4 «З висоти Літаючої Голови, або Зняти маску. Розмова з в. Небораком». Сучасність, 1994, № 5, с. 57.

Український постмодернізм у його бубабістській формі виникає як театралізація життя і є поліморфічним. Його ()собливість у тому, що він є також формою культурної критики, яка здійснює переформулювання національної культурної парадигми переважно в аспекті масової культури. Суттєво видозмінюються при цьому коди національної культури, наприклад, образ національного поета і його роль у культурі. Міт національного поета, породжений романтизмом, в українському народницькому варіянті XIX століття все більше втрачає свій сакральний характер і набуває дидактичного. Пізніше культ національного поета стає центральним у національно-культурній ідеології шістдесятників. Покоління 1990-х, звільнюючися від тиску тоталітаризму, схильне було іронізувати не лише тоталітарні свідомість і мову, але й образ національного поета. При цьому критиці піддається передусім просвітницький ідеалізм із його дидактичністю. Скандалізуючи національний істеблішмент, Віктор Неборак змалював такий знайомий для нас образ українського Літератора:

А що таке український поет у масовому сприйнятті? Животата і мордата істота з депутатським посвідченням або без нього, яка скиглить, що ціни на папір ростуть і нема як надрукувати чергову збірочку3.

Нова авангардистська хвиля розгерметизації літератури була соціяльною акцією. Йшлося-бо про руйнування культурного канону українського типу литературности: «писати для когось», а не «на Бога», як майстерно обігрує це питання майстер стилізації Андрухович. Література переставала бути логосом, котрий програмує онтологію національно-культурного та політичного буття. Сакральну роль офіційного поета підривав «маскульт» - так називається акція авторів-постмодерністів уже в після-бубабістський період («Maskult», 2003). Десакралізацію поета-месії здійснювано з позиції представника молодіжної субкультури - богемного героя, часто алкоголіка, кічмена (творця та споживача кічу), а національна література перетворюється на списки-музеї авторів і цитат - своєрідний музей воскових фігур (символічно, що в Музеї літератури в Києві останнім часом демонструється виставка воскових фігур). Література стає не громадською справою, а «приватною колекцією» - так називається антологія сучасної прози, видана 2002 року.

5 Там само, с. 62.

Постмодернізм загалом критичний стосовно ідеалів цілости й органічности української культури. Бубабізм стає задзеркал-лям національної традиції. Література натомість - річчю віртуальною. Те, чим він займається, Андрухович називає пошуками «якоїсь альтернативноїУкрзїни, якоїсь "країни бароку"», «несамовитої, фантастичної України»6.

6 «Wirtualna perwersja. Z Jurijem Andruchowyczem rozmawia Ola Hnatiuk». Dekada Literacka, 1998, № 10, c. 6.

Національна культура сприймається не в світлі святої й ідеальної літератури, а як гротескове бахтінське тіло, зі своїми порожнечами й випуклостями. Вона «скеровувала і заманювала, - стверджує Андрухович, - своїми необжитими закапелками, незалюдненими марґінесами, задавненими табу, які так хотілося порушувати». Власне постмодерністська інтенція «Бу-Ба-Бу» полягала в тому, щоб «ліквідувати хоч деякі порожнини в тому, роздертому на шмаття і розрідженому просторі, котрий іменується українською культурою». Письменник зізнається: «не ми творили щось у цій культурі, а вона творила нас»7. Еро-тизація літератури як фемінного (а то й материнського) тіла -особлива прикмета Андруховичевої культурної ревізії, на відміну від панівного в часи модернізму ламання батьківського символічного закону. Література мислиться як ламання табу, як річ майже інцестуальна. Вона заманювала «своєю цнотливістю, - говоритиме Андрухович, - яка так пасує кожній молодесенькій панні напередодні шлюбного розквіту, але так не пасує їй же у віці зрілому, напередодні старіння і всихання. Тож ми взялися наближати цей шлюбний розквіт...»8.

7 Андрухович Юрій. «Аве, "Крайслер"! Пояснення очевидного». Сучасність, 1994, № 5, с. 8.

8 Там само, с. 8.

Складником постмодерної культурної критики є не лише процес деканонізації, але й творення нових канонів. Численні антології, які з'являються в 1990-ті, були власне спробами творити нові канони. Ґенераційні канони («Вісімдесятники. Антологія нової української поезії», 1990; «Іменник. Антологія дев'яностих», 1997; «Дев'ятдесятники», 1998) співіснували з жанровими (нова проза, нова драматургія), регіональними (наприклад, івано-франківська антологія актуальної літератури «Плерома», 1998), персональними (антології за упорядкуванням В'ячеслава Медведя, Валерія Шевчука) та хронологічними («На добранок, міленіюм!», 1999).

Канонізація співіснує з децентралізацією. В українській літературі 1990-х відроджується регіоналізм, найяскравішим проявом якого стає проголошення «станіславського феномена». Юрій Андрухович, Юрко Іздрик, Тарас Прохасько, Володимир Єшкілєв, Галина Петросаняк - автори, які належать до львівсько-івано-франківської школи, декларують свою належність до постмодерністського дискурсу й підкресленої візуальности в літературі. Один з ідеологів «станіславського феномена» Володимир Єшкілєв, зокрема, говорить про те, що це явище - гібрид, який з'явився внаслідок накладання запозиченого «метаґештальту постмодерністського дискурсу» на органіку «культурної маргіналії», себто Галичини. Львів-сько-станіславському напрямові протистоїть києво-жито-мирська школа (В'ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, Володимир Даниленко). «Житомирська - це складне письмо, важка сугестія, а галицька - ігрова, іронічна, фривольна»9, - стверджує Даниленко основну вісь літературної ситуації 1990-х років.