Питання 2

Соціалізм – це скоріш за все низка взаємопов’язаних аргументів, аніж цілісна доктрина. Між його інтерпретаторами-теоретиками та політичними прихильниками і опонентами існують суттєві розходження щодо переліку, а то й самого існування «суттєвих» складників соціалізму. Також існують розбіжності стосовно відносної першості різних положень, які лягли в основу соціалістичної доктрини. Утім, вірогідно, всі соціалісти погодяться з тим, що описувати людську діяльність слід передовсім з огляду на суспільні відносини, а не на індивідуальні вчинки, хоч і не варто заперечувати значущість останніх. Такий підхід зумовлює віру в те, що жодна окрема особа не має права на кредит у споживанні товарів та послуг, оскільки виробництво є результатом праці суспільства як єдиного цілого. Таким чином, якщо хтось спробує привласнити вироблені продукти, йому доведеться відповідати насамперед перед суспільством як цілим, рівно як і перед його членами, а не перед окремими індивідами. Провідними ідеями соціалістичної думки (хоча вони й не є характерними для всіх соціалістів) є такі положення.

Власність і праця. Центральною ідеєю соціалізму є контроль над товарами і послугами, які розглядаються як суспільний продукт. Тому доводи соціалістів безперервно торкаються проблеми власності. Як правило, соціалісти вживають термін «власність» на означення приватної власності, а особливо приватної власності на засоби виробництва. Тож у цьому розумінні слово «соціалізм» є антонімом поняття «власність» й іноді вживається для зображення внутрішньодержавних відносин, за яких власність на засоби виробництва є суспільною, а тому приватної власності в загальноприйнятому сенсі не існує. Проте існують глибокі розходження щодо визначення найдієвіших способів ефективного спільного володіння незалежно від того, хто є власником – держава, народ чи місцеві органи або ж об’єднання виробників, спілки виробників і споживачів, згуртованих особливими формами виробництва. Необхідне розрізнення понять власності і володіння ввів анархіст Прудон. Власність – це первинна претензія на ту чи іншу форму капіталу, а володіння – це гарантоване право на її повсякденне використання. Соціалісти часто знаходять способи для утвердження і підкріплення цих претензій, а от їхні пропозиції щодо володіння є менш виразними. Наступною проблемою є те, що власність – це лише одна із складових процесу виробництва, іншою є праця. Проблема власності полягає в тому, що її було несправедливо розподілено; з працею – у тому, що її неналежно оцінюють. Тому Фур’є і Маркс спробували прив’язати винагороду за вироблений продукт до кількості вкладеної праці. Ця спроба була закорінена в попередніх ліберальних концепціях процесу праці і мала як індивідуалістичний, так і соціалістичний підтекст, оскільки йшлося про узгодження індивідуальних претензій із результатами процесу виробництва. Намагання знайти спосіб винагородити суспільство і спроби знайти спосіб винагородити працівника можуть мати різне спрямування. Відповідність винагороди за працю є нелегкою проблемою. Виробництво якогось продукту селянином або навіть ремісником чи майстром можна розглядати як виробництво, що вимагає праці однієї людини; у цьому разі зв’язок між продуктом виробництва та затраченими зусиллями видається простим і прямим. Промислове виробництво і поділ праці знищили цю простоту і зумовили розосередження відповідальності за процес виробництва. Існує три способи впоратися з цим: спробувати все ж таки прив’язати винагороду до затрачених зусиль шляхом запровадження певної форми робітничого контролю; перебудувати процес виробництва таким чином, щоб виробничі одиниці були простими, прямими та самодостатніми, як це пропонували анархісти і такі соціалісти, як Вільям Моррис; або ж зовсім відмовитися від підприємств і повернутися до винагородження всього суспільства через запровадження якоїсь форми централізованого соціалізму. Наступною проблемою стає те, що соціалістичні концепції процесу виробництва обмежуються здебільшого промисловим виробництвом, а працю розглядають як діяльність, здійснювану за плату. Прихильні до соціалізму феміністки вказували на те, що жінки, які ведуть домашнє господарство, забезпечують виготовлення значної частки продуктів і надання послуг у будь-якому суспільстві; вони працюють не отримуючи оплати в жодній її формі. Протягом ІІ половини ХХ століття в соціалістичних концепціях процесу виробництва обговорення проблем домашньої праці та відтворення робочої сили відігравало все більшу роль.

Рівність та справедливість. Соціалістичні погляди часто знаходять виправдання в ідеї рівності – понятті, яке визначають по-різному: 1) існують природжені, або позаісторичні права людей – таке обґрунтування починається рішучим виступом Бабефа і Буонаротті на захист утвердження рівності в ході французької революції; 2) усі людські істоти мають спільну, позаісторичну людську сутність, яка надає смислу їхньому життю, – цей погляд знайшов найчіткіше вираження в Марксовій оцінці процесу відчуження; 3) політична доктрина рівності присутня в ліберальних поглядах на демократію, логічно веде до ширшої рівності за соціалізму; 4) суспільна природа життя і виробництва вимагає, щоб винагорода розподілялася порівну між усім загалом, а не між окремими індивідами; 5) усі люди є рівними, оскільки вони раби Божі, – до цього доводу вдався англійський соціаліст Р. Г. Тоуні. Віра соціалістів у рівність була не емпіричною, а скоріше моральною, – йдеться не про те, що всі люди однакові, але про те, що вони мають однакові потреби. Тому Луї Блан вважав нерівність здібностей не основою для виправдання надання неоднакової винагороди, а причиною внесення нерівноцінного вкладу – звідси його часто цитований вислів «Від кожного – за здібностями, кожному – за потребами».

Співпраця і братерство Соціалізм прагне замінити капіталізм та індивідуалізм такою формою виробництва і розподілу, яка є спільною і кооперативною. Заради цього соціалісти сподіваються змінити не лише структуру суспільства, але й мотивацію його членів, які мають керуватися не егоїзмом, а альтруїзмом, орієнтуватися не на конкуренцію, а на співпрацю. Тому завжди були такі соціалісти, які висловлювали свої доводи мовою моралі, психології і навіть релігії. З огляду на це в своїх твердженнях вони наближалися до ідей анархізму. В Об’єднаному Королівстві за перебудову суспільства, що має ґрунтуватися на стилі життя індивідів, які житимуть комуною, виступав Едвард Карпентер, Вільям Моррис зображав комуністичне суспільство, засноване на дружбі або братерстві та задоволенні від творчої роботи, а Оскар Уайльд писав про «взірець людини» при соціалізмі. Інші англійські соціалісти говорили про свої вірування як про «релігію», стверджуючи, що вони «навернулися» до соціалізму, а Тоуні, засуджуючи «користолюбність» людської природи при капіталізмі, звертався до ідей протестантського християнства. Існували й концепції вдосконалення природи людини, що пов’язувалось з реформуванням інституцій. Роберт Оуен відкидав ідею, що процес формування характеру є індивідуальним; його критика наслідків впливу промислового капіталізму на характер людини доповнювалася пропозиціями щодо реформування і поліпшення індустріальної системи, яка б відповідно вела до вдосконалення людини.

Перебудова процесу праці Шарль Фур’є запропонував зробити роботу приємною, ставлячи протягом дня перед кожним членом фаланстеру різні завдання; це модель збалансованих комун, у які мало бути зорганізоване його ідеальне суспільство. Така стурбованість стосовно природи і якості праці, що її відчуває кожен окремий робітник, була для соціалістів постійною, хоч і другорядною темою – її торкалися Маркс у працях з приводу відчуження, Моррис, а також прихильники різноманітних рухів, що виступали за введення робітничого контролю, зокрема такі ідеї висловлювали Тоуні та Коул, які вважали це складовою гільдійського соціалізму.

Влада робітничого класу Поняття «клас» посідає центральне місце в дослідженнях капіталізму із соціалістичних позицій. Капіталізм – це суспільство, яке формує класи експлуатованих і експлуататорів, тож, з цієї точки зору, представники робітничого класу є воднораз і найбільш нещасними жертвами капіталізму, й оплотом боротьби з ним та організаторами його майбутньої поразки. Соціалісти твердили, що бажані зміни почнуться в результаті зростання могутності і впливовості робітничого класу і що зміцнення робітничого класу само по собі є бажаною складовою соціалізму. Суперечність між прямо здійснюваною владою робітників, що в ній можна вбачати вираження свободи, і здійснюваною державою владою, що загрожує набути вигляду патерналізму, була чітко окреслена в працях французького соціаліста ХІХ століття Луї Блана. Він виступав за заміщення індивідуалістичного капіталістичного виробництва громадськими майстернями – спочатку їх фінансуватиме держава, яка й керуватиме ними, але згодом вони розвинуться в самоврядні суспільні підприємства. Так само й у Франції Жорж Сорель виступав за встановлення влади робітників за допомогою об’єднань – за ту форму синдикалізму, що має на меті загальний страйк, який призведе до повалення капіталізму й утвердження робітничої держави. В Об’єднаному Королівстві нереволюційна версія встановлення влади робітників, здійснюваної з огляду на потреби виробництва, отримала вигляд гільдійського соціалізму, речники якого прагнули поєднати отримуване від роботи задоволення водночас і з децентралізацією влади виробників, і з граничним узгодженням та впорядкуванням функцій перебудованої держави. Різноманітні форми робітничого контролю продовжували приваблювати соціалістів і впродовж ХХ століття, і дехто з них черпав упевненість у позірному успіху практичного втілення.

Диктатýра пролетаріáту — відповідно до теоретичної доктрини марксизм-ленінізму означення форми політичної влади, яка тимчасово встановлюється внаслідок революції й здійснюється робітничим класом на чолі зі своєю партією для придушення опору бувших панівних класів - до утворення безкласового суспільства.

Згідно з сучасним критичним поглядом на марксизм-ленінізм та «реальний соціалізм» - диктатура пролетаріату це евфемізм, за яким приховується диктатура комуністичної партії, а точніше її верхівки - партноменклатури - для встановлення в країні режиму власної тоталітарної влади.