Податкове законодавство України

Податкове законодавство України складається з Конституції України; цього Кодексу; Митного кодексу України та інших законів з питань митної справи у частині регулювання правовідносин, що виникають у зв'язку з оподаткуванням ввізним або ви­візним митом операцій з переміщення товарів через митний кордон України (далі — за­конами з питань митної справи); чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України і якими регулюються питання оподаткування; нормативно-правових актів, прийнятих на підставі та на виконання цьо­го Кодексу та законів з питань митної справи; рішень Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим, органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів, прийнятих за правилами, встановленими цим Кодексом.

Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верхов­ною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.

Узагалі податкове законодавство є одним із джерел податкового права, покликане вста­новлювати певну модель і правила поведінки суб'єктів податкових відносин.

Система джерел податкового права в структурному відношенні ділиться на дві частини: джерела, які мають внутрішньодержавну природу, і міжнародно-правові джерела.

У податковому праві визначальну роль відіграють внутрішньодержавні (національні) джерела. До них відносять закони, підзаконні правові акти, судову практику (рішення органів конституційної юстиції і акти інших судових органів), правовий звичай.

Роль і значення цих джерел податкового права в різних країнах неоднакові. Основним джерелом податкового права є закони, серед яких домінуюче значення має Основний закон – Конституція. У регулюванні податкових відносин висока роль, підзаконних актів.У різних країнах обсяг підзаконного регулювання податкових відносин різний. Однак ці акти видаються на основі та на виконання законів, мають «підлеглий» характер.

Судова практика офіційно визнається джерелом права, у тому числі податкового в англосаксонських країнах. У країнах континентальної правової системи визнані творить, а застосовує право. Однак і тут судові акти мають велике значений в регулюванні податкових відносин.

Правовий звичай що склалося в практиці звичай, що стало юридично обов’язком у податковому праві застосовується надзвичайно рідко, в основному в сферах, які не мають прямого відношення до обчислення і сплати податків (порядок проходження податкових законопроектів у парламенті і та ін..).

Певний вплив на податкові відносини робить і юридична доктрина - наукові, праці і теорії в галузі податкового права. Однак необхідно розглядати її не як самостійне права, а як одну з засад розвитку інших джерел податкового права

Міжнародно-правові джерела податкового права представлені дво- і багатосторонніх договорів, угод, що зачіпають різні аспекти оподаткування.

Системі джерел податкового права властиво єдність, основою якого служать відносини субординації її елементів.

Субординація виключає конкуренцію різних джерел у регулюванні одного і того аспекту оподаткування. Вона заснована на принципі законності: відповідності т їх і нового права основним принципам оподаткування, закріпленим або випливають з Конституції; відповідності підзаконних нормативних актів законам.

Міжнародні інтеграційні процеси призводять до уніфікації джерел податкового права. Вона зачіпає як зміст правових норм, так і форму їх вираження У країні системами національного права все більше значення набувають закони і договори.

Традиційно в радянській теорії держави і права поняттям законодавство охоплювалися акти різних державних органів, у тому числі органів виконавчої влади, що мали нормативний характер. Однак принципова концепція, що лежала в основі формування податкового законодавства України, — створення системи законів про податки прямої дії, що включає видання підзаконних актів, конкретизують і розвивають їх. Саме законодавча основа податків, що виключає можливість неоднозначного тлумачення тих чи інших положень, створює необхідні умови для справжньої захисту прав платників податків.

Ст.. 67 Конституції України визначає, що кожен зобов'язаний платити законно встановлені податки і збори. У дійсності податкові відносини регулюються не тільки кодексом України ті іншими законами, а й підзаконними актами Однак необхідно враховувати, що тільки закон накладає на платника податків відповідні обов'язки. Тому КМУ, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування видають нормативні правові акти з питань, пов'язаних з оподаткуванням та зборами, тільки у випадках, передбачених Податковим кодексом України. Ці акти не можуть змінювати або доповнювати Податковий кодекс України.

Законодавча гілка влади формується в рамках системи розмежування компетенції державних органів. Ця система перестане функціонувати, якщо законодавчий орган з якої небудь причини не буде виконувати свої функції. Цим будуть підірвані гарантії реалізації громадянських прав і свобод.

Гарантією реалізації прав платника податків є реальний поділ права обкладати податком і стягувати його Тому законодавець не має права відмовитися від виконання своїх функцій у тому числі, шляхом широкого делегування повноважень

У силу зазначених причин право представницького органу делегувати свої повноваження по встановленню та визначенню істотних елементів податкових зобов'язань не є безмежним. ІІредставницький орган не може делегувати органу виконавчої влади право на встановлення податку чи збору в цілому.Тільки окремі елементи юридичного складу податку можуть бути встановлені органами виконавчої влади на основі прямої вказівки про це у відповідному розділі ІІодаткового кодексу України про конкретний податок. ІІри цьому цей розділ повинен вказати основні характеристики, які будуть лежати в основі рішення орга­ну виконавчої влади.

Затвердження податків Податковим кодексом України є не тільки засобом обмеження повноважень виконавчої влади, але і необхідним інструментом встановлення безумовної обов'язки платників податків сплачувати податки. Тільки законодавча форма введення грошової повинності на максимальному ступені виключає взаємозв'язок сплати податку з рішенням платника податку про доцільність такого кроку.

Таким чином, законодавчу форму встановлення податкових зобов'язань можна розгля­дати як свого роду компроміс публічної цілі справляння податків і приватного характеру джерел податку. Порушення рівноваги однаково згубно і для платників податків і для бю­джету. Для платників податків тому, що веде до довільного позбавлення їх частини власно­сті, для бюджету тому, що загрожує нестабільністю бюджетних надходжень, згубно по­значається на виконанні державою його соціальних функцій.

Питання про податкове законодавство — це не тільки питання про види нормативних правових актів, а й про відносини, що підлягають врегулюванню саме актами конкретного виду. За формою податкове законодавство є сукупністю актів законодавчих (представни­цьких) органів. За змістом податкове законодавство є сукупністю норм, що регулюють пи­тання оподаткування та зборів.

Можна запропонувати таке визначення. Податкове законодавство — сукупність норм, що містяться в Конституції України, Податковому та Митному кодексі України, Законах України, чинних міжнародних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Вер­ховною Радою України, Постановах Верховної Ради України, Указах Президента України, Постановах Кабінету Міністрів України, актах представницьких органів місцевого само­врядування, які визначають систему податків і зборів, загальні принципи оподаткування і зборів, підстави виникнення, зміни та припинення відносин власників і держави зі сплати податків і зборів, форми і методи податкового контролю, відповідальність за порушення податкових зобов 'язань

Щодо регламентування податкових відносин, законодавець відніс до податкового зако­нодавства:

Конституцію України. Найбільш принципові положення, що регулюють основи опо­даткування, закріплюються на конституційному рівні (повноваження органів державної влади й управління, загальні принципи оподаткування тощо). Конституція України міс­тить цілу низку норм-принципів, які визначають фундамент законодавчого впливу на по­даткові відносини та містять приписи, на які повинне спиратися все податкове законодав­ство. Водночас це не дає підстав визначити Конституцію України як податковий закон. Саме тому треба враховувати, що в регулюванні податкових відносин беруть участь лише деякі статті Конституції України.

Податковий кодекс України, який виступає основним законодавчим актом, який регулює відносини оподаткування, податкову систему в цілому, її основи, елементи право­вого механізму податку. У цьому акті поєднуються матеріальні й процесуальні сторони регулювання податкової системи, всі аспекти справляння податків та зборів. Об'єднання норм податкового законодавства в єдиному законодавчому акті пояснюється низкою при­чин і умов. По-перше, податкове законодавство потребує систематизації. Вона можлива, оскільки існує внутрішня єдність податкової системи.

Джерелом сплати будь-яких податків виступає дохід особи (реальний або підозрюваний). Необхідно встановити чітку послідовність сплати різних податків. Так, за загальним правилом з виручки, що надійшла від реалізації товарів (робіт, послуг) у першу чергу сплачуються непрямі податки (ПДВ, акцизи). Потім розраховуються і сплачуються майнові податки. Залишилося за вирахуванням зазначених податків сума с базою для розрахунку оподатковуваного прибутку. Чистий прибуток, що залишилася після сплати податку на прибуток, джерело решти податків

Податки встановлюються і стягуються на підставі загальних принципів оподаткуван­ня і зборів. Систематизація податкового законодавства сприяє більш повному і чіткому втілення цих принципів.

Багато понять, терміни, які застосовуються при встановленні того чи іншого податку, є «загальноподатковими». Важливо, щоб вони застосовувалися одноманітно щоб уникнути непотрібного ускладнення, казуїстичності законодавства. Ст. 14 Податкового кодексу України покликана виключити неоднорідність, внутрішні протиріччя механізму оподатку­вання.

Оскільки поняття податкової системи не зводиться лише до системи податків, то По­датковий кодекс України регулює фіскальний правопорядок в цілому. При цьому розгляда­ються питання встановлення загальнодержавних і місцевих податків, проблеми виникнення та порядок виконання обов'язків по сплаті податків, права та обов'язки платників подат­ків, форми і методи податкового контролю, відповідальність за вчинення податкових пору­шень тощо. Це дозволяє учасникам податкових відносин отримати повну і достовірну ін­формацію про свої права і обов'язки.

По-друге, Податковий кодекс України виступає основою стабільності податкового за­конодавства. У питанні про реформування податкового законодавства необхідно знайти баланс між потребою слідувати змін економічних та соціальних умов, з одного боку, і необ­хідністю гарантувати суб'єктам підприємницької діяльності дійсність їх інвестиційного планування, довгострокових розрахунків тощо — з іншої.

У низці держав обмежена сприйнятливість кодифікованих актів до змін реальної дійс­ності розглядається як аргумент на користь відмови від прийняття податкового кодексу. Немає податкового кодексу, наприклад, у Великій Британії. Однак в інших країнах ця ж об­ставина оцінюють на користь кодифікації податкового законодавства, оскільки постійні поправки, доповнення законодавчих актів про податки призводять до хаосу, в якому губ­ні навіть досвідчені експерти.

Податковий кодекс України покликаний не тільки ускладнити внесення змін до подат­кового законодавства, але й скоротити кількість приводів для таких змін. А це можливо тільки шляхом ретельного опрацювання законопроекту, вивірки всіх його положень.

По третє, Конституція України вкрай небагатослівна щодо податків. Якщо в Конституції ФРН, наприклад, міститься спеціальний розділ «Фінанси», то в Конституції України окремі положення, що стосуються оподаткування, розрізнені й неповні. Це — одна з причин того, що практика оподаткування в нашій країні знає численні приклади порушення конституційних принципів. Ситуація, що склалася додає новому Податковому кодексу України особливе значення. Він покликаний компенсувати конституційні «слабкості», а значить, максимально повно і послідовно розкрити всі основні принципи українського податкового права. У зв'язку з цим Податковий кодекс України є не просто галузевим законом. Це — один з найважливіших документів українського права, що формує ставлення громадян до держа­чи І права взагалі. Кодекс об'єктивно несе на собі конституційну навантаження. Через реальне оподаткування багато в чому сприймаються декларації про демократизм державного ті і//, про право як вираженні вищої справедливості, про цінності конституційного устрою країни,

У залежності від об'єкта регулювання виділяють загальні та спеціальні податкові ко­декси.

Загальні податкові кодекси містять матеріальні та процесуальні норми, що регламентують оподаткування в цілому. Такими кодексами регулюються засади справляння податків, права та обов'язки платників податків, структура та правовий статус податкових органів, процедури обчислення і сплати податків, порядок контролю за правильністю обчислення повнотою і своєчасністю сплати податків, оскарження дій та рішень податкових органів та їх посадових осіб, відповідальність за порушення податкового законодавства.

Прикладами таких актів служать кодекс внутрішніх доходів СІІІА, Податковий кодекс Франції, Положення про порядок справляння податків, зборів і мит, що виконує роль податкового кодексу ФРН.

Спеціальні податкові кодекси регулюють окремі види фіскальних платежів. Наприклад, в Алжирі діють кілька таких кодексів: Кодекс прямих податків і. прирівняних до них плате­жів. Кодекс платежів на товарообіг, Кодекс реєстраційних зборів та Кодекс гербових зборів. У Бельгії застосовується Кодекс податків з доходів населення.

Податковий кодекс України відноситься до загальних податкових кодексів.

3. Митний кодекс України та інші закони з питань митної справи у частині регулю­вання правовідносин, що виникають у зв'язку з оподаткуванням ввізним або вивізнім митом операцій з переміщення товарів через митний кордон України (закони з питань митної справи). Особливе значення має Податковий кодекс України для митних платежів. Відпові­дно до п. 1.2 ст. 1 Податкового кодексу України правила оподаткування товарів або послуг, що переміщуються через митний кордон України, визначаються Податковім кодексом України, крім оподаткування ввізним (імпортним) митом або вивізнім (експортним) ми­том, які встановлюються Митним кодексом України та іншими законами з питань митної справи. Однак законодавець виходив з того, що до моменту прийняття Податкового кодек­су України вже було досить велике законодавство, що регулює відносини по обчисленню та сплаті митних платежів: Митний кодекс України, Закон України № 2097-XII «Про єдиний митний тариф України» від 5 лютого 1992 року (із подальшими змінами та доповненнями) тощо.

Таким чином, щодо митних платежів Податковий кодекс України не закладає основ їх обчислення і справляння. Завдання Податкового кодексу України — привести митне законо­давство у відповідність із загальними принципами обчислення податків і зборів.

3. Чинні міжнародні договори України, якими регулюються питання оподаткування. Цю складову податкового законодавства доцільно все ж таки розглядати в конституційній редакції. У ст. 9 Конституції України йдеться не просто про чинні міжнародні договори, а про чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Ця проблема зникає при узгодженні положення п. 3.1 ст. З та п. 3.2 цієї ж статті Податкового кодексу України. Остання містить саме конституційну редакцію визначення цього джерела права. П. 3.3 ст. З Податкового кодексу України закріплює традиційний при­пис переваги норм міжнародного договору над нормою закону України.

Можна виділити три групи міжнародних угод з податкових питань.

Першу групу представляють акти, які встановлюють загальні принципи оподаткуван­ня, такі, як Європейська соціальна хартія 1961 року, Заключний акт наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року тощо. Безпосередньому застосуванню ці акти не під­лягають, що містяться в них принципи реалізуються у внутрішньому законодавстві.

До другої групи відносяться власне податкові угоди. Ці дво- або багатосторонні угоди укладаються з метою уникнення подвійного оподаткування, недискримінації платників по­датків, які здійснюють господарську діяльність на території зарубіжних країн, запобігання ухиленням від оподаткування.

Третю групу складають різні міжнародні угоди, які поряд з іншими питаннями розгля­дають питання податкового права. Так, угоди про основи взаємовідносин між двома держа­вами розглядають, як правило, питання про податковий рівноправність; угоди про встано­влення дипломатичних і консульських відносин передбачають взаємні податкові пільги для дипломатичних і консульських працівників. Велике значення мають торговельні договори та угоди, на основі яких встановлюється режим найбільшого сприяння щодо митних зборів.

Особливу підгрупу складають договори міжнародних організацій і країн їхнього базуван­ня, які також розглядають питання звільнення цих організацій та їх співробітників від оподаткування в країнах базування.

Реалізація міжнародних договорів забезпечується в тому числі правом їх учасників звер­нутися в компетентні організації для вирішення спорів про дотримання домовленостей. Рі­шення по таких спорах — важлива частина міжнародного права.

Більшість міжнародних договорів про оподаткування встановлюють погоджувальні процедури для вирішення спірних питань. З цією метою певні повноваження надаються фі­нансовим або податковим органам договірних держав.

5). Нормативно-правові акти, прийняті на підставі та на виконання Податкового ко­дексу України, інших законів з питань оподаткування та законів з питань митної справи у частині регулювання відносин, пов'язаних з оподаткуванням. Ця частина податкового за­конодавства охопить досить значну кількість законодавчих актів, принаймні тоді, коли уряд підготує і ухвалить всі акти, необхідність яких обумовлена окремими нормами Пода­ткового кодексу України. Згідно із ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів України у межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до вико­нання. На підставі цих нормативно-правових актів реалізуються повноваження Кабінету Міністрів стосовно забезпечення економічної самостійності України, здійснення внутрі­шньої і зовнішньої політики (фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики), ви­конання Конституції України і законів України, актів Президента України.

Податкові відносини регулюються не тільки законами, а й підзаконними актами. Зна­чення цих актів було особливо велике на першому етапі становлення українського податко­вого законодавства у 1993-1994 роках, коли приймалися Декрети Кабінету міністрів України. Необхідність такого регулювання почасти пояснювалася низькою якістю законів про податки, їх надмірній «лаконічністю». Недоліки законодавства компенсувалися інстру­кціями.

Однак найчастіше, і в більшості випадків обґрунтовано, відомчі акти викликають до се­бе негативне ставлення: на практиці інструкціями нерідко спотворюється зміст законів, бюрократизується система відносин, обмежуються права і законні інтереси платників по­датків. Органи виконавчої влади повинні бути суворо обмежені у своїх юридичних можливо­стях. Інакше і не може бути, тому що закон передбачає використання примусу для того, щоб змусити платника податків виконати свій обов'язок. Оскільки податок являє собою порушення свободи і права власності платника податку, то здійснення влади в сфері пода­тків повинно бути обмежене. Важливо пам'ятати, що відомчі інструкції не можуть вста­новлювати або змінювати податкових зобов'язань платників податку, їх призначення — регламентувати найбільш досконалі і у міру розумної необхідності однакові способи прак­тичної діяльності органів управління, пов'язаної з правильним і своєчасним справлянням по­датків. Тому вдосконалення податкового законодавства повинно йти не по шляху розвитку підзаконного нормотворчості, а по шляху вдосконалення самих законів про податки, вста­новлення таких механізмів подолання прогалин у законодавстві, які дозволяли б, не вдаю­чись до видання інструкцій, на підставі самого закону визначати правильний варіант пове­дінки.

Звичайно, зовсім обійтися при оподаткуванні без підзаконних нормативних актів не­можливо.

Це пояснюється низкою причин. По-перше, деякі питання оподаткування потребують досить оперативного вирішення, що не забезпечується законодавчою процедурою. Напри­клад, введення сезонних мит актуально протягом короткого періоду. По-друге, вирішення ряду проблем, що мають технічний характер, доцільно доручити спеціалізованим відом­ствам, а не «захаращувати» ними закон. Навряд чи є правильним стверджувати на законо­давчому рівні форми податкових декларацій, розрахунків тощо. По-третє, оскільки опода­ткуванню властива і регулююча функція, вирішення деяких питань може бути віднесено до компетенції органу, відповідального за проведення соціальної та економічної політики в тій чи іншій галузі. Наприклад, перелік товарів першої необхідності, що обкладаються ПДВ за пільговими ставками, визначав Кабінет міністрів України.

Набуття чинності Податковим кодексом України — не одномоментна акція. Прийн­яття нормативно-правових актів, передбачених Податковим кодексом України, буде відбу­ватися поетапно. У цей т. зв. перехідний період Постанови Кабінету міністрів України, що не скасовані, продовжують діяти в частині, що не суперечить Податковому кодексу Украї­ни. Однак ці акти підлягають приведенню у відповідність з Податковим кодексом України, який коментується.

6. Рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самовряду­вання, прийнятих відповідно до цього Кодексу та інших законів з питань оподаткування.

Представницьким органом Автономної Республіки Крим с ІІерховна Рада Автономної Рес­публіки Крим, яка в межах своїх повноважень приймає рішення та постанови, які є обов'язковими до виконання в Автономній Республіці Крим. До відання Автономної Респуб­ліки Крим, відповідно до ст. 138 Конституції України, відноситься розроблення, затвер- дження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної політики України.

Ведучи мову про рішення органів місцевого самоврядування як складової частини пода­ткового законодавства, відзначимо, що вони опинилися в цьому переліку в силу наділення органів місцевого самоврядування певними повноваженнями у сфері оподаткування, щопра­вда, й не такими широкими, якими вони були до прийняття коментованого Кодексу. Згідно Конституції України, матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є поряд з іншими складовими доходи місцевих бюджетів, які надходять в управління місцевих рад. Територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи місцевого само­врядування встановлюють місцеві податки та збори відповідно до Закону. Деталізує повно­важення місцевих рад у галузі оподаткування Закон України № 280/97-ВР «Про місцеве са­моврядування в Україні» від 21 травня 1997 року (із подальшими змінами та доповненнями). Виключною компетенцією сільських, селищних та міських рад щодо встано­влення місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у межах, визначених Законом, та затвердженні, відповідно до закону, є: податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ді­лянки, єдиний податок та збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності. Виключно на пленарних засіданнях міських рад (міст з районним поділом) встановлюються нормативи централізації коштів від земельного податку на спеціальних бюджетних рахун­ках районів міста. Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплено і досить специфічну, але натепер нежиттєздатну конструкцію. Згідно із ст. 1 цього Закону на рівні територіальних громад може використовуватись самооподаткування як форма залучення на добровільній основі за рішенням зборів громадян за місцем проживання коштів населення відповідної території для фінансування разових цільових заходів соціально- побутового характеру.

Самооподаткування є своєрідною неспецифічною формою участі населення територіа­льної громади у фінансуванні вирішення окремих питань місцевого значення. Ключовими особливостями цього правового інституту є: 1) добровільність; 2) разовість; 3) цільова спрямованість. Добровільність виявляється у тому, що кошти залучаються виключно на добровільних засадах, що виявляється у колективному рішенні населення територіальної громади, що приймається на зборах громадян за місцем проживання (одна з форм безпосе­редньої демократії на місцевому рівні). Разовість визначається тим, що залучення коштів здійснюється для фінансування заходів, що мають разовий характер, відтак, і сам акт за­лучення коштів також має разовий характер. Це означає, що кошти в порядку самоопода­ткування не можуть спрямовуватися на заходи, здійснення яких має постійний регулярний (багаторазовий) характер, окрім того, не можуть двічі фінансуватися одні й ті ж самі ці­льові заходи, задля яких кошти і залучаються. Цільова спрямованість самооподаткування означає, що кошти можуть залучатися виключно для фінансування конкретній: заходів, характер яких відповідатиме вимогам, встановленим Законом «Про місцеве самоврядуван­ня». Зокрема, ці заходи можуть мати лише соціально-побутовий характер, і ні на які інші заходи кошти в порядку самооподаткування залучатися не можуть. І, нарешті, вищеви- кладене, з урахуванням аналізу інших положень Закону «Про місцеве самоврядування», не дає підстав відносити інститут самооподаткування до поняття місцевих податків і збо­рів, що справляються і спрямовуються в доходи бюджетів місцевого самоврядування відпо­відно до Податкового і Бюджетного кодексів України

До слова, слід зазначити, що цей вид мобілізації фінансових ресурсів не новий для місце­вих фінансів нашої держави. Зокрема, в дореволюційний період самооподаткування було представлене у вигляді справляння так званих «мирських зборів». Більша частина з них спрямовувалася на надання суспільних послуг, а решта (платежі в добровільній формі) ви корнстовувалася для задоволення потреб окремих селян. Поряд із грошовими зборами широкого розповсюдження набули практика справляння натуральних повинностей (дорожньої, пожежної та інших їх різновидів). При цьому,загальне навантаження із самооподаткування розподілялося між селянськими господарствами достаний належало від їхньої податкоспроможності, а саме розмірів посічу, кіл або голів худоби. ІІа початку 1980 років з мстою залучення додатки» сування заходів із благоустрою та соціально-культурного розвитк,/ пунктів прийнято Указ Президії Верховної Ради Української РСІ'МІ/О даткування сільського населення» від 23 квітня 1984 року, який закот нкціональний механізм цієї форми мобілізації фінансових ресурсів, іін жень організацію самооподаткування сільського населення було дору народних депутатів, а рішення щодо його проведення — загальним збо, котрі проживають у тих чи інших населених пунктах. При цьому, вин ських рад народних депутатів мали забезпечити мобілізацію сум нла кування, своєчасну здачу коштів до кредитно-розрахункових установ благоустрою та соціально-культурного розвитку сільських населених них ознак Указу слід віднести порядок, згідно з яким декілька сільські татів мали право здійснювати спільні заходи за рахунок платежів із самооподаткування ( у цьому разі кожна рада, що брала участь у таких заходах, повинна була прийняти відповідне рішення). Однак положення згаданого нормативно-правового документа були декларативними, оскільки їх не завжди дотримувалися на практиці.

На жаль, сьогодні в Україні залучення фінансових ресурсів у формі самооподаткування для надання суспільних послуг не набуло широкого розповсюдження. Як виняток, можна навести сплату платежів на благоустрій і впорядкування кладовищ у м. Чернівці. Слід зауважити, що на основі результатів місцевого референдуму від 16 квінт XIV сесії Чернівецької міської ради XXIII скликання № 276 «Про самооподаткування громадян у м. Чернівці» від 18 травня 2000 року було впроваджено збір коштів на фінансування робіт із благоустрою та впорядкування міських кладовищ. До того ж, п.10,5 ст. 10 Податкового кодексу України встановлюється, що установлення місцевих податків та зборів не передбачених Податковим кодексом України, забороняється. Відтак зазначена норма закону «Про місцеве самоврядування», ймовірніше за все, буде найближчим часом скасована.

Податкове законодавство України ґрунтується на таких

принципах:

Принципи оподаткування – вироблені фінансовою наукою найбільш загальні правила, стандарти оподаткування. У широкому сенсі під принципами податкової системи розуміється вся їх сукупність, що регулюють оподаткування.

• Загальність оподаткування – кожна особа зобов’язана сплачувати встановлені цим Кодексом, законами з питань митної справи податки та збори, платником яких вона є згідно з положеннями цього Кодексу.

Юридичною підставою виникнення такого обов’язку є наявність подібного припису в Податковому кодексі, митному законодавстві (у випадку оподаткування операцій з переміщення товарів через митний кордон України) та законів з питань оподаткування. Закріпленням цього принципу підкреслюються дві важливі настанови. По-перше, загальність оподаткування базується саме на виконанні обов’язку, а не регулюванні відносин у межах зобов’язання, яке породжує зустрічні права та обов’язки учасників. По-друге, подібний обов’язок може виникати лише стосовно встановлених податків та зборів, тобто платежів, які законодавчо визначені та закріплені відповідно до чіткої процедурної форми.

• Рівність усіх платників перед законом, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації – забезпечення однакового підходу до всіх платників податків, незалежно від соціальної, расової, національної, релігійної приналежності, форми власності юридичної особи, громадянства фізичної особи, місця походження капіталу;

Досить цікавий та важливий принцип, який передбачає виникнення обов’язку у будь-якої особи, яка перебуває на території держави. У сенсі реалізації державних інтересів податки повинні сплачувати всі (громадяни, іноземці, особи без громадянства), які перебувають у відповідний період на відповідній території. Принцип громадянства застосовується лише як додатковий при визначенні податкового обов’язку та справляння податків і зборів. Водночас принциповим є визначення особи резидентом чи нерезидентом, виходячи із цього, і встановлюються межі суб’єктивних прав та юридичних обов’язків відносно справляння податків та зборів. Принцип рівності означає безпосередню рівність усіх платників податків, що ставить їх в однакове положення стосовно сплати податків.

• невідворотність настання визначеної законом відповідальності у разі порушення податкового законодавства;

Цим принципом формуються загальні засади відповідальності за порушення податкового законодавства. Але враховуючи те, що за порушення податкового законодавства може наступати як кримінальна, адміністративна, так і фінансова відповідальність, йдеться про засади відповідальності фінансової, відповідальності. Підставою такої відповідальності є податкове правопорушення. При цьому важливо розмежовувати відповідальність зобов’язаних осіб (платників податків і податкових агентів) та посадових осіб контролюючих органів.

• презумпції правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, унаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу;

• фіскальна достатність – встановлення податків та зборів з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його надходженнями;

Зрозумілий принцип, який має певне кордонне значення на межі бюджетного та податкового регулювання. З одного боку, справляння податків не є самоціллю, вони справляються не просто для формування дохідних частин бюджетів, а з метою такого їх формування, яке б забезпечило виконання всіх завдань і функцій держави та територіальних громад. З іншого боку, цим принципом пропонується і певне обмеження свавілля при встановленні податків та зборів. Їх розмір та види не можуть бути нескінченними, а лише забезпечувати необхідні надходження до бюджетів. Але треба обережно підходити до реалізації цього принципу та не доводити до хибного уявлення про те, що податкове регулювання повинно пов’язуватись (або навіть включати) із регулюванням видатків бюджету. Межа податкового регулювання завершується при виконанні обов’язку щодо сплати податку чи збору.