6. Криза основ наукового знання

На метафізичну, релігійну та метафізико-культурну «деконструкцію» накладаються глибокі розлами логіко-математичних основ та оновлення основ у фізиці. Виникнувши на початку XX /251/ сторіччя, тріщини протягом першої половини цього сторіччя поширилися на всі ці сфери, спричинивши в кінцевому підсумку загальну деконструцію, що набула всього свого значення аж у наші дні. Так, лауреат Нобелівської премії з хімії Ілля Пригожин дивиться на сьогоднішній світ як на місце, де панують непевність і небезпека. Всі моделі леґітимності, всі абсолютні основи сьогодні зникли, розвіялися.

Простежмо кілька етапів кризи наукових основ, аж до часів, які дали Пригожину підстави зробити свою заяву.

Починаючи з 20-х років, Лукашевич, а потім Тарський розширили аристотелівську логіку: вони проголосили можливість багатозначних логік, де, крім істинності та хибності, існують і інші значення-валентності, й відкинули принцип третього виключеного. Якщо логіка й не розкололася, вона принаймні вступила в добу невизначеності, адже було спростовано ідею незаперечних логічних принципів, бо, як відомо, цей закон третього виключеного ще від часів Аристотеля утворював душу й підмурок усіх логічних умовиводів (див. вище, с. 100 і далі).

Ставши наслідком досліджень, проведених між 1920-м і 1933 pp., теорема Левенгайма-Сколема посилила невизначеність, як і теорема Ґеделя (див. вище, Перша частина, розд. 5, с. 98): «Якщо теорема неповноти Ґеделя стверджує, що жоден клас аксіом не може бути адекватним, щоб довести всі теореми з тієї галузі математики, яку організовують ці аксіоми, то теорема Левенгайма-Сколема дає нам знати, що множина аксіом дозволяє кілька інтерпретацій, які істотно відмінні від уже врахованих. Аксіоми аж ніяк не обмежують інтерпретації або моделі [...] Теорема Левенгайма-Сколема не менш вражає, ніж теорема неповноти Ґеделя» 1.

1 M. KLINE, «Mathématiques: la fin de la certitude», Christian Bourgois, pp. 495 — 496.

Тоді як німець Давид Гільберт вірив у можливість повністю аксіоматизувати математику і створити вичерпну систему її галузей, Ґедель відкрив логічну нерозв’язність у самому осередді комплексних формалізованих множин. «Крах Гільбертової фірми» означав, що існують межі для аксіоматичного методу, для функціонування раціональної і дедуктивної системи. Якщо теорема Ґеделя й не розколола повністю логіку та математику, вона принаймні вказала на труднощі, які постають на шляху тотальної /252/ раціоналізації, й відкрила темну смугу у сфері знання, майже неприступну для сил раціонального розуму.

І, нарешті, теореми того ж таки К Ґеделя і П. Коєна, що стосуються аксіом континуальності та вибору, розколюють математику на безліч галузей (див нижче, третя частина, розд. І, с, 281): єдиної математики (як і логіки) більше не існує.

Про кризу наукових основ свідчить і зовсім інша сфера — сфера експериментальних наук.

Теорії відносності, звичайно, зруйнували визначеність ньютонівської механіки, але, зрештою, їх можна розглядати просто як нові теорії, що прийшли на зміну давньому і менш ефективному у своїх можливостях пояснити світобаченню. Справжню революцію здійснила квантова теорія, яка примусила нас піддати сумніву природу реального: ми ніколи не матимемо повного знання про всесвіт, який описує ця теорія, з огляду на внутрішньо притаманний їй індетермінізм (див. нижче, Третя частина, розд. І, с. 315 і далі).

Крім того, Попер остерігає нас щодо ілюзій, яким можуть піддатися експериментальні науки, коли вони нібито впевнено просуваються вперед шляхом індукції: підкреслюючи недостатність індукції, змогу переходити в фактів до законів, Попер показує, що наука, вельми далека від певності та визначеності, залишається неоднозначною і неточною: логічні докази (абсолютні) завжди бувають недостатні. Це зовсім не означає, що наука й ненаука змішуються (оскільки залишається такий критерій науковості, як хибність висловлювань), а означає лише те, що наукові закони і теорії — гіпотези та припущення — ніколи не можуть бути позитивно підтверджені: завжди буде непевність щодо їхньої істинності.

«По суті, для Попера найрозвиненіші теорії ніколи не є теоріями істинними, а лише теоріями, які ще не хибні» 1. Отже, Попер наголошує на тому, що у фізиці спостерігається той самий кінець ідеалу визначеності, який проголосив своїми теоремами Ґедель у галузі математики.

1 J. BAUDOUIN. «Karl Popper», Que sais-je? — PUF, p. 37.

Він також обґрунтовує ту ідею, що теорії, які управляють експериментальними науками, мають тимчасовий характер: наука приречена на безперервну втечу вперед, і ми /253/ ніколи не здобудемо повного й абсолютного знання про світ, в яке вірила частина наукової спільноти минулого сторіччя.

Цей кінець ідеалів визначеності набуває всього свого значення з 1960-х років, як про те свідчить зізнання Расела, зроблене 1959 р. в «Походженні моїх ідей»: ідея беззаперечного знання зношується протягом XX сторіччя, й чудові «абсолютні істини» губляться на покручених стежках дрімучого концептуального лабіринту. Не залишилося більше жодного абсолютного орієнтиру. Всі заблукали кудись далеко від традиційних основ.

Приблизно те саме скаже й Пригожин у «Новій спілці»: жодної стабільності більше не ґарантовано, все — продукт обставин. «Там, де наука демонструвала нам незрушну і втихомирену стабільність, тепер, як стало очевидно, немає ані організації, ані стабільності, що були б ґарантовані, леґітимні чи підтверджені якимсь правом» 1.

1 І. PRIGOGINE, І. STENGERS. «La Nouvelle Alliance», NRF-Gallimard, p. 295.

Якщо кризи основ знання почали виникати на зламі 1920-х років, то з особливою силою вони руйнують усталені істини в науці нашого часу, про що, наприклад, ми довідаємося з наведеного далі тексту Едгара Морена. В третьому томі своєї праці «Метод. Як пізнати знання» Едгар Морен бере за відправну точку «чорні дірки» і «сліпі зони» знання. Сьогодні не існує твердих основ для науки. В певному розумінні, ми тут спостерігаємо таку собі узагальнену деконструкцію.

КРИЗА ОСНОВ НАУКОВОГО ЗНАННЯ

«Протягом XIX і на початку XX сторіччя наука не переставала твердити, що вона довела незаперечність існування емпірико-логічних основ будь-якої істинності. Здавалося, що її теорії походять від самої реальності, через індукцію, яка леґітимізувала емпіричні верифікації/твердження за допомогою логічних доведень і виводила з них загальні закони. Водночас логіко-математична арматура, яка забезпечувала внутрішню зв’язність верифікованих теорій, здавалося, віддзеркалювала самі структури реальності. Й ось за таких умов група філософів та науковців, котрі бажали назавжди покласти край претензійній і свавільній балаканині метафізики, поставила собі за мету перетворити філософію на /254/ науку, підперши всі її судження зв’язними висловлюваннями, що піддавалися б верифікації. Так, скажімо, Віденський гурток (1925 — 1936 pp.) заповзявся забезпечити визначеність думки, поставивши її на підвалини «логічного позитивізму». До подібної спроби вдався також Вітґенштайн у плані мови і Гільберт — у плані аксіоматизації наукових теорій.

Проте насправді чистка, що мала усунути всі шлаки, нечистоти та недоречності, виявилася такою, яка неминуче вивертає й усі нутрощі та кишки: мрія знайти абсолютні основи зазнала краху внаслідок відкриття, у процесі пошуку, що таких основ не існує.

Бо той же таки Попер довів, що «верифікації» не досить для підтвердження істинності наукової теорії. І справді, верифіковані теорії виникали одна за одною, але жодна з них не давала підстав вважати її непомильною. І поставивши з ніг на голову ту «очевидну істину», згідно з якою наукова теорія несла в собі визначеність, Попер відкрив, що, навпаки, критерій науковості теорії слід шукати в її властивості бути хибною.

Недостатність верифікації вела за собою ipso facto недостатність індукції як логічного доказу. Проте залишалася вбудованою в поперівське бачення ідея, що дедуктивна логіка зберігає за собою вирішальну спроможність абсолютної доказовості і складає незаперечну основу істинності. Та було відкрито недостатність і цієї логічної опори.

З одного боку, досягнення мікрофізики дали вченим змогу добутися до такої реальності, в якій втрачав свою силу принцип несуперечності. З другого боку, теорема Ґеделя довела наявність логічної нерозв’язності всередині складних формалізованих систем.

Виходить, що ані емпірична, ані логічна верифікації недостатні для встановлення надійних основ знання. Воно приречене носити в собі розколину, яку неможливо стулити.

Водночас увійшла в стадію кризи і сама реальність. Сама її субстанція стала розпадатися в рівняннях квантової фізики. Частинка перестала бути елементарною цеглиною всесвіту й перетворилася на межове поняття між збагненним (хвиля, корпускула, кварк) і незбагненним, причому збагненне у свою чергу залежить від неминучої суперечності між віднині комплементарними термінами хвилі й корпускули, елементарної одиниці й неподільності. Водночас бездоганний Порядок Усесвіту поступився місцем непевному й загадковому поєднанню порядку, невпорядкованості та організації. Внаслідок чого космос явився нам у шістдесятих роках як результат назбагненного вибуху, а його становлення виявилося пов’язаним із можливо необоротним розсіянням. І це настільки очевидно, що /255/ всі досягнення науки наближають нас до невідомості, яка спростовує наші поняття, нашу логіку, наш розум.

Пролом у Реальності, чия чорна глибінь недосяжна для зрозуміння; пролом у логіці, неспроможний самочинно стулитися; крізь ці два проломи стікає кров’ю те, що ми досі називаємо Реальністю, і сипляться уламки основ того, що досі йменуємо Знанням.

Отже, криза основ наукового знання поєднується з кризою основ знання філософського, причому перша й друга зливаються в онтологічну кризу Реальності, щоб поставити нас перед «проблемою проблем [...] яку являє собою проблема кризи основ думки» (П’єр Корнер). Буття перетворилося на мовчанку або чорну провалину. Логіка виявилася розколотою. Раціональний розум непокоїться, звертається до себе з безліччю запитань. Фундаментальна невизначеність причаїлася за всіма локальними певностями. Ніякого підмурку визначеності. Ніякої основоположної Істини. Ідея основ іде на дно разом з ідеями остаточного аналізу, останньої причини, первісного пояснення.

На місці втрачених основ ми бачимо не порожнечу, а «багнюку» (Попер), з якої стримлять палі наукового знання, справжнє «море семантичної твані» (Мугур-Шахтер), з якого виглядає збагненне. Віднині ми неспроможні усунути ані сумнів, ані відносність».

Едгар МОРЕН. «Метод-3. Як пізнати знання» (Edgar MORIN. «La Méthode-3. La Connaissance de la connaissance», Seuil, 1986, pp. 14 sq.).