3. Загальнонаукові методи наукового пізнання в правових дослідженнях.

Загальнонаукові підходи і методи дослідження отримали широкий розвиток і застосування в сучасній науці. Вони виступають в якості своєрідної «проміжної методології» між філософією та фундаментальними теоретико-методологічними положеннями спеціальних наук. До загальнонаукових понять найчастіше відносять такі поняття, як «інформація», «модель», «структура», «функція», «система», «елемент», «оптимальність», «ймовірність» та ін.

Характерними рисами загальнонаукових понять є, по-перше, поєднання в їх змісті окремих властивостей, ознак, понять конкретних наук і філософських категорій. По-друге, можливість (на відміну від останніх) їх формалізації, уточнення засобами математичної теорії, символічної логіки. Якщо філософські категорії втілюють у собі гранично можливу ступінь спільності – конкретно-загальне, то загальнонауковим поняттям притаманне здебільшого абстрактно-загальне (однакове), що і дозволяє висловити їх абстрактно-формальними засобами.

На основі загальнонаукових понять і концепцій формулюються відповідні методи і принципи пізнання, які і забезпечують зв'язок і оптимальну взаємодію філософії із спеціально-науковим знанням та його методами.

Конкретно-наукові методи – сукупність способів, принципів пізнання, дослідницьких прийомів і процедур, що застосовуються в тій чи іншій науці.

Дисциплінарні методи – система прийомів, що застосовуються в тій чи іншій науковій дисципліні, що входить в яку-небудь галузь науки або виникають на стиках наук. Кожна фундаментальна наука представляє собою комплекс дисциплін, які мають свій специфічний предмет і свої своєрідні методи дослідження.

Методи міждисциплінарного дослідження – сукупність ряду синтетичних, інтегративних способів (що виникли як результат поєднання елементів різних рівнів методології), націлених головним чином на стики наукових дисциплін. Широке застосування ці методи знайшли в реалізації комплексних наукових програм.

Таким чином, методологія – складна, динамічна, цілісна, субординована система способів, прийомів, принципів різних рівнів, сфери дії, спрямованості, евристичних можливостей, змістів, структур і т.д.

До загальнонаукових підходів відносяться: історичний, термінологічний, функціональний, системний, когнітивний (пізнавальний, синергетичний.

Загальнонаукова методологія застосовується в усіх або переважній більшості наук, оскільки будь-яке наукове відкриття має не лише предметний, але й методологічний зміст, спричиняє критичний перегляд прийнятого досі понятійного апарату, чинників, передумов і підходів до інтерпретації матеріалу, що вивчається.

Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування та розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей та суперечностей. Один з основних методів наукового пізнання в суспільних науках.

Термінологічний підхід передбачає вивчення історії термінів, визначення понять, розробку або уточнення змісту та обсягу понять, встановлення взаємозв'язку і субординації понять, їх місця в понятійному апараті теорії, на основі якої базується дослідження. Вирішити ці завдання допомагає:

• метод термінологічного аналізу – формулювання визначення понять, базуючись на тлумачних і професійних словниках;

• метод операціоналізації понять – визначення обсягу понять, їх змісту, дотримання правил визначення (правило розмірності, не тавтологічності поняття, чіткості і однозначності).

Наукове визначення складних явищ і фактів не може обмежуватися формально логічними вимогами, воно має містити оцінку фактів, об'єктів, явищ, що дозволяє збагатити і розвивати наукову термінологію.

Системний підхід полягає в комплексному дослідженні великих і складних об'єктів (систем), дослідженні їх як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин. Виходячи з цього, кожен елемент системи вивчається в його зв'язку та взаємодії з іншими елементами, виявляється вплив властивостей окремих частин системи на її поведінку в цілому, встановлюються емерджентні властивості системи і визначається оптимальний режим її функціонування.

Ускладнення задач та об'єктів дослідження викликає необхідність розподілення (декомпозиції) системи на системи нижчого рівня (підсистеми), які досліджуються автономно, причому з обов'язковим урахуванням подальшого узгодження цілей кожної підсистеми із загальною метою системи.

До загальних характеристик системи відносять: цілісність, структурність, взаємозв'язок із зовнішнім середовищем, ієрархічність, цілеспрямованість, самоорганізацію. За допомогою системного методу можна розглянути будь-яку сферу, тому його використання є необхідним, коли ставиться завдання дослідити сутність явища, процесу. Основний акцент робиться на виявленні різноманітності зв'язків і відношень, що мають місце як усередині досліджуваного об'єкта, так і у його взаємодії з зовнішнім середовищем.

Системний метод дає змогу визначити стратегію наукового дослідження. В його межах розрізняють: структурно-функціональний, системно-діяльнісний, системно-генетичний підходи.

Структурно-функціональний метод – виділення в системних об'єктах структурних елементів і визначення їх функцій у системі. Структура визначає статику системи, функції - динаміку.

Системно-діяльнісний метод – визначення компонентів діяльності за схемою: потреба → суб'єкт → об'єкт → процеси → умови → результат. Це створює можливість комплексно дослідити будь-яку сферу людської діяльності.

Системно-генетичний метод – розкриття умов зародження, розвитку і перетворення системи.

Пізнавальний або когнітивний підхід застосовується для визначення ролі знання в поведінці індивіда, який виступає як член соціуму, представник етносу, психологічний суб'єкт, мовна особа, комунікант.

Синергетичний підхід. Синергетика (англ. Synergetics, від грецького. син — «спільне» і ергос — «дія») — міждисциплінарна наука, що займається вивченням процесів самоорганізації і виникнення, підтримки стійкості і розпаду структур (систем) різної природи на основі методів математичної фізики («формальних технологій»).

Синергетика – це теорія самоорганізації в системах різноманітної природи. Вона має справу з явищами та процесами, в результаті яких в системі – в цілому – можуть з’явитися властивості, якими не володіє жодна з частин. Оскільки йдеться про виявлення та використання загальних закономірностей в різних галузях, тому такий підхід передбачає міждисциплінарність. Останнє означає співробітництво в розробці синергетики представників різних наукових дисциплін. Тому термін синергетика використовується як в природничих науках, так і в гуманітарній сфері.

Синергетика пояснює процес самоорганізації в складних системах наступним чином:

Конкретнонаукова методологія (часткова) – це сукупність ідей або специфічних методів певної науки, які є базою для розв'язання конкретної дослідницької проблеми; це наукові концепції, на які спирається даний дослідник. Для цього необхідно звернутися до загальновизнаних концепцій провідних вчених у певній галузі науки, а також тих дослідників, досягнення яких є загально визнаними.

Для цього необхідно здійснити:

• вивчення наукових праць відомих вчених;

• аналіз наукових праць провідних вчених;

• узагальнення ідей науковців, які безпосередньо вивчали дану проблему;

• проведення досліджень специфічних підходів для вирішення проблеми практиками, які не лише розробили, але й реалізували на практиці свої ідеї;

• аналіз концепцій у даній сфері наукової і практичної діяльності українських вчених і практиків, зарубіжних вчених і практиків.

Це приводить до створення концепції наукового дослідження як системи поглядів, опису певного предмету щодо його побудови, функціонування, що сприяє його розумінню, тлумаченню, вивченню головних ідей.

У правових наукових дослідженнях можуть бути використаними такі класичні методи юридичної науки: логічний, діалектичний, догматичний, нормативний, історико-правовий, порівняльно-правовий.

Посткласичні методи юридичної науки: герменевтичний, семіотичний, аналітична стратегія, метод юридичної деконструкції, інтегральна (синтезуюча) стратегія, системний підхід і структурно-функціональна стратегія, синергетика, трансцендентальна феноменологія, стратегія «життєвого світу» людини.

4. Гіпотези в наукових дослідженнях та їх доведення.

Гіпотеза – наукове передбачення, що висувається для пояснення будь-якого явища і потребує перевірки на практиці та теоретичного обґрунтування для того, щоб стати науковою теорією. Процес розвитку гіпотез проходить чотири стадії:

а) висунення – вивчення об'єкта шляхом нагромадження теоретичних і емпіричних знань і обґрунтування на їх основі передбачення про можливість отримання нових знань про нього;

б) формулювання гіпотез – відношення методів дослідження і системи доказів;

в) доказ гіпотез у процесі експерименту, їх уточнення та коригування;

г) доповнення результатів доказів новими гіпотезами або перетворення їх у достовірні знання.

Прийом, за допомогою якого встановлюється істинність будь-якого твердження, називається в логіці доказами. У доказах застосовуються два способи встановлення істини: безпосередній – коли положення, що підлягає доказу, співвідноситься з фактичним (спостереження, експеримент, демонстрація, вимірювання, розрахунок, облік). Часто істина про властивості будь-якого об'єкта може бути доведена на основі знань у вигляді законів і положень. У цьому випадку завданням доведення є знаходження співвідношення аналогів.

У структурі доказів виділяють такі елементи: теза – твердження, що підлягає доведенню.; аргумент – положення, що використовується для доведення даної тези; форма доведення (демонстрація) – це зв'язок аргументів між собою та з тезою.