143 Земсйий 'сборник Черниговской губернии.— 1895,— № 4/5.—с. 32.

рою обумовила й пафос Грінченкової кни­ги «Перед широким світом», у якій автор запропонував рідкісне у дожовтневий час широке дослідження соціології народного читача, його художньо-естетичного рівня. Наголошуючи на певній цінності відгуків читачів з народу, критик, проте, застері­гав, що важливі вони не для визначення літературної цінності творів — передусім, «вони цікаві як показник ступеню народ­ного розвитку, широти народних знань, народного світорозуміння». Перевірка на простих читачах ряду критичних положень та здогадів ще раз переконала Грінченка у неспроможності думки, яка «дуже дов­гий час держалася, та й досі ще не зник­ла... що для народу треба складати якусь спеціальну народну літературу». Необхід­ні видання — читанки, за допомогою яких трудящі долали б елементарний азбуч­ний ступінь (цій меті й були підпо­рядковані численні народнопросвітні «ме­телики», що їх видавала родина Грінчен-ків), але для власне читання як естетич­ного процесу «народові треба давати чи­тати все те, що читає й інтелігенція». Ось чому дбати про «народну» літературу, полемізував критик, це значить «пустити в народ, поширити всі видатніші твори світового письменства», це значить «не знижатися до того рівня, на якому вони (селяни.— А. П.) стоять, а навпаки —під­німати їх угору до тих високостів, на які вже вибилася людська думка».

Привертає увагу, що зразки справді на­родної літератури, яка поєднує високу ідейність та художність, Грінченко вбачає насамперед у творах Т. Шевченка, І. Фран­ка, Панаса Мирного, А. Свидницького, Леся Мартовича та \н. На ряді прикладів він довів, що твори, знижені до «примі­тивного» рівня селян, не викликають інте­ресу у трудящих. Таким книжкам не за­раджують ані співчутливо-ліберальна тен­денційність, ані сентиментально-етногра­фічна манера викладу, ані якісь інші «спе­ціальні» змістові та формальні ознаки, що ними так дорожили письменники «для на­роду».

Неспроможність обстоюваного лібераль­но-народницькими 'письменниками «просто­народного» напряму розвитку української літератури Грінченко добре показав також на прикладі творчості Т. Шевченка, якій критик присвятив цілий ряд статей (в то-

279

му числі одну з кращих — «Двоє рідних» (1906), де розгорнуто порівняння Т. Шев­ченка та Г. Гейне). Наголошуючи на сві­товому значенні Шевченкового слова, Грінченко різко виступив проти намагань ліберально-народницької критики знайти у великому поетові свого спільника для обгрунтування літератури «для народу», тобто для простолюду. У поширених у його час уявленнях про Шевченка як про такого собі «співучого мужика», що своїм інтелектуальним рівнем небагато чим від­ділявся від народу, критик справедливо помітив обмежено-примітивне трактуван­ня поета, його недооцінку як геніального, яскраво індивідуального митця. Про це, звертаючись, зокрема, до хибних твер­джень М. Костомарова у відомій статті «Воспоминание о двух малярах», Грінчен­ко і повів мову в розвідці «Шевченків «Кобзар» на селі» (1906). Як показав він, Шевченко «був не тільки величезний та­лант, але й дуже виразна, міцна індиві­дуальність», що ставить його «не в гурт безіменних народних творців, а в товари­ство інших світових поетів».

Полемічний виступ Грінченка був пози­тивно оцінений І. Франком (стаття «Огляд української літератури за 1906 рік»), однак через кілька років викликав крити­ку з боку С. Васильченка, якому здалося, нібито автор розвідки прагнув довести, що Шевченко — «саме не народний поет», а поет інтелігенції. Можливо, це сталося з єдиної причини: не ототожнюючи понять «не народний» і «не зрозумілий», «народ­ний» і «простонародний», критик разом з тим належно їх не розмежував. Але, зви­чайно, про «захист» Грінченком Шевченка від «селянської аудиторії» не може бути й мови, адже на прикладі поверхових уявлень про творчість поета він ще раз показав згубність орієнтації ліберально-народницьких письменників на смаки не­вибагливого читача, виступив за дальше піднесення рідної літератури.

Не можна не згадати про велику роль Грінченка у творчій долі А. Тесленка. Са­ме завдяки Грінченку з'явилися друком його найкращі оповідання, від нього він діставав всебічну підтримку.

Немало виступів критика присвячено драматургії і театрові. Розвінчуючи реак­ційні твердження, нібито трудящі не здат­ні зрозуміти високохудожню драму, він

доводив: «Народові треба здорової, мо­ральної і артистичної з літературного по­гляду драми, а не драми гопака й горіл­ки», мета театру — не грошові збори, а «поширення виднокругу народного». То­му критик був непримиренним до всіля­кого роду етнографічної «малоросіищини», культивованої на сцені «патріотами», до низькопробних підробок під смаки «не­зрячого брата». Не опускатися до примі­тива, а виставляти трудящим кращі зраз­ки вітчизняної та світової драматургії — таке його естетичне кредо.

З-поміж українських драматургів най­повніше відповідала цій вимозі, на думку Грінченка, творчість І. Карпенка-Карого — «найбільшого українського драматурга», котрого у п'єсах «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Бурлака», «Хазяїн» та інших передусім «цікавить економічна боротьба і боротьба класів». У трактуванні критика І. Карпенко-Карий — це «писатель с боль-шим чувством зстетической мери й с силь-ной склонностью отбраснвать драму лю-бовной интриги й изображать лишь соци-альнне явлення». За потужну соціальну спрямованість творчості, «изображение зкономической борьбьі, происходящей среди украинского народа», Грінченко у статті про драматурга для «Большой знци-клопедии» справедливо відводив йому «первое место».

Прискіпливішу, але загалом правильну характеристику критик дав доробкові М. Кропивницького — «творця і батька нашого театру, могучої артистичної си­ли». У той же час аж ніяк не від нама­гань дискредитувати передову українську драматургію, як твердили окремі літера­турознавці, а з причин неоднакового ро­зуміння етики художньої творчості він мав відому тривалу «війну» зі М. Старицьким, котрого (передусім, за переробки п'єс ін­ших авторів) звинуватив у несамостійності (статті «Листи з України російської», «З поводу «Малоросійського театру» д. Старицького» тощо). У суперечці між письменниками, яка забрала у них чимало часу та енергії і загалом шкодила розвит­кові рідної літератури, можна виділити два основних питання. Перше, переважно морально-етичного плану — абстрагував­шись від конкретно-історичних обставин, Грінченко допустився неправильних ви­сновків щодо деяких переробок Стариць-

280

кого. Друге питання — про суспільне при­значення сценічних творів. Орієнтуючи драматургів на творення високохудожньо­го, оригінального, громадянськи наснаже­ного репертуару, критик мав цілковиту рацію. Тут у нього не було суттєвих роз­ходжень ні зі М. Старицьким, ні з іншими демократичними літераторами.

Певний внесок зробив Грінченко також у справу зміцнення міжнародних зв'язків української літератури — передусім як не­втомний перекладач та популяризатор творів світової класики, почасти — як кри­тик. «Та всяка справа культурна,— писав він М. Кропивницькому в 1898 р.,— тільки тоді буває певна і міцна, коли вона ... зро­стаючи на рідному грунті живиться живу­щим духом з великої скарбниці духовних здобутків народів усього світу» (2, 588). Полемізуючи з літераторами, котрі вважа­ли, нібито твори світової класики придат­ні виключно для «аристократичної» ауди­торії, критик вказував, що ці твори захоп­люють «розум і почування навіть мало-освіченого сільського читача», а тому — «не обмежуйтесь (...) однією лише україн­ською літературою, а дайте йому (народо­ві.— А. Я.) багато, багато українських перекладів з світової скарбниці літерату­ри» ^И4. Так само з демократичних позицій Грінченко розв'язував і питання про те, що насамперед слід донести до україн­ського читача. Це справді найвидатніші твори світової класики. Лише переклади, здійснені та видані Борисом, Марією та Настею Грінченками, складають цілу змі­стовну бібліотеку, у якій представлені, наприклад. Шіллер, Гете, Гейне, Гюго, Байрон, Ібсен, Гольдоні, Андерсен, Твен, А. Франс, Гауптман, а з російської літе­ратури — Пушкін, Толстой, Салтиков-Щед-рін, Короленко та ряд інших письмен­ників.

У справу зближення з іншими літерату­рами критик зробив певний внесок і осо­бистими зв'язками. Показове щодо цього

його листування з І. Бєлоусовим, В. Коро-ленком, І. Буніним, чеськими літератора­ми Ф. Ржегоржем та Ф. Главачеком. Він же був автором відомого вітального листа І. Чавчавадзе (1898), у якому під-креслювалося, що твори грузинського пи­сьменника дорогі «своєму народові і люд-

^и< Полтавщина.— 1905.— № 42.— С. 2.

ськості», що вони «промовляють до нашо­го серця так само, як і до серця Ваших земляків». Крім Грінченка цей лист був підписаний М. Коцюбинським, В. Самій-ленком та іншими літераторами.

Прогресивну роль відіграли численні ви­ступи критика, спрямовані проти цензур­них утисків української літератури та пре­си (брошури «Народ в неволі», «Тяжким шляхом», «Заявление о нуждах украинской печати» тощо).

У 1901 р. І. Франко характеризував Грінченка в числі «неспокійних, вихрова-тих» натур, котрі «кидаються на всі боки, заповняють прогалини, латають, підніма­ють повалене, валять те, що поставлене не до ладу, будують нове, шукають спосо­бів підняти до роботи більше рук» (41, 516). Цю оцінку можна застосувати й до літературно-критичної діяльності Грінчен­ка, яка своїми провідними, визначальни­ми тенденціями сприяла розвиткові укра­їнського письменства на передових заса­дах, вливалася у загальне русло демокра­тичної критики кінця XIX — початку XX ст.

281

Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської // Історія укр. літ. критики та літературознавства. Хрестоматія. – Кн. 2. – С. 237 – 241.

Борис Грінченко

ЛИСТИ З УКРАЇНИ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ

[... ] Які ж національні ідеали у Шевченка?

Найсамперед мусимо перестерегти читача. Ми цілком не згоджуємося з тією думкою, мовби то в Шевченка, в його національних поглядах, можна відрізняти два періоди: період, як український патріотизм був у його, як каже д. Ого-новський, з «старокозацькою закраскою» і період, як він збувся тієї «закраски», —себто: «перенявся живо гуманними ідеями товариства Кирило-Мефодієвського» (Огон.). Тільки тоді наче б то з'явилася в його думка: «Хто взяв волю України?» і тільки тоді витворився в йому «антагонізм до царизму» та «правдивий патріотизм український».

[... ] Шевченко ніколи не зарікався своєї старовини, він своїм геніальним оком уздрів той пункт, з якого треба було дивитися на нашу минулість, і став на йому. Його геній наштемповує ганебним клейном тих, хто був «грязею Москви» та «варшавським сміттям», ганить людей, але він цілком обстає за загальним національним рухом,, що мав своєю метою загальнолюдську та національно-українську во­лю. Він не продає цих святощів за «шмат гнилої ковбаси», який здався декому «вищою культурою», від виявів народньої волі та національної самосвідрмости (виявленої хоч би і в такій недосконалій формі, як гетьманщина, Січ), не зре-

237

кається задля руйновничого деспотизму того «Первого» і тії «Второї», про яких він каже у своїм «Сні» і до яких ми літ з десяток назад прочитали (ой сором!) по-вкраїнському напи­сані грубо-підлесливі оди, що нагадали нам старі панегірики українським панам або «Оду до князя Куракина». Ні, Шев­ченко не відривається від нашого історичного грунту, бо знає, що сього не можна робити, бо бачить добре свій націо­нальний стяг тоді, як його ніхто ще не бачить; бо він, Шевченко, є фокус ^світозбір), що в йому зійшлися всі проміні народного розуму, почування та сподівання; бо він єсть той, що сам один у своїй душі містив усе те, що містили мільйони намученого неволею вкраїнського народу, бо він єсть той, кого ми звемо —геній.

Еге, ми ще раз і ще кажемо, що, не вважаючи на дрібні вади в його творах (у кого є твори без вад?), Шевченко своєю національною самосвідомістю єсть геній, а своєю незмірною вагою, значінням у справі національного відродження свого рідного краю єсть з'явищем феноменальним, єдиним, може, на світі. В той час, як його попередники ледві насмілювались у своїх творах згадувати про вкраїнську самостійність, а коли й згадували, то розуміли її не як самостійність нації, а яко самостійність (дуже невелику) частини «єдиного й неде-лимого русского народ а», «самостійність з ласки сего «єди­ного» народу, чи то б то «старшого брата», — Шевченко виразно становить у своїх творах самостійність нашу яко нації.

Він спершу обнімає оком усі слав'янські народи і розуміє їх як одну сім'ю, народи ті вважає за братів і плаче гіркими сльозами, бачучи, як вони роз'єднались, як «старих слав'ян діти впились кров'ю» («Гайдамаки»). Він бажає,

Щоб усі слав'яне стали

Добрими братами

І синами сонця правди

І єретиками

Оттакими, як Констанський

Єретик великий!..

Мир мирові подарують

І славу во віки!..

(«Посл. до Шафарика»)

Він дякує Шафарикові за те, що той звів «в одно море слов'янськії ріки» — показав їм шлях до єднання, до спільної діяльности, показав їм спільну мету. Нема чого доводити, що Шевченко признає за кожним слав'янським народом право на цілковиту національну самостійність і найсамперед признає її за вкраїнсько-руським народом. Він гостро береже цю самостійність од усяких заходів чи з польського, чи з

238

московського боку і зовсім не спиняється перед марою того «єдиного неделимого». Бувши прихильником цілослав'ян-ського єднання та братання, він, скоро забачає, що таке єднання з одним братом, з москалем, стає вже не братанням, а неволею, — зараз же повстає проти всяких «единств та неделимостей» і не вагається обвинрватити Богдана Хмель­ницького за те, що підхиливсь він під московську руку.

Поет гостро виступає проти всякого деспоцтва взагалі (див. «Царі» та інш.) і проти деспоцтва-тодішнього росій­ського режиму — зособна. Він малює нам образ сього дес­поцтва в своїй поемі «Сон», оповідає про страшні кривди, які вчинено Вкраїні і виразно бажає, щоб вернули їй природ-женні її права, яко нації. Він бачить, що до такого становища, в якому стоїть Україна, довели її власні ледачі проводирі.

[... ] Се одначе не перешкожає йому оступатися за тих із сіх гетьманів, у яких він бачив виразну думку про національну самостійність українську. Так, він уславляє за се Петра До­рошенка («Заступила чорна хмара»). Але він небагато таких бачить, і та річ, що деякі з їх уміли «ляхів трощити», зовсім не веселить його так, як перших письменників.

[... ] Не радіти, а хіба сумувати треба з сього випадку, бо ані ляхам, ані українцям з його користі не було і нема: обох се довело тільки до неволі національної.

Сміливо зве поет своїх земляків рабами, сміливо обвину­вачує їх, а не кого іншого, за ту недолю, яку терпить рідна країна.

Поета не одуриш ніяким позверховним патріотизмом. Галушковим патріотам, велике йому ненавидним, він одмов-ляє гостро не один раз.

[... ] Іншого вимагає він од українців:

«Розкуйтеся! Братайтеся!»

каже він. «Розкуйтеся» — се б то киньте бути «грязею Москви» чи «варшавським сміттям», «дійдіть до свідомості, що ви єсть сини великої самостійної нації, не хиліться ні перед Москвою, ні перед Варшавою, дбайте про те, щоб досягти національної самостійності. А що таке національна самостійність? Шевченко розумів її цілком оригінально і — се найважливіше — не помилявся, так її розуміючи. Нація була в його розумінні сім'єю з рівних людей-братів і тільки тоді, коли всі люде, (ане деякі тільки) будуть справді вільні... тільки тоді можна назвати націю вільною.

[... ] Такі, коротко кажучи, національні думки Шевчен­кові. Як бачимо, і в їх нема національного шовінізму, нема галушкового патріотизму, але також нема й трішки того рабського духу, який добачали ми в його попередників.

239

Завсігди і скрізь у Шевченка український народ є самостійна вкраїнська нація, і він вимагає їй всіх тих прав, які звичайно належать кожній нації. І ось ця поетова самостійність, оця його ворожість до рабства примушує його ненавидіти се рабство всюди, де він його бачить, — хоч би в рабстві був і його ворог. Тим у Шевченка нема й крихти національного ворогування ні до москалів, яко до нації, ні до ляхів. Він повстає проти московського гніту, але не проти московської нації. Він повстає проти польського гніту в минулости, але знов не проти польської нації.

[... ] Таким побитом ми бачимо, що Шевченко перший виразно висловив ідею повної незалежности української яко нації і вкупі з тим зостався завсігди і всюди толерантним до інших націй — себто: висловив дещо зовсім нове, зовсім нечуване з уст у його попередників, українських письмен­ників. Своїм словом поет розвіяв ту темряву з усякої не­правди, яка обнімала досі питання про нашу національність і поставив замісць тієї темряви своє світло. Він був перший українець з правдивою національною свідомістю і ніхто не пособив так, як він, вироблятися доброму вкраїнському національному світоглядові.

[ ... ] Непоборні життєві обставини примусили і наше письменство ступити на ту стежку, на якій стоять усі інші письменства, примусили виробляти якомога швидче, поруч з літературою для народу, теж і наукову та поетичну літературу для інтелігенції, і вже тільки будущина доведе до того, що обидві сі літератури зійдуться докупи тоді, як зійдеться до­купи народ з інтелігенцією в одну освічену культурну грома­ду. Поки ж се буде, мусимо, щоб не зостатися зовсім позаду, щоб не випустити з рук і останню силу, з усеї премочі дбати про те, щоб розвивати і непростолюдну літературу. Що швид­че розів'ється у нас наукова та поетична література для інтелігенції, то краще, то більш сили буде в нас дбати і про народню освіту. Кожна перешкода на сьому шляху, кожна припина зменшує нашу силу у відносинах до тих сил, що держать над нами верх, бо ці сили ростуть повсякчасно і вимагають і від нас, щоб ми, коли хочемо боротися з їми, теж росли повсякчасно. Рости ж нам можна, як я вже показав, тільки так, щоб укупі виробляти літературу і для народу, і для інтелігенції (дбаючи, звісно, про те, щоб вони намагались злитися докупи).

Ось через віщо такі думки, як у Костомарова, або, по­части, і у Драгоманова, —думки про те, щоб сидіти поки на самій народній літературі, вважаємо ми просто за шкодливі нашій справі, бо вони збивають з пантелику людей, одверта-

240

ючи їх од неминуче потрібного діла, спиняють тим нашій літературі зріст і зменшують таким робом змогу вибороти нам свої національні права. Ось через віщо всім щирим прихиль­никам до рідного діла можнб радити скрізь і завсігди пропа­гувати думку про широку —і для народу —вкраїнсько-русь-ку літературу, пропагувати її, незважаючи ні на які начебто непереможні перешкоди для тієї літератури, і не збентежу­ватися тим, що досі наші здобутки літературні були може'й далеко не перворядної ваги: се нічого, аби вони були! Бо коли вони є, то стануться вони підвалиною, основою іншим, кращим [... ]

241

питання 3

Історія української літератури ХХ ст. / За ред. В. Дончика. – Кн. 1. – С. 736 – 738.

ного у Львові 1910 р. «Нарису історії українсько-руської літератури до 1890 року» 1. Франка, в якому той керував­ся переважно бібліографічним принципом організації ма­теріалу. Тим часом у 1911 р. виходить перше видання «Історії українського письменства» С. Єфремова, в якій піддано критиці й естетичний підхід Б. Лепкого, й бібліо­графічний І. Франка, натомість зроблено акцент на тому, що історія літератури — це насамперед історія ідей («...Іс­торія письменства повинна давати огляд усіх ідей, що за­хоплювали в той чи інший час людськість і виявлялись у письменстві» '). Хоча цю думку С. Єфремов не фетишизу­вав (та й належала вона, зрештою, не йому, а Гатнеру) й доводив, що не виключає при розгляді явищ літератури також естетичного «постулату» («...Красу маю за неодмін­ний складовий елемент усякої парості в мистецтві, тим са­мим і літератури».— І, 16), однак опоненти тривалий час закидали вченому ігнорування саме естетичного елемента літератури й зараховували його до соціологічної «школи» в літературознавстві. Для нього, мовляв, важливе тільки «що», а не «як».

У наступних виданнях «Історії...» С. Єфремов змуше­ний був постійно уточнювати, що бере до уваги і соціальне, й художнє наповнення літератури, бо одне без другого в письменстві ніяк не можливе. У четвертому, двотомному виданні праці (перші три —це однотомники — 1911, 1912, 1917 рр.) вчений із категоричною емоційністю писав: «...І «що», і «як» однакову в мистецтві мають ціну, бо коли без «як» немає мистецького утвору, то без «що» ніякого взагалі твору бути не може: порожній горіх — не горіх, а лушпиння, свистун; порожній твір для письменства такий само свистун, себто нуль, ніщо» (І, 61).

М. Зеров у конспекті лекцій «Українське письменство XIX ст.» (1928) погоджувався, що літературознавчий ме­тод С. Єфремова не позбавлений вад, бо вчений розглядає в українській літературі лише визвольні й демократичні ідеї (ідея свободи людини в найширшому розумінні цього поняття; національно-визвольна ідея і «поступова течія на­родності в змісті і формі, насамперед у літературній мові». 1, 20—21), внаслідок чого деякі твори випадають із його поля зору. Загалом М. Зеров давав «Історії...» С. Єфремо­ва високу оцінку. І не тільки за «прекрасний, живий, тала­новитий виклад». «Книга Єфремова,— писав він,— має ве-