- •1 Віктор Бер. «Засади поетики (Від "Ars poetica" є. Маланюка до "Ars poetica" доби розкладеного атома)». Мур, 1946, Збірник 1, с. 21.
- •3 Там само, с. 28 - 29.
- •4 Світлана Алексієвич. Чорнобиль: хроніка майбутнього. Переклад і післямова о. Забужко. - Київ: Факт, 1998, с. 136.
- •9 Джон Барт. Плавучая опера. Роман. - сПб.: Азбука-классика, 2001, с. 308.
- •1 Фредерик Лемаршанд. «Топос Чорнобиля». Дух і Літера. - Київ, 2001,4.7-8, с. 374.
- •2 Там само, с. 376
- •13 Там само,с. 33
- •14 «Грибочки з-під Чорнобиля...», с. 144.
- •15 Там само, с. 145, 146, 148, 149
- •1 Див.: Майкл Хардт, Антонио Негри. Империя. Пер. С англ. - Москва: Праксис, 2004, с. 137.
- •2 Зигмунд Фрейд. «Жуткое». Влечения и их судьба. - Москва: Экмо-Пресс, 1999, с. 201.
- •3 Анджей Стасюк, Юрій Андрухович. Моя Европа. Два есеї про найдив -нішу частину світу. - Львів: Класика, 2001, с. 61.
- •4 В Україні «Історія української літератури» Дмитра Чижевського виходить 1994 року в Тернополі, видавництво «Феміна».
- •9 Постмодернисты о посткультуре. Интервью с современными писателями и критиками. Составитель, автор предисловия и редактор Серафима Ролл. - Москва, 1998, с. 43.
- •2 « Бубабістський хронопис Віктора Неборака: ще одна інтриґа з приводу сучасііої української літератури». Література плюс, 2001, № 9-10 (34-35) (www.Aup.Iatp.Org.Ua/litplus/lit34-35.Php).
- •3 Інший формат. Юрій Андрухович. - Івано-Франківськ: Лілея-нв, 2003, с. 37.
- •6 Віктор Неборак. Перечитана «ЕнеїдаСпроба сенсового прочитання «Енеїди» Івана Котляревського на тлі зіставлення її з «Ене'ідою» Вергі-лія. - Львів: Видавництво-лп, 2001, с. 10.
- •7 Андрій Бондар, «вірш який ніколи не перекладуть іншими мовами». Maskult. - Київ: Критика, 2003, с. 30-31.
- •10 Володимир Даниленко. Місто Тіровиван. - Львів: Кальварія, 2001, с. 162.
- •12 Віктор Неборак. Літостротон, с. 298.
- •13 Плерома 3'98, с. 72.
- •14 Пантелеймон Куліш. «Характер и задачи украинской критики». Твори в двох томах, Том 2. - Київ: Дніпро, 1989, с. 517-518.
- •15 В'ячеслав Медвідь. «Село як метафора». Десять українських прозаїків. / Упорядкування в. Медведя. - Київ: Рок кард, 1995, с. 82.
- •16 В'ячеслав Медвідь. « Імперія ludens». Кур'єр Кривбасу, 1999, ч. 119-121, с. 16.
- •1 Сергій Жадан. Депеш мод. - Харків: Фоліо, 2004, с. 217.
- •2 Юрій Андрухович. Перверзія. Роман. - Івано-Франківськ: Лілея-нв, 1997, с. 227.
- •3 «Юрій Андрухович: "Вона робить минуле живим і незавершеним"». Коментар, 2003, № 2, с. 5.
- •4 Юлия Кристева. «Бахтин, слово, диалог и роман». От структурализма к постструктурализму. Французская семиотика. Сост. Г. К. Косиков. -Москва: Прогресс, 2000, с. 437.
- •8 Більше про це див.: Тамара Гундорова. «"Бу-Ба-Бу", Карнавал і Кіч». Критика, 2000, р. IV, ч. 7-8 (33-34), с. 13-18.
- •10 Еманюель Левінас. Між нами. Дослідження. Думки-про-іниіого, с. 167.
- •11 Орест Сливинський. «Запізніла мить прозріння». Вітчизна, 2001, №5-6, с. 81.
- •13 Постмодернизм в славянских литературах. - Москва: Институт славяноведения, 2004, с. 3.
- •4 «З висоти Літаючої Голови, або Зняти маску. Розмова з в. Небораком». Сучасність, 1994, № 5, с. 57.
- •9 Володимир Даниленко. «Золота жила української прози». Вечеря на дванадцять персон. - Київ: Генеза, 1997, с. 6.
- •6 Юлия Кристева. «Бахтин, слово, диалог и роман», с. 443,444.
- •7 Андрухович Юрій. «Аве, "Крайслер"!..», с. 7.
- •8 «Юрій Андрухович: "Вона робить минуле живим і незавершеним"», с. 4.
- •9 Оксана Забужко. «Польська "культура" і ми, або Малий апокаліпсис московіяди». Оксана Забужко. Хроніки від Фортінбраса. - Київ: Факт, 2001, с. 323.
- •10 Юрій Андрухович. Перверзія, с. 28.
- •11 Юрій Андрухович. Дезорієнтація на місцевості, с. 120.
- •3 Тарас Прохасько. «Від чуття при сутності». Тарас Прохасько.Лексикон таємних знань. - Львів: Кальварія, 2003, с. 78.
- •4 Тарас Прохасько. «...Ботакє...». Кур'єр Кривбасу, 1999, № 119-121, с. 338.
- •5 Тарас Прохасько. Непрості. - Івано-Франківськ: Лілея-нв, 2002, с. 6.
- •1 Іздрик. «Воццек». Іздрик. Воццек & воццекургія. - Львів: Кальварія, 2002, с. 41-42.
- •2 Іздрик. Подвійний Леон. Ismopia хвороби. - Івано-Франківськ: Лілея-нв, 2000, с. 12.
- •5 Володимир Єшкілєв. Воццекургія бет. Коментарі до «внутрішньої енциклопедії»· роману Іздрика «Воццек». - Івано-Франківськ: Вид-во Unikomus, 1998, с. 5.
- •6 Василь Кожелянко. Дефіляда в Москві. - Львів: Кальварія, 2000, с. 58.
- •1 Володимир Діброва. Вибгане. - Київ: Критика, 2002, с. 32.
- •3 Володимир Діброва. «Принц Гамлет хамського повіту». Критика, 2001, ч. 5, с. 27.
- •4 Сергій Жадан. «Павлік Морозов: між побутовим героїзмом і побутовим трипером», www.Samvydav.Net (від 20.02.2001).
- •5 Борис Гринченко. Народные спектакли. - Чернігів, 1900, с. 41.
- •6 Богдан Жолдак. Яловичина (макабреска). - Київ: Рось, 1991, с. 61.
- •7 Н. А. Купина. Языковое сопротивление в контексте тоталитарной культуры. - Екатеринбург: Издательство Уральского университета, 1999, с. 20-21.
- •1 Оксана Забужко. Польові дослідження з українського сексу. Роман. -Київ: Згода, 1996, с.103.
- •2 Жінка як текст. Емма Андієвська, Соломія Павличко, Оксана Забужко: фрагменти творчости і контексти. Упорядник Людмила Таран. -Київ: Факт, 2002, с. 198.
- •3 «"Мені пощастило на старті...". Розмова з Оксаною Забужко». Жінка як текст, с. 183.
- •4 Оксана Забужко. Казка про калинову сопілку. - Київ: Факт, 2000, с. 70.
- •5 Галина Пагутяк. Захід сонця в Урожі. - Львів: Піраміда. 2003, с. 351.
- •1 Анджей Стасюк. Юрій Андрухович. Моя Европа, с. 46.
- •2 Юрій Андрухович. Дезорієнтація на місцевості, с. 60.
- •5 Оксана Забужко. Хроніки від Фортінбраса, с. 294.
- •8 Там само, с. 120.
- •10 Юрій Андрухович. Дезорієнтація на місцевості, с. 121—122.
- •14 Сергій Жадан. Біг Мак, с. 99.
- •1 Євген Пашковський. Щоденнийжезл. Роман-есей. - Київ: Генеза, 1999, с. 71.
- •2 Дмитро Чижевський. Історія української літератури, с. 225.
- •2 Михайлина Коцюбинська. Мої обрії. Том другий. - Київ: Дух і Літера, 2004, с. 6.
- •3 Сергій Жадай. Депеш мод, с. 151.
- •4 Сергій Жадан. Балади про війну і відбудову, с. 19.
- •5 Сергій Жадан. Цитатник (вірші для коханок і коханців). - Київ: Смолоскип, 1995, с. 18.
- •6 Сергій Жадан. Біг Мак, с. 36.
- •3 Валерия Нарбикова. «Литература как утопическая полемика с культурой». Там само, с. 125.
- •4 Володимир Цибулько. Майн кайф. Книга для народу. - Львів: Кальварія, 2000, с. 73.
- •4 Ольга Сєдакова. «Постмодернізм: засвоєння відчуження». Дух і літера, 1997,ч. 1-2, с. 375.
- •11 Юрій Андрухович. «Московіяда». Рекреації, с. 136.
- •15 Михаил Бахтин. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. - Москва: Художественная литература, 1990, с. 12.
- •24 Юрій Андрухович. «Московіяда», с. 144.
- •27 Віктор Неборак. Літострон, с. 367.
- •28 «"Бу-Ба-Бу"». Плерома, Мала Українська Енциклопедія Актуальної Літератури, 1998, ч. З, с. 35.
- •29 Міґай Сеґедь-Масак. «Постмодерність і посткомунізм». Критика, 1998,ч. 5, с. 20.
- •35 Альберто Віміна. «Реляція про походження та звичаї козаків». Київська старовина, 1999, ч. 5, с. 69.
- •1 Юрій Тарнавський. 6x0. Драматичні твори. - Київ: Родовід, 1998, с. 334.
- •2 Василь Стефаник. «у корчмі». Вибране. - Ужгород: Карпати, 1979, с. 36.
24 Юрій Андрухович. «Московіяда», с. 144.
Кіч використовує також автоматизм мовлення і нарцисич-ну дзеркальність мови, саме таку, яку полюблює Андрухович у прозі, граючися «списками» імен як своєрідними симуляк-рами: «Хіба піти спитатися в Дзержинського. У Залізного Фе-лікса. Ні, в Залізного Зіґфрида. У Конрада Клауса Ериха Дзержинського. Або в Райнера Анзельма Віллібальда Кірова. Або у Вольфганга Теодора Амадея Лєніна» (с. 185). Мова, відтак, стає імітацією. Саме це, до речі, стає підставою мовно-іронічного Карнавалу бубів, тотожному постмодерністському кічеві, в якому цитати стають взаємозамінними й анонімними, а культура зводиться до бібліотечного колектора, майже аналогічного до каналізації. Але це не дивує, бо, як винахідливо відзначає у своїх псевдозаготовках до Нобелівської лекції Отто фон Ф. («Московіяда»), «зрештою, будь-яка бібліотека - це велика (більша чи менша) каналізація людського духу» (с. 194).
Цілком у згоді з Карнавалом автор теж стає зміїно-змінним, адже «яка різниця, як називається оце тлінне тіло? Головне -безсмертна душа. А вона не має земного імені, затісне для неї будь-яке з імен людських. Якоюсь мірою й ви не Артур» (с. 202-203), - так, віддзеркалюючи «постмодерну ситуацію», іронізує
двійник Oттo фон Φ. - каґебіст «Сашко». Відтак невипадково, іцо і Стах Перфецький «мав безліч облич і безліч імен» (с. 7):
його звали Стах Перфецький і Карп Любанський і Сом Рахмаський і П'єр Волинський і Птах Кайфецький. Але його також звали Глюк, Блюм, Врубль, Штрудль і Шнобль. До того ж він був Йона Риб і Жора Кур і Шура Птиць і Сюра Яйць і Слава Днів. Проте він був також Сильний Перець, Хуан Перес, Друже Перче, Перчило і Ерц-Герц-Перц. Дехто знав його як Персидського, Парфянського, Парсунського, Прованського і Перфаворського <...> (с. 157).'
Атрибутом бубабістського кічу - Карнавалу стає нарцисизм. Можна розглядати всі перевертання та всіх двійників і масок, скажімо, Андруховичевих «Рекреацій» як розгортання глобальної метафори поетичного українського нарцисизму: тут «зовнішні» та «внутрішні» голоси його поетів-богемників розподіляються між «прекрасним поетом», «колосальним поетом» і «величезним поетом», можна хіба що додати сюди ще й «великого сплячого пророка». Гра з Нарцисом у бубабістів відбувалася в міру того, як легко вони насичували свої твори, особливо прозові, біографізмом, відлунням справжніх імен та впізнаваною зовнішністю. У такий спосіб творився нарцисичний образ бубабістів. А через нього - й образ українського богемника дев'яностих.
Карнавал доконаний факт
Карнавал, звичайно, тримається на карнавалізації, однак вона не зводиться винятково та єдино до Карнавалу. В карнавалізації захована форма іронізму й подвійний ludus modus (подвійна ігрова поведінка), що виводить соціокультурну акцію поза межі самого Карнавалу. Карнавалізація, скажімо так, пульсує Карнавалами, але лише для того, щоби їх відкинути й ствердити безкінечність самого буття. Водночас подвійна ігрова функція карнавалізації (серед інших) полягає в тому, щоби підкреслити варіятивність життя та випадковість і самої гри. Карнавал так само має демонічну природу, він притягує і зачаровує лише задля того, щоб відкинути, зняти маску.
Блеф Карнавалу виявився вже в Андруховичевих «Рекреа-ціях», де карнавалізація пронизує різні рівні соціяльної, культурної, еротичної поведінки персонажів і переносить свято з площі Ринок на марґінеси бічних вулиць та околиць. При цьому сміхова природа Карнавалу з його перевертаннями-перевдя-ганнями виявляється лише поверховою імітацією. Насправді глибша іронічна перспектива всієї акції полягає в тому, що навіть військовий переворот може бути оформленим як маскарад. Метафізика Карнавалу - вільний і близький людський контакт - також виявляється лише ілюзією (як і зустріч рук Мар-тофляка й Марти у фіналі повісті).
Як соціокультурна акція Карнавал ніс у собі фальш (чи видимість) перевертання авторитетних ролей і масок та ілюзорність виходу з непереборних комплексів (національних, історичних, родинних). Він потребував кривавих жертв, скажімо, ініціяції Хомського пов'язані з побиттям вуличного наркомана. Кожен із персонажів «Рекреацій», переживши власний тілесно-інкарнований Карнавал, залишається самотнім і одиноким (а, як відомо, сенс Карнавалу, за Бахтіним, - це переживання єд-ности). Буквальним і символічним падінням закінчуються спроби перегравання-повторення родової (та австро-«европейської») історії для Гриця Штундери та Юрка Немирича. Здається, нічого не змінюють у характерах псевдоінцестуальні й трансверсивні еротизми Мартофляка та Хомського.
Загалом, увесь Карнавал виявляється всього-на-всього легалізованою формою соціокультурного «збочення», що його дозволила влада. Постать «найбільшого» режисера всіх часів і народів, що проглядається за сценою Карнавалу, коли легко відштовхнемося від Сергія Проскурні, переростає в демонічний образ зла, в якому зливаються не лише бароковий розбійник Мацапура, але й естетизований образ Берії. (Демонічний підтекст «великої змови» легко проглядається і в «Перверзії» та «Московіяді».)
Відкриваючи цю демонічну іпостась Карнавалу як імітації, бубабізм стає не іронічним, але апокаліптичним видовищем. Він також виявляється явищем, вписаним у структури офіційної культури. Карнавал - ілюзія свободи, випробування свободою - розчищає шлях для інакшої (або псевдоінакшої) офіційної культури. Свідченням цього можна вважати руйнування письменницької ієрархії, традиційної ще з радянських часів, і творення нової офіційної культури, куди ввійшли вже й такі «молодші лавреати», як Олесь Ульяненко, Євген Пашковський, Ігор Римарук, Василь Герасим'юк, В'ячеслав Медвідь. Прикметна в зв'язку з цим і пропозиція щодо висунення кандидатури Андруховича на Шевченківську премію25. На тлі офіція-лізації пострадянської літератури карнавальний бу-ба-бу заграє з маскультом і кічем (саме кічем, зрештою, були всі перфоменси та презентації «Бу-Ба-Бу»)26.
25 Як відомо, Андрухович відмовився взяти участь у конкурсі.
26 Див.: Maskult. Юрій Андрухович. Андрій Бондар. Сергій Жадан. Есеї та поезії з нових книжок. - Київ: Критика, 2003, с. 8-17.
У найзагальнішому сенсі, граючись у Карнавал, бубабісти показали переродження традиційною феодального українського суспільства на суспільство спектаклю, за Ґі Дебором. Іншими словами, вони метафорично змоделювали (й загострили) ідею демократичного суспільства, яке, за Дебором, є передусім споживацьким, де все купується, рекламується і продається, а отже, є суцільною виставою. Бажання врятувати «книжний» світ і виміряти силу слова всупереч наступові маскультури, телекомунікацій і технологій базується, наприклад, у Пашковського не на грі, а на одкровенні - у післячорнобиль-ську епоху він хоче такої щирости в письмі, від якої зашкалювало б серце, і асоціює своє авторство з «безіменними графітовими стрижнями» в пеклі чорнобильського реактора. Апока-ліптичний світ правдошукання Пашковського ще гостріше віддзеркалює іронію та подвійне дно Карнавалу, чиї утопічна й ідеальна функції розбиваються, стикаючися з екзистенційною мукою ліричного «я» Пашковського. Натомість у світі іронічно-ґротесковому Карнавал відновлюється за допомогою пародії. Це ми бачимо в «Перверзії», де опера опер «Орфей у Венеції», цей воістину постмодерний симулякр і псевдо-Карнавал, що складається з повторень і цитат, раптово стає полем свободи -сценою народження «справжнього Орфея». Перфецький, головний герой роману, рятується від переслідувань саме тим, що втікає з публіки на сцену, потрапляючи відтак у нову гру.
Ось так Андрухович нав'язливо-іронічно заплутує нас у грі й безкінечних трансформаціях свого «вічного» героя. Лише в сенсі такого «підвішеного» іронізму-карнавалізму можемо прочитувати бубабізм як явище постмодернізму. Отож «кінець Карнавалу», що його проголосили самі «буби», не так знаменував завершення карнавального постмодернізму, як означав здійснення Карнавалу. Створивши його, одні з бубабістів (як Неборак) переживають «занапащення», що відбулося «за всіма правилами ритуалу», коли «Сина Людського перетворюють на Культивовану Річ».
Я залишив позаду - себе, як дурний серіял, як ланцюг перевтілень, як фотоальбоми, як зал, повний воску фігур чи гіпсу скульптур або шкір і опудал. Я виліз назовні. Я вивільнив зір27.
