10 Еманюель Левінас. Між нами. Дослідження. Думки-про-іниіого, с. 167.

Постмодернізм і питання

«культурної органіки»

Уже в перших дискусіях щодо долі постмодернізму вукраїнській літературі виявилася основна тема, яка насправді була центральною протягом останніх двох століть в українській літературі та в різних іпостасях визначала зміст українського модерністичного проекту. Ідеться про утримання національно-культурної традиції та доцільність і, головне, межі її трансформації. Наприкінці XX століття ця опозиція набуває форми протиставлення «органічної» та «неорганічної» культур, причому перша асоціюється з національною традицією, а друга - із західною, передусім постмодерністською орієнтацією. Деканонізація, яка набирає сили в після-готалітарний період, розпадається на ідеологічно-дидактичну та перформативну акції. Перша здійснюється в рамках академізму та стосується переважно заповнення так званих «білих плям», а також передбачає певну ротацію - усунення одних і введення інших авторів у курси шкільних та університетських програм. Друга - найвиразніше заявлена в Енциклопедії актуальної літератури Володимира Єшкілєва - Юрія Андруховича, орієнтується на канон-симулякр, що формується передусім із позицій актуальности (надежности до сучасних таборів, груп, тусівок).

Чимало критиків і в пострадянську епоху вбачають у літературі провідника виховної місії та ідеології. У такому контексті постмодернізм сприймається як маскультура, загрозлива для руйнування цілісної національної органіки й підривна щодо дидактичної функції літератури. При цьому уявлення про природу та функції маскультури стало тримається на завчених іще в минулому марксистських постулатах критики «масової індустрії». Ці постулати насправді були сформовані ще в першій половині XX століття і в звульгаризованій формі переповідали ідеї франкфуртської філософської школи (насамперед Теодора Адорно). При цьому парадокс полягає в тому, що впродовж XX століття, здавалося б, протилежні естетико-культурні напрямки - і соцреалізм, і високий модернізм - однозначно не сприймають масову культуру й відкидають її як не-мистецтво, кіч. Для критиків модерністського спрямування все, що не належало до сфери високої культури, не мало цінности, отже, було масовою культурою. Для соцреалізму масова культура була виразником буржуазного мистецтва.

Чимало сучасних українських критиків уважають, що масова культура є втіленням антиморальних і низькоартистичних цінностей, які загрожують збереженню та розвитку органічної моделі, яка нібито лежить в основі національної української культури. Олена Логвиненко, провідний критик «Літературної України», офіційного органу Спілки письменників України, яка вбачає місію української культури у вихованні й піднесенні «інтелектуально-пізнавальних можливостей» читача, стверджує, буцімто основний недолік масової літератури в тому, що вона «позбавлена високої місії відповідальносте письменника за народ і його долю»1. Авторка, очевидно, не згодилася б і з Га-ролдом Блумом, який у дослідженні «Західний канон» пише, що хоч би чим був канон, він, очевидно, не є програмою со-ціяльного порятунку, бо читання Гомера, Данте, Шекспіра, Толстого не зробить нас кращими громадянами2.

1 «Що за фасадом "успішного письменника": споживацький егоїзм чи особиста відповідальність?». Літературна Україна, 28 лютого 2002 року, № 8 (4953), с. 3.

2 Harold Bloom. The Western Canon. The Books and School of the Ages. - New York: Riverhead Books, 1994, c. 15-16.

Оксана Пахльовська, своєю чергою, стверджує, що саме шістдесятники створили «генетичний код нової України», сублімувавши «автентичні риси елітарної та европоцентричної природи модерної української культури»3. Для неї українська культура є «етичною, критичною і естетичною свідомістю суспільства», і тільки «дисбаланс культурної динаміки в Україні впродовж XX ст.» перешкоджає «"переживанню" літератури як органічної даности та цілісности»4. У цьому її позиція перегукується із застереженням Івана Дзюби про небезпеку в сучасній ситуації тратити так звану національну й історичну специфіку української культури, порушивши «органіку культури»5.

3 Оксана Пахльовська. «Українські шістдесятники; філософія бунту». Сучасність, 2002, Ч. 4, с. 65.

4 Там само, с. 83.

5 Іван Дзюба. «Метод - це насамперед розуміння». Літературна Україна, 25січня 2001 року, №3 (4900), с. 3.

Ігор Кравченко навіть говорить про необхідність контролювати літературний процес, фільтруючи та регулюючи його, щоби так запобігти «стиранню різниці між літературою та її сурогатними імітаціями», а головне - уникнути накладання чужих канонів на культурну органіку6. Для нього масова культура с «підривним засобом» щодо української ментальности, а постмодернізм, власне, означає, що література «є чимось цілком самодостатнім, обмежується собою, не потребує читача і, схоже, навіть автора - те й те замінюють поняття дискурсу й тексту»7.

6 Ігор Кравченко. «Пріоритет критики». Літературна Україна, 18 січня 2001 року, №2 (4899), с. 3.

7 Ігор Кравченко. «Час діяти (Література як галузь української культури)». Дніпро, 2001, № 7-8, с. 92.

Виникає навіть щось близьке до релігійної критики, спрямованої проти зла сучасної літератури - постмодернізму, який однозначно ототожнюється з масовою культурою. Більшість українських критиків наголошують небезпечність і чужорідпість феномена постмодернізму. Для Сергія Квіта, наприклад, «ці -ізми і пости» - знаки теперішнього «часу сум'яття» і мистецтво «нечистого сумління», яке несе «зайвий домисел, що засмічує мову, а з нею і національне думання». Усе це «руйнує українську культуру»8. А чи не найемоційніший обвинувач постмодерну Олександр Яровий зрівнює постмодернізм і зі сталінізмом, і з фашизмом. Для нього це «подвійна брехня», «логіка повного шлунка», анти-Слово і анти-література9. «Скидання хрестів у сімнадцятому, "деіконізація" Шевченка і нав'язування постмодернізму» - «для мене явища одного порядку», - твердить критик і бачить майбутнє нового мистецтва в тому, щоб відновити сакральне «Слово, яке вже не балансуватиме на грані між переспівуванням архаїчного та колінкуванням перед залишковим "мистецтвом" згасаючої навколишньої цивілізації»10.

8 Сергій Квіт. «У межах, поза межами й на межі». Слово і час, 1999, № З, с. 63-64.

9 Олександр Яровий. «Скажу, як є». Літературна Україна, 1 березня 2001 року, №8 (4905), с. 7.

10 Олександр Яровий. «Лист самому собі. 19квітня2001 року». Літературна Україна, № 15 (4912), с. 3.

У той час, як критики трактують масову літературу як засіб «легко-детективного посмикування читацьких нервів та сексуального збаламучення» и, самі представники масової літератури, як, наприклад, брати Капранови, навпаки, незадоволені тим, що сучасна українська література скидається на фан-клуб письменників, які пишуть одні для одних, читають і нагороджують одні одних. Брати Капранови, як і Марина та Сергій Дяченки, орієнтуються на літературу бестселерів, але не хочуть асоціюватися з постмодерністами, оскільки, як говорять Дяченки, постмодернізм із його претензіями на серйозну літературу насправді є розповіддю «ні про що».