22. Заява: типи, реквізити

Заява — це документ, у якому приватна чи посадова особа звертається з проханням тобто пропозицією на адресу установи чи посадової особи. Заява може бути: — простою (викладається тільки прохання); — мотивованою (вказується мотивація прохання); — складною (заява містить додатки). Особиста заява пишеться, як правило, від руки і в одному примірнику; службова заява пишеться з вико­ристанням технічних засобів і має відповідні реквізити (назва та адреса організації, вихідний номер тощо), мо­же адресуватися кільком посадовим особам чи організа­ціям. Внутрішні заяви мають такі реквізити: 1. Адресат. З великої літери в давальному відмінку вказується, кому адресована заява: посада, назва підрозділу, установи, звання, прізвище, ініціали посадової особи, якій адресовано заяву. При цьому слід уникати однакових закінчень у на­зві посади й прізвищі: Директорові… Морозову Т. /.; Спочатку вказується прізвище адресата, потім ініціали, наприклад: Михайленку Р. Т. 2. Адресант. З малої літери в родовому відмінку вка­зується, від кого подається заява: посада, зван­ня, назва підрозділу, установи, прізвище, ім’я, по батькові (повністю). При цьому прийменник від не вживається. 3. Назва документа (як правило, з малої літери). 4. Текст (з абзацу, з великої літери). 5. Додаток (підстава) у складній заяві: перелік документів, які додаються до заяви. За необхідністю вказується кількість сторінок кожного з документів. 6. Дата. 7. Підпис адресанта (якщо підпис розшифровується, то спочатку слід писати ініціали, потім — прізвище).

23. Дієприкметник та його творення

Дієприкметник — особлива форма дієслова, що виражає ознаку за дією або станом і поєднує в собі граматичні особливості дієслова і прикметника; дієприкметник має вид доконаний або недоконаний та час  теперішній або минулий. Вид дієприкметника залежить від того дієслова, від якого він утворений. Час дієприкметника зумовлений тим, коли з'явилася ознака, на яку він вказує, — у минулому чи тепер; дієприкметник змінюється за родами , числами , відмінками; залежить від іменника; у реченні виконує роль означення або присудка На відміну від прикметників, дієприкметники називають не постійну ознаку, а тимчасову, пов'язану з дією.

Активні дієприкметники теперішнього часу в українській мові не існують. Утворені від основи теперішнього часу дієслів недоконаного виду (форма третьої особи множини без закінчення) за допомогою суфіксів: для дієслів І дієвідміни -уч- (-юч-), для дієслів II дієвідміни — -ач- (-яч-) словоформи. Активні дієприкметники минулого часу утворюються від основи неозначеної форми (відкидання від інфінітива кінцевого -ти-) тільки неперехідних дієслів доконаного виду за допомогою суфікса -л-. Пасивні дієприкметники утворюються від основи неозначеної форми перехідних дієслів(минулого часу — від дієслів доконаного виду, теперішнього — від дієслів недоконаного виду) за допомогою суфіксів -н-, -ен- -т-. Якщо основа інфінітива закінчується суфіксом -и-, то під час утворення дієприкметника цей суфікс опускається і вживається суфікс -ен-. Водночас відбуваються характерні для дієслівних форм чергування звуків [с]/[ш], [з]/[ж], [д]/[дж]. Якщо перед суфіксом -ен- стоїть губний звук ([ф], [м], [б], [п], [в]), перед суфіксом -ен- у дієприкметнику з'являється звук [л]. Від деяких дієслів утворюються пасивні дієприкметники і з суфіксом -т-, і з суфіксом -ен- (тоді голосний перед -ти- опускається)