4. Підзаконні нормативно-правові акти в системі джерел аграрного права

Далі систему аграрного законодавства України за їх юридич­ною силою формують підзаконні нормативно-правові акти, до яких включаються укази і розпорядження Президента України, постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету Міні­стрів України, накази міністерств і відомств України. Підзаконними названі правові акти є саме тому, що вони в ієрархічній структурі си­стеми законодавства перебувають під законами і наділені меншою юри­дичною силою, ніж закони.

Постанови Верховної Ради України, спрямовані на врегулюван­ня аграрних відносин, є також джерелами аграрного права. Однією з особливістей постанов Верховної Ради України є їх програмний харак­тер, коли відповідні органи державної влади та місцевого самовряду­вання зобов'язуються розробити певні концепції розвитку аграрних від­носин, проекти законів, спрямованих на врегулювання таких відносин, прийняти інші нормативно-правові акти у межах компетенції цих орга­нів. Наприклад, постановою Верховної Ради України «Про виконання земельного законодавства при реформуванні аграрного сектора еконо­міки» від 11 січня 2000 p. № 1364-XIV Кабінет Міністрів України було зобов'язано розробити та подати на розгляд Верховної Ради України проект Концепції (основних засад) ефективного функціонування та роз­витку аграрного сектора України, а також внести на розгляд нову редак­цію проекту Земельного кодексу України і цілу низку законопроектів щодо врегулювання аграрних відносин.

Іншою особливістю постанов Верховної Ради України є введення в дію окремих законів або відхилення прийняття проектів відповідних законів. Наприклад, постановою Верховної Ради України від 14 люто­го 1992 р. № 2115-ХН було введено в дію Закон України «Про колек­тивне сільськогосподарське підприємство». Водночас постановою Вер­ховної Ради України від 9 липня 1999 р. № 901-XIV було відхилено проект Закону України «Про розмір плати за оренду земельної частки (паю)».

Ще однією особливістю постанов Верховної Ради України є роз­ширювальний характер дії їх окремих положень. Так, уже згадувана постанова «Про порядок введення в дію Закону України «Про колек­тивне сільськогосподарське підприємство» розширює дію цього зако­ну за рахунок включення норми про те, що об'єкти соціально-побуто­вого призначення поділу (паюванню) між членами колективного сіль­ськогосподарського підприємства не підлягають.

Постанови Верховної Ради України можуть також встановлювати заборону на вчинення певних дій, які становлять перешкоди у забезпе­ченні розвитку певного виду аграрних відносин. Такою є постанова ВР України «Про впровадження мораторію на закриття загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості» від 19 грудня 2008 р. за № 778-VI, якою виражається неприпустимість дій щодо закриття сіль­ських загальноосвітніх навчальних закладів через брак коштів на їх утримання. Тому до кінця 2009 р. було введено мораторій на закриття таких навчальних закладів у сільській місцевості.

Іноді постанови Верховної Ради України виражають ставлення за­конодавця до певних негативних, на його думку, суспільних процесів у сфері аграрних відносин, наслідком чого є позитивне зобов'язування певного органу державної влади. Наприклад, у постанові «Про недопу­щення закриття об'єктів соціально-культурного призначення в сіль­ській місцевості» від 6 вересня 2005 р. за № 2794-IV виражається по­зиція Верховної Ради України щодо неприпустимості закриття шкіл, клубів, фельдшерсько-акушерських пунктів, дільничних лікарень, інших об'єктів соціально-культурного призначення в сільській місцевос­ті без відповідного рішення територіальної громади. Як наслідок, Кабі­нет Міністрів України зобов'язано вжити невідкладних заходів щодо недопущення скорочення та відновлення діяльності зазначених об'єк­тів із визначенням необхідних джерел їх фінансування.

Укази Президента України. Президент України відповідно до ч. З ст. 106 Конституції України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Якщо укази містять правові норми, які встановлюють, змінюють і припиняють певні аграр­ні правовідносини і стосуються широкого кола осіб, то розпорядження є актами застосування норм права, які мають індивідуальну спрямова­ність на конкретних осіб. Таким чином, укази Президента України є нормативно-правовими актами, на відміну від розпоряджень, які ма­ють характер індивідуальних правових актів. Виходячи зі змісту роз­поряджень Президента України, вони не врегульовують аграрні від­носини, а тому не є актами аграрного законодавства. Навпаки, спря­мованість саме указів Президента України на врегулювання аграрних відносин робить їх частиною аграрного законодавства. Як правило, укази Президента України містять норми права, що розкривають і кон­кретизують норми аграрних законів, приймаються на підставі цих зако­нів, а їх дія спрямована на їх виконання.

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України. Відпо­відно до ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в ме­жах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'яз­ковими до виконання. Поряд із цим розпорядження переважно мають одноразове застосування і не створюють нових норм, що врегульову­ють аграрні відносини. У зв'язку з цим важливого значення у сфері регулювання аграрних відносин набувають саме постанови Кабінету Міністрів України.

Постанови Кабінету Міністрів України посідають важливе місце у системі нормативно-правових актів аграрного законодавства через їх правову природу, що полягає у конкретизації загальних положень ме­ханізму правового регулювання аграрних відносин, який міститься у вищих за юридичною силою нормативно-правових актах.

Ще однією складовою системи аграрного законодавства є відомчі нормативні акти відповідних галузевих міністерств, комітетів і ві­домств. Міністерством, що здійснює державне управління та контроль У галузі аграрних відносин, є Міністерство аграрної політики України, створене Указом Президента України «Питання Міністерства аграрної політики України» від 7 червня 2000 р. за № 772/2000. Відповідно до п. 7 зазначеного положення Мінагрополітики України в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає на­кази, які є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, під­приємствами, установами та організаціями незалежно від форми влас­ності і громадянами.

Наступними є акти Державного комітету ветеринарної медици­ни, утвореного постановою Кабінету Міністрів України «Питання Дер­жавного департаменту ветеринарної медицини» від 30 серпня 2007 р. № 1075. Відповідно до п. 8 затвердженого зазначеною постановою По­ложення про Державний комітет ветеринарної медицини Держкомветмедицини у межах своїх повноважень видає накази, обов'язкові для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, ор­ганами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та ор­ганізаціями незалежно від форми власності і громадянами.

Ще одним органом, який видає нормативно-правові акти аграр­ного законодавства у формі наказів, є Міністерство охорони здоров'я України. Зазначені акти мають комплексний характер, але їх спрямова­ність на врегулювання аграрних відносин робить їх нормативно-право­вими актами аграрного законодавства.

Акти органів місцевого самоврядування видаються на підставі Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 трав­ня 1997 р. за № 280/97-ВР. Компетенцію сільських, селищних і місь­ких рад розкриває ст. 26, їхніх виконавчих органів — статті 27-40, го­лів цих рад — ст. 42, а районних і обласних рад — ст. 43 зазначеного Закону. Для аграрних відносин це повноваження щодо: затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних сільських адміністративно-територіальних одиниць; вирішення пи­тань регулювання земельних відносин у частині земель сільськогоспо­дарського призначення; надання дозволів на спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення, а також про скасування тако­го дозволу; прийняття рішень про організацію територій і об'єктів; за­твердження в установленому порядку місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови відповідних населених пунктів, іншої міс­тобудівної документації.

Місцеві ради в межах своїх повноважень приймають нормативні акти у формі рішень. Виконавчі комітети цих рад у межах своїх повно­важень також приймають рішення. Сільський, селищний, міський го­лова, голова районної у місті, районної, обласної ради видає розпоря­дження.

Акти місцевих органів державної влади. Одним із основних зав­дань місцевих державних адміністрацій є забезпечення виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурно­го розвитку села, програм охорони довкілля, а також виконання відпо­відних місцевих програм. Окремо слід зазначити, що повноваження місцевих органів виконавчої влади в галузі правового регулювання зе­мельних відносин визначаються ст. 17 ЗК України. Голова місцевої дер­жавної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, які є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма орга­нами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими осо­бами та громадянами. Нормативні акти місцевих органів державної влади, як правило, є комплексними, тобто приймаються з широкого кола проблемних питань, серед яких перебувають і аграрні відносини. Поряд з цим приймаються й акти, спрямовані на врегулювання суто аграрних відносин.

Локальні нормативно-правові акти сільськогосподарських під­приємств є також складовими системи аграрного законодавства. Ло­кальними такі акти називаються через вузький ареал поширення їх дії в межах одного підприємства. Це означає, що локальні правові акти одного сільськогосподарського підприємства не мають юридичного зна­чення для інших підприємств, бо не створюють жодних прав і обов'яз­ків. Тому локальні акти належать до внутрішніх нормативно-правових актів сільськогосподарських підприємств.

Локальні нормативно-правові акти сільськогосподарських підпри­ємств мають такі ознаки: 1) існування лише на сільськогосподарських підприємствах, які є юридичними особами. Наприклад, у особистих селянських господарствах локальні правові акти не приймаються; 2) на­лежність до внутрішніх правових актів, тобто спрямування на врегу­лювання внутрішніх членських, майнових, трудових, організаційно-управлінських і соціальних відносин; 3) санкціонований характер норм локальних актів. Це означає, що держава не приймає безпосередньо норми локальних документів, а покладає повноваження (санкціонує) щодо їх прийняття на відповідні органи сільськогосподарських підпри­ємств (загальні збори та інші органи управління) і визнає правовий характер цих норм. При цьому висувається вимога відповідності норм локальних актів законам і підзаконним актам, що приймаються держа­вою; 4) відповідність певній процедурі прийняття (наприклад, затвер­дження більшістю голосів (часток, акцій) співвласників від 2/3 при­сутніх на зборах); 5) загальнообов'язковість дотримання всіма членами і найманими працівниками відповідного сільськогосподарського під­приємства.

До локальних правових актів сільськогосподарських підприємств доцільно застосувати таку класифікацію: 1) акт, що визначає основи локальної нормотворчості (Положення про порядок розробки і прий­няття локальних нормативних актів); 2) установчі документи (ста­тут, засновницький договір); 3) акти регулювання трудових відносин (Правила внутрішнього трудового розпорядку, колективний договір, Інструкція з охорони праці); 4) організаційно-управлінські акти (рі­шення загальних зборів, правлінь, накази і розпорядження керівників підприємства, Положення про ревізійну комісію, Положення про прав­ління, Положення про генерального директора (або директора) тощо; 5) акти фінансово-економічного змісту (Положення про розподіл (ви­користання) прибутку, Положення про порядок нарахування і оплати дивідендів, Положення про фонди і резерви та ін.).

11