6.6. Своєрідність думового епосу

на тлі епосу світового

Специфіку навіть таких яскравих явищ, як українські думи, не можна виявити, розглядаючи їх виключно як "річ у собі", не залучаючи міжнародного фольклорного контексту. Ось у найпростішому визначенні епосу, запропонованому визначним російським епосознавцем Б. М. Путіловим – "власне «епос» – це героїчні та героїко-романічні поеми і сказання, пісні"⁵⁴ – зустрічаємо означення "героїко-романічні", яке думового епосу якраз і не стосується: за малими винятками (див.: 6.4) "романічної" теми він саме й не знає, а в єдиному винятку, у думі "Іван Богословець", сюжет виявляє лише певні потенції для розповіді про кохання бранця-"гетьмана" та молодої туркені, проте зовсім не реалізує їх.

Двочленна класифікація світового епосу, викладена Б. М. Путіло­вим, розмежовує два генетично пов'язані між собою епоси – "архаїчний" і "класичний". Визначення їх не є оцінними, хоча, на думку теоретика, у другому типі "жанрові універсалії знаходять завершену структурно-художню реалізацію і жанри героїчного епосу з'являються в найясніших, найдовершеніших і «найчистіших» формах". Оскільки в думах ми не зустрінемо ні велетнів, ані Сцилли з Харибдою, то виходить, що вони ближчі до епосу "класичного". Однак не все так просто. У післямові монографії Б. М. Путілов долучає до двох типів епосу ще й третій – "пізній". Він "може бути визначений як реально-історичний або конкретно-історичний. Змістом пісень стають реальні історичні події, що піддаються датуванню й можуть бути пов'язані з конкретними місцевостями, а героями – справжні історичні особи. Елементи історичного біографізму наявні в таких піснях. У них різко послаблена або зовсім відсутня фантастика, зв'язок з міфологією. На відміну від класичного епосу з його ідеєю кінцевої перемоги героя, тут історію змальовано як виповнену драматизму й трагічних розв'язок. Так само посилюється реальність тла, деталей"⁵⁵. У думах, як легко впевнитися, можна знайти багато подібного.

В одній із попередніх класифікацій Б. М. Путілов поділяє "епоси народів СРСР" (писали й про "епос народів СРСР" – поняття безглузде з погляду фахового, але зручне для радянських епосознавців) на три стадіальні ряди. До першого належать "якутські олонхо, бурятські улігери" тощо, до другого – "Давид Сасунський", "російські билини", "Манас", "Алпамис", "Джангар", тоді як у "третьому стадіальному ряді" автор бачить явища "від українських дум до історико-героїчних пісень народів Кавказу, від ранніх російських історичних пісень до пісень разінського, пугачовського циклів тощо"⁵⁶. Квапитися приймати цей присуд не варто, але запам'ятаємо, що Б. М. Путілов виводить думи до пізньої, "посткласичної" стадії в розвитку епосу.

Колись О. М. Веселовський розрізняв чотири послідовні форми епосу. Перша – це "лірико-епічні пісні", складені "по живих слідах історичної події". Це "ліро-епічна кантилена", що є найважливішим пунктом у теорії епосу вченого. Друга форма виникає, коли "ряд подій, що відбилися в кантиленах, переживає генерації, коли з'являється епічний стиль повторень, образність..." Третю та четверту форми епосу (циклізація пісень навколо "однієї особи та виникнення епопей") О. М. Веселовський з думами не пов'язує, бо про них пише: "Лірико-епічна пісня стоїть у хронологічному й генетичному зв'язку з епосом: різницю між нею й останнім можна помітити наочно, на прикладі, порівнюючи наші билини з малоросійськими думами, що в них порівняно більше ліризму, ніж у наших билинах"⁵⁷. Цей погляд на думи приймає й розвиває С. М. Азбелєв: "Українські думи в більшості своїй демонструють собою якраз первісну стадію" розвитку епосу: це власне і є «ліро-епічні пісні», складені «по живих слідах історичних подій»"⁵⁸.

Що ж виходить? За однією класифікацією думи – це ще перед-епос, а за другою – уже після-епос! Але повернемося до історії питання. Думка про ліро-епічний характер думи як первісної "ліро-епічної кантилени" виникла в О. М. Веселовського при порівнянні думи з билиною, у контексті роздумів про ґенезу епосу взагалі. Інший, оснований уже на конкретних спостереженнях, шлях до цієї думки проклав І. М. Жданов, що звернув увагу на однакове закінчення "Слова о полку Ігоревім", билин і дум – "славами". Отже, у давнину така пісня "мала завершуватись проголошенням слави, повинна була поєднуватися з народним звеличуванням"⁵⁹. В іншій праці І. М. Жданов робить такий висновок: "З найдавніших часів були пісні історичного змісту. Ці пісні мали характер величань, тому їх можна назвати ліро-епічними, а не просто епічними"⁶⁰.

Для нас зараз важливо, що йдеться – так само і в міркуваннях О. М. Веселовського про "плачі" як про інший обрядовий виток "ліро-епічних кантилен", розвинених Ф. М. Колессою в теорію походження дум із голосінь⁶¹, – не про реальні пісні, а про гіпотетичні, про походження, ґенезу дум, а не про їхню феноменологію.

Що ж до ліризму сучасних дум, то сам О. М. Веселовський остерігав: "Лірико-епічна пісня, проте, далеко не те саме, що лірика в сучасному розумінні". Про цю відмінність забувають сучасні фольклористи, що визначають думу як "ліро-епічний жанр". Адже й М. Т. Риль­ський слушно зауважує, що, "може, не слід вважати ліризм винятковою особливістю дум, хоч в них він і виступає незрівнянно сильніше, ніж в епічних творах інших народів"⁶². Можна лише додати, що ніхто не відносить до ліро-епічних поем "Іліаду", хоч ліричний момент вельми помітний і в оплакуванні Патрокла, і в славнозвісному прощанні Гектора з Андромахою.

Проте головною ознакою "ліро-епічних кантилен" в інтерпретації О. М. Веселовського та його послідовників є навіть не ліризм, а те, що вони складалися "по живих слідах історичних подій". Стосовно дум С. М. Азбелєв у цьому аспекті посилається на Б. М. Кирдана, що писав: "Історико-героїчні думи, як правило, створювалися або під час подій, у них відбитих, або ж невдовзі після цього" (Кирдан. Думи, с. 32). Із трьох циклів "історико-героїчних дум" лише думи про Хмельниччину відповідають сказаному Б. П. Кирданом. Але ті їхні тексти, що дійшли до нас, містять у собі прикмети певного узагальнення подій: географічні реалії найбільш подібної до "ліро-епічної кантилени" думи "Корсунська перемога", як на це вказує й сам дослідник, відносяться не лише до цієї битви, а й до поразок польських військ "після неї" (Кирдан. Думи, с. 459), а в думі "Смерть Хмельницького" характеристика Виговського ("Луговського") відбиває його політичну лінію часів гетьманства тощо. Нарешті, хіба можна віднести до первинного відображення подій фінальну формулу цих дум, де сказано, що "тоді вони (або Хмельницький – С.Р.) померли"? А головне, думи про Хмельниччину фахівцями ніколи й не розглядалися як такі, що утворюють поетичний канон думи. Навпаки, не може бути ніякого сумніву, що їхні творці використовували формальні особливості жанру, який уже існував, – приблизно так само, як робив це кобзар М. С. Кравченко, створюючи свої дві думи (або два варіанти однієї думи) про повстання 1905 р. в с. Сорочинцах.

Якщо ж прикласти основні ознаки гіпотетичної "ліро-епічної кантилени" (ліризм і відбиття подій недавнього минулого) до дум про збройну боротьбу з турками й татарами, отримаємо картину хоч і доволі складну, але виразну. Так, текст думи про "козака-нетягу" прямо свідчить проти ототожнення її з "ліро-епічною кантиленою". Якщо колоритну запорозьку іронію можна вважати за вияв ліризму, то хай, але ж про яку історичну подію взагалі йдеться? Чи можна назвати відображенням цієї події розповідь про те, як безіменний татарин спробував біля Килії спіймати та продати в рабство козака, а той спромігся підстрелити його і, за військовим правом, пограбувати? Немає сумніву, що й цей татарин, і теж, до речі, безіменний козак (ім'ям Голота він завдячує фольклористам) є поетичними узагальненнями, за механізмом свого виникнення подібними до образів "козаків" у ліричних піснях.

З величезними труднощами, використовуючи деталі з різних, часто пізніх варіантів (це взагалі вразливе місце в методиці "історичної школи") М. М. Плісецький реконструює історичну основу думи "Іван Коновченко, Вдовиченко" – за його гіпотезою, це похід 1628 р. "«охочого війська» під проводом Філоненка на турецьку фортецю Тягину (Бендери) у Молдавії; під час походу, очевидно, загинув якийсь молодий герой, герцовник, що про нього в писемних джерелах немає ніяких згадок"⁶³. Вірогіднішою виглядає здогадка М. Г. Халанського, що тут використано старий, ще з "Русі дотатарської", "поетичний образ", у козацькі ж часи він "лише набув нового використання, був інакше інтерпретований, відповідно до історичних обставин часу"⁶⁴. Додамо, що із спостережень етномузикознавців (В. Й. Харків, К. В. Квітка, С. Й. Грица) випливає, що й мелос більш архаїчних варіантів цієї думи є найближчим до билинного.

Нарешті, думу "Отаман Матяш старий", як і твори двох наступних циклів героїчного "ядра" думового епосу, не вдалося пов'язати з певною битвою або історичною особою. Єдине виключення становить, на перший погляд, дума "Самійло Кішка", але ж її сюжет не піддається ототожненню з якимсь конкретним випадком вдалого повстання галерників (не кажучи вже про те, що в усіх відомих історикам випадках повстанці-веслярі уводили захоплену галеру на Захід).

Отже, доводиться вивести думи із стадіальної "зони" первинного творення епосу (за О. М. Веселовським і сучасними адептами "історичної школи"), але це ще не значить, що їх слід разом із Б. М. Путіловим, навпаки, розуміти як явище пізньої стадії розвитку епосу, фактично як "пост-епос", і погоджуватися з думкою про близькість епічної специфіки дум та російських історичних пісень "разінського, пугачовського циклів".

Справа в тому, що найхарактерніші для думового епосу твори, ті, що їх відносимо до його "ядра", виявляють деякі ознаки епосу саме "класичного" типу. Це стосується передусім образу головного героя. У науці не раз підкреслювалося, що в думах він є звичайною людиною, аж ніяк не напівміфічним богатирем, як Ілля Муромець або Марко Королевич. Знаменно, що Фесько Ганжа Андибер навіть захмілів від "коновки" (кухля). Таке вважав би для себе соромом Марко Королевич, а Ілля Муромець, як і всі билинні богатирі, випиває "чару в полтора ведра" без ознак сп'яніння. Проте в бойових подвигах "українські богатирі козацької доби", як називав героїв дум І. М. Каманін, виявляють "гомеричний" нахил. У цьому зв'язку зазвичай згадують отамана Матяша старого, який "6 тисяч турок-яничар побіждаєть", а Іван Коновченко, за варіантами, самотужки перемагає від 12 до 9000 ворогів. Власний гіперболізм у невільницьких дум: Маруся Богуславка звільняє 700 бранців, а "гетьмани", що виводять із неволі своїх козаків, звеличуються за допомогою ще однієї гіперболи, пов'язаної з літотою, як, наприклад, Самійло Кішка: "Сорок годів ти в неволі пробував, | Ні одного козака з войська свого не утеряв".

За умов справді каторжної праці друга частина цієї формули виглядає навіть фантастичніше, ніж кількість бранців, звільнених Марусею Богуславкою. Епічний гіперболізм у думах поширений і на чорні, грішні діяння. Якщо вже грішник Олексій Попович проливає християнську кров, то злочин його гіперболізовано і за об'єктом ("діток маленьких добрим конем розбивав"), і за кількістю жертв ("триста душ маленьких дітей").

В ідейно-художній структурі окремих дум виявляємо й інші прикмети епосу "класичного" типу. Це, наприклад, "двопланова" композиція, коли дія відбувається поперемінно то в таборі "своїх", то в таборі ворогів. Це структура "Іліади"; епосознавці знаходять її в "Пісні про Роланда", киргизькому "Манасі" тощо. Але ж і в думі "Самійло Кішка" є епізоди, в яких художній простір поділений на зони "своїх" і "чужих". Після повстання, наприклад, такою "чужою" зоною стає "Трапезон", а "своєю" – галера. У першій залишається "дівка Санджаківна" з її голосінням, а в другій – козаки тощо. Цікаво, що в записах XIX ст. ця "двоплановість" художнього простору виникає й у думі про козака-нетягу: з'являється турецька зона дії, місто Килія, з якого татарин поглядає на поле (тут – зона козака) і веде діалог із татаркою. Чітка "двопланова" структура в думах про Хмельниччину пов'язана, мабуть, не стільки з епічною традицією, як із вимогами, що їх ставили до організації художнього простору зображені в них історичні події. Виключення становить дума "Хмельницький і Барабаш", де подібний вплив епічної традиції, напевно, мав місце.

Звертає на себе увагу і присутність образів зрадників, як Лях Бутурлак, Барабаш, "Голуб Волошин", джура нещасливого сина Івана Сірка – Романа Сірченка в пізній думі "Удова Івана Сірка і Сірченки", у деяких випадках вони навіть психологічно розроблені. Але образи зрадників існують лише в епосі "класичному": Ганелон у "Пісні про Роланда", Вук Бранкович у Косовському циклі сербського епосу та ін.

Безумовною прикметою епічної зрілості дум є добре розвинута й наскрізна система епічних формул і "тем", узагалі сталість стилістичного (зокрема версифікаційного) канону та мелодійного візерунку, традиційність кобзарської манери виконання. Хоч сюжетної циклізації навколо певних героїв у думах немає (не враховуємо тут природну, сказати б, циклізацію дум про Хмельниччину навколо образу славного гетьмана), але існує прикмета, що цей процес у них розпочинався: інакше важко пояснити, чому персонаж на ім'я Іван Богословець (Богуславець) з'явився в таких різних творах, як алегорична дума "Сокіл і соколя" та явно вторинна – "Іван Богословець".

Усе перелічене й дозволяє відкинути з дефініцій думового епосу оте означення "ліро-епічний", а також не виводити його надто далеко від стадіальної групи епосів "класичного" типу. А як тоді пояснити явну нестачу загальновідомих ознак цього "класичного" типу? І справді, у думах немає епічного центру, як Київ у билинах (деякі його функції виконує Січ), немає свого варіанта "епічного володаря" (типу Карла Великого, Володимира "Красне Сонечко", князя Лазаря), немає сюжету про несправедливе покарання ним епічного героя, немає героїчного сватання, сюжету про бій батька із сином – і взагалі більшості типових сюжетів світового епосу. Але ж і новітній музикознавець резюмує свої спостереження таким парадоксом: "В думах, типологічно пов'язаних із найдавнішими зразками давньоіндійської, давньогрецької монодії, переважають риси новітнього стилю – «емоційний» вільний вірш, багато орнаментований імпровізаційний мелос з ознаками розвинутого у пізньому середньовіччі народно-професійного вокально-інструментального виконавства, що на українському ґрунті знайшов свій самобутній вияв"⁶⁵. Тут виникають питання, що пов'язані з таємницею виникнення думового епосу (див.: 6.1; 6.2).

ЗАПИТАННЯ

Для самоперевірки. За викладеною в підрозділі концепцією думи належать до...

1. ... "класичного" епосу, типу, близького до сербських епічних пісень.

2. ... форми, перехідної від "класичного" епосу до його пізніший версій.

3. ... епосу типу "Іліади" або "Алпамиса".

4. ... первинної форми епосу – "ліро-епічних кантилен" (О. М. Веселовський).

Відмінникові. Уявіть собі ситуацію: знайдено історичне джерело, де розповідається, що брацлавський сотник Матяш на прізвисько Старий спромігся з частиною своєї сотні визволити з татарського полону решту її козаків, що дали себе схопити з власної необережності, а діялося це 1620 р. Чи позначилася б така знахідка на наших уявленнях про жанрову специфіку думового епосу?