4. Національний авторитаризм як альтернативна теоретична модель трансформації суспільства

Очевидно, що на цьому етапі Україна повинна пройти адаптацій­ний період, в часових рамках якого були б сформовані національні основи народовладдя, вироблено національну ідею, досягнуто консо­лідації суспільства, відповідного рівня його економічного розвитку, змін у суспільній психології, політичній культурі та свідомості. Ні націо­нальні, ні демократичні основи держави не формуються спонтанно, а тому вказані передумови можуть бути досягнуті тільки в результаті цілеспрямованих зусиль.

Методологічною основою для таких міркувань є думки ряду дослід­ників демократії, які допускають поліваріантність та альтернативні шляхи розвитку суспільства в процесі її становлення. Так, Ларі Даймонд стведжує, що "кожна країна, яка має стати демократичною, по­винна знайти свій власний шлях, аби зробити це". Майже ідентично про це говорить Д. Растоу: "Процес творення демократії не конче має бути однаковим у різних географічних регіонах: до демократії можна йти багатьма шляхами".

Про "адаптацію традиційних демократичних інститутів до соціаль­них, культурних і економічних умов конкретних країн" розмірковує Ф. Шміттер. Він же висловлює переконання, що "майбутній тип і рівень демократії буде у більшому ступені залежати від розвиту пост ліберальної альтернативи", і висловлює побажання, щоби "екстремісти "справа" чи "зліва" прагнули змінити ліберальні правила і практику якою-небудь іншою формою правління".

Ідею адаптаційного періоду опосередковано висловлює і український вчений Василь Кремень. Він переконаний, що між демократією і тоталітаризмом проміжне місце займають авторитарні політичні системи, які "сприяють руйнуванню тоталітарних структур і створеною дієздатних демократичних інститутів". Очевидно, що потенціал тако­го руйнування вчений вбачає в тих основних рисах авторитаризму, на яких він наголошує - централізація влади, безапеляційний командний стиль керівницю, безумовне підкорення.

З таким ідеями можна погодитися при умові, що ціллю існування авторитарного режиму с цілеспрямоване формування національних і демократичних основ держави. Тобто авторитаризм за характери­стиками основного носія влади (особи чи політичної сили) пови­нен бути національним. Натомість авторитаризм в Україні кучмівського та посткучмівського періоду характеризується як кланово-олігархінний. Якщо ж класифікацію здійснювати за критеріями персоналів них характеристик основної владної особи, то режими кожного з періодів можна означити як авторитарний посткомуністичний та як кримінально-авторитарний.

Якщо при переході від тоталітаризму до демократії закономірними є проміжний період адаптації та політичний режим авторитаризму в ньому, то на противагу авторитаризму олігархічному чи посткомуністичному і кримінальному слід розглянути модель авторитаризму національного.

Модель національного авторитаризму має своє історичне коріння у світогляді та практиці. О. Шморгун, аналізуючи європейські полі­тичні вчення доби Реформації, відзначає, що практично всі видатні теоретики постфеодального суспільства: М. Лютер, Ж. Кальвін, Ж. Боден, Г. Гроцій і навіть Н. Макіавеллі та Т. Гоббс - хоча й сповіду­вали колегіально-аристократичні та республіканські ранньоліберальні принципи організації нових форм правління, але в той же час підкрес­лювали правомірність політичного авторитаризму. Функції державної влади вони, перш за все, виводили із потреби захисту нації у період її становлення від зовнішніх загроз та внутрішнього феодального реван­шу. Вчений вважає, що такий вид авторитаризму був не відомий ні стародавньому світові, ні середньовіччю, бо був пов'язаний з новим політичним лідерством - "заснованим не на ідеї необмеженої влади, а на ідеї самовідданого служіння своєму народові". На його думку, "цій авторитарній формі влади випало в подальшому видіграти величезну роль в цивілізаційному розвитку Західної Європи".

У XX ст. в різних європейських країнах, що опинилися в умовах системної кризи та на межі національної катастрофи, до влади прийш­ли авторитарні діячі, які здійснили радикальні реформи. Аналізуючи їх досвід, О. Шморгун виділяє дві нетотожні моделі авторитаризму "тотально-реакційну" націонал-соціалістського типу та "консервативно-авторитарну", засновану на принципах "корпоративної держави". Вслід за Е. Гробсбаумом, до першого типу він відносить режими М фон Хорті, ІО. Пілсудського, Г. Маннергейма, Ф. Франко, а з деяки­ми заувагами - і Б. Муссоліні та О. Салазара. а до другого - режими Ш. де Голля та У. Черчілля.

На особливу увагу в контексті моделі національного авторитариз­му заслуговує висновок О. Шморгуна: "...Авторитарна форма прав­ління має величезний антикризовий потенціал. Невірним є її ото­тожнення з тоталітаризмом, деструктивним в самій своїй суті. В умовах тих глобальних та релігійних загроз, які в повній мірі проявляться в найближчі роки, передумовою дійсного подолання важкої кризової ситуації в Україні може стати тільки повноцінна президентська республіка особливого національно-автократично­го типу".

Виходячи з історичних передумов європейського досвіду у засто­суванні механізмів авторитаризму, цілком прийнятною для розгляду стає модель національного авторитаризму, базово оперта на ранньона-ціоналістичні зразки.

Зважаючи на кризу лібералізму як трансформатора ідей і зразків демократії, ідеологічною основою національного авторитаризму на етапі становлення національної держави може стати ідеологія націо­налізму. Бо саме нація, за висловом Р. Арона, с "головний актор, що виступає на сцені історії, в якомусь розумінні, єдиний автентичний актор, той самий, що в усіх випадках залишається по завершенні про­цесів, які тривають століттями". І саме "нація мас за свій принцип І свою кінцеву мету участь усіх підданих у житті держави".

Інтелектуальна спадщина українського націоналізму XX ст. має вагомі напрацювання, що можуть бути світоглядною базою національного авторитаризму на етапі посттоталітарної трансформації суспіль­ства і становлення Української національної та демократичної держави. До таких належать праці М. Міхновського, Ю. Липи, Д. Донцова, О.Теліги, С. Бандери, С. Ленкавського, Я. Стецька, але найбільше - напрацювання Миколи Сціборського та Дмитра Миропа.

Залучення теоретичних напрацювань ідеологів українського націоналізму в галузі національного державотворення є тим актуальнішим, з на сучасному етапі розвитку Україна в числі більше 20 інших держав Європи, які постали після розпаду СРСР, Югославії та Чехословаччини, потрапила в історичну смугу ренесансу націоналізму. Аналі­зуючи націоналізми "нової Європи", Роджерз Брюбейкер виділяє в нових національних державах тенденцію до розгортання боротьби "тріади націоналізмів": націоналізму титульної нації новопосталої держави з подвійним ворогом - внутрішнім націоналізмом національної меншини, що ще вчора перебувала в статусі панівної метропольної нації, та із зовнішнім націоналізмом вчорашньої метрополії. Боротьбу між "національними націоналізмами радянських країн - спадкоємиць та вітчизняним націоналізмом Росії" він визначає найважливішими і найнебезпечнішими зіткненнями такого роду.

Якщо ж у контексті "боротьби націоналізмів" говорити про нейтралізацію названих вище зовнішніх факторів, що негативно впливають на процес становлення національної держави і демократії в Укра­їні, то слід згадати і про зовнішній західний фактор та складну для України дилему під умовною назвою "Схід - Захід".

Із цього приводу слід наголосити, що український націоналізм в однаковій мірі має як антиросійське, так і антизахідне спрямування. А якщо точніше, то його принципова орієнтація полягає не в споді­ванні на зовнішні впливи, а в оперті на власні сили нації. Бо, як відзна­чає Степан Ленкавський (1904—1977), ще "Донцов сказав напрочуд просто і ясно: наш шлях не на Москву і не на Варшаву. До Києва, до нашого, а не радянського Києва, наш шлях. А дійдемо цього не іна­кше, як через боротьбу власними силами, бо чужі завжди підведуть, обдурять і заведуть там, де їм, а не нам треба".

Що стосується нейтралізації негативних факторів внутрішньо-національного характеру, то, за визнанням науковців-політологів, мобілі­зація національного організму у такі кризові періоди його існування, як етап посттоталітарної трансформації та становлення основ націо­нальної держави, найефективніше здійснюється через механізми ав­торитаризму. У зв'язку з цим Ж.-Ж. Руссо писав: "Час, коли ство­рюється Держава, подібний часові, коли створюється батальйон - це момент, коли організм найменше здатний до опору і коли його найлегше знищити".

Отож, в підсумку можна стверджувати, що на шляху українського суспільства від колоніального стану і тоталітаризму до національної держави і демократії модель національного авторитаризму може ви­явитися тим ефективним механізмом подолання негативних внутрішніх і зовнішніх факторів, які становлять перепону цьому процесові.