та завершилася в липні 1992 року, продемонструвала потенціал проблем, які поставатимуть перед центральним урядом. Конфлікт в Південній Осетії був відкритим, конфлікт в Абхазії до 1992 року перебував в латентній фазі. Друга фаза – т.зв. «Абхазька війна» 1992-1994 років. В ході цього конфлікту обидві сторони вдавалися до масових чисток, репресій проти мирного населення. Було підписано декілька домовленостей, які згодом порушувалися. Важливу роль в ході конфлікту зіграли збройні сили Російської Федерації. Шеварднадзе спробував забезпечити собі підтримку російської армії, давши згоди на дислокацію військ РФ на чотирьох базах на території Грузії і вступивши в обмін на таку підтримку до СНД. Однак, російські війська часто виступали на боці абхазців, зокрема, під час штурму Сухумі. Домовленості, досягнуті за посередництва Москви, створювали умови для відновлення насильства, чим щоразу користалися абхазці. Врешті, після падіння Сухумі, грузинські війська були поступово витіснені за межі Абхазії. Тим більше, що в самій Грузії відновилася громадянська війна. Війну було завершено підписанням 1994 року Московських домовленостей, за якими війська сторін відводилися, і між ними встановлювалася буферна зона безпеки. Третя фаза – латентний хід конфлікту із встановленням фактичної незалежності Абхазії триває досі. Періодично спалахує насильство. В квітні-травні 1998 року в районі Галі абхазькі війська зайняли грузинське село, в результаті чого загинули сотні людей, а близько 20000 грузинів стали біженцями. В жовтні 2001 року в районі Кодорі в Абхазію проникли близько 400 чеченських бойовиків, ймовірно, за підтримки грузинського уряду. Цей напад було відбито силами абхазців та російських миротворців. Грузинська влада запропонувала Абхазії широку автономію, яку Абхазія відкидає, розраховуючи на підтримку Росії. Світове співтовариство не визнає незалежності республіки, але підтримці її Росією Тбілісі немає чого протиставити. 6.Проблеми захисту прав людини в європі Права людини регулюються як внутрішньодержавним, так і міжнародним правом. Міжнародний захист прав людини набуває, особливо останнім часом,великого значення. Організаційна структура європейської системи захисту прав людини: 1.  Європейська комісія з прав людини (складається з 43 чоловік, що обираються строком на 3 роки). 2.  Європейський суд з прав людини — єдиний юрисдикційний орган, який працює на постійній основі — всього 39 суддів (у його складі діє Велика палата — 17 суддів, що займається питаннями внутрішньосудової апеляції); 3.  Комітет міністрів Ради Європи — функції обмежуються лише наглядом за виконанням остаточних постанов Європейського суду. Усі вони є суб'єктами формування європейського права як органічного «сплаву» англо-американського і континентального типів правових систем, їх статутна форма (Європейська Конвенція про захист прав і основних свобод людини, Статути Комісії та Суду, Процедурні правила роботи Комісії та Суду) має прецедентный зміст. Рада Європи глибоко переконана в тому, що в кожному демократичному суспільстві права людини є універсальними, невід'ємними і основними. її діяльність спрямована на захист цих прав через посилення європейської солідарності та гарантії поважання інтересів окремих осіб, дотримання їхніх громадянських та політичних свобод, а також соціальних, економічних та культурних прав, що має бути досягнуте завдяки ефективній системі контролю та захисту; визначення чинників, які становлять нові загрози для прав людини та людської гідності; ознайомлення громадськості з правами людини та підтримку викладання прав людини в школах, університетах та при підготовці фахівців. Протягом останніх п'ятидесяти років держави-члени закріпили ці права в чотирьох основних текстах. Перше місце серед них посідає Європейська конвенція з прав людини Це є міжнародна угода, завдяки якій держави - члени Ради Європи намагаються забезпечити кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, окремі права людини та основні свободи. Конвенцію було підписано 4 листопада 1950 року в Римі, вона набрала чинності у 1953 році. Від самого початку було створено два незалежних органи: Європейська комісія з прав людини (1954) та Європейський суд з прав людини (1959). Вони повинні були слідкувати за дотриманням прав людини, що гарантувались Конвенцією. У відповідь на зміни, що відбулись у новій "Великій Європі", під час Віденського самміту у 1993 році було ухвалено рішення про створення нового Європейського суду з прав людини, який замінить колишню двоступеневу систему. Новий Суд, що був створений у Страсбурзі як орган Ради Європи, почав свою роботу 1 листопада 1998 року. Конвенція та протоколи до неї гарантують: - право на життя, свободу та особисту недоторканість; - право на справедливий судовий розгляд під час здійснення цивільного та кримінального судочинства; - право на вільні вибори; - свободу думки, совісті і віросповідання; - свободу вираження поглядів (зокрема, свободу засобів масової інформації); - право власності. Конвенція та протоколи до неї забороняють: - катування і нелюдське, або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; - смертну кару; - дискримінацію у здійсненні прав і свобод, які викладені у Конвенції; - вислання особи з території держави, громадянином якої вона є, або позбавлення особи права в'їзду на територію держави, громадянином якої вона є; - колективне вислання іноземців.