3. Методологічне та предметне оновлення порівняльної політології на біхевіористському етапі розвитку

4. Тенденції розвитку порівняльної політології на плюралістичному етапі

1. Особливості становлення порівняльної політології:формування предметного поля, визначення методів генеральної особливості

2. характерні риси здобутки та недоліки традиційної порівняльняльної політології

3. методологічне та предметне оновлення порівняльної політології на біхевіористському етапі розвитку

4. тенденції розвитку порівняльної політології на плюралістичному етапі

I, ПОРІВНЯЛЬНА ПОЛІТОЛОГІЯ: ІСТОРІЯ, МЕТОДОЛОГІЯ І ТЕМАТИКА

1)Порівняльна політологія має давню історію. Але особливе значення вона набула з проникненням наукового методу в полі ¬ тичні дослідження. Її розквіт припадає на 50-70-і роки, коли порівняльні дослідження заполонили журнальні страншц?! і з ¬ давалося безліч книг з даної тематики. Фактично в цей час порівняльна політологія, потіснивши багато інші галузі політи ¬ ської науки, зайняла провідне місце і в певному сенсі стала ототожнюватися з усією дисципліною.

В даний час стан справ змінилося. Воно почало ме ¬ няться вже в 70-і роки. Знову значний інтерес викликали питання політичної теорії і філософії, що "не могло не відбитися на стані емпірично орієнтованої порівняльної политоло ¬ гії. Деякі, дослідники заговорили навіть о_ кризі даної галузі науки (Badie, 1989; Ragin, 1991; Girt, 1993), Однак , злагоди ¬ шаясь з критикою сцієнтистського орієнтованої порівняй гельной по ¬ літології, слід сказати, мабуть, про те. що тут спостерігається деяка зрансформація методологічних дослідницьких моді ¬ лей і перенесення інтересу з пошуку подоб і загальних залежностей на <показ відмінностей та створення нових більш різноманітних класифікації ¬ цій. Невипадковим у цьому зв'язку інтерес до М. Вебером як компаративісти (KaJberg, 1994).

Російський читач вже має можливість ознайомитися з про ¬ блематікой порівняльної політології. Опубліковані статті ріс ¬ сійських та зарубіжних дослідників (Скерроу, 1976; Бейм, 1991; Солнік, 1991; Марченко, 1993), з'явилися узагальнюючі монотрафі-етичні роботи та підручники (Шаран, 1992; Доган. Іелассі. 1994; Ор ¬ лову, 1995 ; Голосів, 1995; Селезньов, 1995). Разом з тим даний напрямок тільки починає свою історію в Росії, а тому важливо, щоб порівняльна політологія розвивалася не тільки на основі моделі «наздоганяючого розвитку», а й використовувала новітні мето ¬ дологический підходи, техніку і розробки.

В даному розділі увагу звернено на основні історичні етапи порівняльної політології як галузі політичної науки та еволюцію порівняльної методолоші політичних досліджень на Заході і в зв'язку з цим їх темагіку.

Порівняння як метод політичного ісслело.нашш є таким же давнім, _как н вивчення політики. В історії політичних уче ¬ ний до формування сучасної політичної наухі (вгорал по ¬ Ловін XIX ст.) Інтерес до порівняльного методу помітний в працях Аристотеля, Полібія, Цицерона, Фоми Аквінського, Макіавеллі, Монтеск'є, Токвіля, Конта, Спенсера, Мілля. На сучасну срав ¬ нительно політологію значний вплив зробили ідеї Дюрк-гейми н Вебера.

Аристотель, порівнюючи різні форми держави, використання ¬ вал діхотомпую методологію поділу на роди і види, проводив розходження між необхідними і випадковими кр! Гтеріямі класифікувалали ¬ ції, заклав основи морфологічного виду порівняння. Аристіт ¬ левский чрадіція порівняльного аналізу виявляється у Полібія »Цицерона, Фоми Аквінського. Нікколо Макіавеллі досліджував раз ¬ особисті види держав і форм правлінь, підпорядковуючи свою порівняння пошуку адекватних умов прояву залежностей між долею і доблестю государя, Шарль-Луї Монтеск'є перевіряв дію ви ¬ наведених ним законів у різних природно-геотрафіческіх і соці ¬ ально-культурних умовах, спираючись на дедуктивний метод. Имп ¬ рессіоністскій характер порівняльної методології Алексіса де Токвіля викликав значний інтерес дослідників-компаратівіс ¬ тов. Джон Стюарт Мілль вніс свій внесок в індуктівюий метод порівняння найбільш схожих систем. Еміль Дюркгейм вважав, що порівняння змушують відчути нуждугв експеримент у соціальних науках. Ідеально-типова методологія Макса Вебера була направ ¬ лена на іоіск історичної своєрідності досліджуваних явищ і про ¬ процесів (Richter, 1969; Jones, 1994; Kalberg, 1994). Всі ці мегодоло-гнческіе традиції по-різному відтворюються в сучасних срав ¬ Передачі дослідженнях, піддаючись природної модифікації та розвитку.

Особливе значення, проте, для нас має розвиток порівняльної політології починав з другої половини XIX ст. У цей час походить ¬ ходить становлення власне політичної науки, визначається її предмет і метод, вона институционализируется як самостійно ¬ тельной qpo $ eccw> HanbiK) fl галузі. Внутрішньо диференціюючись на субгалузі, політична наука ускладнюється, а порівняння стає не тільки загальним методом дослідження, а й оформляється в особливу сферу політичного знаш1я, природно модифікуючись і теорети ¬ но визначаючись.

Слід зазначити, що інтерес до порівняльного аналізу політичного спостерігався завжди * але особливо зріс, коли були розроблені методологічні основи порівняння. Якщо становлення політич ¬ кою науки проходило під впливом порівняльних нсследованій, _то надалі сама порівняльна політологія, виділившись в особливий напрямок, змушена була брати на себе методологічні повороти в політичній науці в цілому. Спочатку це були біхеві-оралізм і структурний функціоналізм. Сьогодні - це постмодерн, історизм, економічна теорія. В цілому можна говорити про чотири етапи в розвитку порівняльної політології: (1) становлення срав ¬ чої політології як самостійної галузі (1850-1900 рр..), (2) «традиційний» етап порівняння (1900-1945 рр..), (3) біхевіораль-ний етап (1945-1970 рр..); (4) плюралістичний етап (1 * 970 р. * ~ * по теперішній час).

Становлення порівняльної політології. У 1923 р. Чарльз Меррі, аналізуючи основні етапи розвитку, політичної науки, стверджував, що їх можна виділити чотири: апріорно-дедуктивна стадія - до 1850 р.; історична і порівняльна стадія - між 1850-1900 рр..; Тенденція до спостереження, огляду і виміру - з 1900 Г; по теперішній час (тобто по 1923 р. - Л. С), і прогнозування ¬ вав майбутнє в напрямку «психологічної обробки політики» (Merriam, 1923, р. 286).

Дійсно, друга половина XIX століття проходила під знаком уваги до порівняльного політичного дослідженню, і основи методології порівняння, розроблені тоді ж, впливали на дану галузь науки аж до середини 40-х років XX ст. Цей час може бути охарактеризований як етап становлення порівняльної політології як самостійної субгалузі політичної науки. На даному етан не тільки формується Лоні-гу ~ значимість порівняльного методу, розробляються його тео ¬ ретические основи, але і створюються умови для усвідомлення особеннос ¬ ти цієї галузі. Хоча порівняльні політичні дослідження не були в цей період рідкістю і для Європи, але саме такі дослідження в США в рамках институционализируется політи ¬ ської науки стали джерелом подальшого розвитку галузі. У зв'язку з цим необхідно зауважити, що, по-перше, американська політична наука і порівняльна політологія починалися з пре ¬ емствеіності дослідницьких традицій Європи, і, по-друге, саме в США

порівняльна політологія оформилася і в дальній ¬ шем стала надавати все зростаючий вплив вже на європейські дослідження.

Фактично порівняльна політологія та політична наука в США формуються одночасно. Це пов'язано з науковою та органи ¬ Заторське діяльністю Френсіса Лібера - німецького емігранта, який прибув до країни в 1827 р. і став першим професором політики в Колумб | гйском університеті (Нью-Йорк). Саме з його науковою діяльністю пов'язується впровадження в політичні дослі ¬ нання історико-порівняльного методу (Farr, Seidelman, 1993, p. 141). Л Ібер формулював завдання історико-порівняльного дослі ¬ нання досить широко. У своїй інау ^ раціошюй мови (1858 р.) він відзначив необхідність історичного огляду (1) всіх прави ¬ нізацією і систем права, (2) всієї політичної літератури, представ ¬ ленній найбільш видатними авторами - від Платона і Аристотеля до Калхун, (3 ) тих моделей держав, які час від часу зображувалися політичними філософами під назвою утопій (Lie ¬ ber, 1993, р. 29). Історико-порівняльна методологія підтримуючи ¬ лася також дослідженнями Джеймса Брайса, Джона силі, Едварда Фрімана, Фредеріка Поллока та ін Хоча історичний підхід по ¬ зволяют описувати своєрідність політичних інститутів, але, як пра вило, спирався на систему регулюють їх дію юридичних норм. У цьому зв'язку вирішальне воздейсгвіе на порівняльну полі ¬ тологія надали роботи Вудро Вільсона «Держава» (1889) і Джона Берджеса «Політична наука і порівняльне конституцією ¬ онное право» (1891) (Wilson, 1889; Burgess, 1891), які продемон ¬ лись гідності порівняльної методології при вивченні конституцій і держав ведущвх країн світу. Джон Берджес писав: «Якщо моя книга має якусь особливість, то це - її метод. Вона являє собою порівняльне вивчення. Це спроба при ¬ нити метод, який вважається таким продуктивним в © бласти природної науки, до політичної науки і юриспруденції)) (Bur ¬ gess, 1891, p. V).

Методологія робіт В. Вільсона і Дж. Берджеса характеризується рядом властивостей, які сьогодні відносяться до так званого «тра ¬ Діціон підходу» в порівняльній політології (Bill, Hardgrave, 1981, p. 2). Суть його полягає у формально-легальному описі, йду-а шем від юридичної науки. Значною мірою політика описується ¬ яась як інституціональна сфера, яка спирається на формалізовані норми і принципи. Цей дослідницький підхід слід вважати цілком

утвердженим до ко * шу XIX ст. і панівним у першій половині XX століття

«Традиційний» етап порівняння. На початок XX ст. сравнітель ¬ ва політологія (під назвою «порівняльне державне уп ¬ равление») впевнено займає місце однієї з основних галузей політичної науки разом з американським державним управ ¬ ленням, елементами права і політичною теорією ^ аИке, 1991, р. 58), що було офіційно зафіксовано Американської асоціації ¬ єю політичної науки в 1912 р. У цей період особливу внімапіе привертають дослідження М Острогорського і Р. Міхельса про партії, Дж. Брайса про сучасних демократіях, У. Маклеода про держави, Г. Сміта про походження та історії політики і т. д. І хоча начи ¬ нается формування нової методології політичного досліджень ¬ ня, господсгвующім у порівняльній поліголоші залишається «тради ¬ ційний підхід», В. Уіллогбі ще в 1904 р. виділив три основних галузі політичної наукіг \) юлітіческую теорію чи філософію,

росударствеииого управління

Саме остання мала безпосереднє відношення до сравнітель ¬ ної політологи ». Уіллогбі зазначаючи: «... Є загальна наука про го ¬ ний управлінні, його різних формах, поділі вла ¬ тей, його різних органах - законодавчих, виконавчих і судових, центральних і місцевих - і принципах, керівників його адміністрацією. Підрозділ на ці великі дисципліни легко здійснюється. Більш того, всі ці теми, головні і другорядні, звичайно, вьгоажаются в теоретичних, дескриптивних, сравнітель ¬ них чи історичних твердженнях, і майже всі включають або принаймні виходять на дискусію про практичні проблеми дер ¬ жавного управління »(Witloughby, 1993, р. 60). Тут явно про ¬ розглядається зв'язок політичної науки і порівняльної політології з формально-легальної методологаей. До того ж слід додати, що конференція «за круглим столом», проведена в ААПІ в 1927 р., підтримала формально-легалістскую спрямованість порівняльно-політичних досліджень (Reports, 1927).

Рой Макрідіс вказує на основні риси xapairrepHbie так званого «традиційного підходу»: опісательност', местніче ¬ ство, непорівнянний і тельное ть, статичність, моно? Рафтіость (Macridis, 1969, р. 3-9). До цього варто було б додати ще формальний Лега ¬ ПШМ,

консерватизм, нетеоретіческій акцент і методологічне байдужість, що відзначаються іншими авторами (Bill, Hardgrave, 1981, p. 3-10).

Порівняльні дослідження цього періоду в принципі зводь ¬ лись до опису основних політичних інститутів деяких ве-дущіх Сфан світу (як правило, США, Великобританії, Німеччини, Франції та Росії), а потім цей матеріал об'єднувався під загальною назвою. З поля зору випадали багато регіонів світу, при цьому розвинені країни (США, Великобританія) розглядалися в якості зразків, з якими порівнювалися інші. Орієнтація на стабільність ¬ ність політичних інститутів призводила до консерватизму, коли в тіні залишалися проблеми політичних протиріч * конфліктів і перспективи трансформації політичних інстшутов. Особливо сле ¬ дме зазначити нетеоретіческій акцент і методологічне безразл ¬ ки. Досить поверхневе ставлення до теорії визначалося наступним. По-перше, у дослідників-компаративістів отсутст ¬ вова глибокий інтерес до теорії в силу недовіри до так званої нормативної політичної теорії, тобто політичної філософії. Панували просте спостереження і просте ем1гіріческое обоб ¬ щення. По-друге, вважалося, що високий рівень теоретичної абстракції не дає можливості здійснити емпіричну провер ку, і навпаки, теоретичні абстракції неіаблюдаеми. Існую ¬ щие політичні інститути і норми легко описувалися вже сфор ¬ мировалось мовою норм. По-третє, існувало переконання про про блематічності формування науки про політику, схильною коле ¬ баніям і сильному впливу суб'єктивного фактора. Що стосується методологічного байдужості, то ця характеристика була об ¬ ратної стороною нетеоретіческого акценту. Описовий та формаль ¬ ний характер проведених порівняльних досліджень не вимагав витонченої методології збору, групування та аналізу емпіричних даних.

Всі ці характеристики взаємно обумовлювали один одного і робили порівняльну політологію цього періоду дисципліною, не привертає особливої ​​уваги дослідників. Слід зауважити також, що цей загальний нормативно-описовий підхід до порівняння був нрізнаі на скликаному з ннілпатйве ЮНЕСКО в 1948 р. в Парижі Міжнародному колоквіумі з політичної науки, на ко ¬ тором порівняльна політологія розглядалася в фантщах вивчення ¬ ня політичних інститутів (конституція, регіональне і місцеве управління, публічна адміністрація, економічні та соціальні функції управління). Щоправда, нові віяння в політичній науці,

пов'язані насамперед з діяльністю Чиказької школи, починали впливати і на порівняльну політологію. У 1944 р. в доповіді дослідницької групи з порівняльної політології зазначалося, що ця дисципліна характеризується статусом «підвішений ¬ ного пожвавлення» (Report, 1944, р. 540).

Біхевіоральний етап порівняльної політології. Друга половина 40-х - 60-ті роки - це період бурхливого розвитку порівняй ¬ тельной політології в США та інших країнах. Поштовхом послужили результати міжуніверситетського дослідного семінару з порівняльної політології, проведеного Радою по соціальному наукового дослідження в 1952 р. Виявивши особливості порівняно ¬ го методу, його орієнтування на розкриття подоб шляхом аналіті ¬ ської формулювання понять і гіпотез дослідження та емпірічес ¬ кою перевірки їх достовірності, учасники семінару позначили уров ¬ ні порівняльного політичного аналізу, а також виділили основ ¬ ні тематичні питання дослідження (Research, 1953, р. 641-679).

Сідней Верба досить точно оцінив відбулися зміни: «Революція в порівняльній політології почалася з деяких сме ¬ лих принципів: бачити за описом теоретично більш релевантні проблеми; бачити за одним фактом порівняння БАГАТЬОХ фактів; бачити за формальними інститутами управління політичні процеси н політичні функції; і бачити за країнами Західної Європи нові держави Азії, Африки та Латинської Америки »(Verba, 1967, р. 111). Особливе значення у цьому зв'язку здобули ті методологічні зміни, які мали місце в політичній науці в цілому на ¬ чіная з 30-х років, тобто впровадження біхевіоралізму і структурного функціоналізму. Саме ці методологічні орієнтації дозво ¬ ли дослідникам-компаративістів вважати можливим створення об'єктивного знання про політику та політичних процесах на основі, з одного боку, порівнянності структур і функцій будь національ ¬ ної політичної системи, а з іншого - експериментального під ¬ дження всіх висунутих гіпотез посиланням иа публічно оглянувши ¬ ваемие зміни в політичній поведінці.

Біхевіораяьная методологія (не плутати з біхевіоризму як психологічної теорією) змінила образ політичної науки і срав ¬ чої політології в наступних напрямках:

(1) посилилася порівнянність результатів через переконання в нали ¬ ності подоб в політичній поведінці;

(2) англізіруемие взаємозв'язку факторів при емпіричної про ¬ верке отримували підтвердження;

3) зросла точність в методах збору і аналізу даних; самі методи постійно проблематізнроваліеь; важливе місце в сравнітель ¬ них дослідженнях отримала квантіфікадія;

(4) помітно увагу до теоретичної стороні порівняльних досліджень; поворот від нормативно-орієнтованої до емпірічес ¬ ки-орієнтованої теорії на різних рівнях аналізу;

(5) введено в науковий обіг позитивістське припущення, що ціннісно-вільне та ціннісно-нейтральне знання можливо;

(6) посилився інтерес до створення чистої теорії політики в про ¬ протилежного прикладному дослідженню (ЕазШп, 1983, р. 294 -

296).

Біхевіоралізм тісно переплелася зі структурним фун ¬ кціоналізмом, результатом чого стала орієнтація на теорію і можливість високого рівня узагальнення у порівняльній политоло ¬ гії. Т. Парсонс і Р. Мертон надали в цьому зв'язку вирішальне воздей ¬ ствие на порівняльну паавтологаю, а Д. Істон і Г. Алмонд мо ¬ діфіціровалі структурою * функціоналізм стосовно порівняй ¬ ня політичних систем.

Г. Алмонд, розробляючи функціональний підхід до сравнітель ¬ ної політології, писав про чотири основні характеристики полі ¬ тичні систем, на основі яких вони можуть бути порівнянні. По-перше, «політичні системи, включаючи найбільш прості, мають

політичну структуру ... По-друге, в усіх політичних систе ¬ мах виконуються однакові фущсціі, навіть якщо ці функції і MoiyT виконуватися різними типами структур і з різною частотою ... ** F По-третє, всі політичні структури, неважливо як вони спеціалі ¬ Спеціалі, чи знаходяться в примітивному або традиційному суспільствах, є багатофункціональними ... По-четверте, всі політичні системи - змішані системи в кулиурном сенсі. Ні "надсила •" тимчасових "систем і структур у сенсі раціональності, і немає 'ч ^ сверхпрімітівних" систем в сенсі традиційності »(Almond, 1960, р. 11). Д. Істон запропонував вихідну концептуалізацію по ¬ літичних систем як. Механізму владного розподілу Дефі ¬ цітной ресурсів, яка була прийнята на озброєння вченими-ком ¬ паратівістамі (Easton, 1953). Саме ця концептуалізація тематі ¬ но присутній у статті Ж.-Е. Лейна і С. Ерссон (Lane, Ersson,

1989). Загалом виявилося, що розвиток порівняльної політології па основі біхевіоралізму і структурного функціоналізму дозволило їй зайняти місце однієї з провідних галузей політичної науки. Так, якщо в 1925 р. в десяти найбільших університетах США наблизить ¬ тельно один з десяти предяоженних курсів ставився до сравнітель ¬ ної політології, в 1945 р. один з п'яти, то в 1965 р. пропорція дорівнювала одному до трьох (Bill, Hardgrave , 1981, p. 11). До 1990 р. теж відзначено зростання інтересу до даної тематики в порівнянні з дру ¬ шими галузями політичної науки (Brintnall, 1991, р. 84).

Порівняльні політичні дослідження отримують розвиток також у Великобританії, Франції, ФРН, Фінляндії, Слід отме ¬ тить, що в 60-і і ще в більшій мірі в 70-і роки ініціатива порівняльних досліджень переходить до Західної Європи. У 1952 р. в Парижі був заснований Міжнародний рада з соціальної науці в якості управлінської та інтелектуальної основи для прове ¬ ня міждисциплінарних та міжнародних порівняльних досліджень ¬ ваний. Проте до його реорганізації в 1961 р. він не граючи сущест ¬ кої ролі. Вирішальною в цьому сенсі стала конференція, орга ¬ нізованной Стеном Рокканом в 1962 р., а потім розробка під його керівництвом ряду проектів протягом десятиліття, які були орієнтовані на порівняльні дослідження н на методологію. Роккана є засновником кафедри порівняльної політології в Бергенському університеті (Норвегія) в 1962 р., яка (наскільки мені відомо) залишається поки єдиною в світі з подібним назва ¬ ням. Починаючи з 70-х років зацікавленість країн «Спільного ринку» в порівняльних дослідженнях привела до практики провівши 'ня порівняльних досліджень в Європі двічі на рік (Євробарометр).

Проте акцент на емпіричному обгрунтуванні науки і на чистій теорії призводить врешті-решт, з одного боку, до замикаючи ¬ ня порівняльної політології на своїх власних проблемах, до відриву її від динамічного політичного процесу, що змушує дослідників переглядати своє ставлення до біхевноралізму і структурному функціоналізму, з іншого боку, порівняльна по ¬ літологія відчуває все більший вплив нових методологи ¬ ческих орієнтації, пов'язаних з відродженням інтересу до політич ¬ кою філософії і критикою раціональних підстав науки.

Плюралістичний етап порівняльної політології. Крити ¬ ка біхевіоралізму почалася вже в кінці 60-х років (Easton, 1969). Можна виділити кілька підстав згой критики. По-перше, по ¬ літична наука в справою і порівняльна політологія зокрема виявилися несприйнятливими до нових соціальних і політичних змін, які так бурхливо виявилися в кінці 60-х - початку 70-х років у вигляді контркультурний рухів молоді. По-друге, по ¬ катування створити на основі біхевіоралізму і структурного функціона ¬ лізм політичну науку, позбавлену ціннісної навантаження, факти ¬ но привела до панування лише однієї теоретичної парадигми, пов'язаної з ідеологією «буржуазного лібералізму». По-третє, ока здавалося, що бюсевіоральная і структурно-функціональна методологія гія порівняльного аналізу, що орієнтується на пошук закономірностей ¬ них зв'язків та подоб, в принципі вели до створення такої картини політичного світу, який позбавлявся значної частки унікальність ¬ ності і різноманіття. По-четверте, переважання кількісних методів аналізу в порівняльній політології хоч і створювало воз ¬ можность для перевірки гіпотез, але одночасно приводило до їх збіднення. Фактично шляхом статистичної перевірки затверджувалися найчастіше або досить банальні істини, або вже відомі за ¬ лежно. По-п'яте, незважаючи иа те, що політологія і включала в своє поле зору країни Азії, Африки та Латинської Америки, сфор ¬ мировалось телеологічна концепція залежного розвитку викликаючи ¬ ла протест як у західних компаратівісгов, так і у дослідників незахідних країн.

Таким чином, порівняльна політологія знову встала перед проблемою відновлення. Хоча Г. Алмонд і говорив про те, що криза в порівняльній політології було скоріше політичним, ніж интел-лемуальним (Almond, Г990, р. 252), проте в 70 - 80-і роки ця галузь стала змінюватися і методологічно, і змістовно. Оста ¬ новімся детальніше на цьому питанні.

В цілому розвиток тематики порівняльних досліджень харак ¬ терізуется переходом, по-перше, від вивчення традиційних інсти ¬ тутовий і чинників політичної діяльності (держав, партії, вибори, засоби масової інформації) до нових (довкілля політики, групові інтереси і неокорпоратівізм, нові масові руху, постматеріаіьние цінності, етнічні, мовні, возрас ¬ тні і тендерні фактори). Звичайно, приділяється увага і тради ¬ Ціон інститутам, але змінюється оцінка їх ролі та дієвості. По-друге, особливе значення надається дослідженням того, як фор ¬ мируется політичний курс як впливають на нього старі і нові інститути та фактори. Формується ціла самостійна Суботів-Раєд - порівняльна публічна політика.

Що стосується методології, то тут відбуваліся і відбуваються відмівання шкір серйозні Зміни. Мабуть, Саме ці Зміни змушують Говорити про крізові Тенденції в порівняльній полі ¬ тологіі. Зрозуміло, передусім Це пов'язано з переоцінкою Значення біхевіоралнзма і структурного функціоналізму. Не випадково ВСІ але тріває атака на представніків цієї методологічної орієнтації (Turner, 1993). Разом з ТІМ можна віділіті наступні Основні Тенденції, які характеризують процес методологічес ¬ кою трансформації порівняльної політології.

Перше тенденцію можна позначіті Як радікапьную. Наїб ¬ леї чітко он представлена ​​в постмодерної і феміністської політі ¬ ко-теоретичних орієнтаціях. Постмодерн і фемінізм по-різному підходять до критики сучасного наукового пізнання і розуміння політики. Альо суть критики одна: радікальної розрив з домінірова ¬ ням в пізнанні одного стилю, будемо назіваті його «раціопально-на-учнім» або «маскулінніх». Хоча ці радікальні орієнтації на ¬ йшли відображення в перше Черга в Політичній Теорії та філософію ¬ фії, їх Вплив стає все більш помітнім у методології по ¬ літічніх досліджень, І, Що Важливе, постмодерн і фемінізм проблематізують Тімі Теорії і методу в порівняльній политоло ¬ гии (uiglehart, 1995; Marsh, 1995).

Відзначімо Лише деякі важліві для порівняльної политоло ¬ гии становища. Політологічній постмодерн проблематізуваті са ¬ му порівняльну політологію, так Як поставивши Під питання віз ¬ лівість Отримання істінного результату пізнання, Що базується на консенсусі относігельно подібності структур і функцій реального політічного світу Стверджуючі незвідність гетерогенних мовних Ігор в політіці, локализуя Політичні процеси особливим умови ¬ ми, відкідаючі можлівість однозначної репрезентації політічніх подій в мові, говорячі про багатозначності сенсу політічної мови, постмодерн Фактично проводитись ідею про неможлівість по ¬ Отримання єдиного обгрунтованого політічного знання і про подібність, і про різніцю в патітіческом світі. Представники постмодерну про ¬ тівостоят тіранії глобалізується дискурсу на якому рівні. «Методології, запропоновані Дерріда, Фуко і Ліотаром (декон ¬ ція, генеалогія та паралогія Відповідно), задумані в цілому для того, щоб децентріроват 'виробництво мови та іеттсі для більш точного відображення випадково н відносного характеру по ¬ знання. {Товариство містіть плюральноегь гетероморфний мов.

Що стосується методології, то тут відбуваліся і відбуваються відмівання шкір серйозні Зміни. Мабуть, Саме ці Зміни змушують Говорити про крізові Тенденції в порівняльній полі ¬ тологіі. Зрозуміло, передусім Це пов'язано з переоцінкою Значення біхевіоралнзма і структурного функціоналізму. Не випадково ВСІ але тріває атака на представніків цієї методологічної орієнтації (Turner, 1993). Разом з ТІМ можна віділіті наступні Основні Тенденції, які характеризують процес методологічес ¬ кою трансформації порівняльної політології.

Перше тенденцію можна позначіті Як радікапьную. Наїб ¬ леї чітко он представлена ​​в постмодерної і феміністської політі ¬ ко-теоретичних орієнтаціях. Постмодерн і фемінізм по-різному підходять до критики сучасного наукового пізнання і розуміння політики. Альо суть критики одна: радікальної розрив з домінірова ¬ ням в пізнанні одного стилю, будемо назіваті його «раціопально-на-учнім» або «маскулінніх». Хоча ці радікальні орієнтації на ¬ йшли відображення в перше Черга в Політичній Теорії та філософію ¬ фії, їх Вплив стає все більш помітнім у методології по ¬ літічніх досліджень, І, Що Важливе, постмодерн і фемінізм проблематізують Тімі Теорії і методу в порівняльній политоло ¬ гии (uiglehart, 1995; Marsh, 1995).

Відзначімо Лише деякі важліві для порівняльної политоло ¬ гии становища. Політологічній постмодерн проблематізуваті са ¬ му порівняльну політологію, так Як поставивши Під питання віз ¬ лівість Отримання істінного результату пізнання, Що базується на консенсусі относігельно подібності структур і функцій реального політічного світу Стверджуючі незвідність гетерогенних мовних Ігор в політіці, локализуя Політичні процеси особливим умови ¬ ми, відкідаючі можлівість однозначної репрезентації політічніх подій в мові, говорячі про багатозначності сенсу політічної мови, постмодерн Фактично проводитись ідею про неможлівість по ¬ Отримання єдиного обгрунтованого політічного знання і про подібність, і про різніцю в патітіческом світі. Представники постмодерну про ¬ тівостоят тіранії глобалізується дискурсу на якому рівні. «Методології, запропоновані Дерріда, Фуко і Ліотаром (декон ¬ ція, генеалогія та паралогія Відповідно), задумані в цілому для того, щоб децентріроват 'виробництво мови та іеттсі для більш точного відображення випадково н відносного характеру по ¬ знання. {Товариство містіть плюральноегь гетероморфний мов.

Генеалогічний аналіз виявляє, що історія була боротьбою між цими мовами »(Roch, 1993, р. 340). Піддаючи критиці ра ¬ націоналізму і раціональні моделі демократії, постмодерн заклади ¬ кість основи плюралізму методологічних і теоретичних ориента ¬ ції.

У свою чергу, політологічний фемінізм піддає сумніву ¬ ня сформовану практику порівняльного політичного пізнання, роблячи акпент на критиці панування маскулинного типу політичного мислення, заснованого на авторітарпості і діхотомноеті. Критикуючи вихідну концепцію політичного ', засновану на поділі пуб ¬ особистої та приватної сфер життя, що відповідно служить обоснова ¬ ня витіснення жінок зі сфери політики, феміністки наполягають на переконцептуалізаціі політичної реальності в термінах статі. Так, Ненсі Хіршман, виступаючи проти ліберального розуміння по ¬ літики, заснованого на згоді і борг, доводить, що об'єктні відносини і епістемологічний дуалізм (тобто поділ між душею і тілом, суб'єктом і об'єктом, фактом і цінністю і навіть між епістемологією і онтологією) відображені в ліберальній полі ¬ тичної теорії, де маскулінна орієнтація сприяє появі ¬ ня «оманливого і перебільшеного утвердження незалежності», заснованого на абстрактному індивідуалізм, шедівідуальной авто ¬ номии і вимозі злагоди і політичного боргу. Концептуально пов'язані згоду і борг в публічній сфері є засобом заспокійливого маскулинного фізичного розвитку, в якому відносини і зв'язку схильні до небезпеки. Згода стає цент ¬ ральних аспекгом політичного обов'язку, навіть якщо волюнтаризм від ¬ критий лише для небагатьох обраних, і серед цих небагатьох обраний ¬ них жінки явно відсутні. Натомість «жещдаши є і були історично прив'язані до зовсім іншої серії зобов'язаний ¬ ностей - турбота про дітей найбільш очевидна, - в якій згода є не тільки відсутнім, АТ і проблематичним» (Hirsch-man, 1992, р. 205, 235).

Оцінюючи біхевіоралізм як вузько спрямовану методологічес ¬ кую орієнтацію, при якій підлога розглядався в якості лише однієї змінної, феміністська теорія пізнання політики стремит ¬ ся розвинути новий політичний словник так, щоб він міг відображати специфічні і різноманітні способи володіння жінками вла ¬ ма і авторитетом, здійснення громадянства і розуміння свободи. Феміністська модель пізнання виділяє особливо ідею про те, що, оскільки жінки були сегрегірованние! на чоловічий політичної території, свідомість і досвід жінок стали викривлено відчужений ¬ вими. Жіночі професії, статус, досвід, ритуали і свідомість явно відображають-патріархальні поняття і норми. Хота і непрямо, але жіноче питання відображає іншу перспективу суспільства: спробу досягти автономії і емансипації перед особою систематичного придушення і можливість говорити «іншим голосом» (Jones, 1988, р. 25).

У порівняльній політології ця методологічна фемініст ¬ ська хвиля знайшла відображення в дослідженнях становища жінок у різних скандинавських демократіях, проблеми громадянства і по логічного участі, особливостей публічної політики н государст ¬ ва загального добробуту (Adams, Wiston, 1980; Haavio-Manila et al., 1985; Ruggie, 1984; Hernes, 1988).

Друга тенденція пов'язана з відновленням значення історія-ко-сравнітедьной методології, найбільш виразно проявленої пре ¬ жде всього в сучасному прочитанні К Маркса і М. Вебера. Хоча Маркс і Вебер є антагоністами з питання соЦіальн'о4 за ¬ закономірностей, обидві методологічні традиції пвшволялі в цей пе ¬ ріод, з одного боку, протистояти вузькості емпірико-колічествен'-ної методології порівняння, з іншого - підвищити в дослідженні роль соціальних та соціально- культурних чинників пояснення (еко ¬ номічного і соціальні структури, релігія, етнічність, культура).

Ще в 60-і роки ряд. Дослідників починають активно викорис ¬ ристовувати методологію політичного порівняння М. Вебера і К. Маркса. Серед послідовників Вебера можна назвати С. Ейзенштадт, Р. Бен-Дікс і Г. Рота. Перший застосував веберовскую концепцію «панів ¬ ства» і бюрократії для порівняльного аналізу імперських форм правління. Р. Бендікс, досліджуючи розвиток національних держав в Західній Європі, Росії. Японії та Індії, спирався на веберовские поняття раціональності та традиційності, патрімоніалізма, бюро ¬ кратізаціі, плебісцитарної демократії. Г. Рот надавав особливого зна ¬ чення концепції патрімоніалізма в порівняльному аналізі політи ¬ чного розвитку в третьому світі.

У 60-80-ті роки відроджується інтересу марксистської концепції класів, класової боротьби., Власності, типу виробництва як пояснювальним факторів політичного розвитку, революцій і ста ¬ лення держав. Так, Б. Мур одним з перших використав кон ¬ цепції буржуазних і сільськогосподарських соціальних структур для пояснення виникнення капіталістичної Демократії, фашизму і комунізму. Т. Скоклол для пояснення революцій у Франції, Росії та Китаї застосовувала концепції соціальної структури і кон ¬ фликт (Almond, 1990, р. 248).

Одночасно з цим на початку 70-х років з'являються дослідження ¬ ня, присвячені методологічним проблемам порівняння у М. Ве-бера н К. Маркса. Особливе значення має фундаментальна праця, видана під редакцією І. Валіера в 1971 р., «Порівняльні ме ¬ тоди в соціології», в якій великі глави були присвячені К. Марксом і М. Вебером (Vallier, 1971).

Марксистський порівняльний метод, як його оцінює Ст. УОР-нер, має три основні складові: теорію історичних стадій у розвитку суспільства, матеріалістичну концепцію історії та кон ¬ цепції унікальності (Ibid, р. 72-74). Роль марксистської теорії клас ¬ сов як методологічної бази порівняння описана М. Доганом і Д. Пелассі (Доган, Пслассі, 1994, с. 69-85).

Підхід до порівняння М-Вебера характеризується сьогодні як порівняльно-історична методологія, що поєднує позитивізм і неокантіанство. Ст. Калберг у своїй недавній роботі, присвяченій Максом Вебером н його методом порівняння, бачить специфіку веберовской методології, по-перше, в інтерпретатівним розумінні соціальної дії, що включає в себе як об'єктивні, так і суб'єктивні компоненти, по-друге, концепції ідеальних типів, які знімаючи ¬ ють опозицію теорії інтерпретації і позитивізму, по-третє, в концепції лгультікаузальності пояснення політико-соціальних яв ¬ лений. Він підкреслює, що «Відер говорить про такий рівень аналізу, який відрізняється від виняткового зосередження, з одного боку, на самотніх і переслідують свої інтереси індивідуума, і, з іншого егорони, на глобальних узагальненнях" суспільства ", на ор ¬ ганических" системах " і простий орієнтації на норми. Поступаючи так, він звертає свою увагу на об'єднання суб'єктивного значення і індивідуальної дії з чітко соціальними оріентащшш »(Kalberg, 1994, р. 31).

Третя тенденція може бути визначена як обновленческой. Вона пов'язана срасшнреніем методологічних інструментів наукову порівняльного аналізу шляхом звернення до нових концептуальних підходів, які дозволяють використовувати і розвивати напрацьований комплекс засобів статистичного аналізу і одночасно вирішувати проблему єдності кількісного і якісного дослідження.

Ця тенденція не чужа використанню всього позитивного, що було проявлено в радикальній та історико-порівняльної орієнтації-ях (Теше, 1990, р. 55-58). Однак З метою більшої строгості тут буде звернути УВАГА на власний значущість обновленчес ¬ кою Тенденції.

По-перше * крітіці ставши піддаватіся аруктурній функціона ¬ лізм за формальність и відсутність можлівості при йо вико ¬ вання Відповісти на питання, Чому ті чи Інші держави н полі ¬ тічні системи розрізняються при здійсненні функціональніх необходнмостей. Генрі Теїн в зв'язку з ЦІМ писав: «Ті, Що утвердилось Під ім'ям Теорії - cTpyictypHo-функціоіальная теорія, або теорія Парсонса - Було Лише набором категорій дяя упорядкування досвіду ¬ та Людські потреби, візначені Маслоу, Наприклад, слу ¬ жили скоріше політічнім цілям держави загально благосостоя ¬ ня, Ніж цілям дослідного пояснення. Сьогодні, після Такої Увага до них, смороду навряд чи використовуються »(Ibid., р. 48). Звідсі зріс Інтерес до таких теоретичних моделей, які б визна ¬ лялі порівняльне Дослідження Спочатку. Однозначно підвіщується ¬ лась роль Теорії при форлгуліровке гіпотез, при прояві срав ¬ нання та інтерпретації емпірічніх Даних. Теорія набуває НЕ інструментальне значення для порівняння, а стає пелью срав ¬ даткових аналізу. Термін «теорія», відзначає в цьому зв'язку Стефан Новак, винен відсіпаті до «можлива недвозначного комллексу або системам законів, або до широких законосообразного узагальнення ¬ ям, об'єднанім на Основі загально уніфікованого принципом з ясно віявляються топологіямі і (або) історічнімі умови ¬ ми їх обосновашюсті »(Novak, 1989, р. 40),

По-друге, багаті в Чому нове розуміння Теорії візначається суперечкою Навколо Проблеми національної держави Як основної одініці порівняльного аналізу. Хоча порівняльний метод значи ¬ тельно відрізняється від статистичного, відмінності ці найчастіше трактує ¬ валися Як кількісні, типу «мало віпадків, багаті змінніх». Кореляції Між зміннімі розглядаліся Як достатні для перевіркі вісунутіх гіпотез про каузальності відносін Між факторами. Звичайна, говорилося про необхідність супроводжуваті ко ¬ кількісніх дані якісної інтерпретацією, но Це Вже рас ¬ розглядаті Як Додатковий умів Дослідження. Безліч Даних, наведення в 60-е і 70-і роки з використання витончення ¬ ної математичної Техніки, все ж стали віклікаті Запитання. І Один з головних: чи можна розглядаті окрему країну або націо ¬ нальне держава Як незалежні одініці аналізу? У літературі зла проблема ОТРИМАНО назву «проблема Гелтона» на Ім'я уче ¬ ного-антрополога, ясіо сформулював її наприкінці XIX ст. За Гелтоіу, в умовах глобалізації економічних, соціальних, полі ¬ тичних і культурньтх відносин національна держава не мо ¬ жет бути розглянуто в якості незалежної едттіци аналізу. Сле ¬ послідовно, корреляцізт, не враховують глобальні відносини, яв ¬ ляють помилковими. Як вирішення цієї проблеми став форми ¬ тися так званий «холістскій підхід», що отримав различ ное тлумачення в дослідженнях таких вчених, як Л. Сильверман, А. Пшеворська, Г. Тейн, С. Ангпша (Anttfla, 1993, р. 18 - 26). «Хол-ських підхід» передбачає розглянуто! Ширення різних пространст ¬ ських утворень (тобто національні держави) як деяких взаємопов'язаних частин цілого, описаного теорією.

По-третє, критичне ставлення до порівняльних досліджень ¬ ниям макрорівня виявило дві основні тендеелгіі в пошуку рішення теоретико-методологічних та техніко-методологічних проблем. З одного боку, стверджувалося, що макротеорія надмірно спрощує соціальну реальність і може навіть грунтуватися на помилкових пред ¬ посилках. Це означало, що дослідження не отримує теоретичної моделі, яка б адекватно відтворювала реальність. Рішення при цьому бачилося в акценті на якості даних, на складності та унікальності макрополітичних подій, на повернення до історії (тобто до «реального» часу, місця, народу) (Tilly, 1984, р. 2, 14). З іншого боку, критика порівняльно-історичної тенденції в по ¬ літології і політичної соціології за заперечення в ній загальної теорії і прагнення до унікальності приводила до спроб створення нових теоретичних моделей, які б дозволяли поєднувати емпі ¬ річеской (у тому числі кількісний) аналіз з широкими узагальнено ¬ нями каузальних відносин (Kiser, Hechter, 1991, p. 9, 17). Резуль ¬ татом другий орієнтації з'явилися запозичені з економічних навчань моделі раціонального вибору, теорії ігор і концепції нео-інстітуціонанізма (Фармер, 1994; Грін, Шапіро, 1994; Kato, 1996).

Звичайно, обговорення проблем порівняльної політології Сегод ¬ ня не зводиться цілком до радикальної, порівняльно-історичної та обновленческой тенденттям. Можна відзначити і ііие, більш приватні або більш традиційні дослідження. Так, удосконалюється і рас ¬ ширяється сфера використання методів математичної логіки (на- приклад, нове для порівняльної політології використання булевої ал £ ебри), зростає значення методів порівняння найбільш схожих і найбільш несхожих систем, приділяється особлива увага проблемі еквівалентності в порівнянь, підвищується роль такої змінної, як «час», і т. д. Слід зазначити також і зміни в тематиці порівняльної політології. У поле зору на цьому етапі потрапляють перехідні процеси, конфлікти, регіональна інтефація, політи ¬ ний дискурс, нова політична ідентифікація (так звані «іеотрайби») і т. д. У цілому., Навряд чи можна говорити про зниження інтересу до порівняльної політології, можна лише констатувати серйозну лересфойку її методології та тематики.