5 Галина Пагутяк. Захід сонця в Урожі. - Львів: Піраміда. 2003, с. 351.

Постмодерна топографія:

ностальгія та реванш

Як соціокультурна рефлексія український постмодернізм виконує роль топографічного покажчика на межі свого та чужого, інтимного й соціяльного просторів, власного тіла й зовнішнього світу, біографії та літературної фікції. Це також рефлексія в просторі між двома геополітичними зонами: колишнього Союзу й нинішньої Европи. Особливо приваблює постмодерністів образ «великої» Европи. Сформований у 1920-х лозунґ наближення до «психологічної Европи» пропонував новий вектор української національної самоідентифікації на противагу московському. Протягом усього XX століття український модернізм звернений до ідеалу культурної Европи, а спроба її наздогнати стає рушійною силою модернізаційного процесу. І лише наприкінці століття відбувається фраґментування образу Заходу та виникають різні образи самої Европи.

Починаючи від 1980-х, східноєвропейські інтелектуали (Мілан Кундера, Чеслав Мілош, Данило Кіш) звертаються до ідеї «власної» Европи, передусім в аспекті пошуків єдиної традиції Центральної Европи як певної полікультурної спільности, котрій судилося бути жертвою «великої» європейської історії та маргіналією «великої» європейської культури. Складником центральноєвропейської ідентичности стає причетність до простору колишньої Австро-Угорської імперії. Цей проект модернізації завдяки історико-топографічному переділу геополітичної карти й романтизації минулої історії переймають у 1990-х і українські постмодерністи.

«Моя Европа» для поляка Анджея Стасюка є явищем не віртуальним і не лінеарним, її не повністю покриває ні «постмодерністська (вибачте, будь ласка) свобода вибору», ні «модерністське прагнення меж» і. Міграція, подорож «є завжди втечею», стверджує польський автор. Подорож із Варшави на Схід і на Захід, скажімо, взаємодоповнюються і, власне кажучи, співвідносяться: «У першому випадку нас переміг простір, у другому з нами впорався час» (с. 15). Єдина Европа - радше явище маскультури, яка без перепон долає всі межі й уніфікує весь європейський простір. Відтак Стасюк апелює до «кружляння по колу» навколо свого рідного місця, коло межі трансгресій, і таке кружляння, можливо, «є незграбною формою пошанування», «ідеальною географією» (с. 67), що складається «з деталей, дрібниць, з миттєвих подій, схожих на кіноетюди, з миготливих уривків, що тріпочуть у моїй голові, як листки на вітрі, а крізь цю завію епізодів просвічує пейзаж і просвічує мапа» (с. 48).

1 Анджей Стасюк. Юрій Андрухович. Моя Европа, с. 46.

Натомість для українського письменника Андруховича «моя Европа» є ревізією історії, до того ж центральноєвропейською ревізією, а також поверненням до історії. Місцем, навколо якого вона відбувається, а також де формується візія Европи, у Андруховича є маніхейська неповнота - руїни минулого, уламки побуту. Його герой тому зізнається:

Мені видаються значно промовистішими від будь-яких моральних сентенцій просто уламки старого побуту - штучні квіти, вазонки, ялинкові янголи з ягнятами, стерті монети, будь-яка декадентська біжутерія, зітлілі підв'язки для панчіх, музичні шкатули, пташині гнізда. Мене цікавлять старі акваріюми, <...> свистки, пищики, порцелянові олені. Звичайно, мене хвилюють пляшки <...> (с. 77).

Занурений у минуле, такий герой, здається, не має меж для трансгресії, його ведуть романтична візія здійснення майбутнього та образ щасливого Заходу.

Я повертаюся до картини, яка досі мені ввижається. Малий хлопець у спогляданні над рікою. За рікою починається Новий світ. За Дунаєм лежить Америка, тобто майбутнє, за Дунаєм лежить усе, шо збудеться (і не збудеться) згодом (с. 84).

Однак для сучасних, пострадянських людей, «розгублених, злих, утомлених», ця Америка виявляється «украденим раєм». Розділяє не лише простір, розділяє передусім час.

Накреслюючи утопійну й апокаліптичну візію поступу Нової Европи, Андрухович зізнається, що минуле стало прірвою, минуле «заважає вможливитися майбутньому», минуле «тримає в лабетах час». Щоправда, майбутнє, очікування змін на краще так само є прірвою, і життя центральноєвропейської української людини триває між двома монстрами, двома химерами: «поміж невідомим "колись", якого вже немає, бо воно відбулося, і другим невідомим "колись", якого ще немає, бо воно ще не настало» (с. 97). На відміну від свого польського побратима, який сам ставить собі межі трансгресії, себто вибирає свою європейську ідентичність, Андрухович знаходиться в полоні часу, він фатально залежний від часу й від історії, та, втікаючи від неї, закликає жити «всередині» теперішнього: це

перебування «всередині» є завжди вищим, вдячнішим і шляхетнішим, бо воно означає твою включеність, залученість, присутність - на відміну від окремішнього, відторгнутого, відкинутого перебування «поміж» (с. 98).

Фамільна історія лише підтверджує, що перетин вічности й часу відбувається в теперішності, саме тут «ми осягаємо -бодай на пів ноти - цю повноту» (с. 127).

Візії «моєї Европи» Стасюка й Андруховича кардинально відрізняються, і не лише тому, що для Стасюка це ідеальна географія та простір мандрів, а для Андруховича - фатальність історії, яка є межею, котру неможливо обійти. Екзистенційна теперішність у Андруховича засвідчує непричетність до Европи та Заходу. А центральноєвропейська українська людина в особі Андруховича зізнається у своїй підпорядкованості історії та долі.

Український постмодернізм здійснював переоцінку двох мітів: модернізму й імперіялізму. Карнавалізований бубабізм можна співвіднести з комунікативною теорією модернізації, що асоціюється з інверсією офіційних і традиційних форм культури та засвоєнням структур масової культури (кічу, року, перфоменсу). З погляду психоаналітичного така модернізація бубабізму постає своєрідним суперменсько-богемно-синівським реваншем щодо «кастрованого» тоталітаризмом материнського тіла української культури. Популярними стають перверсивні образи України-неньки, материнської культури з її неза-повненими й табуйованими нішами, монструозність жіночих образів.

Однак модернізація в її особливому бубабістському варіянті не тотожна вестернізації. Ірванцеве «Любіть Оклахому» замість «Любіть Україну» зміщує акценти щодо вестернізації, перескакуючи через болючу зону близького родича (Европи) до далекого американського родича. Переоцінка міту Европи пов'язує українських постмодерністів із традицією власне модерністською. Лозунг «Геть від Москви!», що його сформулював Микола Хвильовий у 1920-ті роки, задав перспективу: «до психологічної Европи». Відтак протягом усього XX століття ідея Европи (чи міт Европи) залишалася в Україні незмінною. І тільки в 1990-ті роки, наприкінці XX віку, в українській культурній свідомості відбувається демітологізація і Заходу, й Европи.

Ідеться про визнання того, що «Европа нас не врятує» і що модернізація є не єдиним шляхом розвитку. Став очевидним факт, що Европа, цей бажаний «інший», «нас не чекає». Це спричинило комплекс нових жадань та ідентифікацій серед українських постмодерністів, які красномовно передав Андрухович через споглядання «західних людей»:

Вони поверталися з балу, маєстатично, попарно, старші й молодші, ясновельможні «західні люди», вони пропливали, не звертаючи на нас ніякісінької уваги, і єдине, чим можна було їхню увагу привернути - це впавши на чотири кінцівки, розпачливо загарчати й боляче цапонути когось із них за литку2.