Рекомендована література

Науковий метод: методологія, методика, засіб

Ананьев Б.Г. О проблемах современного чсловекознания. Л., 1977.

Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. Л., 1968.

Абульханова-Славскпя К.А. Диалектика человеческой жизни. М., 1977.

Леонтьев A.Н. Деятельность. Сознание. Личность. М., 1975.

Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. М., 1984.

Рубинштейн C.Л. Бытие и сознание. М., 1957.

Рубинштейн C.Л. Основы общей психологии. М., 1940.

Рубинштейн С.Л. Принцип творческой самодеятельности. К философским основам современной педагогики // Вопр. философии. 1989. № 4.

Франк C.JI. Очерк методологии общественных наук. М., 1922.

Методи психологічного дослідження

Абульханова-Славская К.А. Особенности типологического подхода и метода иссле­дования личности // Принцип системности в психологических исследованиях / Под ред. Д.П.Завалшпиной, В.Л.Барабашцнкова. М., 1990. Айзенк Г. Проверьте свои способности. М., 1972.

Анастази А. Психологическое тестирование / Под ред. К.М.Гуревича, В.И.Лубовского. М., 1982. Кл.1-2.

Андреева Г.М. Лекции по методике конкретных социальных исследований. М., 1972.

Басов М.Я. Избранные психолошческпс произведения. М., 1975.

Блеихер В.И., Бурлачук Л.Ф. Психологическая диагностика интеллекта личности. К., 1978.

Богоявленская Д.Б. Интеллектуальная активность как проблема творчества. Ростов, 1983.

Бурлачук Л.Ф., Морозов С.М. Словарь-справочник по психологической диагностике. К., 1989.

Гизе Ф. Практические работы по психотехнике. Л., 1926.

Гласс Дж., Стэнли Дж. Статистические методы в педагогике и психологии: Пер. с англ. М., 1976.

Готтсданкер Р. Основы психологического эксперимента. М., 1982.

Гуревич К.М. Психологическая диагностика. М., 1981.

Диагностика психического развития. Прага, 1978.

Зейгарнчк Б.В. Патопсихология. М., 1976.

История становления и развития экспериментально-психологических исследований в России / Под ред. Б.Ф.Ломова, Е.А.Будиловой, В.А. Кольцовой. М., 1990.

Кабанов М.М... Личко А.Е., Смирнов В.M. Методы психологической диагностики и коррекции в клинике. Л., 1983.

Как провести социологическое исследование / Под ред. М.К.Горшкова, Ф.Э.Шереги. М., 1990.

Кулагин Б.В. Основы профессиональной психодиагностики. Л., 1984.

Кэмпбелл Д. Модели экспериментов в социальной психологии и прикладных иссле­дованиях. М., 1980.

Лазурскчй Л.Ф. Очерк науки о характерах. Пг., 1917.

Леонгард К. Акцентуированные личности. К., 1981.

Мельников В.М., Ямпольскнй Л.Т. Введение в экспериментальную психологию лич­ности. М., 1985.

Методологические и методические проблемы контент-анализа. М.; Л., 1973. Методы социальной психологии / Под ред. Е.С.Кузьмина, В.П.Семенова. Л., 1977.

Лебылицнн В.Д. Психофизиологические исследования индивидуальных различий. М., 1976.

Норакидзе В.Г. Методы исследования характера личности. Тбилиси, 1975. Обучающий эксперимент как метод оценки умственного развития детей: Метод. рекомендации. М., 1973.

Общая психодиагностнка. М., 1987.

Паниотто В.И. Струкгура мсжлнчностных отношений: Методика и математические методы исследования. К., 1975.

Петренко В.Ф. Введение в экспериментальную нсихоссмантику: Исследование формы репрезентации в обыденном сознании. М., 1983.

Рабочая книга по прогнозированию / Ред. И. В. Бестужев Лада. М., 1982.

Россолимо Г.И. Психологические профили. Методика. М., 1910.

Рубинштейн С.Я. Экспериментальные методики патопсихологии. М., 1970.

Руслюв В.М. Биологические основы индивидуально-психологических различий. М., 1979.

Рыбников Н.А. Автобиография рабочих и их изучение. М.; Л., 1930.

Савенко Ю.С. Проективные методы в исследовании бессознательного // Бессозна­тельное. Природа. Функции. Мсюлы исследования. Тбилиси, 1978. Т.З.

Саморегуляция и прогнозирование социального поведения личности. Л., 1979. Сарджвеладзе II.И. Метод монологического интервью // Вопр. психологии. 1984. №2. С.127-129.

Соколова Е.Т. Проективные методы исследования личности. М., 1980.

Статистические методы анализа информации в социологических исследованиях. М., 1979.

Суходольский Г.В. Основы математической статистики для психологов. М., 1972.

Теплов Б.М. Способности и одаренность. М., 1941. T.1—2.

Теплов Б.М. Проблемы индивидуальных различий. М., 1961.

Типология и классификация в социологических исследованиях. М., 1982.

Франселла Ф., Баннистер Д. Новый метод исследования личности / Пер. с англ. М., 1987.

Фрейд 3. Основные психологические теории в психоанализе. М., 1925.

Черны В. Психодиагностнка в социалистических странах. Братислава, 1983.

Шмелев A.Г. Введение в экспериментальную психоссмантику. М., 1983.

Шмелев А.Г., Габидулина С.Э., Похилько В.И. Репертуарная модификация личностного опросника. М., 1984.

Ядов В.А. Социологическое исследование (методология, программа, методы). М., 1972.

ТВОРЧІ ВПРАВИ

Представлений цикл пізнавальних вправ спрямований на те, щоб у ході найпростіших пізнавальних маніпуляцій Учня з психологічними явищами (або їх характеристиками) склались умови для самостійного визначення ним змісту предмета психологічного дослідження — індивідуального світу "Я" особистості; для формування досвіду відрізняти специфіку предмета психології від предмета суміжних наук — педагогіки, соціології, біології тощо; для активізації індивідуального досвіду Учня В пізнанні явищ світу та самостійного виявлення ним психологічних елементів цього пізнання.

Завдання 1. "Елементарні "об'єктно-предметні" маніпуляції".

Вправа 1. Пригадайте зі свого індивідуального досвіду декілька ситуацій спостереження, в яких Ви виступили як спостерігач;

опишіть три ситуації та зробіть спробу визначити об'єкт і предмет свого спостереження в них.

Вправа 2. Пригадайте та опишість ситуації зі своєї шкільної практики, в яких Вчитель проявляє здатність:

а) прогнозувати наслідок ситуації, що розгортається;

б) проявляє "тактовність" соціальної дії;

в) проявляє здатність змістовного морального впливу на учня або групу. Пригадайте та опишіть ситуації, в яких Учень виявляє:

а) схильність до зображу вал ьної творчості;

б) схильність до лідерства в групі;

в) схильність до глибинного, філософського пізнання явищ світу.

Вправа 3. Пригадайте або змоделюйте ситуації, які відрізняються від представлених раніше (вправа 2), але в яких предмет Вашого спостереження залишається тим же (відповідно — а), б), в), ...).

Вправа 4. Опишіть ситуації, в яких представлений раніше предмет спостереження виступає його об'єктом, а предметом постають більш деталізовані характеристики даного явища.

Вправа 5. Змоделюйте ситуації, в яких виділені раніше об'єкти та предмети спостереження виступають в їх предметній характеристиці, а об'єктом постає психологічне явище, що поєднує в собі попередні характеристики, як "ціле— частину".

Завдання 2. "Елементи тлумачення складових ситуацій дослідження".

Вправа 1. Ситуацією спостереження вважають ситуацію, в якій:

а) предмет спостереження поданий у його сутнісній характеристиці;

б) зовнішні умови ситуації є типовими для визначення сутності предмета спостереження;

в) предмет спостереження відкритий для психологічного впливу (пізнавального насамперед).

Проаналізуйте за виділеними критеріями описані Вами ситуації (необхідно проаналізувати кожну ситуацію).

Вправа 2. Спробуйте виділити та описати психологічні ознаки предмета спостереження в кожній з ситуацій.

Вправа 3. Змоделюйте характер та зміст можливих перетворюючих впливів на предмет Вашого спостереження:

а) у відновленій Вами ситуації, аналогічній за змістом ситуації спостереження;

б) організованій експериментальній ситуації.

Розділ 3. ІСТОРИЧНЕ СТАНОВЛЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ

Культурологічний підхід у тлумаченні історії психології.

З давніх давен людина спостерігала за своєю поведінкою, своїм внутрішнім станом, душею та виражала ці спостереження в образах народного світогляду, міфологічних та релігійних уявленнях, філософських творах, наукових гіпотезах та теоріях. Ці різні форми відображення психічного життя людини не існували ізольовано одні від інших. Вони тісно перепліталися між собою, виявляли свою живучість, тому навіть у сучасних наукових теоріях так або інакше містяться історично більш ранні форми уявлень. Наука не може своїми методами вичерпати повністю все багатство людської природи, її душі. Як свідчить історія, великі проблеми людського існування, поведінки, що виражаються в учинках, глибше були осягнуті у філософських інсайтах і навіть у народному світопогляді.

Отже, можна говорити про значення історії людської культури для становлення психологічних знань. А ці знання у свою чергу виступають серцевиною людської культури. Тому має право на існування культурологічний підхід у тлумаченні історії психології. Зокрема, художні, правові спостереження розкривали такі сторони людської душі, які лише згодом ставали предметом суто психологічного вивчення. Інколи кажуть про художні антецеденти наукового відкриття. Чимало "комплексів", зафіксованих у психіатрії та психології, пов'язані з іменами героїв художніх творів (комплекси Едіпа, Іокасти, Медеї, Антігони, Каїна, Клітемнестри, Діани, Грізельди, Федри та ін.). На певних етапах розвитку культури на перший план виходить художнє бачення, художній інсайт, і лише згодом він трансформується в наукову гіпотезу й теорію.

Становлення психологічних знань має свої рушійні сили й періодизацію. Більшість історико-психологічних теорій мають сцієн-тистський ухил і в своєму розвитку пройшли шлях від міфології через філософію до науки. Донауковий період вважається передісторією психології, сама ж історія наукової психології починається з часу виникнення спеціальних лабораторних досліджень, які пов'язуються насамперед з ім'ям В.Вундта. З його лейпцизької школи наукова психологія поширилася по всьому світі. Поділ на наукову й донаукову психологію в історії цієї дисципліни чітко позначився в історико-психологічних розвідках Г.Еббінгауза. Проте ідея такої періодизації висунута була ще О.Контом, розвивалася в працях дослідників історії людської культури, зокрема Дж.Фрезера. М.С.Роговій досить детально висвітлив цю позицію вже як психолог.

Своєрідну історико-психологічну позицію виклав М.Г.Ярошев-ський — один з найвизначніших сучасних істориків психології. Він виходить з того, що науковість знання безпосередньо пов'язується зі становленням принципу детермінізму. Тому, на його думку, різні форми детермінізму, як вони поставали в історії науки, визначають її періодизацію, а також рушійні сили становлення знання. Форми детермінізму Ярошевський найбільшою мірою пов'язує з впливом на психологію інших фундаментальних наук, тому сама психологія у своєму історичному поступові визначалася то механікою, то фізикою, то біологією, а зрештою, і соціологією.

Проте ідея детермінізму як така, що дає можливість чіткого визначення принципів періодизації та рушійних сил розвитку психологічного знання в позитивному чи негативному аспекті, проблеми не вирішує. Завдання полягає насамперед у визначенні логічного осередку психологічної системи. У найбільш розвиненому вигляді даний осередок пов'язується з дією, вчинком. На це звернув особливу увагу С.Л.Рубінштейн, намагаючись побудувати систему психологічних знань в "Основах загальної психології" (1946). Він зробив висновок, який визрів у надрах світової історії психології, спираючись при цьому на два поняття — дію і вчинок. Універсальною категорією виявляється саме вчинок, адже він уміщує в собі і дію. Універсалізм вчинку полягає в тому, що він є осередком різних форм діяльності і поведінки — теоретичної і практичної, моральної, естетичної, технологічної та ін. Він охоплює активність як тварин, так і людей на будь-яких рівнях індивідуального розвитку. Тому є всі підстави розглядати вчинок як вихідний осередок у тлумаченні історико-психологічних знань.

Структура вчинку й акценти в тлумаченні його самого та його компонентів, визначають характер психологічних теорій. Спостерігається певне зміщення акцентів на структурних компонентах учинку в різний історичний період, але при цьому кожна епоха бачить вчинок у його цілісності. Компоненти вчинку — це ситуація, мотивація, дія та післядія. Згідно з цим положенням міфологічний період, Стародавній світ і Середні віки характеризуються принципом ситуативним, епохи Відродження, Бароко й Просвітництва — мотиваційним, XIX і XX ст. — відповідно принципом дії та післядії. Зокрема, ідея фатуму, яка визначала поведінку людей у Стародавньому світі, зумовлювала і ситуацію, і мотивацію, і дію, і післядію. При цьому ситуативний аспект учинку своїм фатумом визначав усі наступні компоненти вчинку за змістом. Іншими словами, ніякого нового змісту в мотивації, дії і післядії порівняно зі змістом ситуації не існувало.

Три наступні культурні епохи в своїх психологічних теоріях головний акцент роблять на мотивації. Порівняно з ситуацією вона має новий зміст. Психологів, культурних діячів найбільше цікавить мотиваційний бік учинку, боротьба мотивів, прийняття рішення, формування мотиву як такого. Це зумовлює відповідне бачення і тлумачення психіки в цілому. Зміст досліджень психіки в XIX й XX ст. визначається головним чином приматом принципу дії і післядії. Сама дія тлумачиться як той фунт, на якому виникають психічні здатності людини. Післядія характеризується тим, що визначає установку на наступну дію. Формою цієї установки виступають смисл життя і, як наслідок, життєва стратегія.

Ситуативний рівень у становленні психологічних знань.

Цей рівень має три градації: ситуація значень, ситуація конфліктна, ситуація колізійна. Головна суперечність ситуативного рівня полягає в тому, що ситуація водночас залежить і не залежить від людини.

Вже ситуація значень у своїй психологічній основі виявляє таку свою подвійність. У першому випадку маємо фаталістичне тлумачення вчинку. Проте людина здійснює прорив у фаталістичній визначеності своєї поведінки, протиставляє їй ініціативу, зокрема відношення магії, хоч остання й передбачає фаталістично нерушимий всеохоплюючий зв'язок світових подій. Фатум і магія передбачають значення, яке формує цей початковий рівень психологічних поглядів. Якщо все у світі пов'язане між собою, наперед визначене, то будь-яка подія може бути знаком, що вказує саме на цю залежність і цей зв'язок. Ритуали, пов'язані з народженням, віковими ініціаціями, шлюбними відносинами, вихованням підростаючого покоління, смертю, способами поховання людини, покликані забезпечити виживання роду, його благополуччя.

Людина вірить, що на основі фатуму або магічних дій відбуваються певні процеси перетворення предметного світу. Воно найбільше стосується його видимих форм, які вільно переходять одна в одну, безпосередньо пов'язуючись між собою. Будь-який предмет може бути перетворений на будь-який інший. Виникають уявлення про метаморфози предметного світу, що передують уявленню про єдність природних форм.

Зміна зовнішніх предметних форм у метаморфозах не зачіпає внутрішню суть предмета; вона залишається незмінною і лише знаходить собі нове втілення. Незмінною у метаморфозах залишається душа. Вона переходить з одного тіла в інше, близьке за ходом метаморфози. Такий перехід було названо метемпсихозом. Душа уявляється як сутність, що має незалежне від тіла існування, маже вільно входити в нього і залишати його. Виникає питання про залежність між тілом і душею. Розкриття цієї залежності пов'язується з пошуками тілесного субстрату душі. Як такий субстрат уявляли дихання, кров, серце, нігті, волосся, тінь тощо. Нарешті, анімізм як уявлення про загальну одушевленість світу завершує коло понять міфологічної психології.

Багатоманітні форми уявлень про природу душі за панування міфологічного світогляду лише виражають відношення між фатумом, магією та абсолютизованим ситуаційним значенням. Одночасно людина виявляє подвійність його, адже фаталістичні й магічні передумови змушують її усвідомити світ і свою природу як сповнені конфліктних відношень.

Конфліктна ситуація як принцип тлумачення психологічних знань у Стародавньому світі.

В довколишній природі, в самій собі людина насамперед помічає поляризовані, контрастуючі сутності. Стародавні психологічні вчення розглядають такі поляризації: вчинок — ритуал, нірвана — потяг до чуттєвого світу, національне — вселюдське, макрокосмос — мікрокосмос. Похідні протиположення виражаються в поняттях: природжене — набуте, атоми — порожнина, вологе — сухе, форма — матерія, елементи світу (повітря, вода, вогонь тощо) — відповідні чуттєві якості, природна обдарованість — навченість, життя — смерть, смерть — безсмертя, еманація — екстаз, душа світова — душа індивідуальна.

Усвідомлюючи ці поляризації, людина опиняється в конфліктній ситуації, керується відповідними мотивами й діє відповідно до них. При цьому мотивація та дія, а також післядія не мають принципово нового психологічного змісту, порівняно з тим, що закладений у самій ситуації. Тому мотивація, дія та післядія на цьому рівні розвитку психології ситуативні за своїм характером і змістом. Якщо ритуал підтримує людську спільноту, то будь-яке порушення ритуалу, нехтування ним несумісні з перебуванням у даній спільноті.

Ідея поєднання поляризованих світових сутностей ще не отримала достатньої психологічної інтерпретації. Буденна свідомість сприймає їх як дані природою, богами, надприродними сутностями (демони та ін.) і лише намагається їх узгодити. Вираженням такої узгодженості виступила стародавня теорія "золотої середини", або "нічого понад міру", як це було в Стародавньому Китаї та Греції. На цьому етапі становлення психологічних знань спостерігається також зведення поляризованих сутностей однієї до іншої — індивідуалізованої душі до світової, мікрокосмосу до макрокосмосу тощо.

Для античного світогляду характерним було одне принципове і непримиренне протиставлення — богів і людей. Якщо під впливом тотемізму тваринне спочатку переважало в божому образі, то в розвиненому античному світопогляданні бог у людському образі висувається на перше місце, а його тваринна ознака відходить на задній план. Бог в образі людини має одну рису, яка докорінно відрізняє його від людини, — безсмертя. Гефест так схожий на людину, що, здається, в ньому немає ніяких божих атрибутів: шкутильгає, пітніє, заріс волоссям, як справжній чолов'яга. Та його божа ознака — безсмертя — незмірно віддаляє його від фізично найдосконалішої людини. Протиставлення божественного й людського в атрибуті безсмертя — єдино можливе протиставлення людини й бога, який має людські риси. Тут початок абсолютизованого протиставлення ситуативних компонентів, що приводить до переходу ситуації конфліктної в ситуацію колізійну, яка становить провідний зміст психології Середніх віків.

Колізійна ситуація і формування психологічних знань.

У середньовічній, зокрема патристичній, психології зведення- поляризованих сутностей до однієї з них не допускається. Людина не може злитися з божественною сутністю, як це було, наприклад, у неоплатонізмі, хоча, за теологічним ученням, вона має психологічну структуру, подібну до структури божественної природи (троїстої основи — бути, знати, воліти). Виникає ідея опосередкування через образ Боголюдини. Характер співвідношення тварності (створеного, не-споконвічного) й творця ще містить у собі моменти нижчого гатунку в психіці людини. Звідси психологія гріховності, відображена у працях авторів патристичних творів.

Протиставлення двох способів життя — святого й гріховного — дістало концентроване вираження в ідеї двох градів — божественного й людського (А.Августші та ін.). Гостра непримиренність до всього тільки людського, світського, позбавленого священності, й породила колізійну форму психологічного мислення. Заперечення гріховного в людській психіці, очищення від гріха вказувало на необхідність досягнення стану перетворення — духовного, а після смерті — також тілесного, адже тіло сприймалося як здатне відродитися у своїй одухотвореності, позбавлене того, що пов'язувало його з предметно-матеріальним світом.

Звідси великий інтерес до вивчення будови та функціонування людського тіла. Патриотична психологія, що розглядала в єдності душу й тіло, постала як психологія антропологічна. Оскільки досягнення ідеального стану духовності було метою, воно пов'язувалося зі стихією становлення, розвитку психічного. Це відкривало можливість вивчення різних віків людського життя й основних зрушень у духовному формуванні особистості — свідомості буденної та філософської (після переображення). Так досягається перетин (не злиття!) двох сутностей — людської та божественної.

Багато теорій про форми поєднання людського й божественного вважаються єретичними, а патристика в цілому — це правовірний теологічний рух. Як панівна форма ідеології Середніх віків патристика мала включати в свої психологічні та інші теорії великий природничо-науковий матеріал, розвивати творчі передумови психологічного мислення. Виникла потреба в логічно чіткому, мисленно послідовному, а не тільки в інтуїтивно-пошуковому та фантазійному відтворенні будови світу й людини. Розробка цих проблем здійснювалася у формі схоластики.

Це був категоріальний лад мислення. У психології притуплювалися колізійні протиставлення та відношення, осягнення психологічних структур стало "академічним". Розуміння предмета вважалося достатнім, якщо його можна було підвести під ту чи іншу категорію, а потім створити з них координаційну та субординаційну мережу. Арістотелева тенденція в психології, що поширилася через арабський світ у Західну та Східну Європу, виявилась у двох джерелах психології; це й становить її своєрідну колізійність (уже теоретичного плану). Починається інтенсивне поєднання двох психологій — категоріально-теоретичної та емпіричної. Великий дослідний матеріал, зібраний та описаний ученими-схоластами (П.Абеляр та ін.), було піддано категоріальній обробці. Втім, "сіль" цієї обробки мала присмак гіркоти: "навішувалися етикетки" абстрактних категорій на ряд живих феноменів людської психіки.

Філософія намагалася утримати у своїй системі психологію "золотими ланцюгами" категоріального ладу. Проте вона прагнула також великого узагальнення, і під її категорії можна було підвести не тільки психологічні факти, а й факти всіх наук, відомі для свого часу.

Категоріальне пояснення виявилося дещо ілюзорним, адже всі філософські категорії по суті мали відношення до будь-якого емпіричного факту. Таке становище в схоластичній психології було особливо характерним для університетської науки другого періоду Середніх віків. Відбиток цього ще довго супроводжуватиме психологію в навчальних закладах у XVII й навіть у XVIII ст. (Києво-Моги-лянська академія та ін.). З часом досвідний матеріал дедалі більше потребуватиме узагальнення не категоріально-метафізичного, а понятійно-наукового. Таке узагальнення буде розгорнуто вже в епоху Відродження.

Колізійна непримиреннісь ситуації стає відправним пунктом для виникнення поглибленої самосвідомості, її спеціального аналізу, зростання інтересу до внутрішнього світу людини як основи, на якій формується мотивація людського вчинку. Саме колізія, "роздираючи" людину суперечностями спрямованостей, примушує піднятися над цими суперечностями, оволодіти ними, підкорити їх об'єктивну суть власним намірам.

Уже ідея "свободи волі" абстрактно заперечує колізійні непримиренності, але за ними має йти наповнення волі змістом людської суб'єктивності, її спрямованості. Воля, щоб позбутися своєї абстрактної свободи, мусить стати опредмеченою як змістом людських страждань, так і змістом об'єктивного світу. Зростаюча амплітуда інтересу до світу об'єктивного й до світу суб'єктивного формує, зрештою, мотиваційний аспект учинку.

Опредмечення людської волі вказує на мотиваційний процес. У той час, як ситуацію можна визначити через проекцію людських пристрастей, тобто через людську суб'єктивність, мотивація визначається через свою опредмеченість — світ об'єктів. Наповнення мотивації певною мірою об'єктним змістом дає можливість здійснити перехід до реальної тілесної вчинкової дії як зіткнення людини у вчинку з предметним світом. Такі логічні межі "мотиваційного" періоду в історії психології.

Мотиваційне визначення вчинкового осередку психічного охоплює період від Ренесансу, через Реформацію і Просвітництво до виникнення наукової психології у другій чверті XIX ст.

Мотиваційний рівень періодизації.

Досвідний характер психології Відродження грунтувався насамперед на з'ясуванні рушійних сил людської поведінки, які тепер убачалися не в фаталістичному впливі ситуації, а в тому, що людина сама себе покладає й цим визначає свою долю. Психологія переходить на мотиваційний рівень.

Основна мотиваційна суперечність учинку полягає в тому, що мотивація одночасно виступає усвідомленою й неусвідомленою. В епоху Відродження було започатковано вивчення мотивації в цій її суперечності, що відповідало на ситуаційному рівні принципу залежності та незалежності ситуації від людини. Найяскравіше дана проблема поставлена й відповідно вирішена в XVII ст. Переживання усвідомленості вільної волі було оголошене ілюзорним (Б.Спіноза). ГЛейбніц створив оригінальне вчення про неантагоністичне відношення свідомого та несвідомого ("малі перцепції" та "аперцепція"). Неусвідомлене у вік Просвітництва прирівнювалося до неуцтва, тлумачилося як свідома омана темних людей, зокрема в питаннях релігії.

У гегелівській титанічній "Феноменології духу" — одному з найвагоміших психологічних творів усіх віків і народів — показана суперечлива єдність свідомого й несвідомого в процесі саморозкриття духу. Йому (духу) здається, що окремі форми свідомості є адекватним відображенням абсолюту (об'єктивно існуючого світу), але потім з'ясовується, що ця адекватність ілюзорна. Проте свідомість як феномен залишається одночасно феноменом неусвідомленим. Так розгортається співвідношення свідомого й несвідомого компонентів у мотиваційний період історії психології. У цьому смисл її феноменологічного руху.

Співвідношення свідомого та несвідомого компонентів у мотивації проходить такий шлях: творча інтуїція (Відродження), малі перцепції та аперцепція в лейбніцівському вченні (XVII ст.), феноменологічна єдність у психологічному вченні Гегеля (кінець XVIII — початок XIX ст.). Виходячи зі співвідношення свідомого та несвідомого компонентів, можна уявити лінії становлення мотиваційного принципу в його послідовних формах (імпульсивній, емоційній, розумово-емоційній, раціоналізованій, розумовій, інтуїтивній).. До цих форм мотивації була прикута увага Л.Валли, Б.Спінози, Ш.Лабрюйєра, Ф.Ларошфуко та ін. Суперечливість мотивації приводить до побудови теорій поведінки людини в бароканському дусі. За зовнішньою усвідомлюваною пристойністю приховується егоїстична тенденція, самолюбство, мотив самозбереження. Було збудовано "викриваючу" психологію, яка прийшла на зміну психології ідеалізованого духовного світу людини епохи Ренесансу.

Оскільки мотивація має двоїстий характер (чинити або не чинити, чинити так або інакше), остільки людині доводиться обирати, ставати на ту або іншу позицію (сторони мотивації). Виникає велика специфічна проблема психології Відродження — "боротьба мотивів" та самовизначення людини. Вона або губиться в схоластиці цієї боротьби (Панург зі славнозвісного роману Ф.Рабле), або формується в результаті переконання (провідні герої В.Шекспіра), щоб здійснити вчинок, вільний від "розірваної свідомості" (термін із гегелівської "Феноменології духу").

Прийняття рішення як особливий принцип мотиваційного рівня історії психології охоплює XVII ст. і період Просвітництва. Даний психологічний феномен передбачає взаємовідношення почуття, інтелекту й волі. Декарт, Спіноза особливо наголошували на емоційному й інтелектуальному компонентах прийняття рішення, протиставленого боротьбі мотивів. Вольовий аспект у прийнятті рішення охоплює вже першу чверть XIX ст. і пов'язується більшою мірою з філософським аналізом, ніж із психологічним (А.Шопенгауер та ін.).

Психологічний волюнтаризм проходить через усе XIX ст., і його родоначальниками можна вважати представників природничо-наукової психології Т.Рібо та психології свідомості В.Вундта. Прийняття рішення завершується, коли зникає, ліквідується боротьба мотивів, свідомість звужується до усвідомлюваної "точки", коли альтернатива обертається на мету, якої треба досягти за допомогою засобу. В цьому полягає основна суперечність учинкової дії.

Учинкова дія та післядія як історико-психологічний принцип.

Ідея дії постає в психології XIX і XX ст. Г. Спенсер, В.Джемс, Ж.Піаже, Л.С.Виготський, А.Валлон, С.Л.Рубінштейн та інші визначили віхи в розвитку ідеї дії. Вона як принцип пояснення пройшла через півтори сотні років і, здається, досі визначає наукову тенденцію в психології. Вся психіка мислиться як засіб і мета. У першому випадку вона виступає переважно інструментом адаптації організму до середовища, й це зумовлює здебільшого природничо-науковий ухил психології. Проте навіть психологія свідомості (Вундт та ін.) не зводить психіку до її чистого буття, а доповнює її елементом пристосування. Піаже першим принципом пояснення психіки ставить саме адаптацію з її сторонами — асиміляцією та конвергенцією, котрі разом забезпечують стан рівноваги. Оскільки рівновага весь час порушується, починає діяти механізм реадаптації. Всі провідні напрями психології XIX і XX ст. так або інакше намагаються тлумачити психічне як функцію пристосування до середовища — природного та соціального — й відрізняються один від одного тільки тим, яке відношення вони встановлюють між цими двома сторонами життя організму.

Однак психологи цього періоду ніби втратили предмет своєї дисципліни в наукових пошуках; психологія має повернутися до самої себе. Психіка не є тільки інструментом пристосування до середовища. Вона є життям людини, переживанням, ставленням до світу і має власне багатство. Вона самодостатня на зразок лейбніцівської монади. "Філософія життя", в яку включається й психологія життя з її принципом переживання, бере безпосередній бік психічного. У Вундта знаходимо ідею психології як безпосереднього досвіду. Слід було зафіксувати те положення, що психіка не тільки чомусь слугує, а й існує, переживається як щось дане, самодостатнє; вона є дзеркалом Всесвіту. Так виникають дві головні тенденції в психології XIX і XX ст. Якщо засіб пов'язується з адаптацією, то мета — з творчістю. Саме в творчості як самотворенні виражається самодостатність психічного.

Виникають дві психології. Одна спрямована до методів і предмета природничих наук, друга — до екзистенціально-гуманістичного тлумачення. Вони йдуть назустріч одна одній. Природничо-наукова психологія відтворює тенденції психології XVII ст.: перехід від ідеї рефлекторної дуги до ідеї рефлекторного кільця й навіть спіралі. Дж.Дьюї показує, що рефлекторна дуга сама по собі не діє, вона сліпа й потребує нескінченного подразника, щоб діяти. Про це говорить також І.П.Павлов, коли показує, що навіть на рівні інстинкту кінець однієї рефлекторної дуги є початком наступної. Організм має в самому собі мету, і Павлов навіть уводить колоритний термін — "рефлекс мети". Механіцизм і телеологія взаємно проникають. Аналогічну ідею висловлює В.М.Бехтерев. Е.Толмен створює purposive біхевіоризм, отже, його ідея організму містить мету у самій собі. Організм прагне насолоди, і гедонічний принцип було навіть покладено в основу кібернетичного тлумачення психіки. "Нова фізіологія" М.О.Бернштейна розвиває ідею зворотного зв'язку. Суб'єктивний біхевіоризм, утілений Д.Міллером, Ю.Галантером і К.Прі-брамому іде цим же шляхом. Учений павлівської школи П.К.Анохін, мабуть, переконливіше, ніж психологи, розвиваючи теорію функціонального механізму дії, показує, що ця теорія органічно поєднала в собі механіцизм і телеологію на засадах принципу зворотної аферентації.

Гуманістична психологія використовує ідею залежності буття, його наповненості світовими відношеннями, на основі чого людина здійснює рефлексію в суб'єктивність. Без життєвих відношень буття психічного буде нічим. Існування має переживатись, а переживаються відношення. Рефлексію в суб'єктивність було названо, зокрема, інтеріоризацією. Не слід уявляти її як перенесення зовнішнього у внутрішнє, а тільки як стимуляцію спонтанно виникаючого змісту.

Принциповий рух від мети до засобу (їхнього гуманістичного зв'язку), від засобу до вчинкових відношень, виражених порочним колом добра і зла (від поневолення до доброчинності) — такий зміст виникає в межах учинкової дії. У конкретному психологічному вираженні як предмет психологічного дослідження відповідно виступають адаптація — творчість — особистість. В іншому плані відбувається рух від цілі, мети до характеру. Останній є співвідношенням цілі і мети. Про це свідчить насамперед типологія характерів. На завершенні принципу дії постає ця велика проблема психологи, де О.ФЛазурський, Е.Кречмер та К.ІОнг, що тільки починає свій тріумфальний шлях, визначають провідний інтерес психологічних досліджень.

Збагачення особистості через ЇЇ минуле та майбутнє — це її життєвий і творчий шлях. Смисл життєвого й творчого шляху є смислом життя. Він полягає в самопізнанні та самостворенні. "Блудний син" повертається до свого "батька".

Культурно-історична функція післядії у психології.

З усіх спроб людини розкрити таємницю своєї душі виділяються дві основні. Психіка тлумачиться як засіб пристосування організму до середовища, а термін адаптація надає науковості таким тлумаченням. Проте ця позитивістська психологія нехтує духовним смислом людського існування, іманентним, самодостатнім характером психіки, бачить лише службову роль психіки, не торкаючись її творчих інтенцій, неповторної суті існування духу. Можна у зв'язку з цим говорити про психологію сціентистську й гуманістичну — два головні спрямування в історії даної дисципліни.

Сціентистська психологія показує психіку як засіб для досягнення мети, котра належить іншому суб'єкту. Гуманістична психологія наполягає на тлумаченні психіки як такої, що має мету в собі самій. Засіб і мета є першими вихідними поняттями вчинкової дії. Психіка, витлумачена як засіб, виступає у своєму адаптивному вбранні, а як мета — у творчому, що насамперед виражається в самопокладанні (самопізнанні та самостворенні).

Відношення мети й засобу формують стратегію поведінки. Людина, беручи себе як засіб, стає на шлях резигнації власних потягів, у результаті чого породжується резигнативний тип поведінки, який загалом був розкритий у фроммівських пошуках учинкових механізмів авторитарності. Людина, беручи себе як мету, виявляє творчу активність (поки що обійдемо питання про те, який зміст цієї творчості). У будь-якому випадку творчість є гуманним засобом підкорити іншу людину. Тут постає й питання про сприйняття творчого предмета, його інтерпретацію, в чому людина, що сприймає, виявляє свою індивідуальність.

Стратегія поведінки тепер виступає у своєму власному змісті. І його визначено ще в стародавні часи. Арістотель вважав таким змістом рослинні, тваринні та духовні акти. Л.С.Виготський спробував поєднати в культурно-історичній психології ці рівні поведінки.

В іншому аспекті ці проблеми розглядаються в дусі психології життєвого й творчого шляху людини. Тут охоплюються всі суперечності її життя та діяльності — від народження до смерті, від усвідомлення творчого поклику до продуктивності в період акме й вичерпай ості творчих можливостей, тобто психологія набуває чітких феноменологічних рис і розглядає людську психіку в її змістовому становленні.

Подібну ідею було винайдено ще в Стародавні віки. Філон Олександрійський, Щцерон, Отці Церкви у своїх "Сповідях" вже вирішують проблеми феноменологічної психології. Арабські психологи (Ібн fy-фейль та ін.), Дж.Кардано у творі "Про власне життя" показують рух людського духу від простих його форм (буденне життя) до осягнення свого місця у світі, смислу буття, уваги до високих переживань.

Нині психологія звертається до найвищих феноменологічних рівнів людського існування. Від ідеї смислу в логотерапії до ідеї смислу, який стосується найвищих станів буття (переживання) — екстатичного піднесення з набуттям "фаворського світла" тощо. Сучасна психологія широко використовує старовинні ідеї щодо шляхів підняття до найвищих станів (чань-буддизм тощо).

Отже, людина повертається до самої себе, до найсокровенніших станів свого буття і таким чином завершує повноту феноменологічних виявів. Психологія стає у своєму безпосередньому значенні феноменологічною, сповненою соціального та індивідуального змісту.

Психології доводиться прощатися зі своїм схоластичним формалізмом. Вона має взяти до своєї галузі знання зміст усього того, що робила людина й що вона зробила своїм. Це — справжня культурно-історична психологія, адже вона набуває культурно-історичного змісту, а також змісту свого індивідуального розвитку. Всі названі проблеми вміщуються в межах вчинкової дії. Далі йде післядія, й вона відкриває перед дослідником нову галузь людського духу. Дію завершено, але вчинок ще не завершується.

Людина у вчинковій дії підняла до драматизму буття всі скарби свого духу. Вона сама здійснила свій вчинок. І вона мусить пережити свою реакцію на нього й на саму себе, тобто виразити свої свідомі настановлення. Вона тепер знає, що зробила, й оцінює свою дію, співвідносить оцінку з еталоном моральним, пізнавальним, естетичним, бо саме після вчинкової дії людина відчуває справжній драматизм учинку як такого. Вона розмірковує над буттям, особливо над тим, у що вона внесла як активна істота свою пристрасть і наклала на зовнішній світ свою печать. А чи так вона вчинила, як слід було вчинити? І що говорить про це її совість?

Передній край сучасної психології — це психологія післядії, яка частково охоплюється ідеєю катарсису. Проте катарсис має свою драматургію. Поширену в науці ідею зворотного зв'язку (від Дж. Дьюї до П.К.Анохіна, М.О.Бернштейна, Д.Міллера, Ю.Галантера, К.Прібрама та ін.) належить розкрити у його психологічному змісті. И тут постає справжня драматична психологія. Людина переживає те, що вона сама здійснила, виробляє нове настановлення для майбутніх учинків, і саме на грунті післядії виявляється справжня психологія людини.

Стародавній вислів "за плодами їхніми пізнаєте їх" мусить бути виправлений у напрямі психологічного змісту, який з'являється у людини на фунті того, що вона вчинила, усвідомлення самого вчинку та вироблення нового настановлення на вчинок. На основі тільки самої дії психологія ще не постає у справжній своїй суті. Це може бути просто злочин або порочна дія під тиском традиції тощо, мало усвідомлена, вчинена за звичкою. її треба прояснити, оцінити і здійснити післядію. Психологія не квапиться зробити післядію своїм головним чітко усвідомленим предметом і тому втрачає психологічну істинність, або валідність дослідження, валідність методу й самої методології.

Прояснення післядії вимагає "совість вчинку", адже було відкинуто "боротьбу мотивів" і водночас у стані альтернативізму відкинуто значний духовний зміст, і тепер він як закон постає в людській совісті. Це також ідея карми, спокутування вини в якнайширшому розумінні. В цій післядії — головні естетичні корені драматургії, а конкретніше — психологія самопокарання, адже післядія як совість вимагає самопокарання людини, й тільки в такому випадку людина виступає в усій завершеності свого вчинку. Це покарання має різні форми: резигнація, або самопокарання; перенесення вини на іншого й покарання саме його шляхом експансії — поширення своєї "юрисдикції" на іншу особу. Проте вина залишається й мусить бути спокутувана.

Зрештою, в післядії розкривається повне "порочне коло" моральних відносин. Психологічно тут постає відтворення здійсненого вчинку в новій його моделі. У цьому й полягає плюралізм учинку. Нову модель треба здійснити реально, адже в собі вона супроводжувала вчинок із самого його початку. В післядії відбувається інтенсивний анамнез, підсумовуються враження від скоєного, й так обирається характер учинкової спіралі на грунті післядії.

Ще задовго до того як психологія почала відчувати необхідність дослідження післядії, це вже відбувалося у драматургії, коли автор ставився серйозно до своїх героїв та їхньої долі. Едіп, усвідомивши свою провину в учинку, осліплює себе. Самопокарання може відбутися інакше — коли хтось інший бере на себе роль ката, проте й у такому разі драматургійний смисл самопокарання не змінюється. Щоправда, найбільший ефект досягається самопокаранням у прямому значенні цього слова. Однак тут може відбутися персоніфікація подібної здатності людини, і хтось інший зробить усе, що необхідно.

Кожний учинок несе в собі й злочинність, адже в ньому людина використовує інших саме як засіб. Леся Українка показала вину, її спокутування та самопокарання в трагедії "Оргія". Післядія розгортається в останні хвилини трагедії. Антей убиває свою дружину Нерісу за те, що вона заплямувала свою гідність, виступаючи як танцюристка на оргії у Мецената. Проте й сам себе губить, передавивши

Вчинковий принцип в історії психології*

Див.: продовження табл. на наступній сторінці.

власне горло струною кіфари. Якщо міркувати лише в межах дії, тут немає самопокарання як головного естетичною рушія драматургії. І все постає дуже банально: Антей губить себе і Нерісу, щоб не служити чужій владі й відстояти свою гідність. Однак справжній смисл трагедії на рівні свідомої післядії як принципу психологічного дослідження полягає в тому, що Антей, убиваючи Нерісу, найближчу й найдорожчу людину, не здолав зла — служіння володарям, нехай і на грунті святого мистецтва. Служіння як таке залишається, й такий кінець є надто тривіальним, глядач виражає лише скорботу з приводу марної загибелі людини, а далі й тієї, котра покарала її.

Справжній смисл трагедії полягає в тому, що Антей усвідомлює свою провину — гублення людського існування, страту Неріси — й сам карає себе. Дія — вбивство Неріси — викликає самосуд і самопокарання. У Лесі Українки все відбувається миттєво, але глядач (або читач) відразу дізнається, що тут покарання себе самого вже не стосується провини в тому розумінні, що Антей не хотів служити Меценатові; це відходить на задній план. На цю провину, а її, зрештою, й не було, накладається справжня провина — безпідставне, антиправне, антиморальне вбивство іншої людини, адже саме в цьому акті, в його запереченні здійснюється моральний закон — право людини на самовизначення.

Таким є предмет (через культурологічний підхід в історії психології) самої системи психології. Культурно-історичну концепцію слід бачити не стільки в інструментальній функції знака (у створенні знака й полягає, за Л.С.Виготським, культурно-історична діяльність людини), скільки в культурно-історичній функції післядії, яка ставить завершальний акцент у формуванні психічних феноменів і розкриває цим дійсне багатство людських духовних сил.

Психологія післядії безпосередньо пояснює смисл провідних спрямувань психології XX ст. Психоаналіз (від Фрейда до Франкла) передбачає аналіз того, що вже відбулося та що привело людину до внутрішнього конфлікту між свідомим і несвідомим.

Післядія й полягає в тому, щоб (у взаємодії лікаря і пацієнта) ліквідувати антагонізм між витісненим у несвідоме і свідомими (зокрема, моральними) настановами. Еволюція біхевіоризму полягає в тому, що в ньому виникає настанова на визнання важливої ролі результату дії, на чому наголошували Б.Скіннер, а також представники суб'єктивного біхевіоризму (Мімер, Галантер, Прібрам). Генетична психологія Піаже, гештальтпсихологія, когнітивна психологія, психосинтез, численні спрямування, пов'язані з центральною проблемою особистості, та ін. наголошують на цьому ж. Історія Всесвітньої Психології XX ст. саме такою постановкою і вирішенням найважливіших своїх питань набуває гуманістичного характеру.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Хрестоматия по истории психологии. Период открытого кризиса (начало 10-*[годов -середина 30-х годов XX в. / Под ред. П.Я.ІЬіьперина, А. И Ждан. М 1980. История зарубежной психологии. 30 - 60-е гг. XX века. Тексты/ Под ред. П.Я.Гальперина, А.И .Ждан. М., 1986.

Ждан А.И. История психологии. От античности до наших дней М., 1990. Ярошевский MS. История психологии. М., 1985.

Ярошевский MS. Психология в XX столетии. Теоретические проблемы развития психологической науки. М., 1974. Роменець В.А. Історія психології. К., 1978.

Роменець В.А. Історія психології Стародавнього світу і Середніх віків, к..,

Роменець В.А. Історія психології епохи Відродження. К., 1988.

Роменець В.А. Історія психології XVII століття. К., 1990.

Роменець В.А. Історія психології епохи Просвітництва. К., 1993.

Нариси з історії вітчизняної психології XVII—XVIII ст. ст. / Ред. Г.С.Костюка. К.,1992.

Нариси з історії вітчизняної психології ХГХ ст. / Ред. Г.С.Костюка. К., 1955. Нариси з історії вітчизняної психології кінця XIX — початку XX століття. К., 1959. Смирное А.А. Развитие и современное состояние психологической науки в СССР. М., 1975. •

Ярошевский MS., Анцыферова Л.И . Развитие и современное состояние зарубежной психологии. М., 1974.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Для чого пишеться та вивчається історія психології?

2. Які існують типи і види історико-психологічних концепцій?

3. Як поєднуються між собою логічне та історичне в історико-психологічних дослідженнях?

4. У чому полягає смисл культурологічного підходу до вивчення історії психології?

5. Чому надається перевага вчинковому принципу в історико-психологічних дослідженнях?

6. У чому полягають особливості змістового розгортання вчинкового підходу в конкретних історико-психологічних дослідженнях?

Розділ 4. ГАЛУЗІ ПСИХОЛОГІЧНОЇ НАУКИ

Сучасна психологія являє собою дуже розгалужену систему наукових дисциплін, що перебувають на різних щаблях формування, пов'язаних з різноманітними сферами практики.

Як же класифікувати ці численні галузі психологічних знань?

Психологічне пізнання — це пізнання психічного, опосередкованого багатогранними істотними конкретними зв'язками, в які включене життя людини, його природи, конкретного змісту, механізмів і закономірностей розвитку. Дане пізнання відбувається на різних рівнях узагальнення — від практичного до теоретичного і, навпаки, шляхом з'ясування особливостей ситуативних, мотиваційних, дійових і після дійових психічних феноменів.

Становлення і розвиток психологічної науки, структури і взаємодії її різноманітних галузей, що на сьогодні перевищують сотню, уже неможливо подати в лінійному або двомірному плані. Як слушно зауважує відомий психолог К, К. Платонову мова може йти лише про "дерево" психологічної науки.

Коріння цього дерева — філософські проблеми психології з такими розгалуженнями, як теорія відображення, рефлекторна теорія психіки, вчення про принципи психології, її методологія.

Основу системи психологічної науки становлять історія психології та загальна психологія.

Загальна психологія.

Загальна психологія — галузь психологічної науки, яка вивчає психіку людини, її загальні закономірності, розробляє систему психологічних знань, виявляє її логічний осередок, з'ясовує методологічні основи психологічної дисципліни, відповідно тлумачить психологічні феномени.

Виявити та описати загальні принципи, категорії, поняття і методи психологічної науки, що становлять предмет загальної психології, можливо, лише узагальнюючи конкретні дослідження, що проводяться в таких напрямах психологічної науки, як порівняльна психологія, індивідуальна психологія та ін. Саме загальна психологія розкриває загальні закономірності психіки людини, досліджуючи її, по-перше, в процесі розвитку психіки спочатку у тварин, потім і в історичному розвитку в людини; по-друге, в процесі взаємодії людини з енерго-інформаційним психічним полем; по-третє, у проявах різного виду діяльності, в яких людина не лише виявляє себе, а й формує; по-четверте, у діяльності вчинкового характеру.

Підґрунтям загальної психології, як показують сучасні дослідження, має стати постулат, за яким феномен людини необхідно вивчати як соціоприродну, космопланетарну цілісність в єдності її соціальних і природних властивостей. Якщо нове мислення ставить у центр концепцію взаємопов'язаного, взаємодіючого світу, тобто керується тим, що світ єдиний, то тим самим стверджується, що цей світ — світ цілісної людини.

Загальна психологія становить фундамент розвитку всіх галузей психологічної науки. Абстрагуючись від конкретних досліджень, вона вивчає психіку людини в її загальних закономірностях, формулює теоретичні принципи і методи психології, її основні поняття та категоріальний апарат. Основні поняття загальної психології характеризують: психічні процеси (пізнавальні — відчуття і сприймання, пам'ять, уявлення та мислення; вольові — мотиви, прагнення, бажання, прийняття рішень; емоційні — емоції та почуття); психічні стани, що є проявом психічних процесів — пізнавальних (сумнів), вольових (впевненість), емоційних (настрій, афекти); психічні властивості — якості розуму (здібності), стійкі особливості вольової сфери (характер), стійкі якості почуттів (темперамент).

Одним із класичних складових загальної психології є психофізика, специфіка якої полягає в тому, що різноманітність спостережуваних форм поведінки і психічних станів пояснюється тут передусім відмінностями фізичних ситуацій, що викликають їх. При цьому виділяються дві загальні проблеми: виміри порогу відчуттів і побудова психофізичних шкал (Г. Фехпер, Р. Шепард).

Основними напрямами досліджень у системі загальної психології є: загальні принципи, категорії, поняття; зв'язок загальної психології з галузями психологічної науки, зокрема на грунті понять — "процеси", "стани", "властивості".

Звичайно, поділ на вказані групи основних понять загальної психології є умовним, бо ж поняття "психічний процес" підкреслює процесуальний характер психологічного явища, що вивчається; поняття "психічний стан" відображає статичний момент, відносну постійність явища; поняття "психічна властивість" характеризує сталі душевні якості індивіда, що утворюються в процесі його тривалої відображувальної діяльності, виховання та самовиховання.

Психологія особистості.

Психологія особистості — галузь науки, яка вивчає закономірності формування людини як суб'єкта життєтворчості; механізми, форми і методи інтегрування всіх психічних процесів, станів, властивостей індивіда у системну якість, що опосередковує його взаємодію із соціумом через предметну діяльність, соціально-значущі взаємини, процес соціалізації.

Предмет досліджень психологи особистості охоплює структуру особистості та її функціональні характеристики; умови та рушійні сили формування; самосвідомість особистості, її рефлексивні властивості; самооцінку і образ "Я"; життєвий шлях; особливості ставлення до життя і смерті; формування особистості в групі; вплив екстремальних ситуацій на особистісний розвиток; життєву кризу на різних вікових етапах; відхилення в розвитку особистості; можливості гармонізації особистісного розвитку; методи особистісної діагностики, корекції, профілактики і прогнозування шляхів саморозвитку особистості.

Одним з досить поширених напрямів досліджень у психології особистості є так звана трансперсональна психологія. Предметом тран-сперсональної психології є надособистісні переживання (почуттєва взаємодія людини зі світом), як у межах "об'єктивної реальності", так і переживання, які виходять за її межі. До перших належать, наприклад, переживання ембріонального типу розвитку, філогенетичної пам'яті, елементів колективного несвідомого, передбачення, яснобачення (часове розширення свідомості), а також вихід за межі свідомості в міжособистісних стосунках і переживання єднання з партнером, ототожнення з іншою людиною, групою, тваринами або рослинами, планетарна та екстрапланетарна свідомість (просторове розширення свідомості).

Могутні соціальні зрушення в XX ст. значною мірою змінили уявлення про "нормальну", тобто таку, що соціально схвалена, і "патологічну" поведінку. Ситуація, що склалася, вимагає шукати додаткові методи опису особливостей особистості. Центральною ланкою, що визначає своєрідність складних і різноманітних структур особистості, є ціннісно-мотиваційна сфера. Саме в цій сфері, в особливостях зв'язку між різними ціннісними рівнями та їхніми елементами формується специфіка актуальних мотивів, загальна життєва спрямованість, характер включення особистості в соціальну діяльність. Розробка системних уявлень про ціннісні орієнтації може стати певним внеском у створення адекватної моделі типологізації та аналізу особливостей особистості як у нормі, так і в патології.

Вікова психологія.

Вікова психологія — галузь психологічної науки, що вивчає специфічні властивості індивіда, особистості, громадянина, його психіки в процесі зміни вікових стадій розвитку.

Вікова психологія, яка вивчає онтогенез різноманітних психічних процесів і психологічних якостей індивіда, що розвиваються, розгалужується на дитячу психологію, психологію підлітка, психологію юності, психологію дорослої людини, геронтопсихологію.

Основними напрямами досліджень вікової психології є: розкриття психологічного змісту послідовних етапів онтогенезу; вивчення вікової динаміки психічних процесів з урахуванням впливу на індивідуальний розвиток людини культурно-історичних, етнічних і соціально-економічних умов; статевовікові і типологічні властивості.

Одна із центральних проблем вікової психології — проблема навчання і психічного розвитку у їхньому взаємозв'язку — широко обговорюється психологами, зайнятими пошуком надійних критеріїв психічного розвитку і визначенням умов, за яких досягається ефективний психічний розвиток у процесі навчання.

Дитяча психологія вивчає умови й рушійні сили онтогенезу людської психіки на стадії дитинства, закономірності перебігу пізнавальних, вольових, емоційних та інших психічних процесів у дитячому віці, особливості формування дитини як індивідуальності й особистості.

Дитяча психологія тісно пов'язана з педагогічною психологією, фізіологією вищої нервової діяльності і педагогікою. Здобутки дитячої психології є науковою передумовою оптимальної організації дошкільного виховання і навчально-виховного процесу в школі.

Психологія юнацького віку. Юність — період у розвитку людини, що відповідає переходу від підліткового віку до самостійного дорослого життя. Хронологічні межі юності визначаються в психології по-різному, найчастіше дослідники виділяють ранню юність, тобто старший шкільний вік (від 15 до 18 років), і пізню юність (від 18 до 23 років). До кінця юнацького віку завершуються процеси фізичного дозрівання людини. Психологічний зміст цього етапу пов'язаний із розвитком самосвідомості і вступом у доросле життя.

Основні види діяльності в юності — навчання і посильна праця; збільшується діапазон соціальних ролей та обов'язків. Розв'язання багатьох життєвих завдань дедалі частіше залежить від соціальної активності юнака чи дівчини. Зростає соціальна мобільність і число факторів, які позитивно й негативно впливають на розвиток особи.

У зв'язку з початком трудової діяльності відносини між особою і суспільством значно поглиблюються, що сприяє тверезішому розумінню свого місця в житті. Діапазон інтересів набуває чіткіших меж. Соціальні норми й цінності, які присвоюються, набувають життєвого сенсу.

Чимало досліджень у віковій психології будується на грунті методу зрізів: шляхом порівняння властивостей вибірок, що різняться між собою за хронологічним віком. Широко використовуються лонгітюдні дослідження, в яких розвиток тих чи інших психологічних властивостей простежується на одній і тій же вибірці протягом більш або менш тривалого періоду онтогенезу. Особливе місце в сучасній психології займає група генетико-моделюючих методів, що грунтуються на каузально-генетичному методі Л. С. Виготського.

Акмеологія.

Акмеологія — галузь психологічної науки, що виникла на перехресті природничих, суспільних і гуманітарних дисциплін.

Вона вивчає феноменологію, закономірності та механізми розвитку людини на щаблі зрілості, особливо за досягнення нею високого рівня в цьому розвитку.

Необхідність створення нової науки обгрунтував свого часу Б. Г. Ананьев. На його думку, акмеологія повинна об'єднати зусилля вчених, що репрезентують природничі, суспільні й гуманітарні напрями наукового пізнання, зосередивши особливу увагу на вивченні індивідних, особистісних і суб'єктнодіяльнісних характеристик фізично і психічно зрілої дорослої людини, на з'ясуванні умов, які дали б змогу їй найплідніше виявити себе в житті.

Особливе місце в акмеологічних працях займає з'ясування характеру взаємовпливів властивостей і якостей "фізичної" і "духовної" субстанцій людини.

Одним із важливих завдань, що їх розв'язує акмеологія, є виявлення характерних рис, які формуються у людини в дошкільному віці, у молодшому шкільному, в роки юності, з тим щоб вона змогла всебічно виявити себе на щаблі зрілості.

Акмеологія з'ясовує механізми і результати впливів макро-, мезо-, мікросоціумів (суспільства, держави, навчальних і трудових колективів, сім'ї та ін.) і природних умов на людину, розробляючи стратегію організації її життя, реалізація якої дала б змогу їй всебічно й оптимально самореалізуватися.

У межах цієї галузі створюються необхідні умови для розвитку психогенетики — суміжної з генетикою сфери психології. Предметом її дослідження стало походження індивідуальних психологічних особливостей людини та виявлення ролі генотипу і середовища в. їх формуванні.

Геронтопсихологія

Геронтопсихологія — галузь психологічної науки, яка вивчає явища і процеси, пов'язані зі старінням організму, властивими йому інволюційними тенденціями (притупленням окремих психічних функцій, затуханням окремих процесів, спадом активності особи).

Предметом геронтопсихології є з'ясування психологічних аспектів старості і психологічної підготовки особистості до неї.

Психологія творчості.

Психологія творчості (самотворчості) — галузь науки, яка вивчає обдарованість, креативність або творчу діяльність як базові характеристики особистості і процес продукування творчого результату. Творчість — це відкриття себе, самовираження власного "Я", самореалізація. Предметом психології творчості як науки є творча діяльність у контексті культури, тенденції формування національно-культурної еліти, творчість як форма діалогу культурних традицій.

Окремою галуззю, що тісно пов'язана з психологією творчості, є психологія мистецтва, предметом якої є властивості індивідуальнасті, що зумовлюють створення і сприйняття художніх цінностей, і вплив цих цінностей на її життєдіяльність.

Предметом досліджень психології мистецтва є специфічні характеристики образно-емоційного ладу особистості; художнє сприймання як форма співтворчості в різні періоди розвитку індивіда; вплив мистецтва на ціннісні орієнтації і мотивацію поведінки суб'єкта, його світогляд; процес художньої творчості з точки зору реалізації в ньому здібностей і характеру особистості, її інтелекту та емоцій, мотиваційних факторів, міжособистісних стосунків; переживання особистості і її стан на шляху від задумки через різні спроби і варіанти до кінцевого результату; значення інтуїції і особливих емоційних способів осягнення художником дійсності; феномени катарсису.

Диференціальна психологія.

Диференціальна психологія — це галузь психології, що вивчає психічні відмінності між окремими індивідами та групами, зокрема види та прояви цих відмінностей, їхні кількісні характеристики, причини та наслідки. Передумовою виникнення диференціальної психології було впровадження в психологію експерименту, а також генетичних та математичних методів. Вона формувалася під безпосереднім впливом практики — педагогічної, медичної та інженерної. Початок її розробки поклав Ф. Гальтон, який створив ряд прийомів і приладів для вивчення індивідуальних відмінностей, у тому числі для їх статистичного аналізу.

Термін "диференціальна психологія" ввів німецький психолог В. Штерн у праці "Про психологію індивідуальних відмінностей" (1900). Першими відомими представниками нового напряму були А. Біне, О. Ф. Лазурський, Дж. Кеттелл та ін.

Психофізіологія.

Психофізіологія — галузь науки, що вивчає закономірності співвідношення психічного й фізіологічного для встановлення психофізіологічних закономірностей та механізмів життєдіяльності, розвитку, навчання та праці людини.

Основними напрямами досліджень психофізіології є: міжрівневі співвідношення "психічного" і "фізіологічного"; нейрофізіологічні, біофізичні, нейрональні, енергоінформаційні та інші механізми пси-хічної активності; механізми становлення і розвитку психофізіологічних функцій; індивідуальні психофізіологічні механізми та особливості (генетичні, вікові, статеві тощо); психофізіологічні основи розвитку й удосконалення вищих психічних функцій; психофізіологічні взаємозв'язки у випадку порушення окремих фізіологічних, психічних функцій (психосоматичні, соматопсихічні проблеми); діагностика і корекція психофізіологічного стану.

* * *

Історія психології.

Історія психології — галузь психологічних знань, що вивчає розвиток психіки і знань про неї в історичному і логічному аспектах з акцентом на першому із них. Вона показує історичне становлення психологічних знань, відшуковуючи зв'язок з духовною і матеріальною культурою народів світу, визначає пріоритетні напрями досліджень у зв'язку з "духом часу".

Серед найважливіших питань, які вивчає історія психології, можна виділити такі:

методологія історії психології з її двома основними полюсами — сцієнтизмом і антисцієнтизмом, критеріями поділу теоретичного й емпіричного;

історія методології, включаючи проблеми співвідношення механіцизму й холізму як протилежних підходів до розуміння і пояснення людської психіки, пізнавальних та метафізичних аспектів, аналіз гуманістичного й "обезлюдненого" начал, механіцизму та операціоналізму;

сучасний стан психологічної науки з її проблемами сучасної теорії і методології, структури знання в цілому;

зіставлення досліджень різноманітних шкіл і напрямів — біхевіоризму, інтроспекціонізму, гуманістичної психології, феноменологічного, екзистенціального, транс персонального напрямів, гештальтпсихології, символічного інтеракціонізму, фрейдизму;

історія окремих розділів психологічного знання — когнітивної психології, нейропсихології, теорії діяльності, психології релігії, психології творчості, політичної психології і т. п.;

хроніка наукового життя; внесок учених у розвиток психологічної науки.

Складовою історії психології є історіографія психології— сукупність досліджень, об'єктом яких і є історія психології. Вона ставить своїм завданням дослідити минуле з метою висвітлення загальної теорії розвитку психологічних ідей, розкриття умов і причин цього розвитку, закономірностей і механізмів одержання нового знання про психічну реальність, взаємодії науки та соціальної практики.

На початку XX ст. відомий німецький психолог Г. Еббінгауз почав одну із своїх книг афоризмом: "Психологія має довге минуле і коротку історію". Це ж стосується й історії психології як напряму досліджень. Хоча біля її колиски стояв ще Арістотель, котрий написав перший огляд попередніх уявлень про душу, загострений інтерес до минулого виник лише в XX ст. Так, на початку століття, в період різкої критики поглядів на предмет і методи психології, що панували до цього, зароджуються психоаналіз, біхевіоризм, гештальтизм (М. Діссор, О* Клемм).

На межі 30-х років, коли розпалися головні школи попереднього періоду, робляться спроби синтезувати ідеї різних напрямів (/. Флю-гельу Т. Хелдбреді, Ч. Спірмап). У 60— 70-х роках виникає нова хвиля історико-психологічних досліджень, викликана науково-технічною революцією. Вона поставила на порядок денний кількісні, якісні й структурні зміни в науковій діяльності, в тому числі у сфері вивчення людини, її поведінки й особистісних властивостей (М. Хвиле, Я. Янес, Я. Силіван, І. Кантор, Д. Клейн, Р. Ландін, М. Рахлін).

У 80— 90-ті роки з'являються фундаментальні праці зарубіжних і вітчизняних авторів, в яких ставиться завдання створити загальну теорію розвитку психологічних ідей, розкрити умови й причини цього розвитку (соціокультурні й особистісні), закономірності і механізми одержання нового знання про психічну реальність, взаємодію науки і соціальної практики. Серед численних досліджень варто виділити праці таких зарубіжних авторів, як "Історія і системи психології" Ф. Бреннана, "Історія західної психології" Д. Мюррея, "Форми психологічного знання" Дж. Ноттермана, "Історія психології" 71 Лехейя, "Історія психології" М. Г. Ярошевського; в Україні — фундаментальні праці академіка В. А. Роменця з історії психології Стародавнього світу і Середніх віків (1983), епохи Відродження (1988), XVII століття (1990), епохи Просвітництва (1993).

Як і будь-яка інша наука, історія психології будується на фактах, на критичному аналізі особливої емпірії у вигляді реальних подій (відкриттів, помилок, теорій, суперечок тощо), які відбувалися в конкретну епоху. Достовірне конструювання цих подій, їх опис — необхідний грунт історичного дослідження. Від опису картин того, чого вже немає, до пошуку механізмів, дія яких привела до результатів, що записані в пам'яті науки, — такий шлях пошуку ключових, значущих думок. Тільки тоді, коли історичне дослідження виявить, як були досягнуті ці результати, завдяки чому виникло нове знання, воно набуває статусу наукового.

У сучасних умовах актуальними питаннями досліджень історії психології є такі: предмет і принципи історико-психологічного дослідження та його логіка; психологія в Україні та її зв'язок із всесвітньою історією психології; проблеми періодизації, рушійних сил розвитку психологічних знань; зв'язок історії психології з історичною психологією та ін.

Історична психологія.

Предметом історичної психології є психологічні особливості становлення пізнання, світосприймання, особистості, засвоєння людьми звичаїв та ритуалів у різні епохи (В. Вундт) специфіка етнічних стереотипів в умовах монокультури окремих регіонів; закономірності соціогенезу вищих психічних функцій у їхньому загальному історичному розвитку; специфіка побудови свідомості в різних суспільно-економічних формаціях.

Питання історичного розвитку психіки переважно розглядаються у зв'язку із вирішенням загальних дослідницьких завдань. Помітними в цьому напрямі стали окремі положення О. Р. Лурії (1974), Л. С. Виготського (1968), С. Л. Рубінштейпа (1957), А. В. Брушліпського (1968), Л. Тульвісте (1988). Проте історична психологія як самостійна наука робить лише перші кроки.

Одним із актуальних завдань сьогодення є дослідження процесу міжнаціонального спілкування і відносин, що складаються в процесі такого спілкування. Етносоціологічні матеріали показують, що етнічне довкілля значною мірою визначає характер повсякденних психологічних уявлень, які є важливими механізмами регуляції поведінки особистості.

Етнопсихологія.

Етнопсихологія являє собою міждисциплінарну галузь знання, що вивчає етнічні особливості психіки людей, національний характер, закономірності формування і функції національної самосвідомості, етнічних стереотипів, механізми групової психології всередині етнічних спільнот, а також у стосунках між ними (народності, нації).

Завдання створення спеціальної дисципліни — "психології народів" — було проголошене вже в I860 p. М. Лацарусом і X. Штейп-талем, які визначали "народний дух" як особливе, замкнене утворення, що знаходить свій вияв у психологічній схожості індивідів, котрі належать до окремої нації, а водночас і свідомість, зміст якої може бути розкритий шляхом порівняльного вивчення мови, міфології, моралі й культури.

На початку XX ст. ці ідеї дістали розвиток і часткову реалізацію в "психології народів" В. Вундта.

У сучасній етнопсихології можна виділити декілька самостійних напрямів:

1) порівняльні дослідження етнічних особливостей психофізіології, когнітивних процесів, світосприймальних настанов, ментальності;

2) культурологічні дослідження, спрямовані на виявлення особливостей символічного світу і ціннісних орієнтацій народної культури, нерозривно пов'язаних з відповідними розділами етнографії, фольклористики і т. п.;

3) вивчення етнічної свідомості й самосвідомості, міжгрупових стосунків;

4) дослідження етнічних особливостей соціалізації дітей.

У сучасних умовах особлива увага в етнопсихології надається вивченню психологічних причин етнічних конфліктів, пошуку ефективних шляхів для їх вирішення, а також виявлення джерел зростання національної самосвідомості, розвитку її в різному соціальному й національному середовищі.

Психологія культури.

Психологія культури — галузь науки, яка вивчає механізми процесів психічного відображення та створення людиною культурних цінностей, особливостей прояву та формування особистісних якостей людини в процесі інкультурації та має за мету розглянути культуру з позиції суб'єкта культуротворчої діяльності, його потреб, цінностей, родових відмінностей.

Предмет досліджень даної науки включає: психологію культури в структурі гуманітарних наук; різні аспекти виникнення, становлення та функціонування культури; взаємозв'язок процесів психічного Відображення та створення культурних цінностей;" онтопсихологічні аспекти культури; творчість та самотворчість суб'єктів як джерело культури; людину як суб'єкт і об'єкт інкультурації (формування психічних та особистісних якостей у процесі освоєння індивідом культурної спадщини та залежність усієї діяльності від її психічних регуляторів — потреб, цінностей, цілей, засобів реалізації); проблему "діалогу культур"; причини неадекватного відображення форм та змісту культури: методи виявлення та корекції; психічне здоров'я та цілісність особистості залежно від збалансованості впливу культурного середовища; психологічне обгрунтування необхідності вдосконалення змісту і форм масової комунікації; психологічні умови подолання дезинтеграції ціннісних систем особистості в період кризи певного типу культури.

Соціальна психологія.

Соціальна психологія — галузь психології, що вивчає закономірності поведінки і діяльності людей в умовах їх включення в соціальні групи, а також психологічні характеристики самих цих груп. Протягом тривалого часу соціально-психологічні погляди розроблялися в межах різних філософських учінь у психології і соціології, а також в антропології, етнографії, мовознавстві. До другої-половини ХІХ ст. належать перші спроби створення самостійних соціально-психологічних концепцій: "психологія народів", "психологія мас" (С. Сигеле, Г. Лебон), теорія "інстинктів соціальної поведінки" (У. Мак-Даугалл). Початком існування соціальної психології як окремої дисципліни вважається 1908 p., коли з'явилася праця англійського психолога У. Мак-Даугалла і американського соціолога Е. Росса.

Структура соціальної психології як науки охоплює таке коло проблем: а) соціально-психологічні явища у макросередовищі, у великих соціальних спільнотах (закономірності поширення суспільних інтересів, настроїв, упереджень, моди, смаків, чуток тощо); б) соціально-психологічні явища в мікросередовищі, у малих групах і в колективах (психологічна сумісність і несумісність людей у різних видах спільної діяльності, міжособистісні стосунки і груповий клімат, явища лідерства і керівництва, типи групової згуртованості тощо); в) соціально-психологічні прояви особистості (співвідношення самооцінки й оцінки, конформність, стан фрустрації тощо).

Спорідненою соціальній психології є соцієтальна психологія, що вивчає групову психіку, психіку мас, психіку раціональних та ірраціональних соціумів. Предметом досліджень соцієтальної психології стають проблеми менталітету спільнот, етнічних груп, соціально-психологічні механізми соціальної динаміки, глибинні соціальнопсихологічні і духовні параметри соціуму; підсвідомі регулятивні чинники соціальної динаміки; властивості, стани, процеси соцієтальної психіки.

Великого значення набуває створення соціально-психологічної служби, яка могла б забезпечити вирішення прикладних проблем соціальної психології в економіці, системі виховання, сфері масової інформації, спорті, в сфері побуту і сім'ї.

Психологія праці

Психологія праці — галузь науки, що вивчає психологічні особливості трудової діяльності людини, психологічні аспекти наукової організації праці (НОП). У завдання психології праці входить дослідження професійних особливостей людини, закономірностей розвитку трудових навичок, формування конкретних форм трудової діяльності, мотивів ставлення людини до праці, з'ясування впливу на трудівника виробничої ситуації тощо.

Психологія праці має ряд розділів. Серед них особливе місце займає інженерна психологія — галузь науки, яка вивчає трудову діяльність людини або групи людей у процесі взаємодії з технічними засобами.

Предметом інженерної психології є вивчення діяльності оператора в автоматизованих системах управління, розподілу і погодження функцій між людиною і машиною тощо, проблеми адаптації людини до технічних засобів діяльності, системотехнічні проблеми проектування, побудови та експлуатації систем "людина — технічні засоби — середовище"; розробка методів оцінки надійності та ефективності роботи спеціалістів у таких системах. Тут методичною базою досліджень виступає передусім теорія функціональної системи 77. К. Ано-хіна. Відкриті ним якісні специфічні системні процеси, ідеї "акцептора результатів дії", "ієрархії результатів" та інші дають можливість вивчити відношення між елементами системи соціальних, психологічних і фізіологічних параметрів у їхній взаємозумовленості й неподільній цілісності.

Економічна психологія.

Економічна психологія — галузь психології, що вивчає психологічні явища, пов'язані з виробничими відносинами людей. Виникла вона на перехресті соціальної психології, психології управління, психології праці з економічною наукою.

У межах економічної психології формуються два розгалуження

— виробнича економічна психологія та економічна психологія маркетингу.

Міжнародна асоціація дослідників з економічної психології (МАДЕП) на основі синтезу різноманітних історичних і національних підходів дала таке визначення економічної психології: "економічна психологія — це дисципліна, яка досліджує економічні механізми і процеси, що зумовлюють споживання та інші види економічної поведінки. Вона характеризує переваги, вибір, рішення і фактори, що на них впливають, як і наслідки рішень і вибору у відповідності із задоволенням потреб. У подальшому вона аналізує впливи зовнішніх економічних феноменів на поведінку людини і її самопочуття. Відповідні дослідження будуються за різними рівнями спільноти: від споживання індивіда і сім'ї до макрорівня цілої нації".

Феномени економічної психології — когнітивні й афективні характеристики економічної поведінки, атитьюди, мотивація, вплив соціуму на економічну поведінку, і навпаки. Головне — ці феномени пов'язуються з реаліями економічного життя: прийняттям господарських рішень, маркетингом, податковими проблемами, стратегією досягнення прибутку тощо.

Сучасна економічна свідомість характеризується парадоксальною двоїстістю, що виявляється в розриві між відображенням відносин виробництва, розподілу і споживання. Свідомість ця переважно пасивна, дискретна і донаукова. Оскільки когнітивна структура цієї свідомості грунтується на принципі примітивної рівності, остільки стає зрозумілим, що вона має розвинуті несвідому і підсвідому сфери, викликані пригніченими потягами й безперервним дисбалансом уявлень про цінності і виробництва, і споживання.

Серед проблем, що вимагають подальшого дослідження —- питання місця особистості, людини в структурі продуктивних сил, структури економічної свідомості і проблем її формування; вивчення ставлення людини до різних форм власності; психологічні проблеми розподілу і споживання; проблеми потреб людини, їхні кількісні та якісні характеристики, закономірності їх зародження, розвитку, задоволення і відтворення; умови ефективного функціонування господарського механізму; психологічні умови ефективності планування; розробка на основі психологічних досліджень концепцій і практичних рекомендацій, здатних вплинути на подальше підвищення ефективності економіки.

Політична психологія.

Демократизація життя несе з собою не тільки права і свободи, а й складніші, ніж раніше, вимоги до громадянина. Передусім це необхідність оволодіння нормами політичної культури, якими визначається участь громадян у різноманітних політичних процесах. І хоча демократія — це влада народу, все ж це — влада, а будь-яка влада здійснюється за допомогою нормативного регулювання.

Політична психологія — галузь психологічної науки, що вивчає закономірності засвоєння норм демократичного суспільства, стимуляції активного ставлення до своїх політичних і громадянських прав, участі в розвитку культури законодавчої діяльності.

Політична психологія як наука охоплює таке коло проблем: психологічні механізми та закономірності політичної соціалізації особистості; політична культура людини і суспільства як соціально-психологічний феномен; особистість політичного лідера і його імідж; психологія влади; соціально-психологічні детермінанти політичної свідомості та поведінки мас і організацій (партій, рухів тощо); масовидні психічні явища як фактор розвитку політичних процесів; етнопсихологічні чинники політичного життя суспільства; психологія політичної активності й екстремізму; соціально-психологічні чинники прийняття політичних рішень; психологія політичного конфлікту; політико-психологічний аналіз процесів масової комунікації; психологічні закономірності політичної пропаганди та реклами; психологія зовнішньої політики та міжнародних відносин; психологічні засади моделювання та прогнозування політичних процесів; технології психологічної підготовки політиків, їх консультування та навчання.

Психологія релігії.

Психологія релігійної свідомості — галузь психологічної науки, яка вивчає релігію як психологічний та соціо-культурний феномен, механізми процесів творення релігійних цінностей, соціально-психологічні умови формування релігійних уявлень, світосприймання, світорозуміння.

Основні напрями досліджень даної науки — психологічні закономірності формування релігійної свідомості; релігійність як соціально-психологічний феномен; етнопсихологічні чинники релігійної свідомості суспільства; психологія релігійної активності; масовидні релігійні психічні явища релігійного екстазу; особистість релігійного лідера, його вплив на свідомість членів певного релігійного осередку; психологічні засади моделювання та прогнозування релігійних процесів у суспільстві; психологічний аналіз впливу на суспільну свідомість різних релігійних напрямів та конфесій, психологічні закономірності релігійної пропаганди та реклами; релігієзнавство як навчальна дисципліна.

Юридична психологія.

Юридична психологія — галузь психологічної науки, що вивчає психологію державно-правових явищ як цілісність, в якій органічно поєднується психологічне і юридичне і виділяються юридична й психологічна підсистеми, що перебувають у русі, розвитку й нерозривному зв'язку.

Юридична психологія вивчає також закономірності особистості та її діяльності у сфері правових відносин.

Перші лабораторні дослідження в галузі юридичної психології під впливом експериментальної психології були проведені наприкінці XIX — на початку XX ст. Основні зусилля були спрямовані на вивчення психології слідчих показань і допиту (А. Біне, Г. Тросе, К. Марбе, В. Штерн та ін.), "діагностики причетності" до злочину (К. Юнг та ін.), судової та слідчої роботи, психологічних основ професійного відбору й навчання юристів ( Мюнстерберг).

Система юридичної психології складається із загальної та окремої частин.

У загальній частині вивчається її предмет, метод, зв'язки з іншими науками; проводиться психологічний аналіз ситуацій правового регулювання соціальної поведінки людини, досліджується правосвідомість людини на суспільному й особистісному рівнях; розглядається психологія юридичної діяльності, зокрема психологічний профіль юриста, професіограми юридичних професій, проблеми профвідбору та профорієнтації осіб відповідно до вимог юридичної діяльності.

Окрема частина юридичної психології аналізує психологічні закономірності різних стадій провадження правосуддя; вивчає особистість злочинця, формування злочинної мотивації, соціально-психологічні особливості злочинних груп. До структури цієї частини входять: кримінальна психологія; слідча психологія, психологія потерпілого; виправно-трудова психологія.

Психологія управління.

Психологія управління — галузь науки, яка вивчає психологічні закономірності управлінської діяльності, психологічні основи добору та навчання управлінських кадрів.

Предмет досліджень: психологічні аспекти змісту та структури управлінської діяльності; психологічні особливості управління у сфері виробництва, бізнесу, освіти, культури; психологічні особливості стилів управління; психологічні основи прийняття управлінських рішень; закономірності взаємодії та ділового спілкування керівника з підлеглими; психологічні умови попередження та розв'язання конфліктів у трудовому колективі; формування сприятливого соціально-психологічного клімату в трудовому колективі; психологічні критерії та методи добору управлінських кадрів.

Психологія наукової творчості.

Психологія науки — галузь психології людської діяльності, що вивчає психологічні фактори наукової діяльності з метою підвищення її ефективності.

Предмет досліджень: зв'язок психології науки з наукознавством (логікою науки, історією науки, соціологією науки, організацією науки, етикою науки); психологічні механізми виробництва наукових знань в умовах індивідуальної і колективної діяльності; психологічна підготовка наукових кадрів; діагностика формування відповідних особистісних якостей і установок; вікова динаміка наукової творчості; психологічні аспекти наукових комунікацій, сприйняття та оцінка нових ідей; діяльність, спілкування та міжособистісні стосунки вчених в організаціях і колективах різного типу, що мають як формальний (юридично узаконений), так і неформальний (наукова школа, "невидимий коледж") статус.

Педагогічна психологія.

Педагогічна психологія вивчає психологічні закономірності виховного та навчального процесів, становлення і розвиток індивідуальності, особистості й громадянина у педагогічному процесі. Вона досліджує формування в учнів певних знань, умінь та навичок, вивчає проблеми управління процесом засвоєння прийомів і навичок інтелектуальної діяльності: виявляє психологічні фактори, що впливають на успішність процесу навчання, стосунки між педагогом і учнями, а також спілкування між учнями в колективі, індивідуально-психологічні відмінності учнів.

До більш вузьких розділів педагогічної психології належать: психологія навчання (психологічні основи дидактики, часткових методик, програмованого навчання та ін.); психологія виховання (управління процесом розвитку, формування особистості, самовиховання громадянина і т. п.; психологія вчителя, психологія навчально-виховної роботи з аномальними дітьми.

Психологія обдарованості.

З позицій системного підходу обдарованість індивіда розглядається в плані аналізу ресурсів особистості, її креативного потенціалу. Існує деякий загальний знаменник, який дає змогу виявити різні види обдарованості (інтелектуальну, соціальну, художню, технічну та ін.). Зокрема, психологічною основою екстраординарних досягнень суб'єкта є специфічні особливості побудови індивідуального ментального досвіду. Своєрідність змісту й структури ментального простору обдарованої особистості, зі свого боку, ставить питання про вибір тієї екологічної "ніші", в якій може й повинна існувати обдарована людина.

Реалізація потенціалу креативності — надзвичайно складний і важкопрогнозований процес через різноманітність причинно-наслідкових залежностей у системі "суб'єкт-середовище". Серед завдань, пов'язаних із розробкою проблеми екології життєдіяльності обдарованої особистості, можна виділити такі: визначення місця обдарованої особистості в енергоінформаційному психічному полі; розробка основних напрямів практичної роботи з підростаючою людиною щодо розвитку її творчих здібностей і насамперед створення умов для максимально можливого розширення ментального досвіду кожної дитини в доступних для неї межах; формулювання вимог до характеристик освітнього простору, який давав би можливість забезпечити найсприятливіший психологічний клімат для розвитку інтелектуального, соціального й духовного потенціалу; розробка вимог до індивідуального консультування обдарованої особистості, що забезпечує можливість проектування її індивідуального життєвого шляху; соціальне прогнозування з урахуванням існування такої особливої популяції, як "обдаровані діти" і т. д.

Предметом досліджень можуть стати також: психологічні механізми обдарованості (типи обдарованості: інтелектуальна, художня, соціальна, технічна та ін.); загальні та спеціальні здібності в структурі обдарованості; рання обдарованість і обдарованість дорослої людини; природжені та набуті компоненти обдарованості; психологічні особливості формування креативних можливостей особистості; методологічні й методичні основи ідентифікації обдарованої особистості на різних вікових етапах (програми, методики; можливості комп'ютерної діагностики проявів обдарованості); засоби психологічної підтримки обдарованих людей (стратегії психотерапевтичного впливу; індивідуальне консультування; психологічне обгрунтування варіантів індивідуальної допомоги).

Медична психологія.

Медична психологія (патопсихологія, психотерапія, психогігієна) вивчає психологічні аспекти діяльності лікаря і поведінки хворого на різних етапах перебігу патологічного процесу, психологічні фактори етіології та патогенезу хвороби; клінічні, реабілітаційні, профілактичні аспекти, що пов'язані з психологією лікувальних впливів.

Вона має підрозділи:

нейропсихологію, що вивчає залежність психічних явищ від фізіологічних мозкових структур;

психофармакологію, що склалася на перехресті фармакології, медичної психології, патопсихології і нейрофізіології.

психогігієна та психопрофілактика — сфери медичної психології, завданням яких є надання спеціалізованої допомоги практично здоровим людям з метою попередження нервово-психічних і психосоматичних захворювань, а також послаблення гострих психотравматичних реакцій. Методи психогігієни та психопрофілактики передбачають психокорекційну роботу в межах консультативних центрів, "телефонів довіри" та інших організацій, спрямованих на психологічну допомогу здоровим людям; масові обстеження з метою виявлення так званих груп ризику і профілактичної роботи з ними; інформацію населення. Спеціальними завданнями сучасної психогігієни та психопрофілактики є допомога людям у кризових ситуаціях сімейного, навчального або виробничого характеру, робота з молодими сім'ями і т.д.

Психологія аномального розвитку.

Психологія аномального розвитку — галузь психології, яка вивчає психологічні особливості аномальних дітей, дефект яких зумовлений дифузним ураженням кори головного мозку (розумово відсталі), порушенням діяльності аналізаторів (глухі, слабкозорі, сліпі), недорозвиненістю мови при збереженні слуху (алаліки, афазики).

Предметом досліджень олігофрено психології виступають різні форми олігофренії — недорозвиненість складних форм психічної діяльності, пов'язана з ураженням центральної нервової системи на різних етапах внутріутробного розвитку плоду або в період раннього пост-натального розвитку до виникнення мови. При олігофренії порушується вища нервова діяльність, особливо рухливість вищих нервових процесів, послаблюється активне гальмування, патологічно змінюється рівновага процесів збудження і гальмування.

Сурдопсихологія займається проблемами психіки глухих і туговухих, тифлопсихологія — психікою сліпих або людей з істотним порушенням зору.

У загальному плані предметом досліджень спеціальної психології виступають: закономірності психічного розвитку аномальної дитини; формування особистості у різних категорій дітей під впливом спеціальних методів і прийомів навчання і виховання; вивчення компенсаторних можливостей аномальних дітей; специфіка навчання, виховання і професійної підготовки; соціально-трудова реабілітація та соціалізація; вивчення сенсорного розвитку та психологічних особливостей різного виду діяльностей аномальних дітей.

Радіоекологічна психологія.

Радіоекологічна психологія — галузь науки, що вивчає вплив радіоекологічного забруднення та особливостей соцієтальної психіки в забруднених регіонах на сприйняття індивідом "Я — образу", його фізичного, психічного, соціального та духовного компонентів; а також вплив змін у навколишньому середовищі на проектування людиною майбутнього життєвого шляху.

Предметом радіоекологічної психології виступають факти, закономірності й механізми функціонування і розвитку людини, її психічної діяльності в умовах складного переплетіння радіоекологічних і пов'язаних з ними соціально-психологічних факторів.

Особливості предмету й сам хід досліджень, що розгортаються в цій галузі психології, визначають комплексний характер становлення радіоекологічної психології, тісно пов'язаної з психофізіологією, загальною, медичною, віковою, педагогічною, соціальною психологією, а також з соціологією, педагогікою, правом.

Радіоекологічна психологія покликана виявити закономірності і механізми тих змін, що відбуваються у психіці людини, оцінити можливі наслідки й запропонувати адекватні форми і методи психологічної допомоги людям з урахуванням вікових, статевих, індивідуально-психологічних і соціально-психологічних особливостей. У цьому аспекті радіоекологічна психологія є науково-прикладною дисципліною. Результатом досліджень має стати психологічне забезпечення процесу вироблення ціннісних орієнтацій людини відносно природи, формування екологічного стилю мислення та екологічної культури; наукових рекомендацій соціально-психологічної реабілітації дітей, які постраждали внаслідок аварії, пропозицій щодо забезпечення нормальних соціально-психологічних і педагогічних умов їхнього фізичного, психічного, соціального й духовного розвитку.

Психологія діяльності в особливих умовах.

Психологія діяльності в особливих умовах — галузь науки, яка вивчає психологічні закономірності поведінки людей в організаційних та антропотехнічних системах в умовах підвищеної відповідальності за людські життя і збереження техніки спеціального призначення.

Предмет досліджень:

а) в космічній психології, що вивчає психологічні особливості праці космонавта, — залежність цих особливостей від певних факторів (невагомості, гіподинаміки, відносної сенсорної деривації та ін.), а також способи Й методи цілеспрямованої організації психічної діяльності космонавта в процесі підготовки і проведення космічних польотів. Галузь включає в себе окремі розділи інженерної, соціальної та педагогічної психології — психологічний добір космонавтів, з урахуванням їхніх індивідуальних властивостей у період професійної підготовки; психологічні аспекти вироблення спеціальних операторських навичок та психологічної підготовки до дії факторів космосу; психологічна реадаптація космонавтів до земних умов; структурно-функціональний та інформаційний аналіз діяльності в особливих умовах; соціально-психологічні особливості процесів управління; психологічні та психофізіологічні помилки персоналу,

б) в авіаційній психології, яка вивчає психологічні закономірності трудової діяльності авіаційних спеціалістів,— психіка людини, що керує складними авіаційними системами;

в) у військовій психології, що вивчає психологічні особливості різних видів військової діяльності залежно від суспільно-історичних умов, рівня військової техніки, характеристик особистості військовослужбовців і т. п., — удосконалення теорії і практики вивчення, добору, навчання, виховання військовослужбовців, психологічної підготовки солдатів, керівництво особовим складом; психофізіологічна ціна діяльності в особливих умовах; психологічні проблеми добору й підготовки до діяльності в особливих умовах; психологічні та психофізіологічні помилки персоналу та ефективність систем різного призначення; розробка психологічних і технічних засобів забезпечення надійності діяльності операторів; моделювання індивідуальної та групової діяльності в особливих умовах.

Психологія спорту.

Психологія спорту — галузь психологічної науки, яка вивчає закономірності психічної діяльності індивідів і груп в умовах спортивної діяльності (тренування, змагання, відновлення).

Предмет досліджень: психологічне забезпечення спортивної діяльності (відбір, психодіагностика, психорегуляція стану і поведінки спортсменів, психолого-педагогічні консультації тощо); психологічна підготовка спортсменів і команд до тренувальної та змагальної діяльності; постспортивна адаптація спортсменів та тренерів; управління соціально-психологічними явищами у спорті; психологія жінки та чоловіка в спорті; дитячий спорт.

Психологія соціальної роботи.

Психологія соціальної роботи — галузь науки, що вивчає психологічні особливості професійної діяльності, яка полягає у допомозі окремим особам, групам чи спільнотам і спрямована на розвиток чи відновлення здатності до соціального функціонування, а також на створення належних соціальних умов, які сприяли б досягненню ними (тобто особами, групами, спільнотами) своїх цілей. Через попередження, відновлення, корекцію психологи допомагають людині досягти найвищого рівня самореалі-зації та функціонування в суспільстві як його гідного і продуктивного громадянина.

Предмет досліджень: поведінка людини в соціальному оточенні; людські запити та ресурси, необхідні для їх задоволення.

Консультативна психологія.

Консультативна психологія — розділ знань, що містить систематичний опис процесу надання психологічної допомоги населенню, організаціям, установам, окремим людям. Вона грунтується на соціальній, клінічній і диференціальній психології, психології особистості і тестології. Конкретна модель консультування може будуватися як на одній із теоретичних орієнтацій — психоаналітичній, особистісно-центрованій, біхевіоріаль-ній, когнітивній тощо, так і на одній із парадигм консультування: І) тренінг життєвих навичок; 2) тренінг людських стосунків і комунікативних навичок; 3) тренінг у вирішенні проблем і прийнятті рішень; 4) тренінг у підтриманні здорового способу життя; 5) орієнтація і розвиток здібностей; 6) допомога у становленні самоідентич-ності і в особистісному розвитку. Моделі консультування специфікуються відповідно до життєвих ситуацій, шо викликають психічну дезадаптацію, порушення в розвитку. Проблемами, що найбільшою мірою вплинули на специфікацію моделей консультування за останнє десятиріччя, є алкоголізм, наркоманія, насильство над дітьми, труднощі у навчанні дітей.

Психодіагностика і прогнозування.

Психодіагностика — галузь психологічної науки, що розробляє методи виявлення і виміру індивідуально-психологічних особливостей людини.

Оформлення психодіагностики як самостійного напряму досліджень відбувалося в 20-х роках XX ст. Значний вклад у його становлення внесли праці Ф. Гальтопа, Дж. Кеттела, Г. ЕШнгауза, £. Крапе літі, А. Біне та ін.

Одним із першочергових завдань психодіагностики є подолання розриву між теорією і практикою, між академічними концепціями індивідуальності, особистості та реальністю їх дослідження.

Психологічна реабілітація.

Психологічна реабілітація — система медико-психологічних, педагогічних, соціальних заходів, спрямованих на відновлення, корекцію або компенсацію порушених психічних функцій, станів, особистісного й соціально-трудового статусу хворих та інвалідів, а також осіб, які перенесли захворювання, зазнали психічної травми в результаті різкої зміни соціальних відносин, умов життя і т. п.

Актуальним завданням психологічної реабілітації є розробка ефективних методів відновлення особистісних установок, спрямованих на подолання наслідків хвороби в осіб, що перенесли нервові й психічні захворювання та потребують психологічної корекції у випадках зміни життєвих стереотипів, соціальної дезадаптації (у результаті тривалого лікування, соціальної ізоляції, стихійного лиха тощо). Особлива увага в психічній реабілітації звертається на компенсацію втрачених професійних і соціально-адаптивних якостей.

Психофармакологія.

Психофармакологія — галузь психології, що склалася на перехресті фармакології, медичної психології, патопсихології та нейрофізіології. Завдання фармакології— розробка і впровадження ефективних лікарських засобів для лікування нервово-психічних розладів, галюцинацій, психомоторного збудження, порушень пам'яті, депресій тощо. Останнім часом стала формуватися професійна фармакологія, зорієнтована на корекцію психічних станів людини в екстремальних ситуаціях її діяльності (емоційна напруженість, втома, адаптація до надзвичайних екологічних факторів).

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Асмалов А. Г. Психология индивидуальности. Методологические основы развития личности в историко-эволюционном процессе // Учебно-методическое пособие для студентов факультетов психологии государственных университетов. М., 1986. Бодалев А. А. О предмете акмеологии // Психолог, журн. 1993. Т. 14. № 5. Гроф Станислав. Надличные переживания в сеансах ЛСД-терапии // Вопр. саморазвития человека. 1990. Вып. 11. Донченко Е.А. Социетальная психика. К., 1994.

Драгунская Л. С. Медицинская психология, аксиология и проблемы психодиагностики //• Психолог, журн. 1989. Т. 10. № 3.

Казночеев В. П., Спирин Е. А . Социоприродный феномен человека: многообразие

измерений и свойств // Там же. № 5.

Китов А. И. Экономическая психология. М., 1987.

Ломов Б. Ф. Диалектика социального и природного в развитии человека и его отношений с миром // Психолог, журн. 1989. Т. 10. № 3. Менегетти Антонио. Введение в онтопсихологию. Пермь, 1993. Платонов К. К. Краткий словарь системы психологических понятий. М., 1984. Пьер Тейяр де Шарден. Феномен человека. М., 1987.

Роменець В. А. Вчинковий принцип в історії психології // Історія психології епохи Відродження. К., 1988. '

Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. М., 1946.

Огтич Энтони. Возникновение трансперсонального направления: личный отчет // Журн. трансперсон, психологии. 1976. № 1.

Экологическая антология. Москва; Бостон, 1992. Stanislaw Siek. Formowanie osobowosci. Warszawa, 1986.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Як можна пояснити процес виникнення нових галузей психології?

2. Чим зумовлені процеси інтеграції і диференціації у певній сфері наукового знання, зокрема психологічного?

3. Які існують підходи до класифікації галузей психології?

4. Як можна кваліфікувати вплив і значення загальної психології в системі галузей психологічного знання? м ,

5. Який зв'язок у предметах і методах пізнання історії психологи, історичної психології та етнопсихології?

6. Які спільні аспекти дослідження в психології особистості, ВІКОВІЙ І соціальній психології? В чому полягає їх суттєва відмінність?

7 У чому полягає "відносність" відокремленості одних галузей психологи від інших (наприклад, психодіагностики, психологічного консультування тощо)?

8. На основі запропонованого переліку галузей психології спробуйте вибудувати свою модель "дерева" психологічної науки.

9. Спробуйте спрогнозувати розвиток існуючих та появу нових галузей психології у сучасному світі.

Розділ 5. МЕТАПСИХОЛОГІЯ ТА її ПАРАЛОПЗМИ

Сутність метапсихології.

Кожна психологічна теорія або психологічний експеримент завжди грунтуються на певній філософській концепції людини, суспільно-політичній ідеології або етичній системі, які у психологічних побудовах знаходять свою конкретизацію та збагачення. Наприклад, звична для практикуючого психолога проективна методика може здаватися йому валідною лише в тому випадку, коли він приймає анти інтелектуалізаторську концепцію людини, визнає наявність несвідомого шару психічного, його внутрішню суперечність, конфліктність, а головне — неусвідомлене вираження людиною своєї сутності у специфічній діяльності. Іншими словами, психолог визнає проективні методики, якщо він сприйняв цілком або окремі елементи психоаналітичного (в широкому розумінні цього поняття) трактування сутності людини.

Звичайно, становлення психологічної теорії чи напряму дослідження зумовлює комплекс внутрішніх і зовнішніх чинників, але визначальними серед них є світоглядні позиції дослідника. Так, розвиток інтелектуалізаторських течій у психології визначався європейським сцієнтизмом як необмеженою вірою у всесилля науки й техніки. У XX ст. значного поширення набуває біхевіористична та гуманістична психологія. Одним із чинників появи та розвитку біхевіоризму як специфічного бачення людини була соціальна потреба у маніпулюванні (вихованні, навчанні, керуванні, коригуванні тощо) її свідомістю. Навпаки, акцентування уваги дослідниками на само-цінності та унікальності особистості, намагання бачити в ній суб'єкта діяльності зумовила формування гуманістичної психології.

Подібним чином можна виявити філософські концепції людини за іншими психологічними теоріями та емпіричними дослідженнями. Отже, можемо констатувати, що в системі психологічних знань є елементи, які виходять за межі психології як конкретної експериментальної науки та стосуються світоглядних питань. Специфіка вирішення останніх зумовлює своєрідність бачення сутності психічного, особливості побудови психологічного дослідження та інтерпретації отриманих результатів. Цей взаємозв'язок науки з філософією, іншими формами суспільної свідомості (мистецтвом, правом тощо), соціально-політичного обстановкою, культурою народу й природою взагалі та породжений ним спосіб розуміння психічного становлять об'єкт метапсихології.

Метапсихологія — розділ психологічної науки, що вивчає підвалини, закономірності формування та розвитку психологічного пізнання. Це також певний рівень теоретизації, на якому здійснюється переосмислення системи понять і положень психологічної науки. Метапсихологія досліджує структуру психологічного знання, Відні уковує способи більш раціональної їх побудови, встановлює межі запровадження психологічних теорій, концепцій, підходів, відповідає на запитання щодо їх несуперечливості, повноти, самодостатності.

Метапсихологія охоплює чималу кількість проблем, вона, зокрема, розкриває взаємозв'язок людини й світу, душі й тіла, свободи й детермінованості психічних процесів, спадкового й набутого, свідомого й несвідомого у психіці тощо. Метапсихологія описує суперечливі процеси та явища, адже суперечливою є вже природа психічного. Справді, психічне — мислення, емоції, воля та інші процеси, стани й властивості особистості — є суб'єктивними утвореннями, належать конкретній людині та становлять її внутрішній світ. Водночас вони є відображенням об'єкта, що існує незалежно від свідомості й волі суб'єкта.

Психічне явище диференціюється від інших, набуває власної модальності та змісту і переживається суб'єктом завдяки тому, що воно відображає об'єкт. Отже, внутрішня природа психічного виявляється лише через відображення зовнішнього, не психічного. Таким чином, психічне явище є і реальністю, і відображенням реальності, є не "або одне, або інше", а "одне й інше водночас" (СЛ.Рубінштейн). До таких, здавалося б, парадоксальних висновків будемо доходити у процесі аналізу багатьох інших об'єктів метапсихології.

Багато психологічних знань здобуто не раціональним та емпіричним шляхом. Це зокрема, знання, "відкриті" у мистецтві й перенесені у психологію, у народній психології. Останні у свою чергу є наслідком інтуїції та почуттів людей. У психології спостерігаємо певне роздвоєння пізнавальної активності: "співпраця" розуму та емпіричних методів із "серцем і його інтуїцією" (В.В.Зеньківський). Позараціональне знання та шляхи його здобуття також є об'єктом метапсихології.

Крім роздвоєння процесу пізнання у психології на раціональне та позараціональне, значний інтерес для метапсихології має анти-номічність психологічних знань.

Антиномії розуму — це суперечливі судження, які виключають одне одного, але водночас обоє є істинними. Так, психічні явища є самодостатніми і визначеними зовнішніми чинниками, мають усвідомлені й неусвідомлені моменти, зумовлюються тілесною організацією і водночас є духовними феноменами, що не зводяться до тілесності тощо.

Зауважимо, що поєднання антагоністичних якостей у природі єдиної сутності не є прерогативою лише психологічних об'єктів, а характерне й для інших наук. Зокрема, у фізиці природа світла описується через поняття, які взаємно виключають одне одного: світло має і хвильову, й корпускулярну природу, що заперечують одна одну.

Зазначені та подібні їм питання і вивчає метапсихологія.

Психіка та зовнішній світ.

Теорія чистої дошки і монадності. Детермінація людської психіки неоднозначна. З одного боку, вона визначається зовнішнім середовищем. Зокрема, залежить від фізичного довкілля (прикладом може бути протилежність характерів людей, які зросли в умовах суворої півночі та м'яких південних широт), від біологічних та фізіологічних особливостей будови і функціонування (порівняємо психологію особистостей з нормально функціонуючою та з пошкодженою центральною нервовою системою), від соціальних умов життя (зіставимо психологічні особливості людей, які живуть в умовах різних політичних та економічних устроїв держави, в різні історичні епохи, у традиційному та урбанізованому суспільстві тощо), а також від "трансцендентних сил".

Отже, людина є залежною, стражденною істотою, але водночас вона є самодостатньою та самоцінною особистістю, самодетерміно-ваною системою. її самодостатність виражається у творчих здатностях, інтуїції, рефлексії, "вроджених" ідеях*, здатності бути суб'єктом власної діяльності та розвитку.

Люди здавна помітили свою здатність до вільного вибору і зафіксували це знання у міфах, зокрема у Біблейському про гріхопадіння людей. Міф твердить, що Творець забезпечив фізичну та інтелектуальну здатність людини до морального вчинку, створив Він і мотиваційну колізію (з одного боку, заборона Бога, з іншого — не менш сильна спокуса Змія), але вибір одного з мотивів та реалізація здатності до вчинку залежали виключно від людей. Вони використали надану їм можливість і стали "немов Боги, знаючи добро і зло". Міф говорить також, що людина створена Творцем за його образом і подобою, а це означає, що вона здатна творити та вибирати незалежно від навколишніх умов. Отже, людина не лише залежить від зовнішніх чинників, а й вільна від них.

В історії психології відображене це специфічне взаємовідношення психіки та зовнішнього світу. При цьому одні теорії наголошували на залежності людини від середовища, на визначеності її психіки зовнішніми чинниками. Так, Дж.Локк вважав, що в момент народження людина подібна чистій дошці (tabularasa) або аркушеві паперу без будь-яких знаків (букв, ідей та ін.) на них. Природа та суспільство

"наносять на чисту дошку" вихідну основу (знання, правила поведінки, культуру почуттів тощо), з якої розвивається все розмаїття та багатство людської душі.

Отже, те, що людина знаходить у своїй душі, вона дістає шляхом досвіду, завдяки діяльності органів чуття, виховної роботи суспільства та впливу інших зовнішніх чинників. Отриману ззовні інформацію людина переробляє, узагальнює, видозмінює, але первинний поштовх і матеріал для внутрішньої роботи думки та почуттів надходять від суспільства й природи. Тому продукт людського мислення, фантазії, інших психічних процесів є не що інше, як "небувала комбінація" результатів сприймання та відчуття існуючих зовні об'єктів.

Теорії, що в головному близькі з поглядами Локка, дістали назву сенсуалістичних. На близьких до сенсуалізму позиціях стояли визначні вітчизняні фізіологи та психологи І.М.Сєченов, І.П.Павлов, В.П.Протопопов та ін. Принципово відкинувши ідею про наявність "досуспільних" психічних утворень, відомий психолог Л.Виготський наголошував на тезі: немає нічого в психіці, чого раніше не було в соціальних стосунках.

В історії психології існував відповідний напрям, представники якого сповідували прерогативу зовнішньої детермінації психічних явищ. Умовно це спрямування називають "лінією Демокріта-Аріс-тотеля". Протилежну позицію відстоювали прихильники "лінії Платона", котрі підкреслювали самодетермінацію, саморух людської психіки. В їхніх теоріях душа уподібнювалася монаді. Цей термін широко почав використовуватись у філософії та психології завдяки працям ГЛейбніца.

Значне місце в психологічних розвідках Лейбніца посідає його полеміка з Локком щодо питання, чи дійсно людська душа є tabula rasa, а все те, що накреслено на ній, породжується досвідом і потрапляє на "чисту дошку" через органи чуття людини, чи душа має певні ідеї та принципи, які не виводяться із сукупного впливу середовища, чи, навпаки, є передумовою адекватного сприйняття таких впливів та набуття людиною досвіду Лейбніц слушно підкреслював, що ідею загальної необхідності неможливо вивести із окремих фактів, і тому наполягав на тому, що ця ідея є вродженою. Він заперечував істинність поняття tabula rasa та пропонував на його місце термін semina aeteruitatis ("вічне сім'я").

Особливістю природи людської душі, за Лейбніцем, є те, що вона збуджується не відчуттями, що породжуються зовнішніми подразниками (за теорією Локка), а має спонтанний рух, завдяки теологічній, а не рефлекторній природі. Лейбніц у "Монадології" писав: "Монада... є не що інше, як проста субстанція.. А де немає частин, там немає ні просторових характеристик, ні фігури та неможлива подільність... Немає також можливості пояснити, як може монада змінюватися у своїй внутрішній сутності від іншого творіння, оскільки в ній нічого не можна перемістити і не можна уявити в ній якийсь внутрішній рух, котрий був би породжений, спрямований, збільшений чи зменшений у середині монади, як це можливо у складних субстанціях, де існує зміна співвідношення між частинами. Монади взагалі не мають вікон, через які будь-що або будь-хто змогли б потрапити туди або вийти звідти... Із наведеного тут випливає, що природні зміни монад детермінуються внутрішнім принципом (курсив наш. — В./7.), оскільки зовнішня причина не може мати впливу всередині монади".

В українській психології монадологічного принципу дотримувалися Т.А.Челпанов у В.В.Зеньківський, Г.С.Костюк, СЛ.Рубінштейн та ін. Зокрема, Рубінштейн розвивав ідею про те, що особистість є самодостатнім цілим, самодетермінуючою системою, кожен елемент якої визначається у її власних межах і взаємозалежність між елементами також є елементом цієї системи. Особистість, таким чином, замикається у єдине закінчене ціле, автономне стосовно навколишнього середовища.

Отже, в процесі свого історичного розвитку психологія сформулювала два висновки, які взаємно виключають один одного. Згідно з першим психічні процеси та стани насамперед зумовлюються впливом зовнішнього середовища, а за другим — психічні явища є результатом самодетермінації. Якому ж із них віддати перевагу?

Але ці антагоністичні судження — елементи єдиної антиномії, і обидва є правильними. Кожне психічне явище є і самодетермінуючою системою і виникає внаслідок впливу зовнішнього середовища, визначається не одним або іншим, а і одним, і іншим. Можна навіть сказати, що члени антиномії, взаємовиключаючи, взаємодоповнюють один одного. Специфіка детермінації психічних явищ у тому і полягає, що вони є наслідком як зовнішньої, так і внутрішньої детермінації. В кожному окремому випадку змінюється лише міра одних та інших, але і самодетермінація, і визначення іншим завжди є наявними.

Психіка і тілесний субстрат.

Однією з перших в історії психологічної думки була поставлена проблема психічного і його відношення до тілесних явищ.

У психології протилежність психічного та тілесного чітко усвідомлюється вже з часів Р.Декарта, який дуалістично протиставив дух та матерію. Згідно з картезіанським розумінням, основною характеристикою та формою буття матеріального є його протяжність та відсутність здатності мислити, а духу — здатність до мислення, але відсутність просторових якостей. Відповідно: душа (як "близька" за своєю природою духу) та матеріальне тіло людини є також різними сутностями.

Відмінність душі та тіла є очевидною і зрозумілою. Кожен, не обов'язково психолог, може сказати, що емоції, воля, мислення, сприймання, інші психічні процеси, стани та властивості особистості є виявом душі, а голова, руки, ноги тощо — це частини тіла людини.

Уже з тих далеких часів, коли люди ще не мали належних знань про будову власного тіла та закономірності перебігу психічних процесів, вони зрозуміли, що їхні емоції, сприймання, мислення є результатом діяльності не лише тіла, а й особливої субстанції, що живе в тілі та покидає його у момент смерті, і що між душею і тілом є певна різниця. Одначе душу вони мислили як таку, що має матеріальну природу, вона уподібнювалася диханню, серцю, крові чи будь-якій частині тіла. Це є анімістичне розуміння душі. Йому на зміну приходить атомістичне.

За Демокрітом, Епікуром, Лукрецієм, душа, як і тіло, складається з атомів. Атоми, що є складовими душі, відрізняються від атомів, з яких складається тіло, більшою рухливістю. Арістотель також не протиставляв психічні й тілесні процеси. На його думку, душа є активним началом тіла. Оскільки матеріальне тіло не може (внаслідок своєї пасивності) викликати власний рух, то воно в змозі виконувати певну діяльність завдяки активному принципу, яким і є душа.

Таким чином, душа є причиною та визначальною умовою життя. Вона перебуває з тілом у такому ж співвідношенні, як форма з першоматерією. Завдяки формі тіло є тим, чим воно є. Отже, душа є ентелехією тіла.

Не протиставляли тіло та душу й пізніше. Так, К.Тертулліан вважав, що душа є найлегшою та найніжнішою частиною тіла. Отже, до часів Декарта душа не протиставлялась матеріальному тілу як інша субстанція, але усвідомлювалась як активне начало, що перетворює людську можливість у дійсність. Декарт абсолютно протиставив душу й тіло, психіку та організм, що дало змогу йому відкрити їхню справжню сутність. Своє дуалістичне вчення він сформулював так: матерія і дух — дві різні субстанції, а субстанція — це те, що існує та визначається лише через саму себе, а не через інше. Але якщо так, то душа й тіло не можуть взаємодіяти, думка не може безпосередньо визначати рух тіла, а тіло не впливає на думку. Кожне з них існує самостійно: дух має властивість мислити, тіло має лише протяжність.

Декарт намагався пояснити механізм дії тіла так, щоб навіть не виникла думка про причинно-наслідкову залежність між діяльністю душі та тілесними рухами, подібно до того, як не виникає підстав вважати, що годинник має душу, яка змушує його показувати час. Отже, тіло — механічний автомат, своєрідна машина, заснована на рефлекторному принципі, душа — активне начало. їхня природа різна, і тому вони не можуть "зустрітися", не мають нічого спільного, не можуть "доторкнутися" одне до одного, але вільно взаємопроникають, ніби речі двох відмінних світів.

Яким же чином, у такому випадку, пов'язані людські душа та тіло? А те, що вони пов'язані, — факт очевидний. Наприклад, психічний чинник може викликати стрес і, як наслідок, зміни в тілесному м'язі серця (інфаркт). Навпаки, тілесні зміни в мозку, як правило, викликають зміни в психічних процесах, станах та властивостях особистості. Крім таких "гострих моментів" взаємовпливу можна навести безліч фактів "повсякденної" взаємодії душі та тіла. Так, людина завдяки діяльності душі, зокрема мислення та вольових процесів, керує просторовим переміщенням свого тіла, а рух тіла, викликаючи зміни в людському організмі, породжує відчуття, яке трансформується в певні раціональні та емоціональні процеси. Але як таке може бути, якщо тіло та душа — не просто різні, а й абсолютно протилежні? З цієї суперечності виникає психофізична проблема: душа та тіло є абсолютно протилежними субстанціями, але, незважаючи на це, перебувають між собою в нерозривному зв'язку та взаємодії.

В історії психології знаходимо кілька шляхів вирішення психофізичної проблеми. Найпоширенішими з них є:

а) дуалістичне протиставлення психічного та тілесного як двох різних субстанцій, що найповніше виявилося у концепції психофізичного паралелізму й теорії психофізичної взаємодії;

б) "зведення" психічного до різних форм фізичного чи фізіологічного та твердження про їхню еквівалентність (редукціонізм та епіфе н о меналізм);

в) відособлення психічного від тілесного та визнання первинності душі стосовно тіла (душа порівнювалася з музикантом, а центральна нервова система — 3 інструментом, на якому грає музикант, або душа — з вершником, а тіло — з конем).

Зазначені шляхи вирішення питання про відношення психічних і фізіологічних явищ знаходимо як в історії науки, так і в сучасній психології.

Вирішуючи будь-яку психологічну проблему, практичний психолог має поставити перед собою запитання: чим вона зумовлена? Чи фізіологічними, генетичними, конституційними (більш широко — тілесними) чинниками, чи певною структурою особистості, усвідомленою та неусвідомленою ієрархією мотивів, спрямованістю особистості тощо, тобто особистісними утвореннями? А можливо, їхньою взаємодією? Наприклад, відставання у навчанні школяра зумовлене недоліками у розвитку його центральної нервової системи чи психологічними вадами: несформованими мотивами навчання, відсутністю необхідних здібностей, а можливо, тілесні та душевні чинники взаємно зумовлюються? Отже, вирішуючи, здавалося б, таке конкретне питання, психолог (свідомо чи несвідомо) "бере до уваги" своє бачення психофізичної проблеми. Тому історико-кри-тичний аналіз психофізичної проблеми не втрачає своєї актуальності.

Визнавши душу й тіло різними субстанціями, Декарт спробував пояснити їх зв'язок за допомогою гіпотези взаємодії.

Н.Мальбранш слушно вбачав у теорії взаємодії певний відступ від розуміння абсолютної протилежності душі та тіла і розробив теорію психофізичного паралелізму, згідно з якою психічні та фізіологічні процеси складають два ряди явищ, які відповідають одне одному і при цьому, як дві паралельні лінії, ніколи не перетинаються, не взаємодіють ні в corpus pineale, ні в якійсь іншій частині тіла або простору.

Згідно з психофізичним паралелізмом, за образною характеристикою В.Джемса, "душевне життя людини уявлялося б нам як перебігаюче поруч з тілесним, причому кожному моменту в одному з них відповідав би певний момент в іншому, але між тим та іншим не було б ніякої взаємодії. Так, мелодія, що ллється зі струн арфи, не уповільнює і не прискорює коливання останніх, як тінь пішохода супроводжує його, не впливаючи на швидкість його кроків. Душевні та тілесні явища звершуються начебто незалежно одне від одного в силу своєї внутрішньої організації".

Як же у такому випадку узгоджуються два протилежні світи? Мальбранш стверджував, що це можливо завдяки Богу. На його думку, дійство відбувається таким чином. Якщо, наприклад, я хочу зробити рух рукою, то я неспроможний це зробити, бо моя воля є психічним явищем, а отже, не може впливати на матеріальне тіло. Але неможливе для людини є можливим для Творця — Бог є причиною руху матеріального тіла. З іншого боку, якщо певний подразник діє на органи чуття, то відповідне відчуття створюється у моїй душі самим Творцем.

Отже, не людська воля є причиною руху тіла і не тілесний просторовий чинник породжує у душі людини відчуття, а в кожному моменті творення (руху, відчуття, інших тілесних та психічних процесів) виявляється воля Творця.

Для віруючої людини у такому поясненні психофізичного паралелізму немає нічого незвичайного, адже для неї є аксіомою твердження, за яким без волі Божої не впаде і волосина з голови людини. Але більшість наукового світу таке пояснення не могло задовольнити. Не заперечуючи в принципі наявність у будь-якому акті творення волі Творця, вони бажали віднайти в ньому і природні причини та моменти самодетермінації розвитку особистості.

Крім класичного паралелізму, наприкінці XIX — на початку XX ст. набуває поширення гештальтистська ідея про ізоморфізм — взаємооднозначної відповідності). В теоріях гештальтпсихологів ізоморфними вважаються три ряди явищ: фізичні, фізіологічні та психічні. Фізичний гештальт (зовнішнє поле) взаємно відповідає нейрофізіологічному полю, а останнє - психічному. Принципово нового у розуміння психофізичного паралелізму ізоморфізм не приносить, лише на місце двох ліній (тілесних та психічних явищ) ставить три.

Б. Спіноза, наслідуючи вчення Р.Декарта, вважав, що психічні та фізичні явища є принципово різними: рух тіла виникає внаслідок впливу інших тіл, а психічні явища породжуються іншими психічними явищами. Процеси в духовному світі утворюють замкнутий у собі причинний ряд, подібно до того, як процеси тілесного світу утворюють замкнутий у собі світ. У зв'язку з цим, на думку Спінози, тілесні явища (скажімо, мозок) не можуть породжувати психічні процеси, і навпаки, останні не можуть впливати на стан або процеси тілесні (тобто на діяльність мозку, серця тощо).

Для того, щоб пояснити все ж існуючу відповідність психічних і тілесних процесів, Спіноза вводить поняття єдиної субстанції. Ця субстанція, яка належить до світу невидимого, має нескінченну множину властивостей, або атрибутів; людському пізнанню вона доступна у формі двох атрибутів, а саме: у формі душі та тіла. Отже, душа та тіло, хоча й існують абсолютно незалежно одне від одного, насправді є тотожними, бо є атрибутами однієї й тієї ж субстанції. Те, що в атрибуті душі існує як духовне, ідеальне, в атрибуті протяжності існує як тіло.

Таким чином, на думку Спінози, людське тіло та душа співвідносяться так, як реальність та її ідея, душа є ідеєю тіла. Все те, що відбувається у тілі, віддзеркалюється у душі, а оскільки процеси у нашому тілі спричиняються дією інших тіл, що його оточують, то психічні процеси відображають не стільки стан тіла, скільки навколишню дійсність, чинники середовища.

Ідея Спінози про навколишню дійсність, що спонукає тілесні зміни, які у свою чергу відображаються в душі людини, була сприйнята марксистською психологією. Так, СЛ.Рубінштейн писав, що, з одного боку, психіка функціонально залежить від мозку, від нервової системи, від органічного "субстрату" психофізичних функцій: психіка, свідомість, думка — "функції мозку"; з іншого боку — відповідно до специфічної природи психіки як відображення буття необхідно врахувати залежність її від об'єкта, з яким суб'єкт взаємодіє та який пізнає: свідомість є усвідомленим буттям.

Мозок, нервова система становлять матеріальний субстрат психіки, але для психіки "сутнісним є також відношення до матеріального об'єкта, який вона відображає. Відображаючи буття, існуюче поза і незалежно від суб'єкта, психіка виходить за межі внутрішньо органічних відносин... Перший зв'язок психіки та її субстрату розкривається як відношення будови та функції; вона визначається закономірністю взаємозв'язку будови та функції. Другий зв'язок — це зв'язок свідомості як відображення, як знання з об'єктом, який у ньому відображається. Він визначається закономірністю єдності суб'єктивного та об'єктивного, у ньому зовнішнє об'єктивне опосередковує та визначає внутрішнє суб'єктивне... Психологічний процес, який принципово не зводиться лише до нервового, фізіологічного процесу є, здебільшого, дією, спрямованою на розв'язання життєво важливого для людини завдання, предмет та умови якого задані предметним світом. Природа цього завдання визначає характер неврологічних механізмів".

Отже, психологічна система Спінози має не лише історичну значущість; певною мірою вона визначала і розвиток вітчизняної психології XX ст. і, на нашу думку, матиме методологічне значення у XXI ст.

Наведене марксистське розуміння взаємодії фізичного та психічного від спінозівського відрізняється лише тим, що Спіноза стверджував існування субстанції (Бога-природи), атрибутами якої є душа, а марксистська психологія детермінуюче значення віддає об'єктивно існуючій Природі. Отже, вимальовується наступний ланцюг понять, за допомогою Яких поєднувалися душа й тіло: Бог (Мальбранш) — Бог-Природа (Спіноза) — Природа (вітчизняна марксистська психологія). Пояснення ніби "спускалося" з височини трансцендентних об'єктів до об'єктів матеріальних, природних.

Крім теорій взаємодії душі та тіла, значне місце в історії психології посідають концепції тотожності тілесних та психічних явищ, тобто моністичні теорії. Популярними ці теорії стали завдяки працям Г.Фехнера, В.Вундта, А.Ріля, Ф.Паульсена, Г.Геффдінга та ін. Для них духовне та матеріальне є одним і тим самим предметом, але таким, що розглядається з різних позицій. Дух і тіло здаються нам різними, стверджують названі автори, тому що ми не можемо водночас бачити духовні й фізичні явища, а отже, не можемо спостерігати й їхні взаємозв'язки. Ця думка ілюструється такою аналогією: якщо хто-небудь перебуває в середині кола, то випуклий бік його невидимий для спостерігача, але видимий увігнутий бік; якщо ж спостерігач перебуває поза колом, то він не бачить увігнутий бік, зате бачить випуклий. Але два боки цього кола також нерозривно пов'язані один з одним, як духовні та тілесні процеси людини. Подібно до того, як неможливо з однієї позиції розглянути і випуклий, і ввігнутий бік кола, так неможливо з однієї позиції спостерігати душевні та тілесні процеси людини. Отже, на думку названих авторів, духовні та матеріальні процеси тотожні. Вони лише здаються нам різними, і ця ілюзія є наслідком нашої нездатності бачити об'єкт у всіх його аспектах, у зв'язку з чим його атрибути ми сприймаємо за окремі сутності.

Відомо, що Мальбранш, Спіноза, Рубінштейн для з'ясування взаємодії психічних та тілесних процесів уводили в аналіз поняття, що об'єднували їх. Це - поняття Бога, Бога-Природи, природного об'єкта. За Фехнером та Вундтом, немає потреби у третьому чиннику, що визначає взаємодію психічного та тілесного, оскільки один і той самий процес одночасно є й тілесним, і духовним. З відомих вітчизняних учених таку думку розвивав І.П.Павлов, який, зокрема, стверджував, що умовний рефлекс є водночас і тілесним (з'єднання двох нейронів), і психічним (асоціація) феноменом. Отже, за теорією психофізичного монізму взаємозв'язок між тілесним і духовним полягає в тому, що коли у душі відбуваються якісь процеси, то водночас у тілі здійснюються відповідні їм фізіологічні процеси, і навпаки, коли в мозку відбуваються певні фізіологічні процеси, то у душі здійснюються психічні процеси.

За логікою авторів психофізичного монізму, не можна стверджувати, що фізіологічні явища є причиною психічних, і навпаки, оскільки це один і той самий процес, але розглянутий з різних позицій бачення. Зрозуміти теорії психофізичного монізму досить важко, адже вони вказують на те, що наші думки та хіміко-фізичні процеси мозку є одне й те ж саме, одначе необхідно, оскільки більшість вітчизняних психологів останнього століття називали себе моністами.

В історії психології віднаходимо кілька типів психофізичного монізму.

Першим можна вважати емпіричний. Представники цього напряму лише констатують емпіричну кореляцію між психічними та тілесними змінами (Авенаріус, в окремих працях Г.І.Челпанов, М.Лерміт та ін.). Питання про причини, які пов'язують ці два процеси, вони не ставлять, оскільки не вважають його об'єктом конкретної, експериментальної науки психології. На їхню думку, назване питання слід розглядати у філософії, оскільки воно є світоглядним, а не науковим.

Наступний тип монізму — матеріалістичний. Він не визнає духовні, психічні процеси рівнозначними з тілесними, фізіологічними. Психічні феномени позбавляються будь-якої самостійної вартості; вони вважаються придатком до фізіологічних процесів, епіфеноменом тілесного, не маючи автономної активності. Психічне лише супроводжує фізіологічні процеси.

Отже, матеріалістичний монізм, або епіфеноменалізм, заперечує будь-яку психічну причинність, вважаючи, що лише фізіологічні, матеріальні процеси з'єднані причинними зв'язками, а психічні явища перебувають у функціональній залежності від фізіологічних процесів, і тільки тому можна говорити про причинну залежність між психічними явищами. При цьому прихильники даного напряму звертаються до фізіології нервової системи, особливо її центральної частини — мозку, підкреслюючи, що тілесне є детермінантом психічного. Представниками цього типу монізму є Г.Мюнстерберг, Т.Циген, які належали до фізіологічної школи Павлова.

Матеріалістичний монізм у вирішенні питання про співвідношення психічних та тілесних процесів виростає з матеріалістичного світогляду, є його конкретизацією щодо психологічних проблем. Як уже зазначалося, для античних мислителів душа є не що інше, як рух матеріальних частинок. За Д.Гартлі, психічні явища корелюють з нервовими, й нервова діяльність є первинною. Тобто ідеї є похідними від нервових процесів: асоціації утворюються відповідно до вібрацій у нервовому субстраті. Вібрації на периферії нервової системи визначають характер та структуру процесів у головному мозку.

Із наступних захисників матеріалістичного монізму найвидат-нішими є французькі матеріалісти XVIII ст. ЖЛаметрі вирішував проблему співвідношення душі та тіла за фактами, що визначали залежність психіки від тілесних процесів. Наприклад, хвороби тіла зумовлюють психічні захворювання; характер людини значною мірою залежить від конституції її тіла тощо. Виходячи з подібних фактів Ламетрі зробив висновок про те, що всі психічні процеси, стани та властивості особистості залежать від організації тіла і тому здатності душі є не що інше, як організація тіла. Отже, за Ламетрі, душа є матеріальною, подібно до її тілесного субстрату. Але оскільки людина як істота "цілком" матеріальна мислить, остільки, робиться висновок, і матерія здатна мислити. Отже, Ламетрі проголосив першу ознаку матеріалістичної психології: мислення є властивість матерії.

П.Гольбах уніс доповнення до цієї формули. На його думку, коли матерія перебуває поза організмом людини, то вона мертва, нездатна мислити. Лише організувавшись певним чином у людському організмі, матерія набуває такої здатності. Отже, мислення — це властивість високоорганізованої матерії, а саме: певної частини людського тіла — мозку.

У французьких матеріалістів знаходимо і третю формулу матеріалістичної психології: мислення являє собою виділення мозку. До такого висновку дійшов П.Кабаніс, який стверджував, що мозок виділяє мислення, подібно до того, як печінка продукує жовч. Пізніше цю формулу розробляв та уточнював К.Фогт.

Я.Молешот стверджував, що сутність душі зводиться до руху матеріальних часточок, оскільки, крім матеріальних частин, у світі нічого не існує. Так у XIX ст. знову повернулися до античного атомарного розуміння психічних процесів. Приблизно в цей же час Л.Бюхнер пише про те, що душа є не що інше, як загальне поняття для позначення сукупного результату діяльності мозку. Для нього слова дух, душа, воля тощо не означають ніяких сутностей, а виражають лише властивості тілесних речовин.

Відлуння вульгарно-матеріалістичного рішення проблеми співвідношення психічного та тілесного субстрату мали місце у вітчизняній філософії (В.М.Архипів, Ф.Ф.Кальсін, Н.В.Медведів та ін.) та психології (В.М.Бехтерев, фізіологічна школа 1.П.Павлова та ін.). Спрощене трактування проблеми співвідношення психічного та тілесного субстрату створювало ілюзію її вирішення. Насправді розгляд психічного як матеріального (фізіологічного) знімає саме питання про співвідношення психічного та його тілесного субстрату.

Заперечення вульгарно-матеріалістичного розуміння співвідношення психічних та тілесних процесів зустрічаємо ще у X. Вольфа. Визначаючи невідокремленість душі від фізіологічного субстрату, він поряд з цим указує на її здатність до спонтанної активності, що є незалежною від матеріального "супутника" душі — тіла. Отже, тілесний субстрат "втрачає" свою детермінуючу значущість стосовно діяльності душі і перетворюється на пасивного акомпаніатора прояву душевних здатностей.

У подібних теоріях розуміння співвідношення психічного та тілесного наближається до спіритуалістичного їх розуміння, згідно з яким душа є "артистом", котрий керує інструментом, тобто мозком (Челпанов). Як артист може фати тільки тоді, коли є інструмент, так і душа може справляти вплив на тіло лише у тому разі, якщо є мозок.

Третім типом монізму є реалістичний. Реалістичним його називають тому, що він визнає реальними як матеріальні, фізіологічні, так і психічні, духовні явища. Обидва ряди — психічний і тілесний — вважаються рівнозначними. Представником цього виду монізму є Г.Спенсер. Для нього, як і для Б.Спінози, визначальною сутністю щодо явищ природи та духу є абсолютна, непізнана для обмеженого людського розуму реальність, яка породжує дух та тілесність.

Якщо замінити спенсерівське поняття "абсолютної реальності" на звичне "об'єктивна реальність", то стане зрозумілим, що вітчизняна психологія в цьому питанні "перебуває близько" від спенсе-рівської. Серед українських психологів представниками цього типу монізму є Г.С.Костюк, СЛ.Рубінштейн. Для них "субстанцією", яка визначає розвиток та вияв психічного і фізіологічного, є об'єктивна реальність, існуючий незалежно від волі та свідомості суб'єкта матеріальний об'єкт.

Четвертим видом монізму є ідеалістичний, який стверджує, що істинна сутність усіх явищ (тих, що здаються нам як психологічними, так і фізіологічними) є духовною, нематеріальною. Першим представником ідеалістичного монізму є Г.Лейбніц із його вченням про наперед установлену гармонію*. За Лейбніцем, усі предмети світу складаються з духовних, психологічних атомів — монад. Монади, як духовні сутності, звичайно, не мають протяжності. Вони є точками, але не матеріальними, а метафізичними. Одначе, якщо визнати, що первинними елементами луху та тіла р. ситність кптпя існує поза простором, то як із неї складається тіло людини, що існує у просторі?

Г.Лейбніц пояснює це так. Монада є субстанція, вона не залежить ні від чого іншого, крім себе. Отже, вона мусить витиснути з себе все інше, тобто її сутністю є сила спротиву, або відштовхування, а з цього випливає, що вона займає таке місце, яке недосяжне для інших монад. Кожна монада своїм відштовхуванням створює свою власну сферу. Сукупність таких сфер, створює протяжне тіло.

Для наочності уявімо собі математичну точку в стані руху. Рухаючись у різних напрямках, вона окреслила б геометричне тіло. Подібно до цього і духовна точка створює фізичне тіло, завдяки властивій їй силі непроникності та відштовхування. Отже, протяжність тіла є результатом дії сили відштовхування та непроникності духовних, психічних одиниць, які самі не мають будь-якої протяжності.

За Декартом, сутністю тіла та його фізіологічних процесів є протяжність, а за Лейбніцем, протяжність є наслідком дії сили. Тіло — це комплекс духовних, непротяжних монад, між якими діє значна сила відштовхування, яку ми сприймаємо за тверде, протяжне тіло.

За Декартом, тіло є матеріальним, тобто чимось пасивним та протяжним, за Лейбніцем, те, що здається нам матерією, є силою. Отже, тіло являє собою результат взаємодії сил відштовхування. Побічним доказом такого розуміння сутності матеріальних речей є окремі концепції фізичної науки про те, що матерія складається із центрів енергії.

Подібної позиції дотримувався видатний український психолог І.Сікорський. Тіло, стверджує він, є не поєднанням матеріальних атомів, а енергією безкінечно великого потенціалу.

Після огляду найважливіших учень про душу та тіло, тобто того моменту реальності, в якому психічні процеси перетворюються на фізичні (вольові процеси — на рух тіла) та фізичні — на психічні (енергія зовнішнього подразника — на відчуття), можна вирішити одну з найважливіших проблем, що стосуються природи психіки. Прихильники матеріалістичного тлумачення сутності психічних процесів стверджують, що "будівельним матеріалом" для психіки та тіла є матеріальні атоми. Але ми вже бачили, що існування психічного не можна пояснити лише матеріальними елементами. Суперечливими є також концепції психофізичного монізму. Тотожність психічного та фізичного потребує визнання єдиної субстанції, стосовно якої психічне та тілесне є моментами вияву (субстанція, за Спінозою, Бог, за Мальбраншем, — непізнана реальність, за Спенсером, — об'єктивна, незалежна від суб'єкта навколишня реальність у марксистській психології тощо). Але у такому випадку психічне втрачає свою власну значущість, активність та здатність бути суб'єктом діяльності, бо виступає лише атрибутом субстанції, залежним від зовнішнього об'єкта або визначається Богом.

Суперечливим є і третій шлях вирішення проблеми: визнання духовного монізму, за яким фундаментом реальності є духовні атоми — монади. Монада не має просторових та інших матеріальних характеристик, але має силу відштовхування. Взаємодія сил породжує те, що нам здається ознаками матеріального тіла.

Труднощі розуміння взаємодії духовних та тілесних процесів виникають внаслідок того, що взаємодія між принципово різними субстанціями (якими є дух та тіло) неможлива. Але духовний монізм "знімає" зазначену складність: психічні та тілесні процеси стають однорідними, оскільки обидва утворюються з духовних атомів-мо-над. Якщо ж тіло та дух є сукупністю монад, то розуміння взаємовпливу між ними істотно спрощується. Одначе виникає інша складність, якщо все є духовним, то "втрачаються" якісні ознаки тілесного.

Внутрішня та зовнішня детермінованість психічного.

Питання про свободу психічних феноменів є багатоаспектним. Воно може тлумачитися по-різному залежно від позиції, з якої його розглядають.

Розглянемо філософське та психологічне тлумачення зазначеного питання. Як відомо, більшість фізичних явищ зумовлюються дією певних причин. Але ці причини з'являються внаслідок дії інших причин, які в свою чергу породжуються ще одними причинами, й так до нескінченності. Розмірковуючи подібним чином, ми доходимо висновку про Першопричину, як би її хто не уявляв (як Бога, Фатум, Першоматерію, Субстанцію, Природу та ін.). Якщо стверджувати, що всі явища та процеси в Космосі перебувають у залежності від Першопричини, то й вчинки людей визначаються нею.

Так, наприклад, на думку давньогрецьких мислителів, діяльність людей підкоряється фатуму. Доля, необхідність панує над людською волею. За повної підпорядкованості людини зовнішнім силам чи може вона відповідати за свої дії? На це запитання античний поет Піндар відповідає так: незважаючи на те, що Доля визначає людські дії, все ж відповідати за результати діяльності має людина. Суперечність такого тлумачення проблеми очевидна: причиною дії є Доля, а відповідати за вчинене має виконавець наміченого — людина. Справедливість вимагає, щоб відповідальність була покладена на дійсного суб'єкта діяльності — фатум, що є Першопричиною всього сущого. Адже людина є лише її маріонеткою. Але так вважати можна лише за умови абсолютизації фатуму, Долі, коли людина усвідомлює те, що поза накресленням фатуму нічого не відбувається, що Доля наперед визначає діяння людини. Стоїки стверджували: fata volentem ducunt, nolentem trahunt (якщо людина бажає діяти так, як про це написано в книзі Долі, то Доля скеровує її діяльність, якщо ж вона побажає йти наперекір Долі, то вона силоміць утягне її в необхідне русло).

Струнка й чітка система, що будується за допомогою закону загальної причинності, звичайно, імпонувала світоглядові давньогрецьких мислителів. Проте як діяти, коли ні Долю, ні Богів до правової відповідальності не притягнеш? Шукаючи відповідь на це запитання, мислителі були змушені обгрунтувати можливість вільної волі людини, за якої виправданою є відповідальність людини. Для цього необхідно було довести, що закон причинності не має абсолютного значення. За таких умов людину можна вважати суб'єктом власних учинків.

Спробу "розірвати" коло загальної причинності здійснив Епікур. Він будував свою філософську систему на грунті атомістичної теорії, згідно з якою все суще складається з атомів. Демокріт, який уперше запропонував цю теорію, вважав, що рух та зчеплення атомів відбуваються завдяки необхідності, фатуму. Але Епікур вважав необхідним визнати наявність випадку в світовому порядку. Він підкреслив, що атоми нічого не створили б, якби рухались одноманітно. Але один з атомів випадково зійшов зі свого маршруту, і завдяки цьому відбулася загальна пертурбація, яка й зумовила створення світу. Проте якщо у світі існує випадковість, то необхідність не є абсолютною. Людина, завдяки випадку, може не підкорятися необхідності. Подібно до описаного атома вона може ухилитися від необхідності рухатися наперед накресленим для неї шляхом. Тобто визнання випадку або виходу за нескінченне коло причинності дало змогу Епікуру говорити про свободу психічних феноменів.

Боротьба філософських та світоглядних систем навколо проблеми свободи волі, яку ми показали на прикладі "діалогу" давньогрецьких мислителів, характерна для розвитку всієї людської цивілізації. Пізніше були розроблені значно глибші концепції, але всі вони так чи інакше визначали ступінь підпорядкованості людської волі зовнішній причинності. Отже, проблема свободи психічних феноменів у філософському розумінні є проблемою "свободи" людини від абсолютного закону причинності.

Якщо людина вільна вибирати певну спрямованість своєї діяльності з кількох наявних альтернатив, то вона має нести відповідальність за свої дії. Але якщо відсутня свобода волі і вчинки людини визначаються зовнішньою для неї причиною (соціальними умовами, вихованням тощо), то людина не повинна нести за них відповідальність, а вина має бути покладена на суспільство, яке виховало таку людину. Для визнання відповідальності людини необхідно довести істинність індетермінізму, тобто показати, що людська воля незалежна від зовнішніх чинників та потреб, що визначаються цими чинниками. Але довести це надзвичайно важко. Одначе в практиці етичних та правових відносин між людьми суб'єкти цих відносин досить часто не беруть до уваги філософське вирішення проблеми свободи волі й діють прагматично.

З часів Давньої Греції збереглася притча, яка вдало ілюструє такий прагматизм. Якийсь служка щось украв у свого господаря, але був спійманий "на гарячому". Господар збирається його покарати, а служка звертається до нього з промовою, в якій намагається довести, що він не є суб'єктом злочину, оскільки так було наперед накреслено Фатумом. Його дії не зупинили Боги, і таким його виховало суспільство, тобто служка вважав, що за його злочин він не має відповідати, оскільки Першопричиною його вчинку були Доля та суспільство. Господар, одначе знайшов належну відповідь: "У такому випадку, — сказав він, — Фатум наперед накреслив, щоб я добряче покарав тебе за вчинену тобою крадіжку. І суспільство, до речі, з цим погодиться".

Звичайно, не можна не погодитися зі словами А.Шопенгауера про те, що, здійснюючи вчинок, людина усвідомлює: за конкретних умов, тобто під дією певних мотивів, що визначають її поведінку, можливий і інший, навіть протилежний, вчинок. Але інший вчинок можливий у тому випадку, коли й людина буде іншою.

Психологічна проблема свободи волі.

Якби людська поведінка дійсно абсолютно не залежала від зовнішніх умов та інших чинників зовнішнього середовища, то неможливо було б прогнозувати дії людей (але ми робимо це з певною вірогідністю), проводити природний та формуючий експерименти, взагалі виховувати людину. Отже, можна говорити про зв'язок між учинками людини й тими чи іншими причинами (особливостями виховання, соціальними та природними умовами існування людини, її спадковістю тощо).

Одначе, незважаючи на те, що у людській діяльності виявляється закономірність та залежність від зовнішніх чинників, з іншої позиції можна стверджувати, що людина має свободу волі. Вона здатна здійснити вільний вибір, самостійно визначати свій життєвий шлях, прагнути задовольнити одну потребу та гальмувати іншу. Після здійснення вибору, вона розуміє, що мала змогу учинити інакше, тобто вона переживає своє вільне рішення. У момент вибору людина відчуває, що то її "Я" є причиною вибору.

Як підкреслював О.Потебня, зі змісту всієї сукупності зовнішніх чинників, що впливали на людину, не можна безпосередньо вивести зміст результату творчої діяльності. Адже отримуємо оригінальний, принципово новий продукт. У момент створення оригінального продукту, тобто такого, якого ще не було в довкіллі, людина відносно незалежна від зовнішнього середовища.

Звичайно, свобода одним людям притаманна більшою мірою, іншим — меншою. Найбільш властива вона дорослій, культурно розвиненій людині. В менших межах — дітям. Не властива тваринам.

Найповнішою мірою свобода притаманна тій людині, яка діє з усвідомленням своєї призначеності на цьому світі. Але якщо людина діє під впливом афекту, то її не можна назвати вільною, бо в даному випадку не виявляються всі її переконання, спрямованість, характер, здібності, особистість, а лише окремі емоції, збурені чинниками середовища. Можна сказати, що у психологічному плані людина є вільною, якщо її дії не зумовлені афектами та зовнішнім змушуванням, насильством.

Отже, можна назвати дві ознаки свободи психологічних феноменів — здатність людини визначатись у своїй діяльності незалежно від зовнішніх чинників (завдяки тому, що вона може довільно віддавати перевагу окремим із потреб, що породжуються цими чинниками) та творити принципово новий продукт, якого не було в її досвіді. У названих випадках людська воля не лише підкоряється зовнішнім факторам, а й діє сама собою, що й є моментом свободи, оскільки в таких випадках духовні сили ніби переривають ланцюг загальної причинності.

Але, з іншого боку, вибір людиною однієї з наявних альтернатив діяльності залежить і від її характеру, який у свою чергу визначається комплексом зовнішніх соціальних, національних, економічних, політичних умов, спадкових та набутих ознак (конституція тіла, генофонд, стан здоров'я, темперамент тощо), фізичними особливостями довкілля і безліччю інших чинників. Тому людина є й самодостатньою, і залежною істотою, не однією або іншою в певному місці або часі, а однією й іншою в кожен момент свого життя.

Проте визнання такої "залежної незалежності" ще не означає вирішення проблеми свободи волі. Свобода людини полягає у подоланні своєї залежності не тільки від зовнішніх чинників, а й інколи й від ще більш небезпечної "рівноваги" між свободою і несвободою, що визнається як "золота середина". У такому "балансуванні" людина нерідко втрачає не тільки реальну свободу, а й набуває певних деструктивних ознак: подвійної моральності, безвідповідальності та ін.

Свідоме та неусвідомлене в людській психіці.

Психіка людини є складним, багаторівневим утворенням, у якому є як усвідомлені моменти відображення зовнішнього та внутрішнього світу, так і неусвідомлені процеси психіки, які значною мірою впливають на людину та її поведінку. До усвідомлених моментів відображення зовнішнього світу належать повне чи неповне знання та переживання моментів свого життя, місце та призначення у цьому світі, професійні знання, світоглядні уявлення та ін. До усвідомлених моментів відображення внутрішнього світу можемо віднести рефлексію свого "Я", більшою чи меншою мірою чітке знання про свої психічні процеси, стани та особливості своєї особистості. Свідомість, "спрямовану назовні", називають предметною свідомістю, а усвідомлення себе — самосвідомістю. До неусвідомлених явищ належать реакції організму людини на подразники, які перебувають на до-пороговому рівні, автоматизовані дії, сновидіння та значна кількість патологічних явищ (марення, галюцинації тощо).

Взаємодія свідомого та несвідомого досить складна. її з'ясування є важливим для психолога, оскільки дає ключ до розуміння механізму психогеній та можливостей корекції розвитку особистості.

На проблему "несвідомого" особливу увагу психологи звернули від часу появи праць З.Фрейда.

Основою психічного життя, за Фрейдом, є "Воно" — неусвідомлена сукупність несвідомих потягів, інстинктів, найважливішими серед яких є "інстинкт життя" (Ерос) та "інстинкт смерті" (Танатос). За Фрейдом, усвідомлюються лише окремі моменти психічного життя, пов'язані з необхідністю пристосуватися до умов існування. Загалом же несвідоме являє собою конгломерат асоціальних, аморальних та алогічних психічних інстанцій. Одним із них є, наприклад, афесивність тобто вроджена схильність до наступальних і насильницьких дій, метою яких є подолання або знищення об'єкта афесії. Основним регулятором несвідомої психічної системи Фрейд вважав принцип задоволення. Отже, у несвідомому здійснюється боротьба між сексуально забарвленими інстинктом життя та потягом до смерті, яка зумовлює функціонування несвідомої сфери та її вплив на особистість у цілому, тобто на "Я" та "над-Я".

В одній системі з "Воно", стверджував Фрейд, у людини існує "Я", яке і є свідомістю; "Я" керується принципом реальності. Сутністю "Я" є сукупність організованих сил, які контролюють сліпі несвідомі сили "Воно" та намагаються привести їх до певної відповідності з вимогами зовнішнього світу шляхом тимчасового упорядкування та здійснення над ними контролю реальності.

Оскільки "моральна цензура" заважає безпосередньому впливу енергії несвідомих потягів на свідому діяльність людини, остільки ця енергія знаходить вивільнення у формі діяльності, яку сприймає суспільство (тобто відбувається сублімація). Одним із видів сублімації є творчість.

Однак не завжди конфлікт між свідомістю та несвідомим вирішується так легко. Фрейд вважав, що саме цей конфлікт стає причиною багатьох неврозів. Часто початком хворобогенних конфліктів є дитячі переживання.

Якщо несвідоме не може безпосередньо проникнути у свідомість, то намагається проникнути "обхідним шляхом": у вигляді символічних образів, сновидінь, обмовок, забувань, помилок у писемній мові. Найбільш "гострі" конфлікти закінчуються психічними захворюваннями.

Поняття "несвідоме" спочатку використовувалося для позначення витіснених із свідомості особистості потягів, мотивів та почуттів індивіда, які заперечуються в процесі розвитку суспільства і є небажаними для соціуму. Несвідоме розумілося як вмістилище для витісненої зі свідомості індивіда психічної реальності.

Отже, між усвідомлюваним і неусвідомлюваним, свідомою і не-усвідомлюваною психічною активністю відношення досить непрості, що й породжує різного роду паралогізми: або ж свідоме підпорядковується несвідомому, впливу архетип і в, або ж, навпаки, саме категорія свідомості тлумачиться настільки широко й абсфактно, що включає в себе всю психіку з її несвідомими потягами.

Певним кроком у вивільненні від такого роду "залежностей" є підхід, що має місце у вітчизняній психології і згідно з яким свідоме в системі психіки ідентифікується із сутнісним і тому підноситься над несвідомим, підпорядковує його собі.

Психічне як частина й ціле, "стан і процес".

Розвиток психічного можна виразити за допомогою полярних, контрастуючих пар (М.Яро-шевський, О.Ткаченкд), описати у таких антиноміях, як "телеоло-гічне-механістичне (природне)", "сфуктурне-функціональне", "кі-лькісне-якісне" тощо. Проте найважливішими для характеристики сутності психічного є "діади" "частина-ціле" та "стан-процес".

Яка сутність психічної реальності? В історії психології знаходимо два найпоширеніших трактування природи психічного: атомістичне (Дж.Локк, Г.Гоббс, Д.Гартлі, Д./Тріслі та ін.) і структурно-цілісне (Г.Лейбніц, М.Вертгеймер, К.Коффка, К.Келлер та ін.). Згідно з першим, яке найповніше виявилося в асоціативній психології, психічне складається з елементарних ізольованих частинок (першооснов, "психічних клітинок"), що є "цеглинками" складніших психічних явищ. Близькими до асоціативного розуміння сутності психічного є погляди В.Вундта, який вважав, що виділені першоелементи (елементарні відчуття, почування) фупуються у складні комплекси (уявлення, почуття, вольові процеси, свідомість) завдяки алерцептив-ному синтезу. У XX ст. атомістичну традицію продовжували біхе-віористично спрямована психологія, фізіологічна психологія, окремі напрями вітчизняної марксистської психології (зокрема, та її частина, що сповідує діяльнісний принцип) тощо.

Психологічний "атом" віднаходився дослідниками для того, щоб зрозуміти багатоманітні психічних явищ в їхніх істотних внуфішніх зв'язках. За такий "атом" приймалося утворення, в якому можна було віднайти всі елементи психічного у їхній єдності. На запитання, що виступає одиницею або клітинкою психічного, психологія свідомості відповідала, що такою клітинкою є елементарне відчуття, з позицій біхевіористично спрямованої психології — це інстинкт, реакція, рефлекс. Марксистська психологія клітинкою психічного ("будівельною цеглиною") називає дію як акт практичної діяльності людини. У дії як психічному атомі наявні зачатки раціональних, емоціональних та вольових елементів психіки. Отже, з'ясувавши сутність зачатків, що є у цій "клітинці", та закони, за якими з "клітинки" створюються складні психологічні утворення (воля, мислення, свідомість тощо), можна осягнути систему психології.

Паралельно з розвитком вчень про психологічні атоми формувалась її критика. Так, В.Джемс виступив проти синтетичного методу В.Вундта, підкресливши, що за основу "синтетичного методу" береться сумнівна теорія, нібито вищі стани свідомості є складеними з простих. Вундт, на думку Джемса, засновує свої міркування не на явищах психічного життя, які безпосередньо відомі кожній людині і в наявності яких вона може переконатися кожного моменту, тобто не на цілісних та конкретних станах свідомості.

З критикою "синтетичного методу" (тобто побудови складних психічних утворень з елементарних атомів) виступили також В.Діль-тей та Е.Шпратер. Виходячи з того, що "душа не може бути компонована з частин, не може бути сконструйована шляхом складання, В.Дільтей стверджував, що психологія має йти іншим шляхом: не синтезувати складні психічні явища з гіпотетичних атомів, а бути аналітичною, тобто брати безпосередньо кожному відомі факти духовного життя й досліджувати їх.

Подібних поглядів дотримувався Шпрангер, який підкреслював, що духовний, внутрішній світ не можна будувати із елементів, як неможливо побудувати тіло з окремих часточок. Необхідним є певний принцип, який об'єднає та оживить ці часточки, тобто цілісність є первинним щодо атомів. Синтез має сенс і значущість лише остільки, оскільки елементи мисляться в цілому. Шпрангер наголошував на доцільності перевернути спосіб бачення: синтетичний метод замінити "розчленюючим аналізом".

Антагоністичною атомарній психології є й гештальтпсихологія, яка заперечує доцільність виділення елементарних одиниць, монад психічного. Вона спрямувала свою критику проти асоціаністичної психології. Принцип гештальтності виник як реакція на атомарні, механістичні тенденції, що панували в асоціативній психології. Згідно з асоціаністичними уявленнями, психологічні процеси розглядаються як сукупність об'єднаних асоціативним зв'язком окремих і незалежних один від одного елементів психічного життя.

Фундаментальною складністю, на якій "спотикалися" теорії, що будували складні психічні утворення з елементарних психічних атомів, є неможливість адекватно пояснити, завдяки чому незалежні елементи утворюють свідомість, цілісні переживання, доцільну поведінку та складні мислительні процеси. Згідно з гештальттеорією, психічні процеси та стани в принципі є цілісні, замкнені, організовані певним чином утворення, які мають свій внутрішній сенс і визначають місце та роль частинок, які в ньому наявні. Така цілісність психічних процесів та станів дістала назву структур або образів (Gestaiten), які протиставлялися випадковому конгломерату, сумарному об'єднанню психічних атомів. Гештальтська методологія дала змогу дослідникам виявити нові психологічні закономірності, факти та зв'язки (цілісність і константність сприймання), мимо яких "проходили" асоціаністи.

Отже, в історії психології існують два напрями трактування сутності психічного: згідно з першим, психічне є складеним, побудованим з елементарних частинок явищем, за другим — воно являє собою цілісне утворення, що не зводиться до "психічних атомів". Якому з цих напрямів віддати перевагу? На думку представників вітчизняної психології, ці обидва крайні варіанти є однобічними і тому неправильними. Вони вважали необхідним знайти третій шлях. Так, М.Я.Басов стверджував, що в асоціативній психології гіпер-трофованим є аналітичний бік дослідження, а в гештальтпсихології "відкинуто аналіз і гіпертрофованим є синтез", а тому правильне рішення проблеми вимагає об'єднання двох зазначених тенденцій. На його думку, дослідження завжди починається з розкладу цілого на елементи, але й ціле і його "структурна архітектоніка" мають бути з самого початку.

Суперечлива природа психічного виявляється не лише в тому, що воно є водночас єдиним цілим і системою елементів, а й у тому, що психічне являє собою діяльнісно-структурне, змінне й стале утворення. Отже, в історії психології знаходимо ще одну дихотомію: або психічне одвічно є процесом (акти судження, свідомості у Ф.Брентано, акти поведінки у Д.Кантора), або структурою (елементи свідомості у В.Вундта, риси характеру у Г.Олпорта, звички у К.Гольдштейна).

У вітчизняній науці структуру розуміли як результат і етап процесу, а процес — як зміну структури. Кожен психічний процес, за Рубінштейном, має своє результативне вираження в тому чи іншому утворенні (наприклад, сприймання як процес у сприйманні як образі предмета; мислення як процес — у тому чи іншому понятті). О.М.Ткаченко більш радикально сформулював цю тезу, підкресливши, що психічний процес є "динамікою, зміною" психічної структури або рухом психічних елементів, а структура, стан — це момент процесу, взятий у статиці. Отже, існуюча психічна структура являє собою лише перехідну ланку в ланцюгу їхніх змін, а перехід структур одна в одну, взятий у сукупності, є процесом. Тому кожне психічне явище має як процесуально-дїяльнісну, так і системну структурну природу, є і процесом, і станом.

Отже, психічне являє собою водночас ціле й сукупність елементарних частинок, статичне (структура, стан, система) і динамічне (процес, рух, діяльність). Цю суперечливість психічного можна виразити словами В.Розанова, який для пояснення невичерпності змісту явищ та наявності у них антагоністичних начал, запропонував такий "діалог" з умовним опонентом:

— Скільки можна мати уявлень та думок про предмет?

— Скільки хочете... скільки є "думок" у самому предметі: адже немає предмета без "думок", а іноді — без безлічі "думок".

— Що ж, у такому випадку, є істиною?

— Вся повнота думок. Вся сукупність думок. Страшно зупинитися на одній. Істина — в хитанні між ними.

— Невже хитання може бути принципом пошуку істини?

— Найвагомішим. Єдиним, який є непохитним. Ним квітне життя. А прийде стійкість — квіти закам'яніють, замерзнуть.

Сенс людського життя як психологічна проблема.

Проблема сен-совості існування є однією з найважливіших у психології, філософії, світогляді взагалі. Цю проблему можна сформулювати таким чином: чи варте життя того, щоб його прожити?

Які дії людини породжувалися вирішенням питання, наприклад, про істинність Птолемеєвої чи Копернікової систем, тобто проблеми про те, що навколо чого крутиться: Сонце навколо Землі чи навпаки? Люди погоджувалися або не погоджувалися з одержаними висновками, іноді використовували набуті знання у професійній діяльності й усе. А що може вчинити людина, якщо твердо вирішить, що її життя ні тепер, ні в майбутньому не має сенсу? Вона може позбавити себе життя. Отже, критерієм важливості проблеми сенсу життя є саме життя людини, мільйони (можливо мільярди впродовж людської історії, хто знає?) самогубців довели серйозність названої проблеми.

Психолог мусить .уміти допомогти людині, яка розмірковує про сенс свого буття, відвернути її від крайніх рішень, а тому повинен особливо добре засвоїти психологічну сутність названої проблеми.

Відтоді як підліток чи юнак починає замислюватися над життям, він усвідомлює, що навколо багато безсенсових речей. З етичного погляду, позбавляє життя сенсу смерть. Вона перетворює життя на незбагненну та каральну для людини загадку. Зі смертю не хоче змиритися наша душа, про це добре знають ті, у кого померли особливо близькі та дорогі їм люди. Смерть робить життя якимось ошуканством, злим жартом, нікому не потрібною суєтою. Справді, навіщо щось творити, чогось досягати, прагнути, боротися за якісь ідеали, народжувати та виховувати дітей, якщо все це тлінне, тимчасове, на все чигає смерть. "Що ми тут? — тимчасові. Землею є й у землю підеш", — писав Г.Цамблак іще на початку XV ст.

Життя є замкнене у собі коло: народження, зростання, породження нового покоління, старіння та смерть. Нове покоління проходить той самий шлях, лишаючи за собою інше, нове покоління і так до безкінечності. Смерть індивіда існує нібито для утвердження роду. Але у такому випадку життя роду є ланцюг смертей. Отже, життя є замкнене у собі коло, прагнення, яке не досягає мети, а тому з необхідністю повертається до свого витоку та повторюється знову і знову. Це розуміння абсурдності буття переживається кожною особистістю зокрема, тому стає психологічною проблемою.

Особистість впевнюється, що крім кругообігу, нічого не існує у цьому світі. Недаремно коло є символом релігійного та філософського песимізму: Геракліт писав про вічний кругообіг речовин у природі, Ф.Ніцше — про вічне повернення. Отож, у Космосі можна віднайти лише безкінечний кругообіг та безсилля мислячого духу вирватися з нього. Цю думку геніально висловив Ф.Достоєв-ський словами "чорта" в романі "Брати Карамазови": "Думаєш все про теперішню землю, — говорить "чорт" Івану Карамазову. — Але ж теперішня земля, можливо, сама мільйон разів повторювалася; ну, відживала, тріскалася, розсипалася, розкладалася на складові частини; знову вода, яже бе над твердю; потім знову комета, знову сонце, знову із сонця земля; адже цей розвиток, можливо, безкінечно повторювався, і все в одній і тій же формі, знайомій до цяточки. Нудьга найдикіша". Такий же безкінечний кругообіг на рівні біологічному.

Цікавий образ безсенсового біологічного кругообігу подав Є.Тру-бецький. Кожний з нас, писав він, бачив оголені дерева влітку зі з'їденим листям. То є робота гусениць. Весною вони лупляться з яєць, закладених у підніжжя дерев і піднімаються вгору поїдати листя. Потім, коли дерева оголені, вони перетворюються на лялечок, потім — на білих метеликів. Метелики, літаючи над землею, переживають один-єдиний радісний момент кохання, щоб потім померти у жорстоких муках під час кладки яєць, які накриваються на зиму, ніби шубою, тілом метелика. Потім знову весною з яєць лупляться черв'яки, знову повзуть, їдять, окрилюються, люблять та помирають. Лялечки, метелики, черв'яки, лялечки, метелики, черв'яки, і так до безкінечності. Ось онаочнення життєвого кола, у межах якого в тій чи іншій формі крутиться на землі всяке життя.

Отже, всяке життя є колом. Життя хлібороба, який сіє, жне і знову сіє, безкінця уподібнюється колу року, життя робітника — конвеєру, чиновника — круговороту державної машини. У цьому круговороті людина перетворюється на гвинтик невідомо для чого працюючої машини.

Але кожна людина не просто живе, вона бореться з собі подібними за існування. Живий організм живе лише тому, що поїдає інший. Отож, бореться, щоб вижити, а виживши, починає боротися з іншим. Мисляча людина бачить повсюди постійний перехід мети (життя) в засіб (боротьбу), та навпаки, Безглузда безкінечність такого перетворення свідчить про те, що людина невисоко піднялася над біологічним кругообігом. Йому, кругообігу, діяльність духу підкоряється з такою ж необхідністю, як і діяльність тіла. Окреме життя в цьому кругообігу не має сенсу, є велике Даремно.

Люди здавна усвідомили коло життєвого повторення та його безсенсовість. І своє усвідомлення помітили в міфі про Сізіфа. Боги засудили Сізіфа піднімати величезний камінь на вершину гори. Коли ж нарешті камінь був викочений, він кожного разу скочувався вниз, і так до безкінечності. Боги знали, що немає муки тяжчої, ніж безнадійна, непотрібна тяжка та вічна праця.

Є дві легенди про земне життя Сізіфа. Згідно з першою, він був хитрим багатієм, користолюбцем та жорстоким розбійником, за другою легендою, Сізіф — богоборець, що своєю хитрістю та розумом намагався протидіяти богам. Зрештою, між двома міфами немає великої різниці. За обома легендами, Сізіф бунтував проти назавжди встановленого порядку безкінечного кругообігу життя, й за це боги змусили його повторювати таке ж коло у вічності. Ми можемо уявити зведене судомою обличчя, тіло, що безкінечно напружується, щоб підняти врешті-решт камінь. У результаті довгих мук у просторі та часі, без початку й кінця, мета, здається, досягнута. Але камінь зривається і вмить скочується вниз. Сізіф спускається згори, щоб почати ще одне коло своїх мук, і так безкінечно. Цей міф трагічний, оскільки Сізіф має свідомість. Про яку кару могла б бути мова, як би він не задумувався про свою долю або мав надію на успіх? Сізіф знає про безкінечність повторення піднімання каменя, скочування його та нове піднімання і тому карається.

Отже, світові, який оточує людину, притаманне безсенсове повторення. Але людина бажає віднайти сенс буття. Для тих, хто веде "рослинне" життя, проблеми сенсу буття суб'єктивно не існує, вони не караються цією проблемою. Такі люди є частиною цього світу, проблема ж абсурдності буття виникає з моменту протиставлення себе світові.

Описане життєве коло є виявом необхідності, а людина не приймає її та бунтує проти неї: звідси проблема абсурдності буття у психологічному розумінні як суперечність між бажанням сенсу та реальністю. Вона тим більша, чим більший розрив між бажанням сенсу та дійсністю. Отже, абсурдність людського буття не є якістю людини або світу. Людина не приймає світ таким, яким він є в дійсності. Щастя людина може відчути лише у гармонії з круговоротом природи, будучи її часткою. Але мисляча людина не може задовольнитися безглуздою безкінечністю природи, не може її виправдати.

Чим же втішити себе, у чому шукати розрядку? Упевнившись у своїй скінченності, необхідно жити повним життям у тому проміжку часу, який нам відпущено, усвідомити себе володарем наданих життям днів, перетворити долю на справу власної діяльності, реалізувати все, що дано.

Крім індивідуального, маємо також родове або надіндивідуальне (колективне) несвідоме, яке властиве всьому людству або певній історичній спільноті людей, зокрема нації. Індивідуальне несвідоме складається здебільшого з інстинктів (лібідо, танатос та ін.) і афек-тогенних комплексів (комплекс Едіпа тощо), а надіндивідуальне — з архетипів.

Термін архетип у наукову психологію увів К.Юнг. Для його формування він використав та розвинув своєрідну історико-психологічну традицію пізнання людської сутності, зокрема поняття ідеї Платона та Августина, біблейські вчення та думки Філона, Арго-пагіта і більш пізніх мислителів (Ф.Ніцшета представників філософії життя).

Архетипи — це утворення психіки, які є безпосередньою психічною реальністю, своєрідною "психологічною першоматерією". У надіндивідуальному несвідомому психічна реальність відрізняється від свідомості особистості, в якому "Я" виступає суб'єктом та спрямовує свою активність на певні об'єкти. В родовому несвідомому "Я" не вичленене, воно розлите, розмите, перебуває в безпосередньому зв'язку з усім світом і ніби губиться в ньому. Оскільки "Я" не має чіткого визначення, остільки воно не протиставлене "не Я", як не протиставлені в надіндивідуальному несвідомому суб'єкт та об'єкт, релятизовані інші звичні для нас протиставлення. Надіндивідуальне несвідоме є відкритою світу та рівною йому за широтою об'єктивністю.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. М., 1984. Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об абсурде // Сумерки богов / Сост. и общ. ред. Л.А.Яковлева. М., 1989.

Роменець ВА. Історія психології XVII століття: Навч. посібник. К., 1990. Рубін штейн СЛ. Основы общей психологии. М.; Л., 1948. Ткаченко О.М. Принципи та категорії психологи. К., 1979. Фром Э. Бегство от свободы. М., 1993.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. У чому сутність мета психології, її паралогізм ів та антиномій?

2. Опишіть психологічні теорії "чистої дошки" та монадності. Чим вони протилежні одна одній? Яких Ви знаєте вітчизняних психологів — представників цих двох теорій?

3. Розкрийте сутність психофізичної проблеми. Порівняйте специфіку її вирішення Н.Мальбраншем, Б.Спінозою та С. Рубін штейном.

4. У чому сутність теорії емпіричної психофізичної взаємодії?

5. Розкажіть про основні засади матеріалістичного монізму. Чому матеріалістичний монізм заперечує психологічну причинність? Які ознаки матеріалістичної психології Ви можете назвати?

6. Який зв'язок між матеріалістичним монізмом у психології й матеріалістичним світоглядом.

7. Яким чином Ви можете довести помилковість матеріалістичного розуміння психіки?

8. Розкрийте сутність реалістичного монізму Спенсера, теорії тотожності Вундта, Ріп я, Паульсена.

9. Опишіть сутність ідеалістичного монізму та його суперечності. Яких представників цього напряму з українських психологів ви можете назвати?

10. У чому полягає сутність філософської, етичної та психологічної проблеми свободи та детермінованості психічних феноменів? Як необхідно розуміти антиномію "психічні феномени є детермінованими і водночас недетермінованими", в чому виявляється свобода людини і її залежність?

11. Розкрийте проблему співвідношення свідомого та неусвідомленого в людській психіці.

12. Які теорії атомарного розуміння психіки Ви знаєте? Опишіть теорії цілісного розуміння психіки? Як ці теорії взаємодоповнюють одна одну?

13. У чому сутність психологічної проблеми сенсовості та абсурдності життя людини?

14. Що таке архетип людської поведінки? Які архетипи Ви знаєте?

15. Опишіть співвідношення архетипу поведінки та продукту його об'єктивації — міфу й вічних проблем.

Частина друга. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ПСИХОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ: ВЧИНКОВИЙ ПІДХІД

Розділ 6. ВЧИНОК ЯК ПРИНЦИП ПОБУДОВИ ТЕОРІЇ ТА ІСТОРІЇ ПСИХОЛОГІЇ

Психологія у пошуках власного осередку.

В науці, як і в реаліях, які вона досліджує, існує загальна тенденція пошуку вихідного принципу, категорії, з якої починається саморозвиток понять, теорій, концепцій, наукових шкіл, системи науки в цілому.

У психології на роль "осередку", "клітини", "того, з чого все починається", претендували і продовжують претендувати різні — більш чи менш загальні — категорії, такі як "дух" і "душа", "свідомість" і "діяльність", "відношення" і "поведінка", "особистість", "індивідуальність" та ін.

Не заперечуючи важливого значення кожної з них для побудови системи психологічної науки, варто все ж кожну з "претенденток" піддати випробуванню на "осередковість", тобто здатність концентрувати в собі потенціал самотворення, виступати джерелом саморуху системи психіки в цілому, "обслуговувати" різні її рівні та елементи.

Саме цей критерій дає можливість зайняти певну позицію щодо тих категорій у їх традиційному розумінні, які встановлюють "диктат" метафізичних сил, вимагають визнавати людину лише маріонеткою надсуб'єктних чи ситуативних впливів, таких як "абсолютний дух" Г.В.Ф.Гегеля, "категорійний імператив" /.Канта, "колективна воля" В.Вупдта, "колективна свідомість" Е.Дюркгейма, "колективне несвідоме" К.Юнга, "лібідо" З.Фрейда та ін.

З позиції критерію "потенціал самотворення" не витримують критики підходи, що висувають на передній план категорію "ситуації*, підкреслюючи вирішальне значення середовища, соціального оточення в розвитку психіки та особистості людини. Зокрема, J/J/eei-Брюль у результаті своїх досліджень приходить до висновку про імперативний, вимушений характер поведінки індивідів під тиском колективних форм комунікації.

Визначивши стосунки індивіда й культурного середовища з самого початку як антагоністичні, представники ортодоксального психоаналізу теж вимушені були констатувати фатальну приреченість людини до невропсихічної деградації.

Дещо складніше застосувати означений критерій стосовно тих підходів, які намагаються відшукати джерело активності й рушійні сили розвитку в самому людському індивіді, в його психіці, свідомості, особистості, тобто суб'єктивному просторі.

Для визначення позиції таких психологічних побудов слід з'ясувати, які "джерела" й "сили" дійсно внутрішньо притаманні психіці, чи не є вони "псевдоджерелами" і "псевдосилами", сповненими негативною енергією психологічного захисту, "втечі" від ворожого світу.

Певною мірою це може стосуватися психології релігійного персоналізму й екзистенціальної психології, які акцентують увагу на проблемах індивідуалізованого існування, і психоаналізу, що начебто закладає у фундамент системи психіки категорію мотивації, об'єктивне значення якої у поведінці має скоріше компенсаторний, захисний, сублімаційний, ніж творчо розвиваючий характер.

З іншого боку підходить до визначення "осередку" психологія свідомості, встановлюючи паралелізм, певну незалежність існування суб'єктивної та об'єктивної сторін досвіду. В результаті активність як така визначається з позицій волюнтаризму, інтелектуалізму, пояснюється вольовими якостями індивіда чи його інтелектом, відірваними від об'єктивних умов існування. Для розвитку психіки й особистості тут існують лише суб'єктивні підстави й передумови, а зовнішній світ відіграє роль середовища, яке інтерпретується як проекція суб'єктивного.

В історії вітчизняної психології також здійснювалися численні спроби у напрямі подолання непродуктивних підходів до пошуку шляхів конструктивного синтезу позитивного досвіду, виявлення альтернатив, що дають можливість наблизитися до істинного знання про рушійні сили психічного розвитку і визначити найбільш адекватну категорію, а надалі й принцип, що інтегрує систему психології як науку про становлення і розвиток психіки.

Проте і тут критерій "потенціалу саморозвитку" невблаганно диференціював наукові підходи, концепції, напрями на ті, що мають і не мають майбутнього, стануть чи не стануть "сегментами" спіралі розвитку психологічної науки.

Найважливішим досягненням на цьому шляху слід вважати принципове переосмислення підходу до людини як живої суспільної істоти, яка власною діяльністю відтворює свою людську сутність. Саме в цьому напрямі формувалася культурно-історична концепція психічного розвитку Л.СВиготського та його послідовників — О.М.Леонтьева, П.Я .Гальперіна та ін.

Саме з цих методологічних позицій СЛ.Рубінштейн долає підхід Канта до визначення дійсності як "речі в собі", довівши можливість її присвоєння завдяки активності суб'єкта, а також підхід Гегеля про іманентність сутності людини, обгрунтувавши ідею формування суб'єкта через його власні дії.

Включаючи в буття суб'єкта, Рубінштейн його онтологічним трактуванням відразу долає парадигми гносеологізму та суб'єктивізму, так визначаючи роль суб'єкта у цьому бутті: суб'єкт своїм пізнанням і дією конструює буття, входить у нього як причина, детермінанта.

Таким чином, "потенціал саморозвитку" як критерій, на основі якого тільки й можливо визначити "осередковість" тієї чи іншої категорії, що набуває значення принципу, може знайти своє найбільш адекватне втілення в категорії суб'єкта, що здатний формувати себе своїми власними діями.

Тут ідеться не про будь-які дії суб'єкта, а дії, внутрішньо спричинені (спонтанні, авторські), творчі (перетворюючі, оновлюючі як саму людину, так і світ, що її оточує), відповідальні (як стосовно себе, так і щодо суспільства). Цим вимогам найбільшою мірою відповідає такий прояв людської активності, як учинок.

Звичайно, критерій відносності може бути застосований до будь-яких явищ. Проте, коли мова йде про самотворення індивідом як суб'єктом світу власної психіки, до уваги береться лише суттєве або ж все, що робить людина і над чим розмірковує, що вважається суттєвим для її розвитку, її життя загалом. Адже кожна думка, кожне рішення, кожна дія так чи інакше впливають на траєкторію життєвого шляху і на психічний розвиток особистості.

Приблизно так, мабуть, міркував М.М.Бахтін, розробляючи свою теорію вчинку. "Кожна думка моя з її змістом є мій індивідуально відповідальний вчинок, — писав він, — один з учинків, з яких складається все моє одиничне життя, як суцільне вчинення, бо все життя в цілому може бути розглянуте як деякий складний вчинок: я вчиняю всім своїм життям, кожний окремий акт і переживання є моментом мого житгя-вчинення".

Про який же вчинок іде мова? Про той, що схематизований у різних теоріях, чи той, що оцінюється як кінцевий продукт-результат активності суб'єкта, певною мірою відчужений від нього?

Бахтін висловився проти традиції визначення вчинку лише з боку результату, об'єктивного наслідку, ефекту, проти того, щоб розглядати сферу знання і сферу практичної дії як іманентні, "в собі" і "на себе" замкнені, незалежні та ізольовані одна від одної, зауважуючи, що теорія (знання), відірвана від практики, виявляється вправлянням у "чистій духовності", залишає вчинок у "глухому куті", висмоктує з нього всі елементи ідеального у свою автономну замкнену галузь.

За Бахтіним, вчинок — це "буття-подія", процес, що скеровується і переживається суб'єктом як автором і її учасником, котрий несе повну відповідальність за її наслідки. "Не зміст зобов'язання мене зобов'язує, а мій підпис під ним, те, що я одного разу визнав, підписав це визнання. І в момент підписання не зміст даного акту примусив поставити підпис, цей зміст не міг ізольовано спонукати до вчинку-підпису-визнання, а лише відповідно до моїх рішень дати зобов'язання — підписом-визнанням-вчинком...".

Онтологічний підхід до визначення вчинку неминуче актуалізує суб'єктно-аксіологічну парадигму з її категоріями "відношення-пе-реживання", "відношення-відповідальність", "емоційно-вольовий тон" та ін. "Все, з чим я маю справу, дане мені в емоцій но-вольовому тоні, бо все дане мені як момент події, в якій я задіяний". "Емоційно-вольовим тоном, — продовжує Бахтін, — ми позначаємо саме момент моєї активності у переживанні, переживання як моє: я мислю — вчиняю думкою... Момент здійснення думки, почуття, слова, діла є активно-відповідальною моєю установкою — емоційно-вольовою стосовно обстоювання в його цілому, в контексті дійсного єдиного й одиничного життя".

Отже, суб'єктна парадигма Рубинштейна і вчинкова парадигма Бахтіна органічно поєднуються через визнання як центральної ідеї причетності-відповідальності індивіда за все те, що він робить, про що міркує і говорить. Вчинок як "буття-подія" не здійснюється сам по собі, поза участю суб'єкта як його автора й виконавця. Крім того, індивід може визначатись як суб'єкт лише за умови наявності в його інструментальному "арсеналі" здатності до вчинку, а в системі мотивів — прагнення його здійснити.

Не випадково у Рубінштейна на певному етапі його творчості намітився перехід від осередку "дія" до осередку "вчинок", що й стало, можна вважати, певною перешкодою для завершення ним побудови системи психології. Осередок "дія" вже не влаштовував, а осередок "вчинок" вимагав нових сил і часу для його обгрунтування і запровадження в життя психологічної науки у вигляді, можливо, Ідеї "всередині-всередині буття".

Не випадково також Бахтін, розмірковуючи над "першою філософією", зупинився на онтологічній парадигмі вчинкової активності як "буття-події", підкреслюючи "авторську" роль самого суб'єкта, онтологічно причетного до цього "буття" і відповідального за наслідки "події", суб'єкта, що переживає цю причетність і цю відповідальність як факт "не-алібі в бутті".

Таким чином, суб'єктне (діюче суб'єктивне) існує у своїй найрозвинутішій формі як внутрішній вчинок, виявляє себе у формі зовнішнього вчинку й творить, формує і розвиває себе найбільш продуктивно саме через учинки. Вчинок є "осередком" суб'єктного в людині, суб'єктне є осередком суб'єктивного, а суб'єктивне — "осередком" психічного. Отже, саме вчинок є найсуттєвішим, найглибиннішим осередком психічного в широкому розумінні цього слова, що знімає в собі і суб'єктне, і суб'єктивне в їх різноманітних формах прояву людського в людині.

Вчинок як осередок психічного.

Спробуємо докладніше обгрунтувати це твердження. Як відомо, в більшості досліджень психіка визнається цілісною, інтегрованою ідеальною реальністю, кожний елемент якої генетично, структурно і функціонально пов'язаний з іншими і з системою в цілому. У гострій полеміці про те, з яких методологічних позицій підходити до пояснення цієї єдності і взаємопроникненості складових внутрішнього буття, висловлено чимало цікавих критичних зауважень і сформульовано ідей, що дають можливість науці психології відкривати нові горизонти у розв'язанні цієї складної, але дуже актуальної проблеми.

Так, існує думка, що аналіз психіки за "одиницями", як і пошук таких одиниць, — справа безперспективна. Адже, мовляв, виділивши таку одиницю, ми станемо перед нерозв'язним питанням: в силу якої наперед визначеної гармонії ці одиниці зливаються в одне ціле? Крім того, виділення частин, про які ми знаємо лише те, що вони повторюють властивості цілого, нам нічого не дає. Властивості цілого, які "повторює" одиниця, нам, отже, мають бути відомі ще до її виділення. Навіщо ж тоді взагалі виділяти цю одиницю?

Розчленування цілого на відносно незалежні і водночас пов'язані між собою елементи, частини і відновлення природної цілісності досліджуваного об'єкта: — один з необхідних способів пізнання світу взагалі і світу психіки зокрема. І тут без виділення умовних одиниць практично не обійтись. Інша річ — розглядати систему психіки у процесі її становлення, розвитку, самотворення. Тут мова має йти вже не про "одиниці", а про "осередок" психічного.

СЛ.Рубінштейн і М.Г .Ярошевський, а до них В.В.Зеньківський об'єктивно підводять історико-психологічну думку до ідеї про са-мостворюючу форму причиновості, яка через учинковий осередок психологічної системи стає системоутворюючим фактором. Тому вчинок як осередок психічної системи є суперечливою єдністю, із збереженням своєрідностей усіх сторін, визначень психічного.

Саме вчинок, на думку О.М.Ткачепка, на відміну від таких психологічних феноменів, як мотивація, інтелект, воля, характер, стосується не однієї якоїсь сторони психіки особистості (мотивапїйної, регулятивної, пізнавальної), а становить їх єдність, що відповідає реальним цілісним актам самореалізації особистості. Цілісність та "елементарність" — ось у чому перевага запропонованої "одиниці" аналізу особистості.

Отже, саме феномен вчинку задовольняє критерії визначення осередку психічного, бо здатний "зняти" в собі і "породити" із себе основні суперечності, що утворюють у їх єдності рушійну силу розвитку системи психіки в її специфічно людській якості.

Вчинок являє собою єдність внутрішнього й зовнішнього, тілесного й духовного, біологічного й соціального, індивідуального й суспільного, свідомого, несвідомого й надсвідомого, структурно, функціонально й генетично поєднує в собі ствердження і заперечення, творення і репродукування, свободу й необхідність.

З тих же причин категорія вчинку набуває значення провідного принципу психологічної науки. Категорія перетворюється в принцип, коли стає основою послідовного тлумачення (принцип рефлексологічний, гештальтистський та ін.). Категоріальний і принциповий підходи є атрибутами осередку, який не зводиться до них, а є відносно до них синтетичним утворенням. Це — "живий осередок", який цілком включає в себе всі сторони психічного, так що поза ним нічого не залишається.

Будь-який психічний стан чи процес, риса чи якість людини у своєму функціонуванні і розвитку тяжіють до одного з визначень вчинку, а сама вона прагне утвердитись у ролі його суб'єкта. Тому і кожна психологічна система може бути проаналізована й оцінена як перспективна залежно від того, наскільки вона вибудовує себе, орієнтуючись на вчинкову логіку, вчинковий принцип, категорію вчинку.

Логіка визначень вчинку як осередку психічного.

Розвиток наукової думки шляхом діалектичного заперечення "споглядально-пристосовницької" парадигми підвів людство до розуміння людини як реального, справжнього творця світу і себе в цьому світі. Поєднання свободи й необхідності у вчинковій дії вперше показує реальний динамізм поведінки, в якому людина виступає активним суб'єктом. Тепер вчинок не підлягає безпосередньому впливу субстанції, атрибутів, а мислиться складеним із ситуативного, мотиваційного та дійового компонентів, зв'язок яких виявляється життєдайним для вчинку. Людина визначається не сліпою безпосередньою дією фатуму або субстанції, а тим, що вона сама з себе робить.

Як примирити визначення вчинку зовнішніми умовами й суб'єктивністю водночас — запитання, яке хвилювало багатьох мислителів. Щоб відповісти на нього і при цьому уникнути "волюнтаризму" у трактуванні вчинку, про що вже йшлося, слід більш чітко визначитися щодо поняття умов, факторів, з одного боку, й детермінант — з іншого. Ситуативний аспект вчинку необхідно розглядати саме як такий, що зумовлює, але не спричинює активність, на відміну від суб'єктного, власне детермінуючого, визначаючого її як наслідок свого діяння.

Різноманітні ситуації можуть диференціюватися за критерієм значущості, бути віднесеними до конфліктних чи конфліктогенних, таких, що генерують із себе антагоністичні відношення індивідуального та суспільного, створюють колізії тощо.

Можна виділити також "пограничні" ситуації (типу відчуття наближення смертного часу, небезпеки існування), що звільнюють людину від суєти буднів, з особливою силою розкривають границі її буття, історичну винятковість і незамінність, її "не-алібі у бутті" (М.М.Бахтін).

Ситуацію можна позначити певною мірою як "індиферентну", коли значущим стає незначущість, що нерідко спостерігається на переломних етапах історії суспільства, в умовах різкого зростання міри невизначеності норм і цінностей, коли до краю загострюється боротьба старого з новим. За таких умов конкретна людина перестає бути цінністю взагалі, що знаходить своє відображення в почутті відокремленості від світу, самотності, безпорадності, беззахисності тощо.

Проте за таких зовнішніх умов актуалізується ситуація внутрішня, а саме: глобальне переживання невдоволеності своїм існуванням, несвободи, своєї залежності від фатуму, суб'єктного безсилля у подоланні статичності життя, що є найбільшим психотравмуючим фактором, який "сприяє" деформації свідомості і діяльності, деградації людського, розвитку загальної патології.

Рефлексія невдоволеності існуванням, основною причиною якої є деформація процесу розвитку, спричинює виникнення "суверенної" мотивації, більш чи менш усвідомленого бажання протистояти залежності, диктату, обмеженням, приреченості, що містить у собі ситуація, відстояти своє природне людське право на власний вибір, що знаменує свободу духу.

Наведене міркування, однак, не дає підстав вважати ситуацію своєрідним "спусковим гачком" для виникнення чи актуалізації мотивації саморозвитку. Пробуджуючись насамперед через ситуативну предметність, вона не зводиться до неї, а формує себе як відображення недостатності ситуації та як свою ідеальну самодостатність. Отже, мотивація опредмечується не тільки через ситуацію, а й через саму себе й цим переступає наявну предметність ситуації, висуваючи вимоги з метою перетворення її відповідно до мотивації.

Значення подій середовища встановлюється залежно від характеру цього середовища, від життєвих установок індивіда. Утворення сполучного або умовного рефлексу, а вони, на думку В.М.Бехтерева та І.П..Павлова, являють собою загальний поведінковий принцип живого, є встановлення значень, зв'язку між тими подіями, які стосовно установок цього індивіда в минулому не мали між собою зв'язків. Вибірковість зв'язку, її динаміка свідчать про активність індивіда. Він не тільки знаходить передумови ситуації, а й сам її покладає. Ситуація виступає проекцією його пристрастей на об'єктивні умови його життя. Оскільки пристрасть опредмечується, відбувається розгортання ситуації, її предметного змісту. Пристрасть згасає без цієї ситуативної предметності. Якщо пристрасть ще не знайшла цієї предметності, вона тим більше стає пристрастю, або стражданням, і тому виявляється силою, яка прагне до предметності ситуації. Пробуджуючись лише через ситуативну предметність, вона не зводиться до неї, а формує себе як відображення недостатності ситуації та як свою ідеальну достатність. Інакше мотивація опредмечується не тільки через ситуацію, а й через саму себе і цим переступає наявну "переступає" наявну предметність ситуації та висуває вимоги до неї , щоб вона змінювалася відповідно до мотивації.

Виникає протиставлення ситуації та мотивації. Опредмечуючись відповідно до своєї пристрасті, мотивація зникає, втілюється в дію, вичерпується в ній. Адже це — дія, спрямована на її втілення. Ситуація стає такою, як цього вимагає мотивація. Тоді настає вчин-кове перетворення світу й самого індивіда. Такою ж мірою, як ситуація антагоністична мотивації, остання взаємно антагоністична дії. Зміна ситуації відповідно до зміни мотивації породжує вчинкову дію. У самій ситуації виявляється значущість, конфліктність, колізійність. Ситуативне начало багатозначне, воно роздвоюється, помножується на нескінченну кількість значень стосовно тієї ж самої події, тому воно стає подією ситуації. Це дає підставу для конфліктного відношення ситуативних значень. Доведені до свого максимального протиставлення, ці значення співвідносяться одне з одним як компоненти колізії.

Яким чином людина може подолати несвободу, залежність від стихії, фатуму, приреченості, різноманітних несприятливих обставин, ситуації загалом? Є лише один правильний шлях — через переосмислення цієї ситуації з її зовнішніми і внутрішніми умовами, чинниками і детермінантами на основі пізнання і самопізнання, перегляду своїх позицій, настанов, зміни переконань, якщо вони суперечать істині, тобто через боротьбу мотивів і вибір того єдиного, якому має бути підпорядкована вся активність.

На думку Й.Гердера, різниця між тваринами та людьми полягає втому, що перші виявляють вірність своїй природі, віддають належне необхідності, але тільки люди вдаються до сваволі у своїх вчинках. Сваволя — результат вільного вибору. Вибір, що замінив собою спадковість або насильство, є велетенським прогресом не тільки у політиці. Такою ж мірою він переносить і почуття, й уподобання з низьких місць органічної необхідності на небо ідеалізму, а з цим важко не погодитися.

Але прагнення свободи, незалежності, вільного самовизначення може мати різний контекст і по-різному усвідомлюватися, "знатися" і "переживатися" людиною. До ідеї свободи людство в цілому і кожна окрема людина приходять не відразу і не просто. Ця ідея та відповідні їй думки й почуття вистраждані в ніколи не усві-. домлюваній до кінця боротьбі з необхідністю, що спочатку виступає у вигляді розумних обмежень, а з часом набуває якості догм, які потрібно зламати.

Вчинкова спроба подолання залежності від ситуації тотожна усвідомленому прагненю до саморозвитку, до самотворення. При цьому подолання ситуації не передбачає екстремізму на зразок повного знищення того, що було чи ще існує, але не влаштовує людину. Процес творення нового включає як обов'язковий момент установлення генетичного зв'язку того, що буде, з тим що було і є тепер.

Отже, слід мати на увазі, що, звільняючися від ситуативності, так чи інакше людина вимушена розв'язувати суперечність свідомого й несвідомого — як надбаного й успадкованого (архетипового); свідомого й підсвідомого — як сучасного й минулого, забутого; свідомого й надсвідомого — як того, що зрозуміле і підкріплюється досвідом, і того, що може бути чи не бути, що є лише в прогнозах, може лише відчуватися інтуїтивно.

Вивільнення від обійм ситуації, що стримують розвиток, передбачає розв'язання суперечностей між збереженням і зміною, творенням нового, що "знімає" в собі старе, утримує його як один із аргументів логіки та історії розвитку людини.

Слід, звичайно, зауважити, що однією з реальних форм досягнення незалежності від ситуації може бути вчинковий акт, спрямований на її перетворення не тільки у внутрішньому, а й у зовнішньому плані.

Отже, першим визначенням і формою прояву вчинкової активності є подолання залежності від ситуації, умов і обставин або шляхом перетворення своїх внутрішніх позицій, або ж унесенням змін у саму ситуацію, перетворення її у напрямі, що дає змогу отримати бажані свободу і незалежність.

Проте свобода "від" має бути трансформована у свободу "для". Небезпека фіксації на ситуативних "бунтівних" учинках, котрі звільняють, відкидають, заперечують, віддзеркалює собою незрілий, інфантильний рівень учинкової активності. Шлях до наступного визначення і наступної логічної форми вчинковості пролягає через цілу низку псевдовчинків, форм довчинкової дії.

Це — вчинки за наслідуванням, зокрема з метою отримання таких же оцінок, яких заслуговує "зразок"; вчинки-демонстрації своїх переваг над іншими або вч и н к и - п роти стоя н н я масі, юрбі; вчинки альтруїстичні — "тільки для інших", і вчинки егоцентричні — "тільки для себе".

Процес генетичного самоперетворення вчинку, що нерідко здійснюється шляхом спроб і помилок, повертається до своєї справжньої природної якості лише тоді, коли на свідомому чи навіть інтуїтивно-підсвідомому рівні він починає слугувати потребі саморозвитку психіки в її різних визначеннях.

Досягнення такого роду аутентичності, однак, визначається не грою стихійних сил — внутрішніх і зовнішніх, а активністю суб'єкта, як того, хто своєю свідомою волею, поєднаною з почуттям відповідальності, враховуючи ситуацію, оголошує врешті-решт "переможця" у боротьбі мотивів, віддаючи перевагу тому, що сприяє розвитку, і відкидаючи те, що йому заважає. Таке рішення дається інколи дуже нелегко, супроводжується боротьбою з ірраціональними силами, які схильні діяти здебільшого приховано, підступно, маскуючись під нагальне і єдино правильне.

Індивід не може перманентно перебувати в колізії, і як би він не вчиняв, навіть уникаючи самого вчинку, він розкриває свою внутрішню, насамперед моральну, суть. У колізійному протиставленні виявляється мотивація, що пов'язує ці протиставлення. Між полюсами колізії виявляється пристрасть як перше мотиваційне визначення. Пристрасть шукає свій предмет і, як тільки його знаходить, стає амбівалентною і має зробити вибір для свого самовизначення. Вона не може не здійснити вибір, щоб не залишитися без самовизначення, яке є вибором із альтернатив. Вибір ніколи не вичерпується і здійснюється перманентно. Вибір як можливість стає боротьбою мотивів, яка є подальшим розвитком пристрастей.

Тільки внутрішня діалектика, боротьба мотивів, діалог із самим собою, на думку К.О.Абульханової-Славської, дають людині за всієї складності зовнішнього життя почуття внутрішньої свободи, звичку й здатність вчиняти на основі внутрішніх стимулів, з чим і пов'язане усвідомлення себе як суб'єкта, здатного змінювати хід подій.

Отже, впевнено можна говорити про мотиваційний вчинок, що дає змогу суб'єкту визначитись у тому, як використати свободу, відвойовану в ситуації. Це буде друге визначення вчинку як осередку, що знімає в собі, відтворює і творить рушійні сили психічного розвитку, починаючи від інстинктів, глибинних неусвідомлюваних потягів до чітко усвідомлюваних мотивів саморозвитку.

Мотивація саморозвитку актуалізує відповідну потребу й трансформується суб'єктом у певну мету. Проте якою мірою процеси цілевизначення і цілепокладання мають автоматичний характер? Чи ж і тут існують суперечності, подолання яких вимагає специфічно вчинкової активності?

Так, справді, в момент переходу від мотиву до цілі людина стикається з непростою проблемою відокремлення "Я хочу" від "Я повинен, зобов'язаний, вимушений". Визначення мети передбачає співвіднесення її з цілями оточення, "культурою бажань" суспільства, в якому вона живе.

Треба мати неабияку мужність, щоб утриматися від "пропозицій" відносно того, чого варто, а чого не варто "хотіти". Незапозичена мета передбачає також прояв самостійності, виявлення творчих сил і тим більших, чим далі відстає вона за змістом і формою від існуючих стандартів "цільових програм".

Процес визначення мети, цілевизначення і цілепокладання логічно завершується актуалізацією проблеми засобів, необхідних для її реалізації. Тут виявляє себе суперечність, яка завжди існує між цілями і засобами, потребами і можливостями. Виникає проблема пріоритетів у детермінації: або ж мета визначається можливостями, тобто наявністю і рівнем розвиненості засобів, мірою оволодіння ними людиною, а також умовами — зовнішніми і внутрішніми, які можуть бути сприятливими чи несприятливими, або ж засоби обираються, знаходяться чи створюються залежно від вимог, що їх визначає мета.

Ще Г.Кониський говорив про необхідність вибору засобів на основі детального обговорення та обдумування. Всяке обговорення він розумів як обов'язок шукати, які засоби необхідні для досягнення мети, вирішувати, чи всі вони, чи лише деякі однаково необхідні, які з них допомагають більше, а які менше.

Засіб має бути однієї природи з метою, її породженням, інакше він не може стати інструментом її перетворення. Отже, якщо мета полягає у тому, щоб реалізувати логіку саморозвитку, то най природ ніш им засобом досягнення такої мети може бути передусім учинок. Чому так?

Справа в тому, що саморозвиток, творення себе за рівнем креативності не мають собі аналогів у системі діяльності людини. Тим більше, що мова йде про творення власної індивідуальності, шаблонів для якої не існує. Тому слід визнати, що засоби для досягнення такої мети не можуть бути запозичені. їх можна тільки створити, утримуючись при цьому від легковажних намірів досягти максимального ефекту мінімальними витратами. Зрозумілою є психологічна напруженість цього моменту, якщо врахувати, що інститути соціалізації наввипередки пропонують "найновіші" і "найефективніші" засоби формування іззовні психіки, особистості, суб'єктності, індивідуальності тощо.

Отже, доцільно вести мову про вчинкове підпорядкування процесу творення засобів меті діяльності. Це є третє визначення вчинку. Якщо визначення мети є для суб'єкта певною мірою "вчинком свободи волі", то вибір засобів є вчинком обов'язку: засіб з необхідністю має бути підпорядкований меті.

Що означає це підпорядкування? Суб'єкт зусиллям волі і з почуттям обов'язку перед самим собою і суспільством концентрує всю свою психічну енергію, всю силу свого "Я" на тому, щоб на психофізіологічному, функціонально-психологічному, особистісному та інших рівнях усі процеси об'єдналися у єдиному напрямі, підпорядкувалися єдиній меті — меті самотворення.

Як відомо, навіть людина, переконана у правильності своєї мети, бажає її якнайповніше реалізувати і має для цього необхідні засоби, може не досягти успіху, якщо буде зволікати з рішенням про перехід до практичної дії, якщо від наміру не перейде до самої дії.

Нерішучість може мати досить вагомі підстави, не враховуючи навіть суто характерологічних факторів тривожності, невпевненості тощо. Перехід від внутрішнього (теоретичного) плану у план зовнішньої (практичної) активності може, особливо якщо мета висока, приховувати чимало небезпек для суб'єкта. Адже це — перехід в інший світ з його простором і часом, із його законами і правилами гри, зі своєрідною динамікою ситуації, передбачити яку досить складно. Ще складніше утриматися на обраних позиціях, не відмовитися від дії, коли умови (внутрішні й зовнішні) складаються не кращим чином, коли ірраціональні сили, посилюють тиск, намагаючись скористатися напруженою ситуацією перехідного етапу.

Ось що радить у цьому випадку робити Е. Фромм. Добре зрозуміло, пише він, що найважливіший фактор слід відшуковувати у співвідношенні суперечливих схильностей, особливо тих, що стосуються неусвідомлених аспектів. Але якщо ми спитаємо себе, які фактори сприяють свободі вибору, навіть коли ірраціональна схильність сильніша, то зрозуміємо, що ясне усвідомлення ситуації є вирішальним фактором під час прийняття рішення на користь кращого, а не гіршого. При цьому мова йде: 1) про усвідомлення того, що добре, а що погано; 2) про усвідомлення того, який спосіб дії у конкретній ситуації підходить для досягнення бажаної мети; 3) про усвідомлення сил, які стоять за бажанням, що відкрито виявляється, тобто про усвідомлення власних неусвідомлених бажань; 4) про усвідомлення реальних можливостей, між якими є вибір; 5) про те, які наслідки потягне за собою рішення у тому чи іншому випадку; 6) про те, що усвідомлення як таке нам не допоможе, якщо воно не йде пліч-о-пліч з бажанням діяти, з готовністю взяти на себе біль і втрати, неминучі, якщо діяти наперекір своїм пристрастям.

Справді, коли суб'єкт приймає рішення про перехід до практичних дій, він мусить переосмислити свої цілі й ще раз переконатися, що саме цього він бажає понад усе, переоцінити засоби, які збирається використати, врахувавши рівень оволодіння ними й особливості конкретної ситуації, в якій збирається діяти, її внутрішні й зовнішні аспекти.

Рівень упевненості, рішучості діяти може дуже коливатися, й інколи тільки тверда воля і палке бажання досягти мети дають змогу зробити цей ризикований перехід до незвіданого.

Таким чином, четвертим проявом і визначенням вчинку як осередку психічного, що забезпечує зв'язок внутрішнього й зовнішнього, психіки, свідомості й діяльності, імпліцитного й експліцитного, ідеального й реального, слова й діла, теоретичного й практичного, є вчинок, що дає змогу суб'єкту перейти від наміру до дії.

Щоб виконати прийняте рішення і діяти відповідно до мети, послідовно й вправно використовуючи обрані засоби, долаючи опір реальності, суб'єкту потрібна нерідко вся сила його духу, волі й енергії. Тим більше, що виконавська частина вчинкової активності може значно переважати за рівнем креативності всі попередні її прояви. Мотивація переважає дію своїм ідеальним змістом. Дія, втягнута в реальний світ, має багатший зміст, ніж мотивація. В цьому полягає одна з найважливіших суперечностей вчинку.

Отже, практична дія у її вчинковому виконанні характеризує п 'ятий різновид прояву і визначення вчинку як осередку психічного, що творить, розвиває, вдосконалює, відкидаючи і заперечуючи все те, що стримує, обмежує, змертвлює.

Проте на підставі чого можна судити, що дія має справді вчинкові! й характер. Щоб прийти до такого чи протилежного висновку, суб'єкт повинен оцінити результат своєї активності з точки зору кількісних і якісних, а також смислових критеріїв.

Оцінка результатів означає зворотний зв'язок між метою і тим, що отримано в процесі виконання. Нерідко буває досить важко утриматися від завищеної до неадекватності оцінки своїх успіхів, від самовиправдовувань у разі невдач, від знецінення самої мети чи спроби все "звалити" на несприятливі умови. Психологічний захист може запропонувати навіть варіант упевненого твердження про те, що такий, мовляв, негативний результат передбачався.

Тому зрозуміло, що для адекватної, критичної оцінки своїх дій, які претендують на вчинки, потрібна неабияка мужність і чесність, певний рівень моральності. Крім того, як зазначалося, шаблонів для виміру результатів учинку не існує. Критерії самооцінювання мають бути вироблені власними силами і творчо використовуватися стосовно кожного вчинкового прояву.

Отже, й оцінювання за певних умов може набувати, як зазначалося, характеру вчинку і виступати в цій своїй якості шостим різновидом учинкової активності, як рефлексивного за своєю природою процесу, котрий будується за принципом зворотного зв'язку. Саме в плані осмислення результатів і способів здійснення своїх учинків — тих, що вже є в досвіді, й тих, що лише плануються, формулюється смисл життя, визначається доля, оцінюється життєвий шлях людини.

Зрозуміло, що людська активність не обмежується констатацією задоволеності чи незадоволеності результатами своєї активності, як і досягненням чи недосягненням рівноваги із середовищем. Смисл людського буття полягає в тому, щоб вийти за межі кола напе-редвизначеності, виявити й реалізувати свій потенціал, досягнути максимально можливого у рівні розвитку власної психіки Й себе як її суб'єкта. Саме тому кожний учинок не вичерпується своїм конкретним змістом, а своїм ефектом післядії включається у перманентний процес самозбагачення людини результатами власної вчинкової активності. Це є сьомий і умовно останній різновид прояву і визначення вчинку, що знімає в собі всі попередні. Кожний здійснений учинок створює якісно нову ситуацію життєдіяльності індивіда, висуває нову проблему, розв'язання якої стає можливим лише у контексті саморозвитку психіки її суб'єктом.

Вчинковий принцип в історії психології.

Сучасна психологія дедалі більше схиляється до тієї думки, що єдиним механізмом, який перебуває у фокусі психічної діяльності, є механізм, або структура вчинку. На сучасному рівні досягнень психології вчинковий принцип дає змогу бачити логічну структуру психології, будувати її систему, показує шлях, яким психологія виходить зі свого самозабуття, заглиблюється у власну сферу, відбиває суто психологічні закономірності. Зрозуміти історично усвідомлювані форми вчинку означає зрозуміти якісно відмінні етапи становлення самої психології, зрозуміти її історію. Саме через структуру вчинку, як вона постає в історичному аспекті, відкривається можливість показати дійсні зв'язки психології з іншими формами людської свідомості, евристичну взаємодію між ними. Вчинок виступає також загальним феноменом людської культури.

Історик психології, "входячи" у внутрішнє ядро певної системи психології, розкриває її суперечливі сторони, усвідомлює необхідність переходу до більш розвиненої психологічної системи, не залишається скутим будь-якою системою.

Дослідження історії психології передбачає певне перенесення в ту або іншу психологічну систему, відшукання її логічного осередку, співвіднесення з ним усіх елементів структури. Адекватне відтворення ідей певного часу у зв'язку з його культурою — першочергове завдання, що стоїть перед істориком психології. Він мусить пережити "дух часу" і, виходячи з нього, покласти дану теорію на лінію розвитку, що визначається перетворенням головного осередку даної науки.

Авторська позиція історика психології має бути психологічною, її створення повинно відбуватись у межах логічної структури психології. Ця структура має увібрати в себе історичні надбання науки, переробити їх так, щоб, виходячи з логіки психології, зрозуміти її історію. Вчинок, який було названо центральним її осередком, був результатом розвитку внутрішньої логіки даної науки. Тепер він мусить бути суддею її історії.

Система психології не є тільки історичним або суто логічним феноменом. Вона містить у собі в життєвій єдності логічне та історичне. Логічні суперечності системи, розв'язуючись, стають фактами історії науки. Мова йде не про історичну форму системи та ЇЇ змістовне раціональне зерно, а про те, що один і той самий феномен системи водночас виступає і як історичне, і як логічне. Найповніше це виявляється у зв'язку логічної та історичної структури вчинку.

Логічна структура вчинку завжди в будь-яких історичних періодах містить у собі щонайменше чотири компоненти — ситуативний, мотиваційний, дійовий і післядійовий як здійснення вчинку зі "зворотним зв'язком". Історичний вияв структури вчинку показує рівень його зрілості. Таким рівнем і виявляються ситуація, мотивація, дія та післядія. Рівень зрілості є позицією, з якої розглядаються і тлумачаться всі інші компоненти структури вчинку. Кожний історичний рівень психології ставить свої акценти в цій структурі. Зміщення акцентів становить у найістотніших рисах зміст історії психології: воно є переходом до нової позиції бачення, з якої поле даної дисципліни відкриває своє зростаюче багатство. Вчинок розглядається як логічний осередок саме тому, що як психологічний феномен він являє собою осереддя психічного перетворення, поступу.

Стародавня вимога "Пізнай самого себе" не тільки означає потребу пізнання ізольованої психічної даності, тобто психіки певної особи з усіма її особливостями, а й є відправною точкою для пізнання людства з тим, аби збагатити себе його найвищими культурними досягненнями. До цієї мети прагне психологія у своєму історичному поступові.

Феномени психічного та їхні можливі зв'язки.

У мовній практиці народу закріплено велику кількість понять, якими протягом усієї своєї історії користується психологія. До них належать: "відчуття", "сприймання", "пам'ять", "мислення", "мова", "свідомість", "почуття", "інтерес", "ідеал", "поведінка", "ситуація", "мотивація", "вчинок", "темперамент", "характер", "діяльність", "творчість" та ін. Наука перетворює відоме в пізнане, загальновживане — в чітку понятійну визначеність, коли осягає структуру психічного, встановлює закономірний зв'язок між його компонентами, підпорядковуючи поняття, що відображають психічні реальності, певній системі. Зокрема, в психіці було знайдено три групи явищ, які стали предметом психології з давніх часів — розум (інтелект), почуття і воля. До розуму відносили відчуття, сприймання, пам'ять, уяву, мислення; до почуттів — стани, афекти, пристрасті; до волі — зусилля, дії, діяльнісну активність організму, що виражається в постановці мети, створенні умов її досягнення та в самому акті цього досягнення.

Групування психологічних понять у тих або інших системах не буває довільним. Воно залежить від принципових вихідних положень ученого. Ці вихідні положення, принципи не тільки впливають на тлумачення і впорядкування згаданих феноменів, й часто призводять до нігілістичного ставлення до них. Можна було б підібрати значні психологічні системи таким чином, що заперечувані в них психологічні феномени (як фікції) у своїй сукупності склали б повноту психічних проявів.

Психологічний аналіз як такий має розкрити суперечність між внутрішнім і зовнішнім, формою і змістом у всіх сторонах психологічних явищ, учинку у тому числі, причому насамперед у його основоположних визначеннях: ситуації, мотивації та характері його звершення, у вчинковому акті. Який учинок — така і людина. Цей буденний стародавній вислів, мало не трюїзм, залишався поза увагою психологів майже до середини XX ст.

До розкриття психіки людини психологи підходили з іншими, не властивими їй мірками. Психічне розуміли як таке, що складається з якихось психічних "цеглинок", поєднували їх разом і одержували будову психічного. Так міркував, зокрема, знаменитий німецький психолог другої половини XIX і першої чверті XX ст. вже згадуваний нами В.Вундт. Не конфліктна ситуація, а звуки метронома були для нього вихідною позицією. З перших рядків свого "Вступу до психології" Вундг зауважив, що метроном як "інструмент корисний не тільки під час навчання грі й співам; він є також найпростішим психологічним апаратом... так що його можна назвати засобом для демонстрування взагалі найістотнішого змісту психології свідомості" Так, 16 ударів, ідучи один за одним, дають граничний розмір для складного цілого. Перше відчуття має низхідну ясність і спускається нижче порога свідомості. Протилежне явище

— підняття над порогом свідомості. Зміст, який уявляється найбільш ясним, перебуває у фіксаційній точці свідомості, інші відчуття перебувають у полі нашої свідомості. Центральну частину нашого поля свідомості становить увага. Враження, які перебувають у стані повної ясності, свідчать про фокус уваги. Вступ до широкого обсягу свідомості Вундт називає перцепцією, а підвищення у фокусі свідомості

— аперцепцією. Це — діяльність, яка з'єднує багатоманітний зміст у впорядковане ціле. Що хоче сказати Вундт? Чим більша кількість елементів, що йдуть від органів чуття, пов'язується в єдине ціле, тим складнішою виявляється психічна діяльність у цьому акті. Увага може утримати шість елементів свідомості, аперцепція — значно більше. Аналогічно визначається обсяг свідомості й т. п. Вся психіка, за Вундтом, є великою сукупністю пов'язаних між собою елементів. Завдання психолога — виявити елементи й закони, що їх зв'язують. Ті або інші елементи психічного закріплюються в певних поняттях, які вже у своїй сукупності становлять психологічну систему.

За допомогою метронома психолог знайшов увесь зміст психічного, включаючи емоційні та вольові його компоненти. Цікаво, а як же пояснюються вчинкові дії людини, дії, в яких вона переживає гостре драматичне напруження, вчиняє в ім'я певної ідеї, справи тощо? Вундт пояснює це так: визначальним для вольових процесів є кількість і взаємодія мотивів. Якщо існує тільки один мотив, який викликає афект і його розрядку в дію, то такий вольовий процес виявляється тільки імпульсивною дією. Дії ж як результат багатьох взаємодіючих мотивів Вундт називає довільними або, якщо боротьба між мотивами була свідомою, діями на грунті вибору. Такий вигляд має психологічний обрис учинку, зроблений майстром структурної психології.

У своїх "Нарисах психології" Вундт пояснює різницю між цими трьома видами вольового процесу такими схемами:

На всіх цих трьох рисунках великі кола репрезентують загальний обсяг свідомості, центри їх — фіксаційну точку аперцепції, малі кола — мотиви дії. Вступ мотиву до фіксаційної точки є моментом вольового рішення. Рисунок А репрезентує імпульсивну дію (на основі одного мотиву); В — дію довільну, в якій є кілька мотивів, серед котрих один стає вирішальним; С — дія свідомого вибору між мотивами. Ця усвідомлювана боротьба мотивів показана стрілками, спрямованими від мотивів на фіксаційну точку свідомості.

Інтерпретація вчинку специфічна для структурної психології. Людина тут схожа на манекен, ляльку. Психіку в такому тлумаченні можна розбирати, складати з частин тощо. Людина, як її представлено в цій системі, реально не існує, та й існувати не може. Це — одна з грандіозних психологічних фікцій, велика складна іграшка, що не знає життєвих суперечностей, справжніх драматичних конфліктів. У чому ж смисл цих конфліктів? Що конфліктує в одній і тій же людині?

На це запитання спробували дати відповідь представники іншого напряму в психології. Людина вже не прислуховується до розмірених ударів метронома. Вона сприймає тяжкі удари долі. Тепер індивід перебуває в конфлікті, наче між молотом і ковадлом. Ми вже співчуваємо такому індивіду і прагнемо йому допомогти. Проте ні сам індивід, ні ми не знаємо, що з ним відбувається. "Якщо дуже енергійна дама розповідає: "На запитання мого чоловіка до лікаря, якої дієти слід дотримуватися, лікар відповів, що він може їсти і пити все, що я хочу", то ж у цій обмовці висловлено ясну й послідовну програму поведінки цієї дами". Така помилкова дія насправді начебто й не помилка, а правильний вчинок. Тільки він підмінив інший, на якого чекали.

Події з реального життя, на які звертає увагу психолог, мають бути живим утіленням його теорії. Цю начебто просту обмовку читач уже не зможе тлумачити як складену структуру елементів.

Останніх тут уже Й немає. Натомість є шари психічного — свідоме й несвідоме. Останнє могутніше, воно й спрямовує поведінку людини. В суперечці, зіткненні між двома тенденціями остаточного вираження вчинку з'являється компромісна форма обмовки. Це — психологічний факт, і як такий його піддано своєрідній інтерпретації. Психолог підбирає значну кількість аналогічних фактів і створює теорію. її було названо психоаналізом.

Компромісна форма обмовки полягала в тому, що насправді в сім'ї існував конфлікт, пов'язаний із цілковитим пануванням одного з подружжя. "Культурна мораль", соціальна природа відносин вимагали витіснення, приховування цього сімейного статусу. Ось чому люди вдаються до помилкових дій Більше того, такі помилки є типовими для культурної людини саме тому, що вона культурна. Конфлікт викликає необхідність придушувати асоціальну тенденцію, відсуваючи її в несвідоме. Але витіснений конфлікт залишається перебувати в цій панівній сфері психічного і навіть породжує невротичний характер. Цивілізація — причина неврозів, культура — суцільна невдача в історичному становленні людства.

З.Фрейд вживає термін "вчинки" людини. Але всі описувані ним випадки поведінки не являють собою вчинків, які насправді виникають в активному діянні людини. Вчинки, зумовлені біологічним і соціальним факторами, а саме так обмежує їхню природу Фрейд, це — примусові для людини дії, і вона по суті психоаналітичного вчення фаталістично їх здійснює. Факт без тлумачення, взятий сам по собі, не існує для людини. Тлумачення ніби вириває факти з мороку небуття, як промінь світла вихоплює із темряви предмети й освітлює їх по-різному залежно від своєї вихідної точки.

Вчинки — локомотиви поведінки.

Людська поведінка, що складається із вчинків, розв'язує дійсні конфлікти життя. Щоб це було можливим, самі вчинки слід тлумачити як активні фактори, або "локомотиви", поведінки. Проблема вибору і прийняття рішення стає в сучасній науковій психології однією з найважливіших проблем. Водночас дедалі впевненіше вчинок стає центральним осередком психології. Те, що робить людина, її поведінка, вчинки не можна пояснити ні своєрідною сукупністю елементів, ні шаровим (навіть — антагоністичним) характером психіки. Аналіз учинку, його рушійних сил передбачає велику сукупність позицій дослідження цього предмета. Наукове розкриття психіки має включати в себе аспекти вікові та індивідуальні, історичні та ситуативні. Тільки повне коло таких аспектів допоможе дослідницькому погляду психолога наблизитися до осягнення справжньої психологічної природи людини.

Існують три пов'язані між собою за змістом і цілеспрямованістю вчення про основний осередок психічного. Паралельний розвиток цих учень відбувався в ЗО—70-ті роки XX ст.

Вчення СЛ.Рубінштейна про основний осередок психічного.

Для розуміння істотних внутрішніх взаємозв'язків різноманітних психічних явищ СЛ.Рубинштейн пропонує знайти "клітину", або "осередок", в яких можна було б відкрити зародки усіх елементів психічного в їхній органічній єдності. Цей осередок має становити психофізичну єдність, що містить у собі основні моменти психіки в їхніх реальних взаємозв'язках, зумовлених відносинами індивіда й навколишнього світу. Як такий осередок Рубінштейн пропонує "дію", що тлумачиться ним як одиниця діяльності. "Ця "клітина" на різних ступенях історичного та індивідуального розвитку має різний зміст і структуру: від чуттєво-практичного характеру до виділення ідеальної, теоретичної діяльності". При цьому інваріантне ядро "клітини" залишається на всіх ступенях її становлення.

У самій дії Рубінштейн виділяє зовнішній і внутрішній бік, які навіть виступають як зовнішня і внутрішня дія. Зовнішній і внутрішні бік мають усі етапи, або моменти становлення дії. Щоб у цій структурі побачити в зародку всі психічні якості людини, логічний осередок психологи слід розгорнути в чіткій логічній послідовності. "Дія як "одиниця" діяльності, взята в її психологічному змісті, — це акт, який виходить з певних мотивів і спрямовується на певну мету; враховуючи умови, за яких дана мета досягається, дія виступає як розв'язування індивідом задачі, що постає. Дія як такий свідомий цілепокладаючий акт виражає основне специфічне відношення людини до світу: в ньому людина — частина світу виступає як сила, що свідомо змінює і перетворює світ". Перехід від одних визначень дії до інших Рубінштейн розуміє як перехід на основі внутрішньої необхідності й певної послідовності: потреби — сенсомоторна реакція — предметна дія і сприймання — мнемічна функція — мислення вихід за межі безпосередньої ситуації — афективно-емоційна сфера — воля з боротьбою мотивів. Розрізняючи мислительні, або інтелектуальні, емоційні та вольові процеси, Рубінштейн не встановлює ніякого диз'юнктивного поділу в дусі старої психології. Кожний психічний феномен водночас інтелектуальний, емоційний і вольовий за своєю природою. Залежно від ситуації переважає той або інший аспект. Процеси включаються в дію, дії — в діяльність.

Нову орієнтацію науково-психологічного дослідження Рубінштейн поширює на всі без винятку психічні феномени, починаючи від простих сенсомоторних процесів і завершуючи свідомо спрямованою доцільною діяльністю. Справа не в тому, що свідомість безпосередньо пов'язана з діяльністю, саму свідомість слід витлумачити як таку, що має структуру людської дії і спрямованість на певний об'єкт. Будь-який акт мислення є розв'язуванням задачі. Об'єктивний зміст її опосередковує і визначає мислительний процес. Ось чому логіка речей — об'єктів думки — виступає визначальною стосовно психіки індивіда і більш-менш адекватно відображається в його мисленні.

У структуру дії як "одиниці" діяльності Рубінштейн уводить насамперед "цілі" і "мотиви", а також предметний результат дії, який визначає об'єктивне значення її. При цьому "в контексті різних конкретних суспільних ситуацій одна і та ж дія може набути об'єктивно різного суспільного смислу". Створюючи в процесі дії об'єктивний продукт — матеріальний або духовний, людина через нього співвідноситься з іншою людиною і цим включається в суспільне життя. "На ставлення людини до речей... накладаються і з ним переплітаються ставлення людини до інших людей, до суспільства... В кожній дії людини представлено якоюсь мірою цей бік".

Рубінштейн то розводить "дію" і "вчинок", то зводить їх і майже ототожнює. Якщо вчинок визначається позицією, ставленням людини до навколишнього світу, то таку ж позицію, зрештою, має будь-яка дія людини і, мабуть, не тільки її. Вважаючи "одиницею" поведінки вчинок, а "одиницею" діяльності — "дію", Рубінштейн не перекидає логічного містка між поведінкою і діяльністю. Водночас між вчинком і дією такий місток наводиться. У результаті цього виникає об'єктивна необхідність відмовитися від такої двоїстості на користь учинку. Дія завжди є вчинком. Учинок є саме дією живої істоти взагалі, а людини — особливо. "У вчинках, у діях людей їхнє ставлення до оточуючого не тільки виражається, а й формується: дія виражає відношення, але й навпаки — дія формує відношення".

Показуючи специфічно людський характер дії, Рубінштейн непомітно здійснює перехід від "дії" до "вчинку". Під цим актом він розуміє таку дію людини, в якій виявляється її суспільна природа, тобто такий акт поведінки, в якому провідне значення набувають відносини міжлюдські. В розвитку цієї думки Рубінштейном об'єктивно зникає двоїстий характер основного осередку психічного.

Отже — дія або вчинок? Не може бути двох логічних осередків у психологічній системі. Насправді будь-яка дія підноситься до вчинку тим більше,чим гострішою стає її внутрішня динаміка, суперечність її структури. Вчинок є важкою для звершення дією і насамперед визначається колізійністю своїх моментів — ситуативного, мотиваційного і дійового. Дія — це згорнутий або ще нерозвинений вчинок. Вчинок виступає розгорнутим у своїй суперечливості, сповненою колізійності дією. Як розгорнута загострена дія вчинок не залишає поза своїми межами ніякого компонента психічного і саме тому він може і повинен слугувати логічним осередком у психології. Логічний ключ до таємничої скриньки психічного мусить мати універсальний характер. Відкриваючи одну скриньку, ми знаходимо в ній іншу, й так безкінечно.

Будь-яку дію не можна кваліфікувати як вчинок, навіть якщо перед індивідом стоїть проблема вибору. Славнозвісний Буриданів осел опинився перед проблемою вибору лише формально, і вона не становить для нього складності вчинку. Як правильно зауважив Гегель, осел одного за одним з'їсть обидва оберемки сіна — ліворуч і праворуч від нього — і не помре з голоду. Вибір оберемків сіна і поїдання їх не перетворюються у вчинковий акт і тому не можуть слугувати феноменом, що зосереджує в собі всю психіку даної істоти.

Немає рації протиставляти дію і вчинок як такі феномени, що мають і не мають морального змісту, або не виражають і виражають соціальну природу людини. Усе в ній соціальне. Будь-який пове-дінковий акт є вираженням ставлення до інших людей. Істотна відмінність дії і вчинку полягає в тому, що вчинок пов'язується з колізійністю ситуації, істотною боротьбою мотивів і необхідністю вибору, з установленням певного відношення між метою і засобами дії, і все це за умови, що такою метою і таким засобом виступає не мертвий предмет, а жива людина.

Ось цей, сповнений внутрішнього вогню і незламної сили, осередок, в якому концентрується вся людська істота, в якому вона формується і виражається, має слугувати логічним осередком психології. Життя тварин, оскільки воно стає доступним для розуміння людини, показує, на що вони здатні в гострих конфліктних для них ситуаціях. Рішення, яке обирає тварина, шоб розв'язати життєву задачу, є рішенням учинкового характеру. Не апатична дія, а схвильовуючий і оживлюючий всю психіку вчинок, який приводить до появи нових соціальних відносин, може бути осередком наукової психології. Вчинок, а не дія, розгортаючи всю драматичність вибору, показує справжню міру самовизначення і визначення з боку іншого. В цій мірі — вся людина, вся її психіка, з характером і властивостями особистості, інтересами та ідеалами, справжнім творчим натхненням.

Як осередок психічного вчинок і розкриває це психічне для допитливого розуму людини. Вчинок стає, отже, не тільки предметом, а й методичною основою для вивчення психіки. Такий справжній історичний смисл учення Рубінштейна про характер основного осередку в психології.

Дещо з іншої позиції, без посилання на праці Рубінштейна і згадки його імені, проблему основного осередку психології поставили психофізіолог і фізіолог М.О.Бернштейн (1896— 1966) у своєму вченні про "фізіологію активності" і фізіолог П.К.Анохін (1898— 1975) у своїй теорії "функціональної системи". "Фізіологія активності" у Бернштейна пов'язується з ідеєю "рефлекторного кільця", що вже передбачає самоактивність і саморегуляцію організму.

Тим самим долається старе вчення про "рефлекторну дугу". Теорія "функціональної системи" йде ще далі і включає у свій предмет принцип вибору на базі самовизначення.

Вчення М.О.Бернштейна про рефлекторне кільце і проблема логічного осередку в психології.

Визнаючи загальний факт регуляції і контролю всіх відправлень організму за принципом зворотного зв'язку, М. О. Бернштейн приходить до необхідності "заміни поняття рефлекторної дуги, не замкненої на периферії, поняттям рефлекторного кільця з безперервним співдіючим потоком аферентної сигналізації контрольного або коригуючого значення". Замість автоматизованого ланцюга простих рефлексів, пов'язаних за принципом динамічного стереотипу, фізіологія активності висуває "безперервний циклічний процес взаємодії з мінливими умовами зовнішнього і внутрішнього середовища, який розгортається і продовжується як цілісний акт аж до його завершення по суті".

Кожний значний для організму акт (рухова дія) являє собою розв язання певної задачі дії. Ця задача є закодованою в мозку "моделлю потрібного майбутнього". Для реалізації такої моделі існує процес "вірогіднісного прогнозування", що розгортається на основі сприймання актуальної ситуації та "програмування дії", яка приводить до реалізації "потрібного майбутнього". У даному програмуванні простої або ланцюгової дії можна бачити своєрідну інтерполяцію між наявною ситуацією і такою, якою вона мусить стати у світлі потреб того або іншого індивіда. Для побудови своєї теорії Бернштейн по суті використовує ряд "вчинкових" понять. Він показує вчинковий характер дій усіх рівнів, переносячи складні психологічні уявлення на нижчі рівні реагування живої істоти ("завдання" або "мета" дії). Всупереч Рубінштейну, який намагався протиставити дію і вчинок, Бернштейн показує їхній єдиний учинковий план, у зв'язку з чим каже про зміну ситуації, про розв'язання певної задачі, про її мету і т. д. Фізіологія активності має пряме відношення як до поведінки на рівні тропізм і в, так і до складних форм цілеспрямованого впливу на оточення. Це й дає підставу Бернштейну говорити про цілеспрямованість будь-якого організму. Більше того, організм не просто реагує на ситуацію або сигнально-значущий елемент, а мусить реагувати в динамічно мінливій ситуації, у зв'язку з чим вона ставить його перед необхідністю вірогіднісного прогнозу, а потім і вибору.

У теорії Бернштейна робиться акцент більше на прийняття рішення про дію, ніж на саму дію. Він визнає, що створення моделі, яка здійснює або поліпшує вибір оптимальної форми поведінки в умовах суто вірогіднісної інформації про "ходи противника", становить великі труднощі. Це пояснюється тим, що "процес життя є не "зрівноважування з навколишнім середовищем", як розуміли мислителі періоду класичного механіцизму, а подолання цього середовища, спрямоване при цьому не на збереження статусу або гомеостазу, а на рух у напрямі родової програми розвитку і самозабезпечення".

Бернштейн по суті говорить про взаємний перехід вчинку і дії; коли висуває таке положення: "Організм реактивний відносно своїх неістотних перемінних, але вищою мірою активний стосовно істотних". Акція і реакція міняються місцями. Дія стає вчинковою, набуваючи активності саме відносно істотних перемінних, хоча будь-яка дія включає прогнозування, вибір, прийняття рішення і т. п. Бернштейн наполягає на тому, що його теорія активності живої істоти не суперечить детермінізму. "Форма поведінки реактивного автомата більш відкрито детерміністична, ніж поведінка організму, який весь час вимушений здійснювати терміновий активний вибір у стохастичних умовах. Але звільнення організму від ролі реактивного автомата... ніякою мірою не означає відходу від наукового детермінізму".

Це істотне зауваження про збереження детерміністичного принципу у сфері вчинкової дії робить учинковий осередок обгрун-тованішим методологічно. Водночас розширюється наше розуміння психологічного детермінізму, в який включається ідея самотворення причинних відношень, припущення можливості їх певної ідеалізації або виходу за межі наявних об'єктивних умов. Образ потрібного майбутнього має повну силу реального подразнення і сповнює вчинок людини напруженістю незнищенної енергії. В іншій теорії осередку психічного, яка стане предметом наступного розгляду, увага акцентуватиметься головним чином на результаті вчинку, вчинкової дії, що виступить фундаментальним фактором у натуральній побудові системи психічного і психологічної системи.

Теорія функціональної системи П.К.Анохіна.

Підкреслюючи недоліки "загальних теорій систем" (Л.Берталанффі та ін.), видатний фізіолог П.К.Анохін головною їх причиною вважає відсутність у цих теоріях системоутворюючого фактора. Залишилося не розкритим, який із численної кількості компонентів, що хаотично взаємодіють між собою, є системоутворюючим, тобто організовує "впорядковану множину" — систему. Анохін системоутворюючим фактором вважає конкретний результат діяльності даної системи. На його думку, "впорядкованість у взаємодії множини компонентів системи встановлюється залежно від ступеня їх сприяння в одержанні цілою системою строго конкретного корисного результату. Ті ж ступені свободи кожного компонента системи — нейрона, які не сприяють одержанню корисного результату, усуваються з активної діяльності".

Визнаючи важливість ідеї про конкретний результат дії системи як системоутворюючий фактор, слід додати, проте, що цей результат необхідно перетворити в осередок системи у всій його складності й суперечливості. В осередку психологічному однаково важливі і ситуація, і мотив, і акт звершення, і врахування результату вчинку. У процесі переходу від фізіологічного рівня мислення до психологічного стає очевидним, що всі три названі компоненти вчинку, враховуючи і його результат, утворюють живу систему психічного. Точніше, цю роль виконує єдина вчинкова дія як така, котра в акті самотворення виступає психологічним осередком, тобто репрезентує все психічне, оскільки є його живим зосередженням, вузлом суперечностей, фокусом, основним працюючим органом його, що відображає всю повноту психічного.

Щоб створити велику систему, сам осередок мусить бути малою системою. Він є не логічним абстрактом, а живим механізмом самотворення, який сам розгортається у велику систему, створює її. Ось чому слід говорити не про фактор, а про цілісний осередок, котрий, як у мікросвіті, вміщує в собі імпліцитно увесь макросвіт. Ось чому слід підкреслити, що вся архітектура функціональної системи, виступаючи логічною моделлю поведінкового акту, є осередком психології. Результат дії функціональної системи має відношення вже безпосередньо лише до цього осередку.

Відкриваючи вузлові специфічні механізми функціональної системи, Анохін виділяє водночас ряд найважливіших компонентів вчинкової структури — аферентний синтез, прийняття рішення, формування акцептора результату дії.

Аферентний синтез.

Вирішальними компонентами аферентного синтезу виявились орієнтовно всі основні моменти вчинку — домінуюча на даний момент мотивація, обставинна аферентація, пускова аферентація, а також пам'ять. Основною умовою аферентного синтезу Анохін справедливо вважає одночасний збіг усіх чотирьох учасників цієї стадії формування функціональної системи. Конвергенція різних біологічних станів організму, наприклад голоду, болю, орієнтовно-дослідницької реакції, приводить саме до аферентного синтезу, якому відповідає така тілесна, мозкова, паралель, як інтегративний блок. Анохін показує, що синтетичний процес здійснюється на основі конвергенції збуджень на одному й тому ж самому нейроні. Аферентний синтез, який уможливлює відповідь на запитання, який саме результат буде отримано в даний момент, забезпечує постановку мети, досягненню якої буде сприяти подальше розгортання логіки функціональної системи.

Прийняття рішення.

Оцінка можливих результатів за конкретної домінуючої мотивації починається ще на стадії аферентного синтезу. Те, що відбувається на стадії "прийняття рішення", є вже результатом вибору На основі тривалої оцінки різних результатів, що внутрішньо формуються. За Анохіним, "будь-яке прийняття рішення, після того, як закінчиться аферентний синтез, є вибором найбільш відповідних ступенів свободи у тих компонентах, які повинні скласти робочу частину системи... ". Далі відбувається звільнення від надмірних ступенів свободи. Момент прийняття рішення має переважно характер раптової інтуїції.

Особливості функціональної системи, які розкриває тут Анохін, полягають у тому, що вони стосуються не тільки людини, а й тварин. Цим усувається двоїстість позиції Рубінштейна, в якій по суті фігурують два осередки — "дія" і "вчинок". Але сам Анохін допускає фізіолого-психологічну двоїстість у тлумаченні "функціональної системи". Фізіологічне моделювання вчинку не може мати завершального значення, і тут на допомогу приходить моделювання психологічне. Недостатня результативність фізіологічної інтерпретації полягає в тому, що ситуація, мотивація та вчинковий акт, який включає й реакцію на вчинок, виступають моментами, сторонами вчинку, а не його етапами. Така справжня діалектична єдність має місце тільки в межах психічного. Фізіологічне мислення все це огрублює, розкладаючи на зразок фізичного предмета.

Формування акцептора результату дії.

Подібне забарвлення має і вчення Анохіна про акцептор дії. Останній не є вираженням послідовного розвитку всього ланцюга компонентів поведінкового акту. Він відображає аферентні властивості того результату, який має бути одержаний згідно з прийнятим рішенням, а отже, акцептор випереджає хід подій у відносинах між організмом і зовнішнім світом. У зіставленні одержаного результату з результатом ідеальним постає можливість виправити збочення поведінки або ж довести недосконалий поведінковий акт до рівня досконалості. Тут доречно згадати вчення БернштеЙна про рефлекторне кільце: результат — зворотна аферентація, зіставлення — оцінка реальних результатів дії — корекція — новий результат і т. д.

Як вважає Анохін, "кожний поведінковий акт, що приносить якийсь результат, неминуче формується за принципом функціональної системи". У "загальній теорії функціональної системи" Ано-хіним було знайдено універсальні риси функціонування, ізоморфні для великої кількості об'єктів, що мають відношення до різних класів явищ.

Педагогіка, медицина, мистецтвознавство, психологія та багато інших дисциплін мають розкрити свої найпотаємніші глибини саме на грунті вчення про функціональну систему. Анохін показує, яке евристичне значення має його концепція для розкриття природи інтелекту. Вона відкриває шлях для послідовної інтерпретації усіх інших психічних феноменів. У результаті з'явиться можливість збудувати, виходячи з єдиного принципу, логічно чітку систему психології.

Вчинкова природа психічного і предмет психології.

Живий організм тварин і людини вивчають різні науки — біомеханіка, біохімія, біологія, фізіологія, функціональна анатомія, антропологія, кібернетика, соціологія та ін. До основних дисциплін, що вивчають діяльність живого організму, входить і психологія. Вона має свій спеціальний предмет вивчення. Це — психіка. Проте що саме належить до психічного, іншими словами, яка його природа, — питання, на яке немає однозначної відповіді.

Живий організм тварин і людини має дві сторони: об'єктивну, речову, тілесну, яка має свою будову, відповідні функції, що забезпечують життєвий процес, і суб'єктивну, ідеальну, яка також має свою структуру і виконує певні життєво важливі функції. Будова та функціонування живого тіла в його частинах або цілісності вивчаються багатьма природничими науками. Однак вони не досліджують суб'єктивну, ідеальну сторону живої істоти, а беруть свій предмет суто об'єктивно, як його дано об'єктивному спостереженню. Психологія цікавиться насамперед суб'єктивною, ідеальною стороною життєдіяльності організму. Проте вона виходить з того, що ця суб'єктивність, ідеальність, а рівною мірою і жива тілесність організму, не мають відокремленого існування. Воно являє собою одне, єдине, хоча і має два прояви — тілесне і суб'єктивне. Ні тілесне, ні суб'єктивне на різних рівнях своєї діяльності не можуть бути зрозумілими одне без іншого. Ось чому має існувати наука, що вивчає відношення тілесного й суб'єктивного, що в найзагальнішому вигляді можна кваліфікувати як відношення зовнішнього й внутрішнього. Такою наукою і виступає психологія.

Якби зовнішнє і внутрішнє мали один і той самий зміст, були тотожними, психологія як наука була б неможливою. Насправді, внутрішнє і зовнішнє відрізняються як за формою свого існування, так і за змістом. Між ними існують складні, суперечливі відношення, зв'язки. Вони "переходять" одне в одне і в цьому акті взаємно збагачуються. В результаті кожного такого "переходу" з'являється новий зміст у процесі життєдіяльності. Зрозуміти функціонування зовнішнього і внутрішнього в їхній відокремленості не можна. Тому й існує наука психологія, що вивчає відношення внутрішнього й зовнішнього, суб'єктивного та об'єктивного в живій істоті.

Психологія вивчає не всі тілесні акції організму, а тільки такі, що виражають внутрішній, суб'єктивний його стан, зі свого боку призводять до його виникнення, появи або сприяють цьому. Межі психології і не-психології встановлюються досить умовно. Диференціація наук, що вивчають, зокрема, живий організм, стає можливою на основі втрати інтегруючого підходу до функціональних зв'язків як всередині організму, так і зв'язків організму з його середовищем, а на рівні людини — середовищем природним і суспільним.

Саме у відносинах організму і середовища, в самому цьому взаємозв'язку і виникає суперечність внутрішнього і зовнішнього, яка примушує організм активно створювати своє середовище і самого себе як "існуючого тотожним у змінах" (Гете). Діяльнісне відношення внутрішнього і зовнішнього в живому організмі є його поведінкою. У загальному розумінні вона є вираженням певного життєвого відношення організму і середовища. Це відношення буває безпосереднім (без включення суб'єктивного опосередкування) і опосередкованим (із включенням такого опосередкування).

У ході поступального розвитку організмів, особливо з появою у людини внутрішнього плану дії (ВПД), остання набуває навіть відносної самостійності. Це, проте, не означає, що суб'єктивність може існувати поза реальними практичними діями організму. В психологічних дослідженнях було встановлено ряд кореляцій між ВПД і суб'єктивним світом людини. Суб'єктивна, розумова дія виникає на фунті практичної тілесної дії. Первісно людина здійснює певні операції з реальними предметами, а потім вона одержує можливість здійснювати ці операції в думках. Тілесна дія існує до тих пір, поки в ній і через неї здійснюється якась мета. Суб'єктивне можна розуміти як задум, а тілесну дію — як здійснення цього задуму. Зовнішня дія має смисл лише стосовно суб'єктивних намірів: можна стиснути кулак для розминки руки і для погрози. Різні дії можуть мати один і той самий смисл: образити людину можна словом і дією. Однієї й тієї ж самої мети можна досягти різними шляхами, навіть здійснюючи протилежні дії.

Глибокий зв'язок між суб'єктивним і зовнішнім, тілесним його вираженням виявляється в тому, що різні бар'єри, перепони, утруднюючи вираження бажань, досягнення мети, цілей, приводять до ґрунтовного перетворення ВПД. Якщо закрито шлях А, організм намагається йти шляхом Б. Далі виникає поведінкова компенсація, в якій організм уже здійснює щось інше. Зігнати злість на комусь означає те, що людина мусить виразити себе в дії, інакше нереалізований план, намір призведе до страждань. Слід підкреслити непрямий спосіб вираження вчинку. Крайні випадки, коли бар'єри виявляються неподоланими, можуть стати причиною невротичної поведінки. Безпосередню єдність внутрішнього і зовнішнього становлять емоції.

Суб'єктивне інколи зводять до регулятивної функції організму, але цим не вичерпується роль суб'єктивності. Вона набуває певної самостійності у своїх життєвих актах і прямує до власної самоз-вершеності.

Предмет психології визначається на основі з'ясування загальної природи психічного та його конкретних проявів у тих або інших видах людської діяльності, що становлять галузі психології. На початку історичного поступу психології її предмет обмежували суб'єктивним світом людини. Психологи (вони ж були і філософами) вивчали конкретні форми людської суб'єктивності — відчуття, мислення, пам'ять, уяву, почуття, вольові зусилля тощо. Життя, проте, свідчило, що суб'єктивне саме по собі не існує, що воно має тілесний, матеріальний субстрат і що водночас із зникненням, зруйнуванням цього субстрату психічна суб'єктивність припиняє своє існування. Минуло багато часу в становленні науки взагалі і психології зокрема, поки субстрат психічного стали пов'язувати з мозковою структурою, з вищою нервовою діяльністю.

Життя також показувало, що психічне як суб'єктивне співвідноситься не тільки з мозковим субстратом, а й з оточуючим людину середовищем. Зміст суб'єктивності береться з цього середовища, але не як просте перенесення зовнішнього у внутрішній план дії, а як відображення, як ідеальне відображення матеріального світу у вигляді його образного буття. Арістотель у зв'язку з цим зауважив, що сокира існує в психічному не у формі свого тілесного буття, а як ідеальний образ.

Практика життя і наукове спостереження показали (тут мова йде вже про XIX і XX ст.), що істотний зміст психічного, суб'єктивного береться не як мертве дзеркальне відображення навколишнього світу, а як результат практичного перетворення цього світу людською діяльністю. Звідси виникає необхідність установлення глибинного зв'язку між усіма компонентами, що входять у структуру психічного і формують її, — суб'єктивне відображення, тілесний субстрат, об'єктивна дійсність, практична, діяльнісна активність людини. Слід указати на психологічну категорію, яка була б істотною зв'язкою між усіма цими компонентами.

Об'єктивна дійсність існує для психічного в міру її практичного освоєння людиною. Але ця ж дійсність має в собі ще й ту частину, яка не освоєна, не відображена людиною ні в її знаннях, ні в діяльності. Своєю практичною дією людина весь час перетворює об'єктивне неосвоєне в об'єктивне освоєне, робить його своїм. Освоєний людиною об'єктивний світ, в який і вона сама входить як його компонент, називається ситуацією.

Суб'єктивне відображення об'єктивного світу, що здійснюється на грунті тілесного (мозкового) субстрату й виражається в утворенні образу цього світу, образу багатобічного, зокрема емоційно визначеного, активно-вольового як основи для діяльнісного відношення до об'єктивного світу, називається мотивацією. Як і ситуація, мотивація становить собою утворення, що має суб'єкт-об'єктну структуру.

Якби мотивація була суто суб'єктивним утворенням, вона ніколи не стала б основою дії, діяльності. Суб'єктивний образ об'єктивного світу, образ, що включає емоційно-вольову визначеність і стає безпосередньою причиною дії, діяльності, і породжує мотиваційну визначеність психічного. її основою є ситуаційне відношення до предметного світу. Ось чому мотивація означає спрямованість "образу", спрямованість суб'єкта на певну зміну ситуації.

Зміна ситуації в дії, що визначається мотивацією, є своєрідним актом звершення з метою перетворення відношень, існуючих між людиною і природою і відносин міжособистїсних. Все це становить єдине відношення "людина — світ" (Рубінштейн). Цей своєрідний акт, основою якого є ситуація та мотивація, є акт учинковий, як акт перетворення відношення "людина — світ".

Відношення "людина — світ" виявляються через учинкові відношення. Вони насамперед показують суб'єктивну визначеність ситуації, об'єктивну визначеність мотивації та сам учинковий акт як базу їхнього взаємного збагачуючого переходу.

Будь-яке психічне утворення є результатом самоактивності людини, яка у свою чергу виявляється через учинок. Цим і пояснюється тенденція наукової психології розглядати найважливіші психічні утворення як такі, що мають вчинкову структуру, тобто містять у собі ситуативний, мотиваційний та дійовий моменти.

Історичний розвиток науки психології є невпинне перетворення такого вчинкового осередку. Треба тільки побачити в багатоманітності осередків єдиний план. Він і становить план, або структуру, вчинку. Останній перебуває у всіх наявних осередках і є їхньою внутрішньою сутністю. Ця сутність, проте, виростає з попередніх осередків, "вилуплюється" з них як птах, переважає їх і стає самостійним осередком.

Коли йде мова про потреби, фантазію, інтерес, особистість, творчість або інші особливості психічного, ми весь час повертаємося до єдиної вихідної структури психічного, до його своєрідного "архетипу". Інакше кажучи, предметна діяльність, темперамент, гра, характер та всі інші визначення психічного можуть і мусять бути зрозумілі у своїй структурі як вчинки.

"У собі вчинкова природа психічного існує до будь-якого пізнання її. Проте відкриття і широка інтерпретація цього факту стали предметом психології тільки в наш час. Якщо в минулому структура вчинку в курсах психології розглядалася поряд з іншими психічними структурами, то нині об'єктивно в психології дедалі більшою мірою виявляється тенденція розуміння вчинкового осередку як центрального. У таких працях, як "Психологія" Т.Томашевського, "Людина і світ" С.Л.Рубінштейна, "Мораль і поведінка" С.ФАнісімова, вчин-ковий осередок виступає як логічний центр не тільки психології, а й інших гуманітарних наук, зокрема етики.

Загальну схему вчинку як логічного осередку психології можна подати в такому вигляді (див. с. 189).

Для розуміння, наприклад, творчості ця схема може бути конкретизована таким чином:

Вчинковий осередок і психологічні закономірності.

Побудова психологічного осередку — вчинку — дає можливість розкрити характер психологічних закономірностей. Формування вчинку є головною базою виникнення цих закономірностей, їхнього творчого характеру. Жодний психічний акт не здійснюється, поки остаточно не визріває його ситуативний момент, який є освоєнням середовища, соціального оточення. Розвиток ситуації являє собою освоєння незалежного від людини світу, переведення освоєного в неосвоєне, встановлення відповідних відношень. Першою детермінантою розвитку вчинку є встановлення ситуативних відношень, другою — мотиваційних, третьою — відношень дії. Суперечність, що виникає між ними, вирішується і є рушійною силою становлення психічного в цілому. Перехід ситуації в мотивацію і вчинковий акт виявляє закон достатньої підстави, або внутрішнього визрівання вчинку, — найза-гальніший його закон.

Загострення ситуаційного конфлікту, виникнення колізії переживаються людиною як амбівалентний стан, роздвоєність, як неможливість діяти, як перешкода, котру треба ліквідувати, "очиститися" від неї, здійснити катартичний ефект. Людина має тенденцію втручатися в ситуацію, доводити її до конфліктного стану, колізії, а потім — ліквідувати цей стан (закон драматичного перебігу почуттів).

Чим більше загострюється ситуаційний конфлікт, тим інтен-сивнішою стає емоційна реакція на нього і необхідність катарсису. Але катарсис може бути здійсненим лише на основі перетворення відношень, а передусім їх з'ясування. Це здійснюється на основі мотиваційної сфери. Вона є продовженням розвитку ситуації, усвідомленням ситуаційних відношень. Мотивація, зрештою, лише загострює ситуаційний конфлікт, в ньому самому відшукуються механізм і шляхи його подолання, визначаються напрям і характер зміни ситуації. Мотиваційна амбівалентність посідає тепер місце ситуаційного конфлікту. Мотивація прагне до ідеального вирішення конфлікту. Але те, чого вона може досягти, є лише мотиваційним обростанням компонентів ситуаційного конфлікту, так що між ними залишається все та ж розбіжність, яка була й до обростання. Мотивація тому продовжує розбіжність ситуативну і не встановлює сполучної ланки між своїми амбівалентними компонентами.

Ситуаційний конфлікт і мотиваційна амбівалентність розводять внаслідок свого визрівання свої протиставлені компоненти, чим ніяк не може замкнутися причиновий ланцюг. Ні ситуативно, ні мотиваційно суперечності буття не знімаються. Вони тільки усвідомлюються. І завжди перед людиною залишається можливість діяти і так, і інакше. Лише практична дія вчинку є замиканням причинового ланцюга. Але суперечність тут не згасає. Колись на тезу давньогрецького філософа Зенона про те, що рух не може відбутися, тому що його не можна мислити, було зроблено заперечення саме тим, що опонент став ходити по кімнаті, в якій відбувалася суперечка. Можна говорити про певний "дуалізм" ситуації і мотивації,- але дія завжди "моністична". Вона, зрештою, і виступає проміжною ланкою між альтернативізмом мотивації і конфліктністю ситуації.

Практична свідомість учинкової дії, замикаючи причиновий ланцюг, здійснює реальний синтез альтернатив і амбівалентності саме тому, що людина хоче вийти в бік індивідуалізації, неповторності. Саме ці риси типово характеризують вчинкову дію. Індивідуалізація, неповторність, оригінальність не є простим відкиданням альтернатив і амбівалентності, а є утриманням їх у вищому практичному синтезі. Це і є вихідним положенням для розуміння психологічних закономірностей. Усі закони психічної діяльності завершуються в принципові індивідуалізації (неповторності) та своєрідності, який у людини набуває вищого вираження у творчій діяльності. Збагнути цю творчу індивідуальність людини в історичному та індивідуальному розвитку і є вищим завданням науки психології.

Особливості психологічних закономірностей полягають у тому, що вони із загальноповедінкових стають такими, що виражають індивідуалізацію кожної живої істоти, особливо людини. Індивідуалізація — це психологічний принцип, у межах якого розгортаються певні закономірності. Потяг до творчої неповторності — одна з провідних психологічних закономірностей.

Визначення і завдання наукової психології.

Психологія — дисципліна, що досліджує механізми поведінки людини і тварини — учинки: як вони залежать від ситуації, мотивації і вчинкового акту і як вони, з іншого боку, впливають на ці свої основні компоненти. Компоненти вчинку і сам учинок як такі, що мають об'єктивне, не залежне від волі і побажань людини, існування, можуть виступити і виступають предметом інших наук — історичних, економічних, соціологічних, філософії, включаючи гносеологію, етику, естетику та ін. Історичний розвиток людства свідчить, що вчинок не відразу став предметом психології. Адже саму поведінку не розуміли як залежну від волі або сутнісних сил самої людини. Як тільки це було збагнено, вчинок став основним предметом наукової психології. Проте ситуаційні, мотиваційні та дійові сили вчинку навіть у межах наукової психології первісно не кваліфікувались як такі, а виступали у відчужених, метафізично застиглих формах. Ситуація ототожнювалася з середовищем, мотивація — зі спадковістю потягів, а сам учинковий акт тлумачили як механічну відповідь, реакцію на сукупність фізичних стимулів.

Вчинок об'єднує в одну діючу систему і середовище, і спадково дані потяги, і самі поведінкові акти, надаючи їм відповідно смислу ситуації, мотивації та вчинкового акту. В такому випадку вони виступають як компоненти, що взаємно визначають один одного. Тому все, що існує і виникає в психіці, має вчинкову природу. Багатоманітність психічних виявів лише свідчить про нескінченні можливості вчинку виступати в різних "обличчях", аж до "персони", й одночасно при цьому бути відомими майже для кожної психологічної системи утвореннями — відчуттями, сприйманнями, пам'яттю, темпераментом, характером, волею, мисленням, фантазією, почуттями, ідеалами, інтересами, потребами, обдарованістю, здатностями і власне самим собою.

Отже, вчинок є і осередком, і головним предметом психології. Він виступає також еталоном, до якого у своєму поступальному русі приміряються і від якого відступають відомі в психології феномени.

Завдання наукової психології полягає в розкритті вчинкової природи всіх психічних проявів, а отже, в побудові загальної і спеціальних теорій учинку.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Абульханова-Славская К. А., Брушлинский А. В. Философско-психологическая "концепция С. Л. Рубинштейна" . М., 1989. Абульханова-Славская К. А. Стратегия жизни. М.,1991.

Анохин П.К. Избранные труды: Философские аспекты теории функциональной системы. М., 1979.

Бахтин М. М. Философия поступка // Философия и социология науки и техники: Ежегодник. 1984-1985. М, 1986.

Бернштейн Н.А. Очерки по физиологии движений и физиологии активности. М., 1967.

Кониський Г. Філософські твори: У 2 т. К., 1990. Роменець В.А. Історія психології. К., 1978.

Роменець В.А. Історія психології Стародавнього світу і Середніх віків. К., 1983.

Роменець В.А. Історія психології епохи Просвітництва. К., 1993.

Рубинштейн СЛ. Основы общей психологии. М., 1946.

Рубинштейн СЛ. Проблемы обшей психологии. М.. 1973.

Ткаченко О. М. Принципи і категорії психологи. К., 1979.

Фромм Э. Душа человека. М., 1992.

Ярошевський М.Г. История психологии. М., Мысль. 1985.

ЗАПИТАННЯ

1. Які переваги має категорія вчинку у визначенні осередку психічного і основного принципу побудови психологічної науки?

2. У чому полягає вчинкова природа психічного?

3. Як вибудовується логіка визначення вчинку як осередку психічного?

4. Які переваги має "вчинковий" логічний осередок у системі та історії психології порівняно з осередком "дія"?

5. Які складові вчинкового осередку та їх внутрішній зв'язок?

6. Що таке ситуація в структурі вчинкового осередку?

7. Що таке мотивація в структурі вчинкового осередку?

8. Що таке дія і післядія (рефлексія) в структурі вчинкового осередку?

Розділ 7. ВЧИНКОВИЙ СМИСЛ ПСИХОЛОГІЧНИХ ФЕНОМЕНІВ: ФЕНОМЕНИ СИТУАТИВНІ

Розрізнення вражень.

Кожний, хто хоче зрозуміти психіку людини, починає зі з'ясування причин її поведінки, з аналізу факторів, які викликали ту чи іншу дію. Аналіз починається з вивчення ситуації: Чому дана ситуація зумовлює саме таку поведінку людини; які фактори тут є вирішальними; як людина реагує на ситуацію, як вона з нею взаємодіє?

Будь-який живий організм як ціле виділяється з довколишнього середовища і водночас він із цим середовищем пов'язаний. Орієнтування в довколишньому середовищі можливе на основі рецепції, тобто сприйняття дійсності як реакції на чуттєвий подразник. Рецепція як сприйняття чуттєвого подразника — це початковий момент недиференційованого акту поведінки, що виявляється в елементарних сенсомоторних реакціях (повернення голови немовляти на світло чи звук). Установлення умовно-рефлексорних зв'язків даних рецепції та ефекторної частини реакції зумовлює дедалі більшу диференціацію чуттєвих властивостей середовища. Індивід реагує не на всі подразнення, які можуть на нього діяти, й навіть не на всі фізіологічно можливі подразнення, які рецепторні механізми індивіда здатні диференціювати, а лише на ті з них, які біологічно для нього значущі.

Взаємодія з довколишнім середовищем у стані бадьорості починається з відчуття окремої властивості предмета навіть без обов'язкового зіткнення з цим предметом, із сенсорної диференціації окремого подразника, який викликає певну реакцію — фіксовану відповідь на сенсорний подразник. На основі відчуття відбувається виділення, диференціація окремих чуттєвих властивостей предмета. Відчуття — це сприйняття окремої властивості предмета або недиференційоване і неопредмечене враження від довколишнього середовища. Виникнення враження має активний характер. Індивід реагує на біологічно значущі подразники, що передбачає певну його активацію; результатом враження є відповідна реакція, конкретна поведінкова акція. Так, активність немовляти змінюється щоразу зі зміною ситуації. Спостереження свідчать, що ця активність не є випадковою. Немовля через послідовність рухів ніби перебирає ряд гіпотез, щоб пересвідчитися, яка з них ефективна в даний момент. Знайшовши правильну гіпотезу, воно перевіряє її декілька разів і потім припиняє виражену активність. Ця активність знову збільшується лише в тому випадку, коли попередня послідовність рухів не може бути використана. Такий висновок зроблено Т.Бауером на підставі матеріалів дослідження поведінки немовляти у віці двох-трьох місяців у ситуації, коли воно навчається вмикати світло поворотом голови.

Поведінка немовляти описана також X. Панучеком (1969). Він показав, що більшість немовлят навчаються вмикати світло поворотом голови вправо за досить короткий проміжок часу. Потім частота поворотів голови зменшується. Якщо змінити умови так, що світло буде вмикатися поворотом голови вліво, немовля знову почне активно повертати голову вліво. Якщо ситуація не міняється, частота поворотів знижується.

Коли починається перевірка гіпотез, немовля майже не дивиться на джерело світла, а впевнившись миттєвим поглядом, що світло є, виявляє ознаки задоволення, не звертаючи уваги на світло. Немовля дістає задоволення від розв'язання задачі. Якщо експериментальна ситуація допускає можливість взаємодії, дитина виявляє активність, показує, що вона може навчатись. Але, навчаючись, вона одночасно відчуває і дію інших подразників (освітлення кімнати, дотик пелюшок, зовнішні шуми). Чому ж дитина обирає саме цей зв'язок — поворот голови і лампочку, які механізми відбору інформації, розрізнення вражень? Не виключене існування вроджених механізмів і їх складного взаємозв'язку з оточенням.

Потяг.

Дитина реагує на зовнішні подразники; якщо можлива взаємодія, вона потребує цієї взаємодії. Проте ситуація сама по собі не може викликати і спрямовувати активність дитини. В чому ж її причина, які чинники зумовлюють цю активність? На дані запитання дослідники давали різні відповіді — потяг, інстинкти, мотиви тощо. Загальновизнаним тут було одне — твердження про своєрідні внутрішні сили організму, що спонукають його до конкретної дії. Сили можуть бути різними за походженням, можуть мати переважно біологічну, власне психологічну або синтезовану природу. Відповідно їх позначають як інстинкти, мотиви, потяги тощо. Реальне психічне життя індивіда, на думку авторів різноманітних концепцій і теорій, скеровується певним "ансамблем" спонукальних сил, провідну роль в яких відіграють, проте, якісь певні, окремі потреби, потяги, прагнення тощо.

Особливого розвитку така точка зору набула в працях 3. Фрейда, який пояснював поведінку з допомогою теорії "лібідо" і метаморфоз, яким піддаються потяги в житті людини. На противагу Фрейду А.Адлер вважав, що енергію поведінки людини передають соціальні фактори, які керують проявами "прагнення до влади". На його думку, сам факт існування людей у соціальній групі з моменту їх народження свідчить про існування "соціальних почуттів", які врівноважують егоїстичні "прагнення до влади".

У сучасній психології прийнято вважати, що в основі певних інстинктів, потягів чи прагнень індивіда лежать конкретні його потреби — біологічні, соціальні, духовні тощо. Коли ми говоримо, що факторами, які зумовлюють поведінку людини, виступають подразники (ми прокидаємося, коли вмикається світло, повертаємо голову, коли чуємо раптовий сильний звук або своє ім'я), відразу виникає запитання, чому ці фактори примушують нас діяти? І.П.Павлов вважав, що причиною цього є існування певних тенденцій в діях живого організму, які виникають під впливом зовнішніх або внутрішніх подразників і які керують життям людини й тварини. Наприклад, під впливом голоду виявляється тенденція до пошуків їжі, дія статевих гормонів веде до пошуку істоти протилежної статі тощо. Еквівалентом основних тенденцій у діях живих істот виступає поняття потреби.

Потреба — це не містична "життєва сила" і не суб'єктивне бажання чого-небудь. Вона пов'язується з характерною рисою живих істот — здатністю підтримувати сталість внутрішнього середовища, не зважаючи на зміни, що відбуваються в довколишньому середовищі (К. Бернар). Для нормального функціонування організму необхідна внутрішня рівновага всіх органів, їхня оптимальна гармонічна взаємодія. Ця рівновага часто порушується. Щоб зберегти рівновагу внутрішнього середовища, організм повинен реагувати на подразники, що порушують її (люди плескають на морозі в долоні, бігають, щоб зігрітися, обдумують способи розв'язання психологічних конфліктів та ін.). Здатність утримувати рівновагу з середовищем Павлов назвав "здатністю до саморегуляції". Мета само-регуляційної діяльності саме й полягає в задоволенні потреб.

Потреби різних індивідів неоднакові, вони залежать від структури організму, ступеня філогенетичного й онтогенетичного розвитку. Кожна людина вимагає задоволення тих потреб, без яких вона не змогла б нормально функціонувати як жива істота і використовувати свої здібності до діяльності та розвитку (К.Обуховський).

Активація.

Поведінка людини, як уже зазначалося, зумовлюється певними чинниками. Дитина вступає у взаємодію з оточенням за певного рівня фізіологічних реакцій. Існує думка, що в основі поведінки лежить континуум станів "пробудження", або ступінь активації. Під активацією розуміють загальний стан психічної "мобілізації", або "готовності", організму, посилення його фізіологічних проявів; це — "енергетична мобілізація".

Тілесні зміни, являючи собою єдність фізіологічного й психічного, мають різну форму й різний ступінь вираженості цієї єдності, тобто основу різної "інтенсивності" поведінки становить деякий континуум активації. Але всі спроби розмістити на ньому всю множину станів людини (як у поведінковому, так і у внутрішньому психічному плані) приречені на провал. Активація під час гри в теніс зовсім не та, що під час підготовки, наприклад, до складного екзамену. Рівень активації визначається дією як внутрішніх, так і зовнішніх факторів.

Континууму різних рівнів активності (від глибокого сну і проміжних стадій уваги до інтенсивних рухових реакцій) відповідають різні фізіологічні прояви. Звідси походить ідея розглядати поведінку залежно від рівня активації, який може поступово збільшуватися від стану сну до пароксизмальних станів. Такою є концепція активації Д. Ліндслея, в якій емоційна реакція є лише одним із крайніх значень континуума.

Дослідження психофізіологів показали, що в деякі моменти у людини тонус вищий, тобто вона активніша, ніж в інші періоди. Цей факт стверджується вимірами багатьох фізіологічних показників. Електрична активність шкіри посилюється під час польоту на літаку, ритм серця частішає, коли ми сидимо в кріслі у зубного лікаря. Навіть легке стискання рук викликає розширення зіниць. Але цей загальний висновок не пояснює всі прояви фізіологічних реакцій. Страх і лють — це різні фізіологічні й психічні стани. Активність різних м'язів обличчя неоднакова за різних емоцій. Увага до зовнішніх подій пов'язана з послабленням діяльності серцево-судинної системи, тоді як зосередженість на внутрішньому, на розв'язанні в думці арифметичних прикладів прискорює серцево-судинні функції.

Психологи у процесі вивчення фізіологічних реакцій організму (дихання, частоти пульсу, артеріального тиску, біохімічних і секреторних реакцій) переконалися в тому, що посилення цих фізіологічних проявів відбувається ще до того, як суб'єкт виявляє емоцію. У 1915 р. В. Кетон, дійшовши висновку, що фізіологічні зміни виступають немовби підготовкою до виконання дій, підкреслив роль "енергетичної мобілізації", яка досягає свого найвищого ступеня в емоції. Фізіологічні зміни відрізняються своєю інтенсивністю (від слабкої до сильної). Розмежувати континуум інтенсивностей фізіологічних змін майже неможливо. Проте дослідники виявили існування залежності між показником активації та якістю виконання дії. Коли активація стає надмірною, ефективність діяльності людини погіршується. Водночас вивчення континууму активації за фізіологічними показниками дало підстави стверджувати, що з посиленням мотивації, потягу якість виконання дії підвищується.

Існує оптимум мотивації, який визначає найкращу якість виконання. Цей оптимум залежить від складності завдання. Така залежність відома під назвою закону Йеркса-Додсона (1908 р.) і означає, що у випадку складного завдання оптимум досягається за слабкої мотивації, тоді як легкому завданню відповідає сильна мотивація. Очевидно, у випадку виконання легкого завдання надмірна мотивація не викликає порушень поведінки, проте такі порушення можливі в умовах виконання складних завдань. З посиленням потягу як первинної мотивації підвищується якість виконання, але до певної межі; якщо потяг надто сильний, виконання погіршується. Свідчення цьому знаходимо в повсякденному житті: учні розгублюються на екзамені, спортсмени показують результати на змаганнях гірші, ніж на тренуваннях, у бою лише третина солдатів стріляють за командою. Ситуація дає суб'єктові інформацію й через потяг визначає рівень активації.

Емоції. Природа емоцій.

Різноманітні реакції організму на об'єкт або ситуацію пов'язуються з виникненням емоцій. Це означає, що вони (об'єкт, ситуація) сприймаються не лише такими, якими вони є насправді, а й у своєму емоційному значенні. Наприклад, вівчарку ми сприймаємо не лише як собаку, а й як хижака, що нам загрожує. Будь-який акт передбачає наявність стимулу й відповіді. Поява стимулу супроводжується активацією, його вибір зумовлюється потягом, а форма відповіді (реакції), спосіб поведінки відображають взаємозв'язок між стимулом і відповіддю. Емоція виникає щоразу, коли задоволення потреби не відбувається, коли дія не досягає мети.

Фізіологу І.П.Павлову належить учення про динамічний стереотип — сталу систему реакцій-відповідей тварини і людини, яка відповідає певній комбінації зовнішніх сигналів. У разі порушення стереотипу виникають ознаки емоції. Наприклад, коли людина може втекти, вона не відчуває емоції страху. Якщо не порушується динамічний стереотип реакцій (відповідність між стимулом і реакцією), емоцій не виникає. Емоція — це реакція індивіда на ті ситуації, до яких індивід не може адаптуватися, і її значення переважно функціональне.

Емоція може викликати порушення пам'яті, навичок, заміну складних дій легшими, простішими. Ця дезорганізація зумовлюється активною реакцією суб'єкта на зміну ситуації.

Організуюче і дезорганізуюче значення емоції не тотожне її корисності. Дезорганізуючий вплив емоції може бути корисним за певної ситуації (заплакати, щоб вплинути на іншу людину; виявити наполегливість у подоланні труднощів).

Але питання про емоції — це не лише питання про відповідні реакції, які викликають порушення адаптивної поведінки. Людина як суб'єкт, котрий пізнає і змінює світ, не залишається байдужим до нього. "Око людського пізнання не сухе, навпаки зволожене пристрастями і волею", — вважав філософ Ф.Бекон. Людина — не безсторонній споглядач подій, які відбуваються, вона — їх активний учасник.

Переживання.

Як суб'єкт дії людина відчуває вплив як середовища, так і впливи своїх власних дій і вчинків, що змінюють ЇЇ взаємовідносини з оточенням; вона переживає те, що з нею відбувається, і через переживання виявляє своє ставлення до того, що її оточує, що вона робить і що відчуває. Так, ми радіємо, уявляючи зустріч із прекрасним, смуток огортає нас від згадки про розлуку з близькими, рідними. У переживаннях відображається оцінка людиною тих чи інших явищ, спонукання до дії, передбачення її наслідків.

Два переживання ніколи не можуть відчуватися водночас. Переживання не можуть існувати поряд, вони існують послідовно. Будь-які зміни, що відбуваються в змісті свідомості, впливають на емоційні переживання, змінюючи їх зміст, інтенсивність.

Зміст переживань визначається ставленням суб'єкта до навколишнього середовища. В переживаннях відображається і стан суб'єкта, зумовлений взаємовідносинами з навколишнім світом. У цих взаємовідносинах суб'єкт завжди якоюсь мірою і пасивний, і активний. Незалежно від нього існують речі, предмети, люди. Але вони — суть предмети його потреб, і тому він є залежним від них, страждаючим, пасивним. Оскільки предмети потягів і прагнень людини існують поза нею, але вони їй необхідні, важливі для прояву й утвердження суті людини, остільки суб'єкт намагається оволодіти ними, він активний у своїх переживаннях. Отже, немає загадковості в тому, що людина прагне до переживань, в тому, що її спонукає до цього.

Ступінь усвідомленості переживань може бути різним і залежить від того, якою мірою усвідомлюється саме "ставлення", яке переживається в емоції. Усвідомити емоції — значить не лише відчути переживання, а й співвіднести його з тим предметом чи особою, які його викликають і на які це переживання спрямоване. Неусвідом-лені емоції не означають непережиті емоції (такого не буває), а ті, які не співвіднесені або неадекватно співвіднесені з об'єктивним світом.

Переживання завжди суб'єтивні, інтимні. Вони не існують без людини, як існують речі, явища, предмети. Наприклад, грає музика. Ми сприймаємо мелодію. І вже від нашого Досвіду, віку, потреб залежить, що ми відчуваємо — задоволення чи незадоволення і що переживаємо — радість чи смуток. Останнє може навіть супроводжуватися слізьми та іншими проявами емоцій, що відображають смуток.

У переживаннях поєднується реальне й ідеальне. Ми не виявляємо просто емоцію, а переживаємо радість чи смуток, ніжність чи гнів. Саме це є реальністю. Ситуація, яка викликала задоволення чи незадоволення, постає в наших переживаннях ідеально, у формі образу. Ці переживання завжди реальні. Так, подія вже минула, а ми переживаємо страх, коли згадуємо про неї, або печаль, якщо згадуємо про розлуку.

Переживання — це форма вияву нашого ставлення до об'єкта, ситуації іншої людини, самої себе, це форма емоційно-чуттєвої даності нам нашого ставлення до того, що нас оточує.

Психічне і тілесне.

Аналіз емоцій не може обмежуватися аналізом феноменології переживань. Форма даності нашого ставлення до навколишнього середовища й до себе як реальності цього середовища, виявляється також і в органічних змінах, які ми відчуваємо. Це насамперед недиференційовані емоційні відчуття — приємного і неприємного, напруженості й розрядки, збудження та пригніченості. В переживаннях виявляється диференційована даність нашого ставлення — печаль, радість, гнів.

Людина може переживати гнів і відчувати при цьому задоволення. Можна переживати радість і не відчути задоволення від цього переживання.

На відміну, наприклад, від відчуттів і сприймання, які відображають зміст об'єкта, емоції відображають стан суб'єкта під час взаємодії з даним об'єктом та ставлення його до цього об'єкта й характеризуються протилежними полюсами, тобто позитивним і негативним.

Який зв'язок існує між внутрішнім, психічним, і зовнішнім, предметним, світом? Наскільки відносним є взаємозв'язок психічного й фізичного, душі й тіла, психічних і фізіологічних процесів?

Незаперечні факти повсякденного досвіду (бліднемо або червоніємо при хвилюванні, можемо "закам'яніти", відчуваючи страх, тощо) свідчать про існування між психікою та організмом, душею і тілом певних взаємовідношень.

Психічне виявляє себе в змінах у роботі серцево-судинної системи, в роботі м'язів, у діяльності головного мозку і в зміні електричного потенціалу шкіри. Але якщо зміна в роботі м'язів у стані страху для однієї людини виявляється в підвищенні рухової активності, то для іншої, навпаки, — у згасанні такої активності.

Безперечно, психічне не повинно розглядатись окремо від фізіологічного, але воно (психічне) відмінне від нервової діяльності. Мова має йти про психофізичну єдність, в якій і психічне, і фізичне зберігають свої специфічні якості, в якій поєднуються органічно-функціональна залежність психіки від мозку, від нервової системи й вихід психіки за межі внутрішньоорганічних відношень завдяки її зв'язку з об'єктом, із зовнішнім світом, що існує незалежно від неї і який вона відображає.

Тілесна функція не є простою відповіддю на психічну діяльність, на взаємодію суб'єкта з об'єктом. Вона сама є єдністю психічного й фізіологічного.

Знаходячи свій вияв у тілесних функціях, психіка одночасно виявляє і свою залежність від організму, і незалежність від нього.

Одним із перших, хто провів систематичне спостереження над тілесними змінами як зумовленими емоціями, був давньоримський лікар Гален. Його пацієнтка скаржилася на ряд фізичних симптомів і страждала емоційними порушеннями. Під час медичного огляду випадково було згадане ім'я відомого на той час танцюриста. Гален помітив, що при цьому пульс у пацієнтки став нерегулярним — різко збільшилася його частота, що свідчило про душевне збудження. І коли при подальшому обстеженні Гален час від часу згадував імена різних танцюристів, пульс у жінки змінювався лише тоді, коли вона чула саме згадане ім'я молодого танцюриста. Гален поставив діагноз — нещасливе кохання. Тілесні зміни свідчили про зміни у внутрішньому психічному світі, про інтимне.

Тілесні зміни — це єдність фізіологічного і психічного. Вони є не лише об'єктивним виразом, ознакою психологічних змін, а й однією зі сторін вияву психічного.

Від чого залежать ті чи інші зміни у фізіологічних функціях людини — від ситуації, в якій вона опиняється, чи від того, хто ця людина, якою саме вона є? Що важливіше з цих чинників при аналізі поведінки? Абстрактна відповідь на абстрактне запитання не вирішить проблему. Загальні закони поведінки й загальні закони фізіологічних реакцій будуть повністю відповідати одним ситуаціям і не відповідати іншим. Існує певний комплекс фізіологічних реакцій, характерний для даного стану (стереотип реакції). Наприклад, існує відмінність між страхом і люттю. Водночас реакція однієї людини відрізняється від реакції іншої. Так, при стресі у деяких людей реакція однієї із фізіологічних систем більш помітна, сильніше виражається, ніж реакція іншої, незалежно від типу стресу. Тобто існує також індивідуальний стереотип реакції.

Психологія не може не вивчати цей інтимний зв'язок між фізіологічними реакціями та внутрішнім психічним життям людини, взаємодію між ними.

Вияв тілесних функцій не завжди однозначний. Іззовні схожі дії можуть мати різний психологічний "підтекст". Наприклад, рухи робітника, який працює на бойні й забиває тварин, подібні до рухів людини, яка в стані люті вбиває домашню тварину, й можуть бути віднесені до агресивних рухів. Але мотиви, цілі цих рухів зовсім різні.

І фізіологічне, і психічне, оскільки вони виявляють свою єдність у тілесній функції, мають зовнішній вираз. Робота сльозових, потових, слюнних залоз, зміна артеріального тиску, робота органів травлення, різноманітні м'язові реакції, виявляючись зовні, допомагають людині як у пізнанні своєї власної поведінки, так і поведінки інших людей. У дослідженнях А.Піза показано, наприклад, що жести людей не збігаються з їхніми словами, отже, оволодіваючи мовою жестів, ми оволодіваємо ситуацією, можемо допомогти і собі, й іншим людям приймати правильні рішення в певній ситуації.

Характеристика емоцій.

Емоції — це специфічна форма взаємодії людини з довколишнім світом, спрямована на пізнання цього світу та свого місця в ньому через саму себе у формі переживань. Ця специфічність виявляється в суттєвих якостях позитивного й негативного полюсів емоції, що означає їх диференціацію. Як зазначав В.Вундт у тримірній теорії емоцій, в останніх присутні полярність приємного й неприємного, протилежності напруження і розрядки, збудження й пригніченості. Поряд зі збудженою радістю (радістю-тріумфом) існують радість спокійна (радість умиротворення, радість зворушлива) і радість напружена (радість палкої, жагучої надії, радість трепетного очікування). Так само існують напружений смуток, як тривога, збуджений смуток, близький до відчаю, і тихий смуток, в якому відчувається розрядка, смуток, близький до меланхолії.

Ці висновки Вундта близькі сучасній теорії диференційованих емоцій К.Ізарда (1980). Так, кожна людина на власному досвіді переконується, що вона відчуває саме щастя, печаль чи страх, а не просто емоцію, що вони розрізняються за внутрішніми переживаннями й за зовнішнім виглядом. Розрізняючись, емоції взаємодіють одна з одною, а також із перцептивними, когнітивними, моторними процесами і впливають як на них, так і одна на одну. Радість послаблює страх, печаль посилює відчай.

Названі особливості виступають характеристиками емоцій. Серед них розрізняють якісні характеристики (знак — позитивні чи негативні, модальність — страх, гнів, радість, сором тощо) і кількісні (сила або слабкість, збудженість і пригніченість, й інтенсивність, що визначається через напруженість — розрядку).

Емоції виявляються в різноманітних периферичних змінах, що відображаються на всіх внутрішніх, вісцеральних процесах, від яких залежить життя організму. Спираючись на такі емоційні прояви, фізіологи (В.Кеннон) підкреслювали позитивну пристосовуючу роль емоцій: вони приводять організм у стан готовності до термінового витрачання енергії, мобілізуючи всі його сили, які будуть потрібні, наприклад, у випадках страху, гніву чи болю.

У ході філогенетичного та індивідуального розвитку людини вісцеральні реакції в емоціях, залишаючися стереотипними, не відображають специфічність тих чи інших емоцій, які виникають у процесі життєво важливих актів взаємодії людини з довколишнім середовищем. Так, складна інтелектуальна робота може бути дезорганізована сильним емоційним збудженням. Емоції втрачають свій адаптивний характер. У випадку досить різких емоцій, таких, як страх і гнів, мають місце ті ж самі вісцеральні зміни (виділення адреналіну тощо). Тому вісцеральні реакції не можуть пояснити емоції в їхніх специфічних рисах.

Фізіологічний механізм емоцій не зводиться до діяльності лише периферичних процесів. Досліди В.Кеннона і Ч.Шерінгтона над оперованими кішками й собаками (після видалення частини симпатичного відділу нервової системи, роз'єднання мозку і його соматичних зв'язків тварини продовжували відчувати страх, задоволення, гнів) свідчать, що вісцеральні прояви емоцій настають після мозкового процесу, пов'язаного зі свідомим психічним процесом. Емоції включають процеси, які відбуваються як у підкоркових центрах, так і в корі великих півкуль, процеси, пов'язані насамперед з діяльністю гіпоталамусу, лімбічної системи.

Роль периферичних реакцій в емоціях досліджувалася В.Джемсом (1894) і Г.Ланге (1895), які побудували психологічну теорію емоцій. Вони вважали, що емоція — це усвідомлення тілесного збудження, яке ми відчуваємо безпосередньо після сприймання факту, який це збудження викликає. Зовнішні враження суто рефлекторно, без участі вищих центрів, зумовлюють зміни в організмі. Наступне їх усвідомлення шляхом проекції їх на кору головного мозку і становить емоцію. Визначення суттєвої ролі органічних змін в емоціях ("ми відчуваємо печаль, тому що плачемо, розлючені, бо б'ємо іншого, боїмося, бо тремтимо"), розуміння того, що без вегетативних, вісцеральних реакцій немає емоцій, все ж не дає права прибічникам цієї теорії стверджувати виключну периферичну зумовленість емоцій.

Скоріше, як зазначає К.Ізард (1980), емоції — це складний процес, що має нейрофізіологічний, нервово-м'язовий і феноменологічний аспекти. Нейрофізіологічний аспект визначається електричною активністю нервової системи (кори, гіпоталамусу, лімбічної системи). Нервово-м'язовий — це насамперед мімічна діяльність, а також пантомімічні, вісцерально-ендокринні й іноді голосові реакції. На феноменологічному рівні емоція виявляється як переживання, що має безпосередню значущість для суб'єкта.

Зміни електричної активності нервової системи можуть спостерігатися на різних рівнях активації чи під час сприймання об'єкта, чи розв'язання розумової задачі, чи аналізу конфлікту в процесі спілкування. Наявність емоції, рівень емоційності будуть визначатися, крім цього, двома іншими аспектами: 1) якою мірою включається симпатична нервова система, що регулює різноманітні периферичні зміни в діяльності внутрішніх органів, тобто тілесні зміни, що спостерігаються в емоціях, і 2) які переживання виникають на основі значущості ситуації для суб'єкта. Але таке розчленування досить умовне. Емоції хоча й чуттєві у своїй основі, але, на відміну від сприймання, вони наочні, "дають" не образ, що відображає предмет чи явище предметного світу, а відображають внутрішній стан суб'єкта. Тому вони надзвичайно інтимні й лабільні. Як тільки ми звертаємо увагу на свої тілесні зміни або на переживання, що виникли, — емоції змінюються. Таке розуміння особливостей емоцій співзвучне з гештальттеорією емоцій (К.Крюгер, 1930). Суб'єкт, який переживає емоцію, не може не звернути на неї увагу. Але звернувши увагу на, скажімо, радість, ми втрачаємо радість як емоцію з її інтенсивністю, вираженістю. Тією мірою, якою цілісне емоційне явище розчленовується так, що його частини або окремі моменти починають виступати відносно відокремлено й чітко, вони (за інших рівних умов) втрачають свою інтенсивність і виразність.

На виникнення й формування емоцій впливають оцінка інформації, фізіологічний стан і оточення.

В емоціях завжди присутня оцінка. Згідно з інформаційною теорією емоцій П.В.Сімонова, емоція — це відображення відношення між величиною потреби та ймовірністю її задоволення в даний момент. Живій істоті необхідно розрізняти впливи, оцінювати їх і будувати на цьому свою поведінку. В оцінці виявляється ставлення до цілей. Це когнітивна сторона емоцій.

Вплив середовища, когнітивних і фізіологічних факторів на виникнення емоцій продемонстровано в досліді Шахтера і Зінгера (1962 p.). Чотирьом групам піддослідних — інформовані з ейфо-ричним оточенням та інформовані з негативним емоційним оточенням, неінформовані з ейфоричним оточенням і неінформовані з негативним оточенням — було введено адреналін. Ті піддослідні, що були інформовані про побічні ефекти, спокійно виконали завдання, не звертаючи увагу на стан свого партнера. Неінформовані виявляли емоції, схожі з тими, які виявляли їхні партнери, тобто злість або ейфорію. Отже, за однакового біохімічного стану людина може виявляти різні емоції залежно від оцінки нею змін, які з нею відбуваються, і впливу на цю. оцінку соціального середовища.

Когнітивні компоненти емоцій можуть призводити до помилкових знань. Це — різні фобії, за яких оцінка загрози не відповідає дійсності (наприклад, страх закритих приміщень — клаустрофобія чи страх великого відкритого простору — агрофобія).

Внаслідок своєї предметної зумовленості емоції визначають спрямованість діяльності. Це — специфічна форма контролю за діяльністю, за її напрямом у вигляді переживань. Отже, переживання виступають регулятором діяльності. Вони можуть стимулювати її (на радощах — "гори перевертають"), так і заважати їй (у розпачі — все "падає з рук"). Причому якщо в органічних відчуттях ми фіксуємо різний ступінь розладу (аж до хаосу) фізіологічних функцій, то як переживання емоція завжди має сенс, завжди щось означає. Емоційні переживання як регулятор діяльності виконують оціночну й спонукальну функції.

В аналізі емоційних переживань можна, таким чином, виділити їхні характеристики (якісні та кількісні); особливості — реальність, суб'єктність, інтимність, предметність і ситуативність і головні регуляторні функції — оціночну й спонукальну.

Зовнішнє вираження емоцій.

Як уже зазначалося, емоція, безперечно, не обмежується переживаннями, і ми лише умовно розчленовуємо її як цілісне психічне явище, аналізуючи окремо переживання та органічні прояви. Периферичні зміни, що охоплюють організм людини в емоціях, мають і зовнішнє вираження у характерних рухах; зокрема міміці (виразних рухах обличчя), пантоміміці (виразних рухах всього тіла), а також у голосових реакціях (інтонації та тембрі голосу). Емоційні переживання виражаються не лише в сильних рухах, а й у мікрорухах (тремор рук, реакції зіниць). Леонардо да Вінчі вважав, що певна міміка є вираженням не лише переживання горя чи радості, а й різних відтінків цих переживань: брови й вуста по-різному змінюються за різних причин плачу. Це помітно під час плачу-капризу та горісного плачу.

Найвиразніше переживання виявляються в очах (існує до 85 відтінків — живі, ніжні, холодні) і в голосі (у випадку печалі він глухий, страху — покірний). "Кажи, щоб я міг тебе бачити", — прорікав Сократ.

У своєму повсякденному житті ми постійно використовуємо зовнішні виразні рухи для орієнтування в емоційному стані, настроях тих, хто нас оточує. Яке ж співвідношення існує між емоцією і виразними рухами? Вундт розглядав виразні рухи як фізичний корелят емоцій. Це відповідає теорії психофізичного паралелізму. Виразні рухи супроводжують переживання, реальний зв'язок у них існує лише з внутрішніми органічними процесами. Вони виражають фізіологічну реакцію, яка супроводжує замкнений світ внутрішніх переживань.

Дарвін і Сеченов на основі спостережень і теоретичних узагальнень довели, що риси обличчя, і особливо міміка та інші виразні рухи, відображають стан нервової системи і залежать від емоцій. Дарвін підійшов до пояснення виразних рухів з біологічної точки зору: виразні рухи є рудиментарними проявами раніше доцільних дій. Оскільки дія — це не лише зовнішній вираз поведінки, як вважали біхевіористи, а в ній розкривається і внутрішній зміст особистості, остільки виразні рухи не супроводжують емоції, а виступають зовнішньою формою їх існування.

Пояснення виразних рухів можна дати на основі психофізичної єдності, а не паралелізму. Виразні рухи — це складова емоційного прояву, їх компонент, це — неминуче продовження самих емоцій. Діти не відділяють почуття від його виразу. Суб'єктність і суб'єктивність емоцій (не існує об'єктивних корелятів любові чи ненависті, і кожен кохає й ненавидить по-своєму) не заперечують єдності емоцій і виразних рухів. Чистої суб'єктивності не існує. Вона виявляє себе в тих чи інших формах об'єктивації (для емоцій — в жестах, рухах, мигах, міміці, органічних відчуттях). Об'єктивація емоційних переживань передусім виявляється в чуттєво-предметній діяльності, в реальних формах спілкування й у самій свідомості людини. Людина свої емоції відчуває. Об'єктивація також передбачає можливість пізнання емоцій іншими людьми. Спостерігаючи виразні рухи, ми розкриваємо ставлення суб'єкта до оточення, його емоційні переживання, його духовний світ.

Виразні рухи мають індивідуальний характер. Ми сприймаємо особистісний фон, висловлений через емоції, ми проникаємо далі, за межі зовнішнього вираження: від загального, що є в багатьох суб'єктивних станах, до однакового, що є у представників одного виду, й до індивідуального. При цьому ми розпредмечуємо емоційний світ іншої людини і не лише входимо в цей світ, а через свої виразні рухи розкриваємо свій світ емоційних переживань.

Емоціям властива сигнальна функція. Вони можуть виступати у ролі як внутрішнього сигналу (цю роль виконують їхні оцінювальна та спонукальна функції), так і зовнішнього (виразна функція). Зовнішній вираз емоцій — це переклад, переведення переживань у відповідні рухи.

Виразні рухи Й виразні дії збігаються: на радощах ми не розмахуємо люто кулаками й у гніві не даруємо ніжний поцілунок. Емоції сигналізують нам про ймовірні дії, визначаючи їхню спрямованість. Порушення збігу виразних рухів і дій спостерігаються у випадку психічних захворювань, коли виразні рухи не відповідають змістові переживань і діям. У психічно хворих під час переживання горя і болю на вустах застигає посмішка. Але виразні рухи можуть мати і довільний характер. Людина за допомогою певних виразних рухів намагається приховати свої емоційні переживання. Ми формуємо своє переживання, формуючи виразні рухи. У виразній функції, як ні в чому іншому, виявляється специфічність емоцій. Але не через фізіологію і не через розуміння емоцій як суб'єктивного стану і навіть не через ставлення суб'єкта до якихось явищ. Це — цілісність суб'єктивних та об'єктивних, тобто відображальних моментів, що дані нам у нашому переживанні у вигляді єдиного процесу.

Рух.

Будь-який рух являє собою відповідь на чуттєвий подразник у вигляді сенсомоторної реакції. Рухи не можна зрозуміти й пояснити без аналізу їхнього психічного змісту, ситуації, яка їх немовби передбачає. У протилежному випадку це буде лише фізіологія рухового апарату, а не психомоторика.

Рухи впливають на об'єктивний предметний світ, змінюють його, й у цьому процесі змінюються самі, змінюють свій характер і свої властивості: від мимовільних до довільних, від простого переміщення до складної координації. Виникаючи як природно детерміновані взаємовідносини власного тіла й речей, що його оточують, рухи поступово перетворюються у складну залежність, опосередковану взаємовідносинами предметів, на які спрямовується діяльність людини. Рух — це не суто фізичне "утворення", не просто моторна функція організму. Рух виконує не орган сам по собі, а людина, й результатом його є не лише функціональні зміни стану органу, а зміна життєвої ситуації, предметний результат, зміна в психіці, яка у свою чергу впливає на характер руху, його швидкість, силу, темп, ритм, координованість, точність, пластичність і спритність.

Розвиток здатності до переміщення знаменує важливий етап у загальному розвитку дитини. Оволодіваючи простором у процесі переміщення, вона розширює, розсуває межі ситуації, яка значуща для неї, взаємодіючи з широким колом предметів та людей, що її оточують/ Дослідження моторної поведінки дітей, за Т.Бауером, свідчить, що її виникнення і спрямованість залежать від певних зовнішніх подій, від того, що оточує дитину, а не зумовлене лише "дозріванням властивостей нервової системи". В моделі Піаже первинне становлення різних форм поведінки відбувається завдяки процесам дозрівання; все, що йде за ним, визначається взаємодією з оточенням. За Ж.ІГшже, це означає, що предмет спонукає дитину дотягнутися до нього, крім того, поведінка дитини, її рухи мають бути пристосовані до розмірів, ваги і форми предмета. Це — відчуття руху. Дитина не тягнеться до предметів, розмір і вага яких їй не під силу.

Відомості про положення нашого тіла в просторі, його позу, дають нам різноманітні відчуття, що йдуть переважно від внутрішніх органів, від м'язової системи й суглобів. Відчуття руху окремих частин тіла являють собою кінестетичні відчуття, завдяки яким людина і з заплющеними очима може визначити положення свого тіла і рух його членів. Визначне місце у відчутті рухів належить м'язовому відчуттю. Саме цьому відчуттю відводив І.М.Сєчепов вирішальну роль в аналізі простору і часу, завдяки йому ми відчуваємо близькість, далину, висоту предметів, шлях і швидкість їхнього руху.

Поведінка починається з множини рухів, які координуються і організовуються в процесі розвитку дитини, в процесі взаємодії з довколишнім середовищем. Вплив середовища — це координуюча сила, яка викликає інтеграцію окремих видів рухів.

Немовля має "хватальну" реакцію, яка дає змогу йому схоплювати ті предмети, до яких доторкається його рука. Спочатку дотягування, дотик і схоплення є ізольованими. В міру того, як дитина починає зосереджено стежити за предметами, що рухаються (і далекими, й близькими), — координація око-предмет — вона помічає і свою руку. Це сприяє становленню координації око-рука. Наступний етап — об'єднання координації око-рука й око-предмет. Дитина дивиться то на свою руку, то на предмет, потім простягає руку і схоплює предмет. Отже, різні окремі види моторної поведінки остаточно координуються один з одним, у результаті чого з'являються нові форми поведінки, які детермінуються певним рядом впливів зовнішнього оточення.

Координація рухів — це інваріантна послідовність окремих рухів, операцій під впливом зовнішніх подій (поява нових предметів, уміння помітити свою руку), які пов'язують одну операцію з іншою. Дитина оволодіває рухами, їх точністю, координує різні його моторні компоненти.

У дошкільному віці діти вирізняються значною рухливістю, виникає враження особливої граціозності, пластичності їхніх рухів. Але точність рухів відстає від їхнього багатства. Моторика дитини переважно пристосована до вільного прояву в грі. Невтомність, невгамовність дитини у довільних ігрових рухах змінюється досить швидким втомленням під час виконання точних рухів, які дитина засвоює в процесі навчання письму.

Певна нерівномірність, непропорційність моторних рухів часто спостерігається у підлітка, що виявляється в специфічній незграбності, вайлуватості. Це пояснюється незавершеністю об'єднання в єдину функціональну систему процесів рухової координації. І вже у дорослої людини, яка включається в трудову діяльність, різноманітні робочі рухи, включаючи особливо тонкі, досконалі, віртуозні рухи — піаніста, скрипаля, хірурга — вирізняються чіткістю спритністю, вправністю, точністю і пластичністю, тобто відбувається заміна непотрібних рухів раціональним використанням необхідних. Ще Бернштейн у своїх дослідженнях показав, що будь-який координований рух — це відповідь на завдання, яке має сенс за своїм змістом. І саме зміст моторного завдання, а не самі по собі зовнішні властивості руху, визначають основну систему, що координує сигнали, як ті, що йдуть від предмета, так і ті, що управляють взаємодією з цим предметом (охоплення, переміщення, точність, координація і пластика), змінюється зміст завдання, змінюються і рухи.

Головним чинником розвитку рухів немовляти виступає взаємодія зовнішнього оточення з формами поведінки, що розвиваються (в тому числі й у результаті дозрівання нервових зв'язків) — від імпульсивної до довільної. Довільна поведінка передбачає зосередженість психічної активності, її конкретну спрямованість, що пов'язане з увагою.

Увага.

Координація рухів можлива у міру розвитку зорової уваги, коли дитина починає зосереджено спостерігати за предметами, що рухаються. Предмети при цьому постають виразно, чітко. Свідомість вибірково спрямовується на певний предмет, тобто існує певний взаємозв'язок свідомості й предмета, суб'єкта й об'єкта, що знаходить своє вираження в увазі. Цей взаємозв'язок виявляється в тому, що з одного боку, увага спрямовується на об'єкт, а з іншого — об'єкт привертає увагу. Отже, причини уваги саме до цього, а не іншого об'єкта криються не лише в суб'єкті, айв об'єкті.

Наявність уваги свідчить про зміну в будові психічного процесу, перехід від бачення до вглядування, від сприймання до спостереження, як ми це відзначали у немовляти в процесі розвитку рухів. Збільшується виразність, рельєфність, видимість предметів. Фізіологічним механізмом, що забезпечує таку виразність, виступає принцип домінанти.

У дослідженнях Павлова встановлена наявність у кожний даний момент у корі головного мозку ділянки з оптимальними рівнями збудження, що забезпечують найбільш чітку і ясну роботу свідомості. За нормальної діяльності центральної нервової системи поточні її завдання в середовищі, що нескінченно змінюється, викликають у ній "головне, пануюче вогнище збудження". О.О.Ухтомський позначає його терміном "домінанта". Поточні подразнення, що при цьому виникають, — це субдомінанта, яка може посилювати домінанту. Вплив домінанти визначається спрямуванням збуджень, що виникають, до головного центру збудження, посиленням стану збудження. Субдомінанта може посилювати домінанту. Але між домінантою й субдомінантою відбувається боротьба за панування. В результаті "пануюче вогнище збудження" стає субдомінантним, тобто домінанта змінює своє місце зосередження. Головного значення набуває інша ділянка кори головного мозку.

Характер співвідношення домінанти і субдомінанти лежить в основі переключення уваги, зміни вибіркового спрямування свідомості на той чи інший предмет, а також в основі посилення виразності й чіткості предметів під час дії слабких подразнень. Нам важче працювати в цілковитій тиші, ніж у звичній обстановці. Дитину немає потреби ізолювати від різноманітних подразнень.

Предмет викликає ту чи іншу поведінкову реакцію. Побачивши предмет, дитина може потягнутися за ним. Будь-яка іграшка, в якій щось зникає, а потім з'являється, привертає увагу дитини. Маніпуляції, що їх виконує дитина з предметами, вимагає зорового, сенсорного чи моторного контролю. Функції контролю виконує увага. Контроль припускає наявність передбачення. Уже в немовляти помічаємо передбачення ваги предмета за різницею у його реакціях-відповідях на предмети різної ваги, які є наслідком досвіду, як це показав Ж.Піаже. В його теорії підкреслюється, що розвиток передбачення можливий лише після того, як з'являється диференціація відповідей у реакціях. Швидше, хоча й не завжди, виникає передбачення реакції на предмет, що рухається. У віці п'яти місяців діти знають не лише те, що предмети рухаються з одного місця в інше за деякими траєкторіями, а також і те, як вони мають переміщуватися, щоб за певної швидкості потрапити з одного місця в інше. У віці 18 місяців дитина здатна передбачити вагу предмета, який вона ще не тримала в руках.

Спрямованість свідомості, психіки дитини на певний предмет, передбачення відповіді на нього пов'язані із зосередженням уваги на цьому предметі. Це означає появу фокусу, в якому зібрана психічна діяльність. Інтенсивність зосередженості, інтенсивність зв'язку з певним об'єктом або стороною дійсності — це концентрація уваги, центральний момент її прояву. Якщо ми зосереджені на якійсь справі, то не помічаємо інших сильних подразнень, які не мають відношення до цієї справи. І водночас найменша деталь, що може мати відношення до нашої справи, привертає увагу.

Увага може привертатися рефлекторно. Сильний звук, щум, новизна подразника, емоційна забарвленість його, все, що пов'язане з можливістю передбачення наслідків дії цього подразника, привертають нашу увагу до предмета. Це первинна форма уваги — мимовільна увага. Свідомо спрямована й регульована увага, в якій суб'єкт свідомо вибирає об'єкт, на який спрямовується увага, — це довільна увага. Довільна увага виростає з мимовільної й водночас довільна увага може переходити в мимовільну. Рібо зазначав, що довільна увага — це пристосування до умов соціального життя, це — явище соціологічне. Увага дитини розвивається від мимовільної до довільної, і це є важливою умовою виходу дитини з-під влади речей й випадкових обставин, це — вихід за межі предметної ситуації, пов'язаної з формуванням волі людини, зі становленням її незалежності від об'єктивного розвитку ситуації на основі її пізнання.

Людина в предметному світі.

Відразу після народження дитина потрапляє в неоднорідне предметне середовище. Довколишні предмети вона може сприймати тільки безпосередньо. За Ж.Піаже, це фаза сенсомоторного інтелекту, фаза безпосередніх дій. Тримісячне немовля не тягнеться до іграшки, якщо вона схована під хусткою чи подушкою. Оскільки можливості переміщення немовляти обмежені, воно не здатне перевірити, чи схована іграшка. Отже, іграшка не існує для дитини, якщо вона її не бачить. Щоб спонукати дитину до дії, предмет має бути значущим для неї.

Уже на першому році життя у дитини можна спостерігати зародження предметних дій — дій, які спрямовані на предмет і координуються у відповідності з цим предметом. Такі дії свідчать, з одного боку, що предмет виділяється зі свого оточення, а з іншого — що вони самі сприяють цьому виділенню. Предмет і дія ще мало розрізняються між собою; предмет головним чином виступає як об'єкт дій, з якими пов'язані афективно-моторні враження. Предметна дія регулюється сприйманням предмета й водночас сама регулює сприймання в процесі дійового контакту з предметом. У цій взаємодії формується свідомість і зароджуються основи інтелекту. Дитина опановує свій руховий апарат, стає спроможною виконувати довільні дії з предметом. Розчленовується пізнання предмета і практична дія з ним. Довколишні речі, явища, люди не лише сприймаються, вони спостерігаються. Дитина цілеспрямовано спостерігає, порівнюючи, зіставляючи. Спостерігаючи, вона виділяє себе з довколишнього середовища, може затримати дію, рухову реакцію на зовнішній подразник, інколи наслідуючи дії дорослих, які вона помітила в процесі спостереження. Оволодіння предметною дією — це суттєва передумова проникнення в довколишню дійсність, виділення суб'єкта з довколишнього середовища й формування самого суб'єкта як носія певних правил поведінки в предметному світі.

Після виповнення дитині року її середовище суттєво змінюється в результаті моторного оволодіння простором (переміщення, повзання, ходіння), модифікується і її предметний світ; предмети починають існувати для дитини, навіть якщо вона їх не бачить (пошук схованої іграшки). За Ж.Піаже, це фаза допоняттевого мислення. У віці шести-семи років можливості переміщення дитини вже значні, середовище значно розширюється, предметний світ її стає багатшим (нові ситуації, нові люди), та все ж діяльність дитини дуже конкретна, її цілі близькі й доступні (фаза конкретних операцій).

Для людини практично важливим є значення предмета, оскільки воно пов'язане з його використанням. Усвідомлення предметного значення спирається на чуттєвий зміст й одночасно уточнює Його. Сприймання — це не лише чуттєвий образ, а й усвідомлення предмета, який виділяється з навколишнього світу й протистоїть суб'єкту. Будучи усвідомленням предмета, сприймання включає акти розуміння, осмислення. Осмислити сприймання — значить усвідомити предмет, який воно відображає, в усіх його зв'язках і взаємопро-никненнях. Чуттєвий зміст сприймання піддається аналізу й синтезу, порівнянню, узагальненню. Узагальнення підготовляє перехід від сприймання до уявлення й від нього — до мислення. Наше сприймання залежить від інтелектуального контексту, в який воно включається. Відповідно до рівня й змісту наших знань ми не лише по-різному розмірковуємо, ми й по-різному безпосередньо бачимо світ, розпредмечуючи це бачення в наших діях.

Живучи і діючи, розв'язуючи завдання, які постають перед нею в процесі взаємодії з природою, людина сприймає навколишній світ. Сприймання предметів і людей, з якими вона контактує, умов, за яких проходить ця взаємодія, становить необхідну передумову свідомої людської дії. Відчуття і сприймання — це психічні процеси, що визначаються взаємодією людини з окремими властивостями чи предметом у цілому. Це відображення окремих властивостей (відчуття) чи предмета в цілому (сприймання) при безпосередньому їхньому впливові на наші органи чуттів (зір, слух тощо). Сприймаючи, людина не лише дивиться, а й бачить, не лише слухає, а й чує, іноді вдивляється і вслуховується, щоб привести образ сприймання у відповідність з предметом, бо предмет є об'єктом не лише усвідомлення, а й практичної дії, яка контролює це усвідомлення. В сприйманні предмет виділяється як відносно стійке джерело впливів на суб'єкт (через чуттєві якості) і як можливий об'єкт спрямованих на нього дій суб'єкта. Виникаючі в процесі сприймання чуттєві дані й наочний образ, що при цьому формується, відразу ж набувають предметного значення, тобто стосуються певного предмета. Цей предмет визначається поняттям, закарбованим у слові, в значенні якого зафіксовані ознаки й властивості предмета, що їх розкрила суспільна практика. Сприймаючи предмет, ми сприймаємо його відносно дії, яку з ним можна виконувати в конкретній ситуації.

Речі, явища, події, інші люди існують незалежно від людини. Всі вони є предметами потреб людини. Довколишній світ стає для людини предметним, світом через суспільну практику. Предмет дії людини — це завжди предмет, включений у стосунки між людьми. Ставлення людини до предметів неодмінно опосередковане суспільними відносинами. Через них розкривається для людини-суб'єкта предметний світ, який визначає зміст суспільної практики.

В процесі перетворення природи виникають нові предмети, що є результатом діяльності людини. Значення цих предметів зумовлене їхньою функцією в предметному світі людини. В свою чергу, ці нові предмети і їхні нові, специфічні для світу людини значення спонукають її до нових дій. У даному разі спонукання вже не є безпосередньою природною силою. Воно породжується новими потребами людини. Потреби людини еволюціонують від первинних, органічних, матеріальних — до культурних, духовних. Змінюється і їхня ієрархія. Через суспільну практику людина сама творить предметний світ, виявляючи у своїх діях своєрідність, індивідуальність психічного життя.

Темперамент.

Поняття темпераменту вживається з V ст. до н.е. — з того часу, як відомий грецький учений і лікар Гіппократ позначив таким чином стійкі індивідуальні особливості людини, динамічну своєрідність психічного, душевного життя. За Гіппократом, усі тіла — як мікрокосмос, так і макрокосмос — складаються з одних і тих самих стихій. Переважання однієї з чотирьох стихій визначає темперамент.

У перекладі з латинської темперамент — це належне співвідношення частин, змішування їх. Правильне змішування чотирьох рідин забезпечує здоров'я людини, неправильне призводить до хвороби. Виходячи з учення про чотири рідини, стихії, що їх часто називають гуморами (лат. — волога, сік), відомий лікар античності Клавдій Гален (II ст. до н.е.) розробив першу типологію темпераментів, відому й сьогодні. Переважання крові (лат. — сангвіс) створює сангвініка, переважання слизу (гр. — флегма) — флегматика, переважання жовчі (гр. — холе) — холерика, переважання чорної жовчі (гр. — мелана холе) — меланхоліка.

Темперамент визначає динаміку психічної діяльності людини, це спосіб розподілення життєвої енергії. Найстійкіші психічні якості, притаманні людині від народження, є якостями темпераменту. Як ситуативний феномен темперамент слід розглядати насамперед з його зовнішнього боку, з боку реакцій, що спостерігаються. Характерну для певного темпераменту реакцію визначають ситуативні моменти вчинкової дії.

У нормальних умовах темперамент впливає лише на індивідуальний стиль діяльності, не позначаючись на результатах. Екстремальна ситуація, яка потребує додаткової енергії, специфічної мобілізації, змінює й результати діяльності. Вимоги, що їх ставить ситуація, адресуються тим чи іншим рисам темпераменту. Так, ситуація відповідальності, конкуренції, конфлікту, залежна і незалежна від людини, провокує відгук певної інтенсивності, особливої форми залежно від темпераменту людини.

Риси темпераменту є найбільш сталими, константними порівняно з іншими особливостями людини. Динаміка психічного життя залежить і від мотивів, і від інтересів, і від емоційних станів тощо. Всі вони змінюють характер психічної діяльності. На відміну від них якості темпераменту виявляються у людини однаково, одноманітно, незважаючи на різні мотиви чи психічні стани.

Як впливають риси темпераменту на перебіг психічної діяльності? Вони змінюють швидкість виникнення психічних процесів та їхню стійкість (наприклад, швидкість сприйняття, жвавість розуму, тривалість концентрації уваги, довгочасність запам'ятовування), психічний темп і ритм, інтенсивність життєдіяльності (наприклад, активність вольового зусилля, глибина та яскравість переживання), спрямованість назовні чи всередину, на світ людей чи ідей.

Риси темпераменту — це фундамент індивідуальності, який закладається ще до народження дитини. Темпераментні реакції малечі нічим не замасковані, і спосіб поведінки, коли дитина чимось роздратована чи засмучена, говорить сам за себе. Дехто спрямовує агресивні прояви на себе, дехто — на оточення, хтось починає кричати, хтось — тихо плакати. Саме емоції стають мотиваційним поштовхом, що зумовлює виникнення темпераментної реакції.

Відому спробу пояснити природу темпераменту зробив І.П.Павлов, вивчаючи вищу нервову діяльність тварин. Він довів, що основу темпераменту становлять властивості нервової системи, а саме сила нервової системи, що залежить від працездатності нервових клітин, рівновага процесів збудження і гальмування, рухливість, тобто здатність нервових процесів швидко заступати одне одного. Співвідношення цих властивостей створює тип нервової системи. За Павловим, таких типів чотири, і вони однакові для людини і тварин. Це сильний неврівноважений тип — холерик; сильний, врівноважений, рухливий тип — сангвінік; сильний, врівноважений, інертний тип — флегматик; слабкий, загальмований тип — меланхолік.

Дослідження Б.М.Теплова та В.Д .Небиліцина довели, що від кожної з позначених Павловим властивостей нервової системи залежить ще кілька інших властивостей. Було експериментально відкрито нові якості, а саме динамічність — швидкість вироблення позитивних та негативних умовно-рефлекторних зв'язків, лабільність — швидкість виникнення збуджувального чи гальмівного процесу. Крім загальних властивостей нервової системи, виявилися також парціальні (часткові), котрі характеризують роботу окремих ділянок кори головного мозку (слухової, зорової, рухової). Парціальні властивості можуть бути значущими для вивчення певних здібностей.

Тип вищої нервової діяльності є природженим, але деякі властивості нервової системи мають тенденцію до змін. Холерику можуть бути властиві дуже сильні збудження і слабке гальмування, той самий холерик може вирізнятися сильним збудженням і сильним гальмуванням, але збудження буде сильнішим. Під впливом зовнішнього середовища тип темпераменту загострюється чи, навпаки, пом'якшується. Якщо жваві, рухливі діти живуть одноманітно, позбавлені радісних емоцій, вони можуть сформуватися боязкими, неврівноваженими, нерішучими, Спокійна, підтримуюча обстановка зменшує природну збудливість, дратівливість, нестриманість.

Тип темпераменту не змінюється з віком людини, але має тенденцію до дозрівання, усталення, набуття нових якостей під впливом життєвих обставин. Загальновідомо, що дитина дошкільного віку, хоч би до якого природженого типу вищої нервової діяльності вона належала, має слабкішу нервову систему, ніж людина доросла, тому й темпераментні реакції дошкільника визначаються підвищеною активністю. Чим молодша дитина, тим вищі її збудливість, чутливість, вразливість. У сім-вісім років сила процесу збудження досягає свого максимуму, котрий є можливим для певного типу темпераменту. Сила процесу гальмування досягає свого максимуму ще пізніше. Врівноваженість нервових процесів складається остаточно в підлітковому віці. Загалом тип темпераменту стає визначеним у юнацтві.

Під впливом важких життєвих випробувань, потрясінь, тяжких хвороб властивості темпераменту можуть змінюватися й на пізніших вікових етапах розвитку особистості. Наприклад, хронічний алкоголізм, який поступово руйнує фундамент індивідуальності, послаблює працездатність нервових клітин, підвищує виснажливість, інертність, неврівноваженість процесів збудження і гальмування.

Серед основних властивостей темпераменту слід назвати передусім сенситивність (чутливість). Вона характеризує найменшу силу зовнішнього впливу, що викликає темпераментну реакцію. Сьогодні вже доведено, що найчутливішим типом, який легко адаптується до нових умов середовища, є тип слабкий, меланхолік. Друга властивість — реактивність, тобто сила й енергія, з якою людина реагує на впливи. Найвища реактивність — це реактивність холерика. Крім реактивності, темперамент характеризує також активність, здатність самостійно, свідомо керувати своєю поведінкою. Пластичність і ригідність є параметрами пристосування до зовнішніх впливів. Екстраверсія-інтроверсія свідчать про загальну спрямованість зовні чи всередину. Серед властивостей темпераменту необхідно визначити також темп психічних реакцій.

Основу темпераменту становлять базові потреби людини, які зумовлюють характер темпераментних реакцій. І.Кант ще у XVIII ст. писав, що основним прагненням сангвініка є прагнення до насолоди, яке поєднується з легкою збуджуваністю почуттів та їх невеликою тривалістю. У меланхоліка панує схильність до суму, журби; кожна дрібниця його ображає, і страждання здаються нестерпними. Холерик виявляє велику силу в діяльності, енергію, наполегливість, коли він перебуває під впливом певної пристрасті; його гордість, мстивість, честолюбство не мають меж. Флегматик хоче усталеності, спокою, йому не потрібно дуже себе стримувати, щоб зберегти холоднокровність.

Кожен тип темпераменту має свої позитивні та негативні особливості. Так, нестримний холерик є дуже активним, безстрашним; легковажний сангвінік жваво сприймає світ, несе оточенню свою життєрадісність; млявий флегматик завжди має сили й ґрунтовність; нерішучий меланхолік є напрочуд чутливою людиною, яка природно співчуває кожному. Однак чисті типи майже не трапляються в житті, існує багато проміжних форм.

Існують типології темпераменту, в яких його властивості безпосередньо пов'язуються з індивідуальними відмінностями в будові тіла. Вони мають назву конституційних типологій. Найвідомішим представником конституційної типології є Е.Кречмер, який у 1921 р. видав нині вже класичну працю "Будова тіла і характер". Головна ідея книжки полягає в тому, що люди з певним типом тіла мають і певні психологічні характеристики та схильність до відповідних психічних захворювань.

Типи статури та відповідні їм типи темпераменту (за У.Шелдоном)

Е.Кречмер виділив чотири конституційних типи: лептосоматика (людину високого зросту, тендітної будови тіла з вузькими плечима, довгими тонкими ногами, витягнутим обличчям), пікника (людину невеликого зросту, товсту, з круглою головою на короткій шиї), атлетика (людину з розвинутою мускулатурою, міцною будовою тіла, широкими плечима й вузькими стегнами) та диспластика (будова тіла деформована, диспропорційна, наприклад, занадто великий зріст).

У відповідності до цих типів будови тіла Кречмер розрізняє такі темпераменти: шизотимічний, циклотимічний та іксотимічний. Ши-зотимік має лептосоматичне чи астенічне тіло. Замкнутий, відлюд-

ний, він схильний до значних коливань емоцій — від роздратування до сухості. Це дуже вперта людина з досить ригідними настановами та поглядами. Циклотимік має пікничну будову тіла. Він легко контактує з іншими, має реалістичні погляди, жваві емоційні реакції, що коливаються між радістю та сумом. Іксотимік — це людина з атлетичним тілом. Він завжди спокійний, не дуже вразливий. Його жести, міміка не досить виразні. Гнучкість мислення невисока. Він важко пристосовується до нових ситуацій.

Особистість не існує без тіла, як будинок не існує без стін. Наші потяги, потреби, прагнення мають серед інших і соматичні джерела. Характер виражається в тілі й через типові рухи, ходу, пози, мускульні затиски. Тому відкидати такі типології темпераментів, як типологія Кречмера, У.Шелдона чи К.Конрада, не слід. Інтегрування їх з факторними типологіями Ґ.Хейманса й Е.Вирслш чи С.Берта, чи Дж.Плфорда може бути плідним.

Рис. 5. Типи статури за К.Сіго: А — дихальний; Б — травний; В — мускульний; Г — мозковий

Темпераментна реакція має свій вчинковий епіцикл. Людина запально відреагувала на щось, спалахнула, тобто відповіла на вимоги ситуації певною дією. Але така дія ще не є свідченням наявності неврівн о важеного типу — холерика. Саме так реагує і меланхолік, коли його астенізація стає досить сильною. Так може "вибухнути" і флегматик, котрий дуже довго стримувався. Та й сангвінік за певних обставин демонструє схожу реакцію. Важливою для діагностики є реакція самої людини на свою дію. Вчинкова дія та післядія стають перевіркою темпераментної властивості. Саме в післядії бачимо можливості компенсаторної поведінки, корекцію настанов, усталених психологічних захистів.

Людина, що грає.

Психологи здавна вивчають ігри дітей і дорослих, шукаючи їхні функції, специфічний зміст порівняно з іншими видами діяльності. Потребу в грі інколи пояснюють як необхідність дати вихід надмірній життєвій силі. Інше трактування природи гри — задоволення потреби у відпочинку. Жива істота, граючись, своєрідним чином тренується, чомусь навчається. Гра може бути викликана й потребою в лідерстві, змаганні. Можна розглядати гру і як компенсаторну діяльність, що в символічній формі дає змогу задовольнити нездійсненні бажання.

Й.Гейзінга, автор класичної праці "Гомо люденс" ("Людина, що грає"), підкреслює, що гра не має якихось матеріальних підстав. Уже у світі тварин вона руйнує кордони фізичного існування. "Тварини можуть грати, отже, вони вже дещо більше, ніж просто механізми. Ми граємо, й ми знаємо, що ми граємо, отже ми більш ніж просто розумні істоти, бо гра є заняття позарозумне". З точки зору лінійно детермінованого світу гру можна розглядати лише як надмірність, що не спирається на будь-який раціональний фундамент. Гра є діяльністю, що відрізняється від повсякденних, буденних дій. Людство знов і знов створює свій другий, вигаданий світ, нове буття, що існує поряд зі світом натуральним, світом природи. Узи, що пов'язують гру й красу, дуже тісні й багатогранні. Всяка гра є передусім свободною, вільною діяльністю. Гра відбувається заради неї самої, заради задоволення, що виникає у самому процесі виконання ігрової дії. її сенс міститься у ній самій.

Гра — це діяльність, що відображає ставлення особистості до світу, що її оточує. Саме в грі вперше формується людська потреба впливати на довкілля, змінювати його. Коли в людини виникають бажання, які не можна відразу реалізувати, створюються передумови ігрової діяльності.

Самостійність людини всередині ігрового сюжету безмежна, вона може повертатися в минуле, заглядати в майбутнє, багаторазово повторювати одну й ту саму дію, яка приносить їй задоволення, дає можливість відчути себе значущою, всемогутньою, бажаною. У грі дитина не вчиться жити, а живе своїм істинним, самостійним життям. Гра найбільш емоційно забарвлена для дошкільника. Як слушно зауважує відомий дослідник дитячої гри Д.Б.Ельконіп, у грі інтелект прямує за емоційно-дійовим переживанням, функції дорослого сприймаються насамперед емоційно, відбувається первинна емоційно-дійова орієнтація у змісті людської діяльності.

Значення гри для формування особистості важко переоцінити. Не випадково Л.СВиготський називає гру "дев'ятим валом дитячого розвитку". У грі як у провідній діяльності дошкільник здійснює ті вчинки, до яких він буде здатний у реальній поведінці лише через певний час. Здійснюючи вчинок, навіть якщо цей вчинок тільки програється, дитина зазнає нового переживання, яке пов'язане з виникненням емоційного пориву, що відразу був реалізований у вчинковій дії. Як зазначив СЛ.Рубінштейн, "коли дитина грає ту чи іншу роль, вона не просто фіктивно переноситься в чужу особистість; приймаючи на себе роль і входячи в неї, вона розширює, збагачує, поглиблює свою власну особистість".

Гра значень і мовна діяльність, інтуїція, фантазія, мислення.

Ігрова діяльність будується таким чином, що в результаті виникає уявлю-вана ситуація. Елементарні функції гри готуються ще в предметних діях. Передумовою гри стає висока здатність перенесення одних функцій предметів на інші. Вона починається тоді, коли думка відокремлюється від речі, коли дитина звільняється від жорсткого поля сприйняття, від реальної ситуації, яка завжди дається психологічно через сприйняття.

Гра у вигаданій ситуації звільнює від ситуаційної зв'язаності. У грі дитина навчається діяти в ситуації, що потребує пізнання, а не тільки безпосередньо переживається. Дія в уявлюваній ситуації приводить до того, що дитина навчається керуватися не тільки сприйняттям предмета чи реальних обставин, а й смислом ситуації, її значенням. Виникає нова якість ставлення людини до світу: дитина вже бачить навколишню дійсність, що не тільки має різноманітне забарвлення, безліч форм, але й значення та смисл.

Випадковий предмет, який дитина роздвоює на конкретну річ і на її уявлюване значення, уявлю вану функцію, стає символом. Дитина може будь-який предмет перетворити на що завгодно, він стає сирим матеріалом для уяви. Дошкільнику дуже важко відірвати свою думку від речі, тому він повинен мати опору в іншій речі; для того, щоб уявляти собі коня, йому треба знайти кийок як точку опори. В цій символізуючій діяльності відбувається взаємне проникнення переживання і фантазії.

Свідомість дитини відтворює образ реального кийка, що потребує реальних дій із ним. Але мотивація ігрової дії є зовсім незалежною від об'єктивного результату. Головний мотив "класичної" гри полягає не в результаті дії, а в самому процесі, в дії, яка приносить дитині насолоду. Кийок має певне значення, яке в новій дії набуває для дитини нового, особливого, ігрового змісту. Дитяча фантазія народжується в грі, стимулюючи цей творчий шлях створення власної, особистісної реальності, свого життєвого світу.

На ранніх етапах розвитку гра стоїть дуже близько до практичної діяльності. У практичному освоєнні дій з навколишніми предметами, коли дитина вдає, що вона годує ляльку порожньою ложкою, уява вже бере участь, хоч розгорнутого ігрового перетворення предметів ще не відбувається. Для дошкільника основна лінія розвитку полягає у формуванні предметних дій, а гра виникає як залежний процес. Згодом, коли ці види діяльності міняються місцями, гра стає провідною, панівною формою побудови власного світу.

Не вигравати, а грати — такою є загальна формула мотивації дитячої гри (О. М.Леонтьев). Дитина може оволодіти широким, безпосередньо недоступним їй колом дійсності лише в грі, в ігровій формі. В цей процес освоювання довколишнього світу через ігрові дії у цьому світі включені як ігрова свідомість, так і ігрове несвідоме. Гра —- творча діяльність, і як кожна справжня творчість не може відбуватися без інтуїції.

Інтуїція у перекладі з латинської — споглядання, розсуд, бачення. Основний показник інтуїції— "згорнуте" сприйняття ситуації цілком, безпосередньо-емоційно, образно. Первинна творчість, як вважає А.Маслоу, спирається на несвідоме, її завжди можна спостерігати в здорової дитини. Ця творчість є характерною для тих, хто здатний гратися, мріяти, сміятися й ледарювати, хто може бути спонтанним, відкритим для несвідомих прагнень та імпульсів.

Інтуїція як "голос з неба", "боже одкровення" передбачає раптове виникнення нового бачення, нової якості, нової структури. Це чудодійне прояснення, осяяння є механізмом інтуїції і має назву інсайт, що в перекладі з англійської та німецької (а саме в межах гештальтпсихології цей термін і було введено) означає безпосереднє бачення (рос. усмотрение). Інсайт як момент здогаду можна спостерігати майже в кожній сюжетній грі, коли треба знайти предмети-замісники, виконавців на певні ролі, інтегрувати в сюжет нові обставини, виникаючі перешкоди.

Ігрова дія народжується не з уявлюваної ситуації, а навпаки, операція з дією викликає ігрову ситуацію. Таким чином, умови ігрової дії спонукають уяву, роблять її необхідною. Поки дитина не грає, вона не уявляє ігрової ситуації, її фантазія не працює. Тільки в процесі гри предмет немовби розпадається на речові властивості та ігровий смисл. Механізмом фантазії стає бісоціація.

Термін "бісоціація" належить А.Кестлеру, досліднику творчого процесу, що велику увагу приділяв саме підсвідомому. Він підкреслював роль випадковості, необхідності відкладання рішення та роздумів про сторонні, побічні речі. У несвідомому, яке за Фрейдом слід називати "воно", відсутні типові протиставлення доброго і поганого, правильного і неправильного. У цій сфері психіки протилежності сприймаються як єдині, цілком, загально. Таке сприйняття, що є нейтральним у ціннісному відношенні, сприяє новому, творчому поглядові на світ.

Відомо багато "технік" фантазії. Серед них — комбінування, поєднання відомих елементів у нових комбінаціях, що постійно спостерігається в дитячих іграх. Слід назвати також акцентування — підкреслення окремих рис явища, що відтворюється. Перебільшення чи надмірне зменшення допомагає дитині в ігровому чи казковому сюжеті зробити смисловий наголос на чомусь суб'єктивно дуже важливому. Акцентуйоване відображення певного персонажа чи окремої ситуації сприяє узагальненню, типізації, оскільки деякі риси спрощуються, зовсім випадають, випадкові риси відкидаються. Отже, ігрова дія для дитини завжди є узагальненою, тому що мотивом є не відображення якогось конкретного явища, а відтворення самої дії як особистісного ставлення. У грі дитина не наслідує, не передає особливе, характерне, вона завжди типізує.

Інтуїція стимулює фантазування, а фантазії сприяють розвиткові творчого мислення. У кожній активно діючій людині живе невико-ренима потреба переходити від чуттєвого пізнання світу до раціонального, до мислення, механізмом якого є опосередкування. Мислення є процесом опосередкованого пізнання речей та явищ, усвідомлення зв'язків та відносин між ними. В усіх чуттєвих явищах дитина прагне в міру своїх сил знайти відповідний смисл, і її нескінченні "як?", "чому?", "навіщо?" спрямовані на відкриття таємниць свого існування.

Те нове, що постає щодня перед дитиною, є для неї загадкою. Мислення стає засобом узагальнення результатів спостережень, узагальнення орієнтовної діяльності. Людина не заспокоюється доти, доки загадковому, невідомому явищу, яке бентежить уже самим своїм існуванням, не буде надано певного значення, що спочатку відбувається у грі. Гра концентрує у собі всі тенденції розвитку, і дитина, граючись, ніби підноситься над звичним рівнем свого мислення, своєї поведінки.

Мислення дає можливість знати про те, що безпосередньо не можна спостерігати. Воно створює фундамент для творчих передбачень. Пошук значення, смислу не заспокоює, людина прагне щось зробити з відкритим, осмисленим явищем, предметом. Раціональне, абстрактне вона намагається уявити наочно, надати йому чуттєвого втілення . Чуттєво-речова гра значень знов повертає творчий процес до інтуїції, й творча спіраль, спіраль переходу від інтуїції до фантазії, а потім до мислення, і далі розкручується нескінченно.

Малюнки — зображувальна форма дитячої гри.

У своїх перших, найпростіших формах дитячий малюнок має такі неодмінні моменти, як образ та його значення. Не знаючи, що вона малює, на запитання дорослого дитина швидко дає назву своєму твору. Кружечки, коми, хаотично ламані лінії та інші подібні елементи малюнка можуть мати назву певних предметів, явищ, відігравати роль окремих творів. Якщо вже засвоєно кружечки чи якісь інші елементи образів, то всі частини відтворюваного складного предмета будуть такої самої форми.

Формальна несхожість малюнка з самим предметом допомагає дитині відшукувати нові й нові значення, давати нові назви. У процесі малювання задум може кілька разів змінюватися. Маленький автор закінчує малювати, коли йому самому стає зрозумілим, що він хотів створити. Довільне фантазування доповнюється імпровізованим сюжетом. Обов'язкові фантазійні доповнення підтримують динамічні метаморфози дитячого малюнка. Відсутність на початкових стадіях попереднього задуму не заважає створенню уявлюваної ситуації.

У віковій психології традиційно виділяють кілька стадій розвитку дитячого малюнка. Після окремих елементів, коли з'являється малюнок у власному розумінні слова, настає перша стадія — сходинка схеми. Дитина малює схематичні зображення предметів, не схожі на реальність. Так, людину вона зображує як головонога, що має тільки голову і ноги. Таке малювання завжди здійснюється не з натури, а по пам'яті. Дошкільник малює те, про що він знає, а не те, що безпосередньо бачить. Він підкреслює у речі найсуттєвіше, як йому здається. Коли треба намалювати вершника збоку, він чомусь зображує дві ноги та два ока, хоч видно тільки одне.

У прозорому, "рентгенівському" малюнку бачимо явище відкритого зображення того, що має бути прихованим за непрозорим середовищем. Це явище протилежне явищу фантазійного доповнення. Те, про що дитина розповідала у процесі малювання, те, що бачила у своїй уяві, на таких малюнках цілком розкрите. Дитина не задовольняється реальною можливістю бачення, вона хоче змінювати цю дійсність, доповнювати її так чи інакше.

Якщо дитина, що перебуває на цій стадії, хоче намалювати одягненого чоловіка, вона спочатку малює його голим, а потім робить так, як би вона робила, одягаючи свою ляльку, тобто вішає на нього одяг, так що все тіло просвічується. Таким чином вона зображує і літак у поперечному розрізі з деталями інтер'єра та пасажирами. Як вважає Д.Селлі, маленький митець набагато більше символіст, ніж натураліст, його не хвилює повнота й точність схожості, він прагне лише самого поверхового натяку.

Наступна стадія — це ступінь почуття форми й лінії. В дитини вже виникає потреба не тільки перелічувати конкретні ознаки предмета, що зображується, а й передавати формальні взаємовідношення окремих частин. Малюнки залишаються досить схематичними, хоч у той самий час уже можна впізнати певну реальність. Малюнок як синтез знань про яку-небудь частину людського життя набуває естетичної цінності. Навіть у фантастичному сюжеті реалізм посідає чільне місце. З малюнка виключаються несумісні об'єкти зображення.

Ще одна стадія розвитку малюнка — ступінь правдоподібного, дедалі реалістичнішого.зображення, коли схема зникає зовсім. Дитина не передає ще перспективи, пластичності предмета, що зображується на площині, але копія стає дедалі схожішою на оригінал. Коли з'являється ця відносна правильність, пропорційність, достатня міра деталізації, малюнок втрачає типово дитячі риси. "З сумом прощаємось з дитячим мистецтвом. Воно наблизилось до якоїсь розумової правильності. Навіть потяг до симетрії свідчить про інтелектуалізацію твору, його навмисність", — пише В.А.Роменець.

Малювання є образотворчою модифікацією гри з усіма властивими їй рисами. Малюючи, дитина створює свій уявлюваний світ, в якому вона повний володар, чарівник, суб'єкт життєтворчості. Але на відміну від класичної гри мотив діяльності поступово починає розподілятися між процесом та результатом, і тому малювання стає "передестетичною діяльністю", діяльністю, що передбачає мотив художнього впливу на оточення.

Людина у світі пригодництва: ситуативіїість, вольове випробування, досягнення.

У житті людини є такий вік, коли вона сама відшукує ситуації, що потребують здійснення вчинку. Вчинок стає головною метою, а не чимось випадковим, допоміжним. Спрямованість особистості, якщо її розуміти як ієрархію життєвих завдань, стає спрямованістю на щось нове, вчинкове, пригодницьке, героїчне. Цей вік, який називають парадоксальним, критичним, перехідним, найскладнішим, періодом бурі й натиску, вагань і потрясінь, — вік підлітковий, отроцтво.

Типові характеристики підліткового віку пов'язані з його негативними проявами. Знижується працездатність, зникають колишні інтереси, розвінчуються авторитети. Зростає негативізм щодо будь-яких вимог дорослих, яскраво виявляються реакції емансипації, спроби будь-що демонструвати свою незалежність. У дівчаток усі ці зміни починаються звичайно трохи раніше, ніж у хлопчиків, і відбуваються не так інтенсивно. Перехідний період у дівчат ніби розтягнутий у часі, але й вони демонструють певні підліткові порушення поведінки.

Для підлітка зміст власного психічного життя — об'єкт осмислення та узагальнення. Внутрішній світ є феноменом, який затьмарює реальну дійсність. Розбіжність між зовнішнім та внутрішнім стає глобальною: власне "Я", як його відчуває тринадцятирічна людина, і весь інший світ розділені безоднею, прірвою, котру, як підлітку часом здається, ніколи не можна буде подолати. Не випадково JI.M. Толстой називав цей вік "пустелею отроцтва".

Якщо не заглиблюватися в пізнання цього вікового етапу, може виникнути переконання, що підліткам властиві анархізм, егоїзм, індивідуалізм, що всі вони схильні до жорстокості, злочинів, самогубств і т.ін. Наукові спостереження свідчать, що чотирнадцятирічні діти час від часу почувають себе настільки погано, що плачуть без будь-яких причин. Тривога та депресія — теж типові для підліткового віку явища.

Особливості світосприймання підлітка стають зрозумілішими, якщо подивитися на лабіринти його оточення. Підліток цілком перебуває в досить уявній, але абсолютно реальній для нього ситуації, так що його свідомість набуває специфічного ситуативного характеру. Зацікавлення фантастикою, пристрасть до пригодництва, жа-доба нових вражень, мандрів, незвичайних обставин штовхають підлітка далеко за межі буденного.

Тінейджер живе внутрішньо дуже складно й напружено. Він ледве встигає справлятися зі шквалом внутрішніх суперечностей. Цілком поглинутий теперішнім, він бачить майбутнє у рожевому світлі, в ореолі жаданої дорослості. Минуле відкидається зовсім як несамостійність, що дуже набридла, як дитинність, смішна залежність від дорослих. Долаючи обмеження батьківської опіки, підліток здійснює чимало акцій незалежності, навіть удається інколи до втечі, бродяжництва, мандрувань за допомогою автостопу.

Підлітковий вік — один із найважливіших періодів усвідомлення статевої належності. Обраі фізичного "Я" опиняється в центрі уваги, й тимчасова тілесна дисгармонійність, непропорційність спонукає до стійких і дуже болісних внутрішніх переживань. Кожна друга дитина в 13-14 років має великі претензії до власної зовнішності, що безпосередньо впливає на рівень самооцінки. Самооцінка, особливо у дівчат-підлітків, стає значною мірою оцінкою своєї привабливості. Психічні травми, пов'язані з прискіпливим ставленням до зовнішності, можуть закріплюватися і впливати на особистісний розвиток навіть у зрілі роки.

Дівчат, які мають претензії до власної зовнішності, не задовольняють їхні вага, одяг, статура, ніс, волосся, зріст. Хлопцям, як правило, здається, що вони недостатньо високі, середній зріст вони сприймають суб'єктивно нижче, ніж це є насправді, і вважають себе слабшими, менш привабливими, ніж їхні високі ровесники. В цілому для дівчат зовнішній вигляд є більш значущим, ніж для юнаків, тому пов'язані зі статевим дозріванням зміни в бік його погіршання вони сприймають хворобливіше.

Дитяча гра існує й серед підлітків, але вона вже має яскраво виражену зав'язку, кульмінацію і розв'язку. Це діяльність, що потребує змагання, створює умови для порівняння себе з ровесниками. Так, і гри -драматизації перетворюються на театралізовані вистави, наприклад за сюжетами популярного англійського письменника Толкієна, де створюється можливість для певних історичних ретроспектив, імпровізацій на героїчні теми. Товариства так званих толкієністів, що існують роками в різних містах і країнах, влаштовують турніри, моделюють специфічний одяг, зброю, створюють свій кодекс честі. На відміну від дитини, яка не входить надовго в роль, підліток перевтілюється на значний час, і це перевтілення стає цілеспрямованою спробою самовиховання.

Потреба займатися собою, загартовувати волю, формувати характер — теж ознака отроцтва. Самостійні оцінки власної особи, здається, ніколи не бувають такими нестійкими, екстремістськими, полярними, ситуативними, як у підлітковому віці. Саме вони швидко змінюють настрій та наміри, породжують нескінченні конфлікти з дорослими. Говорячи про свої недоліки, майже всі підлітки звертаються до вольових якостей; вони хочуть бути більш стриманими, цілеспрямованими, рішучими, наполегливими, самостійними, незалежними. Але для виникнення вольового зусилля, як відомо, мало тільки розуміння його необхідності.

Щоб довести собі та одноліткам наявність у власному характері належних вольових якостей, підлітки можуть удаватися до ризикованих, небезпечних дій. Вони шукають надзвичайні ситуації, створюють екстремальні умови для самопроявів. Прогулянки серед ночі по кладовищах сьогодні перетворюються у нічні мандри по тунелях метро чи каналізації. Розмовляти з друзями найкраще де-небудь на даху багатоповерхового будинку чи посеред напівзруйнованого старого моста. Пригоди, до яких вдаються дівчатка, здебільшого пов'язані з експериментами у сфері взаємин, що теж сприймається як випробування на дорослість.

У книжках і фільмах підлітків цікавлять здебільшого гострий сюжет, динамічне розгортання подій. Хлопчики тягнуться до вестернів, до пригодницьких стрічок, фантастичних, жахливих, несподіваних колізій. Дівчата надають перевагу мелодрамі, романам із чіткою любовною інтригою, з боротьбою суперників, усілякими перешкодами, які потребують відваги, волі, винахідливості. Підлітки переймають і манери, і жаргон, і переконання своїх улюблених героїв. Прагнучи бути схожими на них, підлітки завзято займаються спортом, іноземною мовою, роблять зачіски "а ля кумир", беруть на себе тяжкі навантаження, намагаючись дуже швидко засвоїти навички гри на гітарі чи саксофоні. Особливо впливовими є музичні "зірки", кожне слово яких сприймається як істина, що не потребує доказів.

Підліткова свідомість — це свідомість пригодницька. "Здійснюючи будь-який вчинок, підліток насамперед бажає якоїсь пригоди, як чогось динамічно та емоційно завершеного, в чому він може виявити себе як активну особу. Потрапляючи в таку ситуацію, підліток дістає необмежену свободу дій, його навіть не стримують пове-дінкові норми. Він сам господар свого становища", — зазначає В.А.Роменець.

Підліток завжди хоче бути оригінальним, несподіваним, не таким, як ровесники. Його вік — вік нестримної індивідуалізації, побудови, розкриття своєї неповторної, ні на кого не схожої індивідуальності.

Самовипробування, пошук об'єктів для наслідування, зміна кумирів — усе це шляхи від ситуативності до індивідуалізованої свідомості. Гострі, навіть жорстокі експерименти над собою та іншими, надзвичайно високі вимоги до себе й оточення стають зрозумілими, якщо розглядати підлітковий вік як пошук себе в невідомому, в чужих, несподіваних обставинах, незнайомих ситуаціях.

Бурхливий розвиток уяви, фантазії, відрив від реальної дійсності поєднуються з першими життєво важливими рішеннями, появою орієнтовних життєвих планів, професійних перспектив, серед яких сьогодні на першому місці — "ділова людина", "бізнесмен", "мільйонер", "банкір". Підлітка захоплює незалежність людини, що має гроші, він хоче бути власником гарного автомобіля, відпочивати за кордоном. Дівчата теж прагнуть працювати в інофірмі, вийти заміж за бізнесмена і т.ін. Так соціальне середовище швидко змінює усталену спрямованість особистості, особливо на перших стадіях її формування.

Замкнутість, відлюдність, які досить нерідкі для сповненого внутрішніх суперечностей підлітка, тільки підкреслюють життєву значущість для цього віку інтимно-особистісного спілкування з товаришами, з "людиною, яка тебе розуміє". Хтось шукає співрозмовника, для когось найголовніше — однодумець, надійна людина, а комусь треба насамперед знайти дзеркало, щоб побачити своє відбиття. У підлітковому віці людина закохується, концентруючи себе, своє життя, всі свої бажання й думки навколо когось єдиного, неповторного, унікального, найголовнішого. Таке динамічне існування, таке миготіння пригод, подій, знайомств, термінових справ водночас гальмується. Як пише В.А.Роменець, "людина відчуває вже цю нескінченність і вперше після нестримної ситуативності зупиняється немовби зачарована. Разом з таким подивом кінчається підлітковий вік і починається юність".

Пам'ять і ситуативні феномени.

Виникнення пам'яті давні греки пов'язували з ім'ям Прометея, який подарував людству числа, літери і пам'ять, мати муз, усього сущого причину. Розвиток пам'яті логічно завершує ситуативність психологічних феноменів, готуючи перехід до феноменів мотиваційних. Якби не виникла пам'ять як засіб збереження минулого досвіду, неможливим був би ніякий розвиток, життя було б сліпим повторенням того ж самого, вічним поверненням до початку.

Маленька дитина спочатку запам'ятовує емоційно. Ще ненародженою вона вже знає, розрізняє голос матері і після народження ніби впізнає його, реагує специфічним чином. Трохи пізніше вона демонструє свою спроможність запам'ятати обличчя тих, хто поруч, хто турбується, годує, розмовляє з нею. Потім починає бурхливо розвиватися рухова, моторна пам'ять як запам'ятовування, збереження й відтворення різних рухів.

Око дитини вчиться у руки обстежувати предмети (/.М.Сеченов) і, сприйнявши їх, запам'ятовувати. Все, що поруч, сприймається, фіксується у пам'яті. Пам'ять дитини дуже пластична, всі подразники легко закарбовуються. Але запам'ятовування відбувається досить хаотично, випадково, безсистемно. Все, що потрапляє у пам'ять дитини, зберігається тривалий час, хоч дитина й не може володіти цим матеріалом. Окремі вирази, речення, обставини якимось чином випадково згадуються й самі собою забуваються знову.

Поступово пам'ять звільняється від опори на сприйняття. Поряд із впізнанням формується й відтворення, спочатку за допомогою дорослого, керуючись його запитаннями, підказуваннями, а потім і самостійне, довільне.

Майже в половини дітей фіксується розвиток так званої ейдетичної пам'яті (ейдос у перекладі з грецької — образ). Так, дитина продовжує бачити улюбленого казкового героя навіть тоді, коли мультфільм давно скінчився. Вона бачить цей образ у всіх його деталях протягом тривалого часу. Дитина може за бажанням викликати цей образ наступного дня чи тижня. Більшість дорослих цю здатність втрачає.

У дошкільному віці починається формування власне мнемічних дій (О.М.Леонтьєв, П.І.Зінченко), які значною мірою зумовлюють результативність діяльності, успішність спілкування з дорослим. Якщо дитина розглядає серію картинок, її запам'ятовування досить випадкове, непродуктивне. Коли ж дорослий пропонує запам'ятати якомога більше, результати стають кращими. Завдання в ігровій формі спрощують для дитини спроби оволодіння своєю пам'яттю.

Довільне запам'ятовування і відтворення передбачає виникнення у дитини самостійного наміру, стійкого бажання це зробити. Коли є намір, тоді дитина вже може усвідомити власну мету — не забути, вчасно згадати, точно відтворити. Як бачимо, пам'ять має свій вчинковий епіцикл: необхідною стає мотивація мнемічних дій. Якщо гра передбачає необхідність придбати на Новий рік кожному родичу певний подарунок, дитина все точно згадає, нічого не переплутає. Безпосередня зацікавленість зумовлює не тільки виникнення мне-мічної мети, а й застосування спеціальних мнемічних прийомів. Діти повторюють матеріал, який треба утримати в пам'яті, використовують ритм, асоціації, шепочуть, загинають пальці, малюють.

Здатність заучувати й відтворювати значно підвищується у молодшому шкільному віці. Особливо зростає продуктивність запам'ятовування навчального матеріалу, точність пізнавання об'єктів, що спостерігалися. На довгі роки, на все життя дитина запам'ятовує обличчя друзів, материні пісні, приказки старого діда, смак бабусиного печива. Дуже міцно закарбовуються і негативні враження: хвороби, небезпечні випадки, образи, страхи. Пам'ять дорослого ніби й не зберігає негативний досвід дитинства, але це помилкове враження. Психотравми минулого живуть і впливають на самопочуття та можливості самореалізації. Така взаємодія мимовільного і довільного запам'ятовування з постійним зростанням ролі довільного допомагає розвиткові рефлексії та спроможності до створення внутрішнього плану дій.

Зміна віку дитини змінює і характер функцій, за допомогою яких відбувається процес запам'ятовування. Якщо на початкових стадіях найважливішими були переживання, сприйняття, потім уява, без якої не існує ігрова діяльність, то пізніше набувають значення воля, вольові зусилля, наміри, ще пізніше вже важко не помічати ролі мислення, систематизації, що допомагає довільності. "Якщо для дитини раннього віку мислити — це згадувати, то для підлітка згадувати — це мислити", — зазначав Л.С.Виготський.

Пам'ять підлітка розвивається у тісному зв'язку з розвитком мовлення та мислення. В перебігу процесів запам'ятовування і відтворення на провідне місце висувається розумова діяльність. Зовнішнє опосередкування стає поступово дедалі суб'єктнішим, набуває внутрішнього характеру. Значення словесно-логічної нам 'яті зростає, пам'ять логізується. Якщо підліток розуміє, про що йдеться, може встановити логічні зв'язки, він досить легко пригадає матеріал.

І все ж найяскравіші згадки — це згадки, що стосуються пригод і випробувань, першого кохання і першої зради. Всі вони — результат мимовільного запам'ятовування, і всі назавжди потрапляють у найдорожчу скарбницю особистості.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Анохин Л.К. Избранные труды: Системные механизмы высшей нервной деятельности. М., 1979.

Бауэр Т. Психическое развитие ребенка. М., 1979.

Выготский Л.С. Воображение и творчество в детском возрасте: Психологический очерк. М, 1967.

Дерябин ВС. Чувства, влечения, эмоции. Л., 1974. Изард К. Эмоции человека. М., 1980. Кириленко Т.С. Виховання почуттів. К., 1989. Коломинский ЯМ. Человек: Психология. М., 1989.

Линдслей Д.Б. Эмоции // Экспериментальная психология / Под ред. С.С.Стивенса. М., 1960.

Павлов И.П. Лекции о работе больших полушарий головного мозга. М., 1927.

Пиаже Ж. Избранные психологические труды. М., 1969.

Психологические условия и механизмы воспитания подростков. М., 1983.

Психология эмоций: Тексты. М., 1984.

Раттер М. Помощь трудным детям. М., 1987.

Роменець В.А. Психологія творчості. К., 1971.

Рубинштейн СЛ. Основы общей психологии: В 2 т. М., 1989.

Симонов П.В. Потребностно-информационная теория эмоций // Вопр.психологии.

Стреляу Я. Роль темперамента в психическом развитии. М, 1982. Титаренко Т.М. Я знакомый и неузнаваемый. К., 1991. Фейдимен Дж., Фреигер Р. Личность и личностный рост. М., 1991. Вып. 1-2. Фресс П., Пиаже Ж. Экспериментальная психология. М., 1975. Вып.У. Хейэинга И. Homo ludens. В тени завтрашнего дня. М., 1992. Художественное творчество и ребенок / Под ред. НА.Ветлугиной. М., 1972. Эльконин Д.Б. Психология игры. М., 1978.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Яке явище становить основу орієнтування людини в навколишньому середовищі?

2. В чому полягає зміст відчуття?

3. Розкрийте сутність розрізнення вражень. Яку закономірність активності немовляти при цьому можна помітити?

4. Якими можуть бути рівні активації і як вони впливають на поведінку людини?

5. Як Ви розумієте поняття "оптимум мотивації"?

6. В чому полягає психологічний зміст понять "потяги" та "потреби"?

7. Складіть схему співвідношення між потягом, активацією та акцією.

8. Як виникнення емоцій пов'язане із задоволенням потреб?

9. Яку роль відіграють в емоціях органічні відчуття?

10. Проаналізуйте вираз "ми боїмося, бо тремтимо".

11. Як поєднуються в переживаннях людини реальне та ідеальне?

12. В чому полягає зміст поняття "переживання"?

13. Від чого залежить ус втомленість переживань?

14. Назвіть основні характеристики та властивості емоцій.

15. В чому полягає функціональне значення емоцій?

16. Проаналізуйте природу виникнення емоцій з точки зору інформаційної теорії емоцій у зіставленні її з теорією диференціальних емоцій.

17. Як впливає середовище, ком іти вн і та фізіологічні фактори на виникнення емоцій? Яким дослідом це можна проілюструвати?

18. Чому виразні рухи розглядаються як зовнішня форма існування емоцій?

19. Проаналізуйте виразні рухи з біологічної точки зору.

20. Покажіть, чим визначається емоційність вчинку.

21. Що таке довільна поведінка?

22. Розкрийте психологічний зміст відчуття, сприймання, спостереження.

23. Проаналізуйте роль рухів дитини в зміні ЇЇ життєвої ситуації. Яку логіку оволодіння простором Вам удалося зафіксувати?

24. Назвіть властивості руху.

25. В чому психологічний зміст координації рухів та які її етапи?

26. Що є центральним феноменом в увазі?

27. В чому суть принципу домінанти?

28. В яких формах проявляються спрямованість і зосередженість свідомості? Яка форма найхарактерніша для Вас? Проілюструйте відповідь.

29. Охарактеризуйте процес зародження та розвитку предметних дій індивіда в онтогенезі. Як представлений цей процес у теорії Ж.Піаже?

30. Розкрийте шлях розвитку вчення про темперамент в історії наук про людину — медицини, біології, психології тощо.

31. Прослідкуйте сутнісну динаміку понять "властивості нервової системи", "тип вищої нервової діяльності", "риси темпераменту", "тип темпераменту". Проілюструйте виявлені Вами логічні та формальні зв'язки прикладами: а) З відомих Вам теорій та концепцій темпераменту; б) з власного життя або особистих спостережень.

32. Назвіть позитивні та негативні аспекти "конституційних типологій" темпераменту. Поясніть свої твердження.

33. Чи можна вважати темпераментні риси та реакції індивіда такими, що залишаються сталими протягом його особистого життя? Поясніть та проілюструйте свою відповідь.

34. Як розвивалася представниками школи Теплова— Небиліцина типологія темпераментів І.П.Павлова?

35. Пригадайте з розділу 2 частини І ознаки різноманітних моделей типізації (динамічна модель типізації, прогресивна дихотомія, онтологічне коло тощо) та проаналізуйте, які моделі типізації відтворені в кожній з відомих Вам типологій темпераменту.

36. Розкрийте психологічний зміст гри як специфічної форми діяльності індивіда.

37. Яка роль гри в онтогенезі індивіда? Назвіть відомі Вам концепції й теорії гри — вітчизняних та зарубіжних авторів.

38. Як процес зародження та розвитку мовної діяльності індивіда пов'язаний з грою? Обгрунтуйте свою відповідь та проілюструйте власними спостереженнями.

39. Розкрийте психологічний зміст інтуїції та наведіть приклади пояснюючих концепцій її сутності.

40. Порівняйте фантазування як реальний, повсякденний процес виявлення індивідуальної природи особистості та науково-психологічне уявлення про фантазію як психічний процес, що підпорядкований певним психічним законам, здійснюється у певній послідовності та має певні техніки реалізації. Як можна "в ід стежити" психологічні ознаки фантазійної діяльності в процесі соціального, професійного тощо діяння особистості?

41. Охарактеризуйте малюнок як окрему форму зображувальної гри дитини. Як можна інтерпретувати малювання, зображування щодо формування загального процесу образотворення особистості?

42. Якому вікові, етапові онтогенезу найбільшою мірою властиве прагнення до пригодництва? Чим можна пояснити формуючий вплив цієї форми життєдіяння у світі на особистість підліткового віку?

43. Як трансформується потяг до пригодництва на подальших етапах онтогенезу індивіда? Проілюструйте свою відповідь прикладами з власних спостережень.

44. Розкрийте сутність пам'яті як психічного процесу, назвіть окремі її види.

45. Що можна назвати рушійними силами розвитку пам'яті в онтогенезі? Як можна впливати на цей процес? Які техніки розвитку та вдосконалення пам'яті Вам відомі?

Розділ 8. ВЧИНКОВИЙ СМИСЛ ПСИХОЛОГІЧНИХ ФЕНОМЕНІВ-ФЕНОМЕНИ МОТИВАЦІЙНІ

Витоки волі.

Не тільки власне феноменологічне уявлення про роль волі в житті людини робить актуальним питання про сутність, витоки, смисл даного явища. За думкою багатьох дослідників природи людського буття, саме воля є одним з психологічних феноменів, що виділяють людський спосіб існування як якісно нову форму буття сутнього. Коли ж ми розглядаємо окремий акт поведінки або діяння людини як процес, який послідовно та поступово розгортається у просторі та часі її індивідуального життя, то воля постає природним компонентом даного процесу.

В.Вундт указував, що воля народжується значною мірою з емоційного джерела, а витоки її коріняться в природі почуттів людини. Це особливо яскраво проявляється в грі та процесах афективних переживань: виростаючи в бурхливе, значне переживання, вони досягають якоїсь вищої точки, коли людина, усвідомлюючи ситуацію, що склалася, потрапляє в стан хитання з приводу очікуваних виявів своїх переживань — чи вийде афект на простір відповідних зовнішніх виявів, чи буде опанований у внутрішньому плані. Кінець кінцем із усієї гами почуттів та переживань виростає більш рівне, чи більш-менш інтенсивне прагнення індивіда, яке і дає ядро того, що в широкому розумінні цього слова ми називаємо волею. Це прагнення, бажання, хотіння виникає тільки там, де не все нам байдуже, де світ — предмети, люди, властивості, думки, питання та ін. — забарвлені почуттям у той чи інший колір, який приваблює чи відштовхує нас, збуджує в нас позитивний або негативний інтерес. Коли це почуття потягу або відторгнення встановлюється з повною визначеністю, стабілізується, і при цьому йому не протистоїть ніяке інше почуття, спрямоване на той самий об'єкт чи пов'язане з ним так чи інакше, то все це приводить до слідування без перешкод своєму почуттю та народжуваному ним бажанню або прагненню. В психології такий елементарний акт волевиявлення називають потягом.

Боротьба мотивів та вольовий акт.

Описаний процес волевиявлення становить ідеалізовану модель реальних процесів. Справжнє життя людини розгортається в умовах, які надають їй безліч різноманітних уявлень та калейдоскоп емоційних переживань. Тому людина досить скоро пізнає так звану боротьбу мотивів, яка в психологічному плані формує сферу того, що називають волею у більш вузькому, власному розумінні слова. Мотив складається з уявлень (чи ідеї) та почуття, яке насичує уявлення змістом емоційним, чуттєвим; і ось у житті одному уявленню протистоїть інше, оскільки відповідні їм почуття не завжди сумісні одне з одним, а часто перебувають у відносинах більш чи менш різкого контрасту. До наявних двох мотивів можуть додаватися й інші, і в культурному житті душа людини перетворюється на свого роду арену для боротьби між різними мотивами. Вони дуже різноманітні і можуть складати одну загальну силу й таким шляхом полегшувати прийняття рішення, а можуть паралізувати один одного й викликати той стан, який ми називаємо хитанням, ваганням або нерішучістю.

Чим вище та складніше духовне життя людини, тим багатшими є її мотиви, тим ширший простір для їхньої боротьби та різноманітних змістових поєднань. Досить характерним є явище, коли діти з перших своїх кроків знайомляться з існуванням дозволеного та недозволеного і вже змушені переживати боротьбу між бажанням та усвідомленням недозволеності того чи іншого вчинку, між необхідністю підкоритися певним вимогам дорослого й палким бажанням зробити протилежне. В такій атмосфері боротьби мотивів відбувається більша частина свідомого духовного життя людини. Іноді ця боротьба може набирати прямо хворобливого характеру, коли індивід не знаходить виходу з того поєднання сил мотивів, що склалося, та не може вирішити, в яку сторону йому схилитися, хоча нерідко мова йде про якесь мізерне питання.

Таким чином, вольовий акт тісно пов'язаний з рішучістю, яка стає основною ознакою волі в життєвому процесі індивіда і полягає в почутті активності, діяльності. Якщо зробити спробу розкласти вольовий процес на складові та етапи його розгортання, то ми отримаємо таку картину: індивід з його конкретним душевним укладом, самопочуттям, самооцінкою та більш-менш ясним усвідомленням своїх інтересів формує певні уявлення; ці уявлення матимуть на такому його душевному фоні конкретний емоційний тон; із сукупності уявлень (чи ідей) і пов'язаного з ними почуття народжуються мотиви; вони вступають, залежно від ступеня їхньої суперечності, в більш чи менш інтенсивну боротьбу один з одним, в результаті якої індивід здійснює вибір між ними, потім приходить рішення, а воно здійснюється та завершується, природно, актом дії. З педагогічної точки зору особливо важливо зазначити, що ця боротьба мотивів та питання про зіставлення, співвідношення їхніх сил вирішується людиною не тільки на грунті природного поєднання сил, тобто у спрощеній формі, але в цю боротьбу втручаються духовні інтереси, зрощені культурою, значно ускладнюючи та поглиблюючи цю боротьбу: вони нерідко приходять на допомогу слабким мотивам і допомагають їм "здобути перемогу" над більш сильними.

Формування та розвиток вольових процесів.

Описаний вище процес, безумовно, не вичерпує питання про боротьбу мотивів та здійснення людиною вольового акту. Важливим є виявлення механізмів формування та розгортання вольових процесів, їхніх психологічних закономірностей, умов розвитку індивідуально-неповторної мотиваційної сфери людини. В онтогенетичному плані перший акт зіткнення різноманітних мотивів розгортається як складний, тривалий та надзвичайно енергомісткий для особистості процес. Проте після здійснення повторного вольового акту вихід із цієї боротьби стає для особистості дедалі легшим, оскільки формується своєрідний "образ" вольового діяння, проторюється шлях послідовного розгортання вольових дій. Якщо вперше вольовий процес потребує значної психічної енергії та нервових сил, то надалі він починає "механізуватися", поки не перейде в неусвідомлюваний план, який дається людині ніби сам собою, часто без усіляких зусиль.

Дуже схоже відбувається виховання та навчання дітей, коли дорослі намагаються сформувати в них певні звички, знання, навички тощо, корисні чи необхідні з точки зору вимог суспільного життя чи індивідуальних інтересів. Хоча механізація психічних процесів та актів діяння не завжди можлива і не безмежна, вона вказує на закономірності збудження, опрацьовування та закріплення деяких видів психічної діяльності, на основі чого відбувається формування стилю поведінки або діяння конкретної особистості.

Важливим фактором формування та розвитку вольових процесів особистості є "очікування успіху" від здійснення конкретного акту діяння або поведінки. Ідея здійсненності та можливості досягнення конкретної мети, на яку спрямована воля, є важливою умовою розгортання вольового акту в процесі виконання особистістю будь-якого завдання, ситуації прийняття рішення тощо. "Успіх" при цьому постає у двох якісних зрізах: як індивідуально-психологічна умова оцінювання результатів власного діяння, а також як соціально-психологічна умова визначення соціального статусу діяльності, яку реалізує особистість, та критерій "прийняття" результату індивідуальної дії з позиції його соціальної цінності, необхідності, корисності. Відповідно відбувається процес формування "мотивації успіху" особистості щодо здійснюваних нею дій, а складовими цього типу мотивації постають індивідуально- та соціально-орієнтовані мотиви.

Цілеспрямування — ще одна суттєва характеристика та фактор розвитку вольових процесів індивіда. "Досягнення цілі", мети, здійснення ідеї та переживання завершеності акту — основа мотивування дій індивіда щодо елементів його поведінки або організованої діяльності. Ціль постає перед людиною як соціально визнаний та індивідуально прийнятий компонент діяльності, що надає дії сенс і виконує керуючу функцію у процесі її виконання. Як правило, ціль того чи іншого типу діяння сприймається індивідом як певний синтез уявлень про: "образ результату" діяння, міру завершеності змісту та форми очікуваного результату, його ідеальний та реальний (стосовно можливостей самого індивіда) предметний вияв. Ціль діяння постає перед індивідом також у своєму емоційному, чуттєвому вираженні; тобто індивід сприймає завершальну ідею своєї дійової активності не тільки через призму її предметного результату, але й у контексті власних емоційних та чуттєвих переживань з приводу предмета своєї активності — його привабливості, доступності та індивідуальної необхідності процесу перетворення даного предмета. Мотивування конкретного акту діяння залежить саме від цих моментів, а елементи індивідуального діяння отримують своєрідний мотиваційний фон — поєднання емоційних, чуттєвих переживань та уявлень індивіда про ідеал "успішного діяння" в умовах, що склалися.

Орієнтація індивіда на завершеність дій — також суттєвий фактор розгортання його вольових процесів та формування мотиваційної сфери. Цей фактор має соціальний, культурно-привнесений характер, але у цій своїй характеристиці виступає скоріше як орієнтир організації дійового циклу від початку до логічного кінця. Індивідуально-неповторного змісту даний фактор набуває тільки внаслідок свідомого, скерованого та насиченого мотиваційним смислом вибору його "реальним орієнтиром" свого діяння з боку самого суб'єкта. Продукт діяння суб'єкта матиме, відповідно, подвійний зміст: з одного боку — це соціально-цінний зміст, актуалізований або самостійно, творчо створений суб'єктом; а з іншого — індивідуально-цінний зміст, який може поставати у формі накопиченого суб'єктивного досвіду, знань, умінь або отриманого емоційного ефекту, переживання, почуття в процесі творення тощо. Мотивування процесу діяння, відповідно, може здійснюватися відносно одного або декількох, чи системи складових продукту, цінність яких визначається суб'єктом насамперед в індивідуальному аспекті.

Отже, мотивування активності людини може здійснюватися в різних змістових напрямах, розгортатися в різній структурній послідовності, з перевагою соціально- або індивідуально-орієнтованої спрямованості. Природа вольового акту дає змогу виявити елементарні механізми утворення мотивів, а їхній зміст постає через аналіз та психологічне тлумачення потреб людського життя.

Природа потреб людини.

Багаторівневість та синтетичність природи людини виявляє себе в багаторівневій та синтезованій структурі її потреб. Психологічне визначення сутності даного явища теж може здійснюватися по-різному, залежно від змістового рівня вихідних орієнтирів. Так, якщо йдеться про потреби організму, то говорять про будь-які потреби організму людини в окремих умовах, необхідних для життя, про вимоги людини до цих умов тощо. Потреби визначаються також як спрямування на здійснення окремих дій для підтримання життєздатності свого організму або своєї особистості, що їх людина здійснює, як правило, прямо не усвідомлюючи активуючого змісту цієї спрямованості. Потреби розглядають також як глибинні, неусвідомлювані настанови людини щодо самозбереження та самозабезпечення власної цілісності: біологічної та соціальної. В деяких визначеннях потреби постають як основні рушійні сили дійової активності індивіда у взаємодії з навколишнім світом. У цілому потреби є внутрішніми інтенціями людини щодо ствердження свого буття як "індивідуального самобуття" — єдності природних, соціальних та духовних витоків, — які розкривають себе в активації людиною цілеспрямованих, предметних, життєстверд-жуючих дій.

Потреби людини завжди предметні за змістом, тобто кожна потреба має свій чітко визначений предмет. Це завжди є потреба в чомусь — матеріальній речі, дії, результаті діяльності тощо. Ми говоримо про потреби людини в їжі, воді, теплі або про потреби людини в умовах здійснення конкретної діяльності — від кисневого постачання повітря для дихання до умов здійснення складного типу соціального діяння. Тому розрізняють потреби речові (предметом потреби є річ) та функціональні (предметом потреби є дія, функція, умова).

Сугнісною характеристикою потреб людини є також те, що будь-яка потреба набуває конкретного змісту залежно від того, за яких умов та яким способом вона задовольняється. Сам по собі внутрішній стан потреби організму визначає лише необхідність змінити цей стан, тобто усунути, ліквідувати потребу організму. Що ж стосується конкретної потреби, то вона формується залежно від зовнішніх умов: від тих зовнішніх факторів, які зумовлюють стан організму, що потребує зміни. Оскільки потреби людини характеризуються предметним змістом, який визначається умовами життя, то будь-яка потреба є насамперед особливою формою відображення умов життя та простору життя в цілому. З іншого боку, потреба викликає діяльність організму лише за умови впливу на нього відповідних даній потребі предметів — збудників діяльності, якими в кожній конкретній ситуації стають: їжа, пиття, повітря, відпочинок тощо.

Потребам людини властива особливість виникати знову, відтворюватися. Задовольняючи ту чи іншу потребу в окремий проміжок часу, людина тим самим не усуває можливість виникнення даної потреби в інший час, за інших умов, в іншій ситуації. Це особливо стосується потреб організму, які відтворюються через більш-менш визначені проміжки часу. Вони характеризуються певною циклічністю, яка залежить від періодичних змін у стані організму або навколишньому середовищі. Більш складні потреби (наприклад, потреба у спілкуванні, потреба в накопиченні досвіду та ін.) характеризуються циклічністю іншого, вищого рівня: періоди існування даних потреб визначаються віковими особливостями людини, її соціально-психологічними характеристиками, інтенсивністю особистіс-ного розвитку та ін. Проте й ці потреби багаторазово відтворюються за наявності окремих умов — внутрішніх та зовнішніх. Відтворення потреб є водночас важливою умовою їхнього формування та розвитку: тільки постійно відтворюючись, потреба збагачується змістовно, оформлюється структурно, наповнюється індивідуально-неповторним змістом засобів її задоволення.

Розвиток потреб людини протягом її життя відбувається під впливом різноманітних умов. Проте основні компоненти потреб, відносно яких відбуваються зміни, — це коло предметів, які задовольняють дану потребу, та способи її задоволення. Спочатку збагачується коло предметів, які сприяють підтриманню та розвитку життя конкретного індивіда; розвиваються та стають дедалі точнішими і продуктивнішими способи задоволення того чи іншого типу потреб, до яких удається індивід; на цій основі відбуваються збагачення, розвиток відповідної потреби.

Система потреб людини спрямована на забезпечення її буття на всіх змістових рівнях його розгортання: від природного, рівня організму (з комплексом біологічних, фізіологічних та інших потреб) до рівня індивідуальності, культурно-історичного суб'єкта (з комплексом потреб у здійсненні свого буттєвого потенціалу, потреб у творчому виявленні своєї неповторної сутності тощо). Таким чином, потреби людини утворюють бататом ірну систему, відображаючи у своїй структурі та своєму змісті всі особливості багаторівневої організації "картини буття" людини. Так, за ознакою предмета потреб людини розрізняють її потреби: як біологічного організму; як особистості (або соціального індивіда); як індивідуальності (або культурно-історичної особистості). За ознакою предмета задоволення потреб потреби поділяють на матеріальні та духовні. За ознакою віднесеності потреб людини до внутрішньої або зовнішньої сфер розгортання потреби класифікують на індивідуальні та соціальні, проте не виключається можливість утворення перехідного типу потреб — мішаних за даною ознакою (індивідуально-соціальних тощо).

Потреби та мотиви діяльності.

Потреби людини суб'єктивно переживаються нею як бажання, потяг або прагнення. Сигналізуючи про виникнення потреб та про їхнє задоволення, ці переживання регулюють діяльність людини, стимулюючи або послаблюючи її. Наявність потреби та її безпосереднього, чуттєвого виразу (бажання, потягу тощо) ще не є достатньою умовою для того, щоб діяльність щодо її задоволення (або спрямована на інший предмет) могла здійснитися. Для цього необхідний об'єкт, який, відповідаючи потребі за змістом, став би збудником діяльності, надав би їй конкретної спрямованості. Людині притаманні вищі форми відображення дійсності, а тому об'єкти, які збуджують діяльність, можуть поставати у формі ідеї чи морального ідеалу. Саме цей усвідомлюваний образ, який збуджує діяльність, орієнтує її на задоволення певної потреби, називають мотивом діяльності, що реалізується.

Мотиви діяльності людини можуть поставати в її свідомості як конкретні чуттєві або розумові образи поряд з асоційованими з даними образами уявленнями (наприклад, для мандрівника образ вогнища асоціюється з теплом, світлом, відпочинком тощо). Мотив може збуджувати часткову, конкретну дію і прямо збігатися з ціллю даного діяння (або конкретної дії), з тим, що досягається в результаті виконання дії. В складніших випадках мотиви можуть не збігатися з ціллю окремої дії безпосередньо, а потребують багатьох дій, досягнення численних часткових цілей. Іноді діяльність, що відповідає такому мотиву, може відбуватися протягом значного періоду часу — місяці, навіть роки. Проте мотиви й цілі дій людини не збігаються за своїм суттєвим визначенням; так, залежно від життєвих обставин один і той самий мотив може реалізуватися в різних за своїми цілями діях, а зовні однакові дії можуть мати різні мотиви.

Розуміння мотивів діяльності та уявлення про механізми їхнього утворення мають дуже важливе значення і для особистості як суб'єкта діяльності, і для наукового розуміння психологічного змісту даних процесів. Саме від мотиву залежить, що (в психологічному розумінні) являє собою та чи інша дія, який суб'єктивний сенс вона має для даної людини, як відтворює її внутрішній світ, "картину її "Я". Мотиви діяльності людини відображають найхарактерніші для неї способи реагування на ті чи інші елементи довколишньої (зовнішньої) та прихованої (внутрішньої) сфери існування людини. Рівень усвідомлення мотивів власної діяльності висвітлює притаманний людині спосіб реагування на окремі явища: спонтанні дії, скеровано організовані дії тощо. Змістовний "масштаб" мотивування людиною своїх дій характеризує як змістовий простір ЇЇ реального та духовного існування, так і особистісну "зрілість" в оволодінні предметним світом та власними переживаннями взаємодій із цим світом. Узагалі мотиваційна сфера особистості формується, розвивається та реалізується відповідно до формування, розвитку та послідовного виявлення "Я" конкретної особистості.

Теорії мотивації.

Співвідношення між діями людини та причинами, які зумовлюють та пояснюють ці дії, описує поняття мотивації. Це певна сукупність факторів (мотивів, емоційних переживань, очікувань, намагань тощо особистості), які спричиняють ту чи іншу форму активності особистості, спрямовану на зовнішній світ, явища індивідуального "Я" або інші рівні існування сущого. Можна говорити про універсальну структуру мотивації особистості, проте зміст мотивування дій та поведінки людини завжди залишатиметься суто індивідуальним, неповторним. Перш ніж розглянути психологічні механізми виникнення та розгортання вказаних явищ, звернімося до історії психологічних поглядів на природу мотивації людини.

Вивчення мотивації має давню історію. Вже у вченнях стародавніх мислителів обґрунтовується об'єктивно-причинний підхід до пояснення природи мотивації. Ширше її дослідження починається у XV ст., в період панування ідей гедонізму, згідно з якими задоволення, насолода вважалися найвищим благом і метою життя, а детермінантами поведінки визнавалися лише прагнення до задоволення та уникнення незадоволення як первинні, закладені в природу людини. До питань мотивації зверталися філософи XVII ст. — Спіноза, Гоббс, Декарт. Спіноза вважав, що афективність, пристрасна мотиваційна спрямованість мають розглядатися з об'єктивної точки зору. Він писав, що людина свої дії усвідомлює, але причин, якими вони визначаються, не знає. Механізми "усвідомлення" прихованих збудників поведінки та діяння і поступове підпорядкування енергії цих збудників свідомістю — один із психологічних механізмів "етичного" діяння та поведінки людини в суспільстві.

Англійський філософ-матеріаліст Гоббс, який створив першу завершену систему механістичного матеріалізму, виходячи з незмінної "чуттєвої" природи людини, вважав основними моральними спонуками людини прагнення до самозбереження та власної цілісності. Предметом потягів та бажань він вважав "благо", а "зло" розглядав як предмет відрази та ненависті. Гоббс, як і Спіноза, на відміну від декартівського "безплотного" розуміння природи людських потягів розглядав їх як тілесно локалізовані чуттєві прагнення, що визначають поведінку. Спіноза, вказуючи на ілюзорність декартівської "свободи волі", спонтанності вольового імпульсу, вважав найважливішою спонукою діяння та поведінки людини потяг, який при усвідомленні його стає бажанням, що має відношення вже не тільки до тіла, але й до душі.

Наприкінці XVII ст. в межах "асоціаністського тлумачення" природи мотивації людини мета поведінки розглядається як прагнення до підтримання балансу, своєрідної рівноваги між задоволенням та незадоволенням.

Із виділенням психології як самостійної науки починають складатися різні напрями та школи тлумачення психологічної природи явищ життя людини, в тому числі розробляються теорії мотивації.

Так створюються концептуальні моделі мотивації в межах інтроспективної психології (У.Джеймс), біхевіоризму (Дж.Уотсон, Е.Тол-мен, К.Халл та ін.), гештальтпсихології (КЛевін), психоаналізу (3. Фрейд, К.Юнг та ін.). В цілому можна виділити два основні напрями розуміння мотивації. Психологічні теорії першого напряму (необіхе-віоризм, психоаналіз) при вирішенні проблеми рушійних сил поведінки людини розвивають гомеостатичну модель функціонування психічного. Згідно з цією моделлю особистість прагне до зниження напруження (редукція напруження), врівноваження своєї взаємодії з соціальним середовищем, до пом'якшення "одвічного конфлікту" між індивідом та суспільством. При цьому природне в людині розуміється як зосереджене на особистому "Я", егоцентричне, не підкорене свідомістю соціалізованої особистості. Усунення цього напруження, відтворення врівноваженого стану — мета поведінки людини, за поглядами представників даного напряму.

Теорії іншого напряму (неофрейдизм, екзистенціальна психологія) стверджують модель безперервного становлення, розвитку та вдосконалення особистості, що і є основою спонукальних причин її поведінки. Основними потребами (мотивами) вважаються фізіологічні спонуки, потреби в безпеці та захисті, любові, повазі, самоактуалі-зації та самореалізації. На відміну від теорій гомеостазу та універсального механізму редукції напруження обґрунтовується теза про те, що характерною рисою поведінки та діяння особистості є пошук постійного напруження — не фізіологічного, а морального, ціннісного тощо характеру. Розкриємо детальніше зміст окремих теорій мотивації, що належать до того чи іншого з названих напрямів.

Основоположник біхевіоризму Дж.Уотсон виділяв дві форми поведінки людини — зовнішню та внутрішню, що пов'язані між собою стимулом та відповіддю на даний стимул. Відома формула "стимул — реакція", на думку біхевіористів, пояснює всі форми діяння та поведінки людини в навколишньому середовищі. Стимул як зовнішній подразник активізує внутрішню енергію організму і викликає тим самим відповідну його реакцію на даний подразник. У необі-хевіористських концепціях виникнення нових спонук — драйвів розглядається як результат сполучення стимулу із задоволенням органічних потреб людини. При цьому вторинні спонуки виступають як зовнішня оболонка первинних, органічних. У.Мак-Даугалл, обґрунтовуючи положення про природжений характер мотивації людини, спирався на вчення про природжені інстинкти. На його думку, основу мотивів поведінки становлять "основні інстинкти" (загалом їх 18), які однаково властиві як тваринам, так і людині. Головними характеристиками інстинкту є імпульсивність та природженість, а поняття про "енергію інстинкту" є базовим у розумінні механізмів розгортання мотивованої дії.

В основу теорії біологічних спонук покладено, хоч і в інтерпретованому вигляді, біхевіористську формулу "стимул — реакція". Багато дослідників проблем мотивації діяльності людини віддають перевагу саме цій теорії, тому важко визначити якесь її персональне авторство. Голод, спрага або потреба в кисні — первинні потреби людини, задоволення яких є життєво важливим для всіх живих організмів. Порушення балансу будь-якого компонента організму автоматично приводить до появи відповідної потреби та до виникнення біологічного імпульсу, який ніби "підштовхує" індивіда до задоволення потреби, що виникла. Таким чином формується "первинна спонука", що викликає серію координованих дій, спрямованих на відтворення рівноваги (рис.б).

Рис. 6. Схема теорії імпульсів біологічних спонук

Чим довше баланс залишається порушеним, тим сильнішою є мотивація, тим сильніше активується організм, рівновага ж установлюється лише після задоволення даної потреби, вслід за цим зникають і спонука, й активація. Підтримка рівноваги, за якої організм не відчуває потреб та активації, називається гомеостазом. Звідси походить термін "гомеостатична поведінка" — поведінка, спрямована на усунення мотивації через задоволення потреби, що її викликала.

Теорія біологічних спонук дає змогу з'ясувати, яким чином задовольняються біологічні потреби організму людини, проте вона не пояснює всіх видів мотивації людини.

Теорія оптимальної активації (Е.Даффі, Д.Хебб) була створена в 50-х роках XX ст. і базується значною мірою на законі Йєркса — Додеона. Відповідно до цієї теорії, організм людини намагається підтримати "оптимальний рівень активації", який дає йому змогу функціонувати найефективніше (рис.7) Цей рівень не відповідає абсолютному нулю, як стверджується в теорії біологічних спонук, а залежить від фізіологічного стану даної людини в даний момент: Адже окремі люди потребують сильнішого припливу стимулів, ніж інші, які здатні витримувати їх лише в обмеженій кількості. Потреба в стимулах змінюється також залежно від психічного стану людини.

Рівень активації під час сну або в стані творчого піднесення, звичайно, відрізняється від рівня, оптимального для даної людини.

Теорія оптимальної активації в цілому є механістичною за своєю суттю, оскільки не в змозі пояснити шляхів розгортання поведінки та діяння людини в тій чи іншій ситуації, виявити чинники дії, окремого акту діяння людини.

Рис. 7. Схема теорії оптимальної активації

Когнітивні теорії мотивації базуються на твердженні про те, що всі дії людини завжди так чи інакше мотивовані. Таким чином, не існує ніякої особливої сили, яка "втручається" в процес діяння людини лише в критичні моменти, коли порушена рівновага. Людина завжди перебуває у стані "когнітивного вибору", отже, звертається до задоволення тієї чи іншої потреби (навіть власне біологічної), аналізуючи стан, що виникає. Досить рідко процес задоволення потреби відбувається як невідкладний, нагальний.

Р.Боллес розглядає мотивацію скоріше як "механізм вибору" певної форми поведінки. Цей механізм виявляє себе в реакціях на зовнішні подразники і спрямований на актуалізацію можливості організму, яка в даний момент якнайкраще відповідає його фізіологічному, емоційному або когнітивному стану тощо. Вибір може зумовлюватися також присутністю поблизу іншого суб'єкта або об'єкта. Ньюттен вважає, що вибір найближчих дій індивіда визначають його цілі та плани на майбутнє. Чим важливіші для нього ці цілі, тим з більшою силою вони орієнтують його вибір. Стимулом для дій індивіда можуть виступати не тільки самі цілі, але й наміри досягнути їх.

Е.Десі стверджує, що всі вчинки індивіда мотивуються "внутрішньо", у відповідності з його природженими особливостями. На думку автора, людину більше приваблює діяльність, яка розвиває в ній почуття "компетентності", при цьому зовнішнє заохочення часто може приводити до послаблення такої внутрішньої мотивації. За дослідженнями К.Фішера, підсилення внутрішньої мотивації може здійснюватися через активацію відповідальних, самостійних, ініціативних дій індивіда щодо предмета його дій.

Л.Фестінгер є автором теоріїкогнітивного дисонансу, яка пояснює процеси мотивування поведінки індивіда. Людина в кожний момент свого діяння або поведінки розглядається як індивід, який має відносно сталий досвід реагування, взаємодії або протистояння явищам навколишнього середовища, тобто має деяку "вихідну інформацію". "Нова інформація", яка виступає збудником активності даного індивіда, може викликати в нього "згоду" або "незгоду", що з емоційної та активаційної точки зору визначає процес пізнання як такий. У випадку "незгоди" виникає "когнітивний дисонанс", який спонукає людину до його подолання. Вихід зі стану, що складається, може здійснюватись індивідом двома шляхами: або через зміну, переоцінку "вихідної інформації", або через зміну власної поведінки. В будь-якому випадку когнітивний дисонанс має бути знятий.

У цілому когнітивні теорії мотивації дають можливість не тільки пояснити механізм виникнення, активації мотивів діяння та поведінки людини, а й прогнозувати їх розвиток, розгортання в процесі "збуджених" дій.

Спробою поєднати існуючі підходи до визначення природи мотивації людини є теорія мотивації А.Маслоу. В основу даної теорії покладене уявлення про "ієрархію потреб", які протягом життя людини так чи інакше зумовлюють її поведінку. Дана ієрархія поєднує найелементарніші потреби та найвитонченіші спонуки діяння людини (рис.8). Згідно з даною теорією, будь-яка істота прагне свого розквіту, діючи у найбільшій відповідності своїм можливостям та намаганням. Як підкреслює Маслоу, кожна нова потреба виникає, стає можливою тільки при задоволенні потреб нижчого порядку. Найвища ж потреба — в самореалізації —' постає як актуальний збудник та спонука дій і поведінки людини тільки за умови повного задоволення тих потреб, що передують їй. При цьому здатність до самореалізації розглядається автором як природна, що завжди властива людській істоті, а можливість задовольнити дану потребу має саме "благополучна", "розвинута" особистість.

У вітчизняній психології сутність мотивації розглядалась у межах "діяльнішого підходу". Виходячи з положення про суспільний характер діяльності людини та ЇЇ потреб, відповідно тлумачився і зміст мотивів та цілей даної діяльності. СЛ.Рубінштейн указував, що мотив як усвідомлена спонука конкретної дії виникає зі став-

Рис. 8. Ієрархічна піраміда потреб за А.Маслоу

лення людини до ситуації, обставин, умов тощо, в яких протікає діяння. Вибір способу діяння відбувається через свідоме зіставлення умов, завдань, цілей, перспектив тощо діяльності, що протікає. Мотив неможливий поза відношенням до "логіки завдань" діяльності. Характер мотивації діяльності залежить від рівня домагань та рівня досягнень індивіда відповідно до предмета та цілей здійснюваної ним діяльності. Очікування успіху, передбачення перспективи у здійснюваному процесі — одна з найважливіших складових мотивації діяльності індивіда. Зміст мотивування завжди безпосередньо пов'язаний із предметом діяльності та суттю здійснюваних перетворень щодо цього предмета в процесі діяльності: мотивація завжди має конкретний предмет, тому повинна розглядатися відповідно до конкретного тилу (виду) діяльності людини.

О.М. Леонтьєв визначає мотив як "опредметнену" потребу. Мотивування діяльності людини зумовлене діалектикою потреби та власне мотиву: до свого найпершого задоволення потреба "не знає" свого предмета, він ще має бути визначений. Тільки після виявлення предмета потреба набуває своєї конкретності, а її предмет, що сприймається, уявляється, мислиться людиною, — своєї збуджувальної, спонукальної, спрямовуючої функції, тобто стає мотивом. Саме предмет потреби — матеріальний чи ідеальний, чуттєво сприйнятий або даний тільки в уяві, в помисленому плані — може бути названий мотивом діяльності. У свою чергу, мотив зумовлює і спрямовує діяльність суб'єкта, постаючи в цілях, завданнях та інших складових процесу діяння. Мотиви, на думку О.М-Леонтьєва, можуть бути усвідомленими й не усвідомленими. З цією тезою погоджуються А.В.Петровський та ряд інших авторів. Водночас СЛ.Рубінштейн, Д.Н.Узнадзе та інші вчені підкреслюють саме "свідому природу" мотивації, що відрізняє мотив від інших збудників та спонук діяльності й поведінки (потреб, настанов, потягів тощо).

Д.Н.Узнадзе визначає мотив як певне міркування індивіда, яке безпосередньо стимулює його до конкретного акту діяння чи поведінки. В центрі цього міркування — потреба, для задоволення якої здійснена конкретна поведінка або дія визнана доцільною. Смисл мотивації полягає саме в цьому: відшукується та знаходиться саме така дія, яка відповідає основній, закріпленій у житті настанові особистості.

Викладені підходи до визначення сутності мотивації людини в процесі діяння, а також ті, що залишилися поза нашою увагою, демонструють здобуток психологічної науки в дослідженні та обгрунтуванні природи даного психологічного явища. Можливо, саме в "змістовому перетині" цих підходів, концепцій, теорій висвітлюється достеменна сутність досить складного, синтезованого, багатоманітного у своїх конкретних виявах феномена.

Мотивація у структурі вчинку.

Вчинковий підхід до тлумачення змісту психологічних явищ дає змогу побудувати ще одну пояснювальну модель мотивації як складного, синтезованого утворення психічного світу людини. Вихідним у її побудові є розуміння вчинку як специфічного способу діяння особистості, в якому стає дійсною, реальною індивідуальна сутність даної особистості. Вчинок ніби викристалізовує неповторний зміст "Я" людини і робить його доступним безпосередньому спостереженню. Це форма діяння, коли стереотипність, слідування усталеному стають неможливими, коли зміст діяння постає у неповторному, індивідуалізованому способі вчинення людиною того чи іншого акту виявлення свого ставлення до світу або окремих його елементів. Учинок немовби віддзеркалює власне особистісне в людині. Вчинюванню як процесу здійснення акту самовиявлення особистості передує осягнення нею змісту ситуації як такого, що робить необхідним акт самовияву "Я". Цей акт є результатом розвитку ситуації діяння: всі елементи- ситуації вибудовуються в "ієрархізовану модель потенціювання" вчинку, коли зовнішні й внутрішні, прямі та посередні, наявні та приховані умови даної ситуації зумовлюють таку активність "Я" людини, що спрямована на оволодіння ситуацією, на ствердження свого способу діяння в ній, на забезпечення очікуваних наслідків діяння в даній ситуації.

Якщо характеризувати ситуацію вчинювання з точки зору "енер-гомісткості" її елементів, то необхідно підкреслити, що сам учинок потенціюється не власне змістом ситуативних впливів, а й їхньою ефективністю, насиченістю "емоційною енергією", силою індивідуальних значень цих впливів для особистості тощо. Таким чином, постає питання про спонукальну функцію ситуації, яка набуває статусу "ситуації вчинку" тільки за умови освоєння її "вчинкового змісту" з боку самої особистості. Отже, необхідно розкрити власне мотивуючу характеристику ситуації, діяння в якій спонукає особистість до акту самовияву індивідуальної сутності "Я", до вчинку.

В кожній окремій ситуації діяння людина постає як індивід, здатний до самостійного, предметного, цілеспрямованого вчинення відповідних за змістом та способами реалізації дій. Як окремий індивід людина наділена здатністю безпосередньо та опосередковано сприймати "інформаційний контекст" ситуації та реагувати на нього, виходячи з "ціннісного контексту" ситуації, що формується в процесі осягнення індивідом змісту даної ситуації. Від первинного моменту сприйняття ситуації індивідом до моменту здійснення дії-відповіді на сприйнятий зміст відбувається розгортання (як правило, у внутрішньому плані психологічних явищ "Я") "мотиваційного контексту" ситуації, а саме — мотивування індивідом "дійового контексту" ситуації та ініціювання власне вчинкових дій.

Мотивування постає як більш-менш тривалий процес активації спонукальних сил поведінки та діяння особистості. Відбувається актуалізація — перехід в актуальний стан — тих чи інших потреб, потягів, бажань, хотінь, очікувань особистості тощо, які відповідають змісту даної ситуації та індивідуальній оцінці ЇЇ з боку даної особистості (адже кожна людина по-своєму реагує на кожну із ситуацій поведінки, діяння, життя). Формується свого роду "активний стан", або "стан активації" людини, який на наступному етапі розвитку ситуації спричинить той чи інший "дійовий контекст" даної ситуації, викличе певні дії особистості. Вказаний "стан активації" і є складним комплексом спонук діяння особистості в цій ситуації, тобто відповідною мотивацією діяння.

Таким чином, мотивація постає як синтезоване утворення, основою якого є природні для людського існування спонуки (біологічного, соціального, морального, духовного характеру тощо). Необхідно розрізняти процесуальні особливості мотивування поведінки або діяння особистості*, іноді мотивацією називають сам процес мотивування, коли відбувається актуалізація тих чи інших спонук, їх змістовна інтеграція, ієрархізація та формування мотиву діяння. Проте більш поширеною є традиція позначати поняттям "мотивація" сам продукт, результат мотивування поведінки або діяння — складний комплекс мотивів, який утворюється внаслідок оволодіння індивідом учинковою ситуацією. Мотивація може бути усвідомленою та неусвідомленою. Іноді мотивування дій індивіда може здійснюватися через синтез неусвідомлених потягів або хотінь та усвідомлених мотивів. У результаті утворюються так звані вторинні мотиви, які виступають усвідомленими спонуками вищого, ніж первинні, порядку, і виявляють новий, "набутий", присвоєний зміст мотивації індивіда. Мотив — це усвідомлена індивідом спонука його дій та поведінки, осягнута через зіставлення предмета потреби (чи потягу, прагнення, бажання), емоційного або афективного змісту переживання цієї потреби та очікуваного результату її задоволення. Основу формування первинних мотивів становить, як правило, та чи інша потреба індивіда, вторинні ж мотиви можуть мати в своїй основі первинні мотиви й формуватися через синтез їх з іншими спонуками діяння конкретного індивіда.

Вчинок як специфічна форма діяння та поведінки людини завжди супроводжується "боротьбою мотивів", отже, процес мотивування вчинку має такі суттєві ознаки: 1) під час мотивування вчинку індивід актуалізує "протилежності" спонук своїх дій у ситуації, що склалася, та має змогу прогнозувати розвиток цих протилежностей — до загострення та вибуху суперечностей чи згладження, гармонізації елементів можливих суперечностей; 2) актуалізація протилежностей спонукальних імпульсів може здійснюватись індивідом свідомо, підсвідомо, неусвідомлено тощо, відповідно в кожному з цих випадків процес актуалізації та послідовність розгортання вчинкової ситуації та дії матиме специфічні ознаки; 3) відповідно здійснюватиметься і процес прийняття рішення індивідом та вибір "провідного мотиву" (або комплексу мотивів), які зумовлять зміст та характер його дій на наступному етапі розгортання вчинку.

Боротьба мотивів виявляє орієнтації індивіда у виборі тих чи інших спонукальних імпульсів, рівень його готовності до здійснення цілеспрямованих та стверджуючих його власне "Я" дій, схильність до того чи іншого типу мотивування вчинку. Так, можна говорити про імпульсивне або помірковане мотивування, емоційне (афективне), раціоналізоване чи інтуїтивне мотивування вчинкової активності індивіда. Результати протистояння мотивів та усвідомлення індивідуального значення цього протистояння виявляються у прийнятті рішення індивідом щодо всіх елементів ситуації вчинку (зовнішніх і внутрішніх, дійсних та можливих, безпосередніх та опосередкованих тощо). Саме момент прийняття рішення та його змістовний вираз (характер та мета наступного діяння) стають власне динамічним імпульсом подальшого розвитку ситуації вчинку.

В процесі онтогенезу суттєво змінюються характер та послідовність мотивування вчинкових дій індивіда. На початкових етапах воно здійснюється за принципом "уторування шляхів", тобто кожна вчинкова ситуація потребує послідовного та поступового розгортання кожної окремої ситуації, а "енергомісткість" ситуації визначається передусім ознаками "невідомого" та "неосвоєного" щодо елементів даної ситуації. На пізніших етапах онтогенезу на перший план виходить саме "зміст" учинкової ситуації, а спосіб реагування на нього обирається індивідом уже з урахуванням індивідуального досвіду мотивування та прийняття рішення.

Отже, в онтогенезі відбувається формування досвіду розгортання "мотиваційного контексту" ситуації вчинку. Процес мотивування вчинкових дій, побудова мотивів та утворення конкретної мотивації діяння і поведінки набувають властивих конкретному індивіду ознак змістового, структурного, процесуального, афективного тощо характеру. Через закріплення одних ознак, відкидання інших, за умови активного, творчого привнесення нових елементів у процес здійснення індивідом мотивованого діяння, відбувається процес формування індивідуального досвіду утворення мотивації (у вузькому плані) та здійснення вчинкового діяння (у широкому плані) індивіда. Зміст даного досвіду завжди конкретний, властивий окремому індивіду, а тому має суттєві ознаки неповторного "Я" людини.

Досвід мотивування стає основою для формування більш складних особистісних утворень — досвіду творення цінностей, значень, смислів своєї поведінки, діяння, життя. Про психологічний зміст даних явищ ітиметься нижче. Тепер суттєвим є розгляд основних типів мотивування діяння людини відповідно до основних форм діяльності, які насичують кожний акт учинювання конкретним змістом. Існують різні підходи до класифікації форм діяльності людини, у нас буде поданий змістовий аналіз мотивації:

1) феноменологічного творення ідеї (або подвижництва);

2) теоретичного відтворення світу в знанні;

3) спеціалізованого уміння;

4) мистецького відтворення світу;

5) дослідницької діяльності.

В цілому представлена пояснювальна модель мотивації може бути віднесена до "процесуальних моделей", які спрямовані на виявлення причин, цілей та механізмів поведінки й діяння людини. Процесуальні пояснювальні моделі мотивації орієнтовані на пояснення закономірностей поєднання різних складових ситуації мотивування, що приводить до прийняття рішення та вчинення дії, відповідної ситуації. До цього типу моделей відносять "поведінську модель" Дж.Мак-Грота, "розширену модель мотивації" Х.Хекхаузена, теорію мотивації КЛевіна та ін. На відміну від процесуальних моделей, "моделі змісту" мотивації націлені на вирішення питання про тип потреб, які мотивують дії індивіда в тій чи іншій ситуації, або питання про те, на основі яких цілей він діє, віддаючи перевагу одним та відкидаючи інші. Поєднання вказаних моделей можливе в контексті синтезуючого, "динамічного підходу" до побудови теорій мотивації, в яких поведінка та діяння індивіда мають розглядатися як складний, поширений у часі його індивідуальної історії, процес набування індивідуально-неповторного досвіду мотивування різнопланової активності у світі: пізнавальної, перетворюючої, моральної, духовної тощо.

Подвижництво: феноменологічна оцінка світових станів, ідеал, подвиг.

Людина реалізує сутність властивого їй способу існування, пізнаючи та перетворюючи світ — предметний, стосунків з іншими людьми, свого власного "Я", індивідуально-неповторний зміст якого поступово розгортається в процесі життєдіяльності людини. Пізнавальні та перетворюючі дії, акти, цикли діянь людина здійснює як моральний, духовний, самодіяльний, творчий індивід. "Власне людяність" пронизує кожний окремий момент самовиявів індивідуального "Я". Проте сутнісним центром кожного дійового акту є "творче перетворення" предмета діяння, до сутності якого людина спрямовує свою перетворюючу активність.

Коли предметом перетворення людини стає "світ ідей", ідеалів, сутнісних визначень явищ світу, її діяльність набуває специфічного, притаманного тільки людському способу існування змісту — ціннісного, духовного творення. Життя людини розгортається в просторі фізичних явищ, суспільних відносин тощо. Людина емоційно реагує на ті чи інші елементи цих відносин, переживає їх, надає їм статусу бажаних, очікуваних, цінних або відторгає їх, уникає, вважає небажаними, руйнівними і т.д. Власне афективна реакція на події життя, ситуації, моменти завжди поєднується людиною з розумовою, помисленою їх оцінкою. Так поступово складається властива конкретній особистості система значень, пріоритетів, очікувань. Якщо те чи інше значення, афективний елемент ситуації чи окремий потяг набувають для особистості рівня "вищого стимулу" чи "вищого імпульсу" її активності, і це усвідомлюється особистістю, визнається нею у кожній конкретній ситуації діяння (чи в окремому типі ситуацій), то цей елемент ситуації стає ідеєю, яка може мати власне суб'єктивне або культурно-історичне значення.

Ідея постає як своєрідний "помислений образ" ситуації вчинку, в якому синтезовані спонуки діяння, завершений комплекс мотивів, а також відповідний змісту ситуації певний завершений комплекс дій, що, на думку особистості, най адекватніше виявляє в продукті діяння суть ідеї. Цей образ відтворюється особистістю в діяльнісному самовияві "Я", може видозмінюватись у своїх окремих складових, проте загальна сутність його залишається сталою. В процесі індивідуального розвитку особистість може обирати ті чи інші ідеї як спонукальні сили своїх учинків та діянь; деякі з цих ідей можуть досить довгий час залишатись актуальними для особистості, деякі втрачають свою актуальність або змінюються.

На основі осягнення (суб'єктивного чи зумовленого конкретними засобами) сутнісних явищ життя, пошукового дослідження умов та закономірностей розгортання, розвитку цих явищ, феноменологічного (сутнісно-виявленого) оцінювання їхньої природи та культурно-історичного значення індивід стає спроможним створити ідеал

— взірець, норму, ідеалізований образ, який визначає спосіб та характер поведінки й діяння людини в суспільстві. Творення ідеалу

— це специфічна форма самотворення "Я" людини. В ідеальному образі відтворюється наявний та продукується можливий, перспективний рівень самовиявів людини, її здібність до творення цінностей власного життя. В той самий час діяння "за ідеалом", перетворююча та пізнавальна активність на основі ідеалу-взірця — це власне людська форма життєдіяльності, специфічна саме для людського способу існування. Іноді ідеал називають "загальною формою цілеспрямованої діяльності", яка реально виявляє себе в будь-якій сфері індивідуального та суспільного життя — соціальній, політичній, естетичній та ін. Для конкретного індивіда ідеал постає як певне уявлення про цілісний, завершений, досконалий спосіб діяння або самовияву в цілому й може відігравати роль провідної спонуки в життєдіяльності даного індивіда.

В процесі ціннісного, духовного творення ідея та ідеал виступають не лише предметом дій людини. Вони інтегрують навколо себе "мотиваційний контекст" ситуації, а відображений у конкретній ідеї чи ідеальному образі зміст стає спонукальним імпульсом для відтворення в реальності життя конкретного індивіда. Прагнення "відповідати взірцю", "наблизитись до ідеалу" спонукає індивіда слідувати у своїх діях та вчинках відтвореним в ідеї чи ідеалі цінностям, значенням, пріоритетам і навіть, в окремих випадках, здійснювати "над-дії", або "зверх-дії". Прагнення до подвижництва, прагнення здійснити подвиг узагалі потенційно властиве кожній людині. Йдеться не про екстравагантні дії протиставлення своєї індивідуальності загальноприйнятим нормам суспільного життя або дії, в яких індивід відкрито заперечує цінність власного життя заради якоїсь ідеї тощо. Подвижництво як спосіб організації та здійснення життя — це система, цикл, комплекс дій, спрямованих на "перевершеним" існуючого стану самовиявів, на здобуття нового рівня існування, на розкриття нових перспектив власного діяння, поведінки, життя. Всі ці ознаки не завжди усвідомлюються індивідом як конкретні мотиви "очікування подвигу", потягу до "чогось неперевер-шеного", "чогось небувалого", яке, здається, залежить від твоєї волі, може бути здійснене тобою. Іноді підсвідоме "очікування змін" спонукає індивіда до дій, в яких він "заперечує себе минулого" і "стверджує себе нового".

Перші елементи подвижництва виявляються індивідом у підлітковому віці. Це період у житті людини, коли повністю складається, розвивається, стає здійсненною структура вчинку, коли вчинок можуть здійснювати заради нього самого, коли не ставиться завдання підкорити вчинок якійсь далекій меті. Основні форми свідомості в підлітковому віці пов'язуються з процесом здійснення вчинку і можуть бути визначені як ситуативна, вчинкова, пригодницька, героїчна, подвижницька. Але основний психологічний зміст віку зосереджується на формуванні самого вчинку, оволодінні ситуацією та освоєнні "мотиваційного контексту" вчинку.

І ситуативність, і провідне значення вчинку в духовному формуванні підлітка є попередніми рисами, характеристиками подвижництва. Гегель, характеризуючи підлітковий вік, слушно зауважив: "Душа хоче тільки виявитись у зовнішньому світі і спеціально відшукує собі пригоди".

Весь підлітковий період можна охарактеризувати як перехід до індивідуальності, як малоусвідомлювані способи її формування. Підліткова незграбність і невдалі спроби реалізувати ту чи іншу дію сприяють потягу до тілесного самовдосконалення. Виникає ідеал — вольова та фізично досконала людина. Від ситуативності здійснюється прямий перехід до індивідуалізованої свідомості. З цим пов'язується вияв чужої суб'єктивності, часто шляхом експериментування. З'являється ініціатива у вирішенні життєвих завдань. Самостійність формування індивідуальності, необхідність самому пройти весь шлях цього формування — одна з важливих сторін пафосу підліткового віку. В цей час людина перебуває в стані "бродіння", поки не відкриє в собі моральних та пізнавальних максим. Поступово окремі прагнення підлітка починають інтенсифікуватися, стають екстраординарними й захоплюючими, набувають певної інтимності. Проте підлітки часто соромляться своїх інтимних почуттів, які заходять в антагонізм із прагненням до самостійності.

Подвижництво як специфічний спосіб діяння залишається властивим і юнацькому віку. Юнак прагне бути "сам собою": це — індивідуалізм юності. Пошук власних орієнтирів в оцінюванні явищ світу, власних шляхів пізнання та осягнення світу, своєї неповторної індивідуальності — ось що визначає процес розвитку особистості юнака. Юність підходить до життя та суспільства з двома спрямуваннями: знайти себе та встановити нове, своє. Юнак завжди готовий до всього поставити запитання, все піддати сумніву, він прагне новизни, відкритий для нового. Стає зрозумілою природа скептицизму та схильності до критицизму, з якими юність звичайно йде в життя. Заперечення привабливе вже тим, що воно "готує фунт" для відчуття власної самобутності. Скептицизм юності має, як правило, перехідний характер, а мужність заперечення є необхідною для формування характеру особистості.

Ще одним із суттєвих умонастроїв юності є своєрідний нігілізм, коли заперечення переноситься на будь-який вияв ініціації обмеження з боку оточення. Поряд із цим юність схильна до певного догматизму, основу якого становить властива їй самовпевненість: на зміну дитячій слабкості та безпорадності приходить відчуття сили

(тілесної та духовної), що "раптом" різко зросла. Значно розширюються досвід, кругозір, сфера інтересів юнака, він опановує засоби оцінювання власних досягнень та можливість спрямованого зіставлення їх з існуючими нормами й еталонами.

Сутнісною ознакою юнацького віку є максималізм. Щось звичайне, посереднє взагалі має мало шансів на успіх у юності, тому що воно мало відповідає потребі підвищеного почуття життя. Юності властиві пориви до "найвищого", "найкращого", максимального. Цей неабиякий вияв "оптимізму життя" має великий енергетичний та ціннісний потенціал. Можливість реалізувати його, зберегти його відчуття на довгі роки — перспективне завдання не тільки юнака, а й зрілої людини, що свідомо організовує своє життя, свій індивідуальний розвиток та самоздійснення.

Умонастрої юності виявляють свій спонукальний зміст в інтересах та ідеалах, які зумовлюють поведінку й засоби діяння юнака. Юна людина вся в динаміці, завжди в душевному русі, в ній відбувається невпинна боротьба двох сторін, з яких переважає то одна, то інша: це те, що вона є за своєю конституцією, природою, і те, чим вона себе вважає і що вона в собі бачить. Ініційована незалежність поведінки і неабиякий романтизм умонастроїв, демонстративний характер діяння і глибинна інтимність переживань своєї неповторності, надзвичайний динамізм і "нестриманість" намірів самовиявлення, самоздійснення — у таких протистояннях та взаємодо-повненнях розвивається мотивування та діяння юнака.

Отже, підбиваючи підсумок виявленню психологічного змісту мотивування подвижництва як діяльності, що спрямована на творення і реалізацію ціннісного, духовного змісту життя індивіда, вкажемо основні ознаки мотивації даного типу діяльності:

1) мотивація подвижництва виявляє себе у змісті та інтенції здійснення ідеї, ідеалу, подвигу як синтезованих, усвідомлюваних, цілеспрямовано створюваних образах-цілях, образах-діях, образах-вчинках;

2) мотивація подвижництва є динамічним утворенням, що поширюється на весь шлях онтогенетичного розвитку індивіда, а починає яскраво себе виявляти в підлітковому та юнацькому віці;

3) мотивація подвижництва зумовлена глибинними мотивами розгортання індивідуальної сутності "Я", які залежно від віку набувають конкретних форм узагальнення відповідних потягів і спонук та конкретних засобів реалізації їхнього змісту;

4) мотивація подвижництва виявляє індивідуальні прагнення людини до творення ціннісного змісту власного життя;

5) мотивація подвижництва має характер "імпульсу зростання" індивідуального "Я" людини через реалізацію певної ідеї, досягнення ідеалу, здійснення подвигу.

Спеціалізоване уміння: допитливість, знаттєлюбність, інтерес.

Однією з основних форм діяльності індивіда, в процесі якої він набуває необхідного досвіду самостійного предметного діяння, є учіння. Оскільки в процесі учіння індивід оволодіває конкретним способом предметного діяння, конкретними знаннями та навичками взаємодії з тими чи іншими явищами світу, говорять про спеціалізоване учіння індивіда. Це форма діяння, яка передує за змістом "рокам майстерності" індивіда, коли він стає у змозі самостійно реалізувати ту чи іншу форму соціально необхідної діяльності. Тому основна мета учіння — підготовка до майбутньої трудової діяльності.

У процесі учіння індивід опановує загальнолюдський досвід пізнання та перетворення світу, відображений у різноманітних елементах людської культури: науці, мистецтві, технічній творчості тощо. Цей процес відбувається не стихійно, він побудований з урахуванням набутого досвіду "передання знань" і становить частину соціальної діяльності, спрямованої на відтворення культурно-історичних відносин конкретного суспільства та культури людства в цілому.

Можна говорити про соціальний і індивідуальний аспекти учіння. В сучасному суспільстві процес учіння (загальноосвітнього чи спеціалізованого) є у певному розумінні формалізованим: тобто суспільство "організовує" і "забезпечує" даний процес як соціально необхідний і "адресує" його як доступний і обов'язковий (за різними формальними та змістовими показниками) своїм громадянам. Тому в сучасних умовах учіння як процес передання загальнолюдського досвіду діяння у світі є культурно-історичною цінністю, а освітня справа держави — одним із показників визначення рівня суспільного розвитку. Учіння — це соціальна форма діяльності індивіда, яка розгортається в конкретних історичних умовах існування суспільства і тому набуває відповідних ознак історичного розвитку, соціально-економічного, соціально-політичного, загально-культурного розвитку тощо. Тому процес учіння завжди має конкретно-історичний зміст, у якому в певному співвідношенні представлені загальнолюдські, суспільні, соціальні та інші інтереси. Проте наша тема стосується індивідуального аспекту учіння, в якому конкретний індивід, суб'єкт виступає як "учасник", "виконавець" і як "ціль" здійснюваної діяльності. Тому звернімося до розгляду психологічних ознак учіння, враховуючи певним чином його соціальні та культурно-історичні ознаки.

Особливістю людського способу існування є те, що людському індивіду не дані в готовому, завершеному вигляді специфічні для цього способу існування форми діяння та протидіяння, пізнання та перетворення, самоорганізації та самопричинення. Людський індивід у процесі онтогенезу поступово оволодіває цими формами активності, використовуючи допомогу соціуму та розвиваючи власні можливості здійснення вказаних форм активності. Поступово індивід стає здатним не тільки відтворювати ті чи інші способи діяння, але й уносити в них власне бачення та розуміння, створювати інтерпретовані моделі активності, тобто стає "вільним" у протистоянні світові — навколишньому, реальному чи внутрішньому, ідеальному, феноменологічному. Цей процес не є стихійним, він підкорений певним закономірностям, логіці зростання особистості.

Індивідуальне буття людини визначають її відносини зі світом, який виявляє себе в різних формах та рівнях існування сущого. Протягом досить тривалого періоду життя світ сприймається людиною переважно як "хаос" чи "неорганізована сукупність" явищ, подій, процесів тощо. Світ постає як "невідомий", "недоступний", "незрозумілий". Поступово людина освоює цей "незрозумілий хаос", з'ясовуючи для себе природу тих чи інших явищ, навчаючись взаємодіяти з ними, потім — якось впливати на них, змінювати їх тощо. Так явища світу (окремі та сукупні) набувають якості предметності для активно діючого щодо них індивіда. Світ стає предметним, його характеристики освоюються людиною, а недиферен-ційований хаос опредметнюється у певну реальність, з якою можна взаємодіяти, яка відкрита впливам, взаємодія з якою є суттєвою для життєдіяльності конкретного індивіда.

В процесі учіння (який відповідає певному етапу онтогенезу) освоєння світу та оволодіння засобами його свідомого пізнання та перетворення набувають організованого, цілеспрямованого характеру. Формується індивідуальний досвід пізнання та перетворення явищ світу: 1) узагальнення загальнолюдського досвіду пізнавального та перетворюючого діяння і 2) виявлення індивідуальних особливостей підростаючої особистості в оволодінні та засвоєнні цього досвіду. В процесі учіння актуалізуються та розвиваються загальні та спеціальні здібності індивіда. До загальних відносять інтелектуальні, мнемічні, перцептивні, креативні та ін. (тобто ті, що є актуальними для будь-якої діяльності), до спеціальних — музичні, художні, образотворчі та ін. (тобто ті здібності, які необхідні для спеціальних видів діяльності).

У процесі учіння відбувається засвоєння індивідом знань про природу й сутність явищ світу та про умови й засоби перетворюючої взаємодії з даними явищами. Розрізняють знання, що мають: а) сутнісний, субстанціальний зміст та б) перетворюючий, процесуальний зміст. Лише коли людина може впевнено стверджувати: "Я знаю, що це" і "Я знаю, як із цим потрібно взаємодіяти", актуалізується цілісний, завершений акт засвоєння індивідом знання про конкретне явище, конкретний предмет. Якщо в індивідуальному досвіді людини переважають субстанціальні знання, можливе зниження її власне перетворюючої активності: "Так, я знаю, що це, але що можна з цим подіяти?" Навпаки, коли в індивідуальному досвіді переважають процесуальні знання, є небезпека перебільшення дійового компонента діяльності, звернення до стереотипних, шаблонних виявів активності: "Саме так я вчиню з цим, хіба це викликає сумнів?" Запобігання односторонньому розумінню та тлумаченню конкретних знань є умовою "перспективного" оволодіння знанням у процесі учіння.

Знання постає як вербально організований, узагальнений досвід пізнавальної та перетворюючої взаємодії з опредметненим явищем (або сукупністю явищ) світу, що накопичувався попередніми та сучасними поколіннями в побутовому, технічному, науковому, мистецькому тощо контакті зі світом. Проте в учінні знання виступає не тільки як зміст діяння, "те, що передається", а й як мета діяння: як "індивідуалізований продукт" процесу учіння в цілому. Засвоєння культурно-історичного досвіду індивідом завжди відбувається своєрідним, властивим даному індивіду шляхом. Якщо даний досвід присвоюється індивідом і переноситься у план індивідуального досвіду, то набуте знання стає індивідуальним здобутком. Як індивідуально-психологічне явище знання постає системою фактичних тверджень, змістових та процесуальних пояснень, а також узагальнених уявлень про те чи інше явище світу, сукупність явищ, світ у цілому. Знання індивіда не є чимось сталим, незмінним. Це —. динамічне утворення, яке постійно змінюється, перебуває в русі, залежить від багатьох умов соціального та індивідуального характеру. Звичайно, перспективними вважаються тенденції до розширення, поглиблення та вдосконалення індивідуальної системи знань.

У процесі учіння індивід також оволодіває системами засобів діяння у предметному світі. Навіть власне пізнавальні дії опера-ціоналізуються і стають для індивіда універсальними, ефективними засобами взаємодії з конкретним явищем (або явищами). Що ж стосується перетворюючих дій, вони ще більш деталізовані, іноді мають вигляд певних алгоритмів або схем. Так формуються вміння індивіда взаємодіяти з явищами світу, пізнаючи чи перетворюючи їх. Уміння індивіда необхідно розглядати не тільки як комплекс засвоєних ним алгоритмів діяння відносно певного типу явищ. У них віддзеркалена готовність індивіда самостійно актуалізувати той чи інший алгоритм відповідно до ситуації діяння та предмета цього діяння. Вміння виявляють здатність індивіда до цілісного, повного, завершеного циклу діяння відносно предмета; продуктивність виконаних дій завжди свідчить про рівень опанування індивідом конкретного способу діяння. Рівень володіння тими чи іншими вміннями виявляється також у майстерності, легкості та креативності, які демонструє індивід при виконанні дій.

Поступово певні цикли дій та операцій засвоюються індивідом як цілісний комплекс, і здійснення їх уже не потребує поступового виконання елементів, складових цих дій. Формуються відповідні навички діяння — певні дії, операції, цикли дій, техніки, які характеризуються високим ступенем засвоєності та відсутністю поеле-ментної свідомої регуляції й контролю з боку індивіда. Навички постають як складові індивідуального досвіду діяння індивіда, які швидко, цілісно та продуктивно відтворюються ним у кожній актуальній для цього ситуації. Проте навички не є постійним, стабільним елементом індивідуального досвіду індивіда: окремі з них можуть зберігатися досить тривалий час та ефективно відтворюватись індивідом, окремі вимагають постійного "підкріплення", тренування, додаткового учіння, а деякі можуть досить швидко згасати і втрачатись індивідом, особливо якщо вони відповідають несуттєвим, другорядним формам активності індивіда у світі.

Важливою складовою процесу учіння є спосіб передавання знання, який постає в системі засобів організації, структурування, викладу, контролю за результативністю здійсненого навчального впливу. В шкільному навчальному процесі застосовуються різноманітні дидактичні системи, спрямовані на більш ефективний та продуктивний спосіб засвоєння учнями навчального матеріалу. В системі відносин "учитель — учень", які не завжди формалізовані належністю до конкретного суспільного освітнього інституту, використовується цілий спектр засобів здійснення педагогічного впливу, котрі, як правило, відображають індивідуальність учителя, педагога, його професійну гідність і спрямовані на передання не лише фактичних знань, але й "знань про те, як володіти знаннями". Якщо розглядати процес учіння з психологічної позиції суб'єкта, що навчається, засвоює знання і самостійно організовує цей процес, можна говорити про властивий кожному конкретному індивіду спосіб засвоєння знань, спосіб присвоєння вмінь та спосіб відтворення навичок діяння, сприйнятих у процесі учіння. Ідеться про індивідуально-спрямовану, самодіяльну активність індивіда в процесі учіння, що виявляє його творчі здібності до оволодіння культурно-історичним досвідом та формування індивідуального досвіду.

СЛ.Рубінштейн зазначав, що самодіяльність є основою учіння і педагогічної взаємодії в цілому. Якщо кожний пізнавальний акт здійснюється індивідом як акт творчої самодіяльності, то об'єктивний світ відкривається індивідові в своєму багатомірному та багаторівневому устрої, а сам індивід протистоїть цьому світові як самостійний індивідуальний світ "Я", що перебуває у русі, сутнісному змінюванні, зростає, формується та розвивається. Акт творчої самодіяльності постає як умова, процес і водночас результат особис-тісного зростання індивіда, оскільки набутий індивідуальний досвід діяння дає можливість індивідові на наступному етапі пізнавальної активності застосувати цей новий досвід, відкрити нову можливість "сутнісного протистояння" тому, що поки є "невідомим", здійснити акт творчої самодіяльності нового рівня.

Сутнісною основою самодіяльного діяння індивіда в процесі учіння є ті психологічні утворення, які зумовлюють готовність індивіда до виконання дії творчого, креативного, вчинкового характеру. Ці індивідуальні психологічні утворення включають і здібності індивіда (загальні й спеціальні), й енергетичний потенціал креативного та вчинкового діяння, і мотивацію як елемент усвідомлюваної індивідом інтенції до здійснення певного вчинку учіння, певної пізнавальної та перетворюючої (в плані особистісного зростання) дії.

В цілому мотивація учіння постає як складне психологічне утворення, яке поеднує усвідомлювані та не усвідомлювані індивідом потяги, спонуки та очікування в процесі формування індивідуального способу діяння у світі через засвоєння та продуктивну реконструкцію загальнолюдського досвіду в пізнанні та перетворенні світу. Основу мотивування діяльності учіння становлять такі характеристики індивідуальної активності людини, які зумовлюють не тільки змістову спрямованість її дій, а й процесуальний, власне дійовий потенціал. Допитливість як індивідуально-психологічна характеристика людини має досить велику спонукальну силу в мотивуванні учіння. Допитлива людина завжди спрямована до активного споглядання явищ світу, активної взаємодії з ними, актуалізації можливих і дійсних способів їх перетворення (реального чи ідеального). Допитлива людина перебуває у стані "активації пізнання", який є для неї звичним, необхідним. Цей стан досить легко актуалізується людиною при виникненні того чи іншого "пізнавального інтересу" і, як правило, спрямований на задоволення цього інтересу, на здійснення, завершення необхідного пізнавального акту. Для маленької дитини навколишній світ постає насамперед у своїх фізичних і матеріальних, речових характеристиках. Тому її запитання, її "чому?" спрямовані, як правило, на з'ясування властивостей тих "речей", які так чи інакше взаємодіють із нею, маленькою людиною, оскільки оточують її, перебувають у колі її уваги, бо ж "світять", "гріють", "м'які", "приємні" тощо. Підліток сприймає навколишній світ не тільки у його предметних характеристиках, але й у закономірностях їхнього виявлення, з позиції можливостей використовувати ці закономірності для того чи іншого впливу. "Чому так?", "саме так?", "чи так?" — такі запитання ставить допитливий підліток до явищ предметного світу, який уже певною мірою освоєний, адже вже є певний запас знань, умінь, навичок у взаємодії зі світом. Проте ще багато невідомого, вже починає відкриватися світ "взаємин з іншими", пробуджується світ власного "Я", виникають можливості його "бачити", "відчувати", та необхідно навчитися розуміти його. Знову виникають "зовсім дитячі" запитання, але вже спрямовані до інших явищ, інших предметів, ці "чому?" — вже іншого рівня, а предмет їх має моральний, індивідуально-споглядальний, "ідеальний" зміст. Так протягом індивідуального життя постійно змінюється зміст допитливого погляду людини, але запитання людини ніколи не вичерпуються, адже об'єктивний світ, що її оточує, і суб'єктивний світ її власного "Я" — явища багатомірні, невичерпні за змістом, і щоб осягнути їхню природу, оволодіти ними, людині потрібне її власне життя — подовжена в часі реальність, розгорнута індивідуальна історія. Спочатку в процесі учіння людина навчається "опред-метнювати" світ, розуміти його як певну сукупність речей, явищ, станів, закономірностей, послідовностей, мір, характеристик. Потім людина осягає світ як реальність, котра існує за певним законом "логіки існування", що протистоїть "логіці життя", її власного життя. На поєднання цих процесів, цих "світів", створення "нової реальності", бо "я є у цьому світі!", "я можу взаємодіяти з цим світом!", "я можу створити нове!", спрямований допитливий погляд зрілої людини.

В процесі учіння допитливість постає як спонукальна характеристика пізнавальних дій індивіда, метою яких є розкриття всіх проблемних моментів пізнавальної дії, зняття статусу "невідомого" з тих явищ світу, які в конкретному пізнавальному акті стають предметами пізнання. Допитливість характеризує стан пізнавального пошуку індивіда як такий, що постійно відтворюється, поновлюється, а не згасає після задоволення первинного пізнавального інтересу.

Досить значною спонукальною силою у мотивуванні учіння є така індивідуально-психологічна характеристика індивіда, як знаттєлюбність. Прагнення не тільки задовольнити пізнавальний інтерес і дістати відповідь на запитання, що вербалізує даний інтерес, а й побудувати певне завершене (відносно конкретної пізнавальної ситуації) уявлення про те чи інше явище, окрему характеристику, закономірність розгортання якогось процесу тощо — саме це прагнення визначає змістову основу знаттєлюбності. Сутнісним для даної характеристики індивіда є її процесуальний аспект: відносно постійна спрямованість на самостійний синтез набутих знань, поєднання їх у загальну систему, досить легко актуалізований процес накопичення та узагальнення окремих даних про предмет пізнавальної активності. Можна сказати, що допитливість є своєрідним "прообразом" знаттєлюбності як більш складної та генералізованої характеристики пізнавального діяння людини у світі (в ширшому розумінні) та способу діяння в процесі вчіння (у конкретнішому розумінні). Якщо допитливість відображає здатність індивіда до власне активації пізнавального процесу, то знаттєлюбність — здатність до вчинення цілісного пізнавального акту й продукування відносно завершеного індивідуального знання про конкретний предмет під час даного акту.

Знаттєлюбність виявляє не лише інтенціональні характеристики індивіда в процесі учіння, тобто спрямованість до активного пізнавального діяння. Знаттєлюбність виявляє здатність індивіда до здійснення певних розумових, інтелектуальних операцій, що становлять основу формування знання. Це операції та дії упорядкування інформації, її структурування, узагальнення на основі аналізу й синтезу тощо. Процес учіння має своєю метою також і розвиток указаних навичок мислення, які є і результатом, і засобом учіння у цілому.

Інтереси індивіда виступають ще однією спонукальною силою процесу учіння. Є декілька підходів до тлумачення змісту цієї психологічної характеристики діяння індивіда у світі. Інтерес можна розуміти як деяку специфічну спрямованість особистості на конкретний предмет — це визначення розкриває інтерес як процесуальну складову діяння індивіда. Інтерес визначають також як відносно усталену, певною мірою усвідомлену спонуку діяння індивіда, що викликає складну, багатозмістову психічну активність індивіда, пов'язану з актуалізацією перцептивних, мнемічних, розумових та інших процесів. Інтерес — це мотив, який діє у відповідності до значущості та емоційної привабливості предмета. В кожному інтересі представлені два моменти: предметність — спрямованість на конкретне явище; усвідомленість — саме цей момент забезпечує відтворення спонукального характеру діяння індивіда щодо цього предмета в кожній новій ситуації взаємодії з ним (безпосередньої чи опосередкованої). Основою формування інтересу є певна потреба, яка актуалізується у процесі предметної діяльності. 1 саме в процесі виконання цієї діяльності відбувається формування та закріплення певного інтересу.

Розрізняють інтереси змістові, що спрямовані на предмет здійс-нювальної діяльності, і процесуальні— спрямовані на деякі побічні особливості розгортання процесу діяння, або на власне процес. Інтереси поділяються також на диференційовані і недиференційовані — за ознакою оформленості щодо предмета та ситуації діяння. Недиференційований інтерес має "розмиту" структуру, в ньому чітко не визначений предмет, а елементи ситуації діяння викликають активність індивіда тільки за умови певного, часто випадкового, зіставлення. Диференційований інтерес, навпаки, постає відносно чітко визначеного предмета, в очікуваннях щодо взаємодії з даним предметом, у швидкому опануванні ситуації, адекватної даному предмету. Можна також говорити про інтереси актуальні — такі, що виявляють свою спонукальну силу в даний, конкретний момент діяння індивіда, і потенційні — такі, що перебувають у "прихованому" стані, емоційна реакція індивіда на їхній предмет знижена, проте за певних умов вони можуть переходити в актуальний стан і спонукати певну форму діяння індивіда.

СЛ.Рубінштейн зазначав, що мотивування процесу учіння великою мірою залежить від провідних інтересів індивіда. Він розрізняв такі мотиви учіння, в основі яких лежить певний інтерес:

1) безпосередній інтерес до самого змісту предмета, до дійсності, яка в ньому відображається;

2) інтерес, викликаний характером тієї розумової діяльності, якої потребує предмет;

3) інтерес, зумовлений відповідною схильністю індивіда до певного типу предметного діяння;

4) опосередкований інтерес до предмета, викликаний уявленням про майбутню (або взагалі можливу) діяльність щодо нього;

5) інтерес, зумовлений процесом навчальної діяльності, пов'язаний із соціальною ситуацією (навчальний колектив, учитель тощо).

В процесі онтогенезу відбувається розвиток мотивації учіння індивіда у напрямах: 1) від неусвідомлюваної — до усвідомлюваної; 2) від опосередкованої — до безпосередньої; 3) від індивідуально-сприйнятої — до індивідуально-створеної та ін. Взагалі мотивація учіння має цілеспрямовано формуватись, а учасниками цього процесу повинні бути і сам індивід, і його соціальне оточення, і організатори власне педагогічного процесу. Це дуже відповідальний процес, оскільки учіння не є якоюсь формальною діяльністю, яка необхідно виконується індивідом за формальних умов. Учіння — це вчинок самотворення, здійснюваний індивідом щодо самого себе, своєї індивідуальної історії, свого потенціалу бути індивідуальністю. Учіння — це продукування індивідом власного майбутнього, індивідуального та соціального успіху, можливості здійснити своє призначення. Основними ознаками мотивації даного типу діяльності є:

1) мотивація учіння виявляється у змісті та інтенції освоєння загальнолюдського досвіду діяння у світі, досвіду пізнавальних та перетворюючих впливів на зовнішній, об'єктивний світ та внутрішній, суб'єктивний світ "Я";

2) мотивація учіння є продуктом цілеспрямованого формування з боку батьків, учителів, соціального оточення та з боку самого індивіда;

3) мотивація учіння видозмінюється в процесі онтогенезу, при цьому змінюються не тільки змістові ознаки та складові мотивації учіння, але й процесуальні, власне-спонукальні характеристики;

4) мотивація учіння зумовлена мотивами освоєння культурно-історичного досвіду (з одного боку) і спроможністю індивіда сприймати та засвоювати цей досвід, його пізнавальними здібностями, інтересами, здатністю до творчої самодіяльності (з іншого боку);

5) мотивація учіння спрямована на формування індивідуального досвіду індивіда у здійсненні пізнавальної та перетворюючої активності у світі й розкриття у вчинку самотворення "Я" як діяльного, продуктивного, успішного індивіда.

Теоретичне відтворення світу в знанні: ідеал ученого і популярна форма науки.

Потяг молодої людини до знань узагалі й до наукових систематизованих знань зокрема із самого початку має практичноморальну основу. Творчий інтерес до науки викликається потребою досконало обгрунтувати поведінку як сукупність учинкових дій. Це означає (для юнацького віку) уявити якомога повніше детермінований ланцюг мотивації, щоб будувати свою суспільну поведінку з абсолютним знанням справи і відповідно до максималістично забарвленого морального ідеалу юнака. Ця своєрідна юнацька наївність стає на перешкоді відокремленню суттєвих основ мотивації від переплетених з ними другорядних подій. Проте така наївність має позитивні наслідки: вона примушує юну людину простежити загальний зв'язок світових явищ (або наблизитись до цього), усвідомити місце власної особистості в цьому великому ланцюзі детермінації. Так породжується прагнення до наукового світогляду, до оволодіння системою енциклопедичних знань. Це стверджує юність у світовідчуванні й сповнює її емоційну сферу оптимістичним ставленням до розвитку загальної сукупності подій.

Власне пізнавальний інтерес до певної науки, до конкретного наукового дослідження з'являється пізніше, а зв'язок з моральним аспектом мотивації втрачає "нетерплячу" безпосередність. Початкове прагнення до детермінованого ланцюга мотивації містить лише ро-мантико-ідеалізований образ науки, в ньому постають наукоподібні питання. Тут ще немає прагнення до якоїсь певної науки, тому Й мрії про наукову творчість немає. Є лише потреба діяти морально. Моральне пов'язується з уявленням про абсолютну обізнаність, що дає можливість (в ідеальному плані) обрати єдино правильний шлях учинку.

І молода людина звертає свій погляд до наукового пізнання, сподіваючися знайти відповідь на найважливіше для неї запитання: "як слід чинити?" Так суто практичне питання стає теоретичним. Оскільки інтерес до певної галузі наукового знання ще не визначений, виникає прагнення засвоїти найзагальніші основи ряду провідних наук. Такий потяг до енциклопедичності має скоріше філософський, ніж конкретно-науковий зміст. Наука в такому розумінні набуває різноманітних форм, що уможливлюють її первісне освоєння.

Інтерес до знань у старшокласників виявляє певний потяг до науковості, художнього узагальнення, філософського обгрунтування. Таке освоєння дійсності є не художнім, не філософським, а своєрідно синкретичним. Первісний потяг до науки не може бути ІНШИМ, щоб стати дійовим інтересом.

Для юності одне з головних завдань життя полягає в морально-практичній вчинковій меті, у визначенні місця людини в цій початковій картині світу. Єдність її тут має "антропологічний сенс". Юнак у цій картині ретельно шукає власне, особливе місце, схиляючись, у зв'язку з пробудженням здібностей, до якоїсь науки, що є для нього найпривабливішою. Тоді затушовується інтерес до побудови загальної наукової картини світу, бо вся дійсність починає розглядатися з погляду окремої вподобаної науки. Настає "фізи-калізація", "біологізація", "соціологізація" тощо цієї картини, починає формуватися (більш у задумі, ніж реально) "фізичний", "біологічний" або якийсь інший погляд на'світ. Така однобічно-наукова єдність має паліативний характер, адже справжня єдність повинна бути філософською. Світоглядне випробування окремих наук приводить до частої зміни захоплень юнака.

Прагнення мати широку основу для наукової діяльності породжує енциклопедичні інтереси. Вони реалізуються не тільки в читанні науково-популярної літератури, а й у здійсненні спостережень за природою — біологічною та соціальною, індивідуальною тощо. Прагнення до енциклопедичності може свідчити про наявність загальної, мало ще усвідомленої обдарованості. Неспецифікованість інтересу до окремих наук виявляється в палкій жадобі до всіх питань життя і до наук, що виявляють його закономірності — філософії, астрономії, кібернетики, людинознавства тощо. Такий інтерес зосереджується на питанні життєвого призначення, на пошуках сенсу життя.

Абстрактний потяг до науки базується на емоційно забарвленому враженні, що виникло на основі усвідомлення якогось факту. Він недостатньо визначений і може за своєю суттю стосуватися цілого ряду наук. Це, в свою чергу, сприяє калейдоскопічній зміні наукових захоплень. Але простий, буденний факт не може стати врівень з піднесеним абстрактним потягом до науки, втілити в собі цей останній. Щоб це відбулось, емоційний факт має бути фактом надзвичайним. Разом із тим інтерес до надзвичайного факту (і сам по собі цей факт) більш визначений у науковому відношенні. Коло мрій про майбутню діяльність дедалі більше звужується. Враження від інтригуючого надзвичайного факту може стати визначальним для остаточного обрання професії — першого найвідповідальнішого акту в житті індивіда.

Те, що найбільше тепер спонукає людину до наукового пізнання, є надзвичайний факт. Спочатку просто відомий факт повертається до людини якимсь незвичайним боком і постає, зрештою, певною загадкою. Ланцюг відомих зв'язків проривається в якомусь місці: відоме раптом стає невідомим, а тому дивним. І хоча цей зв'язок не розгадано, він водночас існує як зв'язок просторово-часовий або якийсь інший і починає не задовольняти саме як такого роду зв'язок. Нерозгаданість зв'язку і приваблює, і породжує низку пізнавальних емоцій, а передусім здивування.

Надзвичайний факт постає спочатку як дивний факт. До нього можна віднести всі випадки незвичайних явищ, які містять у собі "таємницю", а все інше постає начебто зрозумілим, не вартим дослідницької уваги. Існує популярне коло цих фактів. Вони стереотипно повторюються, й, мабуть, кожна з провідних наук має їх удосталь.

Сторонні люди найбільш знають про якусь науку саме з боку цих див. Адже інтерес до науки починається з подиву. А зростання цього подиву можливе у випадку, коли й звичайні "зрозумілі" факти починають перетворюватися на дивні, незвичні. Це справжній початок не тільки наукового, а й філософського пізнання. Виховна робота полягає в тому, щоб завжди розширювати коло цих фактів. Важливий не подив сам собою, а те, що він спонукає до акту пізнання. Дивні факти, якщо їх не досліджувати, перетворюються на факти звичайні. На рівні пристрасного пізнавального інтересу утримує факти усвідомлення їх як рідкісних і феноменальних. Будучи основою генезису інтересу до науки, феноменальні факти спочатку репрезентують собою взагалі всі факти науки, які перебувають у полі зору. На початкових стадіях наукового зростання привертають до себе увагу лише феноменальні факти.

І дивний, і рідкісний факти при розкритті їхньої природи стають фактами звичайними, втрачають ореол загадковості: водночас із цим може зникнути інтерес до науки. Розтин феномена означає його втрату. Подальші позитивні трансформації полягатимуть у відновленні цілісності феномена, в розгляді його на ширшому фоні, в наданні йому значення, що виходить за межі безпосереднього сприймання. Це становить основу естетичного факту, де зміст переважає над зовнішнім образом. Останній створюється таким чином, що веде пошукову думку у свою глибину: за його зовнішністю криється серйозний зміст. Це — наукова романтика. За однакових інших умов увагу молоді привертатиме та наука (чи той предмет науки), яка дає простір саме цим романтичним пошукам. Так викликають до себе інтерес географічні, геологічні, археолого-історичні науки, їхні факти. Естетичному враженню властива чуттєва цілісність.

Естетична форма науки дає людині можливість легко рухатись уперед, обминаючи "круті гори" складнощів наукового пізнання. Наука уявляється досить легкою і приємною "подорожжю за художніми фактами". Але естетичне враження, розвиваючи далі пізнавальний інтерес, даючи людині завершену насолоду, в межах самої художності виявляє власну суперечність. Адже художній образ є несподіваним зближенням фактів (бісоціація), коли дивовижне спонтанно переходить в естетичне. Оскільки естетичне має у своїй основі бісоціацію, йому притаманна тенденція до спонтанного переходу в науково-пізнавальне.

Естетичне ставлення до дійсності має тенденцію виходу за межі даного надзвичайного факту. Адже будь-які спроби встановити детальну картину детермінованих зв'язків порушують естетику надзвичайного факту. В такому подвійному стані, коли вже порушується естетична цілісність предмета, але ше не досягнуто строгої наукової доказовості у викладі певного кола наукових фактів, виникає популярна форма науки. Вона дає можливість охопити велике коло наукових проблем, побачити саме проблемність буття. Те істотне, що характеризує популярну форму науки, пов'язане з відсутністю чіткої логічної системності, яка робить фундаментальну науку справою вузького кола "посвячених". Поки що перед нами сукупність фактів, поєднаних єдиною проблематикою. Виклад цих фактів може бути здійснений рядом способів, деякі з них близькі до художнього відтворення.

Популярна форма науки пов'язується з конкретними ситуаціями якихось відкриттів. Надзвичайний факт є об'єктом конкретної діяльності вченого, яка виступає тут у всьому своєму інтелектуальному драматизмі, в пошуках, сумнівах і радощах творчої знахідки. Системи науки тут ще немає. Натомість виявляється якийсь важливий факт або навіть закон, але не в його абстрактному вираженні, а у зв'язку з історією відкриття, з діалогами друзів і суперечками противників. Історія відкриття — це історія творчого процесу в його психологічному, соціальному, історичному аспектах. Процесуальна дивовижність відкриття розкриває художньо-драматичний аспект науки, а це має велике виховне значення для молодої людини.

Популярна форма науки пов'язана з практичним застосуванням науки, її віднесеністю до гострих життєвих проблем. Цей практичний науковий ефект є водночас основою для формування найглибших мотивацій наукового дослідження, основою бачення суттєвих практичних проблем. 1 все ж це переднауковий рівень. Історія відкриття і практичний ефект є підходом до суто популярної науки, викладеної в доступній формі.

При сприйнятті науки молодь адаптує її складність до рівня свого розуміння. Ця адаптація не усвідомлюється як така, тобто адаптований варіант ототожнюється із самою наукою. Виникає своєрідна форма засвоєння наукового знання і навіть наукоподібного творення — дилетантизм у науці. Дилетанту властиві поверховість, однобічність суджень, спроби на основі якогось одного поняття з'ясувати природу речей. При цьому своєрідність предметів, яка не може вміститись у запропоновані поняттєві схеми, відкидається. Все стає начебто зрозумілим, поєднаним запропонованою схемою. Те, що часто зустрічається в науці як "зведення", або, точніше, — "піднесення", є звичайним дилетантизмом. Дилетант не відчуває потреби пізнати індивідуалізовану суть явищ, і його наукова свідомість задовольняється такою примітивною роботою.

Позитивний момент дилетантизму полягає у спробах створити цілісну картину світу. Така цілісність, єдність начебто досягається. Втрата, що при цьому має місце, ще не помітна; від таких узагальнень людина дістає велике задоволення. Вони, крім того, свідчать про початок самостійного наукового теоретизування. Позитивними елементами дилетантизму є сміливі екскурси в суміжні сфери знання.

Він створює науково-пошукову атмосферу і нерідко підноситься до серйознішого і змістовнішого наукового дослідження.

Спосіб, яким молода людина може здійснити таку вибіркову адаптацію до науки, є розвиток і прихильність до ідеалу вченого.

За своїм психологічним змістом ідеал — це сукупність певних позитивних рис, що відповідають найефективнішому та найпродуктивнішому способу діяння людини в конкретній діяльності. Основна суперечність становлення ідеалу полягає в абстрактній антро-пологічності. Ідеал існує, поки молодь виявляє інтерес до власне психологічних особливостей дослідника, його інтелектуальних та характерологічних якостей тощо. Коли відбувається перехід до суті наукових проблем, ідеал ученого як персоніфікована реальність починає зникати. Перед молодою людиною на першому плані постає проблема покликання, призначення, власних здібностей, їхньої чіткої порівняльної характеристики. Ідеал "зовнішній" переходить в ідеал "внутрішній", що має стати дійовим стимулом пізнання. З'являються нові завдання оцінки власної особи, можливостей ЇЇ всебічного розвитку тощо. Тому питання про ідеал пов'язується з питанням всебічного розвитку особистості. Потреба такої всебічності є характерною для самоідеалізації ранньої молодості. Ідеал ученого має сенс тоді, коли його обирають як об'єкт наслідування. Згодом ідеал поступається місцем реальному розкриттю та розв'язанню проблеми. Прагнучи до ідеалу, молода людина формує деякі характерологічні та інтелектуальні риси, потрібні для виконання певної діяльності. Ідеал трансформується в інструмент дослідження. Але суперечність ідеалу як інструменту дослідження полягає в тому, що він може бути загартований і відточений лише в реальній науковій діяльності. Тому функціональна необхідність ідеалу починає відмирати тією мірою, якою народжується власна здібність до теоретичного мислення. Щоправда, експеримент завжди пов'язаний з теорією й допомагає відмиранню ідеалу.

Теоретична свідомість виступає як зміст ідеалу. І хоча здібності експериментатора теж є важливою рисою ідеалу, теоретична свідомість іде попереду. Освоєння науки та перші кроки в ЇЇ розробці починаються з теорії. Нею відкривається і завершується кожний окремий процес наукового пізнання. Молода людина, сприймаючи спершу теорію, потрапляє в чисту інтелектуально-термінологічну стихію. Остання — вікно, через яке ще треба побачити нові нюанси буття, предметного світу, своєрідні "первісні факти" — об'єкт інтуїтивного осягнення. Всі складні побудови наукових теорій відштовхуються від цих фактів і покликані пояснити їх. Але теоретичні побудови, спираючись на відомі символи, в той самий час перешкоджають баченню первісних фактів, стають бар'єрами на шляху до них. Ось чому першою проблемою в розвитку творчого ставлення до науки є суперечливе співвідношення між символікою вираження і тим, що виражається. Якщо молода людина зуміє перейти цей бар'єр, вона віч-на-віч опиняється перед самою "природою речей", перед якимось відкриттям, тоді символіка вираження приходить сама і, зрештою, у своїй найкращій формі. Це величний процес збагачення, і для початку байдуже, має він наслідувальний чи оригінально творчий характер.

Теоретична свідомість виявляє себе у здатності синтезувати окремі знання про явища світу в цілісну систему, формувати на основі окремих знань деяке узагальнене уявлення про сутність того чи іншого явища — своєрідну пояснювальну концепцію, теорію, науковий образ. Основою теоретизованого уявлення про сутність конкретного явища є інтуїтивне бачення даного явища в сукупності його ознак, характеристик, дійсних форм існування. Така "інтуїтивна подія" властива не тільки процесу теоретичного, наукового творення індивіда; в певному вигляді вона має місце в художньому, експериментуючому творенні тощо. Проте теоретична свідомість у ситуації інтуїтивного осягнення зумовлює саме наукову, теоретичну спрямованість створюваних інтуїцією образів світу, конкретних явищ, процесів.

Первісний факт спочатку виступає у формі передчуття, "безбб-разного уявлення", потім — якогось нечіткого образу, відношення всередині цього образу, якогось зв'язку, але ще не відомого, не виявленого. Нарешті первісний факт постає як подія, що містить у собі і предмет, і його внутрішні зв'язки, і напрям розвитку цієї події. Всі ці пункти разом, і насамперед останній, найбільше свідчать про інтуїтивне осягнення первісного факту.

Саму інтуїцію можна охарактеризувати як діяльне, активне уявлення про співвідношення частини й цілого, явища й суті, предмета й фону і т. ін. Не ціле саме собою, не суть, окремо взята, а діалектичний зв'язок цих моментів становить зміст, ядро інтуїції. Вона є ніби відображенням відношення тону і обертонів. Останні включаються в структуру якогось образу, хоч і перебувають на рівні несвідомого. Та й сам факт не може існувати незалежно від його обертону, що становить і зовнішній вияв факту, і його основу. Відшукання основи факту, або відношення факту до його основи, що стає, зрештою, суперечливістю самого факту, і є в процесуальному аспекті інтуїтивним осягненням. Коли факт, виходячи зі своєї основи, відображає сам себе в іншому спорідненому факті (а таким стає основа), вступає в дію механізм фантазії.

На шляху до побудови теорії факти підлягають інтерпретації. Для інтерпретації як своєрідної аналітичної дії (або діяння) дослідника можуть використовуватись різноманітні засоби: а) підведення під абстрактну (віддалену) категорію — здійснюється як результат первісної класифікації подій: чим вищий сутнісний рівень пояснюючої категорії, тим більший інтерпретуючий зміст вона матиме;

б) відтворення події — постає через уявлення необхідних компонентів певної події з метою дати кожному з них і події в цілому достатнє пояснення; при цьому можуть використовуватися такі засоби, як "перенесення", "інтуїтивне передчуття" тощо; в) конкретна категоріальність — полягає у віднесенні певного явища до безпосереднього і найближчого за змістом поняття; при цьому зберігається первісно-інтуїтивна, наочно-симпатійна форма інтерпретації, ще не постає виразна індивідуалізованість події; г) категоріальне упорядкування — постає у спробі побудувати своєрідну систему наукового пояснення через застосування деякої сукупності категорій з метою розкрити сутність явища, що перебуває у процесі становлення, розкрити закономірності цього процесу на достатньому рівні причинного пояснення.

В цілому основою для формування теоретичної свідомості є індивідуальні властивості та здібності індивіда до теоретичного пізнання світу, відтворення сутності та процесуальних характеристик даних явищ у науковому знанні. Проте сам процес формування відповідних здібностей і навичок теоретичного діяння повинен мати організований, цілеспрямований характер. Основними ознаками мотивації теоретичного, наукового відтворення світу в знанні як своєрідної форми діяння індивіда є:

1) мотивація теоретичного творення виявляє себе у прагненні індивіда до цілісного, системного осягнення сутності явищ світу, до побудови універсальної пояснювальної моделі світу, за допомогою якої будь-яке явище можна витлумачити як таке, що існує, розвивається, змінюється, перебуває у фізичному та феноменологічному русі;

2) мотивація теоретичного творення, з одного боку, є природним, загальним для кожного індивіда засобом психологічного зростання його особистості, а з іншого — виявом специфічної здатності індивіда до продуктивного здійснення саме цієї форми діяльності;

3) мотивація теоретичного творення перебуває в онтогенетичному та власне психологічному русі від потягу та спроможності діяння у просторі популярної форми науки: через елементи дилетантизму — до власне наукового способу теоретичної взаємодії з явищами світу;

4) мотивація теоретичного творення формується на основі індивідуалізованого зіставлення власного способу діяння з "ідеалом ученого", що репрезентує "еталонний рівень" продуктивного та ефективного діяння у науці;

5) мотивація теоретичного творення є ознакою "специфікації", "спеціалізації" індивідуального способу діяння людини у світі, коли "теоретична свідомість" стає засобом перетворюючих дій індивіда.

Людина, для якої теоретичне відтворення світу в знанні є не лише формальним засобом діяння у світі і навіть не лише професією, а покликанням, завжди відкрита для нового розуміння, нового досвіду, нового знання, спроможна долати суперечливі ситуації не тільки в професійній сфері, а й у широкому соціальному колі явищ, що взаємодіють, потребують певних впливів. Вона має призначення завжди трішки випереджати час, рівень розуміння світу, властивий певній історичній епосі. Образ цієї людини змальовує Платон у діалозі "Держава": в темній печері люди прикуті до стін, їхні обличчя звернені до однієї стіни, а джерело світла міститься позаду, так що вони не можуть його бачити. Тому вони можуть спостерігати лише за тінями, що відбиваються на стіні, і намагаються пояснити їхній смисл. Але ось одному з них удається звільнитися від пут, він оглядається і бачить сонце. Засліплений, він навпомацки знаходить собі шлях і, затинаючись, розповідає про те, що бачив. Але інші стверджують, що він божевільний. Однак поступово він вчиться споглядати світло, і тепер його мета в тому, щоб знову спуститися до печери, звільнити всіх і вивести їх до світла. Він — філософ, а сонце — то істина науки, яка одна не ховається за тінями та привидами, а прагне осягнути істинне буття. Дивний і водночас величний образ відтворює сутність протистояння людини і світу, сутність їхньої спрямованості один до одного, сутність їх можливих взаємодій і взаємовпливів, де наукове відтворення цієї сутності — джерело істини та засіб наближення до сенсу існування.

Дослідницька діяльність: розумове і предметне експериментування, практичний інтелект.

Виникнення потягу до експериментування, власне дослідницької діяльності зумовлене, з одного боку, об'єктивною суперечністю між теоретичним і практичним підходами до освоєння дійсності, а з іншого — природною спрямованістю індивіда до безпосереднього, чуттєвого освоєння світу, до практичної взаємодії з дійсністю. Іноді абстрактність початкових теоретичних побудов, відсутність у них ґрунтовних підстав, схематизм і довільність гіпотез відвертають молоду людину від суто теоретичного споглядання і надихають до безпосереднього дослідницького контакту з тим чи іншим явищем світу. Потяг до дослідницької діяльності може спричинюватися індивідуальною природою індивіда, коли чуттєвий, перетворюючий контакт із світом відповідає його природним прагненням до дійового, потім — професійного самовизначення.

Дослідницька діяльність покликана виявити в цілісній події певний аспект зв'язків, залежностей, відносин. Як і в суб'єктивно-розумовому акті (можливо, ще більш загострено), він розтинає, але вже в безпосередньому контакті, цілісне явище. Структурний підхід теорії й експерименту до об'єктивної дійсності один і той самий. їхня відмінність пов'язана не із структурою, а з формою буття, підлягає пізнавальному та практичному перетворенню.

Відтворити багатоманітність події в експериментальній діяльності можна лише на основі комплексного дослідницького діяння. Ця комплексність досить умовна, як і теоретична структура, тому експеримент має внутрішню тенденцію до перманентного розвитку. Логічно потяг до теоретичного відтворення сутності конкретного явища передує потягові до експериментальної дослідницької взаємодії з ним. Проте коли здійснюється експеримент, виникає необхідність його тлумачення, потреба його теоретичного усвідомлення. Теорія повинна обґрунтовувати істинність експерименту, хоча є і зворотна залежність — експеримент має виступати як доказ істинності теорії.

Своєрідний ізоморфізм теорії та експерименту усвідомлюється утрьох типових тлумаченнях стосовно їхнього співвідношення. Перше виявляє теоретико-ідеалізоване ставлення до дійсності, друге віддає перевагу експериментальному діянню, дослідницькій діяльності, а третє виявляє необхідність їхнього змістового сполучення. Проте для індивіда, який тільки починає оволодівати своїми можливостями в безпосередній взаємодії зі світом, підхід до експериментування спочатку постає дуже ідеалізованим, абстрактним, він ще не уявляється у всій його чуттєво-предметній складності.

В науковій діяльності побудова експерименту є необхідною складовою професійного діяння і виступає методичною складовою цілісного наукового пізнавального акту. Науковцю при організації та проведенні експерименту необхідна професійна уява, яка могла б оперувати образами реальних предметів. Якщо об'єктом теорії є "чистий" предмет дослідження, то експеримент повинен і може розкрити цей "чистий" предмет у комбінації реальних елементів ситуації. Техніка експерименту ставить необхідні вимоги до професійних здібностей та навичок науковця.

В експерименті подія ізолюється від інших подій, на неї впливають спеціальними засобами, які спонукають до розгортання послідовності складових цієї події в тих їхніх змістових та процесуальних характеристиках, які є суттєвими для предмета дослідницьких пошуків науковця. Проте ця ізоляція значно обмежена, і реальність розгортання події наближена до природних умов і станів складових цієї події.

В організації дослідницької діяльності, проведенні експерименту науковець, молодий учений виявляє свої творчі здібності — якості інтуїтивного діяння, творчої уяви, творчого мислення, — які знаходять своє специфічне застосування, зумовлене змістовим та послідовним синтезом теоретичного та практичного діяння.

На основі реального експериментування виникає експериментування уявне. Воно охоплює таке життєве багатство ситуації (ситуацій), яке ніколи не може бути відтворене не тільки в експерименті лабораторному, айв експерименті природному. Разом із цим у такому багатстві ситуації слід відокремити певну провідну лінію, очистити її від другорядних елементів, посилити її значення. Така здібність приходить не відразу, а вимагає поступового й цілеспрямованого формування.

Експериментування реальне, або предметне, полягає у безпосередньому, перетворюючому впливі на досліджуване явище з метою викликати ті чи інші зміни в його існуванні, ініціювати ту чи іншу лінію розвитку, забезпечити конкретний рівень проявів досліджуваної сутності. Експериментування уявне, або розумове, спрямоване до феноменологічних, ідеальних за формою перетворюючих впливів на сутність явища, що досліджується, коли ті чи інші зміни в його існуванні лише передбачаються, "спрямовано уявляються" та досліджуються у феноменологічній (або онтологічній) послідовності їхнього розгортання. Гіпотетичне бачення сутності явищ, можливість змістового та формального прогнозу виявлення цієї сутності є професійною ознакою дослідницького діяння науковця.

У відношенні "гіпотеза — експеримент — теорія" розвиток здійснюється таким чином: 1) гіпотеза домінує над експериментом і майже прирівнюється до теорії; 2) перехід до експериментування відбувається з утратою гіпотези (невідповідність експерименту гіпотезі). Експериментування стає "повзучим", так що навіть утрачається предмет експерименту; 3) в реальній єдності гіпотези та експерименту виникає дійсна теорія.

Експериментальний аспект науки пов'язується також з інтуїтивною здатністю, як найпрактичнішою. А перехід від експерименту до теорії здійснюється на основі переходу від інтуїції до уяви (мова йде, звичайно, про наукову інтуїцію та наукову уяву). Експеримент — цілеспрямоване здобування фактів. Здобутий експериментальний факт є по суті фактом зв'язку, причому — безпосереднього зв'язку, і поза цим зв'язком факт не існує.

У процесі становлення наукової свідомості виникають такі її форми, як гіпотезуюча, експериментуюча і теоретизуюча. В першій формі свідомості постає уявний експеримент як перехід до експерименту реального. Уявний експеримент ніби розкриває функціональну анатомію досліджуваної події, він конкретизує гіпотезу, він, зрештою, наближається до гіпотези, але не тотожний їй. Він стає інтерпретацією. Остання має спочатку певну вірогідність, відтворюючи можливий хід події.

За вірогідною інтерпретацією йде експеримент реальний, предметний. Він абстрагується від багатоманітності зв'язків, прагнучи до встановлення провідного. Але те, від чого абстрагується експеримент, залишається для людини проблемою, нерозв'язаним питанням, від якого тимчасово абстрагувалися, щоб почати реальне вивчення. Нерозв'язане питання викликає наступний експериментальний крок. Експеримент стає перманентним, тому що на його основі виникає теорія. Певний виток спіралі завершується, здійснено необхідну кількість експериментів, певних дослідницьких дій. Вірогідна інтерпретація приймається як єдино правильна. Це і є нова, скеровано створена теорія. Але попереду ще етап установлення закономірностей, які об'єднуються в теорію, додаються до основних її положень. Закономірність і є виявленням в експерименті тісного (безпосереднього) зв'язку між конкретними явищами, способами їхнього існування, формами взаємодії тощо. Таким є шлях розгортання наукових форм свідомості, який у процесуальному вигляді постає як: продукування гіпотези, уявний експеримент, вірогідна інтерпретація, реальний експеримент, установлення закономірностей, створення теорії.

Експериментуюча свідомість уже є свідомістю практичною, тому що має справу з численними зв'язками досліджуваного факту. Проте експеримент ще не дає змоги розкрити єдність множинних зв'язків, необхідне узагальнення реальних виявів (характеристик, параметрів, ознак) цих фактів і застосування при цьому навичок практичного інтелекту. Вважають, що людина, яка має розвинутий практичний інтелект, є найбільш соціальною істотою.

Теоретичний інтелект, прагнучи до ідеальної повноти знань, за певних умов потрапляє у безвихідь, реалізуючи свої наміри до неосяжності в ідеалізованому відображенні предмета, дійсності. Грунтуючись на певному принципі, теоретичний інтелект не може пояснити безмежну повноту своєрідних та індивідуалізованих явищ. Ідеалізованих принципів може бути безмежна кількість. Виникаючи, вони можуть відкидатися один за одним, як такі, що не відповідають усій повноті дійсності. Шлях побудови теорії завжди пов'язаний з такою пошуковою роботою.

Справжнє подолання недоліків теоретичного інтелекту відбувається в практичному підході до дійсності. Такий підхід є також певною інтелектуальною настановою, а не тільки практично-речовою зміною, у зв'язку з чим доцільно вживати поняття практичного інтелекту. Перехід від одного типу інтелекту до другого, коли зачі-паєься вся людська істота, знаменує рубіж між молодістю та зрілістю. З відношення між теоретичним і практичним інтелектом виникає найгрунтовніша база для творчості. Теоретичний інтелект, виявляючи недосконалість дійсності, ставить ідеалізовані вимоги до життя і цим спонукає людину до перетворення дійсності.

Практичний інтелект не слід розуміти тільки як такий, що діє в моральній сфері. Він охоплює живу багатоманітність життя, перед якою теоретичний інтелект виявляє певну розгубленість. Практичний інтелект зароджується вже на базі предметно-практичної інтуїції, яка ігнорує визнані форми та зміст речей, руйнує і перетворює предметний світ без будь-якої упередженості. В молодості практичний інтелект є інтелектом індивідуалізації, що пов'язана з певною інтегративною схемою. Це має аналогію з процесом виникнення характерологічних рис, які у своїй сукупності створюють повноцінний характер. У сфері цього виду інтелекту інтуїція пов'язується з відчуттям індивідуалізованості події, бере її відразу інтегративно й комплексно з іншими індивідуалізованими подіями. І дитина сприймає світ цілісно, але вона не зважає на його своєрідність. У юності настає час для пильної уваги до своєрідності явищ.

Індивідуалізований підхід свідчить про вичерпне розуміння зв'язків даної події з оточенням, ситуацією, що визначає подію та визначається нею. Постає новий предмет пізнання — характерологія об'єктивності. Зріла творчість ураховує характерологію об'єктивності, що означає максимальну інтеграцію об'єктивних ознак при максимальному збереженні індивідуалізованих рис. Такий перший зміст дії практичного інтелекту. Це водночас і перша вимога до його виховання.

Завдання практичного інтелекту полягає в тому, щоб змінювати саму індивідуалізовану силу речей, зважаючи на її індивідуалізовані риси. При повній недоторканності індивідуалізованих явищ інтеграція неможлива. Проте нищити своєрідне означає ніколи не здійснити інтеграцію: своєрідне має залишатись як база, основа буття. Але на нього слід накласти таку інтегративну схему, яка сповнила б єдиним змістом і єдиною метою ці індивідуалізовані події. Творчий принцип на рівні практичного інтелекту — "інтеграція через своєрідність та своєрідність через інтеграцію".

Індивідуалізоване має спонтанно, вільно "повертатись" до інтегративної структури. Це означає, що практичний інтелект стає переважно етичним, моральним інтелектом у широкому розумінні цього слова. Він надає єдино можливий, справжній сенс існуванню теоретичного інтелекту. В переході від теоретичного до практичного інтелекту виявляються такі форми світоглядної свідомості, як оптимізм, песимізм, догматизм, скептицизм та ін. В цілому ж головними ознаками практичного інтелекту є моральність, індивідуалізація, творчість, він породжується першими спробами молодої людини самостійно "протистояти" світові, виявляти властиві саме їй способи та засоби взаємодії зі світом, обираючи поступово той чи інший шлях розгортання своєї індивідуальної сутності в пізнавальному та дійовому контакті зі світом. Основними ознаками мотивації діяння індивіда при цьому є:

1) мотивація дослідницької діяльності виявляє себе у змісті та інтенції визначення індивідом "індивідуалізованого простору" реальної, практичної взаємодії зі світом (об'єктивним та суб'єктивним) через освоєння різноманітних форм дослідницьких дій;

2) мотивація дослідницької діяльності формується відповідно до певного етапу онтогенезу індивіда, пов'язаного не тільки з власне спеціалізацією практичних його дій, а й із формуванням світоглядної свідомості, що поєднує в собі спрямованість індивіда до певних ідеальних, феноменологічних та дійсних форм відображення індивідом явищ і закономірностей світу;

3) мотивація дослідницької діяльності є динамічним утворенням, змістовою основою змінювання якого є діалектика конкретних форм

та реальної форм взаємодії зі світом звуків, здібність до їх симфонічного, гармонійного оформлення викликають появу музичного образу (або іншого звукового упорядкування символів світу). Індивідуальна обдарованість до пластичного бачення та зображення ритмів і рухів життя складає основу для створення пластичного образу світу — зовнішнього, об'єктивного чи внутрішнього, суб'єктивного. Можна продовжувати перелік змістових форм художнього творення образу, і цей перелік буде досить широким, хоча "чистих мистецтв" у сучасному світі не так вже й багато, залишились і продовжують відтворюватися їхні класичні форми; проте досить активно розвиваються синтезовані форми мистецького бачення та відтворення світу, що приводить до появи великої кількості нових форм мистецтва. Наприклад, художня фотографія як синтетична зображувальна форма мистецтва поєднує декілька елементів класичного характеру і використовує новітні здобутки сучасної технічної думки. До таких синтезованих форм можуть бути віднесені і сучасне театральне мистецтво, і деякі так звані прикладні форми скульптури, архітектури тощо.

Мистецтво розуміють як певний вияв душі художника, її внутрішнього динамізму, енергії, "вітальної здібності", яка має особливу природу "передчуття життя", його змістовного, комплексного бачення та вияву. Це — здібність осягати час життя і зображати його в окремому моменті, фрагменті, елементі існування. "Вітальна здібність" існує у внутрішній природі людини і виявляє себе разом із прикладними здібностями у процесі творення: "людина пускає в дію не тільки свої руки, — писав Ж.Марітен, — а й це внутрішнє і специфічне джерело діяльності, яке розвивається в її дусі За Арістотелем та Фомою Аквінським, мистецтво є певна потенція практичного інтелекту, а саме потенція до створення тих предметів, "які мають бути створеними". Мистецький образ — це відображена у своїй складній та неповторній природі сутність, певне самостійне буття, узагальнена ідея, матеріалізований смисл. У мистецькому образі поєднуються всі рівні існування сутнього: і природний, матеріальний, і духовно-смисловий, і індивідуально-психологічний, і культурно-історичний тощо. Мистецький образ — це відтворена на найвищому рівні людського духу реальність, що "перетинає" межі власного існування у часі, просторі, дусі. Це найвища форма відображення індивідуальної природи людського "Я" у його трансцендентній сутності.

Мистецьке відтворення світу іноді розуміють як специфічний спосіб пізнання світу, де предметом пізнання постає вже не окремий предмет цього світу, а власне уособлення будь-якого явища, що сприймається, переживається, емоційно відображується людиною. Глибинні переживання індивіда здатні поєднуватися між собою і утворювати синтезовану та енергомістку спонуку діяння індивіда.

реалізації власне дослідницької діяльності: експериментування ре ального та уявного, цілеспрямованого діяння тощо;

4) мотивація дослідницької діяльності виявляє прагнення людині до зняття суперечності між ідеалізованою (теоретичною) формок відтворення сутності явищ світу та необхідністю здійснювати реальні безпосередні перетворюючі впливи на ці явища і спрямована де побудови ідеалізованої системи перетворюючих дій індивіда, ще стверджують його неповторну індивідуальність у здійснених продуктах діяння;

5) мотивація дослідницької діяльності актуалізує процес індивідуального зростання людини до формування основ практичної свідомості та навичок практичного інтелекту, що стануть базовими j подальшому розгортанні її перетворюючих ставлень до явищ світу.

Мистецьке відтворення світу: художній ідеал митця та рівні втілення ідеалу.

Однією з форм творчого діяння індивіда у світі є мистецьке відтворення явищ, якісних ознак, кількісних та образних характеристик цих явищ, світу в цілому. Мистецтво відтворює світ в образах узагальнених, абстрагованих чи, навпаки, реальних, природних образах, проте завжди — індивідуально привласнених та індивідуально відображених у кольорі, звуці, пластиці тощо. Мистецьке ставлення до світу актуалізує певну посередню між реальним та уявним, природним та синтезованим, доступним і фантастично далеким позицію індивіда, що творить відповідно до неї якийсь конкретний образ. Мова йде про художній образ — самостійну індивідуалізовану реальність, що породжується рукою та уявою конкретної людини. Художній образ має два змістових аспекти споглядання: 1) як самостійна об'єктивна реальність, що існує вже незалежно від її творця та предмета, що надихнув його; 2) як витвір людського духу, вияв конкретного індивідуального "Я", народжений у "муках творчості", "прожитий" та "віджитий", виділений, відторгнутий від своєї суті. Перший аспект більше властивий практиці мистецтвознавства, різних його прикладних галузей, другий — сфері філософського та психологічного осягнення сутності людського існування, форм та засобів самовияву .індивідуального "Я", людської природи в цілому.

Творення художнього образу завжди зумовлене індивідуальною творчою напругою всіх світовідношень індивіда, актуалізацією значень та ідей, ідеалів та смислів, що спрямовують спосіб розгортання цих світовідношень та зумовлюють їхню змістову наповненість. Творення індивідом художнього образу завжди відповідає його індивідуальній природі світосприймання та світовідчуття. Здатність сприймати світ у кольоровій палітрі та здібність відобразити світ кольорів, живописати його багатство та синтетичність викликають до життя створення живописного образу. Здатність індивіда до уявної

у своєму навіть незначному на перший погляд вияві. Однак можна спробувати визначити основні складові мотивації даного способу діяння індивіда:

1) мотивація мистецького відтворення світу виявляє себе у змісті та інтенції побудови певного завершеного художнього образу, в якому відображена дійсність поєднується із власним світобаченням і світосприйманням індивіда і породжує таким чином самостійну "віртуальну реальність";

2) ця мотивація є відображенням специфічної творчої спрямованості індивіда, обдарованого "потенцією образотворчого самовияву" у взаємодії зі світом;

3) дана мотивація є динамічним утворенням, сутнісною основою якого виступає ідеал митця; орієнтація на досягнення цього ідеалу спонукає індивіда до певних образотворчих дій у процесі взаємодії зі світом, у процесі розгортання індивідуальної історії життя індивіда;

4) мотивація мистецького відтворення світу виявляє усвідомлювані та неусвідомлювані прагнення митця до творення естетичного (у поєднанні з етичним, моральним) змісту власного життя та життя соціального, культурно-історичного, що зумовлюється онтологічним та історичним змістом форм та продуктів мистецького творення;

5) мотивація має характер "культурно-історичного імпульсу", оскільки кожний художній акт поєднує в собі тенденції розгортання як індивідуальної, так і загальнолюдської історії, а власне мистецький акт вміщує культурно-історичний досвід продукування духовних (естетичних, етичних та ін.) форм свідомості, ідей, ідеалів, цінностей тощо.

Формування здібностей до наукової, технічної, художньої та інших видів творчості.

Будь-яка здібність передбачає виконання якоїсь діяльності, вона завжди предметна. Наявність у людини певної здібності означає здатність її виконувати певну дію, цикл дій, реалізувати певну стратегію діяння або вчинювання. Будь-яка більш чи менш специфічна діяльність потребує від особистості специфічних якостей — у такому випадку говорять про здібність (або здібності) людини. Здібність має включати в себе різноманітні психічні властивості та якості, необхідні для виконання конкретної діяльності і вимог, які вона висуває.

Здібності мають органічні, спадково закріплені передумови для їх розвитку у вигляді задатків. Люди від народження наділені різноманітними задатками, хоча спочатку помітити досить наявні відмінності складно, це стає помітним лише з часом. Проте вихідною передумовою для розвитку здібностей є саме задатки. В дійовому та пізнавальному контакті дитини з довколишнім світом, у процесі засвоєння загальнолюдського досвіду відбувається розвиток індивідуальних задатків людини і формуються її здібності —- багатоманітні

що постає в ініціації створення того чи іншого мистецького образу. Такий стан сильного емоційного піднесення, що ініціює активне переживання індивідом реальності свого існування та відображення змісту цього переживання у відповідних творчих діях, називають станом натхнення, яке, безумовно, властиве не лише художній творчості, а й іншим формам творчого діяння людини.

Мистецьке відтворення світу розуміють також як спосіб перетворення, своєрідний прийом, засіб змінювання, відображення, власне перетворення явищ світу — хай в ідеальній формі, проте такій, що може спонукати до подальшого змінювання явищ матеріального та нематеріального світу: форм свідомості, засобів соціального діяння, способів індивідуального самовизначення та самовияву. Художній образ у прямій чи опосередкованій формах може викликати зміни, здійснювати мистецькі впливи на розвиток соціальних і навіть історичних процесів.

Мистецьке відтворення світу в індивідуально-психологічному аспекті постає як реальний продуктивний спосіб пізнавально-перетворюючого діяння індивіда у світі, спосіб самовияву індивідуального "Я". Людина, для якої цей спосіб саморозвитку та самовизначення є сутнісним, рано чи пізно звертається до застосування відповідних засобів взаємодії з явищами світу: живописання, музичної творчості тощо.

Мистецтво в його естетичній формі відображає певну загальну неподільну сутність. Естетична цілісність та довершеність побудованого образу, що відтворює глибинні сили душі, втілена Краса — ідея досконалості — постають у художньому ідеалі митця, який може мати різні рівні втілення: від фрагментарного висвітлення ідеалу — до витонченої єдності образу естетичного; від прихованого, потенціально доступного змісту — до яскраво вираженого, актуального естетичного звучання; від поверхового, реально виявленого констатування змістових складових образу — до глибинної субстанціальності розкритого змісту; від констатуючих форм подання ідеалу естетичного — до "симфонічного звучання" його гармонії тощо. Той чи інший рівень творіння митця залежить від багатьох складових, до яких відносять і рівень індивідуальної майстерності митця, і його талановитість як певний синтезований вияв обдарованості у професії, і умови, в яких творить даний митець. Досить складно визначити, яким чином у поєднанні тих чи інших елементів мистецької творчості, у змістовому взаємодоповненні творчої інтуїції, творчої уяви, фантазії тощо раптом складається неповторний вияв індивідуального "Я" у певному художньому образі. Можна певною мірою формалізувати цей процес і навіть з моделювати його розгортання, проте неможливо досить певно визначити продукт даного процесу та його змістові характеристики. Причина цього — індивідуальна неповторність людської природи, що завжди багатомірна і неосяжна

та різнозмістові психологічні утворення. Здібності розвиваються на основі різних психофізіологічних процесів і функцій, психічних процесів та станів, що відображають певний сталий рівень виявлення здатності індивіда здійснити ту чи іншу діяльність.

Розрізняють загальні та спеціальні здібності індивіда. Спеціальні здібності виявляють його здатність до успішного виконання певної спеціальної діяльності; вони формуються та розвиваються у процесі підготовки до виконання цієї діяльності та у процесі самого цілеспрямованого діяння. Прийнято вважати, що спеціальні здібності формуються на основі загальних, — тих, що зумовлюють успішне виконання індивідом діяльності в цілому.

Здібності індивіда до наукової, технічної, художньої та інших видів творчості формуються відповідно до предмета та засобів виконання кожного з цих видів діяльності. Проте власне психологічний зміст процесу формування здібностей має деякі загальні риси, які необхідно враховувати при підготовці індивіда до самостійної діяльності. На думку Л.С.Кюбіу результативні навчання і творчість перебувають на рівні досвідомого, в той час як процес випробування, міркування та спілкування є свідомим. Несвідомі процеси виникають зі зламу відношень усвідомлюваних символів до їхніх змістових коренів, витоків, джерел. Символ сам по собі ніколи не може бути несвідомим, він є сполучною ланкою між дійсністю і тим, що він репрезентує у викривленому вигляді. Це викривлення може викликати в свою чергу ряд вторинних порушень і є складовою частиною невротичних рис людської натури.

Таким чином, постає проблема: як захистити свободу досвідомого процесу в навчанні взагалі і в творчості зокрема. Свобода, що розглядається тут, є свободою від деструктивних ефектів навчального процесу, надмірного прив'язування до прозаїчно свідомих реальностей і невротичних викривлень. Оптимізація творчості полягає в тому, щоб надати свободу досвідомим функціям, щоб творчий процес міг вільно оперувати між двома ригідними системами: свідомими і несвідомими процесами. В цілому теорія Л.С.Кюбі постає досить цікавою і за умови доповнення її методичними розробками може стати ефективним засобом організації навчального та творчого процесу.

Досить поширеною в психологічній науці та педагогічній практиці є підхід до формування спеціальних навичок діяння, а на основі їх — спеціальних здібностей індивіда через певні форми научіння. Научіння постає як процес спрямованого формування та "відпрацювання" тих чи інших навичок діяння індивіда в конкретних ситуаціях. Розрізняють різні форми научіння, що зумовлено як механізмом научіння, що є адекватним певній формі діяння, так і засобами здійснення научіння. Оперантне научіння побудоване на методиці активного експериментування з предметом діяльності та довколишнім середовищем з метою встановлення змістових зв'язків між елементами ситуацій та різними ситуаціями. При цьому застосовуються методи научіння: спроб та помилок, формування реакцій, спрямованого спостереження. Когнітивне научіння побудоване на формуванні навичок оцінювання елементів ситуації з урахуванням минулого досвіду та прогнозуванням можливих наслідків. Таким чином відпрацьовується спосіб прийняття рішення в ситуаціях різного когнітивного наповнення. Відповідно застосовуються такі методи научіння, як: латентне научіння, метод психомоторних навичок, метод інсайту та научіння шляхом міркувань.

В цілому формування спеціальних здібностей індивіда відбувається в декількох змістових напрямах: 1) від неусвідомлюваного виконання та мотивування творчих дій до їх змістового та процесуального усвідомлення; 2) через утворення потенціальної можливості індивіда звершити певну творчу дію до актуалізації даної можливості в реальному процесі самостійного творчого діяння; 3) від репродуктивного виконання цілісного циклу спеціалізованих дій до самостійного творчого акту самовиявлення "Я" індивіда.

Структура творчого процесу та можливості його оігтимізації.

Одна з перших спроб розкрити структуру творчого процесу належить російському інженеру П.К.Енгелъмейсру. У своїх дослідженнях він зближує психологічну структуру творчості технічної, наукової та художньої. Найповніший вираз цієї структури можна виявити саме в творчості технічній, де матеріальне втілення має вирішальне значення.

У появі кожного винаходу спостерігається триакт, що складається з бажання, знання та вміння, тобто з накресленої мети, плану досягнення цієї мети і матеріального виконання. Для позначення суб'єктивного змісту діяльності Енгельмейєр пропонує термін "еврилогія", який охоплює весь процес творчості — від першої іскри задуму до реального здійснення.

Відповідно до структури триакту визначаються ступені творчого процесу. Першою дією виступає зародження задуму — акт, в якому виявляється інтуїтивне мислення, пов'язане з відомим бажанням, стимулом (водінням). Другий етап — дискурсивне мислення: логіка, міркування та емпіричне дослідження. Із задуму, який свідчить лише про те, чого людина хоче, виробляється те, що вона може. На третьому етапі винахідник вступає у безпосередню взаємодію з матеріальними явищами світу, щоб свій план виконати реально, втілити його в дійсний продукт. Тобто будь-який винахід постає у тричленній структурі: принцип, схема (система, план) і конструкція.

П.К.Енгельмейєр пропонує такі ознаки людської творчості: 1) штучність — тобто створення культури; 2) доцільність, яка полягає у прагненні певної мети, розв'язанні якогось завдання

(користь, краса, істина та ін.); 3) раптовість, оскільки творчість відрізняється від методичного мислення, вона інтуїтивна за своєю природою; 4) цілісність — творчий продукт має ідею, а всі частини твору об'єднуються в певну цілісність.

Дуже популярною є чотиристадійна теорія, створена Г.Уоллесом. Він розмежував такі стадії творчого мислення: підготовка, визрівання, натхнення (осяяння) і перевірка істинності. На його думку, в повсякденному потоці мислення ці чотири стадії постійно перекривають одна одну, коли ми досліджуємо різні проблеми. Навіть у дослідженні однієї проблеми мозок може несвідомо виношувати який-небудь її аспект, будучи в той самий час свідомо поглиненим підготовкою або перевіркою іншого аспекта цієї проблеми.

Термін "визрівання" передбачає насамперед несвідому роботу над проблемою в період спрямованості уваги на інші питання, але ми можемо використовувати даний термін для позначення того факту, що між періодом підготовки і періодом натхнення вклинюється період відсутності уваги до проблеми. Існує деяка схожість між визріванням і плато в кривій навчання. І перше, і друге — це період відсутності очевидного поступу, який має місце між стадіями швидкого прогресу.

Психолог Е.Д.Гетчинсон на основі аналізу інтерв'ю 250 знаменитих мислителів сучасної Англії та Америки вирізняє дві основні форми розгортання творчого процесу: систематичне мислення та "творчий інсайт". У першій об'єктивність, проблема і метод чітко визначені, процес обдуманий, методичний, повільний, емоції та фрустрація мало усвідомлюються та відчуваються. Усвідомлення логічних відношень і застосування законів асоціативного мислення доходить до максимуму, а спроби і помилки мінімальні. Перша стадія схожа на останню — за своєю конструктивністю, розвитком, а також за критичністю, стриманістю, обережністю. Оригінальність тут виникає на основі прямого і свідомого використання минулого досвіду.

Якщо систематичне мислення виникає в ситуації, де плани можуть бути обдумано сформульовані, де число варіантів і гіпотез, які перевіряються, не дуже велике, інсайт трапляється при розв'язанні складних і заплутаних проблем. Він супроводжується явищами непередбаченості, фрустрації, відчуттям адекватності, завершеності, виконання. Інсайт і систематичне мислення є крайніми полюсами шкали факторів, що виражають ступінь психічної фрустрації.

Існують чотири істотні стадії у творчому інсайті: 1) стадія підготовки, або орієнтації, яка характеризується тривалим зосередженням на проблемі з оживленням минулого досвіду; 2) стадія фрустрації. Тут проблема усувається і дає місце певній діяльності. Фрустрація характеризується емоційним напруженням, неспокоєм, чуттям приниженості. Останні дослідження вказують навіть на припинення зусиль пошуку в цій стадії. Можуть з'являтися слабкі психонев-ротичні симптоми. Баланс відновлюється у творчому експресивному акті. Творець, відчуваючи виснаження, може спланувати і посилити відпочинок. Під час цього періоду існує недовільне нагадування як сигнал до праці, і тоді несподівані стимули обмежують психічне напруження і стрімко наближають наступну стадію; 3) період або момент власне інсайту. Його дуже важко або взагалі не можна передбачити. Він супроводжується потоком ідей, альтернативними навіяннями рішень та швидким успіхом. Це — інтегративний період, в якому заперечуються минулі невротичні симптоми. Здібності та реакції, які раніше були неможливими, тепер функціонують із готовністю; 4) стадія перевірки, розробки, оцінки. Тут використовуються технічні та експліцитні правила практики. Ідеї, що виникли в стані інсайту, стримуються зовнішніми ознаками реальності. Без цієї критичної здатності інсайт не може дати щось загальновизнане, значне, соціально цінне.

Іноді структуру творчого акту пов'язують із двома основними його моментами і водночас етапами: йдеться про задум та його здійснення. Специфічні риси творчості виражаються в дії, спрямованій на створення нових продуктів, що репрезентують суспільно цінну ідею. Виникнення, конкретизація та матеріалізація ідеї відбуваються з участю уяви. Ідея розвивається не сама по собі, а тією мірою, якою вона втілюється в образ, матеріалізується. Розкрити єдність чуттєвої і раціональної сторони образу, шляхи його втілення — значить зрозуміти істотні особливості творчого процесу.

Виникнення задуму образу, його ідеї має три взаємопов'язаних етапи: абстрактний задум (найбільш загальне спрямування образу, що формується), імпровізація та конкретний задум. Абстрактний задум ще не вказує на чітку спрямованість в розвиткові образу. Щоб це стало можливим, у сферу творчого процесу слід увести "будівельний матеріал" як чуттєвого, так і раціонального характеру. Творчі пошуки такого матеріалу відбуваються у формі імпровізації. Сприятливі умови для неї створюють стимулюючі питання. Встановлено, що постановка питань поліпшує Імпровізацію, особливо в тих випадках, коли вона передбачає осмислення та наочно-чуттєве уявлення елементів образу. Це пояснюється тим, що у взаємному переході чуттєвого і раціонального моментів образу, що формується (в імпровізації вони виступають у формі міркування і живописання), лежать рушійні сили фантазійного процесу.

Такий перехід — один із природних прийомів породження матеріалу імпровізації, спосіб установлення внутрішніх ЇЇ зв'язків, спосіб її конституювання. Уривчастий, стрибкоподібний характер імпровізації, поліаспектні пошуки елементів образу і зв'язків між ними — оптимальна умова продуктивності імпровізації. Коли настає виснаження фантазії в роботі над одним фрагментом образу, здійснюється стрибок до другого, третього і т.д. Потім знову відбувається повернення до попереднього, на якийсь час залишеного фрагмента, чим уточнюється його структура. Встановлення загальної ідеї спрямованості образу і кінець імпровізації свідчать про виникнення продуманого цілеспрямованого добору необхідних рис образу. Цей добір — творчо ефективний спосіб побудови образу фантазії. Перший варіант має схематичний характер, наступні — більш визначений, яскравіший. Останній, найбільш поглиблений варіант є значною мірою творчим синтезом попередніх. У цьому синтезуванні імпровізацій виникає конкретний задум. На його основі будуються творчі образи дійсності, які втілюються у творі.

Досить поширеною є також теорія бісоціації А.Кестлера. Бісоціація розуміється як спільний механізм різних видів творчості, адже всі види творчої активності мають у своїй основі загальний принцип. А певні основні принципи творчої оригінальності властиві всьому органічному світові — "від заплідненого яйця до зрілого мозку творчої індивідуальності". Логічна основа таких творчих процесів, як, приміром, діяльність гумориста, наукове відкриття, художня творчість, є спільною. Вона полягає у відкритті прихованих схожостей. Проте "емоційний клімат" різний в усіх випадках. Науковий факт емоційно нейтральний. Комічному та поетичному образам властиві емоції різного роду. Незвичне, неочікуване, несподіване поєднання самостійно існуючих, звичайно не порівнюваних подій, явищ, сутностей і було названо бісоціацією. Бісоціативний акт може стосуватись як однорівневих, однопланових, однозмістових явищ, так і явищ різної природи, різного способу існування. Термін "бісоціація" допомагає встановити різницю між шаблонним способом мислення в рамках єдиного плану (асоціація), і творчим актом, який завжди оперує більш ніж одним планом.

А.Кестлер вказує на два шляхи уникнення більш або менш автоматизованої рутини мислення та поведінки. Перший — це поринання в уявний або мрійний стан, в якому раціональне мислення припинено. Другий — це втеча від нудьги, застою, інтелектуальних утруднень та емоційних фрустрацій. Перший шлях є регресією до більш примітивних рівнів відображення дійсності, наприклад, у характері марень; другий є піднесенням до нових, більш розвинених рівнів відображення.

Поєднуючи наведені уявлення про структуру творчого процесу та послідовність розгортання творчих дій, укажемо на їхні основні характеристики: 1) творчий акт завжди є полізмістовим та енерго-містким діянням, результат якого постає у формі нового, створеного, такого, що відображає "Я" творця; 2) творчий акт виявляє не тільки "суб'єктивно новий зміст", а й "об'єктивний приріст" (М.О.Бердяев) досвіду, знання, змісту — в тій чи іншій формі існування сутнього; 3) творчий акт — це водночас процес і зміст духовного, естетичного, морального, професійного тощо зростання особистісних самовиявів "Я" індивіда. Творчий акт постає як вчинок культурно-історичного змісту, в якому відбувається поєднання конкретного, одиничного та всезагального через зіставлення, співвідношення та взаємодо-повнення індивідуального досвіду та досвіду вселюдського у пізнанні та перетворенні явищ світу.

У творчому акті людина виявляє свою власну неповторну сутність, розкриває свій дар осягати існуюче та створювати нове. Основними напрямами оптимізації творчого діяння індивіда можуть виступати: 1) організація об'єктивних умов діяння індивіда, що робить необхідним та достатнім процес його самостійної цілеспрямованої творчості; 2) психологічне та педагогічне забезпечення суб'єктивних можливостей індивіда до здійснення творчого акту; 3) проекція перспективності здійснюваного акту творення на майбутнє у житті даного індивіда, забезпечення "надситуативності" конкретного діяння, насиченості його смислом "вчинку", достеменного самовияву "Я". Забезпечення першого типу умов відносно індивіда підліткового або юнацького віку виконує суспільство та різні його інститути: сім'я, школа, позашкільні виховні заклади тощо. Другий тип умов також забезпечується відповідними соціальними інститутами відносно конкретного індивіда і передбачає Його спрямованість до саморозвитку власного "Я". Третій тип умов — власне особистісне розуміння, ініціювання, самозабезпечення свого розвитку як вільного, творчого, успішного індивіда. Проте для підлітка або юнака завжди важливою і необхідною є присутність поряд мудрого наставника, вчителя, який спрямує, надихне на шляху складному та відповідальному — шляху самовизначення особистості.

Вчитель і учень.

Відносини вчителя та учня завжди в історії світової культури визнавались як найглибинніші у процесі передання та засвоєння досвіду культурно-історичного творення, досвіду осягання часу індивідуальної та соціальної історії, досвіду бути людиною.

Вчитель пробуджує особистість у своєму учневі, його власне людяність, стаючи співтворцем її духу, торкаючись найбільш інтимних сторін самопроявів людини. Вчитель направляє свою творчу силу до найвищих світовідношень особистості, до смислостворю-ючого витоку її життя. Вплив — той психологічний механізм, через який вчитель взаємодіє зі своїм учнем. Вплив не передбачає ніякого насильства над індивідуальністю людини, він є благородним і за формою, і за змістом. Вплив здійснюється як взаєморозкриття суб'єктивних світів учителя та учня, в якому обидва щирі і обидва суб'єктивно цінні, проте спрямовує цей процес вчитель. Реалізується вплив у зустрічі двох моделей розуміння світу, тлумачення смисло-відносин — моделі, властивої учневі, та моделі, яку вчитель обрав для даної взаємодії.

Вплив є результативним, якщо він призводить до руху тієї чи іншої сфери світовідносин учня, збуджує до розвитку, до зміни, до пошуку перспектив. Буквальне перенесення змісту впливу у внутрішній особистісний світ учня — це регресивна модель педагогічної взаємодії, якої вчитель намагається уникнути. Відповідальність за здійснюваний вплив усвідомлюється вчителем, тому кожний момент його діяльності є морально насиченим.

Вчитель завжди індивідуально-неповторно будує взаємодію з учнем, вміє направляти кожну свою дію, вчинок, слово, жест не абстрактно-загальним властивостям особистості, що зростає, а конкретній, живій властивості учня відчувати, розуміти, оволодівати світом та своїм "Я". Вміння викликати живий відгук в душі учня "благородним враженням" (В.Розанов) та практично зумовити закріплення даного переживання у рисах Його душі — ознака найвищої майстерності вчительства.

Педагогічна взаємодія вчителя та учня завжди є тривалою в часі, оскільки є довгим шлях пізнання особистістю, що формується, своєї індивідуальності та освоєння засобів виявлення себе у світі. Також не є одномоментннм процес формування та закріплення властивостей суб'єктивного світу учня, що потребує постійної та копіткої роботи вчителя. Здійснюваний учителем вплив, дуже ТОНКИЙ за способом здійснення та велично глибокий за змістом, отримує характер діяння, яке поєднує в кожному своєму моменті елементи минулого, теперішнього та майбутнього життя учня.

Діяльність вчителя полягає не тільки у виявленні буттєвого потенціалу учня, а й у спрямуванні його до розвитку та здійснення, а не до згасання або заперечення свого покликання. Реальне життя дає точний критерій істинності дій вчителя: якщо його учень в критичні періоди свого розвитку (рефлексивного, професійного, морального та ін.) переживає стан життєвої перспективи, способи діяння вчителя є правильними.

Вчитель і учень — одне з найгрунтовніших відношень і у навчальному процесі. В ньому встановлюються механізми передання та виховання творчих здібностей, досвіду пізнавального та перетворюючого діяння тощо. Учитель — це жива й розкрита скарбниця думки, винахідництва, професіоналізму. Його оригінальний розум, досвід, високий фах — перша умова контактів з учнем. Головна мета учня — засвоїти образ пізнавальних та перетворюючих актів діяння вчителя і піти далі — стати оригінальним, продуктивним, успішним.

Навчання та виховання талантів до нашого часу залишається в багатьох випадках індивідуальним. Музикант, скульптор, режисер набувають знань та умінь у визнаного творця, досвід передається від покоління до покоління немовби фольклорним шляхом — це найдавніша й неминуча форма навчання.

Процес передання знань у ланці "вчитель — учень" має певні стадії. На початковій стадії суб'єктивність вчителя повністю переноситься на учня. Останній ще не бачить самого предмета дослідження, він запозичує лише якусь розумову структуру і ототожнює її з самим об'єктивним предметом. Тобто учень мусить прийняти якусь теоретичну схему досліджуваного предмета, яку пропонує вчитель (або пояснювальну модель явища, спосіб діяння тощо). Інших схем учень ще не знає, а власної ще не має. Це відношення можна умовно назвати запозичуваною схемою (концепцією) дійсності. Далі на фунті запозиченої теорії учень розкриває для себе цілу низку нових фактів дійсності. Це становить другий етап взаємодії "вчитель — учень". Гармонійна узгодженість між концепцією та фактами полягає в тому, що учень стає спроможним бачити ті факти, на які вказує концепція. Поступово він навчається екстраполювати пояснювальний зміст запозиченої концепції на нові факти, об'єктивно їй не підпорядковані. Цей третій етап можна назвати експансією концепції на індиферентні до неї факти. Формується ситуація "ініціювання протиріч": факти, що усвідомлюються учнем як узгоджені з даною концепцією, стають суперечливими. З'являється ще мало усвідомлювана відчуженість між ними і концепцією, виявляється існування факту поза концепцією. Саме цей момент спонукає самостійну пізнавальну, пошукову активність учня і приводить до власного концептування фактів. Вони зіставляються, і перед учнем постає наукова проблема, виникає здатність бачити проблеми саме в процесі зіставлення концептованих фактів, складається основа для створення нової, оригінальної концепції.

Таким є природний цикл відношення вчителя і учня в навчальному процесі, де предметом виступає наукова творчість. Для інших видів творчого діяння цей процес полягає у діалектиці інших категорій та понять, але за суттю він залишиться сталим. Головне завдання вчителя — навчити учня самостійно бачити проблеми, предмет свого діяння, самостійно розв'язувати ці проблеми та перетворювати (матеріально чи ідеально) обраний предмет. Поставити учня віч-на-віч із природою фактів — ось що головне у взаємодії "вчитель-учень". Так починаються самостійні кроки учня до власної творчої оригінальності, вчинкової творчості, осягнення власної особистості.

Особистість та її характер.

Ідея особистості виявляла культурно-історичний зміст кожної епохи розвитку людства. Античний світ створював особистостей всім своїм способом життя та ставленням до реалій; середні віки свідомо принижували її; нові часи в повному розумінні слова "кохалися" цією ідеєю вже в епоху Відродження. В наш час ідея особистості насичується багатством надій та очікувань ідеального, а педагогіка підкреслює важливість своєї справи вказівкою на те, що дитина — це особистість, яка потребує сприятливих умов, щоб розгорнути у всій повноті закладене в ній багатство.

Поняттям "особистість", як правило, позначають певну сукупність ознак людини, що характеризують її як суспільну, соціальну особу. Іноді особистість визначають як соціальну якість індивіда, яка може перейти змістовною ознакою в індивідуальне буття і зумовити тим сами культурно-історичний рівень самопроявів людини. Особистість — водночас своєрідна умова і соціально цінний наслідок розгортання особистого життя; своєрідність умови полягає у неповторній готовності людини звершити цю якість, соціальна цінність наслідку — у примноженому соціокультурному багатстві людства.

Д.Джемс виділяє в особистості фізичну, духовну та соціальну субстанції. Поєднуючись та утворюючи ціле, ці сторони забарвлюються певним характером — залежно від того, в яку з них переноситься центр тяжіння, якими є домагання особистості, її самооцінка та самоповага, що народжуються на цьому шляху. Ядро особистості, її "Я" визнаються тією активною силою, без якої особистість стає немислимою, неможливою.

М.М.Рубінштейн вказував, що в основі поняття "особистість" лежить не тільки ідея чистого діяльного витоку, адже особистість виходить далеко за межі простого продукту природи. Природі невідомий зміст особистісного, оскільки особистість є "дитя, зрощене культурою", розвинуте спрямованим, організованим шляхом. Особистість постає тільки там, де починається самопізнання і вперше з'являється потяг до свідомого оформлення свого "Я" самодіяльним шляхом. Особистість — не дар природи, а "дитя вільної духовної людяності", завдяки якій людина творить сама себе, вступаючи у протистояння із власне природним. "Ось чому ми почуваємо себе "людиною", коли життя дає нам свідомість, що ми щось значимо, що ми, якщо не у всьому, але хоч почасти самостійні і творимо своє життя хоч почасти самі... Людина повинна бути не тільки діяльною, але і самодіяльною."

Відчуття життя тісно пов'язане з усвідомленням себе як діяльної, самостійної ланки в житті. Й.Г.Фіхте стверджував принцип активності індивіда у розгортанні своїх особистісних властивостей: бути вільним — означає ставати вільним і т.д. Активність є "життєвим нервом" особистості, тільки діяльне ставлення до світу може створити почуття життя і наповнити його смислом, момент творчості тісно пов'язаний з істинністю буття. Кожній істоті властиве те існування, те майбутнє, на яке вона має право, а цінність, смисл і саме це право визначаються тим, наскільки дана істота є діяльною, активною. Принцип активності, таким чином стає основою світоспоглядання та життєрозуміння і навіть провідною ідеєю багатьох педагогічних систем. Людина не може не прагнути до цієї форми життя, оскільки саме в ній закладена істина. У прагненні дітей до того чи іншого виду діяльності постає глибинний життєвий потяг, властивий саме людському способу існування. Людина стає особистістю, коли переносить центр свого існування в центр своєї особистості як безпосереднього активного джерела. Тільки за цієї умови людина отримує певний характер, звільняється від невпевненості у протистоянні світові, від нестійкості та випадкових змін.

Особистість має бути самодостатньою в усіх формах відношень до навколишнього світу та до свого власного буття. Особистість усвідомлює себе творцем власного життя, свого індивідуального світу: сфери цінностей, ідеалів, усієї сфери ідей в широкому розумінні цього слова. Світ як такий поза відношеннями з особистістю перебуває "поза добром і злом, істиною та хибним, красою та хаосом". Особистість надихає його своєю творчою силою, привносить в нього духовний, моральний, естетичний зміст. Світ не є цінним, проте він може стати таким, якщо особистість вилучить його з індиферентного стану і поєднає з гармонією істини, добра, краси. Чим ширше це перетворення, тим вищим є почуття активності, тим інтенсивніший пульс істинного життя і тим більшою є можливість повного задоволення та навіть щастя людини. Життя повинно бути, говорить Геффдінг у "Філософії релігії", своєрідним художнім витвором особистості: чим вище вона сама, тим більш прекрасним, більш цінним є її продукт.

Таке ставлення до світу є прямим висновком із сутності поняття "особистість". Кожна людина має, відштовхуючись від своєї індивідуальної природи, свого індивідуального становища, намагатися створити зі світу своєрідне ціле. Цим аніскільки не порушиться єдність світу, як залишається таким самим огранене скло, що переливається на світлі різними кольорами залежно від того, з якого боку на нього дивляться.

Світ як гармонійний продукт особистості не є даним, але він є заданим в індивідуальній формі: світ ніби пов'язує нас "матеріалом", але залишає нам повну свободу у формі та характері його обробки. Ось тут і відкривається простір для особистості. Світ, створений особистостями, індивідуальними та нерівноцінними, і сам має бути індивідуальним. Метод, характер, воля — все це необхідно особистості на шляху її індивідуального виявлення, становлення і самостійного діяння.

Характер особистості, як правило, пояснюють у змістовному перетині Його складових — емоційної, вольової, моральної та інших сторін, що зумовлюють індивідуальний, неповторний характер діяння конкретного індивіда. Найбільш сутнісним у розумінні природи характеру особистості є те, що він складається з різнорідних властивостей, які можна поєднати в три групи елементів. Насамперед у ньому представлена фізична природа людини у вигляді певної тілесної організації, нерозривно пов'язана з нею психічна природа індивіда, в якій ті чи інші прояви тісно пов'язані з життям тіла. Такими є потяги, імпульси, афекти, чуттєвість, швидкість реакції тощо і найголовніше — елементи волевиявлення. Обидва ці фактори поєднуються в так званий психофізичний устрій чи характер конкретного індивіда. Суттєвою і найвищою за рівнем організації є складова, яку називають духовною організацією індивіда. Вона виявляє закономірності формування та розкриття вищих утворень психічного життя людини, що мають найсуттєвіший вплив на розгортання індивідуального буття, на формування та ствердження в реальному житті її ідеалів, ціннісних очікувань, глибинних духовних переживань, світовідношень тощо.

На основі природних даних, природних сторін характеру, включаючи сюди інтелектуальний та емоційний характер людини, розгортається, тісно переплітаючись з ними, так званий культурний елемент характеру — штучно підвищена культурою мислительна, ідейна, ціннісна діяльність людини, чільне місце в якій займають моральні, етичні ідеї, що надихають і спрямовують волю особистості. Мова йде про характер власне людського діяння, притаманний певній людині, про сукупність окремих та генералізованих засобів діяння людини, що розгортають її людяність не тільки у суто індивідуальному аспекті, а й у плані взаємопроникнення всезагального, вселюдського і конкретно-індивідуального. Мається на увазі той потенціальний (чи вже актуалізований) рівень самопроявів людини у пізнавальному та перетворюючому контакті зі світом, що стверджує її як культурно-історичну особистість, здатну здійснювати індивідуалізовані за механізмом, але всезагальні за змістом формуючі впливи на розгортання загальнолюдської історії, культурно-історичного процесу в цілому.

Людська природа напевно визначає в характері особистості тільки можливості його формування, окремих тенденцій розгортання тощо, а яка з цих можливостей та якою мірою буде здійснена, це вже вирішують хід подальшого розвитку особистості, властивості "матеріалу", на якому виявляється та визріває характер, наявність свідомої сили, що впливає на розкриття характеру у певному напрямі. Особистість має бути багатогранною, тому поряд з ідеями добра стають цінності краси, істини, святості та ін., проте ідеї добра завжди є першими серед тих факторів, які "захищають" почуття, волю, розум від тенденцій хибного розвитку. Можна також говорити про певний характер світоглядних позицій особистості, які є центруючими у свідомому, цілеспрямованому процесі організації особистістю свого життя.

У питанні про виховання характеру мова йде не тільки про можливість виховання взагалі, а й про те, чи може людина бути вільною у процесі розгортання сутності свого буття. Прихильники однієї точки зору заперечують можливість виховання характеру, вказуючи на його природну зумовленість та заданість, об які "розбиваються" всі впливи "ідейної" сторони особистості. Тим самим неминучим стає заперечення індивідуальної свободи "Я": індивід у своєму прагненні певних цілей повністю безсилий перед природними проявами своєї психофізичної природи, він повністю відданий під владу незалежних від нього сил, і все в його житті визначається вже не нормами, не цілями, а попереднім ланцюгом причин. Згідно з цією позицією сама особистість як така стає неможливою, що не відповідає логіці життя і сутності власне людського способу існування, провідною характеристикою якого є здатність до самоспричинення.

Сила характеру особистості виявляється насамперед у тому, що індивід має володіти здатністю до протистояння в життєвих ситуаціях боротьби протиріч, має володіти духом ініціативи, запобігання, стійкості, мужності тощо. Для спрямування цієї сили необхідні здоровий глузд, розум, стійкі моральні принципи. Вчинки, які здійснює індивід, є результатом вияву його характеру, в той же час характер формується й розвивається в моральному, цілеспрямованому діянні відносно явищ світу та власного "Я". Важливо також пам'ятати, що характер індивіда не є сумою окремих задатків, здібностей та інших елементів; він є живою, нерозривною єдністю їх, пов'язаною загальним внутрішнім принципом — єдиним духом особистості.

Маска, гідність особи, її цілісність і роздвоєність.

Істинний зміст особистісного "Я" постає у неповторному, індивідуальному здійсненні власного буття, розгортанні сутнісних відношень зі світом, продукуванні цінностей власного діяння у світі. Особистісні вияви індивіда мають культурно-історичний зміст, оскільки відтворюють певний духовний та дійовий етап історії людського буття. Особистість і культура пов'язані нерозривно, проте культура в її квінтесенції не мириться з продукуванням безперспективного, хибного досвіду пізнання та діяння. Людина як особистість здатна до змістовних та суттєвих перетворень явищ світу; вона постає абсолютною цінністю, що має і індивідуалізоване, і конкретно-історичне, і культурно-історичне значення. Тільки як особистість людина виявляє свою гідність бути носієм власне людського способу існування, протистояти світові як активний, спроможний до перетворень та впливів суб'єкт, бути самодостатньою одиницею, самоціллю, "безпосереднім самобуттям" (С.Л.Франк). В особистості, незалежно від масштабу її самовияві в та самоактивності, завжди криється невичерпна можливість породження нової культурнотворчої сили. Геній і "простий смертний" обидва є цінностями, і хоч якою великою є відстань між ними, перший ніколи не замінить другого, і існування першого ніколи не заперечить актуальності існування другого. Культура потребує і творчих індивідуальностей, і тих, хто здатен сприйняти та оцінити ці індивідуальності; незалежно від величини індивідуальних впливів кожний з них — культурно-історична цінність, неповторність. Культурі можна служити тільки індивідуальним шляхом. Тому, розвиваючи індивідуальність в інтересах розвитку особистості, ми виконуємо вимоги, які висуває культура та культурно-історичний процес у цілому.

В суспільному житті самовияви особистості можуть приймати різноманітні форми; людина може застосувати ті чи інші засоби самовідтворення, які відповідають її власним уподобанням. Ще в давні часи індивідуальний образ людини, певною мірою соціалізований та відтворений нею в актуальному для її буття колі соціальних взаємин, називали маскою або личиною. Цей образ може суперечити індивідуальній сутності людини, поставати чимось штучним, свідомо перетвореним, навіть потворним. Іноді соціалізований образ "Я" особистості прямо віддзеркалює її природні особливості, виявляючи їх достеменний зміст. Проте в цілому соціальному буттю особистості властиве застосування певних стилів та способів самовиявлення, що зумовлено і певною низкою ролей, які особистість відтворює у своєму соціальному бутті, і характером відносин в її соціальному оточенні (в широкому та вузькому розумінні) тощо.

Застосування особистістю тих чи інших способів самопрезентації, самоствердження, самовияву не порушує її цілісності. Цілісність особистості зумовлена глибинними субстанціальними утвореннями в її індивідуальній, природній, соціальній формах існування. В процесі розвитку особистості відбувається розгортання індивідуальної сутності "Я", при чому не порушується його змістовна структура, а можливості самовияву отримують нове звучання, новий масштаб, нову ціннісну аналогію. Проте з точки зору екзистенціальної (сут-нісної) єдності структури особистості прийнято говорити про її тенденцію до роздвоєності, до можливості перебувати одночасно в деяких полярних ціннісних чи дійових, пізнавальних чи перетворюючих тощо станах. Ця "боротьба мотивів" досить точно ілюструє відносність та актуальність протиріч буттєвої поведінки та діяння особистості. Сенс внутрішнього (або зовнішнього) протистояння можливому і дійсному, актуальному і потенціальному, допустимому та відторгнутому, очікуваному і небажаному тощо полягає у ствердженні індивідуальної природи "Я" особистості, у формуванні та розгортанні буттєвого змісту "Я". Це природний сутнісний процес, властивий людському способу існування взагалі. Вчинок як окрема модель свідомого діяння особистості дає змогу безпосередньо розв'язати протиріччя, що склалося, ствердити власне "Я" у способі обрання нової життєвої або, зокрема, поведінкової тенденції існування.

Стратегія вчинку і ствердження "Я".

Інтелектуальну та естетичну діяльність людини прийнято розглядати як діяльність творчу. Проте існує такий вид творчості, який за своєю важливістю для індивідуального буття особи стоїть незрівнянно вище вказаних. Це — творчість моральна. Маючи самостійне значення як вищий прояв соціалізації людини, моральна творчість є непорушним фунтом мис-лительної та естетичної діяльності людини і становить їх остаточний сенс "Людина... — писав М.Планк, — потребує відповіді на найважливіше питання свого життя: "Як я повинна учинити?"

Саме вчинок у його психологічній структурі виступає безпосереднім "механізмом" моральної творчості. Навіть наше повсякденне життя — і невимушена розмова з друзями, і виконання простої обіцянки — це різні, нерідко малопомітні і малоусвідомлювані вчинки. Ми майже безупинно встановлюємо чи розриваємо якісь стосунки з людьми — чи в плані реального вчинку, чи в плані його уявного вираження. Це становить драматичну стихію діяння людини — як повсякденного, так і подвижницького.

Вчинок породжується людською сутністю особи. В ньому вона формує та виявляє свою суспільну природу. Можна говорити навіть не про окремий вид моральної творчості поряд з інтелектуальною та естетичною, а про єдину творчість моралі, у відношенні до якої всі інші види творчості слід вважати похідними і другорядними.

Здійснюючи вчинок, людина виявляє певну моральну активність. Проте не кожна моральна дія стає вчинком. Будь-яка дія, що має соціальний зміст або направлена на те чи інше соціальне явище, може вважатися моральною, оскільки здійснюється в системі відносин, зумовлених певною мораллю. Та не кожна з цих дій отримує статус вчинкової дії, в якій розкривається індивідуальна сутність особи, хоча людина завжди і всюди, що б вона не здійснювала, залишається суспільною істотою.

Будь-який суб'єктивно значущий вчинок має, зрештою, значення об'єктивне, суспільне. Вчинок може здійснюватись або у внутрішньому психічному плані, або в етичному, або в єдності його суб'єктивних і об'єктивних сторін. Розкрити механізм вчинку — це те ж саме, що й розкрити творчий механізм психічного розвитку. Вчинок є істинне творення нових форм, якостей психічного — насамперед тоді, коли він має моральне значення.

Вчинок можна також визначити як перетворення людиною моральної ситуації. Будь-яке суб'єктивне перетворення є недостатнім. Воно завершується лише тоді, коли й навколишня ситуація стає відповідною до прагнень індивіда. Вчинок в його повноцінному вираженні буде водночас і акцією духовного розвитку індивіда, і творінням моральних цінностей. Навпаки, дефадація вчинку незмінно свідчить про духовний рефес людини і втрату нею певних моральних рис. Вчинком слід назвати дію, що має розгорнутий психологічний та моральний аспект. Дію, в якій психологічний аспект сильно редуковано, автоматизовано і перетворено на звичку, не можна назвати моральною дією.

Маючи на увазі логічну структуру вчинку, можна розпізнати численні його модифікації: вчинки розгорнуті та редуковані, ті, шо зароджуються і відмирають. Вчинок — це процес, який залежить від ситуативних та мотиваційних метаморфоз. Як людина не може бути водночас дитиною, підлітком, юнаком, зрілим індивідом, так і вчинок не може виявитись у всій повноті його моментів одразу. Психологічною основою вчинку є встановлення та розрив певних зв'язків людини з середовищем. Його можна розуміти також як дійсне вираження конфлікту між суспільною нормою поведінки і певною психологічною спрямованістю людини. Тоді емоційність вчинку буде вимірюватися глибиною та інтенсивністю перетворення цієї норми і цієї спрямованості.

Як вольову дію вчинок завжди пов'язують з боротьбою мотивів. Справді, кожна зміна стосунків людини з довколишнім світом є боротьбою між традицією та новою моральною установкою. Людина переживає духовну суперечність, конфлікт між наявними зв'язками та необхідністю встановлювати нові на базі старих або всупереч їм, тому що в боротьбі мотивів людина обирає моральне, справедливе вирішення конфлікту відповідно до її ідеалів, а також враховуючи моральність засобів дії. Те, що сповнює смислом саму дію, становить піднесений ідеал людини. В ідеалі яскраво виступає протилежність між потягами, мрією, майбутнім і тим, що є в даний час і в даних умовах певним здобутком індивіда. Якщо протиставляються ідеал і дійсність, людина стає бездійовою.

Відносна єдність реального та ідеального моментів дії свідчить про суспільно корисне спрямування особи. Той факт, що людина ніколи не може знайти між цими моментами повної відповідності, примушує її здійснювати дедалі нові й нові вчинки. При цьому спостерігається та ж закономірність, що й при втіленні ідеалу в художньому творі. У мислячої людини ніколи не згасає відчуття їх протилежності.

Співвідношення між ідеалом та дійсністю можна розглядати як залежність між мотивом і ситуацією. Так, для своєї реалізації вчинок потребує ситуації, що протистоїть людині і мусить бути зміненою, а також потребує волі, що переборює ситуацію. Тут спостерігається не тільки заперечення даної ситуації, але й створення нової. Мотивація, набуваючи моральної значущості, переходить далі у вчинок. Слід зауважити, що ситуація взагалі й конфліктна зокрема передбачають такий стан, коли одна одній протистоять в якійсь формі боротьби "самосвідомі розумні волі". Там, де такого протиставлення немає, виступає тільки інтелектуальна проблема, а не ситуація, не колізія.

В результаті боротьби мотивів, вибору бажаних аргументів вчинку прояснюються його мета і засоби здійснення. Людина усвідомлює свій вчинок і несе за нього моральну відповідальність. Усвідомлення вчинку означає чітке знання його мети, засобів здійснення та суспільних наслідків. Вчинок доцільно розглядати як єдність ситуації, волі (мотивів) та ідеалу.

Процес реального розвитку вчинку починається з розкриття і пояснення ситуації. Водночас формується мотивація. Вона є дальшим розвитком ситуації, її уявним завершенням. Конфліктність ситуації приводить людину до переживання певної мотиваційної роздвоєності. Мотивація є та ж ситуація, продовжена в ідеальному плані, у можливих її завершеннях. Переживання бажаної ситуації стає обраним мотивом вчинку. В міру розгортання мотивації в її складності вчинок як реальна дія затримується і може притупитися воля до його здійснення. Вчинок починається з того, що мотивація втрачає для свідомості індивіда свій амбівалентний (роздвоєний) характер і наближається до однозначного рішення. Ліквідуючи мотиваційні бар'єри для реального звершення вчинку, людина ініціює власне вчинок. Тобто він починається разом із припиненням боротьби мотивів.

Вчинок є звершення дії всупереч існуючому станові речей: виступ проти якогось суспільного звичаю, моральної норми, шаблону мислення і т.д. Це "всупереч" спрямовується також проти внутрішніх сил індивіда. Яким би вкрай бажаним не був вчинок, він містить в собі якусь тенденцію, що заперечує його. В цій обтяжливій амбівалентності кожного вчинку людина використовує певні прийоми, щоб подолати її або принаймні віддалити від себе. Із свідомості усувається одна з сторін амбівалентності, а другій надається можливість безперешкодно здійснити значну для суб'єкта дію. Застосування засобів, що ліквідують амбівалентність, має спочатку серед певної спільноти людей характер вдалої знахідки. Потім ці засоби стають звичаєм, ритуалом тощо. Закріплені часом, вони втрачають смисл реального вчинку і стають вчинком "згаслим". Щоб він не загубив своєї живої емоційності, принадності, його драматизують, оформлюють естетично і т.д.

У реальному вчинку немає і бути не може повної відсутності мотиваційної роздвоєності. Очищення від амбівалентності, те чи інше її прикриття, усунення однієї з суперечливих сторін вчинку становить суть катарсису (очищення). Історичний та онтогенетичний смисл розвитку вчинку полягає в удосконаленні засобів його катарсису, починаючи від "ігрових", далі — різних ритуалів і кінчаючи тими засобами, які підносять вчинок до вічної слави, наснажують його змістом і високою пристрастю морального закону.

Існує суто інтелектуалізоване пояснення катарсису. Так, якщо яке-небудь явище може викликати співчуття або страх, то осмислення його суті повинно привести до очищення цих почуттів або афектів від їхньої первісної несвідомої патологічної форми і розкрити людині глибоке коріння явищ дійсності, примусити її серйозно замислитися над законами життя. Таким чином катарсис зводиться до "очищення думки".

Завершений катарсис властивий лише реальному вчинкові, який виступає радикальним засобом очищення людини від пригнічуючих амбівалентних почуттів. Правда, не кожним вчинком і не повністю можна здійснити таке очищення. Але іншим шляхом його взагалі досягти неможливо.

Аби здійснити вчинок, індивід підготовляє необхідні умови, ситуацію. Він також створює власну установку, психічну необхідність вчинку. З цього й починається вчинкова дія. Випадки, коли вона здійснюється ніби без підготовки, зовнішньої і внутрішньої, насправді свідчать про малоусвідомлений і нецілеспрямований процес формування власної установки. Те чи інше звершення вчинку в такому разі допомагає індивідові усвідомити його ставлення до самого об'єкта. Це ставлення вже формувалось якимись прихованими способами, і лише в критичній ситуації воно стало явним.

Створюючи умови для вчинку, людина мимохіть стає перед його необхідністю. Адже ці умови вироблено ціною значних зусиль. Настає такий момент, коли чергова умова, створена людиною, вже сама по собі переходить у вчинок. Те, що здійснюється в царині підготовки умов зовнішніх, є водночас і створенням внутрішніх умов. Зовнішні умови можна варіювати, їх можна зустріти випадково, інколи їх доводиться чекати, інколи ними можна знехтувати. Суб'єктивна готовність до вчинку ніколи не зникає і виражає його неминучу необхідність.

Суб'єктивна готовність до вчинку насамперед формується в яскравому уявленні того, що треба здійснити. Вже таке моделювання справжньої акції вчинку приводить до значних переживань, емоційних потрясінь. Поступово, після багаторазового варіювання уявного здійснення індивід стає в змозі спокійно й чітко враховувати ситуацію і можливі наслідки вчинку. Але таке моделювання може мати Й негативний результат — ослабити волю до вчинку. Після яскравого переживання його в уяві людини може задовольнитися цим, якоюсь мірою вичерпати потребу в самій акції. Інколи це переходить в характерологічний план особистості.

Перебуваючи в реальній драматичній ситуації, яскраво уявляючи та переживаючи її, розумово виконуючи вчинок, людина прагне передбачити реакцію на нього і підготувати свою дійову відповідь. Ці уявлення приводять в оперативну готовність психіку індивіда, і коли настає критичний момент, то акція, вже заздалегідь підготовлена, здійснюється немовби автоматично. В реальному вчинку під дезорганізуючим впливом емоиій індивід може зробити непередбачений неправильний хід. У той же час автоматизована в уяві дія може відбуватися правильно навіть тоді, коли свідомість підказує помилкові кроки.

Якщо внутрішня підготовка достатня, акція вчинку відбувається досить швидко, і правильність плану може підтвердитися навіть при "звуженій", затемненій свідомості.

За достатньої зрілості об'єктивних і суб'єктивних факторів умова стає приводом вчинку, який справедливо вважається зовнішнім стимулом дії. За приводом вже починається надмірність факторів; вони стають зайвими і тут же перетворюються знову на привід. Причинний ланцюг вчинкової дії замикається. Вчинок здійснюється.

Здійснений вчинок викликає певну реакцію (післядію) не тільки з боку середовища, а й із боку індивіда, котрий діє (закон зворотного зв'язку). Жодний вчинок цілком не вичерпує мотиваційного прагнення, особливо коли воно сформоване з участю ідеалу. Один вчинок відкриває шлях іншим. У ланцюговій реакції вчинків відбувається духовне формування індивіда, розгортання та ствердження неповторної сутності його "Я", його особистості.

Пам'ять і мотиваційні феномени.

Пам'ять, яку традиційно та широко тлумачать як здатність відтворювати враження, що були пережиті раніше, безумовно займає одне з центральних місць у духовному (і душевному) житті людини. Важлива роль пам'яті виявляється вже у порівняльно простих функціях уяви, коли ми сприймаємо частину предмета або явища, а решту відтворюємо "за попереднім досвідом". Уся царина мислення "живе пам'яттю" — тим, що пов'язує, "перекидає місточки" у тих випадках, де у сприйманні дійсності чи в уяві відсутні поєднуючі ланки. Фактична дійсність складається не лише з існуючих на даний момент фактів, а й із фактів та відношень, привнесених в неї раніше, і насамперед за допомогою пам'яті. Чуттєво сприйнятий світ може поставати зовсім невеликим та уривчастим, та незважаючи на це, ми маємо змогу сприймати його цілком. Завдяки функції пам'яті людина може утримувати безліч змістових зв'язків між явищами світу; за відсутності цієї функції створюються "болісні розриви" в усьому духовному житті людини, що може викликати тяжкі хворобливі явища.

Без функції пам'яті неможливі і вольові переживання: для них є необхідним мотив, а він складається з уявлення та почуття, пов'язаного з цим уявленням. У свідомому житті людини досить часто є наявним лише один із цих компонентів, а інший вдається відтворити за минулими переживаннями, по пам'яті. Саме поняття життєвого досвіду в широкому розумінні можливе тільки тому, що до теперішнього пам'ять додає минуле, а уява допомагає перенестись у майбутнє. Пам'ять — це вихідна, первинна здатність психічного життя людини, що є джерелом і водночас пов'язуючим початком усього нашого буття.

Мнемічні функції людської психіки — суттєвий компонент більш складних психічних утворень, до яких належать і здібності індивіда.

Мнемічні здібності є елементом загальної обдарованості людини і характеризують її здатність до вільного оперування тією чи іншою інформацією у просторі та часі. Формування спеціальних здібностей передбачає спрямований розвиток певних характеристик мнемічної сфери людини, що зумовлюється як характером діяльності, так і вимогами до індивідуальних навичок діяння у тому чи іншому способі творення (науково-теоретичному, дослідницькому, художньому тощо).

Пам'ять постає також обумовлюючим компонентом рушійних сил індивідуальної історії життя особистості, утворюючи та зберігаючи закономірну послідовність подій, здобутків, утрат, надбань тощо. Пам'ять є основою укорінення індивідуального досвіду діяння людини в світі, ствердження "Я" особистості. Здатність пам'ятати, відтворювати життєві образи — сутнісна характеристика людяності, "безпосереднього самобуття".

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Абульханова-Славская К.А. Деятельность и психология личности. М., 1980. Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. Л., 1968. Асеев В.Г. Мотивация поведения и формирование личности. М., 1976. Асмояов А.Г. Деятельность и установка. М., 1979.

Войтонис НЮ. Проблема "мотивов" поведения и ее изучение // Психология. М.; Л., 1929. Выл.2. T.2.

Вилюнас В.К. Психологические механизмы мотивации человека. М., 1990. Здравомыслов А.Г. Потребности. Интересы. Ценности. М., 1986. Зейгарник Б. В. Теории личности в зарубежной психологии. М., 1981. Зейгарник Б.В. Теория личности К Л евина. М., 1981.

Имедадзе И.В. Проблема полимотивации поведения // Вопр. психологи и. 1984. № 6.

Ковалев А. Г. Психология личности. М., 1970.

Ковалев А.Г. Мотивы поведения и деятельности. М., 1988.

Леонтьев АН. Проблемы развития психики. М., 1972.

Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. М., 1975.

Літер Р.У. Мотивационная теория эмоций // Психология эмоций: Тексты. М, 1984. Мотивация личности. Феноменология: Закономерности и механизмы формирования // Сб.науч.трудов под ред. А.А.Бодалева. М ., 1982.

Мясшцев В.Н. Проблема потребностей в системе психологии // Уч.запЛГУ, 1957. Выл.П, № 244.

Некоторые вопросы психологии и педагогики социогенных потребностей. Тбилиси, 1974.

Ньюттен Ж. Мотивация // Экспериментальная психология. М., 1975. Вып.5. Платонов К.К. Структура и развитие личности. М., 1986.

Летражицкий Л.И. О мотивах человеческих поступков, в особенности об этических мотивах и их разновидностях. Спб., 1904.

Петренко В.Ф. Психосемантические исследования мотивации // Вопр. психологии. 1983. № 3.

Проблемы научного творчества в современной психологии. М., 1971.

Петровский А.В., Петровский В .А. Индивид и его потребность быть личностью //

Вопр. философии, 1982 . № 3.

Проблемы принятия решения. М., 1976.

Проблема потребностей в этике и эстетике. Л., 1976.

Обуховский К. Психология влечений человека. М., 1971.

Психолого-педагогические проблемы мотивации учебной и трудовой деятельности. Новосибирск, 1985.

Рибо Т. Психология чувств: В 2 ч. Спб., 1898.

Роменець В.А. Виховання творчих здібностей у студентів. К., 1973.

Роменець В.А. Психологія творчості. К., 1971.

Рубинштейн СЛ. Человек и мир // Методологические и теоретические проблемы психологии. М., 1969.

Рубинштейн СЛ. Основы общей психологии. М., 1946. Рубинштейн М.М. Психология, педагогика и гигиена юности. М., 1926. Симонов П.В. Моти вированный мозг: Высшая нервная деятельность и естественнонаучные основы общей психологии. М., 1987.

Симонов П.В., Ершов П.М. Темперамент. Характер. Личность. М., 1984. Тихомиров O.K. (отв. ред.). Психологические механизмы целеобразования. М., 1977. Узнадзе Д.Н. Психологические проблемы мотивации поведения человека. М., 1969. Фролов Б.А. Мотивация творческой деятельности // Проблемы научного творчества в современной психологии. М., 1971.

Шадриков В.Д. Психологический анализ деятельности: Системо-генетический подход. Ярославль, 1979.

Хекхаузен X. Мотивация и деятельность: В 2 т. М., 1986.

Чхартишвили Ш.Н., Сарджвеладзе НИ. (отв.ред.). Проблемы формирования социогенных потребностей. Тбилиси, 1974.

Якобсон П.М. Психологические проблемы мотивации поведения человека. М., 1969. Ярошевский М.Г. А.А.Ухтомский и проблема мотивации поведения //Вопр. психологии. 1975. № 3.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Схарактеризуйте психологічний зміст вольових дій індивіда.

2. Назвіть змістові складові вольового акту.

3. Як у повсякденному житті виявляє себе "боротьба мотивів" індивіда?

4. Розкрийте основні підходи до тлумачення потреб людини.

5. Як виявляється спонукальна дія потреб та мотивів діяльності індивіда?

6. Схарактеризуйте підходи до тлумачення діалектики мотивів і потреб індивіда в його поведінці та предметному діянні.

7. Назвіть відомі вам класифікації потреб людини.

8. Які основні підходи до побудови теорії мотивації характеризують сучасний рівень даної проблематики у світовій психології?

9. Які суттєві ознаки таких мотиваційних феноменів, як "мотивування", "мотив", "мотивація"? Розкрийте логічні та змістові взаємопереходи між цими явищами.

10. Розкрийте зміст процесуальних та змістових пояснювальних моделей мотивації; назвіть окремі з них.

11. Як виявляє себе вчинковий підхід у побудові пояснюваної моделі мотивації?

12. Мотивація у структурі вчинку та динаміка розгортання змісту "Я" людини: схарактеризуйте кожну із змістових складових даного процесу.

13. В чому полягає синтезованість мотивації як психологічного явища індивідуального життя людини?

14. Які умови формування мотивації поведінки та діяння індивіда?

15. Який сутнісний зміст мотивації подвижництва? Розкрийте психологічні закономірності формування ідеї, ідеалу, інтенції до здійснення подвигу індивідом.

16. Назвіть основні ознаки діяльності подвижництва, властиві юнацькому та підлітковому віку.

17. Схарактеризуйте складові та основні характеристики мотивації спеціалізованого учіння.

18. Які існують підходи до психологічної кваліфікації особистісних утворень: "допитливість", "знаннєлюбство", "інтерес"?

19. Назвіть основні спонукальні сили розгортання наукової, теоретичної творчості. В чому полягає спрямовуюча роль ідеалу вченого?

20. Розкрийте зміст феномена "теоретична свідомість". Як він виявляє себе в науці та у популярній формі науки?

21. Якою може бути мотивація мистецького відтворення світу?

22. Розкрийте зміст художнього ідеалу творця.

23. Чим визначаються та як кваліфікуються рівні втілення художнього ідеалу?

24. Які умови та закономірності розгортання експериментальної, дослідницької діяльності індивіда в онтогенезі?

25. Як формується мотивація цієї діяльності в процесі онтогенезу?

26. Розкрийте зміст психологічних явиш: "практичний інтелект", "мислене експериментування", "предметне експериментування".

27. У чому полягають сутнісна єдність та логічна відмінність у формуванні мотивації різних форм діяльності індивіда? *

28. Якою є діалектика вчинкової дії? Розкрийте її ситуативний та мотиваційний контекст.

29. Обгрунтуйте закономірності формування здібностей індивіда до здійснення того чи іншого виду творчості.

30. Схарактеризуйте відомі вам теорії творчого процесу. В чому полягають суттєві відмінності між ними?

31. Якими є можливі напрями олтимізації творчого процесу діяння індивіда?

32. Розкрийте зміст відношення "вчитель — учень" в контексті: а) навчального процесу; б) процесу розгортання індивідуального життя людини, формування її особистості.

33. Проінтерпретуйте одну з відомих вам моделей наставництва у навчальному процесі.

34. Особистість як психологічний феномен: розкрийте підходи до тлумачення його змісту на матеріалі вітчизняної та світової психології в цілому.

35. Яка з пояснювальних моделей феномена "особистість" вам здається найбільш привабливою та завершеною? Чому?

36. Як відбувається формування та розгортання змісту особистісних відношень у процесі вчинкової творчості індивіда?

37. Особистість та її характер: розкрийте умови та закономірності його формування та розгортання.

38. Вчинкова дія та формування характеру особистості: в чому полягає змістовна діалектика?

39. Розкрийте зміст психологічних феноменів "цілісність особистості" та "роздвоєність особистості".

40. Назвіть суттєві складові формування та здійснення вчинку; які внутрішні та зовнішні умови формування стратегії вчинку?

41. Розкрийте онтологічні та гносеологічні аспекти ствердження "Я" особистості в процесі здійснення вчинку.

42. Поясніть особистісний зміст зв'язку "мотиваційні феномени і пам'ять".

ТВОРЧІ ВПРАВИ

Вправа 1.

Оберіть правильну відповідь.

1. Первинний імпульсивний стан (біологічна спонука):

а) викликає гомеостатичну поведінку;

б) лежить в основі первинних потреб;

в) виникає при будь-якому порушенні рівноваги в організмі;

г) всі відповіді правильні.

2. Гомеостаз — це:

а) неврівноважений стан організму;

б) зменшення імпульсивності стану;

в) підтримка оптимального рівня активації;

г) жодна з відповідей не є правильною.

3. Пошуки стимулів зумовлені:

а) занадто низьким рівнем активації;

б) занадто високим рівнем активації;

в) оптимальним рівнем активації;

г) всі відповіді правильні.

4. Теорія оптимальної активації дає змогу пояснити:

а) причину тієї чи іншої поведінки;

б) її спрямованість;

в) вибір форми поведінки;

г) жодна з відповідей не є правильною.

5. На думку психологів-когнітивістів, усі види поведінки:

а) зумовлені внутрішньою мотивацією;

б) є результатом "сили", що діє в критичні моменти;

в) в основному мотивуються досягненням кінцевої мети;

г) жодна з відповідей не є правильною.

6. На думку А.Маслоу, потреба в самореалізації проявляється:

а) одночасно з іншими потребами;

б) у людей, що прагнуть самоповаги;

в) у більшості людей;

г) жодна з відповідей не є правильною.

7. Дослідницька поведінка:

а) у більшості живих істот є природженою;

б) розвивається в дитинстві;

в) життєво необхідна для тварини;

г) всі відповіді правильні.

8. Серед різних аспектів мотивованого діяння найкраще піддаються чіткому опосередкуванню та опису:

а) внутрішні переживання;

б) емоційна поведінка;

в) фізіологічна активація;

г) жодна з відповідей не є правильною.

9. Інтенсивність емоційного (афективного) реагування залежить головним чином:

а) від сприйняття даної обстановки;

б) від рівня бадьоріння;

в) від аналізу отриманих відомостей;

г) від значення тієї потреби, з якою пов'язана емоція (афект).

Алгоритм відповідей:

1— Г 4-а 7— г

2 — г 5-а 8— г

3 — а 6— г 9 — б, г

Вправа 2.

Прийом самодослідження "Чи володію я процесом мотивування власних дій та вчинкиії*

Завдання: Спробуйте виконати ряд самопізнавальних дій, використовуючи власний досвід самоспостереження та самоаналізу:

1) однією з найбільш емоційно напружених для мене ситуацій останнім часом була ...;

2) висока емоційна напруженість в ній була зумовлена ...;

3) осягнувши позитивний (негативний) зміст цієї ситуації, я зробив спробу оволодіти нею, зосередившись на ...;

4) мені вдалося (не вдалося) опанувати свій емоційний стан, що склався, та скоригувати зовнішні прояви своїх емоцій завдяки

5) в цій ситуації я задоволений (незадоволений) певними (якими?) своїми діями, тому що...;

6) мені здається, що подібні ситуації трапляються в моєму житті часто (рідко) у зв'язку з тим, шо ...;

7) коли подібна ситуація повторюється, я одразу пізнаю (не пізнаю) її, оскільки ...;

8) у мене склався (не склався) певний алгоритм діяння в подібних ситуаціях, який полягає в тому, що ...;

9) мені завжди вдається (не вдається) вдало використати власний досвід реагування на такі ситуації, оскільки ...

Завдання: Попрацюйте з даним прийомом, обравши декілька різних за "емоційним знаком" ситуацій. Після кожної процедури спробуйте проаналізувати, наскільки вільно вам вдаються ті чи інші кроки самоспостереження, чи вдається вам застосувати будь-який елемент самоаналізу в реальній життєвій ситуації.

Розділ 9. ВЧИНКОВИЙ СМИСЛ ПСИХОЛОГІЧНИХ ФЕНОМЕНІВ ФЕНОМЕНИ ДІЇ ТА ПІСЛЯДІЇ

Людина самовиявляється в діях, особливо у діях вчинкових, які починаються з постановки цілі і шляхом розкриття в практичній дії реального змісту цілі досягають, реалізують її. Найбільш чітко постановка і досягнення цілі розкриваються у трудовій діяльності через процес праці, ціль праці та її продукт.

Психологічна структура трудової діяльності.

У трудовій діяльності, в найбільш досконалих її формах виражається вся багатогранна сутність людини. Саме в трудовій діяльності, у творчій праці знаходять свій дійовий прояв усі душевні сили, наміри, почуття особистості. Виникнення трудової діяльності, яка базується на використанні засобів праці, на її розподілі та спеціалізації, цілком змінило ставлення людини до природного світу. Праця розглядається як процес, що відбувається між людиною і природою, процес, у якому людина своєю власною діяльністю опосередковує, регулює і контролює обмін речовин між собою і природою. Впливаючи на природу, змінюючи її, людина змінює і свою власну природу. Трудова діяльність як прерогатива виключно людини характеризується тим, що людина ще на початку процесу праці уже уявляє собі її кінцевий результат.

Саме трудова діяльність спрямована на створення необхідного продукту (речі, енергії, інформації). Продукт, що його виробляє конкретна людина, може бути зовсім не потрібним власне їй. Трудова діяльність орієнтується на потреби суспільства в цілому, не визначаючись потребами лише окремої особистості. Таким чином, трудова діяльність за своєю природою є суспільною. Суспільною є вона й за характером. Сьогодні суспільний розподіл праці набув такої розгалуженості, що фактично жодна людина не лише не виробляє всього, що вона потребує, а й ніколи не бере участі у виробництві хоча б одного продукту від початку до кінця. Все, що потрібно людині для життя, вона отримує від суспільства в обмін на свою працю. Виробництво продуктів є водночас і виробництвом певних стосунків людей у процесі праці, розподілу, обміну й споживання.

Трудова діяльність — це історично первинний вид людської діяльності, що лежить в основі виникнення людської свідомості, особистості в цілому. В процесі праці не лише виробляється той чи інший продукт трудової діяльності, а й формується сам суб'єкт, розвиваються здібності людини, її характер.

Діяльність людини існує як дія або ланцюг дій. Виконання дії полягає у використанні певної системи рухів, яка залежить від мети дії, властивостей предмета, на який ця дія спрямована, і умов дії. Трудова діяльність існує в трудових діях. Оскільки трудова діяльність — це завжди діяльність, спрямована на виробництво певного продукту (матеріального' чи духовного), трудові дії людини націлені на певний результат. За внутрішнім психологічним змістом ці дії зумовлюються тими чи іншими спонуканнями або мотивами і спрямовані на певну ціль. Спонукання до діяльності в основі своїй має певну потребу, інтереси людини.

Те, чому людина діє, не завжди збігається з тим, для чого вона діє. Мотиви діяльності можуть розходитися з безпосередньою метою, що керує діями. За Айзенком, існують такі різновиди трудової мотивації: заінтересованість інших працівників у роботі окремої особи та у співдружності з нею; можливість зростання та просування; стабільність становища на роботі; величина заробітної платні; вигідність робочого часу; суспільний престиж праці; відпустка, її тривалість, можливість взяти її у зручний для себе час.

У трудовій діяльності розкривається безпосередній зв'язок між потягом, спонуканням, в якому виражається потреба, й зі способом ЇЇ задоволення. В трудовій дії, оскільки вона спрямована на виробництво продукту, а не безпосередньо на задоволення потреби, розчленовується, виділяється, з одного боку, предмет як продукт, який виступає ціллю дії, а з другого боку — потяг, спонукання. Із предмета і спонукання починає виділятися ставлення суб'єкта до довколишнього середовища й до власної діяльності. У праці складається притаманна людині здатність до дій дальнього прицілу, опосередкована, віддалена мотивація — на відміну від польової, ситуативної мотивації, що характерна для тварин. Оскільки діяльність завжди перебуває в тому чи іншому співвідношенні зі спонуканнями, потягами, потребами, вона включає емоційну характеристику. Емоції породжуються в дії із співвідношення дії з потягом, потребою і залежать від змісту і суті завдання що стоїть перед людиною, і від її ставлення до цього завдання. У спонуканнях є зачатки волі. Воля включає усвідомлення цілі дії, яка витікає із потреб, що цю дію викликають, і свідоме підкорення всього ходу дії поставленій меті. Такий цілеспрямований характер має трудова діяльність, спрямована на виробництво певного предмета, на певний результат; вона характеризується усвідомленням цілі і передбаченням результату.

Процес, ціль і продукт праці.

Процес праці включає потяг, уявлення, волю, на основі яких формується ціль праці як її результат, що регулюється свідомою волею.

Ціль праці — це те, на що вона свідомо спрямована. Ціллю у людини частіше виступає те, що в даний момент відсутнє і повинно бути досягнуте за допомогою дій. Ціль нам дається уявно — в образі динамічної моделі майбутнього результату діяльності, тобто ідеально. Саме з цією моделлю зіставляються результати дій. Ціль — це суттєва ознака процесу праці, бо саме нею визначається та система рухів і дій, яка спрямована на досягнення результату.

Результатом праці є створення певного духовного чи матеріального продукту, тобто речі, реального предмета, в якому втілені знання, навички, уміння людини. Процес праці — це перетворення ідеального результату, що був на початку уявним, на реальний продукт праці в кінці цього процесу, з використанням системи дій і рухів. Усі ланки процесу праці підкорені її кінцевому результату; ціль процесу праці не в ньому самому, а в продукті праці як її результаті. Трудова діяльність виконується не заради самого процесу праці, а заради більш чи менш віддаленого його результату, що слугує задоволенню потреб людини через привласнення не лише продукту її діяльності, а й продукту праці інших людей, продукту суспільної діяльності.

Створення продукту праці пов'язане з певними труднощами, перешкодами, що зумовлюють виникнення емоційних переживань. Так, у процесі праці виникають переживання, що пов'язані безпосередньо з фізичними діями, з оцінкою витрат фізичних сил, — так звані праксичні переживання, які лежать в основі виникнення праксичних станів*, як то монотонії, втомлення, психічної напруженості, емоційного стресу. При перешкодах, які виникають в умовах неузгодження цілей праці і засобів їх досягнення, виникають специфічні переживання тривоги, хвилювання, неспокою. Емоційне перенапруження веде до неврозів. Якщо людина не справляється зі своїми емоціями, настає стрес, що веде до дезорганізації трудової діяльності, а може, й життя в цілому.

Процес праці може вимагати зусиль, спрямованих на подолання не лише зовнішніх, а і внутрішніх перешкод. Це вимагає наявності у людини волі. Як зазначав С.Л.Рубінштейн, волі у владі потягу ще немає. В єдності потягу і повинності постає усвідомленість волі, що визначає здатність людини регулювати свої дії, переборюючи як зовнішні, так і внутрішні труднощі. З волею пов'язана проблема породження реальної трудової дії. Воля людини передбачає її свободу у визначенні способу і характеру власних дій, вчинків на основі об'єктивних законів.

Емоції та воля виконують регулюючу функцію в процесі праці. Емоції виступають внутрішнім регулятором, бо забезпечують трудову діяльність пристрастю, відображаючи відношення між потребою і успішністю реалізації діяльності. Цю роль можуть виконувати як позитивні, так і негативні емоції.

Зовнішнім регулятором діяльності емоції виступають у випадках, коли спрямованість діяльності змінюється під впливом зовнішніх факторів (приємна чи неприємна музика, шум), що з'являються в процесі праці. Хоча подібний розподіл видається умовним (бо всякі зовнішні зміни в емоціях усвідомлюються як зміни в самому суб'єкті), таке розуміння емоційної регуляції процесу праці може мати місце в аналізі послідовних змін емоційних переживань при досягненні цілі трудової діяльності, особливо за наявності перешкод.

Якщо емоції визначають спрямованість діяльності, то воля — то вже сама дія, яка виявляється або в свідомому спрямуванні розумових та фізичних зусиль на досягнення цілі, або в утриманні від активності. Саме в процесі праці, де для досягнення цілі необхідні контроль виконання, свідома дисципліна, проявляються ознаки зрілої волі, врівноваженість спонукальних та гальмуючих її механізмів, співвідношення їх на основі моральних принципів, котрі розкриваються у вчинку людини.

Праця рутинна і творча.

Будь-яка праця передбачає як фізичні, так і розумові процеси. В праці завжди присутні рухи (рухи очей при читанні, наприклад), а також мислення, уява (для постановки цілей, прийняття рішення). Залежно від системи дій, яка визначається ціллю, праця може бути рутинною і творчою. Якщо основні дії мають значною мірою стандартний, однотипний характер і досягнення цілі не передбачає змін умов, корекції цілі і дій, — це рутинна праця. Вона виконується механічно і може бути легко автоматизована, щоб людина не сприймала ЇЇ як важкий тягар, як прокляття, не відчувала її безглуздість. Продукт рутинної праці — то результат репродуктивних дій.

Творча праця передбачає внесення нового в процес праці, удосконалення дій і рухів, спрямованих на досягнення цілі. Продукт творчої праці як суспільно корисний продукт впливає і на ставлення до-праці, і на стосунки між людьми в процесі праці. Розмежовуючи вкладені в нього творчі дії суб'єкта, продукт праці сам спонукає до творчої діяльності. Творча праця залежна від волі. Саме завдяки волі свідомість спрямовується на створення продукту. Результату творчої праці передує робота думки. Інтуїція і натхнення як характеристики творчої праці не протистоять праці взагалі. Здебільшого вони самі — результат, підсумковий момент особливого піднесення, зосередження фізичних і духовних сил, які спрямовує воля на створення певного продукту.

Саме в творчій праці найбільш яскраво виступає те, що особистість повинна підкорити вільну гру своїх потягів і сил зовнішній цілі, продуктові своєї праці. Творча праця, створюючи суспільно корисний продукт, об'єктивно вносить в нього разом із тим щось нове, оригінальне, властиве особистості. У свою чергу можливість творчої праці визначається емоційною готовністю особистості до неї.

Емоційна готовність являє собою інтеграцію певних станів, насамперед намагання розв'язати суперечність між потребою в творчій нестандартній діяльності і мотивом її задоволення в певний проміжок часу й за певних умов. Емоційна готовність — це результуюча настрою, ставлення особи до себе, її самооцінки і волі, єдності потягу і повинності. Емоційна готовність як психічний стан має творчу спрямованість і пов'язана з переживанням душевних витрат на виконання тієї чи іншої діяльності. Готовність до творчої діяльності — це готовність до переживання нових емоцій як за знаком (позитивні — негативні), так і за модальністю (радість, гнів і т.д.).

Проявом емоційної готовності до творчої діяльності виступає захоплення майбутнім результатом, що його відчуває особистість, політ її фантазії. Наслідком емоційної готовності є натхнення як психічний стан емоційної та операційної напруженості, зосередженості на предметі творчості.

Творча праця вченого образно висвітлена Луї де Бройлем. Наука, вважав він, може здійснювати свої найвизначніші завоювання лише шляхом небезпечних раптових стрибків розуму, коли проявляються здібності, звільнені від важких кайданів суворих міркувань, — вони називаються уявою, інтуїцією. Тягар дедукції лежить на вченому лише до певного моменту, потім він миттєво від нього звільняється, і свобода його уяви дає змогу бачити нові горизонти. Наукова творча праця — то захоплююча подорож із небезпеками й радощами відкриття. У творчій праці особистість задовольняє потребу в гострій динаміці переживань, у самовиявленні через вчинок, у подоланні власними силами конфлікту (зовнішнього чи внутрішнього) між нормами, рамками поведінки і спрямованістю людини.

Реальне освоєння світу.

Трудова діяльність сприяє розширенню власного буття людини. У процесі праці не лише породжується деякий продукт праці суб'єкта, а й формується сам суб'єкт, розкриваючи свої здібності, формуючи уміння, навички, світ своїх ціннісних орієнтацій. Працювати — це проявляти себе, перетворюючи свої наміри в дії, це об'єктивація себе в продуктах своєї праці. Створення чогось — це не лише результат праці людини, це роз-предмечення її як суб'єкта, це реальна основа вчинку.

Як через вчинок розкривається суб'єкт, так і через нього суб'єкт реально пізнає світ, освоює об'єктивне багатство його, змінюючи сам себе.

Для уможливлення змін самої людини необхідна зміна обставин, приведення їх у відповідність людській природі. Саме зміна довколишнього середовища у відповідності з природою людини і є освоєнням світу. В цьому акті як результаті праці людина знаходить дійову опору буття, це реальна міць людини. Головними моментами освоєння світу виступають адаптація до нього та реальне його перетворення — творчість. На цій основі проходить становлення особистості: необхідність адаптуватися до світу для того, щоб згодом накласти на нього печать індивідуальності, неповторності свого буття.

Таким чином, освоєння світу не обмежується пристосуванням до нього. Психічне не тільки чомусь слугує, а й переживається як щось самодостатнє, що виражається у творчості. Реальне освоєння світу людиною відбувається в процесі досягнення цілі. Усвідомлена ціль визначає і характер, і спосіб дії. Через практичні дії людина пізнає реальний зміст цілі та перетворення її у відповідності з потребами людини. Інструментом такого перетворення виступає засіб, який виникає на базі цілі, відображає її суттєві риси. Це і є адаптація і творчість.

В яскравому уявленні того, що треба здійснити, формується суб'єктивна готовність до вчинкової дії. Таке моделювання приводить до значних переживань, емоційних потрясінь. Поступово, після .багаторазового уявлення людина може планувати ситуацію, передбачати наслідки. Інколи людина може задовольнитись переживанням в уяві і якоюсь мірою вичерпати потребу в реальному освоєнні. В той же час уявлення планової дії приводить до того, що в критичний момент сама дія, вже заздалегідь підготовлена, здійснюється ніби автоматично. Це має вирішальне значення у стресових умовах, коли автоматизована дія дає змогу запобігати помилок, що можуть коштувати життя.

Реальне освоєння світу через творчу діяльність передбачає об'єктивацію продуктів творчості в культурі. Об'єктивація творчої діяльності знаходить свій вираз у продуктах праці художника, письменника, музиканта, винахідника, конструктора, робітника. У цьому процесі передбачається не тільки відчуження, але й освоєння дійсності. Втілення задуму в довколишній предметний світ — об'єктивація як зіткнення суб'єкта з реальним світом — невід'ємне від набування суб'єктом змісту об'єктивного, не залежного від нього світу, привласнення цього змісту.

Перетворення дійсності невідривне від уяви, фантазії. В процесі освоєння світу уява — спочатку наслідок, а потім і передумова діяльності людини. Уява як перетворення дійсності в свідомості тісно пов'язана з реальним її перетворенням, хоча часто далеко виходить за його межі. В уяві здійснюється відхід, відліт від дійсності, щоб потім глибше в неї проникнути з метою освоєння через ланцюг практичних дій, через працю.

Своїми реальними діями людина виділяє себе із оточуючого світу. Об'єктивні зовнішні зміни взаємовідношень людини з оточенням через її реальні дії, відбиваючись в її свідомості, змінюють і внутрішній стан людини, перебудовують її свідомість, ставлення, до інших людей і до самої себе, що відображається в досвіді людини, проявляючись у самовідчуванні своїх психічних особливостей, своїх станів.

Психічні процеси, стани та властивості особистості в їхньому генезисі.

Оскільки психологія прагне до дійсного пізнання реального життя, вона не обмежується абстрактним вивченням окремих психічних функцій. Намагання проникнути в психічне життя особистості включає вивчення психічних процесів як моментів конкретної діяльності особистості, її властивостей, які проявляються і формуються у діяльності, та її психічних станів, які закріплюють певну сталість, статичність психічного через вчинкову дію.

Психічні процеси — це складні утворення, в яких беруть участь різні психофізіологічні функції та різні сторони свідомості. Психічні процеси мають свій специфічний зміст (пізнавальні, емоційні, вольові) і розкриваються через розвиток цього змісту.

В процесі реального освоєння світу, виділяючи себе із нього, людина формується як особистість. Перший етап такого виділення пов'язаний з оволодінням власним тілом, з виникненням довільних рухів, переміщенням, ходінням, що проявляється у вигляді елементарних психічних процесів — відчуття і сприймання.

Усвідомлюючи себе як самостійного суб'єкта різних дій, реально виділяючись із оточуючого середовища, людина підвищує свій вплив на нього, змінюючи і свої взаємовідношення з ним, що виражається в увазі, мисленні, збільшенні питомої ваги інтелектуальних моментів діяльності. Це породжує зміни в свідомості, які в свою чергу ведуть до зміни поведінки і внутрішнього ставлення до інших людей. Змінюється роль регуляторних впливів — емоцій та волі. З форми реакції на ситуацію (як післядія) вони зміщуються до передбачення наслідків, до переддії. Це позначається на певній незалежності від ситуації дорослої людини, людини праці, дії якої регулюються волею, що проявляється в уяві як моменті вияву цілеспрямованої дії. Психічні процеси не залишаються процесами, які характеризуються самоплинністю, а перетворюються на свідомо регульовані дії, якими особистість оволодіває і які спрямовує на вирішення завдань, що постають перед нею. Сприймання перетворюється у спостереження, запам'ятовування — в заучування.

Цілеспрямована дія, починаючись з мотивів (спонукань), включає цілі, завдання, що закономірно проявляється у властивостях особистості: її установках, здібностях, рисах характеру. Ці властивості не дані одвічно, ними не визначається і в них не розчиняється особистість. Психічні властивості одночасно є і передумовою, і результатом діяльності. Так, від здібностей залежить результат діяльності, і в діяльності вони формуються, розкриваються.

Психічні властивості — це ті риси, які, визначаючи спрямованість особистості, її здібності та характер, входять до основної характеристики особистості і складають її психологічне обличчя. Психічні процеси і властивості важко розірвати, вони невід'ємні одні від одних. Психічні процеси, їх індивідуальні вияви залежать від властивостей особистості (наприклад, сприймання — від вразливості), і психічні процеси переходять у властивості особистості в ході діяльності. Індивідуально-психологічні особливості в емоціях і волі — то вже емоційна збудливість і стійкість, рішучість, ініціативність як властивості особистості. Всі властивості особистості взаємопов'язані і взаємозумовлені, сплетені в одне в конкретній діяльності. Так, здібності в одних випадках можуть породжувати у людини рішучість, в інших — самовпевненість тощо.

Психічні властивості людини, повторюючись і закріплюючись у певних ситуаціях, можуть переходити в психічні стани людини, які відображають певну статичність психічних проявів. Об'єкт чи явище як сукупність властивостей реалізується через стан і не може без нього розглядатися. Через психічний стан розкривається суперечливість психічного відображення взаємодії — ЇЇ сталості та змін. У кожний даний момент емоційне переживання вже не те, яким було перед цим, і ще не те, яким ми його передчуваємо. І в той же час чи помічаємо, наприклад, що певні переживання на деякий час стають панівними, забарвлюючи всю поведінку людини, проявляючись у настрої як емоційному стані. Психічні стани можуть переходити у властивості людини. Часте виникнення стану тривоги як реакції на можливу психічну загрозу може перетворитися на тривожність як властивість особистості.

Єдність загального психічного складу людини завжди має більш чи менш виражений індивідуальний характер — як між-, так і внутрішньоіндивідуальний, що дає змогу забезпечити людині найбільш повний розвиток і застосування її творчих можливостей і сил. Таке забезпечення на між- і внутрішньоіндивідуальному рівнях відмінностей можливе у вчинку.

Вчинок як рушійна сила розвитку психічних процесів, станів та властивостей особистості.

Психологічною основою вчинку є встановлення та розрив зв'язків людини з середовищем. Вчинок є істинне, справжнє творення нових форм, якостей психічного — насамперед тоді, коли він має моральне значення. У вчинку людина змінює себе і змінює ситуацію.

Ні зовнішні умови самі по собі, ні мотив (як спонукання), взяті окремо, не виступають рушійною силою розвитку психічних процесів, станів та властивостей особистості. Лише у зміні взаємовідношень між людиною і довколишнім світом, у взаємодії розвиваються ті чи інші психічні процеси (сприймання, мислення, емоції, воля), формуються властивості особистості (вразливість, емоційна стійкість, рішучість), проявляються психічні стани — тривоги, стресу чи монотонії. Проникнення в глибину взаємовідношень, що визначають психіку людини, можливо через вчинок. Вчинок є звершення дії всупереч існуючому станові речей і також усупереч внутрішнім істотним силам індивіда. У вчинку завжди міститься дійсний вираз конфлікту, суперечність між правилами, нормами суспільного існування і спрямованістю особистості. Через ставлення до речей людина завжди співвідноситься з іншими людьми. У вчинку це відношення стає провідним і визначає мотиви поведінки та її внутрішній психологічний зміст.

У психологічному аналізі вчинку присутній аналіз спонукань. Спонукання первинно лежать в основі потреб, які пов'язані зі спрямованістю особистості. Аби потреба піднялася над неусвідомленим потягом, її предмет повинен диференційовуватися в своїх чуттєвих якостях і життєво важливих відношеннях (приміром, просторових), що неможливо без відчуття і сприймання. Норми і правила, стан речей повинні впізнаватися, запам'ятовуватися, що з необхідністю вимагає участі пам'яті. Цього вистачає на рівні пристосування.

Вчинок, здійснюючи перетворення реальності шляхом розриву та встановлення взаємозв'язків між людиною і світом на основі взаємовідношень між людьми, маючи ціль, дану в уяві, визначає перехід від репродуктивного до творчого відображення, від пам'яті до уяви. Необхідне усвідомлення суттєвих для вчинкової дії відношень, зв'язків, залежностей, що визначаються ціллю, вимагає мислення.

З розвитком пізнавальної сфери пов'язаний і розвиток сфери емоційної. Емоції завжди перебувають у тому чи іншому співвідношенні з потребами. Зародки волі у вигляді прагнень, потягів є активною стороною потреб в усвідомленості цілі, що визначає вчинок. У вольовому акті присутня боротьба мотивів. Вчинкова дія передбачає підкорення конфліктних тенденцій головній спрямованості особистості, що залежить від її властивостей — емоційної стійкості, вразливості, рішучості, ініціативності тощо, які індивідуалізують усі прояви людського життя.

Життєвий шлях.

Кожна людина є творцем власної історії, "головним режисером" тієї величної та унікальної вистави, якою є життя. Людина залежить від власного минулого, що безпосередньо впливає на сьогодення; вона залежить і від ставлення до майбутнього, від сподівань, бажань, мрій, очікувань. Уявлення про минуле, теперішнє й майбутнє переживаються одночасно і визначають поведінку людини всі разом.

Як частка суспільства, як сучасник епохи, як представник покоління кожен із нас певним чином включає до власної історії сторінки історії людства, великий спектр соціально-історичних ритмів. Традиції, звичаї, обряди, ритуали, що виникають у певному суспільстві та залишаються після Його зміни, стосуються всіх проявів людської діяльності, спілкування, поведінки. Час культури — це час дуже тривалий, і позбавити себе його впливу неможливо, як неможливо й відокремити своє життя від життя держави, народу, генерації.

Життєвий шлях не є лише траєкторією приватного життя окремої особистості. Він окреслює й творчий внесок кожної людини в історію суспільства. Є люди, які віддзеркалюють цінності й ідеали покоління, до якого належать. Є й такі, шо уособлюють цілу добу, великий історичний період. Людство пам'ятає також невелику кількість своїх найкращих синів, життя яких можна виміряти в масштабах всесвітньої історії.

"... Щоби зрозуміти шлях свого розвитку в його достотній людській сутності, — писав С.Рубінштейн, — людина повинна його розглядати в певному аспекті: чим я був? — що я зробив? — чим я став?... Людина, що зробила щось значне, стає у певному смислі іншою людиною".

Особистість не тільки розвивається, але й має свою історію. Людська діяльність змінює довкілля, об'єктивуючись у продуктах матеріальної і духовної культури. Кожне покоління спирається на досвід попереднього і має змогу йти вперед. Як історичний діяч особистість активно впливає на хід суспільно-політичних подій. Але й так звана середня людина, обиватель, будуючи свій життєвий шлях, накладає на сучасні історичні події печать власних думок, зацікавлень, рішень, вольових імпульсів. Життєвий шлях завжди поєднує біографічне й історичне. "Життєвий шлях людини, — зазначав Б.Ананьев, — це історія формування і розвитку людини у певному суспільстві, сучасника певної доби і ровесника певного покоління".

Яким є життєвий шлях на різних сходинках історичного розвитку людства? Розгляд динаміки життя особистості в різних історичних умовах, інших цивілізаціях, культурних регіонах дає можливість побачити, як поступово зростає індивідуальна активність людини, її відповідальність, суб'єктність.

Індивід первісного суспільства відчуває себе часткою роду, що переживається ним як невід'ємність власної долі від долі одноплемінників. Значення зовнішніх детермінант світоутворення важко переоцінити. Людина є скоріш об'єктом впливу різних міфічних сил, ніж самостійною істотою, що будує себе і свою історію. Регламентація життєвого шляху відбувається дуже жорстко: всі однолітки одночасно минають певні вікові етапи, змінюючи соціальне положення групи в цілому. Велику роль відіграють предки, ставлення до колективного минулого є регулятором життя особи.

Пізніше, з появою патріархальної родини, людина поступово починає відокремлюватися від роду і сприймає власний життєвий шлях як шлях цілого клану, великої сім'ї, до якої входять численні предки й нащадки. Свої надбання вже можна зберегти, передати дітям. Не тільки минуле, а й майбутнє набувають певного значення, суб'єктивного забарвлення.

Зростання індивідуальної самосвідомості з переходом до античності сприяє звільненню від родових інстинктів. Зростає цінність індивідуального життя як такого. Життєвий шлях стає більш самостійним, незалежним. Разом із тим вчинкову активність людини зумовлює "мойра" — доля, котра не передбачає індивідуальної відповідальності за все, що трапляється. Мікрокосмос як замкнений у собі світ є тільки зрізом макрокосмосу — великого світу, досконалішого та самодостатнішого, ніж людська природа. Реальне життя і міф не мають чітких меж, логіка казкового безпосередньо впливає на сприйняття власного часу й простору. Саме тут, у ритуалі, міфі, казці людина починає створювати свої сценарії існування. Вона будує кілька варіантів життєвого шляху, починає відхилятися від неминучого року.

Середньовіччя з його рухом від нижчого, тваринного світу до вищого, ідеального ніби надає людині можливості ще більш вільного вибору життєвого шляху. Божий промисел не визначає цілком людське життя, а тільки накреслює істинний шлях розвитку. Подорожній сам повинен вирішувати, чи може він рухатися до угодного Богові буття. Християнське світоутворення є драматичним чеканням великої події, пришестя Месії. Доля людини залежить від гріховності її помислів і вчинків, тобто особистість, а не антична мойра є головним регулятором світобудови.

Життєвий світ людини епохи Відродження визначається все виразнішою індивідуальною активністю, квапливістю, жадобою якнайповнішої самореалізації, розкриття власних можливостей і обдарувань. Індивідуальність визнається як споконвічне, дещо первісне, і тому людині не потрібно докладати зусиль для її створення. Кожна людина унікальна, не схожа на інших, тому й її життєвий шлях теж є неповторним. Воля і розум позбавляють людину від впливу Фортуни, її фатальної ролі у житті. Час життя сприймається як всепоглинаючий, всесильний, тема захоплення сьогоденням набуває особливого значення. Перемога над часом стає безкінечним борінням людини із собою.

Нові часи — це доба, коли людина яскраво усвідомлює, що ЇЇ життя від початку до кінця не може бути їй підпорядковане. Моделлю функціонування світу стає обертання примхливого колеса Фортуни: буття сприймається як гра, в якій все може трапитись, випадково змінитися. Своєрідним регулятором життя стає девіз "Пам'ятай про смерть". Реформація розробляє різні форми індивідуального порятунку, наполягає на необхідності наповнення кожної години значущою, відповідальною діяльністю.

Епоха Просвітництва стає ще одним кроком до розвинутої суб'єк-тності, хоча на перший погляд вона сприймається поверхово-гедоністично. Власне життя людина повинна перетворити на прекрасну виставу, де немає нічого таємного, прихованого від стороннього ока. "Життя, — пише В.Роменець, — всуціль стає екстатичною втіхою. Люди кокетують навіть перед смертю. їхні вчинки позбавлені зворотного зв'язку, осмисленості результатів. Є тільки сьогодення".

З XVIII ст. починає оволодівати умами ідея можливого, реального вдосконалення людини, довколишньої природи, соціуму. Життєвий шлях слід будувати таким чином, щоб у недалекому майбутньому знайти щастя. Допомоги ні від кого чекати не треба, людина відчуває, що її доля залежить тільки від неї, стаючи більш самотньою та самодостатньою. Натуральне, природне сприймається як істинне, а культура ніби заважає безпосередньому розкриттю доброї "в собі" людської природи.

Людина епохи романтизму шукає свій життєвий шлях, звертаючись до себе, до власних бажань, прагнень, настроїв, мрій. Час життя розглядається як історичне становлення, одухотворяється, міфологізується. Поетика цієї доби надихається злетами та падіннями чи то захопленого, чи зовсім розчарованого буття з його сумними чварами, буденністю, мінливостями підступної долі. Рівень індивідуальної відповідальності за все, що трапляється, дуже високий. Розуміння грішності — праведності, добра — зла стає набагато тоншим, припускає безліч нюансів, відтінків, різночитань кожної норми.

Сучасник доби модернізму дуже уважно ставиться до часу життя, його загадкового плину, його незбагненного поринання у нескінченність, небуття. Детермінантами побудови життєвого шляху стають глибинні переживання, ірраціональні потяги, почуття, суб'єктивна сваволя. Внутрішні складності й дисгармонії нав'язуються зовнішній дійсності, яка стає все релятивнішою, зникаючою, нестійкою. Людські переживання, згадки чи прожекти не менш значущі, ніж реальні події.

Так людина поступово починає усвідомлювати власну роль у побудові життя в цілому, стає все більш свободною і відповідальною.

Теорії життєвого шляху людини.

Розглядати особистість, не торкаючись її генезису, її руху від етапу до етапу, досить важко. Зрозуміти закономірності світобудови можливо лише у процесі перетворень, зародження нового і відмирання застарілого, віджилого. Розуміння розвитку як основного способу існування особистості передбачає розгляд останньої протягом усього її життя.

Серед піонерів, що започаткували психологічні дослідження проблеми життєвого шляху, слід назвати ПЖане. У книжці "Психологічна еволюція особистості" він намагався побачити людину в її реальних змінах у плині часу. Зіставляючи вікові фази і біографічні ступені життєвого шляху, Жане синтезував біологічний, психологічний та історичний час у єдину систему координат.

Жане вивчав також соціальну функцію пам'яті, доводячи, що буквальне, хронологічне відтворення у пам'яті послідовності і тривалості подій порушує нормальний перебіг психічних процесів у теперішньому часі, і це є психопатологією пам'яті. Події, котрі охоплюють тривалий хронологічний період життя у минулому, повинні бути "відредаговані" пам'яттю. Людина їх підсвідомо коригує, узагальнює. Ця ідея пізніше знайшла прихильників серед психологів психоаналітичного напряму.

Генетичний зв'язок між фазами життєвого циклу простежує Ш.Бюлер у праці "Життєвий шлях людини як психологічна проблема". Під її керівництвом вперше комплексно досліджувалась проблема життєвого шляху, було показано значення окремих факторів, фаз, структурно-динамічних особливостей індивіда у формуванні різних типів життєвих циклів. Вивчаючи велику кількість біографій, Бюлер зіставляла об'єктивний хід подій з історією творчої діяльності людини та віковими змінами в її світосприйнятті та світопере-живанні.

Бюлер розробила також вихідне уявлення про природжене прагнення людини до самоздійснення, що зумовлюється життєвими цілями та особистісними цінностями. Самоздійснення розглядається як підсумок життя в цілому, коли все, чого людина прагнула свідомо чи несвідомо, дістало адекватну реалізацію. Саме життєві цілі інтегрують особистість, їх реалізація сприяє розумінню загальних закономірностей життєвого шляху.

Бюлер підтримує ідею єдності, цілісності життєвого шляху, однак вважає, що кожна фаза розвитку має власні домінуючі тенденції та мотивації. Встановлюючи етапи життєвого шляху, вона підкреслює їх відносну незалежність від вікових періодів. Так, вік до 16-20 років узагалі розглядається за межами життєвого шляху, тому що у цей час створюються лише передумови самовизначення.

Перший етап охоплює вік від 16—20 до 25—30 років, коли здійснюється пошук самого себе, супутника життя. У мріях, надіях накреслюється ескіз подальшого руху. Вибір головних життєвих цілей, потяг до великих вчинків супроводжується драматичними шуканнями, самовипробуваннями у різних діяльностях.

Другий етап традиційно називають зрілістю, і він триває з 25—30 до 45-50 років. Це апогей життя, коли самоздійснення відбувається на основі реальних досягнень, праці за покликанням, що стабілізує ставлення до себе і оточення, до власного минулого і майбутнього.

Третій етаді, пов'язаний з інволюцією, починається у 45—50 років і закінчується у 65—70 років разом із завершенням професійної діяльності. Настають душевна криза як результат скорочення часової перспективи, передчуття неминучості кінця існування, болісні переживання, пов'язані з самотністю.

Після 70 років про чіткі життєві цілі вже не може бути мови, вважає Бюлер, і тому цей період практично виключається з контексту життєвого шляху. Існування стає все більш безперспективним, самовизначення завершується.

Людина може розвиватися як за біологічним (вітальним) типом, так і за психологічним. Перший варіант передбачає досягнення творчого піку у віці біологічного оптимуму. Другий варіант розглядає досягнення людиною свого апогею і тривалої стабілізації без зниження продуктивності навіть тоді, коли починається в'янення організму і біологічний оптимум залишається далеко позаду.

Досить популярною є епігенетична концепція розвитку особистості, яку запропоновано одним із засновників "его-психології" Е,Еріксоном. Свідомість, вважає він, може відігравати самостійну адаптаційну роль пристосування особистості до зовнішнього середовища на основі діалогу. Людина ставиться до зовнішніх факторів вибірково, враховуючи їх значущість на кожному етапі життєвого шляху, роблячи вибір між протилежними ставленнями до світу і себе. Саме цей вибір визначає подальший етап саморуху.

На початку життя дитина обирає довіру чи недовіру до світу; на другій стадії полярними переживаннями стають почуття автономії та сорому; ігровий вік пов'язаний з почуттями ініціативи — провини; молодший шкільний вік потребує вибору між зацікавленістю трудовим досвідом, працелюбністю і почуттям неповноцінності; юнацтво пов'язане з почуттям визначення власного "Я" чи почуттям дифузії, розмитості, невизначеності ролей; молодість — це вік вибору між інтимністю та ізольованістю; зрілість обирає творчість чи застій; похилий вік — переживання цілісності чи відчаю.

Кризу, що розділяє етапи життєвого шляху, Еріксон розглядає як необхідність повороту, а не як катастрофу. Означені біполярні тенденції зумовлені насамперед наступним етапом розвитку. Етапи, що вже пройдено, також впливають на особистісне зростання, однак нові етапи стимулюють і нову форму цілісності. Коли людина переживає екзистенціальні ситуації, можливим є повернення на більш ранні рівні реагування. Всі кризові ситуації, глибинні конфлікти продовжують у певній формі існувати в особистості людини.

Ідея повернення на примітивні рівні, сходження донизу належить СХоллу. Він вважав, що душа людини любить повертатися до примітивного хаосу, щоб відпочити вія всякого примусу, особливо з боку розуму й здорового глузду. Тому вона покидає напружений "бій на передньому краї" й повертається до досвіду ранніх стадій. У дитинстві людина відчуває гармонію зі світом, яку пізніше порушують соціальні інстинкти. У концепції С.Холл а життєвий шлях значною мірою запрограмовано філогенетичними стадіями.

Серед досліджень, що спрямовані на аналіз соціальних факторів життєвого шляху, слід назвати праці відомого сучасного психолога Х.Томе, що активно користується психобіографічним методом. Одне з центральних понять, уживаних ним, — це поняття "теми буття", зміст якого він характеризує як головні прагнення особистості, її інтереси чи об'єкти, що мають високу особистісну значущість для індивіда.

Згідно з Томе, розвиток людини залежить від економічного рівня країни: у промислово розвинутих країнах становлення особистості визначається насамперед творчою тематикою, що сприяє власній самостійності, суб'єктності, у той час як в аграрних державах домінує так звана регламентуюча тематика, і молодь пристосовується до традиційного укладу, загальноприйнятих норм досить спокійно, без-кризово.

У зрілому віці Томе фіксує такі зміни в особистісних проявах, як більш визначену інтроверсію чи екстраверсію, інтенсифікацію певних схильностей типу огрубления чи витонченості, скупості чи марнотратства. Виникає також схильність до стійкої депресії, зростає рівень адаптованості до середовища. Однак жорсткої необхідності прояву цих вікових рис не було виявлено.

У похилому віці зміни особистості розглядаються насамперед як зниження продуктивності, пристосовності, певна деградація. Людина стає повільною, риси її характеру набувають гротесковості. Вона сприймається як надто ригідна, недовірлива, балакуча, чудернацька. Було зроблено висновок, що соціально цінні властивості особистості з віком меншають, а соціально небажані зростають. У той же час духовна продуктивність може залишатися на досить високому рівні. Процес старіння зумовлений перш за все соціальним походженням, рівнем освіти, стилем життя.

Лонгітюдні дослідження АЖоста та Р.Мак-Крея доводять, що з віком зростають відвертість, відкритість "Я", вихованість, кон-фіденціальність. Типових змін в емоційному контролі (надсвідомому чи підсвідомому) не визначено. Слід казати про вікову реорганізацію особистісних характеристик, але не про повну трансформацію в "іншу людину". Найбільш стабільними залишаються релігійні, економічні, соціальні, політичні цінності та професійні інтереси.

Дедалі популярнішим стає всевіковиЙ напрям у психології розвитку, що досліджує компоненти поведінки людини, котрі мають змінний і сталий характер, протягом життя — від народження до смерті. Терміни "всевіковий розвиток" (life-span) та "розвиток протягом життєвого шляху" (life-course) найчастіше використовуються як синонімічні.

Узагальнюючи основні положення всевікового підходу, можна стверджувати, що жоден віковий етап не має домінуючої ролі у розвитку. На всіх етапах життєвого шляху відбуваються як кількісні

(кумулятивні), так і якісні (інноваційні) зміни. Протягом якогось одного періоду певні системи поведінки удосконалюються, а інші регресують. Розвиток не ? процесом набуття все більшої ефективності, він складається з поєднання надбань (зростання) та втрат (занепаду). Залежно від умов життя і досвіду людини її розвиток може досить виразно змінюватись. Слід підкреслити значення соціо-культурних умов певного історичного періоду. Закономірності життєвого шляху можна зрозуміти, якщо розглядати взаємовплив вікових, історико-культурних та індивідуальних факторів.

Життя пропонує людині велику кількість можливостей та вимог. Завдання розвитку, як вважає Р.Хевігхерст, — це групи проблем, вимог та життєвих ситуацій, що породжуються біологічним розвитком, соціальними очікуваннями і власними діями людини. Ці проблеми змінюються протягом життя і спрямовують розвиток, надаючи йому сили й наповнення.

За даними Д.Оффера, існує три шляхи зростання: безперервний, хвилеподібний та утруднений, і кожну людину можна умовно віднести до однієї з цих груп. Репертуар адаптивних механізмів, форм психологічного захисту, кількісних та якісних характеристик процесу розвитку досить індивідуально своєрідний і залишається стабільним протягом життя людини.

Життєвий світ будується у процесі саморозгортання особистості, зростання суб'єктності як показника її зрілості, самостійності, відповідальності. Складна взаємодія біологічних, психологічних, соціальних детермінант розвитку, їх відносна автономність і взаємовплив створюють своєрідну траєкторію життєвого шляху, його періодизацію.

Онтогенез. Час життя. Життєвий цикл. Життєвий шлях.

Психологічна наука сьогодні оперує кількома термінами для характеристики індивідуального розвитку. Найчастіше вживається таке поняття, як онтогенез. Онтогенез є індивідуальним розвитком людини як організму із закладеною у ньому філогенетичною програмою. Цією програмою визначається нормальна тривалість життя, послідовна зміна вікових стадій, вирішальних моментів цілісності людського організму: зачаття, народження, дозрівання, зрілості, старіння, старості.

Час життя (life-time, life-span) визначає насамперед інтервал від народження до смерті, тривалість, протяжність існування. Це хронологічні рамки життя, від яких залежить, наприклад, співіснування поколінь, тривалість первинної соціалізації дітей тощо.

Життєвий цикл передбачає, що плин життя має певні закономірності. Його етапи, котрі мають назву віків, циклічно повторюються. Особистість засвоює нові соціальні ролі, виконує їх і поступово залишає. Цикли сімейних, батьківських, трудових ролей пізніше повторюють нащадки. Циклічність характеризує також зміну поколінь у суспільстві, де молодші спочатку вчаться у дорослих, потім активно діють поруч з ними, потім у свою чергу соціалізують нове покоління.

Індивідуальна біографія настільки складна, що її досить умовно можна розчленувати на окремі цикли. Якщо певний період життя концептуалізувати як цикл ("сімейний цикл" чи "цикл професійного зростання"), підпорядкувати біографію загалом якомусь одному ритмові майже неможливо. Життєвий світ особистості — відкрита система, що має поруч із визначеною траєкторією розвитку чернетки, гіпотези, варіації, імпровізації.

Життєвий шлях особистості включає життєвий цикл індивіда, а життєвий цикл у свою чергу включає онтогенез.

Поняття "життєвий шлях" найбільш багатомірне — воно передбачає численні тенденції розвитку в межах однієї біографії. Ці лінії шляху водночас є автономними і взаємопов'язаними. "Життєвий шлях особистості, — зазначає І. Кой, — не тільки природно-історичний процес, що повторюється, але й унікальна, єдина у своєму роді драма, кожна сцена якої — результат зчеплення безлічі індивідуально-неповторних характерів і обставин".

Життєва подія, конкретний вчинок є вирішальними для розгортання життєвого шляху. Час, послідовність і спосіб здійснення певної події — чи то народження дитини, чи розлучення, чи вихід на пенсію, є дуже важливими. Складна взаємодія біологічних, психологічних та соціальних детермінант, серед яких найголовнішою виступає активність суб'єкта, його роль у власній світобудові, визначає періодизацію життєвого шляху.

Життєвий і творчий шлях.

Життєвий шлях завжди переживається як незавершений, тому що нікому не відомо, коли і як він скінчиться. Але у людини є стійка потреба у таких самопроявах, які були б водночас якомога більш свободними, незалежними від зовнішніх обставин і досконалими, довершеними, вичерпаними. Людина шукає таких форм активності, котрі надавали б їй можливість остаточно реалізувати, розкрити свої сутнісні сили. Ця непереборна жадоба визначеності і штовхає особистість на творчий шлях.

Творчий шлях починається з перших життєвих вражень, які виявляють інтереси, уподобання дитини. Такі нахили, як, наприклад, музичний, виникають досить рано, тоді як нахил до технічної творчості — це надбання більш зрілого віку. Ранній діагноз творчих здібностей — важливий дебют творчого шляху людини.

Юність є віком творчих мрій, коли зростаюча особистість у своїх фантазіях стисло переживає свій потенційний, можливий творчий шлях. Нерідко такі мрії мають досить випадковий, несамостійний характер, коли підліток, юнак наслідує уподобання товариша, батька, вчителя, літературного персонажа, кіногероя. Коли ж мрії збігаються з реальними нахилами, спираються на певні творчі здібності, вони стають підґрунтям наступного етапу творчого шляху — покликання.

Творчий поклик допомагає людині знайти форми індивідуального вираження своїх думок і почуттів, свого унікального світосприймання. Уміння виплекати свій задум і втілити його на відповідному матеріалі шляхом суворих самообмежень, великої зосередженості й напруження всіх душевних сил, бажання вираження вселюдського у кожному одиничному творі є лейтмотивом становлення творчої індивідуальності.

Людська істота універсальна у своїй обдарованості, і ніяке відображення світу — чи то художнє, чи то наукове, чи моральне — все ж не дає остаточно наблизитися до повного відбиття творчих задумів. Творчий характер розквітає у вік зрілості (акме). Як пише П.Флоренський, "акме приходить приблизно у сорокарічному віці і виражає найбільшу повноту сил, тілесних і душевних, якої може досягти ця людина, найбільшу гармонію особистості, найбільш пишне й цілісне розкриття її можливостей".

Настає час, коли людина відчуває вичерпаність своїх творчих можливостей і починає шукати переходу до нової предметності, скоряючись глибинному потягові до універсальності. Суперечність між все більш тонкою індивідуалізацією та універсальністю є рушійною силою творчого шляху особистості, шляху до себе-справжньої, до всебічного саморозкриття, до максимальної довершеності.

Трагедія творця полягає саме у неможливості остаточно розв'язати протиріччя між універсальністю людської природи і обмеженістю будь-якої форми її індивідуального вираження. Так, для Байрона світ є тюрмою, він у розладі з усіма, у нерозв'язному конфлікті з людством. Його натура звернена до безконечного, і їй всюди тісно, навіть за необмеженої особистої свободи.

Страждати пристрастями всього людства — це й є головний прояв універсальної обдарованості людини. Життя не можна поділити на відокремлені одна від одної сфери художньої, технічної, наукової, релігійної, моральної діяльності. Все це — певні форми прояву універсальної обдарованості, яку закладено в кожну людину, як закладено в неї безсмертну душу, можливість злиття з абсолютом.

Життєвий і творчий шляхи синтезуються, поєднуються у творінні людиною самої себе, самопобудові. Настає час, коли людина стає спроможною активно і свідомо створювати себе, спочатку ідеально проектуючи сходинки саморозвитку, а потім і чуттєво-практично втілюючи свої задуми. Особистісне зростання стає головною метою життєдіяльності, максимальне розкриття своїх найсуттєвіших сил, істинної природи свого духовного єства — смислом життя.

Життя як переживання.

Людина не може залишатися байдужою до власного життя. Вона переживає все, що стає складовими частинами її біографії, як трагедію, драму, комедію, фарс, мелодраму тощо. Тональність її загального ставлення до життя є досить стійкою, хоч і залежить від вікового етапу чи життєвих обставин. У загальній детермінації людської поведінки це усталене, типове ставлення до життя виступає як внутрішні умови вчинкової активності. Від цього ставлення залежать ступінь свободи людини від випадкових обставин, її відповідальність, рівень інтернальності.

У житті завжди є трагічне й комічне, світле й темне, радісне й сумне. Різні люди акцентують увагу на певних обставинах; та ж сама ситуація сприймається зовсім по-різному залежно від того, що людина до неї привносить. Ситуація включає в себе і людину з її бажаннями, потребами, потягами, установками, емоційними станами. Сприйняття людиною конкретної ситуації певним чином змінює об'єктивні обставини.

Переживання власного буття може бути й неусвідомлюваним чи усвідомлюваним частково. Життя сприймається як природний процес — безпосередньо, щиро, наївно. Таке ставлення типове для дитинства, до якого інколи дуже тягне повернутися. Подібна відсутність будь-якої рефлексії виникає й у дорослої людини, коли та перебуває у полоні сильного афекту, кризового стану. "Існують цілі всесвіти ревнощів, честолюбства, егоїзму чи щедрості", слушно зауважує А.Камю, і коли людина потрапляє в такий універсум, вона на деякий час стає дитиною і переживає своє життя по-дитячому відверто, неопосередковано.

Інший спосіб переживання життя передбачає появу самосвідомості. Рефлексія ніби припиняє безперервний процес життя і дає змогу людині побачити його ззовні. Цей момент є вирішальним, ключовим, тому що починаючи саме з нього кожний вчинок стає відбиттям нового, глибинного, відповідального ставлення до власного існування. Набувають значущості моральні переживання, небезстороннє, пристрасне ставлення до оточуючих. Цінність життя іншої людини дорівнює цінності власного життя.

Важливою характеристикою людини є її здатність переживати уявне як дійсне, минуле й майбутнє — як теперішнє. Все, що минає, не зникає з нашого життя, а переживається багаторазово, інколи зі зростаючою силою — набагато більшою, ніж у момент реальної події. Наш погляд на давнину залежить від сьогодення, від теперішніх успіхів чи поразок. Нові цінності та смисли наполегливо "редагують" наші спогади.

Світ можливого, бажаного, очікуваного, імовірний та фантастичний, теж безпосередньо впливає на сучасний період життя. Майбутнє переживається не менш яскраво, ніж минуле.

Завдяки переживанню життя як єдиного цілого, що охоплює минуле, теперішнє й майбутнє, людина закріплює зв'язок різних часів свого буття. Вона будує життєвий шлях відповідно до переживання життя як такого, відповідно до репрезентації у свідомості його цінності.

Життя, зосереджене в миттєвості.

Специфічна риса розуміння проблеми часу життя, що має початок ще в Августина, — це психологізм. Час сприймається як психологічний факт, внутрішній досвід людської душі. Августин першим підкреслював співіснування минулого і майбутнього у теперішньому часі, їх спільне перебування в миттєвості сьогодення. Кожної хвилини людина повинна бути готовою до смерті, до того, що її душа зв'явиться перед творцем. Отже, до часу і вічності людина має безпосереднє, особистісне ставлення. Час стає суттєвою рисою духовного життя, невід'ємною стороною свідомості.

Сучасна психотерапія вчить людину якомога частіше перебувати тут і тепер, у нинішньому часі, відволікаючись віл мрій і згадок, передчуття майбутніх подій та переживань з приводу тих, що давно відбулися. Виявляється, таке завдання виконувати дуже важко. Штучно загальмувати плин особистісного часу, відокремити минуле і майбутнє від сьогодення майже неможливо.

"Час — чергування речей, схоплене у троїстій мінливості, якщо тільки може бути схопленим те, що ніколи не зупиняється. Сам по собі час не може ніяким чином бути розібраним, оскільки він тече сам у себе і є вічно єдиним. Але оскільки наші дії різні і не завжди ті ж самі (бо ми чи то робимо, чи то зробили, чи то збираємось робити), то ми нероздільному часові призначаємо частини, не розділяючи сам час, але позначаючи відмінність наших дій", — наголошував римський граматик IV ст. до н.е. Діомед.

Теперішнє являє собою перехід минулого і майбутнього одне в одне, їх динаміку, зустріч, контакт. Теперішній час розділяє часи і зв'язує їх. Все, що фізично вже минуло, але зберегло зв'язок із тим, що триває і має життєвий смисл, особистісну значущість, психологічно продовжує існувати. Саме так те, що фізично ще не починалось, але у нашій уяві має смисл, пов'язане з сьогоденням, зумовлює його, це мінливе майбутнє теж є реальністю.

Час як "тканина реальності" утворює сутнісний матеріал життя людини. Це насамперед тривалість буття у світі Як підкреслював відомий дослідник цієї проблеми А.Бергсон, тривалість — це вимір, у котрому особистість поринає у власне глибинне "Я" і стає безпосередньо причетною до творчості. Якщо у миттєвості, де зустрічаються минуле і майбутнє, в акті вибору ми йдемо не за поверховою, зовнішньою потребою, а прислуховуємось до себе, до свого внутрішнього світу, ми входимо до сфери тривалості, що відчиняє двері для істинного особистісного зростання.

Реальне та ідеальне виступають як психологічні підвалини, що дають людині можливість пережити власне буття у єдиному потоці психологічного часу. Цей потік включає до себе як свідоме, так і несвідоме. Миттєвості, з безлічі яких складається життєвий шлях, є переходом ідеального і реального одне в одне, є переживанням буття.

Миттєвість, розширена до меж людського життя.

У творчому пориві, у стані прозріння, перед лицем страшної небезпеки чи самої смерті людина здатна побачити, відчути все своє життя загалом, від початку до кінця, миттєво підбити підсумки пройденого шляху, осягнути перспективи. Миттєвість набуває значущості переломного, якісно нового етапу життєсприйняття, світопобудови. Минуле, майбутнє й теперішнє взаємопроникають, і час життя стає доступним для огляду в усіх своїх аспектах.

Здатність наскрізного бачення власного життєвого шляху, здатність відчуття тієї головної мелодії, яка і складає особистість, є тим психологічним механізмом, котрий регулює плин суб'єктивного часу, допомагає визначити нові життєві траєкторії. Кожна значна життєва подія стимулює цю здатність одночасного бачення значних періодів життя, їх глибинного розуміння. Кризові життєві ситуації обов'язково потребують такого перспективного і ретроспективного погляду на власну історію і сьогодення.

Новий рік, день народження, річниця смерті близької людини, інші значущі для особистості цикли життя провокують розгортання більш-менш усвідомлюваних оглядів свого життя в цілому. Кожного разу певні вікові етапи набувають нового змісту. Людина переживає цінність окремої події в її безпосередньому зв'язку з минулим і майбутнім. Всі враження, події, вчинки, очікування, бажання поєднуються в цілісну картину теперішнього життя, осяяну особливим смислом того, що вже відбулося чи ще передбачається.

Кожна мить потенційно несе у собі можливості розширення до меж людського життя, тому що час життя ніколи не буває векторно спрямованим від минулого у майбутнє. Теперішня подія буде залишатися теперішньою доти, доки вона буде залишатися особистісно значущою, актуальною. Щоб стати минувшою, ця подія повинна втратити свою сучасну, гостру значущість, змінити модальність.

Зміст психологічного часу пов'язаний із наповненням життя яскравими переживаннями, значними подіями. Плин психологічного часу досить нерівномірний, нелінійний, різноспрямований. Розуміння його впливу на всі прояви життєдіяльності зростає зі зростанням самосвідомості особистості, що перебуває у конкретній часовій перспективі і розгортає свої сутнісні сили протягом обмеженого відтинку часу, відпущеного у цьому житті.

Життя як учинок, що здійснюється перманентно.

Життя розгортає себе в часі шляхом розв'язання численних колізій, протиріч, проблем. Суперечності розкривають людині світ, який створений із конфліктів, незавершеності, нових можливостей, вимірів, розчарувань. Якщо розглядати людину як суб'єкта життя зсередини буття, в ЇЇ специфічному ставленні до нього, то власне людина у своїй вчин-ковій активності розв'язує різні за своєю природою і значенням протиріччя. Саме вчинок є головним осередком переживання і вираження для кожної людини, унікального, неповторного життя. "Людина включена у буття своїми діями, котрі перетворюють наявне буття, — зазначає СРубінштейн. — Цей процес — безперервна серія ланцюгових вибухових реакцій: кожна даність — наявне буття — вибухає черговою дією, яка породжує нову даність нового наявного буття, яке вибухає наступною дією людини".

Вчинок визначається насамперед у ситуативних відношеннях, котрі лише певною мірою залежать від людини. Об'єктивна реальність завжди передбачає необхідність корекції попередніх задумів, хоч би якою свободною людина себе відчувала, Так, ситуація водночас опановується особистістю і відкриває нові обрії, вимагає нових вчинків. Процес освоєння ситуації стає перманентним.

Умовно завершеною, розв'язаною ситуація стає завдяки феноменові мотивації. Зміна траєкторії життєвого шляху супроводжується духовною суперечністю: на місце відкинутої моделі світу людина ставить іншу, з новим протиріччям між ідеальним і реальним. Особистість зростає, стає більш зрілою, створює нові ідеалізовані мотиваційні моделі світу. Процес мотивації також стає перманентним.

Взаємовплив, взаємоперехід ідеального і реального у мотивації відбуваються у вчинковій дії, через яку людина заглиблюється у життя, стикаючись із проблемами, котрі не передбачалися мотивацією. Жодний вчинок цілком не вичерпує мотиваційного прагнення, і жодне мотиваційне прагнення не пояснює цілком характер вчинку. Головна ціль вчинку передбачає засіб її досягнення, який не був би чужорідним цілі. Пошук адекватних засобів із необхідністю коригує первинну ціль. Постійно вдосконалюючись, і ціль, і засоби її досягнення стають умовами життєвого шляху людини — шляху, який є цілепокладанням і досягненням життєвої цілі завдяки вчинко-вому механізму.

Життєвий шлях можна розглядати як низку основоположних, значущих вчинків. На різних етапах життєвого шляху ці вчинки нерідко дуже несхожі, навіть протилежні, але всі вони відтворюють те ж саме життя, всі відбивають страждання й радощі особистості, внутрішню логіку її розвитку.

Завершення одного вчинку є початком наступного, оскільки остаточних рішень життєвих завдань не буває — весь час виникають проблеми нового рівня. Таке різноманіття пов'язаних між собою єдиною метою вчинків стає одним перманентним вчинком, який дорівнює всьому життєвому шляху загалом. Цей всеохоплюючий вчинок прагне бути життєвим завершенням, але породжує нові колізії буття.

Завершеність життя ї природна смерть.

"Тварина проводить своє життя, не знаючи власне про смерть; тому тваринний індивідуум безпосередньо користується нетлінністю своєї породи: він усвідомлює себе тільки безконечним. У людини разом із розумом неминуче виникла і жахлива впевненість у смерті" (А.Шопепгауер).

Немає й не може бути справжньої радості існування, безоглядної життєлюбності, жадоби самовияву поза напруженою, відчайдушно спрямованою до фіналу життєвою траєкторією. Безконечність руху життя, його безначальність і незавершуваність стає для кожної окремої людини фатальним переживанням необхідності встигнути звершити головні задуми, виконати життєве призначення.

Ставлення людини до світу і людства зумовлює її ставлення до життя і смерті, буття й небуття, минулого й майбутнього. Час із його плинністю й нерухомістю, автономністю від людини й існуванням усередині неї, в ядрі особистості, в епіцентрі долі закономірно приводить до смерті. У життя поступово приходять, а у смерть поступово відходять, як казав давньокитайський філософ Ян Чжу (IV ст. до н.е.).

Смерть міститься у самому житті, оскільки, згідно з думкою Гегеля, конечне суперечить собі всередині самого себе й унаслідок цього протиріччя знімає себе: "живе вмирає й вмирає саме тому, що воно як таке має у собі зародок смерті"; "живе як одиничне вмирає від звички до життя". Уявлення старих людей з плином часу повторюються, часткове зникає, а з ним згасає й інтерес, замінюючись задоволеністю звички. Така відсутність протилежностей, що досягається у процесі життя, стає, як зазначає Гегель, спокоєм смерті.

Можливість прожити повний цикл життя, який /Мечников називав ортобіозом, є водночас можливістю відчути природну потребу небуття. Лише передчасний кінець життя, пов'язаний з різними дисгармоніями будови й розвитку організму, з суперечностями суспільного життя, заважає здійсненню ортобіозу.

Звершений життєвий шлях має найважливіший результат — чітку систему цінностей, значущість яких не передбачає простої субординації. Не можна побудувати ряд від простих до складних життєвих цінностей, це скоріше пагони єдиного стовбура чи рукави єдиної річки життя. Справді, що вище: пізнання художнє чи філософське, наукове чи релігійне? Що є більш вагомим: любов чи свобода, творчість чи самопожертва?

Особистість завжди прагне виконати життєве призначення, дійти до закономірного кінця у кожній значущій діяльності. Звершеність, яка виконала свій "борг життя", є ви черпан істю, що не передбачає страху смерті.

Рушійні сили життєвого шляху.

Мотивами світорозуміння у зв'язку зі спрямованістю вчинків людини є центрація і децентрація.

Центрація у сприйманні, як її розуміє Ж Піаже, є перебільшене сприйняття окремих елементів образу, у той час як децентрація слугує об'єктивному відтворенню предмета. Брак центра ції, якщо припустити таке, є по суті відсутність індивідуалізації, неможливість конкретного осягнення світу окремою людиною. Це була б якась абсолютна, абстрактна точка зору, де б зникла будь-яка визначеність, індивідуальна форма, суб'єктність.

Протягом життя людина постійно моделює світ, у якому живе. Від дитинства до старості тягнеться послідовний шлях взаємопереходів центрації та децентрації. Якщо дитина будує свій світ, егоцентрично асимілюючи реальність у грі, уяві, фантазії, то зрілий вік зумовлюється передусім децентрацією, більш об'єктивним пізнанням довколишнього світу. Подолання суб'єктивності, егоцентризму веде до вищої форми суб'єктивності, до осягнення її як монади, мікрокосмосу.

Людина йде життєвим шляхом, оприлюднюючи, розгортаючи назовні власне "Я", під впливом якого зовнішня дійсність утрачає спокій, позбавляється байдужості, переструктуровуючись відповідно до значущих цінностей, провідних мотивів, палких бажань і притлумлених імпульсів. Життєвий світ, який вона будує, як проекція внутрішнього світу на зовнішній, об'єднує доглибне й позірне, незмінне й мінливе. Водночас це й зворотна проекція ззовні всередину — багаторазово відображена й у кожному відображенні змінювана реальність.

Децентрація надає можливість взаємодії, взаєморозуміння між людьми, координації точок зору. Життєвий світ має свій простір, що складається з відносин, котрі відображають моральні цінності, актуальні особистісні смисли. Мова суспільства пропонує людині системи понять, класифікацій тощо, але кожний індивід створює їх наново завдяки реципрокності, взаємності між людьми, що можуть розрізняти точки зору одне одного. Наодинці, не вступаючи у кооперацію, людина стає все менш психологічно гнучкою, різнобічною, і така внутрішня застиглість, неможливість прийняти своєрідність іншого є показником незрілості.

Найвища зрілість людини виявляється в її можливості природно, невимушено стати на позицію іншої людини, залишаючись самою собою, не зраджуючи себе, не пристосовуючись. Етапи життєвого шляху пов'язані з певною мірою залежності між центрацією і децентрацією, що забезпечують оптимальну дистанцію між зовнішнім і внутрішнім, своїм і чужим, "Я" та "іншими".

Усвідомлювані й неусвідомлювані способи тлумачення світу.

Людина не може дивитися на зовнішній світ безсторонньо, поза особис-тісною позицією.Тільки постійне зіставлення реального та ілюзорного, перманентне балансування між недосяжними ідеалами і життєвою прозою є умовою самопізнання і пізнання навколишнього світу. Життєвий світ особистості являє собою цілісність психічного життя — як усвідомлюваного, так і неусвідомлюваного, його проявів у вчинковій активності, спілкуванні, діяльності.

Протягом життя форми інтерпретації світу змінюються, інколи кардинально, різко, частіше — еволюційно, суб'єктивно, майже непомітно. "За наявності тих же самих можливостей сприйняття чи дії люди, як ми знаємо, настільки різним чином реагують — відповідно до особливостей чи ступеня розвитку їхніх почуттів і розуму — на те ж саме видовище, що, якби ми спромоглися, учинивши неможливе, переходити з однієї свідомості до іншої, ми кожного разу змінювали б світ", - писав Тейяр де Шарден.

Говорячи про способи тлумачення світу, слід згадати мову інтерпретації. Це можуть бути певні образи, символи, знаки, що надають світові індивідуальну, неповторну форму. Образ не є абсолютною копією реальної події, він несе у собі чимало особливостей людини, яка його створює, тому він і може сприйматися як копія активна. Як казав ще М.Монтень, весь світ є сировинною масою, з якої сила уяви створює свої образи.

На кожному віковому етапі людина сприймає власні ідеалізовані моделі світу як реальні і формує мотиви своїх вчинків згідно з цими моделями. Якщо людина вже не створює такі уявлювані світи, вона й не живе як особистість. Метаморфози, що трапляються з цими моделями, є метаморфозами життєвого шляху.

Граючись, дитина вірить у створювану нею ігрову дійсність. Перевтілення у певні ролі триває протягом усього життя. У молодшому віці моделі можуть змінюватися досить легко, у подальшому вони стають стабільнішими. Зміна моделей світу на життєвому шляху здійснюється, коли людина усвідомлює їх недосконалість, внутрішню суперечливість, неприйнятність для інших. Одночасно ЦІ моделі частково усвідомлюються, частково ж залишаються неусві-домлюваними. Коли вони усвідомлюються як прийоми, певні "техніки", людина з радістю їх долає, не розуміючи, що нові моделі також недосконалі.

Життєвий шлях як зміна ціннісних орієнтацій.

Усвідомлювані й неусвідомлювані моделі тлумачення світу змінюються разом із ціннісними орієнтаціями людини. Цінності не первинні, вони виникають із співвідношення людини і світу, відтворюючи значущість чогось для особистості. Найзначніші ціннісні орієнтації пов'язані з появою суто людського плану психіки — плану моральних смислів і значень, нового виміру світу — моральнісного.

Ті цінності, які стали минулими, все ж зберігають свої структури і в ситуаціях великого емоційного напруження, екзистенціальних колізій знов спливають на рівень свідомості, визначаючи мотивацію вчинків. Існує певна форма психологічного захисту, яка має назву регресії, тобто повернення на первинні вікові етапи, реагування за давно забутими дитячими схемами. Таким же чином психотравми, про які людина й не пам'ятає, постійно впливають на особистісний розвиток, можливості самовиявлення.

Наше минуле містить у собі у перетвореному вигляді майбутні форми поведінки людини. Набутий досвід є дійсним багатством, що допомагає людині створювати певні образи, ідеї, твори, мотивує вирішальні вчинки. Трансформації смислу життя на різних етапах життєвого шляху відбуваються далеко не тільки на свідомому рівні: минулий досвід приховано готує їх.

Духовна спрямованість людського вчинку координує і субординує прийоми відтворення світу. Прийом, котрий стає домінуючим, створює підвалини для здійснення вчинку. Людина набуває абсолютної впевненості у своїй правоті, що ліквідує боротьбу мотивів, сумніви, зневіру тощо. Вона бачить перед собою лише мету, і належна дія стає реальністю.

Але життя з його несподіванками, різноманіттям ситуативних відношень впливає на здійснений вчинок, на його усвідомлення, і людина розуміє недосконалість обраного засобу світоперетворення. Вчинок згортається, ховається у собі, стає прийомом фантазії — типу ідеалізації, максималізації, гіперболізації.

Відмирання старих цінностей, виникнення нових, визнання їх мотивами, що спонукають до вчинкових дій, створюють той життєвий шлях, наявність якого і робить людину особистістю.

Етапи життєвого шляху людини.

На початку життєвого шляху цінності мало усвідомлюються, запозичуються, грунтуються на бажаннях, потягах. Існують автоматичне відтворення взірців поведінки, конформні реакції — хоч і поряд із боротьбою за самостійність особи. Пізніше людина виявляє цінності абсолютні, ідеальні, загальні. Все реальне, знайоме її вже не влаштовує, не задовольняє: виникає віковий песимізм. Наближення до зрілості є й наближенням до реальних, одиничних, конкретних цінностей. Людина навчається бачити унікальне в усій його красі. Цінність його збільшується, бо це цінність того, що минає.

Настає пора мудрості. Людина стає у центрі Всесвіту і переживає людське буття як щось неперевершене, безцінне. Таким чином, у структурі вчинку зміщуються акценти з ситуації на мотивацію і далі на конкретну діяльність, що спрямована на індивідуальний предметний світ у неповторності його рис.

Етапи життєвого шляху можна розрізняти також із точки зору зростання суб'єктності, власної ролі у життєтворчості. У ставленні до себе як творця свого мікрокосмосу поєднується ставлення до часу життя, відпущеного для самореалізації, і ставлення до оточення. Людина, яка погано ставиться до себе, не може бути доброзичливою до тих, хто поруч; відповідальність за все, що не склалося, вона буде перекладати на чужі плечі, на долю, нещасний випадок тощо. І навпаки, у позитивному ставленні до себе відтворюється висока загальна оцінка життєвих планів та їх реалізації, бажання і вміння рахуватися з потребами оточення. У ставленні до себе можна побачити, як людина сприймає той чи інший етап життєвого шляху, наскільки відчуває себе в ролі "режисера" власного життя.

Періодизація життєвого шляху може мати й таке розмежування: дофілософське і філософське ставлення до світу. Інший критерій: динаміка взаємодії світу чуттєвого та ідеального. Серед варіантів періодизації трапляються також спроби розчленування єдиної лінії життя на різні напрями життєвого шляху, що виникають після розв'язання життєвої кризи, виникнення нового розуміння смислу життя.

Світ первинного досвіду та допитливості.

Для людини спочатку відкривається світ віри, згоди з усім, що оточує. Дитина живе у грі справжнім життям, опановуючи роль творця власного світу, роль героя, від якого все залежить. Самостійність у казковому сюжеті безмежна: повернення у минуле, стрибки у майбутнє, покарання злодіїв, торжество добра — все це легко і природно. Саме у грі, дитячій творчості (малюванні, оповідках, конструюванні тощо) людина починає набувати суб'єктності.

На першому етапі життєвого шляху формується ставлення до себе, що усвідомлюється як незбіг свого і чужого, рідного світу батьків і віддаленого зовнішнього світу, світів дорослих і ровесників, світу першого друга і свого власного мікрокосмосу. Говорячи "я сам", навчаючись відповідати "ні", добиваючись самостійності, маленька людина опиняється у центрі створюваного нею світу, простір якого егоцентричний, а час має зворотний характер.

Ставлення до себе переживається як ставлення до ні на кого не схожого представника певної статі, хлопчика чи дівчинки. Психологічна стать є первинною категорією, в якій дитина усвідомлює власне "Я", і ставлення до статевої належності може сприяти чи заважати гармонізації початкового етапу життєвого шляху. На формування психологічної статі безпосередньо впливають і бажаність народження дитини певної статі, і рання ідентифікація з батьками, і особливості контактів з ними, а також ровесниками різної статі.

Драматичний процес пізнання здійснюється шляхом перманентних запитань: "що це таке?", "чому?", "як?", "навіщо?" Оволодіваючи мовою, фантазією, дитина феноменологічно примножує навколишній світ. Досвід цього етапу багато у чому визначає подальший життєвий шлях.

Наприкінці дошкільного етапу гостро переживається власна тлінність, фінітність існування. Якщо для малечі зникнення якогось предмета є зникненням чи не всього реального світу, то шестирічна дитина стикається з проблемою буття і небуття, до якої ставиться дуже серйозно. Передчуття втрати переноситься на себе, своїх рідних, виникають досить стійкі опасіння за власне життя. В той же час страх смерті дає змогу новими очима подивитися на себе, вперше оглянути, нехай дуже приблизно й туманно, майбутній життєвий шлях із його неминучим фіналом. У цьому небайдужому ставленні до смерті, до часу життя зростає суб'єктність особи.

Світ "пекучих таємниць", гострих випробувань.

Після молодшого шкільного віку, коли універсальною є потреба "бути як всі", коли життєвий світ активно зіставляється із світами однолітків, настає вік підлітковий, коли домінує потреба "бути не таким, як усі". Людина усвідомлює себе індивідуальністю, відчуває різні ступені несхожості на інших, нестандартності, унікальності свого внутрішнього життя, можливостей самовияву.

Підліток продовжує фу дитини, створюючи ситуації пригодництва, тренуючи, загартовуючи волю. Всі колишні відношення, симпатії, норми й цінності підлягають перевірці на міцність, на необхідність їх збереження. Пригодництво породжує допитливість. Підліток переходить від однієї ситуації до іншої,, шукаючи щось нове, незнайоме. Він живе під знаком незвичайного, шукає "пекучу таємницю" (С.Цвейг), таємницю світу, людей. Але його поки що мало цікавить своєрідність того незвичайного, що трапляється на шляху, і тому підліток так легко міняє інтереси, захоплення.

Пекучу таємницю підліток бачить і в питанні життя і смерті. Він намагається визначити міру живого у відмінності від неживого, чим деякою мірою можна пояснити певну жорстокість у цьому віці. Власну життєвість теж треба відчути, тому свою душу і тіло підліток піддає іспитам, стражданням.

Ставлення до себе стає ставленням до власної статі та віку і ставленням до своєї неповторності, несхожості на інших. Психологічний простір звужується, його центр зміщується до суб'єктивного полюсу, що пов'язане з дослідженням власних глибин, внутрішніх реальностей, про які людина раніше не знала. Час життя чимдалі більше спрямовується у майбутнє, минуле і теперішнє переживаються як різні темпоральні іпостасі того, що ще попереду.

У підлітковому віці центрація як спосіб життя перевершує децентрацію, хоч перехід від ситуації до ситуації підсвідомо готує й децентрацію. Однак цей механізм ще не стає домінуючим, він тільки створює можливість порівняння численних центрацій між собою. Підліток починає усвідомлювати свої коливання між захопленнями, що готує юнацьке заперечення всіх колишніх зацікавлень, крім чогось єдиного, що треба удосконалювати.

Світове зло та подвижницькі ідеали.

У юнацькому віці ідеал має той же статус, що й реальність. Навколишній світ ніяк не сполучається з ідеалом, але повинен йому відповідати, до нього тягнутися. Поки світ не є ідеальним, він лежить у злі. Врятувати світ і людей можна завдяки героїчним вчинкам, завдяки подвигу. Юнак палко жадає змінювати те, що його захоплює, не залишає байдужим.

Неабияку значущість набуває пошук кохання, в якому виникла б можливість виходу за межі побутового, випадкового заради абсолютного, одвічного, трансцендентного світу. З'являються думки про героїчне безсмертя, обмірковується можливість залишитися у пам'яті вдячних нащадків, у душах коханих чи тих, хто не спромігся відповісти на кохання. Тема всесилля часу врівноважується захопленістю життям, сьогоденням, його перспективами.

Історія культури зберігає приклади вічної юності, що героїчно змагається з часом, його невблаганним плином. Навіщо Дон Жуан, згідно з легендою, зваблює 1002 жінок? Цю невгамовну чуттєвість К'єркегор називає геніальною й пояснює ставленням до смерті, яка прийде і все зрівняє. Юнак не бачить живої неповторності кожного явища, кожної людини, як Дон Жуан не бачить це у своїх жінках. Він глибоко центрований на бажанні подвигу, на пошуках змін. Йому необхідно відкидати те, що не є істинним, заради того, що сьогодні здається справжнім. Раціоналізування ще не торкнулося його. Рефлексуючий Дон Жуан, як твердить К'єркегор, — це вже Фауст.

Життя і смерть сприймаються в юнацькому віці як необхідність самопожертви в ім'я іншої людини, людства взагалі. Потреба у самопожертві є своєрідним вираженням прагнення охопити інше буття, злитися з ним, розчинити у собі. Страх небуття знайомий юнакові, але він затамовується більш сильним мотивом співчуття, допомоги, співучасті.

Хоч юність вважається найкращим часом життя, спеціальні дослідження доводять, що у цьому віці фіксуються найнижча задоволеність його смислом, найгостріша невпевненість у собі, стан невизначеності. Людина стоїть на порозі нового, самостійного життя, хоче зрозуміти своє призначення, знайти відповіді на запитання "Для чого я живу?", "Що конкретно маю робити?"

Шлях до професіоналізму. Жалоба життя.

Молодість — це вік, у якому людина обирає між "Я" реальним і "Я" ідеальним себе реальну, що саме сьогодні активно шукає шлях до чогось унікального, індивідуально неповторного. Ставлення до себе стає ставленням до партнера у спілкуванні, спільній діяльності. Людина освоює професію, створює сім'ю, знаходить друзів. Вона оцінює свої можливості, своє неповторне існування у світі, бачить реальні життєві перспективи.

Нове ставлення до себе і своєї життєвої історії потребує наповнення відповідальною діяльністю кожної години, кожного дня. Виникає й нове розуміння моралі: кожний вчинок — це не тільки спроба дотримуватися загальновідомих норм, це й певною мірою моральна творчість. Молода людина намагається не просто знати ритуали, шаблони, норми, а й збагачувати моральне вчинковим змістом. Якщо юність найчастіше перебуває у загальному, молодість уже приглядається до окремішнього як унікального, котре може надати сенс загальному, що розуміється як універсальне.

Поява власної родини, нащадків накладає на людину обов'язок жити, допомагаючи рідним і близьким, всім тим, хто створює простір життєвого світу особистості. Роздуми про власну долю, ні від кого не залежну, майже зникають, поступаючись реальним турботам про благополуччя оточуючих. Життя в іншому і заради іншого стає героїчною повсякденністю, без якої все перетворюється на абсурд. Смисл життя, смисл існування — це охорона, турбота, піклування. Коло інших людей осмислюється завдяки конкретній найдорожчій людині, радості й страждання якої стають переживаннями самого суб'єкта.

Жадоба життя, не зовсім реалістичний оптимізм — це явище, досить характерне для молодого віку. Майбутнє не страшить, можливості самовияву досить великі, розмаїття життєвих планів велетенське. Відчуття повноти життя, яке виникає у спілкуванні з близькою людиною і наодинці практично щодня, запам'ятовується на все подальше існування. Кожного дня відбувається величезна кількість внутрішніх і зовнішніх подій, і тому відчуття часу зовсім особливе, як у романах Ф.Достоєвського, в якого події одного дня навряд чи змогли би вміститися в місяць реального життя.

На цьому етапі життєвого шляху можна говорити про інобуття страху смерті. Страх за себе стає страхом за іншу, дуже близьку особистість, за її життя, яке є реальним продовженням власного.

Дійова включеність у світ.

Після кризи тридцяти років максималістські плани, що були характерними для молодого віку, наближаються до реальності. Ентузіазм коригується досвідом перших невдач, розчарувань, сумнівів. Стає реальнішим і розуміння себе, своїх можливостей. Звільняючись від випадкових очікувань, від зовнішніх нормативних обмежень, людина більш глибоко відчуває свою індивідуальність.

Ставлення до власного життя та до інших людей стає по-справжньому суб'єктним, творчим, вільним від випадкових обставин. Людина бере кермо у власні руки, залишаючись єдиним творцем свого життя. Вона будує світ у теперішньому часі, звільняючись від ілюзій, відмовляючись від нездійсненних мрій і жорстких самообмежень, від виснажливого волюнтаризму.

Досягнення зрілості не є досить типовим явищем, коли йдеться про зрілість не біологічну, а особистісну. існує зрілість відчуттів, сприйняття, мислення, мови, пам'яті та інших психічних процесів, зрілість окремих діяльностей. Головний мотив особистісного рівня поведінки — достоїнство, гідність. Головний мотив характерологічного рівня — діяльнісні досягнення людини, що включають і прийоми, засоби досягнень. Ці мотиви безпосередньо пов'язані з характером відносин між людьми.

Зріла людина визнає в іншій неповторну цінність і поводить себе у відповідності з таким визнанням. Вона може продуктивно взаємодіяти з іншою людиною, взаємозбагачуючись і знаходячи в її самобутності власну неповторність. Відчувши у собі щось унікальне, вона знову повертається до іншої і бачить її ще більш значущою, безмежною, самоцінною.

Бути собою в іншій людині, не пристосовуючись, не роблячи з когось засобу досягнення своєї мети, любити і залишатися незалежним, вільним — це дуже високі критерії зрілості. Зріла людина вміє оцінити неповторне у світі, неповторне як те, що минає. Саме ідея незастиглого, плинного, яким заповнюється життєвий шлях, і є головною для зрілого віку.

Дослідники вважають цей вік часом консолідації інтересів, цілей та обов'язків. Це останній шанс зробити своє найважливіше діло, стати насправді істинним. Людина повинна мати мужність для оцінки своїх досягнень, корекції колишніх життєвих програм. їй треба бути готовою до максимальних вимог з боку соціуму. Вона навчається цінувати досвід, знання, задоволеність життям. Головне — не бути рабинею минулого, відкриватися новому досвідові, розвивати у собі здатність до змін.

Якщо юність — пора задумів, то зрілість — пора їх здійснення. Протиріч тут не може не бути, бо людина зрілого віку постійно переживає цілісність життєвого шляху, з одного боку, і принципову завершеність життя, його кінцевість, з іншого. Невідомо, коли життя закінчиться, і в той же час відомо, що воно буде раптово завершеним, тому що людина смертна. Вона повинна реалізувати свою завершеність, якої вона шукає у творчій діяльності. Кожний творчий акт ніби завершує життя, вичерпує його. І знову виникає незадоволеність зробленим, що стимулює нові шукання.

Зрілість є дійсним поєднанням універсального і унікального. Життєвий світ людини як мікрокосмос вміщує у собі великий світ, макрокосмос, природу і людство з його пристрастями. Самопізнання виступає як самостворення.

Психологія вмирання та подолання страху смерті

Ставлення до власного життя у похилому віці стає новим ставленням до себе, власної тлінності й вічності. Людина відчуває, що психологічний час ніби виривається з-під контролю, надто швидко минає. Нову траєкторію життєвого шляху обрати вже майже неможливо. Необхідно зрозуміти і прийняти своє минуле з усіма його помилками, невдачами, хибними рішеннями. Людина, яка спромоглася дати позитивну оцінку своїй життєвій історії, набуває мудрості на цьому вирішальному етапі життєвого шляху і має можливості для подальшого особистісного зростання. Але вік капітулює перед нереалізованими планами, творчими задумами. Настає час відвойовування себе для себе самого.

Ставлення до себе стає ставленням до життя і смерті. Це вже не абстрактна смерть, не смерть близької людини, а власна, персональна, емоційно наповнена, яка загрожує поглинути все найдорожче: кохання, сподівання, бажання, спомини. Страх смерті не є хворобливим явищем, він притаманний усім людям. Це не показник невротичних чи вікових відхилень — він обслуговує потребу у самозбереженні.

Якби смерть була переможена й рецепт безсмертя був знайдений, яким би стало нескінченно довге життя? Чи не таким жахливим, як життя Агасфера, довічно приреченого мандрувати світом, чекаючи на друге пришестя Христа, котрий один може позбавити його страшної кари — набридлого безсмертя? Життя, яким не варто дорожити, позаяк воно нікому не потрібне.

Людина завжди знає про свою смертність і водночас відмовляється діяти відповідно до цього знання, розвиваючи особисте відчуття неперервності й сталості, створюючи індивідуальну концепцію символічного безсмертя. Існує кілька моделей символічного безсмертя, за допомогою яких людина намагається уявити своє продовження у світі, котре триватиме понад реально відпущені роки. Символізація смерті через біологічний модус передбачає фізичне продовження себе у нащадках. Теологічна модель стверджує можливість іншого існування після смерті, наголошуючи на безсмерті душі. Креативна модель дає змогу вірити, що продукти творчості продовжать своє існування і переживуть творця. Природна модель допомагає відчути себе у неперервному циклі розвитку і взаємоперетворень в універсумі.

Віра в те, що індивідуальність кожного з нас сягає далеко за межі одиничного "Я", що можливе досягнення нехай символічного, але безсмертя, є найважливішою особистісною потребою, й перешкоди на шляху її задоволення переживаються наприкінці життя особливо гостро. Страх смерті негативно корелює з цією фундаментальною потребою у збереженні Й розвиткові особистого відчуття неперервності, постійності існування. Тому пошук власних моделей символічного безсмертя — це й імунізація проти руйнівного страху небуття, і звернення до нових життєвих смислів.

Смерть не вінчає життя. Вона ходить за кожною людиною по п'ятах і мовчки про щось нагадує. Жити під знаком вічності — це зробити щось таке, що залишиться назавжди. Жити під знаком плинності — це пам'ятати про кін це вість людського існування, і тоді кожна хвилина може стати вічністю. Віки життя сплітаються між собою, підтримують один одного, наповнюючи життя унікальним смислом.

Універсальна обдарованість і конкретні здібності людини.

У психологічній науці, як і в педагогіці, проблема обдарованості завжди визнавалася особливо важливою і навіть гострою, оскільки пов'язувалася з потребами не тільки теоретичного знання, а й психологічної та педагогічної практики. Дійсно, погляд педагога завжди спрямований на особистість, яка підростає і за певних умов виховання та навчання стає здатною свідомо обрати подальшу життєву дорогу (або так і не набуває навичок самостійного орієнтування у змісті суб'єктивних та об'єктивних складових свого буття). "... І в школі, і в житті, — писав М.М.Рубінштейн, — куди не поглянь, часто на людину чекає туга, митарство та безпліддя тільки тому, що випадкові смаки, інтереси та міркування, часто навіть просто випадковий тип школи, розташованої поруч, вирішили долю маленької людини, заступили її дійсну обдарованість в іншому напрямі і зробили безплідним її дух: часто на місці торгівця сидить природжений поет, вірші складає торгівець, обдарований музикант вибивається у безплідних зусиллях на лоні науки, в ролі педагога виступає практичний сільський хазяїн і т.д. без кінця".

Таким чином, проблема обдарованості має не лише теоретичний, а й методичний аспект, котрий стосовно практики виховання постає чи не найсуттєвішим. Це проблема методів та засобів безпосереднього виявлення людиною своєї обдарованості та втілення її в зміст свого життя.

У сучасній психології існує декілька підходів до визначення сутності обдарованості. Окремі з них мають більш усталений статус, інші — менш поширені, проте сама багатоманітність тлумачень обдарованості свідчить і про багатозмістовість цього явища, з одного боку, і про досить широкі можливості психологічної науки в актуалізації цього змісту — з іншого. Так, в окремих випадках обдарованість визначають як якісно своєрідне сполучення здібностей, що забезпечують успішне виконання певної діяльності. Вважається при цьому, що взаємодія здібностей у певній структурі дає змогу компенсувати недостатність окремих здібностей за рахунок переважного розвитку інших. Загальні здібності, або "загальні моменти здібностей", зумовлюють певний простір можливостей людини, рівень та своєрідність її діяльності. Однією з провідних здібностей людини вважається та, яка характеризує її розумовий потенціал, або інтелект. Відповідно інтелект постає як цілісна індивідуальна характеристика пізнавальних можливостей і здібностей особистості до навчання, освоєння певного способу професійного діяння та побудови певного, індивідуально орієнтованого, спорідненого власній природі "Я" особистості — способу її соціального діяння як суб'єкта конкретних суспільних та культурно-історичних відносин.

Іноді обдарованість визначають як сукупність задатків, природних даних, що характеризує ступінь вираженості та своєрідності природних передумов здібностей. На перший погляд, досить спрощене тлумачення змісту обдарованості в даному визначенні насправді вказує на деяку внутрішню закономірність, в якій перебувають природні складові здібностей — біологічні, власне психологічні, соціальні і т.д. Акцент необхідно зробити саме на змістовому визначенні сукупності задатків та закономірностей, які зумовлюють той чи інший рівень, характер сполучення та конкретну його результуючу, що і виявляє індивідуальну неповторність, самобутність та "буттєву несхожість" окремої особистості. На жаль, у сучасній психологічній науці ще досить мало пояснювальних моделей обдарованості такого рівня, де б послідовно і детально були розглянуті внутрішні механізми змістовної діалектики її складових, що вибудовує конкретний стиль діяння особистості — предметного, професійного, соціального тощо.

В окремих напрямах психології обдарованість визначають як талановитість, що зумовлена наявністю в особистості внутрішніх умов для видатних досягнень в діяльності певного типу. Як правило, це тлумачення пов'язане з розглядом конкретної діяльності, визначенням її основних складових і в першу чергу з аналізом індивідуально-психологічних можливостей особистості у досягненні соціально цінного рівня продуктивного здійснення себе в цій діяльності. Особливо високий рівень обдарованості особистості у виконанні певної діяльності позначають поняттями "талант" і "геній". Як вказує СЛ.Рубінштейн, талант і геній розрізняються насамперед за об'єктивною значущістю і разом з тим оригінальністю того, що вони здатні робити, вчиняти. Талант характеризується здібністю до досягнень високого порядку, але таких, що в цілому залишаються в рамках того, що вже було досягнуто і відображено в культурно-історичному та конкретно-суспільному досвіді людства, окремого суспільства, певної професійної групи тощо. Геніальність передбачає здатність створювати щось принципово нове, прокладати дійсно нові шляхи, а не тільки досягати високих результатів на вже прокладених дорогах. Високий рівень обдарованості, який характеризує генія, неминуче пов'язаний з небуденністю, незвичайністю самовиявів особистості в різних або навіть в усіх сферах її життєдіяльності. Прикладом універсалізму, що досить часто властивий геніям, може слугувати життєтворчість Арістотеля, Леонардо да Вінчі, Р.Декарта, Г.В.Лейбнща, М.В.Ломоносова та ін. Але й обдарованість генія має певний "профіль", і в ньому якась сторона домінує, певні здібності ширше виявлені в провідному напрямі його творчості.

В житті ми користуємося поняттям обдарованості досить часто, не розмірковуючи особливо при цьому над точним його смислом. Характер здібності або обдарованості ми просто визначаємо вказівкою на той предмет чи взагалі сферу, в якій дана особистість виявляється особливо "сильною", "помітною", "успішною". Коли ми говоримо, що індивід обдарований математично, музично тощо, то ми тим самим указуємо не на який-небудь один психологічний фактор (як, наприклад, особливості його пам'яті, мислення, сприймання), але маємо на увазі реальні функції особистості, в яких вона більшою чи меншою мірою проявляється цілком у системі сутнісних своїх ознак. Тому в індивідуально-психологічному розумінні (на противагу загальнотеоретичним настановам) обдарованість завжди постає як вияв конкретного самобуття, своєрідний аналог системи координат життєвого простору "Я", конкретно-діяльнісний відбиток структури внутрішнього світу особистості. Таким чином, коли йдеться про прикладне застосування теорії обдарованості з метою реальної допомоги конкретній людині виявити себе "культурно-історичною індивідуальністю", необхідно пам'ятати про те, що загальна теоретична модель обдарованості може стати засобом ідентифікації універсального чи спеціального "дару" особистості тільки за наявності індивідуалізованих засобів тлумачення загальнотеоретичних положень про сутність та закономірності виявлення обдарованості відповідно до сутності та закономірностей розгортання індивідуального буття конкретної людини. Саме про цей момент часто забувають у педагогічній практиці. Частково це пов'язано з тим, що нові розробки психологічної науки дещо запізно стають надбанням педагогів, вихователів. В історії вітчизняної педагогічної та психологічної науки також були періоди, коли окремі психологічні та педологічні засоби домінували у практиці визначення обдарованості дитини, при чому можливості цих засобів суттєво перебільшувалися. Це, звичайно, не могло не викликати своєрідної кризи у застосуванні психологічних методів (зокрема тестів обдарованості) у школах, що у свою чергу негативно позначилося на подальшому розвиткові прикладних сфер психології, сповільнивши його на кілька десятиліть.

Представники різноманітних психологічних напрямів і шкіл визнають багатозмістовний, складний характер обдарованості як насамперед синтезованого психологічного явища. Г.Еббінгауз визнає обдарованість як "комбінаційний дар", тобто як особливу здібність людини складати з певних елементів нове ціле шляхом їх своєрідного групування. "Нове ціле" він розуміє як відкриття, винахід, новий вид або продукт творчості. Але поряд із цим даром із необхідністю існує "дар аналітичний", що полягає в здібності до вільного просування у певному змістовому просторі від складних його елементів до простих, від головних, суттєвих — до підпорядкованих, більш поверхових, від загальних характеристик тих чи інших елементів даного простору — до їх конкретних, часткових ознак тощо.

В.Штерн указує на необхідність розчленування питання про обдарованість на питання про талант і про інтелігентність. Талант, або спеціальна обдарованість, на думку автора, постає як здатність створювати цінні продукти в галузі інтелектуального життя, визначеній специфікою конкретного типу діяльності. Інтелігентність, або загальна обдарованість, є формальною здатністю правильно й продуктивно застосовувати свій розум, інтелект в умовах конкретної діяльності, певного способу діяння. Йдеться не лише про розсудливість у діянні, інтелектуалізм не протиставляється тут волюнтаризмові. Здатність до цілеспрямованого волевиявлення, вибудови власних почуттів, реалізації чуттєвих інтенцій та взагалі здатність повністю виявляти свою індивідуальність відіграє велику роль як в обдарованості до поезії, музики, так і в обдарованості до філософії, математики тощо. В цьому і постає зміст загальної обдарованості; інтелігентність при цьому вказує також на певний якісний рівень реалізації загальної обдарованості — рівень, що відповідає індивідуальній природі діяння особистості як суб'єкта та як індивідуальності.

СЛ.Рубінштейн також вважає, що під універсальною, або загальною, обдарованістю слід розуміти сукупність усіх якостей людини, від яких залежить продуктивність її діяльності. Тобто сюди треба відносити не тільки інтелект, а й усі інші властивості та особливості особистості, в тому числі — емоційної сфери, темпераменту (наприклад, емоційна вразливість, тонус, темпи діяльності тощо). Спеціальна обдарованість, як і спеціальні здібності, визначаються у зіставленні з окремими спеціальними сферами діяльності. Йдеться про сукупність властивостей та особливостей особистості, що зумовлюють її певну ефективність у виконанні тієї чи іншої діяльності.

Проте в певних спеціальних здібностях виявляється й загальна обдарованість індивіда, зіставлена з загальними умовами виконання провідних форм людської діяльності. Саме єдність загальних та спеціальних властивостей у їх взаємопроникненні окреслює дійсну подобу обдарованості людини. В той же час загальна обдарованість є не тільки передумовою, а й результатом всебічного розвитку особистості. Іноді наявність спеціальної здібності, особливого, яскраво висвітленого дару накладає відбиток на загальну обдарованість людини, а наявність загальної обдарованості позначається на характері кожної спеціальної здібності. В реальному житті людини співвідношення між загальною обдарованістю та спеціальними здібностями не є статичним співвідношенням двох зовнішніх автономних сутностей. Воно є результатом розвитку особистості, таким, що постійно змінюється, оскільки людина має здатність протягом усього життя розвивати свій внутрішній світ, розгортати свої можливості у взаємодії зі світом зовнішнім. І тут знову надзвичайно актуальним постає питання про можливість адекватної ідентифікації та змістової кваліфікації можливостей, здібностей, обдарованості особистості, що підростає, з метою створення оптимальних умов для її індивідуального розвитку.

Розвиток спеціальних здібностей та розгортання загальної обдарованості особистості є складним процесом. Кожна здібність має свій шлях розвитку, протягом якого вона диференціюється, формується та відпрацьовується. Досить великою може бути розбіжність у виявленні певних здібностей щодо віку людини — тут дуже тісно поєднуються як загальні, так і індивідуальні властивості індивіда, проявляється його "суб'єктивна природа" — своєрідне поєднання біологічних, психологічних, соціальних та інших факторів його розвитку. Сутнісними показниками значності здібностей у процесі їх розвитку можуть слугувати: темп, легкість засвоєння, швидкість просування в конкретному змістовому просторі. Ще більш безпосереднім вираженням певної здібності є зрушення у вмінні мислити, яке дає індивіду оволодіння певним колом знань. Показником обдарованості може також слугувати і час виявлення здібностей: більш раннє їх виявлення за рівних умов може визнаватись як симптом значності дарувань. Необхідно також оцінювати результати та швидкість індивідуального розвитку у співвідношенні з умовами цього розвитку: вміння дійти великих досягнень за зовнішньо важких умов може свідчити про особливо великі здібності. Хоча сила протистояння несприятливим умовам і здатність подолати їх залежать не тільки від здібностей, а й від вольових якостей особистості. Також важливими показниками в процесі розвитку здібностей є стабільність, постійність позитивних результатів, а також свідома регуляція з боку особистості процесу власного розвитку, освіти, самостійного діяння.

Представлений перелік показників обдарованості чи наявності певних загальних здібностей не є завершеним. Він лише окреслює контури проблеми визначення обдарованості індивіда в процесі навчання, оволодіння певною діяльністю. Проте завжди потрібно пам'ятати про недопустимість застосування у цьому процесі прийомів "простого складання здібностей", оскільки, як підкреслює

М.М.Рубінштейн, "додавання здібностей по відношенню до духу людини є абсолютно неможливим". Якщо в сфері зовнішнього світу одиниця, складена з другою одиницею і з третьою дає в сумі три, то в галузі психічного такій сумі не може бути місця. У процесі взаємодії окремі здібності можуть впливати одна на іншу, підтримуючи, стимулюючи або навпаки — затримуючи розгортання іншої. Наприклад, пам'ять може принижувати самостійність інтелекту, якщо вона значно "сильніша" за нього; розум може капітулювати перед почуттям; асоціації можуть переривати нормоване аперцептив-не мислення і т.д. В той же час, наголошує Г.І.Челпанов, "най-сильніша пам'ять та найшвидша реакція ніяк не є ознакою вищої обдарованості".

Коли ж розглянути проблему виявлення та розгортання обдарованості особистості у зв'язку з її життєвим шляхом, то перед нами постає ціле коло нових питань, пов'язаних насамперед із здатністю особистості розкрити свою обдарованість, осягнути її культурно-історичний та індивідуальний зміст, забезпечити її реалізацію. Можна продовжувати перелік цих екзистенціальних, буттєвих проблем і водночас завдань особистості, проте сутність їх визначається положенням про те, що буття людини розгортається у динамічному просторі, в якому переважають дві форми причинності, властиві саме людському способу існування: причинність із боку інших сутніх та причинність ізсередини свого буття, із свого "Я". Коли йдеться про самоспричинення як провідну рушійну силу саморозвитку особистості і проблему розгортання обдарованості особистості, як правило, робиться акцент на здатності особистості до двох протилежних за результатом способів діяння у світі: до здійснення свого дару та до втрати його, до пригнічення своєї сутності. Якими мають бути стратегія саморозвитку особистості, засоби її застереження від непродуктивних, редукованих шляхів в оволодінні своїм даром — до вирішення цих проблем звернена філософська та психологічна думка тисячоліть.

Життєвий поклик, акме, вичерпаність.

Людина за сутністю свого єства перебуває у безлічі зв'язків з довколишнім світом. Вона сприймає його впливи, певною мірою протистоїть йому, в свою чергу також впливає на нього, спричиняючи ті чи інші зміни в окремих його складових. Якщо в дитинстві людина сприймає цей світ, що протистоїть їй, як неорганізований хаос, котрий іноді лякає, змушує шукати захисту у дорослих або тікати, затуляючи обличчя долонями, — то вже в юності людина володіє достатнім досвідом для того, щоб повною мірою самостійно протистояти світові як зріла особистість, організовувати свої взаємодії з ним, спрямовувати свої впливи на нього. Молода людина вже обізнана з особливостями своєї індивідуально-біологічної організації, а отже здатна підтримувати її в необхідному гармонійно-продуктивному стані. Іноді, звичайно, трапляються випадки, коли людина схиляється до своєрідного обожнювання своєї тілесності, а іноді тримає її у повній занедбаності. Саме так може виявлятись індивідуальна зорієнтованість особистості щодо біологічно-природної сторони свого існування. Проте суттєвою для даного вікового відтинку є здатність людини свідомо оволодівати знанням про біологічну зрілість та цілісність свого єства, а також про необхідність підтримувати цю цілісність протягом життя.

Молода людина вже володіє достатнім досвідом для того, щоб осягнути свою соціальну природу, вилучати та аналізувати свої осо-бистісні ознаки в сукупності тих соціальних взаємин, до яких вона залучена. її суб'єктивне "Я" виявляється певною мірою залежним від сфери її соціального діяння, від впливів тих чи інших людей, соціальних груп тощо. Молода людина осягає також власну здатність сутнісно зумовлювати життя, способи поведінки друзів, знайомих, батьків та ін. Уперше в цей час серйозно постає питання про необхідність самостійного впливу на власну долю. Юнак має обрати свій подальший шлях, життєву справу, заняття, які не просто формально зумовлять змістовий простір його життя. Здійснений вибір, прийняті рішення безпосередньо вплинуть на весь подальший суб'єктивний розвиток молодої людини, розкриють можливість переходу на якісно новий щабель суб'єктного діяння у світі — як вільної індивідуальності, як культурно-історичної особистості. Таким чином, в цей час формується (з тими чи іншими індивідуальними відмінностями) здатність людини самостійно усвідомлювати закономірності власного психологічного та соціального розвитку, необхідність оволодіння засобами самостійного діяння у світі, осягати власне життя, що розвивається у часі та просторі — багатоплощинних вимірах індивідуального буття.

Молода людина відчуває себе як таку, що протистоїть світові (передстоїть його сутності) в якості самостійного та довершеного цілого. В цій сутнісній довершеності та цілісності людина "рівна", "споріднена", а тому — відкрита світові. їх взаємовпливи можливі, необхідні, а отже потрібні певні засоби здійснення цих впливів, аби засвідчити свою істотність, достеменність, людяність. Такі засоби дає певна професія — життєва справа, заняття, спосіб професійного діяння.

Людина завжди є включеною в культурно-історичний процес, що постійно здійснюється: в ньому відбувається взаємоперебіг надбань культури людства, відображених у певних ідеях, цінностях, ідеалах, певних предметних, речових здобутках цивілізації, у певному досвіді діяння у світі, практичного та духовного його перетворення тощо. Коли молода людина осягає себе як таку, що безпосередньо включена в незалежно від її свідомості та волі здійснюваний культурно-історичний процес, вона стає в змозі реально оцінити свою можливість та необхідність бути включеною в цей процес, а також самостійно обирати засіб та забезпечувати власну участь у ньому.

Таким чином, молода людина стає здатною знайти власне покликання до соціально цінної діяльності. Це може бути не лише певна професія, окремий вид суспільно корисної праці, а й якась форма соціального діяння чи духовного творення, яка на даний час не визнається самостійною професійною діяльністю, проте об'єктивно є необхідною в контексті культурно-історичному. Так, можна говорити про покликання бути матір'ю, бути господинею у своєму домі, берегинею, хоча сьогодні жінка, як правило, має поєднувати своє життєве покликання з виконанням певних професійних обов'язків. Та й не кожна жінка "народжена для дому".

Також можна говорити про покликання бути вчителем, духовним посередником. Ці форми соціального діяння здавна визнаються суспільством — в культурі людства існує традиція зберігання та підтримки інституту вчительства та наставництва. У сучасному суспільстві такі форми пов'язуються з певними професійно орієнтованими способами та стилями діяння: так, ідеться про вчительство у сфері конкретної філософської школи чи духовної традиції тощо. Це свідчить також про те, що професійна структура суспільства постійно змінюється: деякі професії втрачають актуальність, інші набувають статусу пріоритетних і т.д. Молода людина, звіряючи своє професійне майбутнє із сьогоденням, безпосередньо стикається з реальністю культурно-історичного змінювання, плинності часу, встановлення актуальності сьогоднішнього для суспільства.

Людина в цей період має осягнути, що в реальності її існування певним чином поєднуються елементи минулого, теперішнього і майбутнього, — не тільки формальні характеристики її буття, що розгортається у просторі та часі. Це конкретна закономірність спадкоємності людського способу існування, культури, поколінь. І разом із цим вона "нарівні" з історією, культурою, традицією, оскільки здатна зробити свій внесок, віддати свій дар, що завжди неповторний, певною мірою навіть священний. Тому особливо важливо "не схибити" — обрати ту життєву справу, яка справді споріднена індивідуальній сутності людини. Саме тоді можливо повною мірою виявити свій дар, створити нове, завершивши себе у ньому.

"Все те споріднене, що природне, — писав Ґ.Сковорода, — і симпатія означає природну спорідненість, що стосується дружби, їжі, а більш усього — до обрання звання". Людське звання визначається тим діянням, зі змістом якого споріднена душа конкретної особи. Людина повинна "почути" в собі цю спорідненість, прислухатися до її голосу. Необхідно осягнути "куди хто народжений", адже "для того ти до цього народжений, що інші до іншого" (Г.Ско-ворода). В спорідненості своїй людина є "милою та привабливою", а дії її довершені та цілісні. Праця в "діянні спорідненому" стає для людини джерелом нової творчої енергії.

Кожній людині властиве від^гуття покликаності, призначеності до певного заняття, до відносин з певною людиною тощо. Проте не так часто можна зустріти особу, яка б постійно керувалася у своєму житті цим відчуттям.

Покликання людини позначається тією сферою діяння, в якій вона може бути найбільш ефективною та продуктивною як культурно-історична особистість. Не можна, намагаючись відкрити для себе власне покликання, очікувати на те, що в якийсь момент відкриється своєрідний "гештальт", ейдетичне ціле, складений з окремих частинок образ того, що начебто є твоїм покликанням. Як життя людини поступово розгортається у часі, як людяність особистості з часом та віком поступово виявляє свої контури, так і покликання поступово засвідчує себе у тих справах, діях, продуктах, створіннях, що людина залишає після себе.

Проте це не означає, що людина має жити та діяти у повному невіданні, чи правильно вчиняє вона, чи правильні приймає рішення у життєво значущих ситуаціях. Зріла особистість вже має певну систему цінностей, ідеалів, переконань щодо того, на які цілі спрямовувати своє життя. Поряд із цими суб'єктивно ^конструйованими орієнтирами та феноменологічними і екзистенціальними опорами вона має досвід сприймання та освідчення глибинних орієнтирів свого буття, які свідчать про те, наскільки субстанціально цілісною та сутнісно завершеною долає особистість ті чи інші переломні, кризові або просто визначні етапи свого життя. Вміння актуалізувати ці можливості та керуватися їх ознаками — характеристика зрілої особистості та своєрідний застережний засіб на шляху до здійснення самої себе.

Якщо покликання людини постає у своєрідних феноменологічно-абстрагованих уявленнях, передчуттях про необхідність служіння певній ідеї чи сукупності ідей, принципів, ідеалів тощо, то, безумовно, має бути сформоване переконання і про те, якими засобами, за допомогою яких знарядь, в яких умовах та за докладання яких сил може бути досягнутий очікуваний "взірець буття". Тоді йдеться про призначення людини діяти у світі певним чином. І саме заняття певною професією чи справою відносять, як правило, до сфери призначеності особистості. Мистецька, наукова чи предметно-ремісницька діяльність може бути спрямована особистістю на досягнення якоїсь однієї мети, одного ідеалу. Проте завжди спосіб досягнення буде суто специфічним через специфіку кожної з цих форм діяльності.

Призначення людини виявляється в осягненні того, "як ДІЯТИ?", "як вчиняти?", в той час як покликання — в питаннях "чому діяти так?", "заради чого вчиняти так?", "чому і як?". Своє призначення людина осягає у щоденному контакті з предметним світом, світом інших людей, світом свого "Я". Повсякчасно людина здатна розкривати для себе буттєвий смисл того, як і чому вона діє, вчиняє.

В онтологічній традиції філософствування вважається, що не тільки людина вибудовує своє життя, але й життя, пробуджує в людині необхідність діяти, виявляти себе людиною, творити. Ця залежність позначається як "закон взаємної відкритості самостійних та споріднених сутніх", котрі здатні спричиняти рух одне одного, викликати зміни одне в одному. Людина, безумовно, не може не відчувати цей життєвий поклик, який спрямовується до її власної сутності, аби та змогла розкритися, здійснитися, явити себе світові. Особливо виразно людина відчуває цей поклик в юності, коли натхнення до життя наповнює і окрилює її. В цей час людина сповнена життєвих сил, почуває себе здатною до здійснення неймовірних дій та вчинків, вона ніби на гребені "життєвої хвилі". 1 справді, молода і сильна людина може актуалізувати найбільшу кількість можливостей, якими вона обдарована. Саме в цей час багато в чому визначаються масштаб її подальшого життя, рівень можливих злетів та падінь, міра стабільності на життєвому шляху і т.ін.

Почуття окриленості життям людина може зберегти на довгі роки, адже саме в зрілості своїй вона досягає максимальної продуктивності, стаючи повноправним за можливостями та досвідом суб'єктом свого життя. Не втратити наснагу до життєвих звершень, постійного руху, росту — і завдання, і умова поступальності продуктивного діяння людини в житті.

За давньогрецькою традицією найвищий ступінь розвитку людської суб'єктивності, розквіт життєдіяльності людини та вершинну точку її творчості в психології називають акме. Прийнято вважати, що у віці 50 років людина досягає свого акме, коли соматичний, фізіологічний, психічний та соціальний стан людини обумовлюють та забезпечують найвищі досягнення, найкращі показники її діяльності та творчості. Це стан достеменної зрілості людини, яка хоча вже і є зрілою особистістю з ЗО років, проте справжньої вершини у діянні досягає пізніше. Необхідно вказати на те, що середньо-статистичні дані щодо особистісного розвитку людини завжди досить приблизні, оскільки в індивідуально-неповторному бутті індивіда попри загально видові існують власні, індивідуальні закономірності розвитку, що загалом і виявляють неповторний спосіб та особливості життєдіяння кожної конкретної особистості. Безумовно, залежно від індивідуальної природи, міри обдарованості, соціальних умов розвитку й навіть, як нам завжди хочеться сподіватися, "прихильності долі", людина по-своєму може проходити свій буттєвий шлях, досягаючи злетів значно раніше, ніж у 50 років, або навпаки — зберігаючи здатність плідно творити й після цього віку.

Коли йдеться про екзистенціальний зміст буття людини, завжди актуальною постає проблема вичерпаності життя особистості. Цей стан життєвідчуття пов'язаний з такими переживаннями окремих складових життя, подій чи цілих періодів, в яких переважає невдоволеність особистості наслідками свого діяння або присутнє усвідомлення того, що не вистачає життєвих сил, аби здійснити необхідне. Людина може відчувати себе вичерпаною фізично, психічно або навіть духовно. Ці стани можуть бути тимчасовими, а іноді, закріпившись, викликати досить серйозні інволюційні процеси у життєдіянні людини. Вони виникають незалежно від віку людини, іноді пов'язуються з фізичною або психічною перевтомою, трагічними подіями тощо. Важливо намагатись уникати цих станів, а опинившись у їхній владі, — знаходити в собі сили подолати їх, адже попереду ще багато потрібно створити. Необхідно рухатися, відшукувати життєдайні джерела, аби досягти "вінця" у створенні власного "Я".

Творчість як засіб довершеності життя.

Проблема співвідношення "людина і світ" у будь-яких філософських системах завжди визнавалася найголовнішою, у вирішенні якої філософія безпосередньо наближається до життя, оскільки дає можливість людині пізнати сутність цього співвідношення і володіти цим знанням у повсякденному житті, а отже бути більш продуктивною, незалежною, вільною у виборі способів взаємодії зі світом. У багатьох традиціях філософствування "сутнісне", "космічне" значення людської особистості визначається через ствердження її свободи, а свобода може мати сенс тільки тоді, коли вона є можливістю творення.

Людина передстоїть світові як самостійна творча сила, що здатна осягати та перетворювати цей світ. "Людині в позитивному бутті її властива творча психологія, — писав М.Бердяев. — Вона може бути пригніченою чи прихованою, може бути розкрита, але вона екзистенціально властива людині. Творчий інстинкт в людині є безкорисливий інстинкт, в ньому людина забуває себе, виходить із себе. Наукове відкриття, технічний винахід, творчість художня, творчість суспільна можуть бути потрібними для інших і використані для цілей утилітарних, але сам той, хто творить, є безкорисливим і позбавленим себе. В цьому сутність творчої психології".

Сфера творчості людини не є сферою тільки моральної боротьби, боротьби за моральне удосконалення світу, за єдиний ідеал, за життєвість однієї ідеї. Сфера творчості людини — це сфера творчості нових форм буття, нових значень у всіх напрямах розуміння істини, краси, добра, справедливості, тобто тих форм буття, котрі викликаються до дійсності творчою силою людини. Саме у здатності до творчості постає зміст буття людини як культурно-історичної особистості.

Світ, що передстоїть людині, є певним "неорганізованим", "не-оформленим" нагромадженням речей, явищ, подій, поки людина не осягне його у своєму пізнавальному та перетворюючому діянні і не наділить певними якостями, характеристиками, ознаками, "організує" його в своїй уяві в певне ціле, що існує незалежно від її, людини, волі, проте здатне приймати впливи з її боку, змінюватись у взаємодії з нею, залишаючись при цьому сутнісно постійним. Світ отримує якість бути світом тільки внаслідок творчої активності людини, як отримує він якості "бути красивим", "бути добрим" і т.ін. Достеменна природа особистості полягає в тому, що вона є центром творчої енергії.

Поза творчістю не існує особистості. Креативність онтологічно властива буттю людини. Творчість постає як специфічна форма діяння людини — як духовне діяння, В цій специфічній формі діяння людина не тільки осягає навколишній світ і навчається його організовувати, розуміти, певним чином взаємодіяти з ним. Людина також осягає власну здатність до подібних взаємодій, вона осягає межі та міру власної самостійності та індивідуальної сили у протистоянні світові Проте не тільки осягнення меж власного єства відкривається людині в акті творчої взаємодії зі світом. Людина пізнає можливості виходу за ці межі, подолання встановленої міри відкритості світові. Тому творчість завжди є потрясіння, в якому долається замкнутість людського життя, відкривається новий простір існування, суттєвого діяння, і іноді здається, що цей простір — безмежний.

У творчому акті людина переживає своєрідний злет духу, творення нової сили, "нового себе". Тому творчий акт — це саморозкриття сил людського буття, єдиного і неповторного. Саме в творчому акті людина розкриває свою людяність, стверджує себе як вільну індивідуальність, як суб'єкта власного життя. У творчому акті людина вибудовує свій власний світ, формує змістовий простір свого життя. Цей індивідуальний світ "Я" вбирає в себе багатоманіття проявів інших сутніх, з якими особистість перебуває у взаємодії, та виявляє багатомірність і багатозмістовність власної сутності. Людина вибудовує таким чином власний всесвіт, елементи якого існують за певними законами, а існуванню як такому властиві певні цілеспрямованість, доцільність. За словами Г.В.Лейбніца, індивідуальне "Я", окрема "душа" представляє Всесвіт на безконечну кількість ладів, які всі різні і всі — істинні. "Душі" примножують Всесвіт у стільки разів, у скільки це можливо, і у відповідності з цим вони "наближаються до божества", наскільки це можливо, і дають Всесвітові довершеність, "на яку він тільки здатен". З існуванням особистості існує вже не світ, а світи, що об'єднуються у Всесвіт — індивідуально-неповторний і не менш прекрасний, ніж природний Всесвіт, Космос.

Хоча здатність перетворювати'світ онтологічно властива людині, дана їй за сутністю самого способу існування, в реальності ця здатність має бути розгорнута, досягнута, звершена. Як здатності бути особистістю, бути суб'єктом, бути індивідуальністю ніби у "згорнутому вигляді" властива людському буттю, а протягом свого життя людина "розгортає" ці здатності від віку до віку, від одного етапу розвитку до іншого, від одного рівня їх здійснення до іншого, так і здатність творити, звершувати себе як носія та володаря величної культуротворчої сили поступово розгортається людиною. Лише на певному етапі своєї життєдіяльності людина здатна сформуватись як суб'єкт власної культуротворчої сили", що свідомо й цілеспрямовано "застосовується", "прикладається". Саме тоді кожний акт діяння та вчинювання людини стає творчим актом, в якому не просто виявляються активність людини щодо певних явищ світу та здатність певним чином реагувати на їхні сутнісні впливи. В кожному окремому акті діяння та вчинювання людина створює нову сутність, народжує новий зміст, новий світ — чи йдеться про світ її ідей та ідеалів, чи про світ її предметного, речового оточення, чи про світ її взаємодій з іншими людьми, у встановленні стосунків з якими творча особистість досягає достеменної майстерності. Чи коли йдеться про її професійне діяння, в якому особистість досягає такого рівня виявлення своєї сутності, коли її індивідуальні прояви набувають культурно-історичного змісту, а кожний окремий продукт цього діяння виходить за межі встановленого раніше, позначає нові грані, нові потенційно можливі площини професійно-творчого діяння (не тільки для самої цієї особистості, а й для її наслідувачів).

Кожна людина здатна до творчого діяння у світі, до створення "нових сутніх", що мають предметно-речову, суспільну чи духовну природу, як вона здатна дати нове життя біологічному існуванню свого роду, свого покоління. Кожна людина обдарована своєрідними можливостями та здібностями для створення нового, і тому результати її творчого діяння завжди неповторні, індивідуально-цінні Необхідно лише зуміти оволодіти цими можливостями та здібностями, розкрити у самодіяльності свого буття культуротворчу силу власного "Я".

Творчі здібності людини.

У попередніх розділах нам уже доводилося звертатись до розгляду проблеми творчих здібностей людини, де аналізувались конкретні характеристики поведінки, діяння, вчинювання особистості, пов'язані з її здатністю тим чи іншим чином вибудовувати свій спосіб, стиль діяння у певній ситуації, ряді ситуацій тощо. Як і кожна психологічна проблема, проблема творчих здібностей людини може розглядатися на різних змістових рівнях, оскільки сам предмет пізнання має багаторівневу та багатомірну структуру, а відтак і пізнавальний акт може здійснюватись у різних змістових просторах, з використанням засобів та технік, що мають різні пізнавальні можливості, відрізняються за когнітивною ємністю та когнітивною експозицією. Зараз ми звернемося до розгляду творчих здібностей людини з позиції можливості та необхідності здійснення нею свого покликання та призначення, буттєвого потенціалу, свого буття як безпосереднього самобуття.

Це досить високий за абстрагованістю рівень аналізу психічного, який певною мірою відволікає увагу дослідника від реальних виявів сутності досліджуваного явища, проте з іншого боку дає змогу узагальнити зміст сукупності зовнішніх ознак предмета і наблизитись до безпосереднього тлумачення його сутнісних проявів. До засобів теоретизації та наукового абстрагування такого рівня належать метод онтологічно орієнтованого пізнання, екзистенціальний аналіз, феноменологічна рефлексія та ін. Застосування подібних методів у даному випадку є необхідним, оскільки тлумачення змісту творчих здібностей людини має бути здійснене на рівні буттєвого узагальнення їхньої природи, закономірностей розгортання та реалізації.

Буттю конкретної людини властива інтенція творення, тобто кожна людина володіє здатністю до творчого діяння у світі повною мірою. Проте в процесі онтогенетичного розвитку та саморозвитку особистості певним чином складаються умови виявлення та розвитку конкретних здібностей даної особистості; вона більш чи менш активна у здійсненні самовпливів на цей процес; і, нарешті, дана особистість має певний потенціал розвитку власних здібностей та реалізації їх у процесі життєдіяльності. Якщо на перших етапах онтогенезу людина майже повною мірою залежить від умов розвитку, в яких вона перебуває та які створюють для неї її ближні, то потім поступово вона стає здатною активно включатись у створення умов свого розвитку, забезпечення його продуктивності, вибір нових площин саморозвитку тощо. Вже в юності молода людина складається як зрілий суб'єкт власного життя і може активно керувати розгортанням часових та змістових його характеристик.

Уже в цей період стають актуальними і вимагають застосування здібності людини, що мають своєрідний зміст і характер та виявляють реальну здатність людини бути суб'єктом свого життя. Специфіка здібностей цього типу полягає в тому, що вони не мають своїм предметом процес виконання певної суспільно корисної, власне предметної діяльності і не виявляються через результативність виконання даної діяльності особистістю, перебуваючи поза її опера-ціональним, аксіологічним, предметно-результативним простором.

За характером та переважанням тих чи інших форм діяння особистості щодо реалізації здібностей розрізняють: здібність до.екзистенціального розуміння власного буття як такого, що поступово та поступально розгортається у реальному просторі та часі; здатність до екзистенціального перетворення власного життя відповідно до діючих законів онтологічної причинності людського існування, в якому домінуючою є форма самопричинення поряд із причинениям іншими сутніми. Якщо в основі реалізації здібностей першого типу переважають пізнавально орієнтовані форми діяння, то у забезпеченні здібностей другого типу переважають активно-перетворювальні форми діяння. Процес здійснення цих здібностей є досить динамічним і постійно змінюється протягом онтогенетичного розвитку особистості. Необхідно підкреслити, що найбільш активно розвиваються ці здібності в період юності та зрілості, і саме зріла особистість здатна повною мірою ефективно реалізувати їх. Вектор реалізації цих здібностей може бути спрямований особистістю і у зовнішній, і у внутрішній світ, до сутності власного "Я". І саме зріла людина здатна регулювати, тримати під контролем можливі чи очікувані зміни в собі чи інших сутніх, які викликаються, провокуються чи очікуються в процесі творчого, конструктивного діяння особистості.

Оволодіння здібностями екзистенціального характеру відбувається в процесі особистісного зростання людини, в процесі якого вона вивчає та навчається застосовувати культурно-історичний досвід "мудрого скеровування" власного життя до тих цілей, у досягненні яких людина розкриває культурно-історичний зміст свого існування та повною мірою оволодіває культурно-творчою силою свого "Я". Коли в житті людини відбувається продуктивний синтез ЇЇ здібностей до предметного творення (мається на увазі творчий характер діяння у професії, соціальній справі тощо) та здібностей до екзистенціального творення (в яких розкривається здатність особистості до свідомої вибудови власного життя як єдиного творчого процесу), тоді кожний продукт діяння людини набуває культурно-історичної цінності, а сама людина осягає реальність реалізованого нею власного покликання та призначення. Необхідно вказати ще на один тип творчих здібностей людини, без яких попередні можуть залишитися дещо невиявленими, — це здібності до операціонального творення, що розкриваються у здатності людини процесуально забезпечувати, енергетично насичувати, операціонально витримувати послідовність власного творчого діяння як цілісного, завершеного та продуктивного процесу. Йдеться про окрему професійну дію чи про цілісний етап професійного діяння особистості в житті в цілому; зріла творча особистість має операціонально забезпечувати ефективність власного діяння в кожний окремий його момент.

Вказані три типи творчих здібностей людини, які розгортаються та реалізуються нею протягом усього активного життя, являють собою складні генералізовані утворення, психологічний зміст яких постає у світлі розуміння принципу генералізації та диференціації психологічних явищ. Ці здібності виявляються на найбільш пізніх етапах онтогенезу людини і генералізують у собі окремі творчі здібності передуючих рівнів (до розгляду яких ми зверталися в попередніх розділах). Якщо спробувати проаналізувати змістові складові вказаних узагальнених типів, то ми отримаємо складні багаторівневі моделі творчих здібностей людини, в яких постануть — від найелементарніших характеристик операционально-пошукового діяння до утворень синтезованого характеру (як, наприклад, здібність очікування творчого акту або здібність концентрації творчої енергії на предметі діяння) — всі природні, сутнісні та феноменологічні складові такого поняття, як творча обдарованість людини. Цьому можна присвятити спеціальне дослідження, а поки необхідно вказати, що представлені генералізовані типи творчих здібностей людини можуть диференціюватися та генералізуватися відповідно до нових рівнів їх пізнання або вивчення, а також синтезуватися в утворення вищого рівня відповідно до висвітлення якісно нових рівнів існування, буття, творчого діяння людини, яка ніколи не зупиняється у пошуках можливостей втілити свій творчий геній.

Етапи творчого процесу у зв'язку з життєвим шляхом людини.

В.Вундт указував, що існують основні закони психічного буття, за якими відбуваються розвиток, становлення та розгортання всіх явищ психічного: від найпростіших до найскладніших за змістом та формами виявлення. Ці основні закони поділяються на два класи: психологічні закони відношень, які виявляються в процесах, що лежать в основі виникнення та безпосередньої взаємодії психічних утворень, та психологічні закони розвитку, які є похідними від попередніх, оскільки характеризують складні зв'язки і дії всередині самого психічного, а також виявляють дії психологічних законів відношень у сукупностях більш широких рядів психологічних явищ та фактів.

Можна розрізнити три психологічних закони відношень. Перший — це закон психічних рівнодіючих, за яким кожне психічне утворення складається з більш простих, елементарних утворень, які є самостійними, рівними за цілісністю та завершеністю і саме цим зумовлюють можливість появи нового складного утворення. Закон психічних рівнодіючих вказує на принцип творчого синтезу, основний зміст якого постає у положеннях: 1) на відміну від законів фізичної причинності у сфері духу та сфері психічних процесів має місце "психічне визначення величини" певного цілого, яке застосовується у зіставленні психічних складових з їхніми рівнодіючими і має своїм предметом суб'єктивні цінності та цілі; 2) якщо фізичний вимір допускає градацію тільки кількісних відношень вимірюваних явищ, то психічний вимір завжди має своїм предметом якісно цінні величини, які можуть мати різні ступені щодо природи своїх якостей; отже, має місце вимірювання величини психічної енергії як здатності створювати якісно різноманітні цінності; 3) приріст психічної енергії становить зворотну сторону фізичної постійності цілого, а безперервність фізичних процесів живого має протилежний психологічний корелят — факт зникнення психічних цінностей, даний в дії, досвіді.

Другим із психологічних законів відношень є закон психічного взаємовідношення, котрий хоча й слугує доповненням першого, проте стосується не того відношення, в якому перебувають елементи психічного утворення до вираженої в ньому загальної цінності нового змісту, а того відношення, в якому ці окремі елементи перебувають стосовно одне одного. Як закон психічних рівнодіючих має силу для синтетичних процесів свідомості і психічного взагалі, так закон взаємовідношення — для аналітичних процесів. Будь-який розподіл змісту (свідомості чи інших явищ психічного) на окремі елементи є процес, акт співвідносного аналізу; таким чином, змістом даного закону є принцип, згідно з яким будь-який окремий психічний зміст отримує своє значення за тим відношенням, в якому він перебуває щодо інших психологічних змістів, психологічних цілих.

Третім законом є закон психічного контрасту, який у свою чергу доповнює попередній, оскільки має своїм предметом відношення психічних змістів один до одного. Цей закон спирається на основну умову психічного розвитку — умову розмежування безпосереднього змісту досвіду на об'єктивне і суб'єктивне. Суб'єктивний зміст досвіду, взятий як сукупність, поділяється на протилежності, які, чергуючись одна з одною, взаємодіють за принципом контрастного підсилення. Дія цього закону особливо пов'язана з часовими характеристиками перебігу психічних процесів, утворення психічних з'єднань тощо: будь-який суб'єктивний стан потребує певного часу, щоб розвинутись, проте, досягши максимальної точки в своєму розвитку, він має бути завершеним (або перетвореним в інший стан), оскільки при перебільшенні часу існування його здатність викликати контраст послаблюється. Тобто існує певна середня міра часу та швидкості розгортання психічного змісту, яка є найбільш сприятливою для Його подальшої спонукальної сили.

Поряд із трьома законами відношень існує три психологічних закони розвитку. Перший з них — закон духовного зростання. Суть цього закону розкривається за умови припущення безперервності процесів формування психологічного змісту і полягає в постулюванні постійного набування нових якостей, нового змісту, нових характеристик існування психічного в процесі руху, перебування у співвідношенні з іншими явищами як психічної, так і фізичної природи.

Другий психологічний закон розвитку — закон гетерогонії цілей — полягає в постулюванні принципу розвитку: внаслідок низки послідовних творчих синтезів відбуваються видозміни у взаємних відношеннях між окремими елементами психічних утворень, що спричиняє певний саморух, рух ізсередини того чи іншого психічного утворення. При цьому також відбувається синтез змісту певного утворення з іншим змістом, який раніше не був залучений до даного утворення. В процесі синтезу можливими стають не лише зміни співвідношень елементів у наявному утворенні, а й формування нових утворень. Тому цей закон ще називають законом постійно наростаючих змін співвідношень, в основі яких — уявлення цілі, що має бути досягнута в багаторазових актах творчого синтезу. Зіставлення дій та уявлених цілей дає можливість стверджувати закономірність розростання таких цілей за рахунок того, що кожна окрема дія дає серію своєрідних побічних ефектів, зумовлених наявністю певних ситуативних та мотиваційних компонентів діяння, а це, в свою чергу, спричиняє появу нових цілей — інших за порядком, похідних. Так реалізується закон гетерогонії цілей по відношенню до змісту психічного, що постійно перебуває в русі, інтенції змінювання, набуванні нових якостей. Особливо яскраво він виявляє свій зміст в етичній сфері психічного.

Третій психологічний закон розвитку — закон розвитку протилежностей, що відбувається у напрямі від однієї протилежності до іншої. Цей закон тісно пов'язаний із законом підсилення за контрастом: ідеться про здатність психологічних утворень (властивостей, почуттів, спонук тощо), котрі мають певну вихідну, як правило, незначну, інтенсивність, поступово підсилюватися за контрастом з тими утвореннями, які домінували впродовж попереднього проміжку часу. Ці вихідні утворення контрастують з похідними переважно за якістю. В свою чергу похідні утворення спрямовані на набуття домінантних ознак на певний проміжок часу, довший чи коротший, — до наступного акту творчого синтезу за контрастом. Таке чергування змістів психічного може багаторазово повторюватися, результуюча ж залежатиме від того, як виявлятимуться в цьому процесі закон духовного зростання та закон гетерогонії цілей.

Однією з ілюстрацій дії закону розвитку протилежностей може бути вікова диференціація розвитку та виявлення певних психічних функцій індивіда. Так, досить суттєво відрізняються вікові характеристики темпераментальних ознак поведінки людини: легка сангвінічна збуджуваність дитинства переходить у той умонастрій юності, коли враження повільніше опрацьовуються, але засвоюються зі значно більшою енергією, що нерідко супроводжується дещо меланхолійними поведінковими реакціями; це останнє поступається періодові змужніння, коли людина зі зрілим характером, сповнена діяльної сили, буває схильною до дещо поспішних рішень та вчинків, а у літньому віці виявляє схильність до споглядального, спокійного та розміреного діяння. Проте найбільш виразно та яскраво закон розвитку протилежностей виявляє себе в "історичній сфері" життєдіяльності людини і суспільства.

Представлені закони психічного буття перебувають у змістових та формально-логічних зв'язках між собою, а їхня багаторівнева діалектика дає змогу простежити закономірності розгортання сутності психічних явищ (як елементарних, простих, так і складних, синтезованих, генералізованих за змістом). Відповідно до цих законів можна розглянути етапи творчого процесу в змістовому та часовому просторі життя людини.

У творчому процесі життєдіяльності людини певним чином поєднані сутнісні складові її буття, розгортання яких відбувається не хаотично або стихійно, а за певною логікою. Доцільно розглядати такі складові життєтворчості людини: 1) спосіб, або форма, життє-діяння; 2) досвід життєдіяння та 3) продукт, результат життєдіяння. Кожне з цих явищ має складну природу, в них за системою психічних законів відношень певним чином поєднані психічні утворення різної природи та змісту: від біологічних, психофізіологічних та нейропси-хологічних до онтологічних, екзистенціальних, феноменологічних тощо. Кожне з цих явищ має індивідуально-неповторний зміст, в якому відображені за принципом творчого синтезу всі здобутки індивідуальної сутності на шляху до виявлення, ствердження, здійснення себе.

Ці явища несуть у собі як культурно-історичний зміст, відображений в культурі та цивілізації людства і сприйнятий певною мірою окремою людиною в процесі онтогенезу та саморозвитку, так і індивідуально-психологічний, набутий особистістю в процесі об'єктивації власного "Я". Так, в індивідуальному бутті людини досить тривалим є етап ви будови способу життєдіяння, впродовж якого людина засвоює надбані людством засоби діяння у світі — пізнавальні та перетворювальні, а також конструює у повсякденній життєвій практиці власний, індивідуально-неповторний засіб діяння. Буттю людини властивий також етап конструювання досвіду життство-рення, впродовж якого окремі способи діяння поєднуються в єдиний та цілісний спосіб — багатомірну систему навичок, умінь, стилів пізнавального, перетворювального та власне конструктивного діяння у світі. Етап продуктивної життєтворчості настає в житті людини, яка оволоділа власною культурнотворчою силою і стає здатною свідомо, поступально та цілеспрямовано реалізовувати її.

Описані етапи життєтворення людини в реальному буттєвому процесі не постають у певній закономірній послідовності: отже, не можна говорити, що один етап передує іншому, а той настає після цього. Існує своєрідна "спіральна залежність" у розгортанні цих етапів: вони сутнісно відрізняються один від одного, проте їх часові та просторові характеристики можуть збігатися, вони певною мірою можуть "накладатися" в окремі періоди життя людини, підсилюючи ефективність один одного, а в інші періоди її життя — перебувати в антагоністичних відносинах тощо. Сутнісна спільність або протилежність цих етапів у певний проміжок життєвого часу особистості якраз і можуть свідчити про особливості індивідуального пересування даної особистості по шляху оволодіння власною життєтворчою силою, здатністю бути творчим суб'єктом.

Поряд із цим у життєтворчості кожної людини завжди має бути етап учнівства, коли переважають репродуктивні засоби діяння у світі, коли людина поступово засвоює певні навички предметно-маніпулятивного діяння, соціальної поведінки, професійного перетворення явищ світу, "мудрого осягнення" сутнісних складових власного життя тощо. При цьому засвоюється культурно-історичний, суспільно цінний та індивідуально-необхідний досвід діяння людини у світі, відображений у здобутках культури людства, історичного покоління, до якого належить дана людина, та в здобутках її роду.

З приходом особистісної зрілості в певній сфері діяння починається етап майстерності, коли людина здатна не тільки творчо відтворити набутий досвід, а й самостійно створювати нове, збагачуючи ним існуючий об'єктивний досвід — національно-етнічний, суспільно-родовий тощо. Людина вже здатна до власне творчої діяльності, продуктивного виявлення своєї зрілості. На цьому етапі поступово приходить і певною мірою засвоюється людиною здатність бути наставником, учителем, майстром, але це вже особливий дар, особлива форма діяння у світі, яку можна кваліфікувати як спеціальну форму буттєвого призначення людини.

Щодо етапів учнівства та майстерності, то також не можна говорити про їхню закономірну послідовність. Життя людини розгортається одночасно в декількох змістових напрямах: отже, продовжуючи учнівство в одній сфері, людина може бути здатною майстерно життєдіяти в іншій; тоді як, досягаючи достеменної майстерності в реалізації певної справи, вона тільки розпочинає етап учнівства в іншому діянні. Отже, поєднання об'єктивних та суб'єктивних закономірностей розгортання життєтворчості людини завжди індивідуально-специфічне, неповторне, як є неповторним її буттєвий дар, життєвий талант.

Релігійна та філософська творчість.

Філогенетично та історично склалося, що людина виробила певні узагальнені засоби передстояння світові, взаємодії зі світом, в яких відобразився накопичений людством досвід пізнання та перетворення світу. Цей досвід відображений у культурно-історичній та суспільній свідомості людства, він постійно вдосконалюється, ієрархізується, доповнюється та розвивається, виявляючись в основних засобах діяння людини — пізнавального та перетворювального. В процесі індивідуальної життєдіяльності історично та суспільно усвідомлений досвід засвоюється людиною, стає надбанням її свідомості. Таким чином, в індивідуальному досвіді закріплюються й певним чином відображаються загальнолюдські засоби взаємодії зі світом, щоб на шляху онтогенетичного розвитку особистості індивідуалізуватися та необхідною мірою диференціюватися. В суспільній свідомості ж відносно усталеними та узагальненими залишаються основні суспільні форми життєдіяння та життєтворення людини, до яких відносять релігійну, філософську, наукову, художню та власне практичну форми її суттєвої активності.

В основі релігійної творчості людини лежить така суттєва характеристика її життєдіяння, як здатність до міфічного, або міфологічного, мислення. В.Вундт стверджував, що виникнення міфологічного мислення зумовлюється такими властивостями людської природи, які ніколи не вичерпуються цілком у людській свідомості. Ці властивості можуть видозмінюватися, залежати від умов їх виявлення, проте вони не можуть викорінитись, оскільки є сугнісними для життєдіяння людини. Йдеться про властивості людини знаходити в довколишньому світі нові непізнані явища, надавати їм статусу над'явищ, надсил, пояснювати реальність їх впливів на життя людей як надвпливів, а отже — вибудовувати своєрідні засоби протистояти негативному впливові з їхнього боку та викликати "поблажливе ставлення" непідвладних сил. З розвитком людської культури та цивілізації відбувається зміна предмета міфологізації: якщо первісна людина намагалася запобігти "немилості" певних природних сил, то сучасна людина поклоняється іншим "богам", яких у сьогоднішній світовій культурі стільки, скільки існує світопояснень, світосприй-мань, світоставлень та світоглядів.

Основною функцією, від діяльності якої залежать усі міфологічні уявлення, слід вважати своєрідний вид аперцепції, властивий не лише "наївній" свідомості, — уособлювальної аперцепції, спрямованої на персоніфікацію сутності явища, що пізнається. Зміст даного виду аперцепції полягає в тому, що аперциповані предмети цілком визначаються власною природою суб'єкта, який сприймає. Останній не лише знаходить в об'єкті споріднені (функціонально й навіть змістовно) відчуття, афекти, довільні рухи і, більше того, — стани, намагання, інтенції тощо. Залежно, від власного психологічного стану суб'єкт схильний пояснювати та тлумачити сприйняті явища, а також їх можливе ставлення до себе, до свого власного існування. Отже, предметові пізнання надаються якості особи, аналоги зовнішніх та внутрішніх властивостей існування самого суб'єкта пізнання. Наприклад, первісна людина може надавати камінню, рослинам, окремим знаряддям праці внутрішні відчуття, почуття та функції, що випливають із них, але безпосередні зовнішні дії вона передбачає лише в об'єктів, що рухаються, переміщуються: зірок, хмар, вітрів тощо. Аперцептивна діяльність свідомості супроводжується певними асоціативними асиміляціями, які можуть викликати певні ейдетичні образи, ілюзії сприймання тощо.

Міфічна, або уособлювальна, аперцепція — це не якась елементарна, спрощена форма аперцептивної діяльності людської свідомості. Це цілком природна форма, пізнавально-орієнтуючого діяння людини у навколишньому середовищі. Дитина на певних етапах онтогенетичного розвитку яскраво виявляє ознаки даного типу аперцептивної діяльності: вони існують почасти в діяльності уяви та іграх, почасти в тому, що сильні афекти, особливо боязнь та страх, без зусиль викликають у дитини ілюзії уявлень з відповідним чуттєвим та почуттєвим тоном. Але ці вияви "свідомості, що творить міф" у дитини поступово помірнішають і досить скоро пригнічуються впливами середовища та виховання. Проте іноді сфера міфотворчості залишається для людини однією з найактуальніших та найпродуктивніших протягом усього життя.

У первісної людини з її примітивною культурою (хоча останнє визначення складно вважати доречним, коли йдеться про особливий тип культу — "жити відчуттями", на сьогодні майже втрачений,

— з безумовними ознаками витонченості відчуттів, цілісності світосприймання тощо) спонукальними силами до міфотворчого діяння була насичена вся сфера її природного існування. Саме середовище вводить в індивідуальну свідомість первісної людини величезну кількість міфологічних уявлень. Ці уявлення, що виникають в окремих індивідуумів, поступово закріплюються певною суспільною групою, відображаються певним чином у мові, а потім передаються від покоління до покоління, видозмінюючись відповідно до нових природних та культурних умов.

Напрямок, в якому відбуваються ці видозміни, визначається, як правило, тим, що характер міфологічної аперцепції залежить головним чином від "стану духу в даний час" (В.Вундт). Історія розвитку міфологічних уявлень свідчить, що найбільш ранні творіння міфічної думки торкаються, з одного боку, власної участі людини в найближчому майбутньому, а з іншого — визначаються тими афективними переживаннями та станами, які викликаються спостереженнями індивіда за життям подібних собі: фактами народження та смерті, згадками про близьких, образами сновидінь тощо. Саме в цих переживаннях міститься джерело однієї з форм міфотворення

— анімізму. Сутність його полягає в продукуванні людиною уявлень про те, що духи померлих відіграють рокову роль в існуванні живих, здатні втручатися в хід подій, приносити щастя або нещастя тощо. Інша форма міфотворення — фетишизм, за яким уявлення про силу року переносяться на різноманітні предмети, що оточують людину: рослини, каміння, тварин, предмети мистецтва, які привертають увагу своїми властивостями або завдяки випадковим зовнішнім обставинам. Явища анімізму та фетишизму є найстійкішими створіннями міфічної аперцепції і виявляються не лише у фрагментарних, ситуативних світовідчуттях людини, а й у більш-менш стійких формах забобонів (наприклад, віра у привидів, у чародійства, в амулети тощо).

В культурі людства уявлення про надзвичайні сили знайшли своє відображення у складанні міфів — певних цілісних художніх творів спочатку народної поезії, потім писемної словесності. В. Вундт стверджує, що саме літературна форма міфотворчості поклала початок таким формам виявлення суспільної свідомості, як релігія та наука (а саме філософія). Основний зміст міфотворчості відображений також у певних формах соціального діяння людини — обрядах, звичаях, ритуалах, традиціях тощо.

В особистому житті індивіда завжди присутні ті чи інші елементи міфотворення. Система індивідуальних смислів та значень зрілої особистості віддзеркалює певні спрямування, орієнтації, настанови особистості у вибудові своїх стосунків зі світом. Провідною складовою цієї системи є, безумовно, емоційно-афективне забарвлення свідомо встановлюваних особистістю зв'язків із певними елементами довколишнього середовища: предметами (такими, що приносять задоволення, викликають приємні почуття, надихають, прикрашають оточення та ін.), іншими людьми та соціальними групами (такими, що викликають симпатію, почуття прихильності, дають підтримку в скрутних ситуаціях та ін.). У житті кожної людини є стосунки, яким вона надає особливого значення, які викликають у неї особливі почуття; людина схильна обожнювати предмети своїх особливих відношень, і це привносить в її життя певну поетичність, дарує натхнення, а в моменти кризи навіть може слугувати опорою для її подолання і "розширення простору життя" у посткризовий період.

Духовне життєдіяння людини пов'язане з особливою і, мабуть, найвищою за рівнем відтворення в ній індивідуальної сутності "Я" сферою релігійної творчості духовних основ власного життя. В психологічному розумінні однією з підвалин системи смислів та значень зрілої особистості, її світогляду в цілому є своєрідна еталонна модель життєдіяння, в якій синтетично та генералізовано відображені ідеї, ідеали, очікування, вірування, сподівання даної особистості щодо сутності людського існування як такого, сутності власного життя, покликання та призначення тощо. В процесі виховання чи само-настановлення людина може обрати для себе взірцем життєдіяння певну релігію, релігійно-духовну систему, певний загальноприйнятий духовно-релігійний еталон, за яким вона скеровує власне життя, знаходить відповіді на свої смисложиттєві питання, який слугує їй взірцем у здійсненні вчинків та дій. Іноді людина вибудовує власну релігію, створює "свого Бога" або пристає до певної церковної конфесії — приймає науку християнства, ісламу, буддизму чи інших релігійних течій. Проте завжди, відшукуючи опори власного буття, людина засвоює культурно-історичний та вибудовує власний досвід духовного творення, адже вона є істотою духовною — це одна з найсуттєвіших ознак людського способу існування як такого.

Як уже вказувалося, міфологічна творчість поклала початок і іншим формам життєтворення — філософії та науці в цілому. Філософська творчість людини постає в її постійній спрямованості до осягнення сутності речей, явищ, подій, з якими вона реально чи феноменологічно взаємодіє, за якими спостерігає, післядію яких відчуває. Звичайним для людини є прагнення зрозуміти закономірності існування світу, розгортання певних подій, навчитися передбачати хід подій, керувати ним. Адже напевне мають бути якісь загальні закони, котрі можна відкрити і навчитися застосовувати. Відтак філософську творчість слід розглядати не лише як сферу професійно спрямованого діяння, а й як природну складову життєтворчості людини в цілому. Звичайно, кожному індивідові в реальності його життя лише тією чи іншою мірою властива здатність до філософствування, проте елементи цієї форми життєтворення притаманні кожному. "Філософія, — пише П.ЛЛавров, — є щось настільки повсякденне, настільки невіддільне від нашого єства, що ми філософствуємо не навчаючись, при кожному сказаному слові, при кожній усвідомленій дії, філософствуємо добре чи погано, але постійно та нестримно".

Здатність до філософствування складає основу для вибудови людського значення та смислу явищ та подій. Людина усвідомлює своє життя та свою діяльність настільки, наскільки вносить в це усвідомлення елемент філософії. "Вимога свідомої філософії є рівнозначною вимозі розвитку людини". Філософія людини, вплетена в контекст її повсякденного життя, саме і є розумінням усього сутнього і утіленням цього розуміння в художній образ, моральну дію, вчинок, професійний продукт тощо. Філософія в житті людини постає в завершеному процесі ототожнення її думки, способу діяння та звершеної дії, у свідомо вибудованому способі діяння та вчинювання. Зріла особистість стає здатною стверджувати "власну філософію життя" або "філософію власного життя", в якій на основі набутого досвіду відображені свідомі настанови щодо власних цілей існування, сенсу певних дій та вчинків, життєвих завдань та ін. Отже, філософствування властиве кожній особистості, проте не кожна особистість "покликана бути філософом", не кожна має здатність до перетворення світу засобами філософії — "науки всіх наук".

Отже, присутність філософії у повсякденному житті індивіда має певні межі, адже Йдеться про філософію як форму творення духовної культури людства.

У VII та VI ст. до н. е. давньогрецька культурна традиція формувала нову установку індивіда відносно довколишнього світу. Наслідком цього стало утворення сутнісно нової духовної структури, що дуже швидко розвинулася в систематично довершене культурне утворення під назвою філософії. У первинному тлумаченні ця назва означає не просто любов до мудрості, а універсальну науку, науку про світове ціле, про всеохоплюючу єдність всього сутнього. Дуже швидко інтерес до цілого і, як наслідок, до питання про всеєдиний розвиток буття став розподілятися відповідно до його всезагальних форм та сфер. Таким чином філософія розгалужувалася на численні спеціальні науки, залишаючись першоосновою всіх наук.

Філософія — це ціла сфера культурно-історичних утворень, в якій надбання індивідуальної свідомості тісно сплелися з узагальненим досвідом свідомості суспільної.

Ідеї та смислові структури, що містять в собі "інтенціональні безконечності" (Е.Гуссерль), являють собою дещо нове, сутнісно інше, ніж реальні речі, які, перебуваючи у полі досвіду, не стають значущими для людини як особистості, доки не будуть осягнуті нею як цінності свого існування. Створивши концепцію ідеї, людина стає "новою людиною", відкритою сутності речей, з якими взаємодіє. Духовне буття людини стає на шлях постійного оновлення.

Міфорелігійна установка людини відносно оточуючого світу є насамперед практичною установкою. Згідно з нею світ тематизується людиною як цілісність, а саме тематизується практично. Тут під "світом" бачиться природний, конкретно-традиційно (відповідно до досвіду нації, народності, іншого суспільного утворення) уявлюваний світ, світ міфічної аперцепції. Міфорелігійне уявлення про світ заздалегідь поєднує людей та тварин, долюдські та дотваринні істоти, а також надлюдські явища. Людина вважає, таким чином, що весь світ керується міфічними силами, і від їхнього способу діяння залежить (прямо чи опосередковано) її доля. Отже, універсально міфічне бачення світу збуджується практикою, тому зміст його — практично опосередкований. У міфопрактичному спогляданні та пізнанні світу можуть іноді виступати, уявлення про фактичний світ, яким він постає для наукового дослідного знання, і такі уявлення можуть використовуватись наукою. Проте у своїх смислових зв'язках вони залишаються міфопрактичними.

На відміну від міфорелігійної установки теоретична установка є безпосереднім початком філософії. "Людину охоплює жага до споглядання та пізнання світу, вільна від безпосередніх практичних інтересів, і у замкненому колі пізнавальних дій і присвяченого їй часу переслідується та твориться не що інше, як чиста теорія, — наголошує Е.Гуссерль. — Іншими словами, людина стає незаці-кавленим (практично, безпосередньо) спостерігачем, що споглядає світ, вона перетворюється на філософа; або, скоріше, ЇЇ життя мотивується новими, саме за цією установкою можливими цілями і методами мислення, і кінець кінцем виникає філософія — і сама людина стає філософом" Унаслідок формуються відмінні уявлення про дійсний та уявлюваний світ, постає нове питання про істину — не пов'язану з традицією реальної повсякденності, загально-значущу, тотожну для всіх, про істину як таку.

В людському суспільстві філософія поширюється як "дослідження" та як "освіта" і, відповідно, здійснює подвійний духовний вплив на його розвиток. По-перше, вона сприймається як певна пізнавальна позиція, що засвоюється людиною в процесі освіти та життєдіяння і постає як пошукова, пізнавально-орієнтуюча та пізнавально-пояснююча форма повсякденного філософствування. Так, "філософській людині" властиві універсальність критичної позиції, здатність до самостійного нормотворення власного життя, до усвідомленого ціннісного діяння тощо. По-друге, для певного кола індивідуумів філософія постає як життєве покликання. Для цих людей ідея істини стає основою професійного творення філософського життя, філософії як нової форми культури. "Теоретична установка філософа передбачає також, що він з самого початку твердо вирішує зробити своє майбутнє життя універсальним життям, смисл і завдання якого — теорія, безконечна надбудова теоретичного пізнання" (Е.Гуссерль).

В цілому філософія, відрізняючись від інших форм творчої діяльності людського духу — наукової творчості, мистецької діяльності та ін., "надихає їх життям", надає їм власне людського змісту, осмислює їх для самої людини. Без філософії "наука — збірка фактів, мистецтво — справа техніки, життя — механізм. Філософствувати — це розвивати в собі людину як єдину цілісну істоту" (ПЛ Лавров), як "безпосереднє само-буття" (СЛ.Франк), як достеменну духовність "Я".

Наукова, художня, практична творчість.

Міфічна творчість дала початок і науковій творчості людини. В ній своєрідним чином поєднані елементи й релігійної, й філософської творчості: будь-яка народна релігія вже була первісною наукою, адже вона певною мірою узагальнювала знання людини про рушійні сили світотворення та подавала їх у вигляді відносно завершених знань, відображених у міфах, легендах, притчах тощо. В той же час філософська діяльність "вибудовує" науку, без неї наука залишалася б сумою окремих даних та фактів, не осмислених, не узагальнених, не висвітлених у їхніх закономірних зв'язках.

Питання науки є такими ж прадавніми, як сама людська думка. Метеорологічні та астрономічні явища, загадки рослинного та тваринного світу, моральні проблеми завжди стояли перед людиною з моменту формування людського способу існування як такого. Запитання "чому?", "звідки?", "навіщо?" ставила людина стародавніх часів, їх проголошує маленька дитина, тільки-но навчившись говорити, цими ж запитаннями задаються вчені у наукових пошуках.

Поступово накопичуються окремі факти, підсумовується та узагальнюється досвід розуміння та пояснення цих фактів (як окремих, так і їхніх сукупностей). Проте цього ще не досить для того, щоб зуміти відрізнити випадкове і ймовірне, стихійне та закономірне у змісті та логіці виявлення цих фактів. У діянні невідомої особистості, яка вперше створила якусь "подробицю" стародавнього міфу, як і в діянні вченого, що формулює закон збереження сил у природі, виявляється одна і та ж спонука — намагання найбільш повно й достовірно відповісти на певні питання науки та життя. А діяльність, що відповідає реалізації цієї спонуки, — це й є певного рівня наукова творчість.

Творчість народжує форми, єдність у різноманітті, цілісність із розподіленості. При значному числі фактів вона, по-перше, із тотожних фактів створює загальний факт, потім з однорідних фактів створює закон, близькі факти пов'язує гіпотезою. Групи фактів, поєднаних у закони та зближених гіпотезами, вона підпорядковує певній залежності, послідовності за простотою та складністю явищ і гіпотез. Усе це складає систематичне ціле — науку. Зрештою, науки також групуються в одне енциклопедичне ціле за допомогою систематики наук. Це є найпростішим та найбільш правомірним виявленням творчості в науці — науковою побудовою.

ПЛЛавров стверджує, що наукова творчість у цілому і як надбання культурно-історичного діяння людини виступає в трьох основних культурно-історичних формах: 1) як народні вірування, що поступово переходять в естетичні релігійні ідеали; 2) як метафізичний міф — серединна форма гіпотетичних узагальнень, створених з певною мірою абстрагування від безпосередньо практичної взаємодії зі світом; 3) як наукова побудова, що переходить свідомо від фактів до ймовірного закону, до найпростішої гіпотези, до зрозумілої систематики.

Сучасній формі науки передувала так звана протонаука. Про-тонаукове знання виникає, існує та розвивається тільки в контексті практичної діяльності людини як її ідеальний план, як умова, як засіб її виконання. Звичайно, для поступової вибудови протонау-кового знання необхідна певна мислительна діяльність, але вона має ситуативно-практичний характер, це мислення й роздуми не стільки про світ, скільки у світі.

Пізнавальні норми протонауки ранніх цивілізацій поступово починають виділятися з контексту реального життя й набувають відносно самостійне існування у вигляді об'єктивованих ідеалізованих моделей або прототипів реальних об'єктів та їхніх відносин, утілених в особливих знаково-символьних формах. Ці пізнавальні норми, засоби створення ідеалізованих пояснювальних моделей і самі моделі поступово стають предметом спеціальної соціальної діяльності.

Таким чином у розвитку культури настає етап, коли стає необхідним та можливим фіксувати накопичений пізнавальний досвід у формі писемності, організовувати спеціальне навчання знанню, виділяти людей, для яких робота з накопиченим пізнавальним досвідом та його розвитком стає спеціальним професійним заняттям. Цього етапу досягли всі стародавні цивілізації, в яких сформувалася державність, виникла писемність, відбулося розокремлення матеріального і духовного виробництва. Саме за цих умов виникає наука.

Теоретична свідомість, що виникла в Стародавній Греції, "сформувала норми пошуку істини як результату напруженої роботи свідомості, яка не може спиратись на авторитет, традицію, релігійне одкровення, але передбачає кооперацію людей, що вільно дискутують, — зазначає В.С.Швирьов. — Істина не є даною, не засвоюється як щось готове, не відкривається богонатхненному пророкові, вона виробляється, випрацьовується людьми шляхом вільної дискусії, в процесі зіткнення рівноправних суджень. Проте саме це вільне дискутуюче мислення потребує певних норм, культурних навичок... певної соціокультурної дисципліни". Інакше кажучи, постає спеціальна проблема здійснення цієї діяльності за визначеними нормами, що передбачають наявність певного її ідеального рефлексивного образу. Таким чином, рефлексія не лише супроводжує наукове пізнання, вона є необхідною умовою та необхідним елементом дослідницької діяльності.

Спочатку пізнавальна культура Стародавньої Греції відкриває для свідомості смисл одного з найвеличніших засобів будь-якого наукового пізнання — смисл понять. В усьому своєму значенні поняття було вщкрите Сократом. В Індії теж виявляються начатки логіки, подібні до логіки Арістотеля. Але ніде, окрім Греції, не було усвідомлене в той час значення цього відкриття. Вперше в руках людини з'явився засіб, за допомогою якого можна було створити своєрідну "логічну пастку", "логічний лабіринт": людина або мала визнати, що вона нічого не знає, або сприйняти якусь істину як вічну, або ж віднайти спосіб "сконструювати", "винайти" правильне поняття прекрасного, доброго, душі, відваги, істинного буття тощо. Це незвичне переживання відкрилося учням Сократа. Логічним наслідком цього переживання та усвідомлення його значення стала впевненість у тому, що "можна навчитися самому і навчити інших, як належить людині вчиняти у житті".

Поряд із цим відкриттям еллінського духу з'явився другий великий інструмент наукового пізнання, витвір епохи Ренесансу — раціональний експеримент як засіб пізнання, що може надійно контролюватися. Без цього засобу була б неможливою сучасна емпірична наука. Експериментували, щоправда, і раніше: в галузі фізіології експеримент існував, наприклад, в Індії, в аскетичній техніці йогів; у Стародавній Греції був експеримент математичний, пов'язаний з військовою технікою, а в середні віки експеримент застосовувався в гірничій справі. Але зведення експерименту в статус принципу дослідження як такого — заслуга Ренесансу.

Німецькою класичною філософією був віднайдений принцип досвіду, за яким, власне, і відбувається винайдення людиною нових інтенцій до розвитку власного знання та безпосереднє збагачення індивідуальної і всезагальної культури новим знанням, новими засобами діяння, відображеними в новому досвіді. Гегель указував, що досвід — це те, що "свідомість несе у собі самій". Розвиток свідомості приводить до розвитку досвіду, а отже — до його збагачення, піднесення на якісно новий рівень. Свідомість здійснює "поворот", пізнаваючи в іншому, чужому, себе саму. Чи відбувається реалізація досвіду шляхом "розгортання себе" у багатоманітність змістовних одиниць, або шляхом створення дедалі нових образів духу, необхідність яких пізнається філософською наукою, — у кожному випадку відбувається поворот свідомості, зрушення досвіду, яке здійснюється самою ж свідомістю. Принцип рефлексії тут постає у новому значенні — не тільки механізмом наукової творчості, а й її сутнісною ознакою та рушійною силою.

Наукова форма творчості постає як специфічна, своєрідна форма пізнавально-перетворюючого діяння людини у світі. Окремі елементи теоретичної свідомості властиві будь-якій людині в її повсякденному житті: багато хто виявляє схильність до "теоретизації" тих чи інших явищ, закономірностей тощо. Проте наука як покликання та професія відкривається не кожному. М.Вебер, характеризуючи стан сучасної науки і своєрідні особливості особистості в науці, вказував, що сучасна наука розвивається в умовах суворої спеціалізації (і у сфері предметного визначення, і у сфері методичного забезпечення). Тільки за цих умов можливий її подальший розвиток, а людині, яка працює в ній тільки завдяки суворій спеціалізації, "дано, можливо, один-однісінький раз у житті відчути в усій повноті, що їй вдалося щось таке, що залишиться надовго".

Професійне заняття наукою, пише М.Вебер, неможливе без повного зосередження на предметі своєї діяльності, без захоплення або навіть жаги до науки: "без цього дивного захвату, що викликає посмішку в усякої сторонньої людини, без щ'єї пристрасті, без впевненості у тому, що мали пройти віки, тисячоліття, перш ніж з'явився ти, і інші тисячоліття мовчки чекають, чи вдасться тобі ця здогадка, — без цього людина не має покликання до науки, і нехай вона займається чимось іншим. Оскільки для людини не має ніякої ціни те, що вона не може робити з пристрастю".

Звичайно, пристрасть не зумовлює ще позитивного результату в науковій роботі, хоча вона є передумовою натхнення. Чи не найперше необхідним є дар до занять наукою, певною наукою, певною формою наукової творчості тощо.

У поєднанні спрямувань об'єктивного і суб'єктивного характеру,, у зрушенні та примноженні всезагал ьного та індивідуального досвіду наукового узагальнення явищ світу, а також у застосуванні цього досвіду в повсякденному житті людини і суспільства в цілому — і постає смисл науки як такої.

"Три галузі людської культури — наука, мистецтво й життя — знаходять єдність тільки в особистості, яка прилучає їх до своєї єдності", — писав М.М.Бахтін. Ці галузі людської культури мають

єдиний корінь, проте постають різними формами відображення уявлень людини про світ та про себе. Арістотель так пояснював виникнення здатності людини створювати мислительні та художні образи світу: від чуттєвого сприйняття, від накопичення його свідчень виникає здатність людини запам'ятовувати. Із спогаду про одне й те ж, який часто повторюється, виникає досвід, бо багато спогадів складають певний досвід. А в досвіді, тобто в загальному, що зберігається в душі, в тому, що попри свою множинність міститься як тотожне в усіх речах, беруть свій початок наука і мистецтво. Мистецтво — якщо йдеться про творення речей та образів, наука — якщо йдеться про дослідження буття. Отже, ці здібності не існують окремо, і виникають вони не з інших здібностей, більш відомих, а з чуттєвого сприйняття. Багатоманіття відчуттів та побудованих уявлень ніби спонукає людину віднайти засоби зобразити, відобразити те, що вона відчуває, уявляє, розуміє тощо.

Надалі, стверджує Арістотель, відбувається спеціалізація не тільки способів і форм взаємодії людини зі світом; відбувається спеціалізація досвіду у двох його змістових ознаках: досвіду сприймати і досвіду відтворювати. Так, наука й мистецтво виникають унаслідок накопичення людиною досвіду; проте можна говорити про практичний досвід, який є не менш важливим, ніж мистецький чи науковий. Але кожна з цих форм досвіду має специфічні особливості, пов'язані з тим, що передусім узагальнює та чи інша форма: засоби практичного перетворення світу чи наукового узагальнення знання, чи мистецького зображення сприйнятого.

Витоки мистецької, або художньої, творчості людини містяться, безумовно, в міфологічній та первинно-релігійній творчості. Людина була впевнена у безпосередній дійовості створених нею зображень, її співів і танців, що спершу мали ритуальне призначення. Дійовість створених образів (у наскельному малюнку, у співі, у танцювальних рухах) сприймалася людиною як щось самоочевидне. Прадавня людина була впевнена в тому, що "проткнути зображення бізона реальною або намальованою стрілою — означає забезпечити успішне полювання, а виконати войовничий танок — означає забезпечити перемогу над ворогами". Хіба можна було піддавати сумнівам реальну, дійову, повсякденну необхідність мистецтва, коли воно було органічно вплетене в практичне життя людей, було невід'ємним від ремесел, що створювали необхідний для існування людей світ предметів, речей, знарядь? Мистецтво тісно було пов'язане з магічними обрядами, завдяки яким люди намагалися впливати на довколишню дійсність. Чи не тому Орфей, якому грецька міфологія надала роль творця музики та віршування, міг своїм співом схиляти віти дерев, рухати каміння й приборкувати диких звірів?

Поступово поряд із реально-практичним визнанням необхідності мистецької творчості, створення художніх образів людиною усвідомлюється власне естетична функція як самої цієї форми діяльності, так і її продуктів. За словами Арістотеля, усе людське життя складається з праці й дозвілля, з війни та миру, а вся діяльність людини скерована почасти на необхідне й корисне, почасти на прекрасне. Поступово диференціюється досвід людини створювати й сприймати прекрасне: спочатку "ми прагнемо того, що здається нам прекрасним, потім найвищою метою прагнення стає те, що справді прекрасне". Так формуються уявлення про ідеал прекрасного, відшукуються засоби його досягнення як у творчості, так і в реальному житті. Культура Стародавньої Греції та Риму створила своєрідний культ прекрасного, вершинним утіленням якого була людина — прекрасна тілом, вміннями, гідністю.

Так людина, накопичуючи відчуття та уявні образи щодо навколишньої дійсності, поступово починає диференціювати їхній зміст іще й за ознакою прекрасного, краси. У стародавні часи вважалося, що Світ, Природа несуть у собі певну гармонію, а людина поступово навчається бачити, споглядати її. Стверджувалось існування природного мистецтва, або мистецтва Природи: "Природа не має ні рук, ні пензля художника для виготовлення живих істот, які були б копією форм. Якщо природа відображає ці істоти, то тільки за допомогою природного мистецтва. Вона подібна до художника, якому достатньо поглянути на свою модель, шоб на полотні з'явилося її зображення" (Плотіп). Мислитель наголошував, що споглядання є первинним принципом тілесного життя людини: споглядання Природи, що "розфарбовує" крильця метелика, споглядання Краси у зовнішньому світі — шлях до пробудження здатності споглядати свій внутрішній світ, природу свого "Я", відшукувати там еталони прекрасного й доброго. Якщо людині властивий дар художника, вона використає певний мистецький засіб, аби висловити, виявити, зобразити побачене, відчуте, уявлене. Арістотель також стверджував: "отже, за допомогою мистецтва постає те, форма чого закладена в душі".

Ціцерон указував, що "мистецтво черпає красу з природи", проте еталон краси — це завжди узагальнене уявлення, "збірний образ", який не досить часто можна зустріти у природі, в реальному житті. Відомою є легенда про те, як у стародавні часи жителі Кротона забажали прикрасити храм богині Гери, яку особливо шанували, й запросили для цього художника Зевксіда, громадянина Гераклеї, який у той час затьмарив славою всіх малярів. Зевксід заявив, що він хоче намалювати портрет Єлени Троянської таким, щоб зображення містило в собі риси неперевершеної жіночої вроди. Зевксід попросив привести до нього най вродливіш их дівчат і вибрав не одну дівчину, а п'ять.На думку Зевксіда, всіх рис, потрібних йому для зображення довершеної краси, немає в одної людини, бо природа не наділила одну особу досконалою вродою. Еталон ніби завжди поруч і в той же час — недосяжний.

В естетиці Стародавньої Греції існувало поняття мімезису, яке відображало основу виділення мистецтва як самостійної форми творчого діяння людини через наслідування, відтворення певних форм зображувальної діяльності та поступову їх спеціалізацію. Епос, трагедія і комедія, дифірамбічна поезія, більша частина флейтової й кіфаричної музики — усе це, стверджував Арістотель, є наслідувальні мистецькі оЬорми. Відрізняються вони одна від одної трьома моментами: засобами, предметом і способом зображення. Так само як одні митці відтворюють предмети за допомогою кольору або форми, а інші — за допомогою голосу, так і в усіх названих видах поетичної творчості відтворення відбувається за допомогою ритму, слова й мелодії, причому користуватися цими засобами можна всіма зразу або кожним окремо.

Оскільки мистецтво грунтується на наслідуванні, воно має пізнавальну функцію, адже у здатності людини до наслідування постає первинне джерело її знань. В той же час мистецтво — не що інше, як здатність творити щось на основі певного, правильного міркування. Будь-яке мистецтво має справу з виникненням і вмілим обдумуванням, аби постало "щось" із речей, які можуть бути або не бути і чиє джерело міститься у творці, а не у витворі. Витвором мистецтва не є те, що виникає з необхідності або відповідно до законів природи; мистецтво ж не є безпосередньою реально-практичною діяльністю, воно є діяльністю творчою, що спрямована велінням духу. Зображення життя в художньому творі, мистецькому образі водночас дає змогу пізнати саму дійсність і сповнює естетичним задоволенням того, хто сприймає цей твір.

Мистецтво не повинне копіювати дійсність, адже тоді воно буде лише "скупим відбитком" (Плотін) того, що представляють нам Природа, Світ. Справжня функція мистецтва є евристичною: витвір мистецтва дає нам можливість прилучитися до вічного, до Ідеї, предметною, речовою реальністю якої постає створене зображення. Достотне творіння має втілювати справжнє "Я" митця, чиї внутрішні зміни продиктовані Вічністю. Митець володіє даром не тільки зображати щось. Спочатку він здатен побачити ознаки образу, що поєднують, концентрують у собі сутність Ідеалу, Еталону, Ідеї тощо. А через утілення побаченого образу художник надає можливість іншим побачити, збагнути те ж саме, що відкрилося йому в кольорі, звуці, ладі, пластичній формі тощо.

Сутнісно труд художника постає символом пошуку ним власного, істинного "Я". Подібно до того, як з неоформленого каменя скульптор намагається отримати форму, що відображає дійсну красу, так душа намагається надати собі духовну форму, відкидаючи все те, що не є нею самою. У процесі творення не тільки вибудовується предметне створіння, при цьому формується, розвивається і виявляється індивідуальна сутність творця — створіння духовне. Мистецьке творення як таке відбувається всередині душі, всередині духовного динамізму художника. Через цю індивідуальну інтимність творіння саме й відбувається духовний поступ людства. Мистецький твір — це опредметнений еталон чи ідеал, втілена душа творця і, звичайно, — ознака інтенції руху, розвитку духовної, творчої культури людства в цілому.

Предметний світ, що оточує людину, в умовах сучасного суспільства цілком і повністю створений нею, ЇЇ генієм, це результат її практичної творчості. Безпосереднє реально-практичне перетвореня явищ світу шляхом прямої предметно-практичної взаємодії з ними і складає суть практичної творчості людини. Як тільки людина почала пристосовуватись до умов середовища, улаштовувати житло, вести побут, вона почала предметно перетворювати середовище свого існування. Перші елементарні знаряддя праці, предмети побуту створювалися відповідно до умов і потреб реального життя людини. З розвитком суспільного способу життя і диференціацією основних форм праці відбувалося вдосконалення існуючих знарядь, винаходилися нові. Сьогоднішній рівень цивілізації має у своєму доробку найсучасніші технології, величезний арсенал технічних засобів. Побут сучасної людини організований відповідно до умов та вимог суспільного життя, а предмети побуту, що оточують людину, відображають здобутий людською культурою рівень їх промислового виробництва.

Проте й сьогодні залишається актуальною і надалі розвивається форма творчого діяння людини, яка поєднує в собі ознаки і практичної, і мистецької творчості. Йдеться про прикладне мистецтво, що створює предмети побуту за законами краси, відповідно до еталонів прекрасного. Майстри прикладного мистецтва виробляють речі не тільки корисні в побуті, а й красиві, шо мають свій стиль і відтворюють певний художній образ, який виражає призначення цих предметів і несе узагальнену інформацію про тип, стиль життя та світобачення не тільки самого творця, але й народу, епохи в цілому. Естетичний вплив предметів прикладного мистецтва людина сприймає повсякчасно, повсякденно. Речі, що оточують людину та слугують певним її цілям, створюють затишок, певним чином організують побутову діяльність особистості, можуть за своєю досконалістю й витонченістю підійматися до вершин мистецтва.

Прикладне мистецтво є національним за своєю суттю, оскільки воно народжується зі звичаїв, обрядів, вірувань народу і безпосередньо наближене до його виробничої діяльності, до його побуту.

У давнину твори прикладного мистецтва — це насамперед предмети розкоші (Єгипет), гарні та зручні речі (Греція), речі, що вирізняються витонченим смаком (Рим). Середньовічний аскетизм наклав свій відбиток на прикладне мистецтво, надавши йому суто конструктивного, раціоналістично-суворого, утилітарного характеру. В більш пізні часи розвитку феодального суспільства для прикладних речей стає характерним поєднання прикраси та конструкції. На виготовлення меблів, пошиття костюмів почали переносити принципи та форми архітектури, в цей час особлива увага надається оздобленню, орнаментуванню вироблених речей. В епоху Відродження важливого значення набуває єдність функції та краси. Речі, створені тієї пори, досьогодні зберігають свою індивідуальну неповторність. Це унікальні твори мистецтва, що передають чарівність таланту і всієї особистості їхнього творця — майстра, художника, ремісника.

Розвиток виробництва в сучасну епоху потребує дедалі більшої стилізації, своєрідного "універсального спрощення" форми предметів, що створюються виробничим шляхом. Проте неможливо відокремити від предметного призначення речі ЇЇ власне естетичну функцію. Тому в промисловості активно і плідно працюють художни-ки-дизайнери, що вибудовують нові форми, лінії та пропорції сьогоднішнього дня.

Практична творчість у цілому спрямована на постійне, повсякденне відтворення власне життя людини. Будь-яка діяльність, що має за мету підтримувати життєдіяльність людини, суспільства, є первинно цінною. Якщо ж вона виконується з привнесенням у її процес і результат творчого натхнення і творчого пошуку, вона може сягати вершин творчого діяння людини, отримувати статус достотної майстерності.

Проблема витоків творчості, як і проблема свободи волі, вказує К.Юнг, є проблема трансцендентна, яку психологія може описувати, але не вирішити. Творча особистість — це теж загадка, яку можна вирішувати за допомогою багатьох засобів, проте до кінця вона ніколи не буде розгаданою. Здатність до творчого діяння є онтологічною, сутнісною ознакою людського способу існування, а отже, поки існуватиме людина, людська цивілізація в цілому, вона буде шукати можливості виявити свою природу і, звичайно, змінюватиме і розвиватиме форми й засоби власного діяння у світі.

Творчість та героїчний ентузіазм.

Героїчне як елемент життєдіяння людини у світі з'являється на ранніх стадіях розвитку людського суспільства. "В міфах та легендах воно вимірювалося масштабом майже непереборних бар'єрів, які створювалися богами або стихією, — зазначає В.А.Ромеиець. — Як тільки людина поставила над собою пантеон богів, вона відразу ж почала смертельну героїчну боротьбу з ними. Щоб ця боротьба була успішною, сама людина, наприклад в шумерській та грецькій міфології, повинна була стати рівною розумом і фізичною силою з богами".

За давньогрецькою міфологічною традицією героями постають казкові, міфічні, надреальні персонажі, які не належать до числа богів, проте могли походити від божественних батьків (Ахілл, Геракл). Вони являли певною мірою завершене уособлення в образі конкретної істоти тієї чи іншої здатності, вміння, що може перед-стояти або протистояти впливам божественної сили. Тому часто герої зображалися як напівбожественні істоти, що стоять на проміжному ступені між богом і людиною. Героями також вважалися люди, які після смерті продовжували здійснювати свої впливи (корисні або шкідливі), засновники міст (Мільтіад у Херсонесі Фракійському), заслужені законодавці (Солон), великі благодійники, прабатьки племен та общин (саме за іменем героя називали общину). Героями вважалися загиблі на війні (воїни Марафона), засновники філософських шкіл, видатні поети.

В міфології стародавніх греків героями також ставали колишні боги, що "опускалися до героїв" (Гікінф): отже, межі між богами та героями не були раз і назавжди визначеними. Герої допомагали в усіх державних та приватних подіях, за нещасть та хвороб, сприяли розвитку та захисту міст і житла, впливали на хід битв. Часто до героїв, що покровительству вал и певній місцині, зверталися як до богів, благаючи про захист чи настанову. Такі звичаї нагадують культ святих у християнстві. Культ героїв розвинувся з культу мертвих та поховального аристократичного культу мікенських часів. Могутність героя пов'язувалась з його гробницею, тому могили героїв часто знаходились на ринкових майданах або поряд з міською брамою. Останки героїв іноді доставлялися з чужини, аби забезпечити їхнє благословення; з цим пізніше пов'язувався християнський культ реліквій.

Той чи інший герой уособлював певне достоїнство. Так, Геракл вважався уособленням фізичної сили, мужності та відваги, переможцем, що врятував людей від страждань, поборником справедливості та добра. У цій функції римські цезарі ототожнювалися з героями, насамперед із тим же Гераклом. Філософи бачили в Гераклові прообраз людини, яка заслужила безсмертя завдяки своїм вчинкам у житті, повному трудів та звитяг, яка вибрала важкий шлях самозречення та доброчесності. Геракл вважався також носієм культури, здоров'я та покровителем атлетизму. Прометей — як у давньогрецькій міфології, так і у філософських та культурологічних дослідженнях сучасності — постає покровителем вогню, ремесел та мистецтв, який відкрив людям ці цінності. Він став символом прогресу, творчих сил людства, а "викрадення вогню" символізувало віру в науку та майбутнє. Прометей вважався свідомим борцем та бунтарем, що несе допомогу людям, титаном, який ненавидить тиранію і бореться з нею заради блага людей. З одного боку, Прометей — це герой, надлюдина, з іншого — символ людської долі страждати та протистояти цим стражданням. У той же час Прометей — уособлення божественно створюючої діяльності, і цей образ неодноразово відтворювався митцями.

Досить трагічною постає доля самих героїв у стародавніх міфах. Нерідко вони сплачують власним життям за звершену дію або допущену необережність. Геракл спалює себе, щоб припинити страшні тілесні муки від одежі, отруєної Деянірою. Осліплений Самсон руйнує палац і гине разом із ворогами, що перебували у ньому. За викрадення вогню Прометей був прикутий до скелі у Колхіді, і орел удень поїдав печінку Прометея, яка за ніч відновлювалася, і тортури повторювалися знову. Сизіф, що обманув смерть (Танатос), закував і тримав її в полоні, був змушений вічно підіймати на гору важкий камінь, який з вершини щоразу скочувався вниз. Ніоба, дружина царя Фів Амфіона, горда від своєї могутності та материнського щастя (адже мала сім синів та сім дочок), насміхалася над богинею Лето, що мала тільки двох — Аполлона та Артеміду. За це діти її були вбиті стрілами Аполлона та Артеміди. Від горя Ніоба скам'яніла і була перетворена Зевсом на скелю, що постійно стікає сльозами на вершині гори Сі піл. Образ Ніоби став у грецькій міфології символом погірдливості, а також уособленням нестерпного страждання.

"Кара, що її несуть герої, — пише В.А.Роменець, — іманентна для їхніх героїчних учинків, тому що вони з точки зору встановленого богами порядку прагнуть зруйнувати усталений звичай. Саме надзвичайно сильна акцентуація в міфології на винайдені кари свідчить про те, що в діях героїв їхні норми поведінки перетворюються на новий правовий порядок, що включає і моральний смисл. Ось таке перетворення окремих подвигів героїв у морально-правовий порядок є важливим аспектом, зокрема грецької міфології. Так чи інакше боги йдуть на примирення з тим, що створив герой і приймають його в свій сонм на Олімпі".

Отже, в міфологічній творчості людина створює певний ореол героїчного, елементами якого є надзвичайність, ідеальність (як вищий ступінь позитивного вияву чогось), визнаність, а поряд із цим — стражденність, спокутування і знову визнаність, проте вже іншого, божественного рівня. Творення героїчного є природним виявом сутності людського існування як такого, що має духовний зміст, а отже спрямовується людиною на певні духовні ідеали, ідеї, цілі. У творенні героїчного безпосередньо відображаються здатність та необхідність власне ціннісного відображення людиною світу (і зовнішнього, і внутрішнього). Людина створює певний ідеал, взірець, еталон життєдіяння у світі — життєдіяння активного, продуктивного, величного (щодо масштабу здійснених перетворень). Ідеться вже не лише про еталони ідеального характеру — уявлення про певні ціннісні орієнтири недійового, непрактичного змісту: наприклад про "красу як таку", "фізичне здоров'я як таке", "людяність як таку". Йдеться про певний спосіб життєдіяння, форму життєвої активності, які відповідають ідеальним прагненням людини і в той же час безпосередньо втілюють ці прагнення в реальність. Героїчне виникає в протистоянні існуючим звичаям, межам, рамкам житгєдіяння людини, у можливості виявити свій протест, довести можливість іншого, більш продуктивного способу життєдіяння на противагу непродуктивному.

Водночас героїчне сприймається як щось недосяжне або вибірково притаманне, певною мірою "аристократичне" (за М.О.Бердяєвим). Це взірець, до якого можна йти все життя і знати, що ніколи не досягнеш його. Проте вже самим намаганням людина стверджує свою потенціальну спорідненість взірцеві — привабливому, надихаючому, спонукаючому до відповідної активності.

Творення героїчного в культурній історії людства постає у двох формах: 1) як міфотворчість — духовно-художня, релігійно-філософська та інша діяльність, насамперед як пізнавально-зображувальна, пояснююча та орієнтуюча; 2) як життєтворчість — коли йдеться про індивідуальне життя конкретної людини, про вибудову власного способу життєдіяння у відповідності з уявленням про героїчний спосіб існування. І це вже є реально-практична діяльність людини у світі, в якій повною мірою виявляється та розгортається її потенціал перетворення щодо явищ як зовнішнього, так і внутрішнього світу.

Коли людина здатна здійснювати вчинок як поступ, як перетворення норми, як ствердження нового, що надалі стає здобутком не лише її власного досвіду, а й інших людей, суспільних груп і т.д., життєдіяння цієї людини набуває певних ознак героїчного, яке, в свою чергу, має різні рівні виявлення (первинні, серединні, вершинні тощо). Незалежно від того, в якій сфері людина виявляє ці ознаки — професійній, суспільної взаємодії, індивідуального саморозвитку і т.д., — надбання її індивідуального досвіду можуть отримати статус культурно-історичної цінності і, ставши результатом індивідуальних героїчних зусиль, збагатити героїчний досвід людства в цілому. Адже, за словами Е.Гуссерля, саме "окремі особистості створюють нове людство" — особистості, що здатні на поступ, вихід за межі, на поєднання ідеалу з реальністю власного життя.

Співвідношення індивідуального, народного і вселюдського в життєвому та творчому шляху людини.

"Історія людства показує виникнення і поєднання народної, колективної та індивідуальної творчості, — зазначає В.А.Роменець. — Між цими видами можуть бути різні зв'язки, що залежить в цілому від рівня культури даного суспільства і що, між іншим, визначає певні аспекти його культури. Та хоч би який період і хоч би яке суспільство ми взяли, не можна знайти окремого існування цих трьох видів творчості. Народна творчість здійснюється на базі колективної та індивідуальної. Індивідуальна має корені в народній і практично реалізується в якомусь колективі (в школах, в науці, мистецтві, техніці тощо). Від того, як певне суспільство визначає характер взаємодії цих форм творчості, значною мірою залежить його історичне місце і роль серед інших суспільств".

Буття людини є суспільним, а отже життя конкретної людини розгортається в конкретній системі суспільних відносин, отримує певні впливи її структурних та змістових особливостей та виявляє їх у продуктах власного життєдіяння та життєтворчості. Кожна людина діє у певній суспільній групі, що має національні, професійні, комунікативні та інші ознаки. Поступово в процесі онтогенетичного, професійного, духовного розвитку людина засвоює ці сутнісні для її безпосереднього оточення ознаки, навчається їх відтворювати в окремих актах життєдіяння. Таким чином, результати життєтворчої активності людини набувають певних суспільних ознак, спричиняючи та зумовлюючи певною мірою індивідуальну активність людини протягом усього її життя. Людина може приймати ці ознаки як цінні та продуктивні для себе, як нейтральні, а іноді — як руйнівні, такі, що стримують активність, тощо. Усвідомлюючи цей факт, людина здатна самостійно спрямовувати свій подальший розвиток, свою майбутню активність, вилучаючи або, навпаки, підсилюючи присутність у них тієї чи іншої характеристики (національної, професійної, державної тощо).

Буття людини є історичним, а отже життя конкретного індивіда розгортається в конкретному історичному просторі та часі, де культура людства тісно сплітається з культурою конкретного суспільства, певної держави, суспільного утворення тощо. Буття конкретної людини є конечним, а отже історичний час її життєдіяння певною мірою обмежений. Тому історичний простір життєдіяння конкретної людини визначається декількома сутнісними площинами: 1) площиною розгортання індивідуального буття, контури якої визначаються масштабом змістовного простору життя та часовим виміром активного самотворення "Я" в просторових та часових межах реального життя людини; 2) площиною насичення буттєвого змісту життя конкретної людини історичним досвідом людства, контури якої визначаються ємністю змістовного простору життєдіяння "Я" та мірою насиченості можливого дійсним у реальному житті людини; 3) площиною доступності історичного змісту, контури якої визначаються мірою завершеності культурно-історичного досвіду життєдіяння у світі та рівнем динамічної відкритості цього досвіду у засобах його передання, що відбувається в системі "людина — суспільство". Відповідно життя конкретного індивіда набуває певних історичних ознак, зумовлених культурно-історичним досвідом як таким, що надає конкретне суспільство і що людина сприймає як самоспричиняючий суб'єкт.

Буття людини є безпосереднім самобуттям, шо має власні витоки творчої духовної енергії, власну індивідуальну історію та власне покликання й призначення. А отже, навіть за однакових суспільно-історичних умов ніколи не можна знайти однакових стилів життєдіяння, професійної творчості, однакових продуктів життєтворення тощо. Буття конкретного індивіда завжди має певні індивідуальні ознаки, які, безумовно, склалися під впливом суспільної та історичної дійсності, проте характеризують індивідуальну природу людини сприймати, розуміти, відтворювати та перетворювати світ. Отже, (Ідеться про індивідуальний досвід життєдіяння та життєтворення людини, в якому відображається культурно-історичний досвід людства, досвід суспільних утворень, що зумовлюють розвиток та життєву активність даної особистості (як суб'єкта національних, профе-сіних, сімейно-родових та інших відносин). Найсуттєвішою ж склад-довою індивідуального досвіду особистості є, безперечно, досвід активного самодіяння, самотворення, саморозвитку як суб'єкта власного життя, як індивідуального "Я", як самостійної творчої сили.

В процесі життєдіяльності особистості відбувається діалектичний взаємовплив та взаєморозвиток усіх складових індивідуального досвіду людини життєтворити у світі. Залежно від віку, статі, індивідуальних особливостей та умов розвитку можливим є той чи інший змістовний результат цих взаємовпливів. На певному етапі життєвого та творчого шляху людини можуть домінувати ті чи інші елементи індивідуального досвіду, а також умови його набуття. Проте сутнісно сталими залишаються його складові: індивідуальне, суспільне та культурно-історичне (або вселюдське). Ці ж складові визначають рівні оцінювання результатів або продуктів життєтворення людини, що можуть мати якість індивідуальної цінності, суспільного ідеалу або культурно-історичного надбання.

М.О.Бердяев стверджував, що у творчості є два різних акти: "Є початковий творчий акт, в якому людина ніби стоїть перед лицем Божим, і є вторинний творчий акт, в якому вона ніби стоїть перед лицем людей та світу. Є первинна творча інтуїція, творчий задум художника, коли йому звучить симфонія, передстоїть живописний образ чи образ поетичний, внутрішнє, не висловлене ще відкриття чи винахід, внутрішній творчий акт любові до людини, теж ні в чому ще не висловленої. У цьому творчому акті людина стоїть перед Богом і не зайнята ще реалізацією у світі та для людей. Якщо мені дано пізнання, то пізнання це передусім не є написана мною книга і не є сформульоване для людей наукове відкриття, що входить у коло людської культури. Це є передусім моє внутрішнє пізнання, ще не відоме світові і не виражене для світу, сокровенне. І це тільки є справжнє первородне пізнання, справжня моя філософія, коли я стою перед таїною буття. Потім настає вторинний творчий акт, пов'язаний з тим, що людина є істота соціальна,

реалізація продуктів творчості. Пишеться книга. І тут з'являється те, що у творчості зветься майстерністю, мистецтвом... У реалізації продуктів творчості людина вже зв'язана світом, матеріалами світу, залежить від інших людей..." Проте саме вторинний акт творчості являє світові геній творця, надаючи духовному змістові реальне, предметне вираження.

Протистояння, передстояння світові та відкритість йому, вбирання величного досвіду культурного діяння людства та розгортання індивідуального досвіду житгєтворення "Я", обмеження у предметі діяння та трансцендентний вибух подолання меж у власному творінні — такими є сутнісні механізми життєтворення людиною свого буття як самобуття. За словами М. О.Бердяева, творчість, творче ставлення до всього життя є не право, а обов'язок та повинність людини, необхідний моральний імператив, вселюдська, всезагальна цінність.

Самопізнання.

"Таємниця особистості, її виключності нікому не зрозуміла до кінця. Особистість людська є більш таємничою, аніж світ. Вона і є цілий світ. Людина — мікрокосм і містить у собі все" (М.О.Бердяев). І якщо однією з основних сутнісних онтологічних форм активної взаємодії людини з довколишнім світом є пізнавальна діяльність, то відповідна форма активності, спрямована у внутрішній світ, до власного "Я", постає як самопізнавальна діяльність людини.

Пізнання в цілому — це онтологічна форма буття людини як специфічного способу існування сутнього. Сутність пізнання як форми людського буття полягає у розкритті та присвоєнні сутності пізнаного — в осягненні буття як сутнього. Процес пізнання починається з безпосереднього сприйняття чуттєво даного існування, а потім через абстрагування та генералізацію сутності завершується визначенням даного сутнього у категорії, понятті, теорії тощо. Результатом пізнавальної діяльності людини виступає перетворена дійсність, і, таким чином, відбувається взаємопроникнення двох основних форм буття людини — пізнання та діяння, власне-перетворення.

Проте буття людини є самобуттям (СЛ.Франк). Специфічність людського способу існування визначається саме тим, що буття людини, її безпосереднє самобуття здійснюється "як для-себе-буття, як буття, що собі самому відкривається або сутнє у формі самоодк-ровення собі самому". Тому пізнання та діяння у дійсності реалізуються як самопізнання та самодіяння (або самодіяльність).

Сутність самопізнання полягає у забезпеченні саморозвитку людської сутності конкретного індивіда, його особистості, його неповторної індивідуальності, його людяності (М.Кузанський). Саморозвиток — це самостійне, спрямоване самою людиною здійснення індивідуальної сутності свого буття — окремого конкретного людського буття.

На цьому шляху необхідним предметом пізнання для людини стає буття її "Я" — достеменної сутності її власного буття як людського індивіда. Розвиток людини, як правило, і є процес розгортання сутності "Я". Якщо самостійне буття (самобуття) "Я" реальне, то індивід має володіти диференційованими засобами та прийомами безпосереднього чуттєвого пізнання проявів цієї реальності, а також розвинутою здатністю "повертати" зміст свого пізнання предметові самопізнання — "Я". В процесі онтогенезу людина поступово оволодіває необхідним досвідом здійснення самопізнавальних та само-перетворюючих впливів, засвоюючи культурно-історичний досвід та виявляючи індивідуальну здатність знаходити або вибудовувати власні, індивідуально-неповторні засоби самодіяння.

Самопізнання — це також своєрідний механізм пізнавальної діяльності людини, в основі якого лежить процес рефлексії Рефлективність мислення та пізнання людини є, власне, здатність активного перетворюючого та пізнавального впливу відносно самого себе, на себе. Це специфічна для людського способу існування форма пізнавально-орієнтуючої діяльності у світі. Іноді рефлексія визначається як процес розмірковування індивіда над тим, що відбувається В ЙОГО свідомості. Р.Декарт ототожнював рефлексію зі здатністю індивіда зосереджуватися на змісті своїх думок, абстрагуючись від усього зовнішнього, тілесного. Дж.Локк розрізняв сприймання та рефлексію, трактуючи останню як особливе джерело знань, внутрішній досвід на противагу зовнішньому, що базується на "свідченнях органів чуттів". Соціально-психологічне визначення рефлексії виглядає як специфічна форма усвідомлення діючим суб'єктом того, як він у дійсності сприймається та оцінюється іншими індивідами або спільнотами. Можна також говорити про складну рефлективну діяльність свідомості людини, що природно властива їй; вона є основою самоусвідомлюючих дій, оскільки власне й надає "безпосередньо-чуттєвий матеріал" для розмірковування над особливостями та ознаками свого внутрішнього світу. Можна також говорити про різні рівні та певну міру продуктивності рефлективної діяльності конкретної людини, адже відмінності у здійсненні цієї діяльності різними індивідами досить великі і відображають особливості їхньої індивідуальної природи.

Самопізнання виступає також як специфічний механізм пізнання, через який людина ніби "пронизує" всі рівні буття сутнього, а отже переходить межі власної сфери буття. Людина здатна осягнути реальність зовнішнього буття сутнього, реальність власного буття як самостійного сутнього та реальність внутрішнього буття, буття власного "Я". Специфічною властивістю людського способу існування і є те, що людина "у межах самої себе не може здійснити себе" (СЛ.Франк).

Процес виходу безпосереднього буття за межі самого себе називається трансцендуванням. Розрізняють різні форми трансцендуван-ня: 1) трансцендування як пізнавальна інтенція реалізується "в ідеальній спрямованості погляду на реальність, яка через це стає нашим ідеальним надбанням і предметно пізнається нами" (С.Л.Франк); 2) реальне трансцендування безпосереднього самобуття здійснюється як "достотний його зв'язок та злиття з реальністю, що перевершує його, достотне оволодіння стійкою опорою для свого буття, і, тим самим, реальне подолання його суб'єктивності відбувається лише там, де безпосереднє самобуття знаходить та здобуває поза самим собою, за своїми межами реальність, деякою мірою споріднену за сутністю йому самому, з якою воно може якось злитися чи на яку воно може надійно спертися своїм внутрішнім єством" (С.Л.Франк). Реальне трансцендування може здійснюватись у двох напрямах (або вимірах): назовні — трансцендування безпосереднього самобуття в інше "Я" — та всередину — трансцендування до актуальної основи власної сутності, до свого "Я".

Засоби здійснення актів трансцендування і виявлення їхніх результатів є такими ж неповторними, яким є окреме людське буття. Проте суб'єктивний зміст цих актів буде розгортатися для кожної окремої людини як розуміння та тлумачення спорідненості сутності власного буття сутності того сутнього, що пізнається при цьому. Осягнення сутнього (в тому числі й самобуття) є завершеним і цілісним тоді, коли людина реалізує по відношенню до нього власні засоби діяння, індивідульно-неповторні за змістом та за формальною організацією.

Представлена теоретизація та визначення досить складних психологічних механізмів самопізнавальної діяльності людини не повинні складати враження про цю діяльність як надскладну або таку, що здійснюється поза межами реальності, дійсного уявлення чи мислення. Насправді самопізнання — це не осягнення якоїсь прихованої метафізичної і таємничої сутності, котру можна назвати "душею", "психікою" чи "світом "Я". Прихованість цих явищ від безпосереднього споглядання зумовлена їхньою ідеальною, феноменологічною природою. Але ж людині властиве застосування методів опосередкованого споглядання, а отже приховане може ставати явним, а втаємничене — розкривати свій зміст.

Самопізнання у повсякденному житті людини є відтворенням та осмисленням того, що вона робить, як вона діє, чому саме так, та ін. Тобто це — звичайна повсякденна діяльність, яка зовнішньо не відрізняється від будь-якої іншої, звичайної та необхідної людині. Адже людина усвідомлює особливості своєї фізичної, соціальної, духовної тощо природи, протягом життя навчається враховувати власні індивідуальні відмінності та вибудовувати певний спосіб діяння у світі відповідно до цих відмінностей, з одного боку, та до об'єктивних вимог життя — з іншого. Хоча, звичайно, засоби самопізнання власного фізичного "Я" відрізняються від засобів самопізнання "Я" духовного. І засоби самовідчуття, самоспоглядання, саморозвитку властивостей власної духовної природи відрізняються від тих, що адекватні самопізнанню соціальних ознак своєї особистості. Проте як буттю людини властиве розгортання власної сутності протягом життя — реальної, дійсної форми людського буття, так йому властиве самопізнання, самоосягнення власної сутності у просторі та часі його "індивідуальної історії". Найвищим рівнем самоосягнення людиною своєї сутності є відкриття для себе свого покликання та призначення, а також усвідомлення того, що воно здійснене, реалізоване, а отже звершене. Саме для того людині дається життя, аби в сумнівах та стражданнях зуміти "пізнати себе повністю" і досягти "вершини буття", адже "щастя твоє є у тобі самому" (Г. Сковорода).

Смисл життя як психологічний феномен.

На життєвому шляху самопізнання та самотворення рано чи пізно людина звертається до питання про смисл життя: "смисл життя взагалі" та "смисл мого власного життя". Ці дві площини вказують на два рівні філософствування людини: 1) відносно буття як такого, сутнього як такого, існування як такого; 2) відносно "мого життя", "мого покликання та призначення", сутності мого "Я". Цим типам філософствування властивий різний рівень абстрагованості від сутності проблеми, від реальності життя, від конкретних потреб життєдіяння певної людини. Коли йдеться про смисл життя як психологічний феномен, актуалізується другий рівень філософствування, а здобутки психологічної науки стають провідними на шляху розв'язання проблеми. Хоча, звичайно, певне узагальнення досвіду суміжних наук і насамперед філософської має здійснюватись, а його результат — застосовуватися.

"Запитувати про смисл, — писав Є.Трубецькой, — означає ставити питання про безумовне значення чогось, тобто про таке мислене значення, яке не залежить від чийогось суб'єктивного умонастрою, від свавілля будь-якої індивідуальної думки. Запитуємо ми про смисл якогось незрозумілого нам слова, про смисл певного нашого переживання або цілого нашого життя, питання завжди ставиться про всезагальне та безумовне значення чогось: мова йде не про те, що значить дане слово чи переживання для мене або для когось іншого, а про те, що воно повинно значити для всіх". Отже, коли йдеться про смисл, насамперед мається на увазі зміст або думка, що мають загальне значення і складають необхідний компонент будь-якого змісту, будь-якої думки взагалі.

Окрім такого загального значення, поняття "смисл" має специфічне значення позитивної всезагальної цінності, й саме в цьому аспекті воно постає, коли йдеться про смисл життя.

Коли йдеться про смисл будь-якого предмета, вказуються його зв'язки у більш обширній системі. Оскільки об'єктом розгляду може бути або ідеальний предмет (поняття), або реальний, можна говорити про смисл поняття (поряд із його значенням), встановлюючи його зв'язки з певною більш обширною істиною, або про смисл (призначення) предмета, маючи на увазі в даному випадку відношення його до більш широкої сфери реальності.

Якщо йдеться про смисл життя людини як живої істоти, то смисл постає як телеономне поняття, оскільки воно відображає певну цілеспрямованість діяльності та життєдіяльності взагалі.

Смисл життя пов'язаний з об'єктивно значущими цінностями, що усвідомлюються індивідом як необхідні, споріднені його сутності, бажані, як вища ціль його діяльності та намагань. До ціннісної основи смислу життя входить життєво важлива, емоційно прийнята ціль, яка не тільки об'єктивно доцільна, але й суб'єктивно стверджена, особисто визнана такою. В цілому смисл життя є сутнісним, фундаментальним атрибутом суб'єкта життя, що свідомо та цілеспрямовано вибудовує свій життєвий шлях і розгортає власне покликання та призначення.

За І.Кантом, смисл життя не поза людиною, а у ній самій, він іманентний особистості. Формотворчим фактором смислу життя є ідея, що приймається людиною як моральний закон власного життя, як обов'язок, що постає вищим благом для людини і саме так внутрішньо переживається нею. Поза людським буттям все існує лише як засіб, і тільки людина є "ціль сама по собі". Саме людина є суб'єктом морального закону, оскільки вона істота вільна та автономна. Смисл життя не існує сам по собі як певний атрибут реальності взагалі, він — в усвідомленні індивідом свого буття як власне людського. Смисл життя є безпосередній вияв особистості людини. Власне людський смисл надає поведінці та діянню індивіда в житті добровільне самопідпорядкування моральному законові; саме це, стверджує І.Кант, підносить людину над її власною природою. Умовою та духовною (ідейною) формою такого звеличування людини над собою є усвідомлення нею власного "людського місця" у світі. Відповідно, формою виявлення смислу життя є той чи інший світогляд, в якому представлені узагальнені уявлення людини про смисл буття як такого, принципи світобудови та можливі способи взаємодії зі світом.

Й.Г.Фіхте вказує на проблему смислу життя як на основу для філософських розмірковувань. Істинно людський смисл життя він убачає в досягненні індивідом повного порозуміння із самим собою, у розумі, у свободі, в діяльності, в тому, щоб людина "з простого продукту природи стала вільною розумною істотою". Розуміння смислу життя базоване на певній концепції природи людини: кожна тварина є те, що вона є; тільки людина первісно — ніщо. Тим, чим вона повинна бути, вона має зробитися, і зробитися сама собою, своєю свободою. "Я можу бути тільки тим, чим я себе зроблю сам", — провідний моральний імператив Фіхте. Смисл життя полягає в розвитку людини, що є адекватним її власній природі. Смисл життя — власне у становленні людини особистістю. Але цей процес, ця складна діяльність не є замкненою в індивіді; вдосконалюючись, сама особистість удосконалює світ.

Г.В. Ф.Гегель бачив основу для вирішення проблеми смислу життя у створенні складної синтезованої пояснювальної системи розвитку буття, сутнього як такого. Ця система являє собою діалектичну єдність трьох ліній розвитку: людського пізнання та його логіки; форм буття світу; ряду цінностей, що безкінечно збагачуються. Саме тому всяке окреме буття і має розумітися як ланка в ланцюзі триєдиного світового процесу, і тим самим, відповідно, може бути визначений його смисл. Таким чином, смисл життя є щось надіндивідуальне, пов'язане з діалектикою світового процесу. Гегель указував, що вища сила — Бог — надає людям здатність жити особливими пристрастями та інтересами, але те, що отримується на цьому шляху — це виконання його намірів, які є дещо іншими порівняно з тим, до чого прагнуть самі люди. Особистість не є самодостатньою, абсолютно вільною, проте вона здатна впливати на розвиток явищ, керуючись настановами вищої сили.

Говорити про смисл життя безвідносно до особистості, конкретного живого індивіда неможливо, оскільки завжди існує чимось та кимось усвідомлюваний смисл життя. В той же час, будучи осо-бистісним феноменом, смисл життя за своєю суттю є дещо надіндивідуальне, надособистісне, що пов'язує життя індивіда з надін-дивідною системою значень, цінностей та смислів. Проте це підпорядкування є й власним атрибутом особистісного буття, і виявленням свободи особистості.

Смисл життя усвідомлюється та формується людиною на певній світоглядній (філософській або релігійній) основі. Звідси нерозривний зв'язок творення людиною смислу життя з її власною філософською та релігійною творчістю. Суть цього зв'язку в тому, що смисл життя постає своєрідною інтеграцією системи цінностей, що функціонують у певному суспільстві; цінностей, що належать світовій людській культурі в цілому; цінностей, які сама людина здатна творити в реальності свого безпосереднього самобуття.

Глибинна сутність осмислення людиною світу та власного "Я" полягає в тому, що смисл речей, за М.О.Бердяєвим, "відкривається не входженням їх в людину, при пасивній її установці щодо речей, а творчою активністю людини, що проривається до смислу через світ безглуздя. В предметному, речовому, об'єктному світі смислу немає. Смисл розкривається з людини, з її активності і означає відкриття людиноподібності буття. Позалюдське ідеальне буття безглузде. А це означає, що смисл відкривається в духові, а не у предметі, не в речах, не в природі, тільки в духові буття є людяним... Творча активність людини зовсім не означає конструювання. Смисл не в об'єкті, що входить у думку, і не в суб'єкті, що конструює свій світ, а в третій, не об'єктивній і не суб'єктивній сфері, в духовному світі, в духовному житті, де все є активністю і духовною динамікою. Якщо пізнання відбувається щодо буття, то в ньому активно виявляється смисл, відбувається просвітлення темряви буття. Пізнання є саме духовне життя. Пізнання відбувається з тим, що пізнається".

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. М., 199І. Абульханова-Славская KA. Диалектика человеческой жизни. М., 1977. Ado П. Плотин, или Простота взгляда. М., 1991. Аноньев Б.Г. Человек как предмет познания. Л., 1968. Бердяев НА. О назначении человека. М., 1993. Бердяев НА. Самопознание. М., 1991.

Бердяев НА. Смысл творчества. Опыт оправдания человека // Собр. соч.: В 4 т.

Париж, 1991. т.2.

Борее Ю. Эстетика. М., 1988

Вундт В. Очерк психологии. М., 1897.

Гадамер Х.Т. Истина и метод. М., 1988.

Головаха Е.И.. Кроник А А. Психологическое время личности. К., 1984.

Гуссерль Э. Кризис европейского человечества и философия // Вопр. философии.

1986. № 3.

Жизненный путь личности. К., 1987.

Жизнь как творчество (социально-психологический анализ). К., 1985. Иванников В А. Психологические механизмы волевой регуляции. М., 1991. Ковалев В.И. Категория времени в психологии (личностный аспект) // Категории материалистической диалектики в психологии. М., 1988.

Кон И.С. Жизненный путь как предмет междисциплинарного исследования //Человек в системе наук. М., 1989.

Лавров П.Л. Три беседы о современном значении философии // Философия и социология. М, 1965. Т.1.

Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. М., 1975.

Москаленко А.Т., Сержантов В.Ф. Смысл жизни и личность. Новосибирск, 1989.

Платонов К.К. О системе психологии. М., 1972.

Роменец В А. Жизнь и смерть в научном и религиозном истолковании. К., 1989. Роменець ВА. Історія психології епохи Просвітництва. К., 1993. Роменець В А. Виховання творчих здібностей у студентів. К., 1973. Роменець В А. Психологія творчості. К., 1971.

Рубинштейн ММ. Очерк педагогической психологии в связи с общей педагогикой. М, 1916.

Рубинштейн М.М. О смысле жизни. М., 1927.

Рубинштейн СЛ. Основы общей психологии: В 2 т. М., 1989. Рубинштейн СЛ. Проблемы общей психологии. М., 1973.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада < месте культуры в современном обществе. М., 1991. Сковорода Г. Кольцо // Збірка творів. К., 1983.

Сковорода Г. Разговор, называемый алфавит или букварь мира // Соч.: В 2 т. М. 1973. Т.1.

Смысл жизни: Антология. М., 1994.

Соловьев B.C. Философские начала цельного знания // Соч.: В 2 т. М., 1988. Т.2 Столовий Л.Н. Жизнь — творчество — человек: Функции художественной деятель ности. М, 1985.

Трубецкой Е.Н. Смысл жизни. М., 1994.

Уайтхед А.Н. Наука и современный мир // .Избранные работы по философии. М. 1990.

Франк СЛ. Непостижимое. Онтологическое введение в философию религии // Соч М., 1990.

Хайдеггер М. Основные понятия метафизики // Вопр. философии. 1989. № 9.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

I В чому полягає вчинковий смисл психологічних феноменів дії та післядії?

2. Які основні компоненти психологічної структури трудової діяльності?

3. В чому полягає суттєва відмінність понять "трудова діяльність" та "праця" людини?

4. Які психологічні механізми зумовлюють виникнення та досягнення цілі?

5. Якими можуть бути рівні аналізу продукту праці людини? В чому їхня відмінність та дослідницька продуктивність?

6. Який психологічний метод дослідження відтворює сутнісні особливості процесу здійснення людиною певної діяльності?

7. В чому відмінність між працею рутинною та творчою?

8. Назвіть основні моменти реального освоєння людиною світу. Яку логічну послідовність Вам удалося при цьому відтворити?

9. Розкрийте основні складові генезису психічних процесів, станів та властивостей особистості.

10. Проаналізуйте роль волі в трудових діях людини.

II Складіть схему включення психічних процесів у репродуктивну та перетворюючу діяльність.

12. Як детермінуються репродуктивна та творча форми діяння людини вчинком?

13. Що є рушійною силою розвитку психічних процесів і властивостей особистості?

14. Схарактеризуйте основні теорії життєвого шляху людини.

15. Як у класичній психологічній традиції тлумачиться поняття онтогенез/?

16. Розкрийте сутність поняття "час життя" як психологічного феномена. Яку модель теоретизації Ви вважаєте необхідним застосувати при цьому? Чому?

17. В чому полягає психологічний смисл понять "життєвий цикл", "життєвий шлях"?

18. Проілюструйте за допомогою психологічних, філософських або літературних аналогій відмінність понять "життєвий шлях" та "творчий шлях" людини.

19. Побудуйте міфічний, художній та метафоричний образи феномена "миттєвість життя". Розкрийте його психологічний зміст.

20. Чи можливе життя як учинок? Обгрунтуйте свої твердження. Обгрунтуйте можливість тверджень, протилежних за суттю Вашим.

21. Наведіть приклади міфологічних, релігійних, психологічних, філософських та побутових тлумачень природної завершеності життя. В яких культурних традиціях та релігійних віруваннях стверджуються нескінченність життя, безсмертя душі після природної смерті?

22. Що психологи називають рушійними силами розгортання життєвого шляху людини?

23. Як здійснюються людиною свідомі та неусвідомлювані дії щодо тлумачення явищ світу?

24. Розкрийте психологічний зміст поняття "ідеал" у зв'язку з життєвим шляхом людини.

25. Яким є шлях особистості до професіоналізму? Які його психологічні ознаки та сспільні характеристики?

26. В чому полягає екзистенціальний смисл поняття "жадоба життя"?

27. Назвіть психологічні ознаки дійової включеності особистості у світ. Чи можлива життєва альтернатива цього?

28. Розкрийте культурно-історичний смисл подолання людиною страху смерті. Пригадайте окремі народні звичаї, обряди, традиції, шо відтворюють цей механізм. Які психологічні властивості особистості (індивідуальні та вселюдські) зумовлюють певну ритуальність даного її світосприймання?

29. Розкрийте діалектичний та сугнісний зв'язок понять "універсальна обдарованість" та "конкретні здібності" людини?

30. В чому сутнісна відмінність понять "талановитість" та "геніальність"? Проілюструйте свою відповідь.

31. Як би Ви розкрили смисл понять "покликання" та "призначення"? Якій філософській чи релігійній традиції Ви віддаєте перевагу в тлумаченні зазначених понять?

32. Що таке життєвий поклик? Чи відчуваєте Ви його?

33. Як, на Вашу думку, слід рухатися до свого акме та як запобігти станові вичерпаності?

34. Чому творчість називають засобом завершеності життя? Проілюструйте та прокоментуйте можливі відповіді на це запитання.

35. Як Ви вважаєте, "культурнотворча сила "Я" — це більш-менш вдала метафора чи адекватне відображеному змістові поняття?

36. Наведіть приклади класифікації творчих здібностей людини. Прокоментуйте наведені класифікаційні моделі.

37. Як пов'язуються етапи творчого процесу з логікою розгортання життєвого шляху людини?

38. Розкрийте корені та сутнісні особливості міфологічної, релігійної та філософської форм творчості людини.

39. Побудуйте сугнісний портрет наукової, художньої та практичної творчості людини.

40. Як би Ви здійснювали кваліфікацію власних схильностей до здійснення певної або декількох форм творчості?

41. Якою мірою Вам особисто властива схильність до філософствування? Проілюструйте свою відповідь.

42. Чи має спрямованість до героїчного реальний вияв у продуктах творчого діяння людини? Це повсякденний атрибут чи ознака надзвичайних умов життєдіяння людини?

43. Розкрийте рівні співвідношення індивідуального, народного та вселюдського в життєвому та творчому шляху людини.

44. Чому самопізнання є сутнісною онтологічною ознакою буття людини?

45. Назвіть основні механізми самопізнавальної діяльності особистості.

46. Розкрийте повсякденний зміст самопізнання особистості.

47. Як відбувається розвиток здатності людини до здійснення самопізнавальних діяльностей чимдалі складнішого рівня від одного етапу онтогенезу до іншого?

48. Коли йдеться про смисл життя як психологічний феномен, які змістові рівні тлумачення можуть застосовуватися психологом?

49. Схарактеризуйте декілька філософських та релігійних традицій тлумачення смислу життя людини.

50. Як реалізується принцип дії та післядії в тлумаченні вчинкового смислу психологічних феноменів? Спробуйте побудувати розгорнуту пояснювальну модель. Зобразіть її схематично.

ТВОРЧІ ВПРАВИ

Вправа 1.

Спробуйте використати прийом спрямованої фантазії та уявити себе через п'ять років (10 років тощо). Занотуйте на окремому аркуші свої уявлення. Можна відповісти на такі запитання:

1) чи задоволений я обраною професією?

2) який у мене статус у суспільстві, професійній групі?

3) як склалися взаємини з дружиною (чоловіком) у родині? як складаються взаємини з батьками у родині?

4) які маю плани на майбутнє?

5) що з власного минулого я не хотів би згадувати?

Крім "прискорення часу", можна також вертатися у власне минуле, звертаючись не тільки до згадок, але й до прийому спрямованої фантазії, коригуючи в уяві ті події, котрі сьогодні дуже хотілося б забути.

Вправа 2.

Візьміть кольорові олівці чи фломастери і починайте послідовно позначати роки свого життя, довільно обираючи для кожного року певний колір. Не зупиняйтеся на теперішньому віці, рухайтеся далі, до зрілості, похилого віку, завершення життя.

Зверніть увагу, які роки для Вас є активними (червоно-жовта гама), які пасивними (синьо-зелена гама), як виглядає майбутнє.

Вправа 3.

Для виконання цієї вправи необхідно об'єднатися з людиною, яку Ви дуже добре знаєте і яка добре знає Вас. Кожен учасник пише словесний портрет іншого, а потім створює портрет його уявленої протилежності, антипода. Готові твори пропонують одне одному з метою пошуку відповідей на такі запитання:

1) як ти ставишся до їхнього минулого? чи є відмінності у життєвому шляху симпатичного та антипатичного персонажів?

2) що кожен із них переживає сьогодні? як ти вважаєш, які причини цих переживань?

3) що з ними трапиться у майбутньому? чи будуть вони задоволені власним життям?

4) до чого вони прагнуть у житті?

5) як позитивний та негативний персонажі оцінюють себе?

6) які взаємини у них могли б скластися?

Вправа 4.

Спробуйте визначити свій психологічний вік, вік своїх друзів, знайомих, виходячи з їхнього ставлення до власного життя, оцінок минулого та планів на майбутнє. Завдання спрощується, якщо зробити нескладні підрахунки. Наприклад, Ви вважаєте, що встигли до цього часу реалізувати себе, свої життєві задуми на 30 %, а прожити сподіваєтеся 80 років. Тоді за ці 80 років Ви можете самореалізуватися на 100 %. Ваш психологічний вік —

24 роки. Якщо Ваш паспортний вік не збігається з психологічним, поміркуйте, чому.

Вправа 5.

Це одна з досить поширених в гештальттерапії вправ, спрямованих на актуалізацію досвіду особистості детально пригадувати ті чи інші ситуації, події, цикли подій минулого.

Виберіть яку-небудь ситуацію минулого, не занадто давню та не занадто складну.

Наприклад, відвідайте у власній уяві дім Вашого друга. Заплющіть очі. Що Ви насправді бачите? Двері: хто-небудь їх відчиняє? Ви бачите обстановку? Інших людей? Не намагайтеся щось через силу вилучати з пам'яті, розуму, шукати щось, що має бути тут. Просто прямуйте туди, у те місце, яке Ви пригадуєте, і помічайте, що там є.

При першому виконанні вправи Ви звертаєте увагу переважно на предметне оточення спогаду. Іншим разом спробуйте актуалізувати у згадці власні відчуття та переживання тієї ситуації. Ще іншим разом пригадайте всі найдрібніші елементи спілкування та взаємодії з іншими людьми. Постійно урізноманітнюйте свій досвід.

Вправа 6.

Ще одна з гештальттерапевтичних вправ, спрямована на актуалізацію інтегруючого усвідомлення особистістю себе в певних життєвих ситуаціях.

Спробуйте на основі усвідомлення будь-якої наявної ситуації виголошувати фрази, що більш чи менш адекватно відображають цю ситуацію з позиції тіла, почуттів, мовних звичок, соціальних відносин та ін. Наприклад: "Я стискаю пальці рук та напружую м'язи обличчя... Отже, я починаю сердитись, але поки що не даю своєму гніву виразитись... Отже, мій голос звучить з дещо нервовою вібрацією, але він м'який та стриманий... Отже, я здатен певною мірою володіти виявленням своїх емоцій..." і т.д.

Кожне з таких розмірковувань (відповідно до певної ситуації, її змісту, умов тощо) є відображенням процесу усвідомлення живої ситуації. Вчіться легко змінювати свою точку зору, вибирати новий орієнтир у веденні спілкування, контролювати та направляти розвиток ситуації до позитивного розв'язання.

Вправа 7.

Пригадайте будь-яку життєво важливу для Вас подію, що сталася в минулому.

Виберіть таку подію, яка мала позитивний особистісний результат. Уявіть собі цю подію як процес, послідовність, що поступово, повільно розгортається. А отже, окремі складові цієї події послідовно виявляються Вашою свідомістю як своєрідний "ланцюжок". Проаналізуйте кожну його ланку. Визначте, коли ситуація чи подія розгорталася у заданому напрямі з об'єктивних умов, а коли за умов чийогось суб'єктивного впливу. Чиї це були впливи та як вони позначилися на результаті події в цілому? А Ви самі теж впливали на розвиток цієї події? Як? Ви були продуктивні у спрямуванні цієї події до логічного кінця? Ви чи хтось інший, чи якісь об'єктивні умови забезпечили очікуваний Вами результат?

А тепер уявіть собі життєво важливу для Вас подію, що має статися у майбутньому.

Виберіть таку подію, яка необхідно повинна мати позитивний особистісний результат. Уявіть собі цю подію, що поступово розгортається. Як Ви будете діяти, аби результат був таким, як Ви очікуєте? Що для цього необхідно? Ви почнете діяти вже зараз?

Спробуйте повторити вправу декілька разів. Іншим разом нехай це буде подія з негативним особистісним результатом. Тренуйтесь аналізувати, узагальнювати та застосовувати свій індивідуальний досвід діяння.

Частина третя. ПСИХОЛОГІЯ ВЧИНКУ

Розділ 10. ВЧИНКОВИЙ НАПРЯМ У ПСИХОЛОГІЇ-ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ

ВЧИНОК І СВІТ ЛЮДИНИ

Найбільш яскравий спосіб вираження людської діяльності — вчинок з усім багатством його суспільно-особистісної суперечливості,— з одного боку, включає до свого змісту особливості історичного рівня культури людини з іншого — сам визначає цю культуру, будучи виявом суб'єкта історичної діяльності.

Якщо в минулих історичних епохах можна простежити найтісніший зв'язок вчинку з міфологією, релігією, філософією, мистецтвом та іншими ідеологічними формами суспільного життя людини, то в XIX, а особливо у XX ст. вчинок об'єктивно пов'язується насамперед із науково-технічним прогресом. Революціонізуючий вплив науки і техніки на життя суспільства вирішальним чином визначає світогляд людини, її пізнавальні, естетичні та моральні відношення до дійсності, а через те і спосіб її суспільної поведінки. Не менш глибоким є вплив вчинку на науково-технічні досягнення людини. Вчинок стимулює і підкорює собі ці досягнення, включає їх у свою психосоціальну структуру.

У сучасних працях із психології та філософії проблема людської діяльності, її творчого, вчинкового характеру набуває першорядного значення. Зокрема, С. Л. Рубінштейн пропонує включити в онтологію людини дію, працю, саму людину, що творить, як необхідну та істотну ланку. В такому тлумаченні людина виступає як істота, яка реалізує свою сутність в об'єктивних продуктах своєї творчості та усвідомлює себе через них. Специфіка людського способу існування визначається далі мірою зв'язку самовизначення та визначення з боку іншого (умови, обставини), характером самовизначення у зв'язку з наявністю у людини свідомих дій. Так виникають кардинальні питання про місце іншої людини в людській діяльності, причому інша людина береться тільки як спосіб, знаряддя або як моральна мета "моєї" діяльності. Виникає також питання про можливість усвідомлення безпосередніх результатів і непрямих наслідків будь-якої людської діяльності, вчинку, а також усвідомлення мотивації, детермінації людської поведінки, системи значень або цінностей. Велика кількість понять, представлених у С. Л. Рубінштейна, свідчить про істотні ознаки вчинку. На жаль, теоретично вони ще не упорядковані і виступають на передньому краї психологічної науки. Реалізація загальної теорії психіки передбачає визначення

вчинкової дії та післядії як всезагального комунікативно-творчого акту, що здійснюється між людиною і світом. Виникає перше завдання: розкрити відношення людина—вчинок—світ, в якому вчинок не просто опосередковуюча ланка, а всеохоплюючий зріз буття, де в певному розумінні і людина, і світ постають як діалектичні моменти.

Сучасна психологія, конкретизуючи поняття "людина", має на увазі насамперед особистість. Російський термін "личность", маючи в собі старослов'янський корінь, повертає нас до слова "лик". "Личность" надає "лик" субстанції. "Зріз" і є цей "лик" — самовияв субстанції, матеріального і духовного світу. Тоді протилежний терміну "личность" буде термін не "світ", а близький за своїм значенням до "субстанції". "Личность" передбачає "лик" матеріального світу, матерія в собі "безлика".

Виникає друге завдання: показати вчинок у зв'язку з його науково-технічною оснащеністю. Остання не є зовнішнім аксесуаром вчинку, а його суттєвою історико-культурною визначеністю.

Вчинок є основною ланкою, осередком будь-якої форми людської діяльності, і не тільки моральної. Він виражає будь-яке відношення між особистістю і матеріальним світом. Це відношення можна правильно зрозуміти, коли зміст поняття "особистість" включить в себе те, що вже олюднене, освоєне, набуте людською індивідуальністю — знання, уявлення, усвідомлені закони. "Великий світ", включаючи свою особистісну визначеність, є світ не освоєний і протистоїть своєю таємницею особистості й передчувається за світом освоєним. Наявність великого, довершеного в собі світу передчувається в уявленнях особистості, в суперечливості пізнання, в осягненні прогалин знання, в естетичному сприйманні досконалих і спотворених форм. Ось чому свідомість особистості переступає власні межі і спрямовується до "світу великого". Це можна розглядати як духовний розвиток самої людини, як розкриття "великого світу", який пізнає себе через особистість. Це можна розглядати як духовне становлення самої людини, як саморозкриття "великого світу", як всезагальний вчинок, у відношенні до якого і людина, і сам "великий світ" виявляються у певному розумінні залежними феноменами.

Вчинок — це спосіб особистісного .існування в світі. Все, що існує в людині і в олюдненому світі, є вчинковим процесом і його результатом. У цьому вузловому осередку буття виявляється активна творча взаємодія людини і світу. Вчинок формує і виявляє найістотніші сили особистості, як і самого "великого світу". Як єдино можливий ключ, він відкриває таємницю світу у формі практичного, технічного, наукового, художнього, соціально-політичного тощо освоєння. Ось чому вчинок слід розглядати як всезагальний філософський принцип, який допомагає тлумачити природу людини і світу в їхніх пізнавальному та практичному відношеннях.

Вчинкова комунікація передбачає особистісне виділення людини зі світу. Причому особистість включає в себе не тільки вузьку суб'єктивність, наприклад, яку-небудь партикулярну пристрасть, а й усі свої знання та уявлення про світ, усе пізнане, відоме, все, що виникає у сприйманні, об'єктивуючи, "проектуючи" це сприйняте назовні. Все багатство світу, яке пройшло через сприймання, мислення, свідомість людини, становить особистісний світ. Його не можна зводити до поняття біологічної істоти, що має певний набір потягів і прагне їх реалізувати. Особистісний світ не визначається межами фізичної, тілесної організації. В особистість входять її відношення до предметів, явищ і подій, зв'язки зі світом, живим і неживим, — опосередковано через суспільне життя.

Особистісний світ — це світ освоєний. Великий світ, крім того, ще й сфера великого невідомого. Те, що за відкритим особистісним світом існує світ сам по собі, котрий включає в себе перший, показує необхідність екзистенціальної та пізнавальної комунікації цих двох світів — за старою філософською термінологією мікрокосмосу та макрокосмосу. Мова йле не тільки про те, шо особистісний світ становить лише частину світу великого, але головним чином про те, що ця частина прагне розширити свою сутність шляхом освоєння цього великого світу. Вихід особистісного світу до великого здійснюється у двох провідних формах — пізнавальній та практичній. Недостатність особистісного світу та його антагонізм до об'єктивного виражаються в пристрасті, потягах, творчому неспокої. Діяльний зв'язок цих світів є творчість одного та другого, що можна уявити у вигляді кулі як символу структурної і змістовної безконечності об'єктивного світу, а особистісний — у вигляді "екранного" січення цієї кулі. Таке січення не статичне, а повертається на осі кулі, відкриваючи (або "вириваючи") її зміст і водночас творячи його. Структурна мережа "екрана" включає в себе і структуру світу, і природу людини. Подвійна структура "екрана" є суперечністю, яка приводить його в колове обертання навколо осі кулі. Проходячи через кулю, "екран" весь час змінюється, відкриваючи все новий і новий зміст світу.

Суперечність, яка виражає відношення особистісного і всезагального світів,— глобальна й найвиразніша. В ній полягають основні проблеми філософії, а також психології: відношення матерії та свідомості, безконечного і конечного, абстрактного і конкретного, тіла й душі, сутності та явища, форми і змісту, свободи й необхідності тощо. Ця суперечність в основі своїй вчинкова. Вчинок — спосіб руху "екрана", безконечного повертання його площини, опосередкування особистості і матеріального світу. Немає окремих трьох сутностей, що взаємодіють зовнішнім чином, механічно між собою: особистості, вчинку і великого світу. Вчинок — результат взаємного переходу особистості і макрокосмосу, і цей перехід виявляє себе як творчий акт. Ось чому вчинок є всезагальна, синкретична, творча дія у відношенні її спеціальних видів.

"Муки матерії" (Я. Беме) свідчать про суперечливу єдність особистісного і всезагального світів, що приводить до їхнього взаємного вияву, в якому освоєне весь час вказує на неосвоєне. Отримуючи в освоєному свободу, особистість відразу ж виявляє свою несвободу, тому що за обрієм постійно залишається невідома, тривожна і принаджуюча до себе "країна". У вчинковому прийнятті рішення, у виборі з альтернатив особистість формує установку у відношенні до неосвоєного "зовнішнього" світу, немовби ототожнюється з ним. Іншим способом вчинкова дія буде неможливою. Але відразу ж після її звершення виявляється недосягнуте безконечне всезагального світу. Помилка філософії, що вказує на потойбічність "зовнішнього" світу, полягає у відриві його від особистісного плану буття. В результаті світ, як він існує сам по собі, виявляється порожньою абстракцією, а особистісний — мертвим, застиглим явищем. У дійсності — це дві взаємоопосередковуючі сторони вчинкової акції.

Екзистенціалістеькі ідеї "покинутості" і "страху" в дійсності ? феноменологічними моментами, в яких фіксується протиставлення особистості і матеріального світу. Розуміння вчинкового акту як пошуку і знаходження опори в матеріально-предметному світі (будова пірамід, оживлення неживої природи, прогресуючі форми соціальної комунікації і т. д.) пов'язується з ідеєю подолання покинутості і страху на основі творчого відношення до світу.

Як вираз суперечності між особистістю і матеріальним світом, вчинок виявляє незавершеність, прагнення до вдосконалення, подолання невідповідності ідеалу і реальності в пізнавальній, естетичній та моральній діяльності з метою знаходження опори в матеріальному світі. В цьому причина існування "білих плям" в нашому пізнанні, які слід заповнити. Ці "плями" не є щось саме собою зрозуміле у вигляді острівців непізнаного. Це суперечність того, що вже є пізнаним, і того, що перебуває в акті пізнання; вона виражає своєрідність "екрана", де перехрещуються шляхи особистісного і матеріального світів. Подолання цієї суперечності здійснюється единим способом — у вчинковій акції, яка водночас має пізнавальний, моральний, естетичний смисл і з необхідністю включає практично-предметне перетворення світу.

Вчинок у його провідній визначеності є комунікативним актом, що здійснюється між особистістю і матеріальним світом. Таку комунікацію можна розуміти як зв'язок, перехід інформації між ними, як їхнє об'єднання. Об'єднання з неживим або живим світом має за мету ствердження особистості в матеріальному світі, знаходження опори для цього ствердження, оскільки "індивідиість" особистості виявляється її ущербністю.

В особистості і проти неї існує матеріальний світ. Акти їхнього взаємного переходу є вчинковими актами. Тут насамперед виявляється якийсь стан у вигляді сукупності світових подій. Така сукупність, що визначається, висвітлюється особистістю (включаючи і останню) і разом з тим не визначається нею, тому що існує поза нею як невідомий, неосвоєний матеріальний світ, є ситуацією — першим моментом вчинку. Спрямована напруга співіснування особистісного і матеріального світів, яке визначається ситуацією і виявляється в потязі до комунікації з матеріальним світом, є мотивацією — другим моментом вчинку. Реальний взаємний перехід цих двох^ моментів є вчинковий акт і його післядія. Крім нього, справді діяльного в світі немає нічого. Є результат вчинку — подія.

Психологічна картина звершення вчинку починається з надання значення феноменам матеріального світу. Це — ситуація. Значення, надане феноменам, але протиставлене їм як невідповідним, є мотивацією вчинку. Акт перетворення феномена з тим, щоб він відповідав ідеальному моменту мотивації, становить сам вчинковий акт.

Відкриття, утворення будь-якого феномена в особистісному світі є значуще відкриття. В результаті утворюється сукупність значущостей, яка визначає ситуацію. Значення як таке має місце хоча б у силу ноуменального обгрунтування даного феномена. Його значущість, що перебуває в ноумені, створює ситуативну напругу, спрямованість. Не сам феномен захоплює, а те, що криється за ним, що виступає як відношення сутності і явища тощо. Відношення феномена і ноумена виявляється у зв'язку буття і небуття, свободи і необхідності і т.д. Розгортання ситуації відбувається внаслідок взаємодії між феноменом і ноуменом, їх взаємного переходу. Перетворення ситуації є зміна вихідної позиції, а отже — значень (тут поки що ми абстрагуємося від особистості, людини). У зміні позиції зникають і перетворюються феномени. В результаті цього виявляється якась точка відрахунку в рамках сприймання або уявлення, що приводить до порядку, зв'язку у світі, що відкрився.

Значущості ситуаційних компонентів розвиваються і змінюють одна одну. Ось чому поряд із ситуацією виступає постситуація, або антеситуація,— те, що не має значущостей або вже не має їх, те, що потенційно може стати ситуативним відношенням. Ці поза-ситуативні компоненти стають фактами, які втратили свої значущості і стали начебто "каменями на дорозі". Світ у цілому складається із ситуаційних відношень і наявних фактів як таких, що втратили своє значення компонентів в ситуації. Останні знову, перетворюючись на більш глибокі рівні, захоплюються в ситуативні відношення. У цьому "розкопуванні" ноумена ситуація йде в глибину. Але кожне копання дає лише нову загадку, нове "покривало". Відкрите, розгорнуте відразу ж стає прихованим, таємничим, інтригуючим. Ситуаційні відношення у своєму розвитку проходять ступені нейтральності, конфліктності, колізійних зіткнень. За цим останнім ступенем кількісні перетворення переходять в якісні. Ситуація змінюється. Суперечності між феноменальним і ноуменальним зв'язуються в один вузол. У попередніх формах ситуації значення ще не беруться в їхній єдності і зв'язності. Ось чому індиферентно співіснують значення різної спрямованості. їхня роздільність далі долається, тому що вони виявляються різними суперечливими сторонами одного й того ж значення. Ось цей вузол суперечливих значень, спрямований на ситуацію, звідки він походить, являє собою мотиваційний аспект вчинку. В цьому новому моменті фіксується велика суперечливість світу. Мотивація виявляється суттєвим продовженням ситуації. Таке повернення до вихідної позиції, точніше спрямованість на ситуацію, — це вияв драматичної невідповідності між феноменом і ноуменом. Виникає бутгєвий драматизм, що вимагає належної розв'язки.

Розгортання процесу мотивування триває аж до постановки цілі, з якої починається вчинкова дія. Ціль — рушійна основа мотивації. Остання виявляє такі форми, як імпульсивну, емоційну, емоційно-розумову, раціоналізовану, абстрактно-інтелектуальну, абсолютно-моральну. У своїй внутрішній логіці мотивація завершується своєрідним "бажаним образом", але ще не ціллю. Так, абстрактно-інтелектуальна мотивація захоплює в себе і ситуаційні відношення, і ті, що вийшли за межі ситуації. Цим немовби продовжується ситуація, але вже перетворюючись на мотивацію. На цьому рівні утворення вчинку реальна дія неможлива. Мотивація страждає роздвоєністю, амбівалентністю, що спонукає* до боротьби мотивів та необхідності обрання провідного мотиву.

В завершальному запереченні сукупності фактів і в виключному зосередженні на об'єктивному предметі виявляється ціль. До цього часу дія вчинку ще не починалась. Вона була неможливою, тому що через усі форми мотивації проходила амбівалентність, антагоністична вчинковому акту. В цій роздвоєності ціль була ще неможлива, тому що наявність "одного" та "іншого" як вираз амбівалентності не могла привести до постановки цілі. Тільки при фіксації однієї сторони амбівалентності стає можливим її перетворення на ціль. Показуючи спочатку начебто різні цінності, амбівалентність потім свідчить, що вона можлива лише за амбівалентної рівності одного та другого моментів, своєї структури. Тоді значною мірою буде справою випадку, яка сторона амбівалентності отримає перевагу, абсолютизується як емоційний образ і стане ціллю. Емоційне потрясіння, що супроводжує амбівалентність, сприяє відкиданню аргументів "за" і "проти", оскільки "боротьба мотивів" виявляється дією, що уходить в безконечність і не має реального завершення. Очищена від нашарувань мотиваційної боротьби, ціль відкриває перехід до вчинкової дії.

Розвиток мотивації виявився за своїм змістом проясненням того об'єктивного предмета, який визначав спрямованість особистості до вчинкової дії. Виражаючи те, чого прагне людина, мотив є вихідною рисою суб'єкта діяльності. З розвитком мотиваційного аспекту вчинку в ньому дедалі більше виявляється об'єктивність — той предмет, на який буде спрямовано вчинкову дію. Якщо на початку становлення мотивації присутні емоційно та предметно розпливчасті її компоненти, то на завершальних етапах розвитку, в її найбільш виражених формах виступає чітка об'єктивна ціль дії; інакше вчинковий акт не зможе початися. Спочатку ціль має характер зовнішньої предметності і повністю поглинає особистість. Це предмет-ціль, який слід усунути, перетворити, присвоїти, знищити, розвинути. Така ціль, оскільки вона розкривається в її відношеннях до оточуючих фонових предметів, може бути досягнута тільки через посередництво цих предметів і на основі зв'язків з ними. Вона протиставляє себе оточуючим предметам і зводить їх до рівня засобу, хоч вони мають своє автономне буття. Виникає відношення цілі і засобу, що глибоко визначає характер самого вчинку. Воно по суті викликає вчинковий акт.

Якщо розвиток мотиву завершується більш чітким уявленням його предмета, то останній є першою характеристикою цілі. Вихідні мотиваційні сили вчинку повинні об'єктивуватися, реалізуватися у своєму протиставленні — в певному предметі. Ціль-предмет починає диференціюватися саме завдяки своїй афективності. Вона виступає в багатоманітності, розчленуванні, зрештою як сукупність відношень до інших предметів. У своїй нерозчленованій цілісності вона може бути присвоєна тільки зовнішнім чином. У такому випадку з нею не можна увійти в діяльний контакт. Такий предмет не може слугувати реальною ціллю. Якоюсь мірою він відповідає і в той же час не відповідає мотиву. Між ними встановлюються вибіркові відношення. Це приводить до необхідності диференціювання цілі.

Прості операції з предметом як ціллю не зачіпають моральних та інших акспектів особистості. Вчинкова ж ціль-предмет уся охоплена міжособистісними відношеннями, вона символізує, виражає їх. Цей символ — продукт творчості — виявляється далі засобом комунікації, уособлюючи міжособистісні відношення. Вони стають тепер на місце цілі-лредмета, вказуючи на дійсний об'єкт вчинку. Так предмет-ціль із самодостатнього утворення стає засобом впливу, точніше комунікації з іншими предметами, індивідами, особистостями і т. д. Він важливий тепер не сам собою, а тією мірою, якою розкриває міжособистісні відношення, виступає їхнім представником. Таким вчинковим засобом виявляється не стільки матеріальний предмет, скільки предметна дія. Головне тепер — в його осмисленні, в наданні йому соціального значення смислу комунікативного процесу.

Ціль переходить у засіб вчинку за необхідності її досягнення. Вона виявиться тільки ціллю, якщо не буде опосередкована засобом. Опосередкування мають випливати з самої цілі, з суттєвої її природи, а не бути їй чужими. Інакше вони не можуть бути засобами саме цієї цілі. Засіб вчинку є опосередкуванням між ціллю та особистістю, що вчиняє.

Абсолютний раціоналізований характер ситуації та мотивації перешкоджає вчинковому акту внаслідок своєї безконечної опосеред-кованості. Опосередкованість у сфері засобу має практичний, позбавлений абсолютного раціоналізування смисл. Засоби, прикладені до цілі, здійснюють вчинкове перетворення, вчинковий акт з його післядією. Його результатом, продуктом є нове ситуаційне відношення. Здійснилась подія в людській психіці. У вчинковій спіралі виник своєрідний канон поведінки. Вчинкове коло завершене.

Це нове ситуаційне відношення є перетворений світ, де особистість більш адекватно його виражає, більш глибоко входить в його надра на основі комунікативного процесу. Вчинок як укорінення людини в світ є особистісна суб'єктивність, "мікросвіт". Так формується єдність пізнавального і практичного відношень людини і світу. Новий "мікросвіт" відкидає старий саме в акті вчинкової творчості — самотворчості світу. "Великий" світ виявляється в новому акпекті, розтині. У вчинковому перетворенні світу опосередковуються, вступають в комунікацію різні особистості.

У зміні світових розтинів — тією мірою, як вони утворюють поступову безперервність — функціонує єдина особистість. Переривання цієї поступовості руйнує єдність особистості. Тоді вона розпадається на безліч особистісних існувань — безвідносно до того, чи корелюють вони з єдиним організмом як індивідом або родом. До того ж принцип організму сприяє виникненню безлічі особистісних світів.

Хоча кожен з них і ірунтується на анатомічних, фізіологічних, біохімічних та інших засадах, особистісний світ є насамперед світом психологічного змісту. Зв'язок двох проблем — "людина і буття", "людина та інша людина" — передбачає індивідуалізовану замкненість кожної особистості, внаслідок чого виникає драматизм буття, що стосується зв'язків між людьми, їх творчої комунікації тощо.

Зв'язок між проблемами "людина і буття" та "людина та інша людина" визначається пошуком опори в бутті. Особистісний світ у прагненні розширити своє існування виявляє безопорність і ненадійність, беручи себе тільки як ізольованого індивіда. Буття, що провалюється в небуття,— ось його загострена риса. Вада суто індивідного буття викликає необхідність комунікації. Це — негативна причина. Позитивна полягає в органічному зв'язку екзистенціальної та інтерперсональної комунікації. Обидві форми пов'язуються одна з одною, будучи екзистенціально єдиними: однією стороною зріз веде до світу, іншою — до людей. Спочатку виступає поляризація "людина і світ". Причому під людиною слід розуміти особистість в усій сукупності індивідуальних сприймань та уявлень

— особистісний світ, виявлений в людському існуванні. Тоді "світ" тлумачиться як існуючий "в собі". Таке відношення людини і світу породжує гідний людини драматизм буття. Світ "поза людиною" викликає екзистенціальний та пізнавальний неспокій. Саме психічне як зріз і є ця суперечлива єдність людини і світу.

Комунікація особистостей в її етичному, моральному відношенні обтяжена їхньою бутгєвою роздільністю. Постає старе питання про реальність "іншої свідомості". Зв'язок особистостей можна уявити у вигляді січень кулі, які перетинаються в її осі. Це уявний зв'язок, тому що суб'єктивності безпосередньо не перетинаються. Реальні площини розтину світу існують роздільно і навіть розходяться радіально. Ця вісь перетину вказує на іншу особистісну суб'єктивність. Вона прагне розширити своє існування до рамок всього матеріального світу, охопити його, злитися з ним, перетворити особистісну площину в кулю безконечного буття. Індивідна обмеженість людського існування примушує його до екзистенціального розширення

— охопити, включити в свою орбіту інші існування. Обмеженість особистості стає засадою її соціальної природи. Вчинок як соціальний акт об'єднує людину і світ шляхом взаємних комунікацій окремих особистостей на основі "матеріального" світу. Основний рушійний принцип здійснення вчинку є принцип заповнювання, завершеності "кулі буття", потягу і сходження до великого світу природи і суспільства. Потреба опори в іншому, ущербність одиничного існування — феноменальний вираз необхідності поєднати мікрокосмос і макрокосмос та знайти в цьому велику самодостатність.

Ноуменальний канал інтерперсонального зв'язку — поки що відкрите питання психологічної науки, а може, ще й не поставлене в ній. А особистісний світ безпосередньо відкриває ноумен своїм екзистенціальним розтином. Усувається ідея незбагненної потойбічної сутності. Ноумен весь посейбічний — він в усій багатоманітності світу. Особистості не тільки перехрещуються, а зливаються воєдино. Між ними немає стіни — замкненості, абсолютної роздільності "без вікон і дверей" (Лейбніц). Форми доповнюючого вчинкового вияву іншої суб'єктивності піднімаються великими "феноменологічними" сходами, охоплюючи жорстокість, егоїзм, альтруїзм, садизм, любов і все інше, що тільки допомагає виявити, впізнати, закарбувати у своїй душі іншу суб'єктивність. її пошуки — це історичний хід моральності, що завершується визнанням схожості і прав індивідуалізації інших суб'єктивностей, їхньої доповнюючої взаємодії. Особливості індивідуального існування показують необхідність екзистенціальної взаємодії особистісних існувань.

Світ цих існувань у "Божому задумі" є їхньою накладеністю, змиканням, узгодженістю, а не роз'єднаністю, ворожнечею. У цьому стані відкривається великий світ моральності, вчинкових комунікацій, які мають конкретні форми в різних видах людської творчості.

Накладеність особистісних існувань створює загальне "світло всередині буття": ці існування перебувають в одному світі. Це відкриває справжній смисл дійсної комунікації між ними. Принцип доповнення розширюється до принципу узгодження: "моє буття є й твоїм буттям". Постає багатоманітний і єдиний предметний світ для всіх існуючих людей. У цьому світі найважливіша проблема — створення цінностей, їх розподіл на основі визнання екзистенціальної тотожності безлічі особистісних світів. Це найбільше диво — "відкритий" єдиний світ для всіх людей як поле їхньої суспільної діяльності. Його створено в сукупному творчому акті всіх людей. Вони вийшли з матеріального світу в особистісний, відчули необхідність об'єднання на основі єдиного світу, в якому вони опинились. Це — най-величніший факт. Одне з завдань психології, яка осмислює свій поклик,— розповідати про великий монізм Всесвіту як єдність особистісних існувань. Це відкритий світ, одне небо і одна земля, справжній монізм як результат злиття, накладання, єднання безлічі "мікросвітів".

Можливість комунікації за монадологічної замкненості індивідів стала предметом аналізу з боку філософів і психологів. При цьому спочатку виходять з тези, що індивіди повністю роз'єднані (Лейбніц, Джемс, Рассел та ін.), а потім намагаються перекинути між собою місток. Ще Дарвін визнавав можливість інстинктивного сприймання суб'єктивних переживань іншого індивіда. Але це передбачає звичайний перцептивний механізм, якому недоступна чужа суб'єктивність. Малоефективною виявляється пропозиція М. Шеллера про механізм "інтуїтивного сприймання". За Г. Лосським, "психічні явища не існують без тілесних процесів і... наскрізь пронизують їх собою. Ось чому, подібно до того, як категоріальні зв'язки (напр., єдність, множина і т. п.) немовби наочно вбачаються нами при сприйманні матеріальних речей, хоч вони насправді належать до ідеального світу і слугують лише основою для реальних матеріальних процесів і ніяк не перетворюються самі у щось реальне, так і психічний процес, радість, симпатія і т. п. світяться нам у блискучому погляді, чарівній усмішці, в голосі, що пестить вухо".

71 Ліпне і L Лапшин також не мають наміру підтверджувати безпосередню комунікацію особистостей. Насправді ж вона здійснюється. І справа не в тому, що психічне "світиться", "теплиться" в тілі. Відкритість особистості полягає не в тому, що ЇЇ можна відкрити як черепашку, а в тому, що вона сама себе відкриває, поширюючись на весь доступний для неї світ. Цей світ входить в неї як її визначеність. Вона відкрила його. Але не ззовні, а зсередини.

Тому за будь-якого рівня пізнання і буття світ відкрито повністю, і за явищем не криється потойбічної сутності. "Я знаходжу себе в цьому світі так само, як і в інших".

Гегель розглядав "інших" гносеологічно — як момент "феноменології духу". К'єркегор показав незводимість буття до пізнання. За Гайдеггером, це відношення не свідомості до свідомості, а буття до буття в їхньому нерозривному зв'язку. Але Гайдеггер бере існування "інших" як факт і не показує численності їх. Сартрівське доведення існування іншої людини з метою подолання соліпсизму "для-себе-буття" бере як основу два-три факти суто емпіричного значення. "Поява людини як об'єкта в полі мого досвіду ще не є доведенням того, що існують інші люди". Тому Сартр висуває ідею "позицій", які мусять свідчити про існування інших. Це — сором та гордість, їх переживають не перед речами, а тільки перед людьми. В почутті сорому я, мовляв, стверджую іншого як вільне "буття-для-себе". Сором — це почуття об'єктивності, оскільки сама об'єктивність зумовлена поглядом іншого.

В аргументах Сартра бракує логічної необхідності існування іншого. Не в емпірично багатоманітних формах вчинку (сором, гордість і т. д.) слід шукати доказ існування іншого, а в спрямованості вчинків, у їхній послідовній незліченності, в їхній взаємній рефлексії. Це розкриває загальний смисл вчинкового комунікативного процесу. С. Л. Рубінштейн не прагне виявити цю єдність, кажучи лише про існування окремих індивідів як про чисто емпіричний факт.

Існування іншого ще не показує необхідності вчинку. Вона мусить корінитися в іманентній суперечливості буття. Такі поняття, як мікро- і макросвіт, сутність і явище, кількість і якість, чисте буття і визначене буття, свобода і необхідність, конечне І безконечне, виражаючи основне питання філософії, вказують на вчинок як на свою вихідну реальну ланку і категоріальну мережу. Кожне з цих суперечливих відношень припускає в собі внутрішній учинковий зв'язок. Це лише абстракції від реального вчинкового акту, які самі по собі не мають рушійної сили.

Надломленість ситуації, суперечливість мотивів пояснюються перебуванням у двох площинах: посейбічній (особистісний світ) і потойбічній (всезагальний світ). Тільки на цій основі ситуація та мотив мають вчинково стимульний характер.

Антагоністом особистісного світу може бути тільки матерія як субстанція. Свідомість людини "лякається" її, тому що повний перехід у матерію означає смерть, зникнення, ніщо. Страх смерті — це страх перед незворотним переходом у матерію. Нищівна міць субстанції породжує у людини потяг до самозбереження, що виступає провідним психологічним або навіть антропологічним принципом (Спіноза).

Уся структура вчинку мусить мислитися як така, що співвідноситься з "матеріальним" світом — стимулом перетворення. Особистість прагне зберегти себе перед міццю матерії, перед нігіляцією. Ось чому у співвідношенні з матерією вона виступає як така, що воліє. Матерія має тенденцію до деперсоналізації, що загрожує живому, включаючи свідомі істоти. На цій негативній рисі матерії будує свою систему екзистенціалізм. Він не враховує того, що матерія має і творчо-вчинковий момент. Науково-технічний прогрес, який почав свою ходу з стародавніх часів, спрямований саме проти цього негативного атрибуту матерії. Мета цього прогресу (як він мотиваційно, суб'єктивно усвідомлюється) — зберігати і стверджувати особистісну гідність людини. На вістрі сполучення двох атрибутів — руйнуючого, деструктивного і створюючого, творчого — виявляється характер вчинку.

Загальний смисл вчинкового акту іноді визначають як творчу дію, і в цьому є частка істини. Проте творчість не може бути остаточною ціллю вчинку, тому що сама повинна мати її. Ідея самоздійснення вчинку досить абстрактна. В ній абсолютизується окремо взята особистість у відриві від її соціальної природи. Смисл, ціль самоздійснення за такого підходу розкритими бути не можуть. Терміни "самоздійснення", "самореалізація" мають преформістський відтінок і вказують на розгортання вже наявного змісту. Стародавній прототип цього поняття — "ентелехія" Арістотеля, що включає в себе потяг до мети як своєї самості, а це в свою чергу виключає соціально-комунікативний смисл людської природи. Самоствердження через комунікацію — ось завершальна формула, в якій може бути виражений загальний смисл вчинку в єдності його індивідуального і соціального моментів.

Комунікація виступає найважливішим визначенням вчинку, в якому людина звертається до великого матеріального світу (живого або неживого), змістовно взаємодіючи з ним. Унаслідок комунікації виникає соціальна спільність, єднання всередині неї. Цим досягається освоєння світу і найбільш ґрунтовне самоствердження в ньому. У випадку, коли протиставлена світові індивідуальність такої єдності не виявляє, може мати місце спроба силоміць і будь-що досягти її. Виникають злочинні форми комунікації — аж до знищення того учасника взаємодії, котрий не виявляє тенденції до структурної та формальної єдності. Механізми авторитарності, конформізму, деструктивізму, які начебто забезпечують людині "втечу від свободи" (В. Шекспір, Ф. Шіллер, Ф. Достоєвський, Е. Фромм та ін.), є формами негативної, злочинної комунікації. Те, що ці форми вчинку визначають як неусвідомлювані (Е. Фромм та ін.), позбавляє їх справжнього соціального смислу і надає їм характеру фатальності. Щоправда, момент неусвідомлюваності тут існує. Але він найтіснішим чином взаємодіє з моментом свідомого. Якщо завершальні форми вчинку з відповідними формами мотивації перебувать "по той бік" свідомості, вчинкова акція все ж становить найвиразнішу форму саме усвідомлюваної дії. Адже суперечності між ситуацією і мотивом долаються насамперед за наявності свідомості, що інтегрує їх, і поза цих умов вчинок здійсненим бути не може.

Людина не завжди і не повністю усвідомлює завершальну ціль і багатоманітні наслідки свого вчинку. В одних обставинах виступає мета — проста формальна комунікація, в інших —- досягнення структурної, змістовної єдності між індивідами. Нарешті, вчинок, що усвідомлює самого себе, може бути спрямований на освоєння світу, що приводить особистість до всебічного самоствердження. Специфікація вчинку, тобто перехід до конкретних форм людської діяльності, визначається її творчим характером. Як логічний осередок і реальний механізм будь-якої форми творчості вчинок виражає те найбільш людське, що властиве різним видам діяльності. Вчинок, будучи безпосереднім вираженням комунікації, що лежить у його основі, може мати наукову, художню, технологічну, практичну та інші форми, але його змістом є розширення впливу індивіда на предмети і події оточуючого світу. Вчинок є діяльна об'єднуюча ланка компонентів творчої комунікації: інтуїції, фантазії, мислення і т.д. Завдяки йому встановлюються міжлюдські відносини і розгортається безконечна гама моральності або аморальності. Ці відносини починаються з виникнення простих залежностей і завершуються здійсненням свободи в соціальній комунікації.

Залежність і свобода походять із джерел, що визначають специфіку вчинкової комунікації: гідності як провідної риси особистості і вкорінення в людську духовність. Відокремленість людського існування, виражена в таких поняттях, як "індивід", "творча індивідуальність", "Я", "самість", "суб'єктивність" і т. д., з необхідністю передбачає комунікацію; в ній зберігається, розвивається і стверджується індивідуалізація. Проте безкомпромісна втеча індивіда в себе веде до трагедійної самотності.

Вчинок є природною, безпосередньою формою комунікації (вкорінення в соціум), в той час як художня, наукова та інші форми діяльності являють собою опосередковані модифікації такого вкорінення. У цьому розумінні вчинок є акт самоствердження особистості на основі утворення спільності з іншими індивідами.

Вчинкове освоєння світу підкоряється цій же меті. Проте воно ще не вказує на остаточний смисл, виступаючи тільки способом вкорінення і самоствердження. Вкорінення в "чужому" матеріалі (не людському) є ілюзією, паліативою, яка має місце в історичному процесі. "Крихкість" існування особистості, яка переживає загрозу зникнення і, зрештою, зникає (неминучість смерті), приводить до сукупності дій, спрямованих на подолання цієї "крихкості". Вже стародавні люди, створюючи міфологію на основі фантазії, "оживлюючої аперцепції" (А Вундт), уособлюючи події, предмети, явища зовнішнього світу, уподібнювали себе іншому, щоб знайти твердий грунт для свого існування, освоїти великий світ, знайти самоствердження.

Оживляючи в міфології світ, олюднюючи тварин, рослини і все, що існує навколо, людина в цьому знаходить опору для свого існування. Протягом історії поле дії "оживлюючої аперцепції" дедалі більше звужуєтся. Людина навіть в уособленнях та оживлених предметах бачить свою смерть. Освоюючи неживий світ, а поряд із цим змінюючи і комунікативний процес між людьми, сучасна людина допускає "оживлюючу аперцепцію" тільки як художній прийом і звертається насамперед до справжньої розвиненої суб'єктивності іншого, шукаючи в ній міцну опору існування.

Науково-технічний прогрес, який розширяє, убагатоманітнює комунікацію, посилює ЇЇ, разом із тим не долає "крихкість" існування, не робить його безпечним. Безпосереднє прогресивне завдання, що вирішується історичним розвитком науки і техніки,— освоєння світу, щоб він не становив загрози для людського існування. Техніка і наука виступають опосередковуючою ланкою у створенні екзистенціальної опори для особистості на живому людському матеріалі. Проте їхня роль, будучи в основі своїй роллю позитивного смислу, може отримувати антигуманну спрямованість.

Людська суб'єктивність як абстрактне життя спочатку може бути лише потенціальною буттєвою опорою для іншого існування. Первісно аморфна, невиразна суб'єктивність іншого не становить проблеми для вчинку. Він асимілює її, навіть не відчувши з її боку опору. Порівняно з нею навіть чужий речово-предметний світ об'єктивності, що важко піддається освоєнню, дає більше підстав для утвердження індивідуальності, ніж протиставлена їй аморфна суб'єктивність. Вчинок більш за все спрямований на те, щоб знімати "чуже" в іншій суб'єктивності, освоювати і підкоряти її власній індивідуальності. Втрата інтересу стародавньої людини до побудови пірамід як речової опори "продовженого" існування є відмова від матеріального принципу збереження у вічності індивідуального життя. Соціально-політичні, морально-релігійні і просто моральні вчення, поширюючись серед великої кількості індивідів, більш вдало реалізують для вихідної суб'єктивності її основне екзистенціальне завдання. Віра в потойбічне існування, в Бога або ж віровчення філософського характеру є різними видами пошуку "трансцендентної" опори індивідуального існування. Те, що в історії людства виступає такими способами ствердження комунікації, як "диво", "таємниця", "авторитет", становить лише окремі релігійно обмежені вчинкові механізми екзистенціального утвердження буття. Ідея потреби загального вірування (ідея "Великого Інквізитора") спрямовує здійснення основного принципу вчинку, тлумаченого як дія комунікації з метою самоствердження. Коли цьому природно виникає опір саме з боку живої людської індивідуальності, це часто провокує несамовиту лють відносно вихідної суб'єктивності. Найбільш відповідний матеріал для самоствердження особистості постає тому не тільки як індиферентний, але й як ворожий такому прагненню. У цьому бачать загрозу втрати основних підвалин життя в іншому існуванні.

В історичному русі суспільства політика, поступово розвиваючись, витісняє такі стародавні форми комунікації, як анімістичне оживлення природи, звичаєвість — інститут безпосереднього залучення індивідів до загальноприйнятих норм поведінки, мистецтво — спосіб формування ідеалу такої поведінки і т. п. Відшукуються найбільш витончені форми використання людини як ідеальної екзистенціальної опори. В рабській формі залежності нехтують своєрідністю іншого індивіда. Це — володіння "абстрактними" людьми, грубо речова форма життєствердження, історично обмежена. Засоби здійснення вчинку перетворюються в абсолютизований принцип, коли інші люди оцінюються як знаряддя для досягнення чужої мети. Насильство як спосіб досягнення загального вірування в негативних формах свідчить про наявність глибоких коренів потреби спілкування. Досягнута таким чином загальна віра є неповноцінною, позбавленою життєвої комунікації. Вчинок, усвідомлений як продуктивний обмін духовними змінами між своєрідними особистостями, становить живу прогресуючу комунікацію. Постання різних форм людської творчості є пошук адекватних об'єктивних засобів самоствердження так, щоб вони найбільше відповідали головній меті вчинку.

Вища форма вчинкової дії вибирає шлях через конфронтацію протилежностей до їхнього синтезу, єдності. Вчинок виявляється дією безпосередньої творчої комунікації і спрямовується проти зведення іншої особистості тільки до рівня засобу, знаряддя. Принцип субституції, який виникає в історичних формах вчинку, означає заміну людського матеріалу іншим, щоб зробити можливою творчу комунікацію і підійти до мети і остаточного смислу вчинку — прогресуючого життєствердження. Адже разом з історичним звуженням живої стихії як опори екзистенціального смислу зростає напруженість в пошуках комунікації саме з людським матеріалом. Тому і мораль стає більш витонченою, а в ряді випадків і більш жорстокою.

На вищих етапах становлення вчинку відкидається будь-яке зведення особистості до рівня допоміжних засобів. Люди, які вступають у вчинкову взаємодію, домагаються рівного статусу неповторних самостійних індивідуальностей, що прагне розкрити і витлумачити гуманістична психологія.

Характер епохи визначає характер вчинку, а вчинок — важливі риси епохи. Адже у вчинку — героїчному або злочинному — встановлюються істотні відношення між людиною і світом, включаючи суспільне середовище.

Антиципація вчинку, що виростає з нього, розширюється до передбачення його результатів, успіхів, і це є найважливішим стимулом науково-технічного руху. Справа не в тому, що людина на основі цього прогресу створює собі комфорт, умови благополучного існування. Потреба в комфорті і таких умовах досить відносна і є постійним еволюційним фактором науково-технічного прогресу. Ця потреба є стимулюючою силою, коли вона набуває вчинкового значення і пов'язується з питанням "Бути чи не бути?" Тоді вчинковий стимул науково-технічного руху піднімається до рівня закономірності, закону, принципу.

Науково-технічний прогрес викликається не тільки структурою вихідного вчинку, але і вчинком іншого типу, що вступає в комунікацію конфліктного характеру. Ось чому два вирішальних фактори вчинку пов'язуються з упевненістю в дії, з тим, що сприяє її звершенню.

Форми вчинку визначаються насамперед властивостями вибору з альтернатив і тими "ритуалами", які "гарантують" його успішне звершення. Тому можна говорити про історичні форми ситуації, мотивації, характеру звершення самого вчинку, Його післядії. Всі вони мають моменти ризикованості, стихійності, щастя. Це формує такі характерологічні риси, як наполегливість, сміливість тощо. Ситуацію ще зовсім не освоєно, в ній багато невідомого. Оскільки у вчинкові ризику напрям руху і повороти залежать від ситуаційних перипетій, а смисл його складає боротьба з ситуацією, то цей вчинок може бути охарактеризовано як пригодницький. Форми вчинку, що випливають звідси, виявляються в супідрядності ситуації і мотивів. Найважливіший фактор, що переборює ризик і таємничість ситуації, є віра, на основі якої формується вчинок віри. У ньому ситуація залишається невизначеною, важко регулюється і передбачується навіть в її найближчих і безпосередніх визначеннях. Утвердження серед справжніх тривог переноситься на завершальні стадії, на віддалене майбутнє. Ось чому у вчинкові віри ще не має справжнього подолання і ризику, і безхарактерності. В цих умовах може виникнути вчинок релігійності з вірою в те, що всі нещастя зрештою приведуть до блага, а справжня винагорода прийде в потойбічному світі. Віра свідчить про недостатність прогнозуючої сили людської дії. В рамках віри виникає вчинок фаталізму, що виражає характерну особливість стародавнього світогляду і наївного оптимізму — "Все на краще в цьому кращому з кращих світів" — з такими модифікаціями, як провіденціалізм і т. п.

У вчинкові, що здійснюється на основі наукового передбачення, відповідного світогляду, компонент віри все ж існує. Віра також є передбаченням, але таким, що не має цілісного логічного доведення. Хоч би як наука розширювала свої межі, вона весь час указує на велике поле безконечного, невідомого, з чим повинен співвідноситися вчинок. Ось чому в ньому завжди залишається певний момент ризику і пригодництва.

Людина ставить перед собою життєві завдання, що переступають можливості технічного оснащення вчинку. Але в іншому разі не розвивались би ні його техніка, ні ідеологія. Коли дитина, намагаючись досягти певного пункту, вчиться ходити, вона ще не може врахувати свої реальні можливості і труднощі досягнення мети, але спирається при цьому на бажання і можливості своєї ідеальної, ще не розкритої природи. Цілі вчинку завжди вищі за реальні "технічні" оснащення.

Проте характер наукового пізнання не може дати вичерпно-цілісної картини світу й повного усвідомлення мотиваційних основ вчинку. Останній завжди практично округлює й завершує знання епохи. Це — найважливіший закон вчинку, який показує його реальну можливість. Вчинок формує цілісне відношення людини до світу, спираючись на партикулярність знання і самого процесу пізнання. Якби людина, що вчиняє, чекала на повне знання, вчинок ніколи не зміг би початися. Впевненість є справжньою основою вчинку. Його якість при неповноті ситуаційної та мотиваційної інформації визначається характером впевненості у благополучному завершенні дії. У зв'язку з цим можна говорити про вторинність вчинку у його відношенні до соціального життя людини і про умови подолання цієї вторинності.

Із факторів, що визначають характер вчинку, ідеологія і науково-технічний прогрес висуваються на перші місця. Ідеологія визначає змістовий бік вчинку, його соціально-політичну спрямованість, науково-технічний прогрес визначає форми та характер його звершення. Ці фактори найтіснішим чином пов'язані між собою. Науково-технічний прогрес вторгається у зміст вчинку, ідеологія впливає на форми його звершення. Ідеологія визначає вчинок тим, що дає базову установку на відносини між людьми.

Наука і техніка не пов'язуються лише з умовами звершення вчинку. Забезпечуючи його науково-технічне оснащення, сприяючи звершенню його, вони стимулюють впевненість мотиваційного компоненту (запас міцності, точність обчислень, надійність і т. п.). Наука і техніка висувають людину на нові вчинкові рубежі, розширюють і перетворюють особистістне буття. Вони створюють передумови для переходу (і самі є його способом) від особистості до матеріального світу, адже такий перехід являє собою науково-технічну творчість. Вона визначає ситуацію вчинку, розширюючи її, надаючи їй багатозначність, мотивацію, посилюючи складність, амбівалентність і трудність вибору тощо.

Корінні зміни, що здійснюються в ситуативних відношеннях вчинку на базі науково-технічного прогресу,— в динамізмові самої ситуації, зміні значень її компонентів. Незрівнянно ускладнюється структура ситуації. Відмирання "оживлюючої аперцепції", яка перегороджує шлях натуральному пізнанню своєю наївною зрозумілістю, приводить до пізнавального подиву. Змінюється принцип освоєння. Міфологія поступається місцем філософії, науці та художньому освоєнню дійсності.

Наука і техніка, розкриваючи дійсні, реальні відношення між подіями у світі, мають сприяти вільній і багатоманітній орієнтації людини, розвивати творчий характер ситуації. Якщо в давнину суб'єктивність в ситуаційних взаємодіях була повністю поглинена об'єктивністю нав'язуваних значень, то тепер участь "доцентрового" моменту очевидно перевершує "відцентровий". Знання об'єктивних законів, що розширюється, є в той же час знанням, що звільнює. Воно показує з можливою повнотою природну і суспільну вклю-ченість індивіда в світ, єдність законів, які керують ним. У межах цих протиставлених фатуму законів людина може вільно створювати ситуативні відношення. За Дж. Фрезером, у магічних відношеннях людина відчуває в собі силу, яка може впливати на події світу, в релігії вона шукає вищу істоту благодіянь, і тільки через науку людина опановує свою справжню волю.

Прогрес науки і техніки впливає на ситуацію вчинку, створюючи атмосферу моральності, звичаю. Справа не в загальній фразі, "чи впливає позитивно прогрес науки на мораль чи ні", а в яких нових психологічних та етичних формах здійснюється вчинок. Зменшується ситуаційна приреченість людини. Значення компонентів ситуації (і вона в цілому) набувають великої рухомості. Розвивається динамічність переоцінки цінностей. Особистість все більше опановує сили ситуації. Між цією залежністю і опануванням для кожної історичної епохи встановлюється певна міра. Тут не може бути тільки залежність або тільки опанування. Головне питання полягає у формі їхніх співвідношень.

Мотивація, характер боротьби мотивів змінюються історично. Проте не можна думати, що у зв'язку з науково-технічним прогресом буде зростати роль чисто розумової мотивації, яка може точно зважити "за" і "проти". Велика міра невизначеності у вчинкові буде залишатися завжди, якими б розвиненими не були техніка і наукові знання. Разом із тим зміни у мотивації безсумнівні. Вона очищується від "потойбічних" нашарувань, від надії, пов'язаної з впливом містичних сил. Мотивація прояснюється і стає дійсно розумною в урахуванні справжніх тенденцій ситуації. Це не розсудливість мотивації, властива юнацькому вікові. Це не раціоналізація, коли людина виправдовує вже звершений вчинок або той, який хоче здійснити. Це — саме розумність мотивації, яка є результатом об'єктивного пізнання світу. Поступ наукового осягнення світу полягає в очищенні фактів від суб'єктивних нашарувань, у децентрації (Ж.Піаже). Мотивація прямо чи опосередковано відчуває вплив наукового духу, його об'єктивної розумності. Значний обсяг інформації приводить до того, що наукова об'єктивність стає своєрідною наукосферою, в якій дихає і живе людина.

Зростання об'єктивно-розумного характеру мотивації у зв'язку з науково-технічними досягненнями здійснюється на основі сприймання відповідної термінології з переходом її в буденну мову. Через усвідомлення мотивації мова звільнюється від суб'єктивно-містичних нашарувань. Впливаючи на форми і способи мислення, мова безпосередньо включається в поведінковий акт.

Об'єктивна розумність вчинку іноді пов'язується з математизацією сучасного знання. Вплив техніки на мотиваційну сферу здійснюється шляхом побудови штучно-розумного машинного середовища. Людина навіює собі, що світ в цілому і вона сама функціонують за машинним (біхевіористичним) принципом. Досягнення кібернетики, без сумніву, впливають на мислення навіть тих людей, які вивчають живу людину. В їхньому уявленні жива людина виявляється кібернетичною структурою, яка діє на основі суто об'єктивних законів. Вияв таких законів у потаємній сфері суб'єктивності людини робить її мотиваційну структуру позбавленою таємничо-містичних, супранатуральних моментів.

Визнання об'єктивно-розумного характеру людської мотивації не дегуманізує, а, навпаки, збагачує її гуманістичним змістом. Науково-технічний прогрес звільнює мотивацію для переживання високих звершень, для зосередження на проблемах буття, життєвого поклику людини. З'являється можливість використати як засіб досягнення вчинкової мети не тільки людей, а головне — їхні науково-технічні досягнення. При цьому людина в силу своєї суспільної природи не уникає повністю необхідності бути в якомусь розумінні засобом. Проте, вступаючи в соціальну взаємодію як засіб, вона здійснює і свою мету, що виражає її індивідуальні, неповторно-творчі прагнення.

Універсальний і єдиний у своєму роді осередок людської діяльності — вчинок — виражає спосіб існування людини у світі, виступає постійно діючим фактором історичних форм прогресу. Вчинок стає ланкою, що опосередковує людину і світ. Вчинкова структура відношень людини і світу є суб'єктом історичного процесу, людської діяльності. Складність психологічної структури вчинку, соціальна відповідальність особистості у вчинковому акті найтіснішим чином пов'язує його з науково-технічними досягненнями. Науково-технічний прогрес є немовби проекцією вчинкової необхідності у взаємодії особистості і матеріального світу.

Зв'язки між особистостями на основі вчинкової комунікації охоплюють широке коло явищ, пов'язаних не тільки з виробництвом економічним, але й з виробництвом моральних та інших цінностей. Ось чому головний осередок людської діяльності — вчинок — мусить бути розкритим в теорії, яка охоплювала б усі види діяльності: виробництво наукових, художніх ідей, естетичних і моральних цінностей і т. п.

Як універсальна жива зв'язка людини і світу вчинок необхідно передбачає множинність особистісних існувань, можливість їхньої комунікації. Екзистенціальний смисл її полягає у ствердженні опори для існування. Інша людина з її суб'єктивністю виявляється найбільш відповідною опорою: визнання, слава, комунікація через оригінальність і т. п. Культура (наука, техніка, мистецтво, політика і т. п.) є створення способів вчинкового зв'язку через об'єктивацію. У цьому вчинок виявляє себе як творчий акт. Ось чому загальною теорією творчості може бути така, яка включатиме в себе теорію вчинкової структури.

* * *

У попередніх розділах вчинок було докладно розглянуто як логічний осередок системи психології, як принцип побудови історії психології, теорії індивідуального та історичного становлення психіки. При цьому ми виходили із найбільш загального визначення вчинку як специфічного для людини способу буття.

Зрозуміло, що статус "осередку" і "принципу" інтеграції, диференціації, реконструкції психологічного знання, наданий вчинкові, повинен постійно переглядатися і підтверджуватися.

Наукове знання перебуває у постійному розвитку. З'являються нові оригінальні підходи, теорії, концепції, що передбачає необхідність подальшого проникнення в сутність вчинку як осередку психічного, з'ясування його природи і здійснення наукової рефлексії феноменологічних проявів вчинкової активності в їхньому розвитку.

Саме тому йдеться про вчинковий напрям у психології, про необхідність з'ясування теоретичних і методологічних засад дослідження вчинку в його онтологічному та онтогенетичному розумінні.

ВЧИНОК В ОНТОЛОГІЧНОМУ ВИМІРІ

Вчинок як універсальний механізм самовідтворення буття.

Не піддаючи сумніву специфічність вчинкового рівня активності для людини як суспільної істоти, варто замислитися, які форми прояву сущого становлять собою те, що у своєму подальшому розвитку набуде рівня людської вчинковості. Підставою для подібного роду проб-лематизації є підхід, згідно з яким прояв активності вищого рівня

"знімає", у філософському розумінні цього слова, прояви активності нижчих рівнів розвитку буття. Саме тому "дозволяється" говорити про свідомість, діяльність, суб'єктивність, а отже і вчинковість, у широкому і вузькому їх значенні.

Вдаючись до такого способу міркування, дослідник розраховує на те, щоб шляхом гносеологічної редукції від вищого до нижчого з'ясувати природу, логіку виникнення і, на підставі цього, тенденцію розвитку явища, що вивчається.

За іншою філософською інтерпретацією можна говорити про сублімацію (перетворення) як рух від нижчого до вищого через систему категорій буття і відповідну ієрархію цінностей. Проте кінцева формула залишається та ж сама: вище являє собою якісно нове утворення, в якому зникає те, що є нижчим, і водночас зберігається. Отже, і тут мова йде про зняття як перехід нижчого у вище, наприклад, фізичного в хімічне, хімічного в біологічне, біологічного у психічне, психічного в духовне...

Якщо нагадати основні критерії, за якими визначається вчинок, то найголовніший з них — це творення нового. За цим критерієм, у його найбільш широкому розумінні, суб'єктами вчинкової активності можуть бути визнані Всесвіт, природа, дух, людство, людина тощо.

Справді, природа — великий творець, і це не тільки метафора. Перетворення, які відбуваються на рівні неживого і живого світів, вражають своєю новизною, оригінальністю, неповторністю, естетичною вишуканістю і стосунковою гармонійністю.

Можливо, ми, люди, суб'єктивізуємо і антропологізуємо довколишній природний світ, але чи не він є нашим великим Учителем, чи не він дає взірці творчого, морального і прекрасного?!

Справді, заглибившись у наукові дискусії, можна надто раціонально і тим самим не досить об'єктивно оцінити, наприклад, факт виникнення живого з неживого. Навіть якщо визнати, що в основі цієї космічної за своїми мірками події лежить проста випадковість чи навіть патологія розвитку природних процесів, важко уявити собі ті складності, які переживала жива матерія на початку свого існування, ті "муки творчості" і "страждання", через які їй потрібно було пройти, щоб подолати опір неживого і ствердитися навічно.

Психологізація, одухотворення природи не є оригінальними в історії науки. Це, можна сказати, — "вічна" тема, до якої поверталися мислителі всіх часів, зокрема, у різних парадигмах віталізму.

Якщо визнати прийнятим діалектичне пояснення природних процесів, в основі розгортання і розвитку яких лежать закони єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення і переходу кількісних змін у якісні, то, знову ж таки у широкому розумінні, досить важко уявити собі боротьбу за життєвий простір у просторі неживого без елементів "внутрішнього обурення" надмірною протидією з одного чи іншого боку. Адже йде боротьба за буття, яка ніколи не обходиться без емоцій, без волі і без мислення в їх най ширшому розумінні як регуляторів взаємодії сущого з сущим, що саме в такий спосіб утверджують своє існування.

Отже, якщо, подолавши недосконалість нашої людської чутливості і обмеженість чуйності, уважно і небезсторонньо прислухатись і придивитись до того, що відбувається вже на самих нижніх, за нашими мірками, поверхах природного світу, то навіть там ми заніміло постанемо перед таїнством "екстатичних переживань" того, що започатковує нове, перемагає у боротьбі за існування, за право на буття, що Вчиняє, і заклякнемо від жаху, перейнявшись "муками" того, що не встояло у цій боротьбі, що не змогло піднестися до Вчинку і "страждає" від приреченості на вічне небуття.

Світ живої природи дає нам безмежну кількість прикладів, які ми не можемо не оцінити як такі, що дуже схожі на наші вчинки і, більше того, на які здатна далеко не кожна людина. "Не існує такого стану, в якому б дія не мала вчинкового значення, — зазначає В.А.Роменець. — У людини вона вирізняється моральним, естетичним, пізнавальним аспектом як вираженням активного ставлення до світу, людей, природи. У тварин дія також має вчинковий характер, оскільки вони не тільки визначаються середовищем, а й самі визначають, активно створюють умови свого життя".

Наприклад, відомо, що у випадках, коли для морських велетнів

— китів — у місцях їхнього мешкання не вистачає їжі, певна їх частина викидається на берег і гине, щоб зберегти життя іншим. До такої ж добровільної самопожертви вдаються сухопутні тварини

— антилопи. Якщо їх кількість починає переважати можливості задоволення потреби стада в їжі, то певна частина його відділяється і з високої кручі кидається у прірву.

Нас по-справжньому дивують випадки, коли дельфіни рятують потопаючих, коли якась птаха б'ється до смерті, захищаючи своїх пташенят, коли пес, якого господарі не взяли з собою у літак, кілька років чекає їх повернення на аеродромі...

Серед людей подібні та інші, більш високі у моральному розумінні вчинки широко представлені в різного роду літературних джерелах, хоча в реальному житті пересічної людини "зустрічі" зі справжніми вчинками відбуваються не так уже й часто. Навіть уважні до взірців поведінки підлітки, як свідчить проведене нами опитування, у своїй більшості не можуть навести прикладів власне вчинкової поведінки людей з їх оточення.

Водночас в історії людства неважко знайти приклади таких вчинків, на які не спроможні "брати наші менші".

Так, в історії деяких народів існувала, а подекуди існує й зараз традиція, за якою "проблема старих людей" розв'язується дуже просто — шляхом убивства. У 1.1.Мечникова знаходимо, що, зокрема, в Меланезії був поширений звичай закопувати живими старих людей, які вже не можуть виконувати роботу. На Вогненній Землі, коли виникала загроза голоду, старих жінок з'їдали раніше, ніж собак. Туземці пояснювали це тим, що собаки можуть ловити моржів, а старі жінки ні.

Якщо у примітивних народів продовжують діяти закони виживання, притаманні тваринному світові, то вже ні під які закони природи не можна підвести, наприклад, те, що коїлося за часів рабства, інквізиції, що виявляло себе у численних війнах, проявах геноциду, ідеології фашизму, а також в актах тероризму, вандалізму, . в жахливих "шоу" кук-клукс-клану й т.ін.

Екстаз творіння, духовно-тілесний екстаз, екстатичне почуття, спричинене здійснюваним і здійсненим вчинком, що утверджує існування, належність до буття, як і муки нетворіння, невчинковості, що по суті своїй є рухом у небуття, привертають людину до істини, якій "нині і прісно і во віки віків" була вірною природа — жива й нежива.

Отже, якщо розглядати вчинок у широкому розумінні цього слова, то реально прийти до висновку про нього як про універсальний механізм самовідтворення буття всього сущого. Інша річ, що на різних його рівнях вчинковість набуває різноманітних форм і змістів.

Так і в історії людства діє вчинковий принцип, за яким відбувається його розвиток. Усяке ж відхилення від дотримання цього принципу є порушенням універсального закону розвитку матеріального і духовного світів у їхній єдності, що неминуче викликає гальмування процесу суспільного розвитку і може призвести людство до загибелі.

Вчинок як єдність індивідуально-психологічного, суспільно-історичного та логічного.

Вчинок, як і будь-яка інша одиниця буття, підпорядковується ідеї становлення, перебуває у постійному розвитку, набуваючи нових якостей і виявляючи себе в нових формах. Це стосується генези вчинку в історії людської культури і генетичних його трансформацій в індивідуальному житті людини.

Поєднує ці генетичні вектори логіка вчинку — те, що становить його внутрішню сутність, джерело і рушійну силу саморозвитку.

Аналіз історії людського суспільства дає змогу певним чином з'ясувати цю логіку і дійти до визначення вчинку як процесу вивільнення людини від зовнішніх детермінацій і зумовленостей, від фатальної визначеності ситуацією існування. Через вчинок людина, долаючи опір історії, підноситься до самої себе, до своєї сутності як істоти, що творить свій життєвий світ і себе в цьому світі.

Вчинок — це і засіб, і мета історичного поступу людства. Від вчинку, через учинок, до вчинку — саме такою вбачається логіка духовно-психологічного розвитку людської цивілізації. Проте можна стверджувати, що і логіка розвитку конкретної особистості має таку ж "формулу життя".

Так, первісна людина, як і мала дитина, виявляє величезну залежність від ситуації. Обидві включені в цю ситуацію попри власну волю й бажання, розчинені в ній. Рушійні сили будь-якої своєї активності така людина знаходить зовні і вимушена коритися їм. У неї не існує вибору для вчинку, а отже, відповідальності за себе перед собою. її право дорівнює обов'язкові підпорядковуватися зовнішнім вимогам.

З часом в історії виникає (вже як результат рефлексії такої "сваволі ситуативного") ідея фатуму разом з уявленням про визначеність. Платон і вське вчення про анамнез (пригадування) як звернення до минулого та арістотелівське вчення про ентелехію (доцільність) як звернення до майбутнього — обидва грунтуються на ідеї споконвічної визначеності. Імпліцитно все майбутнє існує в сучасному, а сучасне в минулому. Ціль закодована в індивіді, і він у вчинкові приходить до самого себе, до вихідної точки. Вчинок на грунті фаталізму споконвічно і остаточно закодовано. Уникнути визначеності не можна.

Подібну ситуацію спостерігаємо і на ранніх стадіях розвитку людського індивіда, жорстко обмеженого різного роду табу, відтинком між "можна" і "не можна".

Авторство, ініціатива полягають лише в тому, щоб з'ясувати, що саме визначено, що можна і не можна робити, і беззаперечно підкорятися вимогам ситуації.

На тлі фаталістичної психології породжується уявлення про магічний зв'язок усього з усім. Магічні знаки і різноманітні ритуальні дії, пов'язані з ними, є підтвердженням існування сил, що володарюють над людиною. Так виникають в історії людства міфи, а в історії дитинства займають своє місце казки про всемогутніх чаклунів, які можуть бути добрими або злими, і від чиєї волі залежить, який буде у казки фінал — добрий чи поганий.

Отже, тут вчинок з його мотивацією, дією і післядією є ще ситуативним, він визначається ситуацією і підпорядковується її вимогам.

Ситуативний етап в історичному розвитку вчинковості завершується й позначається колізією, в основі якої — протиставлення, поляризація двох світів, двох способів життя — гріховного і святого, людського і божественного, тілесного і духовного. Вчиняти — означає тягнутися від гріховності до святості, котрі як критерії все-таки визначені ззовні.

Для дитини колізійна ситуація визначається дуже схожими із вищенаведеними критеріями неслухняності і слухняності. Про слухняну не випадково кажуть: "свята" дитина, "золота" дитина, підкреслюючи максимальну відповідність її поведінки заданим нормам.

В епоху Відродження основна суперечність історичного розвитку вчинку полягала у намаганні визначитися щодо залежності і незалежності ситуації від людини. Цікаво зазначити, що саме так сформулювати основну суперечність цього історичного періоду можна було лише на основі кардинальної переорієнтації стосовно рушійних сил людської поведінки, які вже вбачалися не в фаталістичному впливі ситуації, а в тому, що людина сама собі покладає свою долю. Тут починається мотиваційна епоха історичного становлення вчинку.

В історії індивідуальної вчинковості теж спостерігається період, коли до того слухняна дитина раптом заявляє "я сама", стверджуючи тим самим початок періоду, коли дії і вчинки дедалі виразніше знаходять своє джерело і рушійну силу в ній самій, а не у зовнішніх стимулах. Цей період у розвитку дитини варто теж назвати "епохою відродження", бо саме в цей час людський індивід уперше свідомо розриває пута ситуативної залежності на шляху утвердження самості, самобутності.

Мотиваційна парадигма у будь-якому вимірі — в історії людини чи історії всього людства — означає, що на певному етапі розвитку згідно з його логікою виникають необхідність і можливість, право і обов'язок самовизначення у виборі стратегії і тактики вчинкових Дій.

В історії людства прийняття рішення як особливий принцип мотиваційного рівня становлення вчинку охоплює XVII ст. й період Просвітництва.

В історії індивідуального життя — це теж роки навчання, "просвітництва", коли включається у розвиток вчинкова здатність до прийняття рішень на основі власного мотиваційного вибору.

Не випадково проблема дії постає в психології саме XIX і XX ст. Адже це історичний період, який важко асоціювати з чимось іншим, ніж активна, творча, перетворююча, революційна дія. Наче величезний потенціал, накопичений попередньою історією, повинен був за якимось внутрішнім законом "вибухнути", перетворивши людство в суцільно невтомного "виробника суспільного продукту".

Людський індивід, досягаючи зрілого віку, претендує насамперед на визначення його як "діяча", що стверджується у своїй здатності діяти, творити, виробляти, втілюватись у продукті.

Нова епоха в історичному розвитку вчинку визначається переживанням суперечності між дією і смислом, намаганням осмислити вдієне, скоєне, дати йому оцінку і притягти до суду історії все хибне, неправедне, злочинне. Проте акція історичного самосуду і самопокарання не вичерпує і, зрештою, не визначає сутності вчинкової післядії.

Завершальним акордом, що підбиває проміжний підсумок процесу історичного становлення вчинку, є досягнення суспільством, що розвивається, стану катарсису, внутрішнього очищення. Це досягається шляхом усвідомлення суспільством своїх істинних Цінностей і з'ясування справжнього смислу свого суспільного буття.

Саме катаре и ч не переживання як спосіб зворотного зв'язку закладає основу для вироблення нового настановлення на вчинок, створює духовне підґрунтя наступного вчинкового проекту історичного поступу людства.

"За плодами своїми" пізнає себе і людина, підбиваючи підсумки свого життєвого шляху. І тут ми спостерігаємо драматизм самозві-тування з його катарсичним "епілогом", що стає основою, духовним підґрунтям вчинкового "заспіву" для тих, хто розпочинає свій життєвий шлях.

Отже, історія індивідуального життя людини й історія суспільного розвитку, маючи свою специфіку, підпорядковуються єдиній логіці становлення вчинку в його найзагальнішому визначенні.

Проте індивідуальне життя не тільки співвідноситься, але й протистоїть соціальному. Так, свого часу протиставлялося природне і соціальне в людині. Ж.-Ж.Руссо, І.Кант, Г.Сковорода, пов'язуючи з природним те чисте, що є в людині, вимагали захистити її від нездорових впливів суспільства, соціальних деформацій. Пізніше З.Фрейд, В.Райх, КЛоренц та інші також зосереджували увагу на антагонізмі індивіда і суспільства, розглядаючи останнє не інакше як вороже оточення, що несе в собі небезпеку психічних захворювань. Отже, вчинити — за таких умов означає протидіяти тискові суспільного оточення, відстоюючи свою природну чистоту і досконалість.

Інші, не менш видатні психологи "вмонтовують" соціальне в природне, обстоюючи пріоритет соціального в людині. "Колективне несвідоме", "архетипи" К.Юнга оприроднюють соціальну детермінацію психічного розвитку людини та її поведінки. В такій інтерпретації вчинок передбачає, навпаки, узгодження індивідуального і соціального через інтеграцію свідомого й несвідомого в самій людині.

Певний пізнавальний інтерес щодо виявлення індивідуально-психологічних і суспільно-історичних джерел вчинковості становить ідея пасіонарності, розвинута Л.М.Гумільовим. Сутність цієї ідеї полягає в тому, що джерелом виникнення і рушійною силою розвитку етносів є накопичення "критичної маси" пасіонарних особистостей — людей, здатних на самозречення, схильних до "антиінстинк-тивної" поведінки. "Пасіонарії" — акумулятори і носії вольової енергії, енергії вчинку, що "виробляється" суспільством, в якому нарощується екологічний, політичний, ідеологічний, економічний дисбаланс, зростає напруження, поглиблюється криза, дизадаптація тощо. Саме завдяки діяльності цих людей, до яких належать революціонери, винахідники, проповідники та ін., суспільство оновлюється, виліковується від своїх хвороб, відновлює баланс із середовищем і гармонію з самим собою.

"Енергетичний" підхід до пояснення джерел і рушійних сил, що лежать в основі розвитку людської цивілізації, пропонує також Тейяр де Шарден, коли говорить про "радіальну" енергію еволюції ноосфери, називаючи її ще "натиском свідомості".

Проте і в першому, і у другому випадку мова йде не про розвиток і набуття досконалості через вчинення, а скоріше про психічний захист людини, збереження того, що в ній є здорового і позитивного від природи, про відновлення енергетичної рівноваги.

Конкуруючі парадигми біопсихічної та соціопсихічної детермінації вчинкової активності людини знімаються в ідеї самостворюючої причинності (В.А.Роменець), до якої об'єктивно підводять історико-психологічну думку наукові праці СЛ.Рубінштейна, М.Г .Ярошевсь-кого, а перед ними — В.В.Зеньківського.

Це ідея самопізнання і створення людиною себе самої і світу, в якому вона існує, через вихід у трансцендентне, потойбічне, надсвідоме, надійди від уальне і повернення у посейбічне, проникнення в індивідуальне, одухотворення його і, знову ж таки, самозбагачення через неповторне життя як учинок, як єдину в своєму роді подію. Людина, яка відповідально вчиняє, за таких умов дійсно опиняється в центрі історичного процесу, рухаючи його шляхом свого самопізнання і самотворення.

Отже, саме у такому напрямі бачиться принципова можливість продуктивного поєднання індивідуального (психологічного), історичного (соціального) і логічного (вчинкового) аспектів єдиного процесу становлення світу людиною.

Головні суперечності вчинку.

Заглиблення у природу вчинкової активності розкриває її суперечливу сутність. З одного боку, як вже не раз зазначалося, людське життя і життя суспільства розгортаються у відповідності з логікою вчинку — через подолання залежності від ситуації до осмислення результатів учинення, що створює нову ситуацію, з якої починається нова "вчинкова одіссея". У зв'язку з цим виникає слушне питання щодо співвідношення об'єктивного та суб'єктивного у вчинку.

Якщо визнати, що вчинковий принцип об'єктивно визначає стратегічну траєкторію життя людини, то до чого зводиться тоді роль самої людини?

В історії філософської думки це питання виникало неодноразово, і відповідь на нього була різна — залежно від світоглядних уявлень того чи іншого автора. Так, Георгій Кониський, узагальнюючи етичні уявлення про вчинок, дійшов висновку про дві причини, що лежать в його основі: внутрішню і зовнішню. Перша міститься в людині. Друга пов'язується з поняттям Бога, що діє потаємно чи явно по відношенню до суб'єкта: прямо через його волю або через різні об'єкти, через ангелів, через людей, які впливають своїми діями — силою, подарунками, образами, різними висловлюваннями, переконаннями та ін. Не відкидається також вплив зірок та інших об'єктів.

Такий поділ не є атавізмом і насьогодні. Люди віруючі нерідко прямо пов'язують будь-які свої вчинки з "велінням Бога", отримуючи таким чином можливість через абсолютизацію етичного моменту ("Ти зобов'язаний, тому що ти зобов'язаний") зняти з себе "тягар свободи", а отже, бути психологічно захищеними, не відчувати надто гостро особисту відповідальність за скоєне. Тим більше, що досить покаятися у своїх гріхах — і можна отримати "прощення господнє".

Сучасна наука дещо інакше інтерпретує співвідношення об'єктивного і суб'єктивного у вчинку. Індивід у своєму житті справді підпорядковується об'єктивним законам буття як такого. Проте це підпорядкування, по-перше, здійснюється не прямо і безпосередньо, а опосередковується активністю людини як суб'єкта власної життєдіяльності. Ніяка зовнішня детермінація сама собою не може спричинити вчинкову активність, якщо не стане мотивом, не суб'єкти візується.

Проте рівень такого роду вчинковості слід визначити як початковий. Дійсний вчинок у своїй детермінації є незалежним від зовнішніх причин і навіть протистоїть їм. Суб'єктивне як мотив істинно вчинкової дії у знятому вигляді утримує в собі об'єктивне як умову, але не причину дії. Суб'єкт об'єктивується у вчинку, трансформуючи таким чином об'єктивне, вносить до нього нові змісти й форми, а отже розвиває, збагачує його.

Виходячи з такого розуміння суб'єктивного та об'єктивного можна з'ясувати суперечність внутрішнього і зовнішнього у вчинку.

Сутність цієї суперечності полягає в можливій розбіжності між тим, як людина хотіла вчинити, і тим, як вона дійсно вчинила, як вона пояснює свій вчинок і як його розуміють інші.

Нерідко буває так, що оточуючі оцінюють той чи інший по-ведінковий прояв як вчинок, а для самого "автора" це — звична дія. Буває і навпаки, коли людина по-справжньому вчиняє, перевершує себе, а оточуючі цього не помічають, вважаючи такий вияв досить традиційним, самоочевидним, невчинковим.

В історії чимало і таких випадків, коли героїзм виявляли одні, а ордени отримували інші.

Існують вчинки, які взагалі можуть не виявляти себе зовні, наприклад, коли внаслідок напруженої внутрішньої боротьби з самим собою індивід кардинально змінює свою життєву позицію, ставлення до себе чи до оточуючих, до справи, що уявлялася найголовнішою у житті тощо. Це, наприклад, вчинки умовчання, утримання, внутрішньої незгоди, це і клятва собі.

Такого роду вчинки здійснюються у суб'єктивному просторі і там структуруються на внутрішнє і зовнішнє з усіма суперечностями, що можуть виникати між ними.

Внутрішнє у вчинку нерідко ототожнюється з суб'єктивним, проте варто розрізняти ці поняття. Внутрішнє, як і зовнішнє, — об'єктивна реальність, специфічною для якої є наявність в її структурі суб'єктного ядра, котрому ми даємо назви "Я", "самість", "особистість", "індивідуальність", підкреслюючи особливо суттєву для людини здатність до свідомого здійснення вчинку.

Саме тут і виникає нова проблема — усвідомлюваності вчинкової активності її "автором" і "виконавцем" та її довільності. Навряд чи варто сперечатися, що рівень усвідомлення ситуації та мотиву, дії та післядії може бути далеко не однаковим у різних людей і навіть в однієї людини. Факторів, що впливають на цей рівень, можна налічити нескінченну кількість. Проте, узагальнюючи, можна сказати, що не останнє місце в їх переліку займають такі, як рівень розвитку психіки людини, стан, в якому вона перебуває, зовнішні умови, наявність засобів, досвід вчинкової діяльності і рівень складності вчинку, на який вона зважилась.

Інколи людині просто не вистачає часу для осмислення ситуації чи обгрунтованого вибору мотиву. Можуть підводити характерологічні вади: самовпевненість, нетерплячість і т.ін.

Але ці фактори можуть поступатися більш могутнім. Мова йде про той вплив, який здійснює на вчинкову активність людини її несвідоме. Чи можна, наприклад, не брати до уваги те, що людина, у якої через ті чи інші причини актуалізується комплекс неповноцінності або "спрацює" захисний механізм, може вчинити навіть усупереч власній свідомості, позиції, переконанню.

Різного роду "необережні", "ненавмисні", "випадкові" вчинки, "автори" яких ставали злочинцями чи героями, далеко не завжди мали своєю причиною простий збіг обставин. Нерідко на вчинок виводить інтуїція, підштовхує моральна звичка, провокує фіксована установка тощо.

Тому реально припустити, що і на етапі зародження вчинку і в процесі його здійснення свідоме, підсвідоме, несвідоме і надсвідоме активно взаємодіють — коли синхронно, коли всупереч одне одному.

Саме ця суперечність встановлює межі винагороди і відповідальності людини за вчинене нею. Не можна карати за те, що вдієне в стані афекту. Не варто також переоцінювати чесноти людини, яка здійснила гарний вчинок, проте сама не розуміє його сенсу.

Справжній вчинок, як правило, характеризується також суперечністю раціонального та емоціонального.

З одного боку, вчинок, здійснений автоматично, на емоційно-імпульсивній основі, "за покликанням серця", може бути досить ефективним і високо оцінюватися за моральними мірками суспільства, але може втрачати в ціні за критеріями евристичності, креатив-ності і, що не менш важливо, в плані його розвивального значення для особистості.

З іншого боку, вчинок не можна запланувати, запрограмувати, раціонально прорахувавши його наслідки для себе й для інших.

Напередвизначеність вчинку — нонсенс. Вчинити означає, говорячи словами Канта, "зважитися на стрибок" від реального й існуючого до того, чого ще немає. І тільки практика вчинення може вивести нас за межі світу, який ми чуттєво сприймаємо "тут і тепер".

Тут потрібні відвага, героїчний ентузіазм, які не вкладаються в раціональну логіку і тяжіють до логіки почуттів і емоцій, ба навіть до ірраціональної логіки (в її позитивному тлумаченні), яка включається саме тоді, коли ризик розототожнення з собою досягає межі, коли опиняєшся на порозі двох світів, коли прилучаєшся до трансцендентного і коли значущість, цінність того, що я хочу ствердити своїм вчинком, перевершує страх перед незворотністю, неможливістю повернутися у вихідну позицію, "перевчинити".

Вчинок, як писав М.М. Бахтін, — "більш ніж раціональне — він відповідальне". Тільки "відповідальна залученість" людини як суб'єкта, що сам зробив свій вибір і зайняв тим самим своє "єдине місце у бутті", є свідченням вчинковості, життя як учинку.

Світ учинку — це світ принципово людського "не-алібі в бутті". В цьому виявляються і своєрідний пафос вільного самоствердження, і трагедія самообмеження. Адже вибір одного з можливих варіантів перекреслює всі інші. Саме тому така висока ціна відповідальності, і так принципово важлива особиста практична включеність індивіда як суб'єкта у кожний акт свого життя як неповторного і незворотного вчинку.

Тут знаходить собі місце суперечність між прагненням людини до універсального вираження і можливістю прояву його у певній, скінченній індивідуалізованій формі. Розв'язується ця суперечність через вчинкове проникнення в свою сутність, з'ясування своєї принципової рівності. Універсуму і можливості протистояти йому в своїй індивідуально неповторній визначеності, можливості обирати власний шлях і творити свій життєвий світ і себе в цьому світі за своїми власними законами.

Людина дивиться на Бога тими ж самими очима, якими Бог дивиться на людину. Цей афоризм Г.Сковороди підносить людського індивіда на рівень Творця.

"Свідомість людини... перетворюється... в свідомість світу; світ усвідомлює себе через людину", — стверджує СЛ.Рубінштейн, наділяючи людину статусом "усередині буття світу", і теж ставить її на божественний рівень.

Пізнати себе, продовжує і поглиблює зазначену ідею В.А.Роме-нець, означає пізнати в собі, через свою індивідуальність Вселюдське, а потім, на основі цього вищого осягнення, пізнати своє буття, факт свого буття, щоб довідатися про своє існування через знаходження його смислу.

Самопізнання людини і самопізнання світу, самотворення людини і самотворення світу — один процес, що здійснюється через вчинок як універсальний механізм самовідтворення буття. Людина є свідомим носієм цього механізму, і тому саме на її долю випадає висока місія й на неї лягає висока відповідальність як на причину і творця нових форм буття.

Проте вчинок і здійснює, й не здійснює призначення, життєву мету людини. Розв'язання суперечності універсальності та індивідуальності знаходить вихід у перманентності вчинкової активності, через перехід від одного вчинку до іншого. Причому тут діє подвійна детермінаційна логіка.

Прагнучи ствердитись у своїй універсальності, людина вчиняє "вшир", намагаючись вичерпати через пізнання і творення весь вміст буття. Саме цим пояснюються феномен мотивації налситуатив-ної активності, ірраціональні прагнення до порушення рівноваги, внутрішнє неприйняття моделі пристосування, дивне намагання людини постійно вийти за межі адаптації з оточенням і досягнутої гармонії з самою собою.

Вчинковому рухові "вшир" протистоїть (і приєднується до нього) рух "углиб" буття. Кожний наступний вчинок людини відрізняється від попереднього рівнем проникнення у неповторну сутність речей, у сутність свого індивідуального буття. Це вчинки самопізнання і самотворення, перший з яких констатує факт індивідуального буття як такого через з'ясування своєї нетотожності з середовищем, оточенням, ситуацією, а останній губиться у безмежних глибинах трансцендентного.

Рух "ушир" і "вглиб" буття має свої перехрестя, на яких відбувається взаємоперехід індивідуального в універсальне. Так, сягаючи глибин індивідуальної сутності, людина відкриває в собі універсальне, належність до "єдиного". Опановуючи різні сфери універсуму, вона стверджується у своїй індивідуальності, неповторності, новобуттєвості. Отже, осягнуте самопізнанням і стверджене через вчинок індивідуальне трансформується в універсальне, суттєво і сутнісно примножуючи його. Саме у такий спосіб людина як суб'єкт вчинку включається в детермінаційно-причинний ряд саморуху, саморозвитку буття, набуваючи тим самим трансцендентних визначень і ознак.

Вчинок як діалог і монолог.

Вчинок психологічно і морально зрілої особистості завжди передбачає в своїй основі відношення до іншої людини як до такої ж особистості, як до цілі, а не як до засобу: "інший — завжди мета і цінність не менша, ніж ти сам, а тому, вчиняючи, нічого не чекай взамін". Вчинок — це завжди акт вільного волевиявлення, що не потребує ніякої винагороди.

Нікого не можна примусити не тільки діяти певним чином, але й, тим більше, робити це з любов'ю, розмірковував І.Кант. А те, що людина не любить, вона робить убого чи взагалі ухиляється від дії за допомогою софістичних вивертів. Але коли справа торкається виконання обов'язку, а не просто уявлення про нього, коли мова йде про суб'єктивну основу дії, що насамперед визначає те, як вчинить людина (на відміну від об'єктивної сторони, котра диктує, як вона повинна вчинити), то саме любов, що вільно включає волю іншої людини у свої "максими", необхідно доповнює недосконалість людської натури і примушує до того, що розум визначає як закон.

У стародавні часи психологія людей була природно орієнтована на "рівний обмін дарами". Вони вірили, що "отримуючи від іншого, ти отримуєш тим самим частку його самого, яка, так би мовити, проникає в тебе". Оскільки окремий індивід був розчинений у масі, весь рід був відповідальний за вчинки кожного із своїх членів.

Такий первісний "егоальтруїзм", помножений на кругову відповідальність, проходив через звички стародавніх людей, знаходив відбиток у їхньому душевному житті, звичаях, віруваннях. Мабуть, тільки такий дух міг допомогти нашим предкам вистояти у боротьбі зі стихією, а головне — стати людьми.

Таким чином, людина як суспільна істота певною мірою природно приречена вчиняти, з самого початку схильна до вчинку. Адже тільки здійснюючи самостійні відповідальні вчинки, зорієнтовані на благо інших як на своє благо, людина може пройти унікальний шлях морально-психологічного розвитку, шлях творення себе самої.

Однак не завжди те, що людина вважає для себе вчинком, визнається іншими як вчинок. Буває і навпаки . Оточення вихваляє сміливця, що врятував дитину від загибелі, а як на нього, то це далеко не вчинок, а досить проста і не ризикована справа. Отже, слід розрізняти вчинок "для себе" і вчинок "для інших".

Ось як розв'язував цю непросту проблему Г.Гегель: 1) суб'єкт повинен знати і хотіти вчинку — "право наміру"; 2) суб'єкт має також право на те, щоб особливість змісту у вчинку не була б для нього зовнішньою, але містила б дійсну особливість суб'єкта, його потреби, інтереси і цілі, які, наче об'єднані в одній меті, складають його благо, — "право блага".

Тобто, щоб визнати ту чи іншу дію вчинком, недостатньо зовнішньої, навіть дуже компетентної, оцінки. Потрібно ще, аби "автор" цієї дії бажав саме вчинити, а не "виконати замовлення" ззовні, щоб він усвідомлював і переживав її саме як вчинкову дію, як намір і благо для себе.

З іншого боку, якщо вчинок оцінюється оточенням у цілому негативно, тобто коли індивідуальна і колективна оцінки розходяться між собою, варто враховувати право суб'єкта на визнання своєї провини лише за те, що складало його намір, належало саме йому.

Оскільки вчинок зачіпає безпосередньо наявне буття, зазначав Г.Гегель, остільки те, що належить мені, є формальним у тому розумінні, що зовнішнє наявне буття самостійне також і по відношенню до суб'єкта. Ця зовнішність може спотворити вчинок суб'єкта і виявити дещо інше, ніж те, що в цьому вчинку містилося. Хоча усі зміни як такі, оскільки вони покладені діяльністю суб'єкта, є його справою, однак тільки через це він ще не визнає їх своїм вчинком, але визнає своїм лише те наявне буття в дії, яке містилося в його знанні та волі, тільки те, що було його наміром, було тим, що йому належало.

Проте і роль суспільства, оточення по відношенню до вчинку та його суб'єкта не повинна зводитись лише до споглядально-оцін-кової функції. Адже, здійснюючи своєрідний диференційований підхід до всього вчинкового "матеріалу", суспільство тим самим намагається спрямувати індивідуальну активність кожного свого члена у належне річище, знецінюючи чи відкидаючи те, шо не відповідає суспільним ідеалам. Такий відбір вважається доцільним лише за умови, що його основним критерієм є благо кожного й усіх, добро, пов'язане перш за все з можливістю вільного розвитку. Тому й тут ще раз варто згадати Г.Гегеля, який вважав, що світ повинен надати можливість здійснитися в ньому суттєвому, доброму вчинку, — так само як і забезпечити доброму суб'єкту задоволення його особливого інтересу, а злому, навпаки, відмовити у цьому і також знищити саме зло.

Соціально-психологічний аспект вчинкової активності можна спробувати пояснити через поняття "діяння" — активності, завдяки якій особистість більш чи менш цілеспрямовано робить свій внесок у розвиток інших людей, тобто здійснює вчинок заради розвитку, вдосконалення, покращення того, що існує в довколишньому середовищі, у психіці та особистості "партнерів по життю". За думкою авторів концепції "особистісних внесків" А.В.ІІетровського та В.А.Летровського, їхня сутність полягає у "тих реальних смислових перетвореннях, дійових змінах інтелектуальної та афективно-споживацької сфер особистості іншої людини, які виробляє діяльність людини чи її участь у спільній діяльності. Інобуття індивіда в інших людях — це не статичний відбиток. Мова йде про "продовження себе в іншому". Тут схоплюється найважливіша особливість особистості (якщо вона дійсно особистість) — отримати друге життя в інших людях..."

Проте варто зразу ж зазначити, що різні "внески" мають різне розвивальне значення для іншої людини. Саме тоді, коли цей "внесок" є результатом вчинкового діяння, та ще й націленого на допомогу конкретному індивідові у його боротьбі з перешкодами, що трапляються на шляху розвитку, він максимальною мірою може сприяти перетворенню внутрішнього світу іншої людини, водночас наближаючи "автора" такого вчинку до безсмертя.

Остання думка є дуже важливою. Адже не слід забувати про "автора" вчинку з його власними потребами саморозвитку. Що б людина не робила, вона робить це заради якоїсь зі своїх потреб. Це положення певним чином хрестоматійне. Однак довгий час у психологічній науці радянського періоду основною системоутворюючою потребою людини вважали потребу самопожертви заради інших, колективістську спрямованість. Всіляко "оспівувалася" велич людини, яка всю себе віддає служінню суспільству, все, що має, вкладає в інших і в цьому знаходить "внутрішнє психологічне виправдання свого існування".

Яскраву ілюстрацію ненавмисної деіндивідуалізації людини знаходимо в Антуана де Сент-Екзюпері: "Цивілізація тримається на тому, що вона вимагає від людей, а не на тому, що вона їм постачає... Творити — це, можливо, і збитися у танці. Або навскіс ударити по каменю різцем. То не важливо, до чого приведуть твої жести. Це зусилля уявляється тобі безплідним, тобі, сліпцю, що уткнувся в нього носом. Але відступи трохи назад. Подивися з відстані на життя міського кварталу. Ти побачиш тепер гарячий порив і золотавий пил роботи. І ти вже більше не помічаєш невдалих, невправних рухів. Бо цей народ, що схилився над роботою, хоче він цього чи ні, споруджує палаци чи водоймища, чи великі висячі сади. Його творіння неодмінно народжуються з чарівництва його пальців... Народжуються рівною мірою від тих, чиї рухи невдалі, і від тих, кому вони вдалися, бо неможливо розділяти людину, і якщо ти будеш рятувати тільки великих скульпторів, у тебе не буде великих скульпторів... Помилка одного, удача іншого — не турбуй себе цією справою. Плідним є тільки велике співробітництво одного за допомогою іншого".

Пафос великого єднання, злиття у загальному процесі творення справді має право на існування. Але надто вже убогою і обмеженою, невиразною і спрощеною зображується тут окрема людина, якій відмовлено у найголовнішому — почутті власної гідності, значущості, нетотожності з іншими, індивідуальності.

Служіння суспільству, народу, здатність віддати своє життя за ідеали гуманізму тощо справді визначають людину високого рівня духовного розвитку. Проте ця ж людина перетворюється лише на "гвинтик" соціального процесу, деіндивідуалізується, якщо турбота про суспільний добробут перекреслює мотивацію саморозвитку, самовдосконалення, самоактуалізації, витискає у підсвідоме природну відповідальність перед собою за власний розвиток, за реалізацію смислу власного життя як цінності.

Ще чекає на свого дослідника проблема визначення тих втрат, яких зазнає людство, нерідко переслідуючи оригінальне, нестандартне, індивідуальне на догоду загальноприйнятому, типовому, звичному.

Отже, у природному зв'язку з вчинками "для інших", які опосередковано рано чи пізно стають вчинками "для себе", повинні розглядатися "самовчинки" — такі діяння, що мають за мету робити "внески" в самого себе, які безпосередньо спрямовані на власне "Я", власну психіку, душу, дух, їх творення, розвиток і вдосконалення, спираючись при цьому на зовнішнє соціальне оточення як необхідну умову і певний засіб досягнення своїх цілей.

Тут, очевидно, доцільно висунути головну проблему — вчинку як діалогу. Вчинок — це відношення, яке передбачає взаємність, співучасть. При цьому ролі учасників учинкового акту можуть розподілятися по-різному. Хтось може бути ініціатором вчинку, а хтось його виконавцем або тільки спостерігачем. В іншому випадку мова може йти про паралельність вчинкових дій у їхній спрямованості на спільний об'єкт, тобто про вчинкове співавторство. Нерідко можна спостерігати односпрямований вчинок, коли суб'єкт А вчиняє по відношенню до суб'єкта />, а останній з тих чи інших причин не відповідає йому "вчинковою взаємністю".

Зрозуміло, що особливу цінність являють собою такі способи взаємодії, які будуються на взаємовчинковій активності, коли спостерігається своєрідний вчинковий діалог, учасники якого вчиняють один відносно одного не за принципом "ти — мені, я — тобі", а на основі почуття спонтанної взаємності, коли інший для мене не може бути нічим іншим, ніж мета і цінність, і дорівнює в цьому мені самому.

У співучинку зникає відчуття дії, залишається лише відношення взаєморозвитку, взаємозбагачення, єднання зі світом, прилучення до вічності, тобто відчуття сутнісного існування. Ось чому вчиняти "легко". "Адже сутнісний акт пов'язаний з припиненням усіх часткових дій, а значить і всіх — лише їхнього обмеженістю зумовлених — відчуттів дій..." — влучно зазначає М.Бубер.

Кожний своєю активністю має створювати "вчинкове середовище" для інших. Вчинок можна виховувати тільки вчинком. Так вважав СЛ.Рубінштейн, з'ясувавши непересічне значення такого способу й рівня психічної, душевної і духовної активності людини.

Психологічні відмінності людей у проявах вчинкової активності.

Вчинок як універсальний засіб самовиявлення, самовдосконалення, самотворення і самоствердження людини в суспільстві у певному розумінні може розглядатися як притаманний будь-якій людині, соціальній групі і будь-якій культурі, відбиваючи в собі специфіку і загальний рівень свого суб'єкта.

Онтологічний підхід передбачає відповідь на питання про специфічні особливості вчинків і про те, наскільки поширені прояви вчинкової активності серед дітей та дорослих, чоловіків та жінок, серед людей різних професій, з різним рівнем культури, освіти, людей віруючих і невіруючих, фізично здорових і хворих тощо.

Так, для кожної вікової групи існують певні критерії, за якими та чи інша дія визнається як вчинок. Якщо дошкільник, перемагаючи свій дитячий егоцентризм, все ж таки ділиться чимось із ближнім — це для його рівня є вчинок. Для дорослої ж людини така поведінка повинна визначатися як моральна норма, порушення якої так чи інакше засуджується оточенням. Підліток може зважитися на героїчний вчинок заради товариша, але залишитися байдужим до батьків, що розраховують на його допомогу, на здатність поступитися власними інтересами і т.ін.

Вчинковий потенціал по-різному розподіляється у психосоці-альному просторі функцій та ролей, які відіграє людина залежно від суб'єктивної значущості кожної з них у конкретній ситуації життєдіяльності.

Так, коваль-розбійник у "Дубровеькому" О.С.Пушкіпа безжалісно спалює стряпчих у будинку, де вони замкнені, і він же під час пожежі лізе на дах, ризикуючи життям, аби врятувати кішку, щоб "не загинула даремно божа твар". Найбільш очікуваними від жінки, яка народила дитину, є вчинки, пов'язані з доглядом за немовлям. Закохані теж досить вибірково виявляють вчинкову активність — переважно одне до одного: всі інші ролі на певний час втрачають свою вчинкову потенцію. Військова людина шукає можливості вчинити на рівні бойового подвигу. Вчений мріє віддати життя пошуку істини. Лікареві, за клятвою Гіппократа, належить бути готовим до вчинку, щоб за будь-яких умов допомогти хворій людині.

Кожна релігія виголошує свою "вчинкову програму", дотримання якої дає підставу віруючій людині розраховувати на відповідну психологічну підтримку і захист вищих сил.

Навіть в антисоціальних угрупованнях існує своя "вчинкова мораль", переймаючись якою, новачок нарощує необхідний йому "злодійський статус", а досвідчений злочинець утримує лідерську позицію.

Цікаво також поставити питання про те, чи існує залежність між проявами вчинкової активності та психологічними властивостями людини. Звичайно, про пряму залежність не може бути й мови. Проте людина психічно здорова, вольова, чутлива, емпатійна і водночас емоційно стійка, інтелектуально розвинена, творча, діяльна, внутрішньо організована і цілеспрямована є більш психологічно готовою до вчинку, ніж тривожна, закомплексована, дисгармонійна, а також неуважна, несприйнятлива до проблем інших, злопам'ятна, безвольна і т.ін.

Можливо, холерик як більш активний тип потенційно здатний здійснити за своє життя більшу кількість вчинків, ніж, скажімо, флегматик. Проте останній може вчинити раз, але настільки суттєво, що цей один учинок може коштувати багатьох інших.

Інтернальний тип людини, зорієнтованої відшукувати причини своїх успіхів та невдач у собі, слід припустити, має більше психологічних шансів, аби відзначитись у вчинках, ніж екстернальний або ж той, хто пов'язує успіхи з власною активністю, а причини невдач відшукує в обставинах, що склалися, в інших людях тощо.

Якщо спробувати узагальнити, то вчинки в істинному розумінні цього слова не є "реальністю", що кожного дня "дається нам у відчутті". І це зрозуміло. Адже кожний вчинок є свідченням якісного перетворення, що сталося в житті людини, в її розвитку. Ціна вчинку дуже висока, а наслідком може бути як злет до взірця, так і обструкція, як суспільне визнання, винагорода, так і негативні санкції та лише посмертна реабілітація. "Людина з сильними переконаннями, котра нехтує впливом юрби, скоріше виняток, ніж правило, — зазначав Е. Фромм. — Вона викликає захоплення наступних поколінь, але, як правило, є посміховиськом в очах своїх сучасників". Тому зважитися на вчинок — справа нелегка, що потребує неабиякої мужності, високорозвиненої потреби в самоактуалізації.

За підрахунками А.Маслоу, люди, що здатні й схильні до самоактуалізації, складають близько одного відсотка населення, являючи собою зразок найбільш психічно здорових представників людства, що максимальною мірою уособлюють те, що є істотним, власне людським, найкращим у людині.

Що ж це за "одинаки" у психологічному розумінні? Що то за люди, яким поталанило бути носіями потенціалу самоактуалізації, а отже і вчинкового потенціалу в його граничних значеннях? На думку А.Маслоу, це ті, в кого більш адекватне сприйняття дійсності, вільне від впливу ситуативних потреб, стереотипів, більш адекватна оцінка себе та інших. Для них характерна спонтанність проявів, простота і природність, відсутність штучних захисних форм поведінки (але є захищеність від негативних зовнішніх впливів, фруст-руючих факторів), гумористичне ставлення до життя, автономність, незалежність від оточення і водночас почуття єдності з людством, демократичність у стосунках, готовність учитися в інших, стійкі внутрішні моральні норми, гостре відчуття добра і зла, дружба з тими, хто виявляє схильність до самоактуалізації, зайнятість, як правило, не собою, а своєю життєвою місією, орієнтація на універсальні, "вічні" цінності та ін.

Коли йдеться про вчинок, у нашій уяві формується образ дії, як правило, спонтанної, тобто довільної, добровільної, самостійної.

Мій вчинок не повинен залежати від сторонньої мети, зазначав Й.Г.Фіхте, проголошуючи ідею моральної спонтанності вчинку. Не мета визначає зміст веління, а, навпаки, безпосередній зміст веління визначає мету.

"Творчому суб'єктові властиве відношення до спонтанного стану як до потаємної, притаманної лише йому діяльності, автономної та вільної у розумінні свободи від зовнішніх та внутрішніх, непідвладних його контролю впливів", — вважає Дж. Морено, відомий своєю психодраматичною методикою і "Театром спонтанності".

Підготовка до вчинку може більш чи менш цілеспрямовано здійснюватися досить довгий час, іноді все життя. Але підготовку не слід змішувати з самим учинком хоча б на тій підставі, що, як стверджував Фіхте, тільки "совість скеровує вчинки", а совісна людина є від природи скромна і не мислить про вчинок як такий, керуючись поняттям про добро, а не про славу. Крім того, як правило, ситуація вчинку є нестандартною, а отже її розв'язання передбачає не тільки моральні чесноти, а й відповідний рівень саморегуляції, здатність орієнтуватись у часі і просторі як фізичному, так і соціопсихічному (стосунків, відносин, ставлень, чекань тощо).

Цікаво з цього приводу ще раз звернутися до результатів Дж.Морено, який своїми розробками проблеми вивільнення спонтанної суб'єктивності передбачив ідеї трансперсональної психології А.Маслоу. "В результаті тестування великої кількості людей ми переконалися, — пише Дж.Морено, — що їхня здатність до спонтанної діяльності не однакова. Існує певний талант до спонтанної творчості. Є люди, спонтанність яких значно вища, ніж в інших, так само як є люди, які виявляються більш здібними по відношенню до якихось видів діяльності."

Вчинок не має сенсу, якщо він не розв'язує конфлікту. Оскільки ж конфлікт спеціально не створюється "автором" учинку як самоціль чи засіб для самореалізації, остільки вчинкова активність за своєю природою тяжіє до "позитивної" спонтанності, що не слід плутати з імпульсивністю, реактивністю, імпровізацією і т.ін. Отже, здатність до вчинку визначається "коефіцієнтом спонтанності", мірою вільного виявлення своєї індивідуальності.

Правомірність і доцільність введення поняття "здатності до вчинку" — як такого, що дає змогу продовжити диференціацію проявів вчинкової активності, підкріплюються також результатами дослідження Е.Фроммом феномена "свободи вибору". "Певні люди, — зазначає він, — не вільні вирішувати на користь добра, оскільки в структурі їхнього характеру втрачена здатність діяти у відповідності з добром. Деякі втратили також здатність вирішувати на користь зла, оскільки структура їхнього характеру втратила потребу у злі...

У більшості людей, однак, ми маємо справу зі схильностями, що суперечать одна одній, які збалансовані таким чином, що вони можуть вибирати. Те, як вони діють, залежить від сили тих чи інших суперечливих схильностей їхнього характеру".

Найбільш загальними, як відомо, є схильності раціонального та ірраціонального порядку, кожна з яких може переважити у виборі напряму активності, даючи змогу утвердитися вчинку або ж протилежній формі прояву.

Різновиди та рівні вчинкової активності.

Розглядаючи прояви вчинкової активності з точки зору самої людини та її оточення, варто підкреслити аспект, що стосується рівня, якісної специфіки тих чи інших вчинків. Певним чином має право на існування ототожнення самого процесу життєдіяльності зі вчинком. Адже, як відомо, кожна якісна зміна в процесі розвитку людини здійснюється не без проблем, а нерідко й досить драматично. За свідченням С.Грофа, у перинатальній фазі (ще до народження) дитина вже отримує досвід досить сильних як позитивних (космічної єдності), так і негативних (муки пекла) переживань. Сам акт народження теж дається дитині нелегко. А надалі в процесі психічного розвитку кожне новоутворення стає в повному розумінні завоюванням особистості, що виборюється часом у безкомпромісному двобої з оточенням і з самою собою.

Отже, варто виділити такий різновид вчинкової активності, який пов'язаний з розвитком людини як біопсихосоціальної істоти, розглядаючи, зокрема, перехід від біологічного рівня саморегуляції до психічного, а від нього — до соціального як своєрідні вчинки саморозвитку, як ініціативні суб'єктно спричинені форми самотворення людським індивідом себе в онтогенезі. І не біда, що не завжди і не зразу така активність є усвідомленою і цілеспрямованою. Важливо, що вона завжди доцільна (бо спрямована на більш досконале і якісно нове), гранично внутрішньо вмотивована (бо ніхто так не може хотіти розвиватися, як я сам), відповідальна (бо не-зворотна), максимально творча (бо спонтанна) і т.ін.

Тут варто врахувати ідею Фіхте про несвідому творчу діяльність "Я", вважаючи надзвичайно важливим твердження про те, що свідомість передбачає несвідому діяльність, що діяльність, у межах якої виникає свідомість, не може бути свідомою. "Свідомість дійсного світу випливає з потреби діяння, а не навпаки — потреба діяння з усвідомлення світу. Ця потреба є первісною, усвідомлення світу є похідним". Людина як "Я" — безумовно своє власне творіння. Природного самого по собі недостатньо, тому людина мусить створювати себе, що найбільш відповідає її природі. Розум слугує великій меті: він реалізує можливість вибору в самостворенні особистості, в подоланні всього того, що нав'язується їй іззовні. А отже, варто припустити, що "спочатку був учинок", а вже потім його усвідомлене здійснення.

Що ж стосується усвідомлення, то на певному рівні розвитку людина як досить зрілий суб'єкт власної життєдіяльності, особистість і індивідуальність може й повинна ставити свій власний розвиток і досконалість собі за мету і свідомо досягати її. О.М.Леонтьєв писав: "Особистість людини породжується в її діяльності, яка здійснює її зв'язки зі світом. Перші активні Й свідомі вчинки — ось початок особистості. Становлення її проходить у напруженій внутрішній роботі, коли людина неначе постійно розв'язує задачу "чому в меті бути" і, трапляється, відриває від себе те, що виявляється. Згадайте А.П.Чехова, котрий краплю за краплею "вичавлював із себе раба".

Своєрідним проявом учинкової активності є перехід від психофізичного стану спання до стану неспання. Тут може йти мова про групу суттєвих критеріїв, за якими розрізняються вчинки: суб'єктність — об'єктність, активність — пасивність, свідомість — несвідомість і, певною мірою, осудність — нестямність — непритомність тощо. На думку Л.Бінсвангера, суб'єкт не може бути іншим, ніж у русі угору. Зупиняючись у своєму русі "до неба", суб'єкт гине. Суб'єкт, кінець кінцем, — це вибір "прокинутися". "Людина, яка спить, є життєва функція, яка не спить, — творець своєї історії..."

Проте відомо, що інколи вчинком стає акт "пасивної активності" — недіяння, що не тотожне бездіяльності, котра грунтується на байдужості, психологічній виключеності з ситуації.

В одних випадках про вчинок іде мова вже на підставі того, що людина у своїй поведінці виявила певну відмінність від стандарту властивих для неї дій, переборола погану звичку, проявила витримку, не піддалася спокусі тощо. Отже, дія отримує значення вчинку, якщо людина долає себе, підпорядковуючись своїм чи суспільним вимогам. І чим складніше це зробити, тим ціна, рівень вчинку вищі. Одна річ — кинути палити, вживати алкоголь чи наркотики людині, яка тільки-но почала прилучатися до цих сумнівних цінностей, і зовсім інше — тому, хто має певний стаж і відповідну психічну й фізичну залежність від них. Дуже важко буває позбутися якоїсь характерологічної вади (ревнивість, нестриманість, грубість, боягузливість тощо), і людину, якій це вдається зробити власними силами, поважають саме за те, що вона здійснила вчинок по відношенню до себе.

"Сучасна людина відчуває себе впевнено, багато і ясно там, де її принципово немає в автономному світі культурної галузі та іманентного їй закону творчості, але невпевнено, вбого й неясно, де вона має з собою справу, де вона є центром походження вчинку, в дійсному єдиному житті, тобто ми впевнено вчиняємо тоді, коли вчиняємо не від себе, а як перейняті іманентною необхідністю смислу тієї чи іншої культурної галузі, шлях від посилки до висновку звершується свято й безгрішно, бо на цьому шляху мене самого нема..." — зазначав М.М.Бахтін.

Життя, присвячене людям, важливій справі, результати якої "замовлені" суспільством, принесення себе в жертву заради спасіння інших — вчинки, одні з яких можуть підноситись до рівня подвигу, інші отримати менші регалії, але всі вони за своєю сутністю є такими, що позитивно оцінюються з точки зору критеріїв, визначених і визнаних певною групою, конкретним суспільством, людством узагалі.

Тобто можна говорити про так звані очікувані вчинки, здійснення яких вітається, як правило, більшою частиною певного суспільства, і за їх здійснення передбачається відповідна винагорода (моральна, матеріальна). Добре відомим є й алгоритм здійснення таких вчинків.

Інша річ — вчинки, що виявляють суперечності людини з суспільством, його нормами і цінностями. Тут можлива досить проста типологія вчинків, що спрямовуються на руйнування існуючого, на створення нового або ж передбачають певні варіанти залежно від нагальної потреби, кінцевої мети, можливостей і т.ін. За характером такі вчинки можуть бути еволюційні, реформативні і революційні, такі, що здійснюються індивідуально, без залучення співви-конавців, співавторів, і такі, що передбачають "соратників", з якими можна розділити відповідальність у разі невдачі.

Залежно від мотивації вчинки можуть мати різне спрямування у просторі й часі. Так, виділяються вчинки, що здійснюються за моделлю "тут і тепер". їхня особливість полягає в тому, щоб перетворити, змінити існуючу ситуацію шляхом її вдосконалення, поліпшення того, що є, доведенням його до необхідного рівня без наміру переглянути самі основи цієї ситуації і без того, щоб поширювати отриманий досвід, вимоги, нормативи на інші ситуації, що існують паралельно. Вчинок, зорієнтований у минуле чи майбутнє у відповідності з моделлю "там і тоді", є найбільш ризикованим, бо людина, яка його здійснює, найменшою мірою може розраховувати на розуміння та підтримку і досить часто стає предметом критики, переслідування тощо. Проте за умови досягнення успіху — морально-психологічні "дивіденди" найбільші, особливо якщо такий вчинок сприяє наближенню бажаного майбутнього.

Отже, вчинки можна розрізняти і за критерієм продуктивності, враховуючи закономірність: чим більший ризик і чим більша самовідданість, тим більший вчинковий ефект, тим сильніша і глибша вчинкова післядія.

Розглядаючи питання про рівні й типи вчинкової активності, слід звернутися до проблеми генезису найбільш суттєвих складових вчинку. Адже дихотомічний підхід і в цьому питанні віддаляє нас від реальності. Не може бути двох психологічно ідентичних вчинків, хоча "статистичний" результат буде схожий.

Справа в тому, що залежність від ситуації, усвідомленість мотиву і ступінь оволодіння засобами вчинкової дії, рішучість у переході від намагання до дії і здатність довести розпочате до кінця, самокритичність в оцінці здійсненого вчинку і сміливість у тому, щоб узяти всю відповідальність за вчинене на себе, — дуже різняться у людей, утворюючи відповідні типологічні групи.

Так, аби вчинити, одному потрібна певна підтримка у тому, щоб звільнитися від ситуативної залежності, укріпити самоідентич-ність, самодостатність. Іншому, який, навпаки, характеризується майже абсолютною незалежністю, самостійністю, потрібно допомогти перейти від інтуїтивного відчуття своєї правоти до усвідомленого мотиву, переконання.

? люди, яким найгірше дається у житті все те, що пов'язане з виконанням, практичною реалізацією наміченого. Отже, для здійснення вчинку вони потребують відповідного виду психологічної підтримки, що дає змогу долати бар'єри ефективного виконавства: укріпити волю, впевненість у собі, зменшити неуважність, непослідовність, неточність, несвоєчасність і т.ін.

Вчинкова активність за своїми проявами є досить різноякісна і різнорівнева; вона може лише незначним чином відрізнятися від простої дії, а може підноситися до рівня героїчного подвигу, в якому дія як така зникає, трансформуючись у відношення подяки й подиву, поваги й захоплення.

Кожний вчинок, як і людина, котра вчиняє, є неповторним як з боку інших, так і самого "автора".

Саме через вчинок стверджується найбільш гуманний рівень людського співіснування — у вчинку людина віддає все одразу і, віддавши все, бажала б дати ще, бо, вчиняючи, вона максимальною мірою розвивається як суб'єкт, особистість та індивідуальність, як соціальна істота, яка може задовольнити свій рівень домагань, втішитися своєю самооцінкою, лише ствердившись у ролі творця себе самої і умов свого існування, — творця, відповідального за результати своїх творінь.

онтогенетичні визначення вчинку

Онтологічне узагальнення феноменів вчинковості наближає нас до розуміння людського життя як вчинку, як процесу свідомого, відповідального творення індивідом свого життєвого світу і себе в ньому за законами істини, добра, любові й краси.

М.М.Бахтін, з'ясовуючи архітектоніку вчинку, зазначав, що "все життя в цілому може бути розглянуте як певний складний вчинок", як "буття-подія". "... Я вчиняю всім своїм життям, кожний окремий акт і переживання є моментом мого життя-вчинення", — писав він.

Отже, життя як учинок може відбутися лише за умови, що кожний його прояв, кожний вольовий акт, кожне переживання, кожна думка кінець кінцем будуть формою реалізації вчинкового принципу.

Вчинок зачаття і вчинок народження.

Традиційно відлік часу життя людини починається з моменту ЇЇ народження. Проте за даними сучасної науки психічне життя в його елементарних проявах притаманне дитині ще до народження. Якщо ж не обмежуватись лише біологічним рівнем розгляду, а віддати належне психологічній та соціальній детермінації розвитку людського індивіда, то доцільно аналіз цього питання розпочинати з факту не біологічного, а психо-соціального, а ще конкретніше — з моменту, коли майбутні батьки більш чи менш свідомо приймають спільне рішення про те, щоб у них народилася дитина.

Як психологічно оцінити цей вихідний момент в історії життя людського індивіда і чи є він справді суттєвим, доленосним для нього? Чи є тут місце вчинку і потреба в ньому?

Відомо, що ситуації, в яких приймається таке рішення, бувають дуже несхожими одна на одну. Одні з них можна визначити як сприятливі, інші — несприятливі. В одних випадках ситуація надає можливості вільного вибору, в інших зумовлює цей вибір іззовні.

Наприклад, буває так, що право вирішення бере на себе одна із сторін: чоловік чи жінка вирішує мати дитину і наполягає на своєму, не дістаючи внутрішньої згоди від "партнера".

Нерідко проблема народження дитини не актуалізується взагалі, розчиняється у генералізованому духовно-сексуальному або ж просто сексуальному почутті, потязі, екстазі і розв'язується сама по собі, але ж за різними, далеко не завжди сприятливими для дитини сценаріями.

Досить типовою є ситуація, коли рішення про народження дитини її майбутнім батькам навіюється або ж нав'язується ззовні. Так, бабуся з дідусем, що зачекалися онуків, можуть спровокувати таке рішення у молодих.

Зовнішнім фактором нерідко виступає бажання подружжя отримати квартиру більшу, ніж на двох. Нерідко молоде подружжя, яке хоче мати дитину, утримується від цього через різні обставини: обмежені матеріальні можливості, необхідність завершення навчання тощо.

Ревнива жінка чи ревнивий чоловік може наполягати на народженні дитини, маючи собі на меті застерегтися таким чином від невірності.

В окремих випадках лікарі пропонують жінкам народити дитину, щоб позбутися тих чи інших хвороб.

На жаль, не можна замовчати і тих випадків, коли народження дитини стає побічним наслідком злого наміру, агресивного акту насильства, підступності тощо.

Як би там не було, людина, що досягла необхідного рівня фізичної, психічної та соціальної зрілості, стикається з проблемою відтворення себе в подібних. І для кожного більшою чи меншою мірою виникає необхідність визначитися до ситуації, а саме: підкоритися їй або протистояти в мотиваційному виборі.

При цьому критерієм норми слід вважати внутрішній, спонтанний з точки зору емоційності і водночас свідомо зважений позитивний мотиваційний вибір щодо народження дитини, не зумовлений зовнішніми чинниками, що виключає ставлення до неї як до засобу розв'язання своїх життєвих проблем, усунення комплексів, прояву захисних реакцій тощо.

Означений мотиваційний вибір повинен мати головною своєю спонукою відношення до майбутньої дитини як до самоцінної істоти і як до мети, досягнути яку можливо лише на основі почуття любові й глибокої творчої самовіддачі. "Якщо правда, що істинна любов робить поетом, то це значить, що вона робить творцем і, отже, підносить на нові ступені буття, де втілюються нові ідеї, смисли, цінності", — зазначає Б. IJ. Вышеславцев.

Любовне творення живого має набути значення глибинного мотиву, що спонукає до високого рівня духовно-тілесної самоакту-алізації, яка, в свою чергу, досягаючи екстатичного загострення, породжує у майбутніх батьків якісно нове смислове поле життєтворчості, відчуття нового життєвого простору і нового часового виміру буття.

Такого роду і такого рівня людська активність відповідає визначенню вчинку в його найбільш суттєвих характеристиках.

Чому саме спільний вчинок як любовно-творча, а отже, вища форма психосоціальної активності повинен започатковувати нове життя? Для цього існують більш ніж серйозні підстави.

Нове життя — це якісно новий рівень буття. Якщо ж ідеться про нове людське життя, то тут до його зачинателів ставляться і відповідні вимоги як до представників роду людського.

Велика мета в принципі повинна досягатися відповідними засобами. Як відомо, ще Платон зобразив Ерос у різних іпостасях. Так, насамперед, Ерос — це статевий потяг, прагнення до продовження роду. Ерос як поезія (творчість) є породження "дітей Гомера і Гезіода" і "царственне мистецтво" — політика, що творить державу. Ерос — це, крім того, ще й філософія, споглядання ідей.

Отже, навіть внутрішня мотивація зачаття може будуватися на різних рівнях того, що ми розуміємо під поняттям "любов" і поняттям "творчість".

Започаткування нового життя, таким чином, може відбуватися попри будь-яку вчинковість з її любовно-творчим пафосом або задовольнятися лише біологічними детермінаціями. Спричинене лише статевим потягом, не одухотворене вчинковою романтикою лю-бовотворення, високими морально-естетичними почуттями і не пережите розумом і серцем як воістину космічна подія, таке започаткування закладає "нелюдський проект" майбутньої людини, розриваючи чи порушуючи вчинковий зв'язок поколінь.

І навпаки: ідея, шо переростає в мотивацію зачаття, має стати рушійною силою вчинкової активності. Майбутні батьки, усвідомлюючи свою високу місію, стимулюють у собі все найкраще і обмежують будь-які свої уподобання та дії, що можуть зашкодити їхній майбутній дитині.

Вчинкова активність визначається високим рівнем заінтересованості, а отже, внутрішньої моральної відповідальності її "автора" за отриманий результат. У конкретному випадку мова йде про те, що саме вчинкове породження нового життя дає найбільші гарантії здорового і повноцінного біопсихосоціального розвитку дитини як до ЇЇ народження, так і після нього.

Якщо зародження нового життя відбулося внаслідок біопсихо-соціальної вчинкової активності чоловіка й жінки, це дає підставу вважати, що за інших рівних умов пренатальний розвиток їхньої дитини буде відбуватися без порушення природних законів, а отже на основі вчинкового принципу самотворення живого.

Тим більше що сучасна генетика пропонує як реальний варіант — розглядати біологічне дозрівання не просто як необхідний фактор, що створює морфофізіологічні передумови психічного розвитку.

На думку дослідників у цій галузі науки, існує достатньо підстав вважати, що генотип містить у згорнутому вигляді інформацію про людину як представника виду, а також програму його індивідуального розвитку, що генотипічні впливи суттєво визначають не тільки стабільність розвитку, а й зміни, що відбуваються з віком, характер прояву сензитивних періодів, а також специфіку реагування на різного роду впливи середовища.

Тим самим, з одного боку, певною мірою спростовується войовнича нещодавно критика положень 3.Фрейда чи К.Юнга про несвідоме як глибинну детермінанту, що суттєво визначає тенденції психічного розвитку людини. З іншого боку, індивід починає визнаватися суб'єктом свого власного життя як вчинку не з моменту досягнення соціальної зрілості, а з моменту започаткування цього життя.

Яскравою ілюстрацією залученості, причетності індивіда вже на пренатальній стадії розвитку до того, шо з ним відбувається, можуть виступити дослідження відомого вченого С.Грофа. За його свідченням, вже тут дитина активно "переживає" дуже сильні й контрастні емоції: до початку пологової активності — блаженної гармонії зі світом, космічної єдності; коли ж відбувається пологова активність, "переживання" дитини сягають рівня передсмертних мук.

Тобто вже на стадії біологічного чи психобіологічного розвитку організм не є просто "формою існування білкових тіл", а є певного рівня суб'єктом, онтологічно відповідальним за самотворення, самозбереження, від активності якого, від здатності протистояти і вистояти значною мірою залежить сам факт його народження на світ. Ось чому народження визначається як вчинок.

Сили для такого вчинку дитина отримує, як зазначалося, у вчинку зачаття — своєрідній біопсихосоціальній формі активності, заключний етап якої (післядія, новоутворене смислове поле) "матеріалізується" у зародку нового життя як нового простору для реалізації вчинкового принципу буття.

Вчинок самоствердження.

Розвиток людського індивіда після народження характеризується передусім кардинальною зміною ситуації його життєдіяльності. Основною ознакою цієї ситуації є нездатність дитини самостійно існувати без допомоги і піклування дорослого, тобто біопсихічна залежність від середовища, в яке вона потрапила.

В якому ж напрямі розвивається її активність і в чому полягає вчинковий характер цієї активності?

Оскільки можливість існування залежить від участі іншої людини (і це є об'єктивний факт), життєве завдання новонародженого полягає в тому, щоб зробити його фактом суб'єктивним, якісно змінивши спосіб взаємодії з оточенням, тобто перейти з психобіологічного на психосоціальний рівень функціонування і розпочати, таким чином, "вчинкову одіссею" самоствердження себе як людини.

Для такого переходу існують певні передумови. По-перше, інтен-ція, глибинна іманентна спрямованість на те, щоб стати людиною, і тільки людиною. По-друге, безконечна потенція самовдосконалення, а отже "незалежності" як "свободи для", в якій людина може порівнюватися лише з Богом (людина приписує Богові те, чого вона ще не досягла). По-третє, самодостатність: людина більшою мірою залежить від самої себе, ніж від будь-чого іншого.

Подібно до того, писав Гегель, як у відношенні живого все ідеальним чином уже міститься у зародку і породжується ним самим, а не будь-якою чужою силою, так само й усі особливі форми живого духу повинні випливати з його поняття як із свого зародку. У зародку, пояснює він, міститься все, але не реально, а ідеальним способом, як зачаток, здатність, можливість, але не дійсність. Розвиток при цьому мислиться як перетворення можливості в дійсність.

За період пренатального розвитку нарощується певний постак-туальний потенціал психічної активності у вигляді індивідуального досвіду автономного функціонування, про що, зокрема, свідчить можливість встановлення опосередкованого контакту з плодом і вироблення у нього елементарних умовних рефлексів. Останнім часом, як відомо, набуває розвитку пренатальна педагогіка. Виявляється, що діти у дво-трирічному віці вирізняють як найулюбленіші саме ті казки, які їм читали до народження.

Отже, новонароджений, з'явившись на світ, здавалося би, гранично непридатним для самостійного існування в ньому і потрапивши в соціальне середовище, вирішує для себе не більше не менше як проблему ствердження у статусі людини як біопсихо-соціальної істоти.

Виявляється, що свій життєвий шлях людський індивід починає з розв'язання основної смисложиттєвої проблеми, яка начебто повинна підбивати підсумок життєвого шляху як вчинку на етапі післядії. Саме з розв'язання, а не розв'язування. Йдеться про те, що сам факт народження слід розуміти дійсно як післядію, як результат спільних зусиль трьох суб'єктів, кожний з яких і разом з іншими двома внутрішньо причетні до цього таїнства народження нової людини, в чому і полягає глибинний смисл початку життя як учинку.

Наступний етап розвитку після народження характеризується, як відомо, дивовижною активністю дитини у виявленні своїх потенцій в оволодінні якостями психосоціальної істоти.

Дошкільне дитинство, як свідчить психологічна наука, за темпами соціалізації в багато разів перевершує всі наступні періоди онтогенезу. Причому не можна назвати навіть найперші фази цього етапу адаптацією чи пристосуванням.

Про свої потреби немовля заявляє настійливо і безкомпромісно, а саме криком, наче впевнене в тому, що від зовнішнього світу воно має право вимагати задоволення своїх потреб і що самостійність цього світу по відношенню до нього як людини — мізерна.

З першого подиху дитина активно, ініціативно опановує психо-соціальні цінності та засоби. У неї відсутня свідома мотивація саморозвитку, самовдосконалення. Проте вона тут генетично не тільки неможлива, але й недоцільна. Адже процес становлення має свою — зворотну — логіку розгортання порівняно з процесом розвитку того, що "сталося".

Чи не дивно, що дитина з самого початку стверджує свою абсолютну психосоціальну компетентність? Вона спонтанно відчуває, яка людина хороша, а яка погана. Вона терпіти не може, коли її повчають чи дисциплінують. Вона все знає і все може!

Не випадково Гегель підкреслював, що на етапі "дитини" актуалізується суперечність "суб'єктивної всезагальності", тобто принципової можливості "стати всім", "осягнути себе в своїй власній самостійності".

При найпершій нагоді, коли дитина трохи розбереться "хто є хто" і "що є що", ми почуємо погордливе "Я сам!" Здатність виявляти своє "Я" —- це знову ж таки здатність протистояти світові як "мені підпорядкованому", "залежному від мене".

Творча уява, з якою, наприклад, відомі представники феноменологічної психології пов'язують сутність людської свідомості, є для дитини найприроднішою здатністю.

Отже, етап післядії у ранньому онтогенезі переходить в етап дії, а вчинок народження — у вчинок самоствердження.

За своєю природою останній здійснюється не без участі дорослих — батьків, педагогів, оточення, які також повинні будувати свою зустрічну активність як вчинкову, створювати вчинкове середовище.

Вчинок самоствердження, що розглядається в контексті індивідуального життя як вчинку, охоплює вік дитинства, отроцтва і юності.

Традиційно вважається, що в дошкільному віці дитина повинна грати і повинна хотіти грати. Молодший школяр повинен учитися і хотіти вчитися, а підліток нібито — спілкуватися чи займатися суспільно корисною діяльністю. Юнак повинен обирати свій шлях у житті і т.п.

Констатація подібного роду генетичної "обов'язковості" виходить із факту обумовленості розвитку переважно зовнішніми факторами. Психологічна реальність має дещо інший смисл.

Дошкільник хоче не грати, а перетворювати ситуацію у відповідності зі своєю уявою, щоб ствердити іманентну для нього психологічну позицію "джерела і рушія всього, що існує".

Молодший школяр психологічно тяжіє не до учіння, а до того, щоб діяти на основі довільності, бути свідомим виконавцем того, що хочеться, а не тішитися лише можливостями фантазування, некерованою з боку власної свідомості та волі "мимовільною грою психічних сил".

Підліток бажає не спілкуватися, а відчувати себе суб'єктом прийняття рішень, особливо тих, що стосуються його особисто.

Юнак вважає для себе найсуттєвішим протистояти оточенню у поглядах на ідеали життя, на його смисл і тим самоствердитись.

Отже, сутність вчинку самоствердження полягає в тому, щоб ініціативно, через творче протистояння оточенню ствердитись у статусі людини, реалізувати закладену інтенцію через нарощування потенціалів людського способу існування.

Життєвим простором, на якому розгортається процес самоствердження, є простір буденності, в якому ще не діють вимоги обов'язкового творення істини, краси і добра, вимоги героїчного. Вони тут лише даності, те, з чого складається середовище, на терені якого дитина стверджує себе у статусі людини.

Саме тому і виникають непорозуміння між батьками і дітьми, дорослим і молодим поколіннями: шо має смисл для одних, абсолютно безглузде для інших. Так, якщо доросла людина моральним вчинком стверджує чи творить новий моральний закон, то підліток чи юнак творить себе, використовуючи і цей закон, і алгоритм його творення, нічого не створюючи, окрім себе, за що отримує несправедливі й образливі епітети "трутень", "паразит" і т.п.

Вчинок самовизначення.

Діяльнісна вчинкова парадигма вичерпується наприкінці юнацького віку і трансформується в парадигму мотиваційну, а на зміну вчинкові самоствердження приходить вчинок самовизначення.

Молода людина протягом більш ніж десяти років може здійснювати означений вид учинкової активності.

Все починається із суттєвої зміни умов життєдіяльності, що виявляється передусім у відриві (повному чи неповному) від батьківської сім'ї, у необхідності самостійно визначатися у своїх життєвих цілях і цінностях, здійснювати свідомий вибір життєвого шляху.

Самовизначитись — означає теоретично відповісти собі самому на запитання "хто я є?", "що я хочу?", "що я можу?" і практично пересвідчитись у правильності цих відповідей.

Відповідь на кожне із запитань вимагає неабияких емоційних, інтелектуальних і вольових витрат, власної ініціативи, активності, сміливості, стійкості, мужності тощо. Адже мова йде про відкриття через самопізнання своїх загальнолюдських, особливих та індивідуальних властивостей, якостей, про з'ясування глибинних потягів і спрямувань своєї душі, про оцінку своїх здатностей і здібностей.

Саме на цьому етапі шляхом поглибленого (не тільки теоретичного, а й практичного) самопізнання нерідко небезболісно долається дитяче розуміння себе як субстанції, а світу — як акциденції; приходить усвідомлення того, що світ незалежний від людини і що треба протистояти йому. Молода людина повинна визнати самостійність світу як умову мати те, що вона хоче мати для самої себе. Тому саме в цей період відбувається цілеспрямоване оволодіння професійними знаннями, уміннями, які необхідні для реалізації обраного життєвого мотиву.

Відповіді на три означених вище запитання можуть звучати по-різному і не завжди розкривати істину в її досяжній глибині. Проте важливо, щоб на перше запитання першою була відповідь "я — людина", в яку б вкладалося розуміння людського як такого, що несе в собі всі рівні космічного буття: фізичного, хімічного, біологічного, психічного (що підноситься в своєму розвитку до рівня свідомого), душевного, духовного — як мікрокосмосу, малого світу, зв'язаного зі світом великим і з іншими людьми, які є носіями подібних властивостей.

На друге запитання важливо, щоб перелік відповідей зрештою очолило прагнення добра і любові як єдино можлива основа реальної внутрішньої свободи людини, котра підносить ЇЇ над усім іншим, вимушеним підпорядковуватися зовнішній детермінації, а не голосу істинного, доброго і прекрасного, що звучить із глибин нашого серця.

Відповідь на третє запитання може бути визнана успішною, якщо здатність творити свій життєвий світ і себе в цьому світі виявиться найсуттєвішою ознакою того, що ми можемо.

Отже, бути людиною — означає прагнути до вільного творення на основі пізнання істини, почуття краси, добра й любові, що тотожне поняттю "вчиняти".

Вчинок самовизначення, таким чином, має за мету дійти до визначення себе як істоти, що приречена на вчинок істини, краси і добра, на вчинок любові, що тяжіє вчиняти, що не може не вчиняти, якщо вона людина.

Вчинок самовивільнення.

На шляху втілення в життя мрії-ідеї завжди стоїть ситуація, яка потребує вчинкового подолання. Отже, мотиваційний етап життєдіяльності переходить у ситуаційний, а вчинок самовизначення — у вчинок самовивільнення. Специфіка цього етапу полягає в його граничній суперечливості. Це період випробування на вчинкову зрілість. Адже саме тут проходить "рубі-кон" між молодістю й зрілістю, на якому слід не схибити і не піддатися, з одного боку, пропозиціям полегшеного (невчинкового) шляху до мети, а з іншого — почуттю страху перед реальними труднощами і небезпеками, що пов'язані з необхідністю подолання, перетворення ситуації, втратою необхідних для цього життєвих сил і життєвого часу.

Тут доцільно звернутися до образу Ісуса Христа, який саме в означеному віці, ствердившись у життєвій меті, вимушений був випробувати свою вчинкову силу в духовному двобої з Понтієм Пілатом. Сила духу, сила обраного мотиву виявилася дужчою за прагнення до життя і страх перед тортурами. І Христос врешті-решт перемагає, бо не піддається тискові ситуації, героїчно протистоїть їй, ідучи на духовний подвиг як вищий прояв вчинковості.

Розвиток, зазначає К.О.Абульхапова-Славська, є становлення особистості суб'єктом власної життєдіяльності, який визначає і утримує траєкторію життєвого руху. Досліджуючи логіку сходження до суб'єкта, вона розрізняє як вихідний рівень "невиділеності особистості з перебігу подій життя". Далі, на її думку, слід розрізнити рівень "самовизначення відносно подій, на якому особистість виступає як дедалі більш стабільна". На найвищому рівні особистість "ще більше організує обставини і події у відповідності зі своєю життєвою лінією".

Вчинок самовивільнення, таким чином, передбачає насамперед рефлексивну орієнтацію в ситуації, яка склалася, з'ясування її передумов і прогнозування її подальшого розгортання з точки зору прийнятності чи неприйнятності для реалізації своїх задумів. Основний критерій такої оцінки — рівень свободи, на який людина може розраховувати в цій ситуації.

Зважуючи на те, що ситуація включає не тільки зовнішні, а й внутрішні умови (наприклад, міру впевненості в собі, внутрішньої свободи, рівень оволодіння собою тощо), її аналіз повинен будуватися на з'ясуванні того й іншого в їх взаємозв'язку.

Ще один суттєвий аспект вчинку самовивільнення полягає у виборі позиції щодо з'ясованої ситуації. Типових варіантів може бути декілька, зокрема: прийняття ситуації такою, якою вона є, Й пристосування до неї; ігнорування ситуації; перетворення ситуації у відповідності з моїми цілями; зволікання в надії на покращення ситуації; корекція мети або відмова від неї.

Залежно від обраного мотиву виконується відповідна дія. Проте якщо мова ведеться про вчинкову дію, а ситуація визнається несприятливою і умови, в свою чергу, не дають змоги зволікати, найбільш адекватним убачається перетворення самої ситуації у прийнятному для себе напрямку.

Вчинок самоздійснення.

Якщо людині вдається вивільнитись, подолати залежність від ситуації (на що інколи можуть бути витрачені роки), вона переходить на новий смисловий рівень існування, відчуваючи себе вільною у можливості подальшого розгортання власного життя на вчинковій основі.

З цього моменту генетична логіка життя як учинку "знімається" у логіці продуктивної вчинкової активності, у вчинку самоздійснення.

Вчинок самоздійснення синтезує в собі "хочу" і "можу", тобто мотиваційний і інструментально-дійовий аспекти, що розгортаються у внутрішньо вмотивованій, а тому вільній, творчій, свідомій, відповідальній діяльності, позитивний результат якої психологічно виявляє себе в екстатичному переживанні досягнутої внутрішньої гармонії із самим собою і світом, відчутті наближеності до рівня, що вичерпує найбільш суттєве, власне людське в людині.

На етапі зрілості життя людина досягає рівня повної свободи творчості, незалежного від зовнішніх детермінацій процесу самоздійснення. її вже не відволікають все нові й нові бажання. Вона не губиться у незначному. Вона живе, за висловом Н.Аббаньяно, "зосереджено, єдиним домінуючим інтересом і зводить до цього інтересу як до міри і фундаментального критерію все багатограння подій".

Чим же вчинок самоздійснення відрізняється від вчинку самоствердження?

Якщо виходити з позиції В.Фрапкла, потреба самоствердження, самоактуалізації, особливо в її загостреному варіанті, характерна для індивіда, що відчуває хронічне емоційне невдоволення власним життям через неможливість або нездатність утвердитися в бажаному статусі, досягти успіху в тому, що є смислом життя.

Погоджуючися з В.Франклом, можна, проте, підтвердити правомірність використання цієї категорії лише для визначення онтогенетичного рівня вчинкової активності, характерного для незрілої особистості, яка справді постійно невдоволена результатами своїх вчинкових дій, що за нормальних умов виступає рушійним моментом розвитку.

Більш суттєвим і поняттєво точнішим вважається інше міркування. Самоствердження передбачає наявність абстрактної можливості, "доактуальної потенції", яка саме через механізм самоакту, алізації стає потенцією конкретною у вигляді напрацьованого і пережитого людиною протягом періоду становлення індивідуального досвіду, а також наявністю усвідомленої програми життя, яку індивід органічно пов'язує зі смислом свого існування і тому намагається здійснити.

Вчинок самоздійснення знаходить свою реалізацію у вчинку істини, вчинку краси, вчинку любові і вчинку добра.

Зріла людина утверджується в статусі дійсного суб'єкта пізнання свого життєвого світу і себе в цьому світі. Пізнавальна мотивація при цьому підноситься на рівень відкриття нових законів буття, проникнення в його таємниці. Проте найбільш суттєвим є розв'язання по суті філософської проблеми принципової пізнавальності світу, а також сенсу пізнання.

Таким чином, рух до істини можливий лише через вчинок, через подолання неможливості проникнення за обрії пізнаного, осягнутого, через подолання страху перед нескінченністю сущого шляхом усвідомлення своїх безмежних можливостей і своєї виключної космічної місії — носія "мислячої матерії", що повинна сама себе мислити і здійснювати подальший саморозвиток як спричинений пізнавальною діяльністю людини. Вчинок істини — це спосіб утвердження зрілої людини у центрі буття, об'єктивно зумовлена претензія на статус основного джерела, рушійної сили і спрямовуючого начала його саморозгортання у вічності.

Вчинок істини набуває свого сенсу, якщо гармонійно переходить у вчинок добра. Творити добро — чеснота, яка вимірюється за критерієм святості. Людина не може визначатися як зріла, якщо не піднеслася до рівня добротворення і благодаріння. Тут не мається на увазі протиставляти егоїстів і альтруїстів. Мова йде про загально-космічний закон взаємодії, за яким існує Всесвіт. Тільки віддаючи за максимумом одне одному, ми можемо і повинні за максимумом брати, привласнювати, інтеріоризувати здобутки інших, а отже, безконечно збагачувати свій потенціал саморозвитку, безконечно збагачуючи тим самим потенціал саморозвитку людства. У такий спосіб і досягається рівень діалектичного взаємопереходу індивідуального і універсального. Моє "Я" стає воістину повноважним представником у Всесвіті всього людства, з усією його історією й усією відповідальністю за майбутнє, носієм усіх його цінностей і благ і перш за все — можливості творити нарівні з Універсумом нові форми індивідуального і соціального буття.

Наступний напрям самоздійснення передбачає розв'язання людиною проблеми утвердження прекрасного і уникнення, знищення всього того, що спотворює світ і життя в цьому СВІТІ.

Прекрасне як форма буття може мати різні визначення. Проте синтезувати поняття про "прекрасно оформлене буття" можна тільки через категорію вчинку. Адже прекрасне — це новостворене, но-воявлене нам як результат високої творчості, шо виникає на перетині індивідуального та універсального, особистого і всезагального.

Отже, мова йде про те, що дія набуває рівня вчинкової лише тоді, коли її зміст оформлений за законами краси, коли не сам абстрактний факт вчинку, а й рівень його досконалості включається в оцінку і викликає естетичне захоплення. Не випадково в такому разі кажуть не просто про вчинок, а про "гарний" вчинок.

Вчинок самоздійснення буде відповідати критерієві необхідності й достатності, а людина досягне статусу зрілої лише за умови, що вона зможе піднестися до вчинку любові, що пронизує її як творця істини, добра і краси.

Людська любов має свої витоки у глибинних потягах буття до самовідтворення. Любов у широкому розумінні і є такою відтворюючою силою. Адже будь-які нові форми буття виникають унаслідок синтезу двох протилежних сутностей шляхом їх екстатичного взаємопроникнення, добровільного самозникнення і самознаход-ження в іншому заради утвердження нового, в якому кожний з учасників цього "любовного вчинку" отримує єдино реальну можливість продовжитись у безконечності.

Вчинок любові має свою логіку і здійснюється у двох протилежних напрямках, що в ідеалі повинні поєднатися. Це вчинок любові до себе і вчинок любові до ближнього.

Любовне вчинення по відношенню до себе означає не що інше, як розкриття істини свого індивідуального буття в його неповторній красі й моральній довершеності. Шлях розкриття лежить через самопізнання себе шляхом любовного самотворення своєї індивідуальності.

Проте індивідуальне не може бути виявлене і ви плекане інакше ніж у любовній єдності з універсальним, всезагальним, загальнолюдським. Тому любов до ближнього є те джерело; з якого кожна окрема людина живиться матерією і енергією для самопізнання і самопобудови власної індивідуальності. Вона є і дзеркало, вдивляючись в яке, людина самостверджується як творець нової форми буття, рівний в цьому Універсуму.

Вчинок самозвітування.

Вчинок самоздійснення логічно завершується і вичерпує себе тим, що людина повертається до самої себе, переживає катарсис самоздійснення. "Вона сама здійснила свій вчинок, і вона мусить пережити свою реакцію на нього й на саму себе, тобто виразити свої свідомі настановлення, — пише В.А.Роменець — Вона тепер знає, що зробила, і вносить оцінку в свою дію, співвідносить оцінку з еталоном моральним, пізнавальним, естетичним, бо саме після вчинкової дії людина відчуває справжній драматизм учинку як такого. Вона розмірковує над буттям, особливо над тим, у що вона внесла як активна істота свою причетність і наклала на зовнішній світ свою печать. І чи так вона вчиняла, як слід? І що говорить про це совість?"

Намагання знайти відповіді на ці запитання врешті-решт приводять людину до певної оцінки своїх життєвих здобутків і до почуття більшої чи меншої вдоволеності своїм життям.

Підбиття підсумку життя як вчинку є складним духовно-психологічним процесом, неоднозначним і нерідко драматичним за своїм змістом, що підноситься також до рівня вчинку — вчинку самозвітування.

Результат і сам процес підбиття підсумку гідно і праведно прожитого життя як вчинку дають людині відчуття самоповаги, душевного спокою, внутрішньої рівноваги і гармонії з собою.

Якому ж найважливішому критерію відповідає саме такий психологічний підсумок життєдіяльності?

Як зазначалося, таким критерієм є вчинковий принцип життя, що передбачає суб'єктне, тобто творче, ініціативне, дійове ставлення до власного існування як тотальної і неповторної буття-події, "автором", "виконавцем", "глядачем" і зацікавленим "критиком" якої є "Я сам".

Констатація в собі здатності до вільного, не обтяженого залежністю від ситуації, відповідального творення навколишнього світу і себе в цьому світі за законами істини, добра, краси і любові дає підставу для підбиття позитивного підсумку щодо досягнутого рівня розвитку в собі найбільш суттєвих власне людських якостей і подальшого висновку про необхідність збереження якомога довше цього рівня шляхом його самовідтворення у чимдалі досконаліших конкретних вчинках.

Драматизм підсумкової самооцінки життя як вчинку пов'язаний з неможливістю самоомани, нещирості, поверховості. Адже основний критерій — це смисл прожитого життя, відповідність можливого здійсненому, вичерпаність потенцій, реалізація інтенції людського буття.

Важко, звичайно, уявити собі ситуацію, коли б людина була повністю задоволена результатами своєї життєдіяльності. Нерідко недороблене, недожите примушує ще і ще раз повернутися до справ,

"почати життя спочатку", хоча б кількістю зробленого, якщо не якістю, надолужити згаяне.

Земне життя сповнене парадоксів. Не залишають нас вони і наприкінці життя. Здавалося б, не варто і навіть дуже нетактовно оцінювати тяжкі хвороби, що чекають на багатьох старих людей, в якомусь позитивному контексті.

Проте, хоч як це парадоксально, дослідження, проведені Е.Кюблер-Росс, певною мірою порушують цей стереотип. Авторка пише про так звану "термінальну хворобу" як останню в житті людини. Ця хвороба на відміну від попередніх дуже впливає на характер людини, якісно змінює його, і майже завжди в одному напрямі. Людина стає добрішою, лагіднішою. Вона жалкує про втрачені можливості добрих справ і про те зло, що заподіяла іншим. Краса природи сприймається гостріше. Почуття набувають глибини, а любов — чистоти і сили.

Ці спостереження дали підставу Е.Кюблер-Росс дійти висновку про "смерть як останню стадію зростання". Наближеність смерті, зазначає вона, звільняє наше істинне "Я" від умовностей, від необхідності жити чужими думками і діяти під натиском чужих вимог. Зростання полягає в тому, що ми відкидаємо кайдани примусу, залежності від ситуації і стаємо самими собою. Досить важко зрозуміти це раніше, ніж наприкінці життя, щоб почати зростати; але краще пізніше, ніж ніколи.

Отже, якщо "життя не відбулося", у людини залишається остання надія на "термінальну хворобу". В цьому плані зовсім не дивною, а навпаки, логічною сприймається заява Е.Кюблер-Росс про її бажання наприкінці життя захворіти такою невиліковною хворобою, як рак.

Наскільки реалізація подібної мрії-ідеї психологічно доцільна для кожної людини, говорити складно. Проте намагання використати навіть ситуацію "термінальної хвороби" для подальшого особистісного зростання є проявом високої вчинковості. Це може бути і вчинок покаяння, і вчинок самореабілітації, вчинок самооновлення чи вчинок протесту проти визначеності небуття. Людина залишається людиною, доки вона здатна вчиняти.

Який же результат отримує людина, що здійснила вчинок самозвітування? Тут справа не обмежується простою констатацією здійсненого і прожитого. Підбиття підсумку життя робить людину мудрою. Мудрість — то є здатність піднестися у спогляданні над плинним і вічним, над надбаннями і втратами. Мудрість — це спосіб існування людини на сутнісному рівні гармонії з собою і світом, коли трагізм абсолютного розлучення зникає в ідеї вічного повернення до самого себе, до буденності в її вищому вимірі як способу утвердження свого безсмертя, вічності свого буття.

Вчинок умирання.

Прощання з життям, із людиною, що жила поруч, завжди має трагічний смисл незалежно від будь-яких раціоналізацій і психозахисних побудов.

Саме так, невблаганно і незворотно трагічно, заявляє про себе передостання ситуація життя як вчинку, що логічно приходить на зміну етапу післядії. Вчинок самозвітування трансформується у вчинок умирання.

Кожний окремий індивід багаторазово визначає своє ставлення до майбутнього відходу, душевну й духовну готовність до цього. Проте у житті кожної людини неминучою є ситуація, в якій усвідомлення незворотності смерті, її абсолютності, її сили й влади стає гостро ясним. Інерція існування раптом уривається навислою загрозою, яка стоїть за медичним діагнозом чи ховається за урочисто відсвяткованою ювілейною датою тощо.

Одкровення неминучості переходу у нежиття, відчуття подиху смерті — одне з найбільш гострих психологічних випробувань, особливо для людини, яка в своєму віці ще не втратила душевної сензи-тивності, що знову ж таки вимагає піднестися до рівня вчинковості.

Але здійснити вчинок умирання зовсім не означає "чіплятися" за життя, хоч це є природним для всього живого.

Людина, відчуваючи, що незворотно втрачає свої сутнісні ознаки, здатність до духотворення, особистісного розвитку, може знецінити для себе власне життя в його біологічній формі. Це є вчинковий акт, здійснюючи який, людина не дозволяє собі деградувати на нижчі рівні існування живого.

В українській традиції часів козацтва зріла людина, відчувши себе нездатною до життєвих подвигів, до звитяги, добровільно залишала справи і подавалася в монастир, щоб замолити гріхи перед Богом.

Загострене небажання переходити у статус старої, немічної людини, особливо характерне для яскравих особистостей з досить високою самооцінкою і рівнем домагань, може спричинитися до свідомого самогубства як своєрідного вчинкового акту, що виявляє свободу волі, незалежність від ситуації, від зовнішньої детермінації свого буття.

Проте така "войовнича" форма відстоювання і збереження в собі людського не є типовою і поширеною хоча б тому, що мало хто із смертних підноситься в своєму житті до рівня тотальної вчинковості.

Крім того, мало хто сумлінно й відверто береться оцінити своє життя на його завершальній фазі: спочатку не вистачає часу, а потім і необхідного для цієї справи рівня функціонування психіки, свідомості, самосвідомості.

В результаті нерідко виходить так, що життя обривається, залишаючись непідсумованим або з викривленим підсумком (наприклад, екстернали та інтернали за умовно однакових показників прожитого ними життя дадуть багато в чому протилежну його оцінку).

У певному розумінні вчинковим слід вважати й те, як старі люди, вмираючи від невиліковних хвороб, продовжують боротися за життя, переживаючи нерідко страшні муки.

Живуть люди разом, але кожний помирає наодинці. Проте знову ж таки важливо, щоб цей життєвий акт знайшов своє вчинкове визначення у дійовому ставленні до ситуації, коли обривається життя тілесне, але продовжується у своєму невпинному історичному розвитку духовне життя людства.

Через вчинок до безсмертя.

Вчинок породжується вчинком. Саме через механізм вчинку здійснюється зв'язок поколінь. Отже, кожне індивідуальне життя або, як вчинок, утверджує і розвиває далі суто людські цінності, або ж знищує їх, викривлює, деформує.

Життя і подальший розвиток нових поколінь може живитися лише вчинковою енергією своїх попередників, ЇХНЬОЮ ВЧИІІКОВОЮ спрямованістю на подолання прірви між буттям і небуттям.

Так само як і вчинок народження, процес умирання і акт смерті, що його завершує, породжують нове смислове біопсихосоціальне поле, на якому тільки і може проростати вчинковість нащадків.

Отримання статусу "безсмертної" є логічним завершенням людиною свого індивідуального життя як вчинку і закономірним його результатом. Інобуттям цього вчинку є вчинок пам'яті людства про покоління тих, хто відробив своє на ниві життя.

Пам'ять і історія є перше подолання смерті й часу, — пише Б.П.Вишеславцев. Відтинок нашого життя, нашого свідомого буття, вплетений в усю історію світу, як і в увесь просторовий Всесвіт. У ньому ми маємо вузол, фокус нескінченних впливів, акцій і реакцій, що йдуть від усіх віків і світів в усі віки й світи. Або, якщо взяти порівняння Лейбніца, цей фокус, цей центр є свідомість як монада, як "дзеркало Всесвіту", в якому відбивається "цілий світ, повний безконечності".

Справді, людина, як і кожна інша складова Всесвіту, входить в його історію, а отже, якось впливає на майбутні його трансформації, стаючи таким чином безсмертною.

Проте людина відрізняється від усього іншого, чим наповнений Всесвіт, передусім найбільшими можливостями цілеспрямованого перетворюючого впливу на світ зовнішній і внутрішній.

З появою людини Всесвіт став рефлексуючим, усвідомлюючим, споглядаючим і свідомо перетворюючим себе буттям. Отже, доцільно ввести поняття про рівень безсмертя сущого як відносний рівень його впливу на перебіг подій, процесів, що відбувалися, відбуваються і відбуватимуться.

Людина поки що не має конкурентів у Всесвіті за цим критерієм. Адже навіть Всесвіт і саму себе вона бере як об'єкт, на який намагається впливати як не на практиці, так у теорії.

Людина вільна вчиняти так, як вона захоче. Тому поряд із геніальними науковими відкриттями і героїчними вчинками можна спостерігати прояви, які, можливо, позитивно оцінюються в антисвітах, але є руйнівними для світу нашого. Та чи має значення, з яким моральним знаком увійти в історію, якщо головна життєва мета — стати "безсмертним"? Може, негативні персонажі потрібні історії не менше, ніж позитивні? І все ж історична пам'ять вибудовується вибірково, на основі механізму порівняння. Тому людині не все одно, яке місце вона посяде в пантеоні вічності — "фігури" чи "тла", та ще й негативного. Адже саме те, що потрапляє до розряду "фігур", визначає розвиток, прогрес людства, сприяє подальшому розкриттю сутнісних сил людини.

Людина за своєю природою — суспільна істота, для якої, за визначенням, найбільш характерний стан трансу, тобто переходу за свої межі, за межі досягнутого, існуючого, встановленого. Саме тому людський індивід може собі дозволити обирати партнером для взаємодії іншу людину чи спільноту як з минулого, теперішнього, так і з майбутнього. І саме вчинок як універсальний принцип і спосіб самовідтворення буття, що інтегрує в собі його найвищі й найзагальніші цінності, дає змогу людині, котра вчиняє усім своїм життям, стати воістину "безсмертною", прилучитися до вічності.

Вчинковий потенціал сучасної людини: проблеми і перспективи.

Якщо використати спосіб міркування З.Фрейда, то можна припустити, що однією із суттєвих причин невротизації сучасної людини в нашому суспільстві є надмірне витіснення у підсвідоме актуальної потреби бути суб'єктом власної життєдіяльності в її зовнішніх і особливо внутрішніх учинкових проявах, а також унеможливлення прийнятної сублімації індивідом зростаючого психічного напруження його безсвідомого.

Така редукційна інтерпретація спонтанно актуалізується у психолога як типова людська реакція, що виникає за необхідності пояснити незрозуміле,загадкове, надприродне.

Парадоксальність ситуації життєдіяльності сучасної людини досить очевидна, бо вона вимагає примирити в собі протилежні ціннісно-смислові установки: "Я — суб'єкт" і "Я — об'єкт".

З одного боку, наше узагальнене несвідоме несе в собі архетип визнаного в усьому світі борця за справедливість, перетворювача суспільства, революціонера, що здатний зруйнувати "світ насильства" і вибудувати таке суспільство, в якому людина з категорії Ніщо перетворюється на категорію Все.

З іншого боку, наше "Я" все більше непокоїть думка про те, наскільки ідеали перебудови суспільства є ідеальними, а засоби їх досягнення гуманними, чи те робиться, що потрібно, чи не порушений діалектичний за своєю природою зв'язок між глибинними загальнолюдськими потребами та класовими, національними інтересами, між суспільними пріоритетами та індивідуальними уподобаннями, чи не скривджена вчинкова логіка людського буття.

Відомим психологічним фактором є схильність людської пам'яті добре утримувати і легко відтворювати негаразди, що звичайно пояснюються прагненням індивіда захистити себе від повторення помилкових дій. Проте є цінності непересічні, суттєво-смислові, руйнування яких надто болісно переживається людиною або ж не переживається, і тоді маємо непатологічні чи навіть патологічні відхилення у психіці й поведінці, свідомості й діяльності.

Саме до таких цінностей належить вчинковість — внутрішньо притаманна людині властивість бути суб'єктом свого життя, перетворювачем свого середовища, творцем історії.

Почуття вчинковості, відчування себе суб'єктом вчинку пов'язується у людини з прийняттям по відношенню до себе відповідних визначень — Творця, Того, хто є Причиною причин і Умовою умов, хто несе в собі мету та її смисл, хто є Володар, Господар, Цар природи і навіть Бог.

Водночас нашим "Я" принципово і з самого початку відкидається визначення "Мене" лише як об'єкта, активність якого скеровується зовнішніми силами — природними чи суспільними.

Реально припустити, що кожна конкретна людина, як і певна спільнота, самовизначається у своїй вчинковості десь між згаданими полюсами. У цьому аспекті оригінальні думки висловив свого часу М.Бердяев, який писав, що російському суспільству бракує характеру, здатності визначатись ізсередини. Росіянина дуже легко заїдає "середовище", і він дуже легко піддається емоційним реакціям на все зовнішнє.

Наскільки точний соціально-психологічний діагноз Бердяева і чи варто його якимсь чином поширювати на нинішній народ України, — сказати досить важко.

Проте фактом, що не потребує доказу, є значне ускладнення ситуації життєдіяльності, яке примушує людину вчиняти у напрямі, протилежному її природі, відкидає її на попередні, давно вже пройдені передовим людством етапи історії.

Сьогодні вчинкова активність як передусім активність самотворення духовного в людині вимушено витрачається на підтримання фізичного існування, забезпечення пристойного життя на фоні розгулу накопичення і згортання виробництва — головної форми відтворення, існування і розвитку вчинкового потенціалу всього суспільства та його окремих членів.

Деградація вчинковості виявляється, як правило, у непомітному зростанні популярності соціально-психологічної "Я"-концепції "свободи від...", особливо від відповідальності за минуле, теперішнє і майбутнє наступних поколінь, держави, нації, народу.

Не сприяють розгортанню і актуалізації існуючого вчинкового потенціалу "Я" також відчуженість між людьми, самотність, опосе-редкованість міжособистісного спілкування престижними, але не духовними цінностями, що втрачають притаманну їм вартість у суспільстві взагалі і не набувають її у свідомості молодого покоління.

Втрата свободи, зростаюча залежність від ситуації пригнічують розвиток учинкових механізмів антиципації, прогнозування, цілевизначення, обмежують можливості проектування людиною свого життєвого шляху як вчинку. Тим самим нейтралізується, збіднюється і врешті починає деградувати найважливіша людська властивість, що є базовою в системі вчинковості, — здатність до свідомого самостійного вибору мотиву діяльності, самостійного визначення мети як того, що "хочу", "бажаю", "смію", а не того, що "вимушений робити", щоб вижити у цьому світі.

Саме змістова і функціональна деградація вчинкових механізмів цілевизначення, що відбувається на тлі знецінення суто людських потреб творчої духовної самоактуалізації, стає, як правило, головною причиною гальмування психічного і особистісного розвитку як внутрішньо детермінованого спонтанного процесу.

Людина, що втрачає здатність регулювати свою активність ізсередини, стає все більш беззахисним об'єктом маніпуляції і навіть суб'єктивно починає тяжіти до статусу підлеглої, підпорядкованої волі іншого, який уособлює силу і владу.

Відповідні проблеми спостерігаються і щодо засобів учинку, їх вибору і використання, що також характеризує людину як суб'єкта вчинку.

Благородних цілей не можна досягти негідними засобами. Відтак логічно випливає інше твердження. Якщо засоби негативні, підступні, аморальні, злочинні тощо, то і мета вчинку — примітивна, егоїстична, антигуманна.

Проте тут не тільки моральна чи юридична проблема, а й перш за все психологічна. Полягає вона в тому, що у людській свідомості починає переважати переконаність у неможливості жити чесно, якщо хочеш жити добре. Цією психологічною установкою найшвидше переймаються підлітки, юнаки, в яких суперечність між потребами і можливостями загострена більше, ніж у дорослих.

В результаті не формуються нормальна вчинкова мотивація і здатність підпорядковувати вибір засобів поставленій меті з урахуванням існуючих у суспільстві загальнолюдських вимог, норм, законів. Таким чином, будь-яка мета стає недосяжною, бо спотворюється неадекватно використаними засобами.

Найбільш небажаним наслідком такого вільного поводження із засобами є й те, що до їхнього переліку потрапляє людина, чим відтворюється модель функціональних, негуманних міжособистісних стосунків.

Вчинковий потенціал, який має певну природну основу, може з різною ефективністю відтворюватися і реалізуватися в онтогенезі залежно від соціальної ситуації розвитку підростаючої особистості. Низький рівень вчинкової активності, дисгармонійність вчинкового розвитку (наприклад, дитина невимушено генерує оригінальні ідеї, але не виявляє заінтересованості у їх втіленні) з самого початку або ж із часом гальмують прояв і розвиток тих задатків, які визначають її здатність до вчинення.

Все повертається "на круги своя", якщо не утримуєшся на "спіралі розвитку", якщо втрачаєш вчинкову потенцію, розраховуєш переважно на чиюсь підтримку, підмогу, милість.

Отже, вчинковий потенціал людини визначається через виразну, дедалі більш усвідомлювану і сильну суб'єктну мотивацію до перетворення світу і себе в цьому світі за власними законами, через цілеспрямованість, здатність самостійно ставити мету, обирати чи створювати оригінальні і водночас адекватні їй засоби і способи, через прояв виваженої ризикованості, упевненості у прийнятті рішень, через наявність високої працездатності, продуктивності, вправності, старанності і виконавської дисципліни, здатності до адекватної критичної оцінки результатів своєї активності та вміння вчитися на власному досвіді.

Здатність до вчинку повинна розглядатися також за критеріями обдарованості, талановитості й навіть геніальності.

Вчинкове в людині не варто пов'язувати лише з вольовим самопримусом, вбачаючи в ньому не "Я хочу", а передусім "Я вимушений, зобов'язаний". І, навпаки, спонтанне розглядати як випадково-стихійне, імпульсивно-необов'язкове тощо.

Слід зважити на те, що про наявність справжньої вчинкової обдарованості варто говорити саме тоді, коли у дитини чи дорослої людини спонтанне набуває значення вчинкового, а вчинкове досягає рівня спонтанного, що стає можливим лише за умови справжньої свободи життєдіяльності як "свободи для...", а не "свободи від...".

Вчинковість визначається мотивацією психологічної "суверенності", внутрішньою установкою до саморозвитку і самовдосконалення, ефективною психологічною захищеністю, здатністю до само-діагностики, самокорекції, самопрофілактики, самотерапії та ін.

Рефлексія вчинковості як певного інтегративного і водночас найбільш сутнісного критерію індивідуального і суспільного розвитку свідчить також про важливість його практичного використання в експертній оцінці соціопсихічного стану й статусу сучасної людини в суспільстві, в якому загострюється небезпека втрати людиною не лише ознак вищої цінності, мети суспільного розвитку, але й навіть ролі засобу, знаряддя, "гвинтика", котрий може без особливих проблем бути заміненим іншим із черги бажаючих вижити.

Гуманістично орієнтована психологія протистоїть такого роду тенденціям, стверджуючи самоцінність людини з її специфічними потребами до самоактуалізації, креативності, психічного і фізичного здоров'я, інтеграції та індивідуалізації. Гуманістичний підхід передбачає досягнення людиною рівня автентичного буття, тотожності своїй власній вчинковій природі.

Зацікавлена саморефлексія, критичне усвідомлення ситуації, а також своїх власне людських потреб, здатності і реальної спроможності бути діячем, творцем, а отже суб'єктом особистого життя як вчинку дає змогу людині адекватно оцінити свою життєву перспективу, зробити правильний мотиваційний вибір життєвого шляху і здійснити життя як учинок.

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВЧИНКУ

Загальний цикл психологічного дослідження передбачає необхідність поступального здійснення теоретичного та емпіричного дослідження обраного предмета пізнання. Процес теоретичного дослідження (або теоретизації) дає змогу побудувати певну пояснювальну модель досліджуваного явища, виявити закономірності його існування та розвитку, обумовити можливість перетворюючих психологічних впливів щодо його сутнісних ознак. Процес емпіричного дослідження спрямований на безпосереднє підтвердження теоретичних уявлень про сутність предмета пізнання, апробацію засобів перетворюючої взаємодії з ним, на визначення перспективних та ефективних технік формуючих психологічних впливів на існування досліджуваного явища. Психологічне дослідження вчинку передбачає відтворення кожного з указаних пізнавальних актів і має при цьому певні специфічні особливості, зумовлені природою вчинку як складного синтезованого явища.

В процесі теоретичного дослідження вчинку можна виділити два самостійних типи теоретизації його сутності: йдеться про теоре-тизацію загальну і теоретизацію прикладну. Загальна теоретизація вчинку спрямована на визначення природи вчинку, його сутнісних ознак, субстанціальних характеристик, специфіки реальних проявів тощо. Таким чином, у кожному конкретному психологічному дослідженні вчинку відбувається узагальнення вже набутого досвіду наукового тлумачення його психологічної сутності, а також досвіду тлумачення сутнісних ознак вчинку у суміжних галузях наукового знання: філософії, культурології, історіософії тощо. Також дослідник намагається дати певну інтерпретаційну модель сутності вчинку, його феноменологічної, культурно-історичної та власне психологічної структури, що синтезує певний науковий досвід, а також відображає авторську позицію дослідника у здійснюваному пізнавальному циклі.

Прикладна теоретизація вчинку пов'язується, як правило, з необхідністю теоретичного дослідження конкретних прикладних проблем, де вчинок постає у реально-дійсній формі виявів своєї сутності. При цьому теоретизуються певні реально-практичні характеристики вчинку, окремі його складові, класифікаційні та типологічні ознаки тощо. Пояснювальні моделі, які при цьому вибудовує дослідник, спрямовані на відтворення закономірностей та механізмів розгортання, виявлення та продуктивного здійснення складових вчинку, його змістових та процесуальних елементів; умов динамічного звершення вчинку; причин но- наел ід кових зв'язків яку структурі вчинку, так і в сукупності зовнішніх детермінант тощо.

В результаті загальної та прикладної теоретизації вчинку — як в окремому психологічному дослідженні, так і в сукупності дослідницьких циклів — поступово складається можливість побудувати певне узагальнене наукове знання про вчинок — так звану психологію вчинку, що подає психологічне бачення та пояснення його сутності. Побудована наукова теорія може набувати статусу спеціальної або загальної пояснювальної моделі залежно від того, якого рівня узагальнення та ступеня цілісності набувають подані в ній визначення сутності предмета пізнання, чи висвітлені сутнісні закономірності існування досліджуваного явища, чи винайдені ефективні механізми психологічного впливу та реально-практичного перетворення дійсних ознак даного явища.

У психології вчинку, як у будь-якій сфері наукового пізнання, завжди актуальною постає проблема предмета пізнавально-перетворюючих дій дослідника. У вирішенні цієї проблеми долається протиріччя між онтологічним та гносеологічним контекстами наукового пізнання, у даному випадку — психологічного пізнання. В процесі психологічного дослідження вчинку завжди присутня своєрідна діалектика предмета пізнання: якщо на етапі загальної теоретизації вчинок постає як складне багатозмістове явище, синтезоване за своєю природою, котре має розглядатися в контексті, певною мірою абстрагованому від реальності індивідуального життя особистості, то на етапі прикладної теоретизації конкретні буттєві ознаки вчинкової активності індивіда постають первинними, і саме вони визначають власне дослідницький контекст пізнавально-перетворюючих дій психолога. З'ясування загальних характеристик природи вчинку як такого, безумовно, є необхідним етапом теоретизації у психологічному дослідженні вчинку, проте специфіка психологічного дослідження (на відміну від філософського, культурологічного тощо) визначається "безпосередньою віднесеністю" до суб'єкта вчинку, до конкретного носія вчинкової активності — окремої особистості.

Отже, у психологічному дослідженні вчинку слід враховувати принципи прикладної теоретизації його сутності: І) принцип поступального відтворення діалектичних видозмін предмета пізнання у засобах його теоретизації та емпіричного пізнання; 2) принцип багаторівневого аналізу сутнісних ознак учинкової активності суб'єкта (Йдеться про поступальне здійснення різних, сутнісних для природи вчинку, рівнів його аналізу — аналізу головних суперечностей вчинку, аналізу історичного та онтогенетичного зміщення акцентів у структурі вчинку, аналізу духовних рівнів учинку, аналізу можливого та дійсного, необхідного та достатнього в учинковому діянні, аналізу трансцендентної сутності вчинку); 3) принцип методичної цілісності дослідження вчинку, адже кожний елемент аналітичних пізнавальних дій вимагає застосування адекватних засобів (прийомів, методів, методик, технік) теоретичного та емпіричного пізнання. Центральним у психологічному дослідженні вчинку та визначенні його теоретичних засад є розгляд сутнісних рівнів аналізу вчинкового діяння особистості.

Аналіз головних суперечностей учинкових структур.

Це — вихідний рівень аналізу вчинкової активності особистості. Певною мірою у ньому "зняті" елементи наступних рівнів аналізу. Проте це не робить достатнім реалізацію лише одного, хоч і провідного, рівня аналізу в конкретному психологічному дослідженні вчинку. Даний рівень аналізу ніби окреслює загальний контур змістовних ознак і характеристик вчинкового діяння людини і висвітлює основні стратегії наступних пізнавальних дій психолога щодо індивідуального способу, стилю вчинювання даної особистості.

У даному розділі детально розглядались основні суперечності вчинкових структур: між об'єктивним і суб'єктивним, зовнішнім та внутрішнім, свідомим і несвідомим, індивідуальним та універсальним тощо. Ці суперечності висвітлюють своєрідний онтологічний, сугнісний простір вибудови структури та розгортання змісту вчинку. Саме в цьому просторі і відбувається виявлення контуру вчинкової активності особистості. Вміщена схема-модель дає змогу більш наочно уявити цю залежність: головні суперечності вчинкових структур розміщені за принципом семантичного диференціалу й утворюють, таким чином, змістовий простір учинкової активності. Оскільки способові вчинкового діяння конкретної особистості завжди властиве домінування того чи іншого знаку в кожній семантичній парі (наприклад, зовнішнього чи внутрішнього, індивідуального чи універсального тощо у здійсненому вчинку чи ряді вчинків), стає можливим накреслити контур вчинкової активності даної особистості, який відображає її схильність учиняти певним способом або насичувати свої вчинкові дії певним змістом. Безумовно, дана аналітична процедура стає можливою лише за умови достатності емпіричного матеріалу, що адекватно свідчить про властивий особистості спосіб чи стиль учинкового діяння.

КОНТУР ВЧИНКОВОЇ АКТИВНОСТІ ОСОБИСТОСТІ

у площині головних суперечностей вчинку

Спосіб учинкового діяння особистості поступово формується, розвивається і видозмінюється, набуває усталеності в процесі вчинювання. Це — динамічне утворення, яке вперше заявляє про себе із першим учинком особистості, тобто із самим ЇЇ народженням. Протягом індивідуальної історії буття особистості окремі характерні для неї ознаки її вчинкової активності певною мірою генералізуються і складають узагальнену модель, спосіб, стиль учинкового діяння особистості, який вона може вдосконалювати, відтворюючи в кожному з окремих учинкових актів, а іноді — відмовлятися від усталеного на користь створення нового: способу, стилю, вчинкового іміджу тощо.

Психологічне дослідження та аналіз умов, причин, детермінант та механізмів індивідуального змінювання особистістю власного способу вчинкового діяння дають змогу простежити і встановити глибинні суплені особливості та характеристики життєдіяння особистості як достеменного суб'єкта власного життя. При відповідному лонгітюдному дослідженні (стосовно вікових періодів розвитку особистості, етапів психологічного зростання, етапів психологічної та буттєвої активності тощо) можна побачити, як змінюється контур учинкової активності особистості відповідно до певного віку, етапу особистісного розвитку тощо.

Поряд з указаними індивідуально-психологічним та біографічним контекстами аналізу головних суперечностей вчинку можливий ще один: коли йдеться про кожний з компонентів учинкової структури окремо і про детальний розгляд особливостей проявів головних суперечностей щодо кожного з цих компонентів — ситуативного, мотиваційного, дійового та післядійового. Так можна виявити глибинні суперечності у розгортанні не лише вчинкової, а й буттєвої активності особистості в цілому. Наприклад, якщо ситуативний компонент учинку (або ряду вчинків) характеризується домінуванням ознак універсального та трансцендентного, а у мотиваційному компоненті спостерігається їх редукція до протилежного — індивідуального та посейбічного, то досить часто дійовий і післядійовий компоненти зберігають у своєму змісті вказану редукцію. Якщо ж особистості на рівні дії та післядії вдається долати започатковану редукцію, це може свідчити про певні потенціальні можливості особистості щодо "перевершувальних" дій у зовнішньому світі. Тоді з психологічного погляду досить цікаво простежити умови та закономірності актуалізації цих прихованих можливостей або ж знайти інше пояснення винайденого факту.

Також досить часто можна спостерігати суперечності (це вже суперечності іншого порядку — індивідуально-психологічні) між змістовним наповненням мотиваційного компоненту вчинку особистості та його дійового і післядійового компонентів. З одного боку, "перевершувальний" зміст мотиваційного компоненту і "підпорядкований" зміст компоненту дійового можуть свідчити про певні індивідуально-психологічні особливості діяння особистості у світі (іноді цей тип особистості називають "мрійливим", "відірваним від реальності" тощо). З іншого боку, цей факт може свідчити про певні труднощі особистості у реалізації своїх намірів, задумів, очікувань, що може бути пов'язане з певним кризовим станом, недостатністю досвіду діяння тощо. Отже, і компонентний аналіз головних суперечностей вчинкових структур може виявити глибинні, певною мірою приховані особливості життєдіяння особистості у світі. Можливості його зростають із доповненням елементами індивідуально-психологічного та біографічного аналізу головних суперечностей вчинкової активності особистості.

Аналіз головних суперечностей вчинкових структур, як і інші рівні аналізу, має забезпечуватися відповідними аналітичними засобами та техніками. Поступальність та цілісна завершеність здійснених аналітичних дій дають змогу не лише вірогідно ідентифікувати та кваліфікувати досліджувані факти, а й узагальнити й згрупувати їх у певні інтерпретаційні моделі, побудувати типології вчинкової активності особистості тощо.

Аналіз історичного та онтогенетичного зміщення акцентів у структурі вчинку.

Буття людини є історичним, що визначається одразу декількома факторами. По-перше, як соціальна істота, людина відчуває на собі вплив соціуму, що змінюється та розвивається, в свою чергу впливаючи на нього та змінюючи його. По-друге, розвиток окремого індивідуального буття відтворює закономірності становлення людського буття як такого і поряд із цим здійснюється індивідуально-неповторними засобами, виявляючи свою індивідуальну природу. По-третє, становлення способу існування конкретної особистості, розвиток її індвідуальних буттєвих ознак у людському суспільстві, отримують статус культурно-історичної ЦІННОСТІ, що в онтологічному аспекті може кваліфікуватись як провідна модель спричинення в розвиткові сутнього, буття, світу.

В індивідуальному бутті конкретної особистості певним чином перетинаються ознаки суспільної історії'та ознаки індивідуальної історії буттєвого діяння даної особистості. Цей перетин у просторі й часі культурно-історичного процесу — завжди індивідуально-неповторний, адже зумовлений характеристиками і зовнішніх, і внутрішніх детермінант розгортання обох типів історичного процесу — і соціального, й індивідуального. Сутнісні ознаки цього перетину, а саме ознаки взаємовпливів конкретної особистості й історичного процесу як такого, знаходять своє відображення у кожній з форм буттєвого виявлення індивідуальної природи особистості, а особливо у способах вчинкового діяння особистості у світі.

Індивідуальна історія вчинкового діяння особистості великою мірою визначається онтогенетичними закономірностями становлення та розгортання особистісного буття, а також індивідуальними відмінностями у виявленні та здійсненні онтогенетичних ознак учинкової активності особистості. У змісті вчинкового діяння особистості, кожного окремого її вчинку завжди своєрідно протистоять історичне (суспільно-історичне) та онтогенетичне (індивідуально-істориче), а тому завжди можна спостерігати певне зміщення акцентів, певне домінування однієї з визначених сторін. Тому в психологічному дослідженні вчинку є суттєвим виявлення цього зміщення, а також поступальний розгляд його детермінант.

У реальності індивідуального життя особистості, як і в змісті конкретного її вчинку, досить складно чітко визначити межі протистояння, домінування та переважання того чи іншого аспекту її життєдіяння, адже вони тісно пов'язані між собою, перебувають у взаємовпливах, мають відносно усталений вияв тощо. Проте вчинкова дія має своєю специфічною ознакою здатність ви кристал і-зовувати міру суб'єктивної зрілості особистості у певний період її індивідуальної історії. Тому психологічний аналіз вчинку дає підставу стверджувати змістовну чи процесуальну перевагу певного змістового компоненту її буття (у даному випадку — історичного чи онтогенетичного).

Окремі особистості у своєму життєдіянні, відшукуючи екзистенціальні опори власного буття, керуються зовнішньо-ситуативними відносинами зі світом (світом речей, інших людей, власного "Я"). Зовнішній світ немовби веде, підштовхує особистість до певного кроку, вчинку чи дії, вказує той чи інший шлях, зумовлює її суб'єктивну активність. Зовнішній історичний контекст життя особистості має для неї провідну спонукальну силу в життєдіянні, а сама особистість пізнає, сприймає, "читає" І кінець кінцем реалізує вказаний алгоритм діяння та вчинювання.

Інші особистості спрямовують свою буттєву активність на актуалізацію внутрішньо-ситуативних відносин зі світом: вони діють і вчиняють відповідно до певного етапу онтогенезу, вікового чи сензи-тивного періоду розвитку тощо. Внутрішня логіка особистісного розвитку знаходить пряме відображення у зовнішніх виявах сутності таких особистостей. Іноді можна спостерігати в життєдіяльності зрілої особистості домінування ознак одного з попередніх етапів онтогенезу або більш раннього віку: так, іноді в її діях і вчинках проглядається "активний підліток" чи "захоплений юнак" тощо. Власне онтогенетичний аспект детермінації вчинкової активності особистості постає провідним у її життєдіянні.

Окремому типу особистості властиве активне, творче перевершеним ситуативних відносин із тими чи іншими елементами зовнішнього і внутрішнього світу. Така особистість активно перетворює ситуативні впливи, здатна сама ініціювати ситуації вчинювання, поєднуючи елементи зовнішніх і внутрішніх спонук. Історичний і онтогенетичний аспекти вчинкового діяння особистості піднімаються самою особистістю на новий рівень взаємодії, взаємоспри-чинення та взаємного протистояння. Особистість здатна живо сприймати їхні спонукальні імпульси, проте ситуації власного вчинкового діяння створює сама, синтезуючи отримані спонуки, наповнюючи їх новим змістом, створюючи змістовий контекст майбутнього вчинку.

Кожному з описаних типів учинкового діяння особистості властиве певне зміщення історичного та онтогенетичного акцентів у структурі вчинку. Доповнення аналізу характеристик цього зміщення індивідуально-психологічними особливостями вчинкової активності особистості дає змогу ефективно та продуктивно кваліфікувати певний тип вчинкового діяння даної особистості, а також прогнозувати особливості його розгортання у просторі індивідуальної історії ЇЇ буття.

Аналіз духовних рівнів учинку: індивідуальне — народне — вселюдське.

Вчинкове діяння особистості у світі безпосередньо пов'язане із ціннісною творчістю як формою здійснення власне людського способу існування, як вершинним засобом реалізації творчої сутності буття людини, як засобом її прилучення до культурно-історичного процесу в якості суб'єкта цього процесу. В учинковому діянні людина творить, стверджує, знову відтворює і т.д. певну цінність, ідею, ідеал, еталон, підносячи зміст цієї цінності до рівня узагальненого взірця, орієнтира у повсякденному діянні. Ціннісна творчість особистості постає при цьому не лише як процес раціонального продукування певних розумових узагальнень, а й як синтезований вияв життєвих сил особистості, ЇЇ таланту сприймати, чуттєво переживати світ і його складові, надихати смислом кожний момент, фрагмент чи цілісну подію, етап свого буття, насичувати його індивідуально-неповторним змістом.

Творчість ціннісного змісту буття особистості розгортається одразу в декількох змістових просторах, онтологічних за своєю суттю: по-перше, особистість створює ціннісний контекст власного буття, виявляючи свою індивідуальність; по-друге, особистість примножує, певною мірою творить культурно-історичний контекст ціннісного буття людства, стверджуючи людяність, забезпечуючи відтворення людського способу існування на різних його сутнісних рівнях: історичному, соціальному, індивідуальному. Відповідно можна стверджувати наявність певних духовних рівнів ціннісної творчості, що особистість реалізує в процесі вчинкового діяння.

Зміст, процес, результат вчинкового діяння особистості, кожного окремого учинку завжди постає індивідуальною цінністю, адже кожний елемент вчинку виявляє індивідуальну природу особистості, спричиняє її подальший розвиток, зумовлює можливість реально-практичного звершення її покликання та призначення, а отже складає необхідні умови особистісного "здійснення себе", своєї неповторної сутності. У вчинковому діянні буття особистості отримує певні онтологічні спонуки — рухатись у напрямках до цілісності та завершеності його змісту, ствердження смислу. Тому вже на онтологічному рівні аналізу кожний окремий вчинок особистості характеризується як звершена індивідуальна цінність та як започаткована цінність культурно-історична, зміст якої може сягати етнічного, всезагального тощо значення. Поряд із цим конкретні продукти духовного творення особистості (життєві орієнтири, намагання, ідеї-взірці, еталони поведінки та професійного діяння тощо) суб'єктивно сприймаються нею як безпосередні, життєво необхідні цінності ЇЇ реального життя; іноді об'єктивний зміст цих особистісних надбань може перевершувати простір та масштаб індивідуального життєдіяння особистості, а індивідуальна цінність отримує новий рівень свого сутнісного виявлення.

Якщо індивідуальний здобуток вчинкового діяння особистості спричиняє саморух, розвиток, прогресивне змінювання ціннісного ряду соціального рівня (сфера діяння професійних груп, суспільних утворень, етносів, народів), він постає як суспільна цінність, в якій певною мірою виявлене суспільне, етнічне, народне. Якщо ж індивідуальний зміст та результат вчинкового діяння перевершує межі конкретного історичного етапу розвитку суспільства та існування певного етносу, він може набувати статусу культурно-історичної цінності, в якій відтворений вселюдський смисл буття, а здійснений спосіб вчинювання чи духовного творення може підноситися до рангу канону.

Аналіз духовних рівнів вчинкового діяння особистості дає змогу визначити змістовий масштаб її вчинювання та життєдіяльності в цілому, прогнозувати напрями розгортання індивідуального буття даної особистості, ефективно кваліфікувати власне продуктивний, результативний компонент того чи іншого її вчинку.

Аналіз можливого та дійсного, необхідного та достатнього у вчин-ковому діянні.

Цей рівень аналізу стає можливим за умови здійснення попередніх рівнів аналітичних пізнавальних дій щодо реально-практичних виявів учинкової активності особистості, оскільки спрямований на розкриття глибинних психологічних закономірностей її вчинкового діяння. Саме на рівні аналізу можливого та дійсного, необхідного та достатнього стає можливим актуалізувати приховані чи не виявлені повністю в реальному житті особистості протиріччя її взаємодії зі світом — зовнішнім та внутрішнім, оточуючим та згорнутим у просторі "Я" особистості.

Як вчинковій дії (або циклу дій у цілому), так і кожному окремому компоненту вчинку властива певна діалектика можливого та дійсного. Це — онтологічна властивість буття як такого, існування сутнього як такого, а отже індивідуальне, "безпосереднє самобуття" відтворює у просторі своєї індивідуальної історії відповідні онтологічні ознаки. Можливе у вчинковому акті постає у двох онтологічних формах: І) як інтенція розгортання вже здійсненого, актуалізованого змісту, набутої якості (коли особистість здатна у кожній окремій вчинковій дії відтворити властивий їй набутий раніше досвід вчинкового діяння); 2) як інтенція набування нового, якісно відмінного змісту, нової якості (коли йдеться про можливість особистості осягнути інший простір вчинкових впливів, сформувати і засвоїти новий досвід індивідуального діяння). Відповідно дійсне може поставати у таких формах: 1) як безпосередньо виявлене, відтворене особистістю у конкретному вчинковому акті; 2) як "перед-осягнута", "перед-бачувана" можливість здійснити, розгорнути в реальності індивідуального життя певну характеристику, певну ознаку, певний досвід.

Отже, індивідуальному способові вчинкового діяння особистості завжди властива своєрідна діалектика можливого та дійсного, що виявляє індивідуально-неповторні механізми взаємодії даної особистості зі світом. Так, окрема особистість схильна вибудовувати свій вчинковий акт, спираючись передусім на вже відомий їй досвід, на вже освоєні в реальності засоби діяння тощо. Інша особистість постійно спрямована на експериментування, пошук нових засобів виявити свою сутність та осягнути світ. Іноді реальний, дійсний вияв цих спрямувань вступає в певне протиріччя з їх ініціюванням з боку особистості: так, суб'єктивні уявлення особистості про начебто властивий їй усталений спосіб учинкового діяння, що певною мірою "охороняє" її суб'єктивність від можливих деструктивних впливів та змін, можуть перебувати у деякій розбіжності з реальним станом речей, а вчинковий спосіб діяння даної особистості може поставати як "відкритий", "незахищений" з точки зору зумовленім та забезпечення суб'єктивної цілісності особистості в процесі пізнавально-перетворюючих взаємодій зі світом. Суб'єктивні ознаки діалектики можливого та дійсного, властиві вчинковим актам конкретної особистості, мають детально вивчатись, оскільки вказують на сутнісні протиріччя суб'єктивного та об'єктивного, уявлюваного та реального, властиві її способу життєдіяння в цілому.

У психологічному дослідженні вчинку суттєвим є й висвітлення діалектики необхідного та достатнього — також онтологічних характеристик життєдіяння людини. У висвітленні логічних взаємо-переходів необхідного та достатнього постає зміст розгортання потенційних можливостей особистості у звершенні вчинку певного духовного рівня, із певною мірою майстерності та завершеності. Необхідне постає у вчинковому діянні як: І) сутнісна, онтологічна ознака, інтенція буття "бути таким", "бути спорідненим власній суті", "бути здійсненим"; 2) як сутнісна необхідність "розгорнути власний, індивідуальний зміст", що в реальності індивідуального життя особистості природно виявляється від вчинку до вчинку, від окремої дії до циклу дій тощо; 3) як онтологічна ознака "свободи потенційного руху" індивідуальної сутності у просторі та часі індивідуальної історії. Достатнє, відповідно, поставатиме у декількох сутнісних іпостасях, серед яких щодо вчинкового діяння особистості слід виділити: 1) достатнє як сутнісну завершеність морального змісту вчинкової дії, що, власне, і стверджує вчинок як такий на відміну від іншого тилу соціальних дій особистості; 2) достатнє як сутнісна завершеність самовиявів "Я" особистості у звершеному вчинку, що характеризують представлений світові спосіб вчинкового діяння як індивідуально-неповторний, суб'єктивно-сутнісний тощо; 3) достатнє як динамічну, процесуальну ознаку вчинкового діяння особистості, що стверджує не лише поступальність розгортання вчинкового акту та індивідуальної історії життя особистості взагалі, а й цілісну завершеність (змістовну та процесуальну) кожної окремої ланки, компонента, етапу вчинкового діяння як самодостатнього сутнього, в якому повною мірою виявлена неповторна сутність індивідуального буття особистості (суб'єкта даного вчинку). Побудована дослідником критеріальна модель указаних ознак дасть змогу не тільки діагностичного, а й прогностичного аналізу процесу розгортання вчинкової активності особистості.

Аналіз трансцендентної сутності вчинку.

Вчинок як специфічна соціальна (чи за певних умов власне-індивідуальна) моральна дія, що звершує певний поступ особистості щодо моральної творчості ціннісних основ власного життя, щодо рівня самовиявів себе як суб'єкта свого життя, щодо рівня перетворюючих дій у зовнішньому чи внутрішньому світі та ін., завжди має трансцендентні ознаки (або ознаки трансцендентного). Вони постають у сутнісній динаміці вихідного суб'єктивного змісту діяння, поведінки, творчості особистості до нової, набутої якості, що перевершує попередній вихідний рівень, актуалізує певний вихід за межі усталеного, відомого, доступного. Оскільки вчинкова дія, вчинок як такий у цілому актуалізують новий рівень самовиявів особистості, можна стверджувати наявність ознак трансцендентного не тільки у продукті, результаті здійсненого вчинку, а й у його окремих компонентах, об'єктивних і суб'єктивних умовах учинкового діяння особистості, засобах вчинювання тощо.

Аналіз трансцендентної сутності вчинку, трансцендентних ознак окремих його компонентів є необхідним у психологічному дослідженні вчинку. Вихідним моментом аналізу є ідентифікація та кваліфікація так званої ознаки індивідуальності, що властива досліджуваному вчинку: йдеться про те, наскільки даний вчинок виявляє індивідуальність даної особистості, її суб'єктивний спосіб життєдіяння, своєрідність ціннісних основ її буття тощо. Окремі вчинки особистості можуть бути певною мірою автоматизованими, здійсненими за шаблоном, соціально-усталеним взірцем та ін., тоді значною мірою знижується міра суб'єктивності даної особистості і у змісті вчинку, і у засобах його реалізації, і у досягненому результаті. Сутнісним у дослідженні вчинкового діяння особистості є актуалізація тих учинків, які відображають її індивідуальну здатність жит-тєдіяти у світі повною мірою.

Наступний крок у циклі аналітичних дій даного рівня — визначення так званих особистісних координат вчинку, що позначають вихідний рівень та набутий рівень реалізації суб'єктивного змісту вчинкової активності даної особистості. Ця процедура є необхідною, оскільки тільки за наявності (прямої чи опосередкованої) даних про початковий та звершений рівні вчинювання можна якоюсь мірою впевнено розмірковувати про здійснення зрушення. Дослідник може застосовувати прийоми змістового, знаково-символьного чи процесуально-динамічного кодування досліджуваних ознак вчинку.

Для встановлення та детального дослідження ознаки трансцендентного змінювання у вчинкових структурах та індивідуальному світі особистості взагалі внаслідок здійсненого конкретного вчинку (а саме характеристик щодо виходу за межі, перевершення існуючого та набуття якісно нового рівня саморозгортання індивідуальної сутності "Я") необхідним є вивчення дослідником суміжних за змістом та засобами реалізації сфер життєдіяння особистості, характерних для неї засобів установлення зв'язків із внутрішнім і зовнішнім оточенням свого існування, притаманних їй способів та стилів поведінки, творчості, саморозвитку тощо. У сукупності встановлених ознак постає вихідний рівень учинкового діяння особистості, і стає можливим змістовно кваліфікувати набутий нею рівень.

Кожному окремому вчинку особистості властивий певний рівень трансцендування індивідуальної сутності "Я": так, один учинковий акт набуває лише окремих ознак трансцендування на рівні засобів учинкового діяння, тим самим дістає зрушення індивідуальний досвід реально-практичних перетворень щодо явищ світу, властивий особистості. Інший учинковий акт може мати ознаки своєрідного "трансцендентного вибуху", коли набувають сутнісних коливань глибинні механізми життєдіяння особистості взагалі, що виявляється й в окремих дрібних складових її вчинкової активності. При цьому відбувається актуалізація головних суперечностей учинкових структур, посилюється їх протистояння, значно активізується ініціація змістовних та структурних зрушень як в компонентах вчинку, так і в структурі особистості в цілому. У площині головних суперечностей вчинку при цьому відбувається своєрідне "зміщення акцентів" у напрямках до ірраціонального, несвідомого, універсального та влас-не-трансцендентного; саме це переакцентування певною мірою визначає мотивування дій та вчинків (дрібних та значних) особистості в період "трансцендентного вибуху" її вчинкової активності.

У психологічному дослідженні вчинку важливо актуалізувати не лише індивідуально-психологічні ознаки вчинкового діяння особистості з точки зору розгортання їхньої трансцендентної сутності, а й їхні феноменологічні, часові (індивідуально-біографічні) та інші ознаки. У лонгітюдному дослідженні розгортання вчинкової активності особистості досить цікаво простежити, як часто трапляються на її життєвому шляху періоди активного трансцендування її сутності через учинок, чи існують своєрідні для даної особистості сензитивні періоди вчинкового зростання та якими є умови проходження їх особистістю.

Психологічне дослідження трансцендентних ознак феноменологічної структури вчинку дає змогу виявити та простежити закономірності та особливості формування і розвитку ціннісної сфери індивідуального буття особистості, діалектику духовних рівнів учинкового діяння особистості (індивідуальне, вселюдське тощо), напрями розгортання буттєвого покликання та призначення особистості. При аналізі трансцендентної сутності вчинку застосовуються, як правило, синтезовані аналітичні моделі, що мають ознаки власне психологічного, а також філософського і культурологічного пізнання.

Наукові стратегії психологічного дослідження вчинку.

Теоретичні засади дослідження вчинку знаходять своє відображення у методичних засадах організації пізнавально-перетворюючих дій психолога щодо сутнісних ознак учинкового діяння особистості та їхніх реально-практичних виявів.

Отже, психологічне дослідження вчинку будується з урахуванням динамічних ознак структури та процесуального розгортання змісту вчинку. Це виявляється як у методиці пізнавально-перетворюючих дій дослідника (процедура дослідження передбачає висвітлення процесу розгортання вчинку, власне вчинювання особистості з метою актуалізації поступальних змін, взаємопереходів, взаємоспричинень і т.д. між елементами в структурі вчинку і в загальному способі життєдіяння, соціальної поведінки особистості), так і у засобах аналітичних дій дослідника (методи аналізу і тлумачення мають забезпечувати відтворення закономірностей, механізмів, логіки розгортання вчинку в цілому і окремих його компонентів).

Психологічне дослідження вчинку передбачає багаторівневий аналіз його структурних та процесуальних ознак і характеристик, отже процеси теоретизації та емпіричного дослідження вчинку мають відтворювати цілісну картину як кожного окремого рівня існування предмета дослідження (вчинку, способу вчинкового діяння особистості, особливостей вчинкової активності особистості тощо), так і їх сукупності — з визначенням певних специфічних особливостей кожного рівня, умов взаємовпливів певних рівнів у реальному життє-діянні особистості, умов і ознак змістовних взаємодій усіх рівнів у цілому тощо. У конкретному дослідженні вчинку побудована дослідником робоча теоретична модель предмета пізнання може виділяти як вихідні декілька або навіть один окремий рівень існування досліджуваного явища. Тоді, відповідно, аналітична модель дослідження матиме вихідними рівнями аналізу ті ж рівні існування предмета. Якщо, наприклад, досліджується трансцендентна сутність вчинку особистості, то методи аналізу насамперед реконструюють закономірності виявлення трансцендентних ознак здійсненого вчинку, проте опосередковано вказують на інші ознаки вчинку, характерні для інших рівнів його існування.

В той же час у психологічному дослідженні вчинку необхідно дотримуватися принципу цілісності, який виявляється не лише в процесуальній та методичній організації самого дослідження як цілісного циклу пізнавально-перетворюючих дій психолога. На цьому принципі насамперед базується змістовна організація аналітично-синтетичних дій дослідника щодо змісту досліджуваного явища. Так, у дослідженні вчинку поряд із вихідним рівнем аналізу його сутності застосовуються моделі прекційного аналізу інших споріднених рівнів виявлення його сутнісних ознак. Якщо немає необхідності здійснювати безпосередній аналіз усіх рівнів виявлення сутності вчинку, то у теоретичній та методичній моделях дослідження все ж відображаються закономірності взаємопереходів та взаємовпливів між цими рівнями, оскільки це лає змогу врахувати всі сутнісні ознаки досліджуваних феноменів заданого рівня.

У психологічному дослідженні вчинку правомірно застосовувати як конкретно-наукові стратегії дослідження (власне психологічні), так і синтезовані (філософсько-психологічні, філософсько-культурологічно-психологічні тощо), що зумовлено синтезованою природою вчинку.

Стратегії психологічного дослідження вчинку можуть бути одно-рівневими (якщо досліджується один із можливих рівнів існування предмета пізнання) та багаторівневими (якщо досліджується декілька або вся сукупність актуалізованих рівнів виявлення сутності предмета пізнання).

Також можна виділити можливість застосування циклічних та фрагментарних (або сегментарних) пізнавально-теоретичних та пізнавально-емпіричних стратегій. Циклічні дослідницькі стратегії спрямовані на відтворення в конкретному пізнавальному акті (теоретичному чи емпіричному) певних завершених циклів, етапів, періодів існування та розгортання сутності досліджуваного явища — вчинку. Фрагментарні стратегії, відповідно, спрямовані на актуалізацію ознак певних фрагментів, відрізків, сегментів існування та виявлення сутнісних ознак вчинку. В цілому ж кожне конкретне психологічне дослідження вчинку здійснюється за допомгою певних методів та засобів, реалізує певні стратегії та методики пізнавально-перетворюючих дій, проте має спрямовуватися дослідником на цілісне та завершене (в рамках даного дослідження) наукове пізнання сутності досліджуваного явища — вчинку — у сукупності його суттєвих та формальних ознак.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Абульханова-Славская К. А. Стратегия жизни. М., 1991.

Абульханова-Славская К. А. Развитие личности в процессе жизнедеятельности // Психология формирования и развития личности. М., 1981.

Бахтин М. М. К философии поступка // Философия И социология науки и техники: Ежегодник 1984 - 1985. М., 1986.

Бердяев Н. А. Смысл творчества. Опыт оправдания человека. Париж, 1991. Бердяев Н. А. О назначении человека. М., 1993. Бубер Л/. Я и Ты. М., 1993.

Вышеславцев Б. П. Этика преображенного Эроса. М., 1994.

Гегель Г. Философия духа // Энциклопедия философских наук. T.3. М., 1977.

Гроф С. Области человеческого бессознательного. Нью-Йорк, 1976.

Егорова М. С, Марютина Т, М. Развитие как предмет психогенетики // Вопр.

психологии. 1992. №5.

Калиновский П. Переход: Последняя болезнь, смерть и после. М., 1991. Леонтьев А. Н. Избранные психологические произведения: В 2 т. М., 1983. Ломов Б. Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. М., 1984. Ломов Б. Ф. О системном подходе в психологии // Вопр. психологии. 1975. Nb2. Мерлин В. С. Очерки интегрального исследования индивидуальности. М., 1986. Мерлин В. С. Взаимоотношение иерархических уровней в системе взаимосвязей "человек — общество" // Вопр. психологии. 1975. №5. Морено Дж. Театр спонтанности. Красноярск, 1993.

Петровский А. В., Петровский В. А. Индивид и его потребность быть личностью

// Вопр. философии. 1982 . №3.

Платонов К. К. О системе психологии. М., 1972.

Пономарев Я. А. Методологическое введение в психологию. М., 1983.

Принцип развития в психологии. М., 1979.

Принцип системности в психологических исследованиях. М., 1990. Психология развивающейся личности. М., 1987.

Роговин М. С. Развитие структурно-уровневого подхода в психологии // Системные исследования. М., 1974.

Роменець В. А. Історія психології епохи Просвітництва. К., 1993.

Роменець В. А. Психологія творчості. К., 1971.

Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. М., 1946.

Рубинштейн С. Л. Проблемы общей психологии. М., 1976.

Сент-Экзюпери А. де. Цитадель // Военные записки. 1939 — 1944. М., 1986.

Титаренко Т. М. Ставлення до смерті як механізм світопобудови // Філос. і соціол.

думка. 1992. №5.

Узнадзе Д. Н. Экспериментальные основы психологии установки. Тбилиси, 1961.

Фромм Э. Душа человека. М., 1992.

Фихте И. Г. Назначение человека. СПб., 1906.

Экспериментальная психология / Под ред. П.Фресса, Ж. Пиаже. М., 1966. Энгельгардт В. А. О некоторых атрибутах жизни: иерархия, интеграция, "узнавание" // Вопр. философии. 1976 . №7.

Юдин Э. Г. Методологическая природа системного подхода // Системные исследования. М., 1973.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Пригадайте основні ознаки вчинку, за якими це поняття відрізняється від

близьких до нього понять акту, дії, поведінки, діяння, діяльності тощо.

2. Спробуйте дати власну інтерпретацію того чи іншого психологічного поняття

в його широкому і вузькому розумінні ("свідомість", "діяльність" та ін.). Виконайте це з поняттям "вчинок".

3. Спробуйте відтворити уявлення про життя як вчинок. У чому воно виходить

за межі типового уявлення про вчинкову активність людини?

4. Розкрийте зміст поняття біолсихосоціального рівня активності людини і спро

буйте проаналізувати його з позицій вчинкового принципу.

5. Відтворіть загальну логіку людського життя як вчинку. Зверніть увагу на

відмінності логіки становлення і здійснення вчинку.

6. Як логіка вчинку пов'язує індивідуально-психологічне і суспільно-історичне?

7. Вичленіть найголовніші суперечності вчинку та проаналізуйте їх.

8. Як співвідносяться індивідуальне та універсальне у вчинку? Якими можуть

бути критерії їх кваліфікації у дослідженні вчинку?

9. У чому і в яких напрямах виявляється перманентність вчинкової активності?

10. Дайте свою інтерпретацію трансцендентної сутності вчинку? Чи можете Ви навести приклади спостереження або споглядання даного явища в житті?

11. Дайте характеристику проявам вчинковості в онтогенезі життя людини.

12. Якими можуть бути теоретичні засади онтогенетичного визначення вчинку?

13. Проаналізуйте декілька онтогенетичних виявів вчинку, назвіть їх змістовну схожість, єдність, несхожість, а також порівняйте схожість та відмінність їхніх процесуальних ознак.

14. Спробуйте дати характеристику вчинку як рушійної сили онтогенезу психічного. Проілюструйте свої твердження.

15. Розкрийте сутність поняття "вчинковий потенціал" та спробуйте визначити його індивідуально-психологічні, соціально-психологічні, суспільно-історичні та культурно-творчі ознаки.

16. На яких теоретичних засадах фунтується вчинковий напрям у психологічній науці?

17. Чим обумовлюються теоретичні засади психологічного дослідження вчинку?

18. Назвіть та проінтерпретуите основні рівні аналізу вчинку у психологічному дослідженні.

19. Якими мають (або можуть) бути змістові напрями аналізу головних суперечностей вчинкових структур?

20. Якою має (або може) бути логічна послідовність аналізу історичного та онтогенетичного зміщень у структурі вчинку?

21. Спробуйте визначити теоретичні основи аналізу духовних рівнів вчинку, які б відповідали філософським традиціям: феноменології; екзистенціалізму; релігійної онтології; інтуїтивізму; ідеалістичної діалектики.

22. Розкрийте змістову необхідність аналізу можливого та дійсного, необхідного та достатнього у вчинковому діянні особистості.

23. В чому полягають теоретичні та методичні особливості аналізу трансцендентної сутності вчинку? Проінтерпретуите їх.

24. Чим обґрунтовуються та зумовлюються наукові стратегії психологічного дослідження вчинку?

25. Назвіть та проаналізуйте окремі із стратегій психологічного дослідження вчинку.

Розділ 11. МЕТОДИ ПСИХОЛОГІЇ У ДОСЛІДЖЕННІ ВЧИНКУ

Вчинкова природа психічного та характер її вивчення.

Якщо кожний психічний феномен має вчинкову структуру, зливається з нею повністю або частково, то для вивчення будь-якого такого феномена треба створити для піддослідного саме вчинкову ситуацію, дати можливість пережити реально мотиваційну боротьбу з можливістю вибору та прийняття рішення і, нарешті, розгорнути необхідність самого вчинкового акту.

Систематизована сукупність методів психології може бути репрезентована в ході вивчення осередкової моделі вчинку, так щоб його структура виступила у своєму природному вигляді. Найперша умова психологічного дослідження полягає в тому, що піддослідний має бути залучений до ситуації та злитися, зростися з її внутрішньою суперечливістю, так щоб його існування було неможливим без цієї ситуації. Так, при дослідженні мислення ситуативний момент вчинку виступає у вигляді проблеми, при дослідженні творчості — своєрідного (бісоціативного) зіставлення різних компонентів життєвого досвіду. Людина, втягнена в ситуацію, виявлятиме різні рівні мотиваційного боку вчинку — від простої допитливості, пов'язаної з необхідністю орієнтації у світі для забезпечення сприятливих умов існування, до особистісної престижності, коли індивід переходить до практичного вирішення життєвого завдання та на основі цього завойовує репутацію розумної людини, а разом із цим і визнання як акт бутгєвого самоствердження.

У житті люди часто вимушені експериментувати, щоб краще пізнати один одного заради продуктивності спілкування. Леонардо да Вінчі часто відвідував людні місця, вибираючи прототипів для своїх полотен, а потім зненацька показував їм хитромудру страшного вигляду саморобну іграшку. "Піддослідний" від несподіванки демонстрував цілу гаму мімічних та пантомімічних виразів, що й потрібно було художникові. Більш складною виявилась ситуація для Гамлета, якому порібно було виявити справжніх убивць його батька. З цією метою Гамлет наймає трупу мандрівних акторів, створює для них ігрову ситуацію, а як глядачів усаджує свою матір та її коханця Клавдія, на яких падала підозра у вбивстві. Оскільки участь у такій виставі навіть у ролі глядача потребує симпатійного перенесення в розігрувану ситуацію, переживання її як реальної сцени життя, природно, що глядач, утягнутий до такої ситуації, змушений буде сам себе викрити. Так і трапилось . Вистава стала живою сценою докору вбивцям. їхня втеча була справжнім вчин-ковим актом.

Це переконує в тому, що для валідності психологічного дослідження слід відтворити всі три сторони вчинкової моделі психічного. Дослідження в психології буде тим результативнішим та ефективнішим, чим більше піддослідний буде піднімати запропоновану Йому до виконання дію до рівня вчинку, тобто входити в конфліктність ситуації, переживати мотиваційну амбівалентність і характерологічно й особистісно співвідносити мету і засоби в самому вчинковому акті. Ось чому існуюче багатство методів дослідження слід викласти й оцінити, виходячи з принципової структури вчинку, міри його розгорнутості, а отже й міри включеності піддослідного у вчинок.

Ця включеність залежить від характеру ситуативного матеріалу, його розміру та рівня конструктивності, міри незавершеності. Вся структурна повнота вчинку має в собі певну міру невизначеності, яка дає можливість вибору, прийняття рішення та співвіднесення мети і засобів дії. У цьому плані застосовувані в експерименті вихідні умови можуть бути різного рівня завершеності, що ставить перед піддослідним різні завдання. Проте характерно, що мізерність вихідного матеріалу змушує піддослідного розгортати цей матеріал у своїй фантазії, оцінювати варіанти, здійснювати вибір, синтезувати ці варіанти, приймати остаточне рішення і здійснювати вчинковий акт. Поза цим механізмом ніякі реакції піддослідних на експериментальні подразники неможливі.

У випадку, коли вихідний матеріал як певний образ досить конституйовано (наприклад, художній твір), піддослідний все одно іде далі: він продовжує роботу над ним по лінії художньої, пізнавальної або етичної інтерпретації та прагне завершити її тією або іншою оцінкою. Остання вже свідчить про певну завершеність інтерпретації, завершеність вчинку. Оскільки кожний вчинок через конфліктність ситуації, амбівалентність мотивації та складне співвідношення мети й засобів звершується безконечно, то і будь-яка реакція на вихідне експериментальне подразнення закінчується лише практично. Це приводить до того, що піддослідному дають певний час на обдумування і ставлять його перед необхідністю дати відносно завершене рішення.

Якщо предметом будь-якого психологічного дослідження є вчинковий акт, за принципом якого здійснюється кожний психічний процес, то на цій основі можна оцінити відомі загальні принципи, методи і окремі методики, що застосовуються в психології.

А. В. Петровський відносить до принципіальних позицій наукової психології єдність свідомості й діяльності, генетичний (або історичний) підхід та об'єктивний характер наукових психологічних методів. Самі методи дослідження він поділяє на такі основні групи: спостереження, які спрямовуються від опису до пояснення; експерименти з їхніми лабораторними й природними варіантами й тести, які використовуються як засоби для випробування тієї чи іншої здібності людини з діагностичною метою. Існує також величезна кількість методик, про які мова йтиме далі. Всі вони мають схожу процесуальну структуру. А. В. Петровський встановлює чотири етапи у здійсненні кожної методики: підготовчий, власне експериментальний, кількісної обробки даних досліджень, інтерпретації отриманих даних. Цей поділ нагадує характеристику творчого процесу, як вона виступає у багатьох психологічних дослідженнях. Реалізація методики — складної або навіть і простої — вимагає від дослідника значних умінь і сил.

Принципові основи психологічного дослідження вчинку.

Три сторони психологічної структури вчинку мають кожна внутрішній і зовнішній аспект. Ситуацію, мотивацію і вчинковий акт можна розглядати з суто зовнішнього боку, не цікавлячись тим, що ж становить собою вчинок як суб'єктивне переживання людини. Це лягло в основу природничо-наукового принципу або підходу до вивчення психічної діяльності людини. Ситуацію, мотивацію і вчинковий акт можна розглядати з суто внутрішнього боку, здійснюючи акцент на суб'єктивному переживанні як головному ядрі вчинку, у відношенні до якого сама тілесна дія тлумачиться як простий механічний акт утілення суб'єктивно виникаючих рішень. Ці два підходи було впроваджено в психології як принципи об'єктивно-природничий та інтроспективний. Сучасна психологія ставить вимоги до поєднання об'єктивного і суб'єктивного аспектів у розкритті трьох сторін учинкової структури (принцип учинкової кореляції об'єктивного й суб'єктивного).

Об'єктивно-природничий принцип. Об'єкт наукового дослідження виступає спочатку повністю позбавленим свого суб'єктивного аспекту. Дії психологічного об'єкта пояснюються як машиноподібні реакції на вплив довколишнього середовища. При цьому дослідник не допускає перенесення своїх суб'єктивних якостей на досліджуваний об'єкт. Провісник Нового часу в науці Р. Декорт спрямував такий погляд найперше на психіку тварин. Фізіологи та психологи, аж до появи генія І.П.Павлова і трохи раніше /. М. Сеченова, не наважувалися розглядати таким же чином психічну діяльність людини, вважаючи її головним ядром специфічний внутрішній світ і наголошуючи на його складності і незводимості до будь-яких тілесних процесів. Щоправда, дві згадані позиції виявлялися часто поруч, а, говорячи принципово, вони існували у різних формах із давніх-давен, як тільки люди почали міркувати над природою і смислом свого життя. Але в другій половині XIX ст. прогрес у дослідженні тілесної, мозкової структури психічного став поступово гальмуватися. Фізіологи не наважилися підняти руку на дослідження нервового субстрату внутрішнього світу людини, вважаючи тілесне і душевне різними атрибутами буття, вказуючи, зокрема, на те, що тілесне можна досліджувати в просторово-часових відношеннях, а психічне тільки в часових, не бачачи можливості "покласти" психічне на просторову структуру.

Розвиваючи думки Сеченова, висловлені у праці "Рефлекси головного мозку" (1863), Павлов зайняв чітку об'єктивну позицію дослідження, вирішивши перебувати в ролі "чистого" фізіолога, тобто об'єктивного зовнішнього спостерігача і експериментатора, що має справу виключно із зовнішніми явищами та їхніми відношеннями. Павлов зауважував, що "для натураліста все в методі, в шансах здобути міцну істину, і з цієї тільки, обов'язкової для нього, точки зору душа (тобто протилежне зовнішньому спостереженню) як натуралістичний принцип не тільки не потрібна йому, а навіть шкідливо позначалася б на його роботі, обмежуючи сміливість і глибину його аналізу". "Коли натураліст,— писав він далі,— ставить перед собою завдання повного аналізу діяльності вищих тварин, він, не зраджуючи принципу природознавства, не може, не має права говорити про психічну діяльність цих тварин. Природознавство — це робота людського розуму, спрямованого до природи, який досліджує її без будь-яких тлумачень і понять, запозичених з інших джерел, крім самої зовнішньої природи. Стосовно психічної діяльності вищих тварин натураліст переносив би на природу ідеї, запозичені зі свого внутрішнього світу, тобто тепер повторив би те, що людина зробила колись, при першому зверненні її думки до природи, коли вона підкладала під різні мертві явища природи свої думки, бажання, почуття. Для послідовного натураліста й у вищих тварин існує тільки одне: та або інша зовнішня реакція тварини на явища зовнішнього світу... Строге природознавство має тільки встановити точну залежність між даними явищами природи і відповідними діяльностями, реакціями організму на них; інакше кажучи, досліджувати зрівноважування даного живого об'єкта з довколишньою природою".

І. П. Павлов не заперечував наявності суб'єктивного світу у людини і навіть у вищих тварин. Він навіть вважав завданням своєї фізіології Підготувати плацдарм для взяття цієї важкоприступної фортеці. Холодне безпристрасне спостереження експериментатора над організмом-машиною суперечить його власним почуттям, які яскраво реагують на страждання живої істоти. І. М. Сеченов здійснював досліди з тваринами організації, не вищої за жаб. Сам же Павлов досліджував живих цілісних тварин. Його оцінка розумової діяльності собаки була такою високою, що. він навіть виголосив афоризм: "Собака вивів людину в люди". Тут важлива чітка об'єктивна позиція натураліста, який хоче мати перед собою предмет дослідження без будь-яких сторонніх додатків. Це особливо стосується психології, в яку справді було внесено чимало суб'єктивіст- k ських фікцій.

Видатний вітчизняний анатом, фізіолог і психолог В. М. Бехтерев створив своєрідний — рефлексологічний — напрям у психології, в яку намагався внести об'єктивний натуралістичний спосіб мислення. В той час як Павлов прагнув залишатися фізіологом, Бехтерев створив і саме психологічну систему. Він намагався вивчати людське життя в усіх його різноманітних проявах із суворо об'єктивної точки зору, з'ясовуючи співвідношення між людиною та довколишнім світом на зразок того, як натураліст вивчає життя мікробів і взагалі нижчих тварин. Бехтерев не припускав будь-яких вагань у цьому питанні, навіть якщо мова йтиме про високоорганізовані істоти, що мають розвинене соціальне життя. "Ми можемо і повинні вивчати різноманітну діяльність людини,— зазначав він,— тобто її дії, мовлення, міміку, жести і так звані інстинктивні, точніше спадково-органічні прояви з суворо об'єктивної точки зору і у зв'язку з зовнішніми та внутрішніми впливами, не звертаючись до суб'єктивного аналізу і до аналогії з самим собою. При цьому, певно, ми мусимо стати , на шлях природничо-наукового вивчення предмета в його соціальному оточенні, з'ясовуючи співвідношення дій і вчинків, а також й усіх інших проявів людської особистості, з зовнішніми приводами, що їх викликають, як тепер, так і в минулому, з тим, щоб знайти закони, яким підлягають ці прояви, і визначити ті відношення, які встановлюються між людиною та фізичним, біологічним і особливо соціальним світом, що оточує її".

Бехтерев не допускав суб'єктивної точки зору, виходячи з най- ' важливішого висунутого ним принпипу індивідуалізації. Суб'єктивний метод, яким користуються при вивченні психіки іншої істоти за аналогією, сприяє ідентифікації об'єкта дослідження з самим собою, чим втрачається для науки неповторна своєрідність іншої істоти. "Кожна особистість має різно встановлені співвідношення зі світом завдяки неоднаковим умовам спадкування, виховання та життєвого досвіду. Найбільше це стосується соціальних відношень. Ось чому вона являє собою істоту особливу, своєрідну, неповторну, в той час як суб'єктивістські тлумачення передбачають аналогію з самим собою, а такої аналогії насправді немає, принаймні в найбільш високих, а отже й більш цінних проявах людської особистості... До вивчення сторонньої людської особистості, яка виявляє себе і сукупністю різноманітних зовнішних проявів і форм мовлення, міміки і цілого ряду дій і вчинків, з точки зору справжньої науки може і повинен бути тільки один підхід, який дає метод, звичайно застосовуваний усюди в природознавстві, який полягає в строго об'єктивному вивченні предмета без будь-яких суб'єктивних тлумачень і без звернення до питань свідомості".

Дії та вчинки, як вони виступають з погляду об'єктивного принципу з нехтуванням суб'єктивних намірів, бажань, з ототожненням зовнішнього та внутрішнього, розкриваються лише в їхній результативності, внаслідок чого стає неможливим розкрити справжню моральну сторону людської поведінки. Одна і та ж зовнішня акція людини буде по-різному кваліфікована залежно від того, який задум мала людина перед її здійсненням. Ось чому, залишаючи вимогу суворо об'єктивного погляду на предмет дослідження, слід перейти до пізнання суб'єктивних установок особистості. Але як? Безпосередній вхід може бути тільки до власної суб'єктивності. Мій внутрішній світ я можу бачити лише через нього самого. Суб'єктивність іншої людини дається мені лише через учинки, дії, діяльність, поведінку. Інша людина завжди звернена до нас своєю тілесною природою. Виникає питання: чи може вона дати нам якусь можливість через її особливості і своєрідності увійти в цей внутрішній світ? Психологи, які вважали, що предметом психології слід вважати саме суб'єктивний світ людини, запропонували кілька способів проникнення до нього.

Інтроспективний принцип. Німецький філософ-ідеаліст, психолог, естетик Т. Ліппс (1851— 1914) прямо проголосив, що вивчення свідомості ніколи не може бути чимось іншим, як вивченням своєї власної свідомості. Але оскільки психологія не може обмежитись тільки єдиним індивідом, виникає питання: як я можу знати про існування чужого життя свідомості? На це питання Ліппс дає таку відповідь: "Ми знаємо про чуже життя свідомості тільки шляхом учуття. У відомих процесах, які ми називаємо проявами життя чужого тіла, перед нами постає з первісною необхідністю життя свідомості, схоже на те, яке ми безпосередньо знаходимо в нас самих". Фізичним оком, міркує Ліппс, я не можу бачити свідомості, почуття, волі іншого індивіда. Але коли я сприймаю тілесні процеси іншого індивіда й бачу при цьому його суб'єктивний світ, пов'язаний з цими процесами, то "смисл тієї зв'язаності полягає ось у чому: в акті сприймання чужого прояву життя "існують" для мене разом із .тим певні почуття й воля. Це означає, що коли я здійснюю ці акти, я разом із тим маю свідомість певної волі або певної психічної діяльності або певної поведінки. Але при цьому цей акт сприймання і це усвідомлення психічного існують не поруч, а один в одному. Це — єдине неподільне загальне переживання. Я переживаю те психічне безпосередньо в тих фізичних процесах, тобто в переживанні або сприйманні їх, і разом з тим усвідомлюю його об'єктивне існування та його зв'язаність зі сприйнятим фізичним процесом. Те, що безпосередньо я можу знайти тільки в собі самому, я переношу в чуттєво сприйнятий предмет, вношу це туди способом, що не піддається більш детальному описові, "проектую" й разом з цим

об'єктивую". Зрештою усі ці міркування Ліппс звів до принципу наслідування, поклавши в його основу біологічно спадкові механізми.

Спроби Ліппса знайти безпосередній шлях до суб'єктивності не мають ні реальних, ні логічних підстав. Учуття є метод, який по суті обминав вчинкову складність людської поведінки, діалектику зовнішнього і внутрішнього. І цей метод був відкинутий більш позитивістськи спрямованими психологами і філософами, зокрема Б. Мейманом і Б. Расселом.

Німецький педагог і психолог Е. Мейман (1862— 1915) інтелектуалізує процес пізнання чужого внутрішнього світу і зводить цей процес до умовиводу саме на основі аналогії. Особливості спостереження над іншими людьми Мейман бачить у тому, що за зовнішніми ознаками душевного життя, за зовнішніми ознаками індивідуальності психолог здійснює умовивід про їхні внутрішні психічні переживання. Зовнішні ознаки виявляються тут симптомами внутрішнього життя. Ними можуть бути які-небудь дії або відношення індивіда. На цій основі психолог з'ясовує, які психічні процеси і психофізичні властивості індивіда лежать у їхній основі. Мейман наполягає на тому, що такого роду з'ясування завжди здійснюється за аналогією з нашим власним внутрішнім життям та Його проявами, які психолог завжди знаходить у самого себе. Це означає, за Мейманом, тільки те, що будь-яке (об'єктивне або зовнішнє) спостереження над іншими людьми грунтується врешті-решт на самоспостереженні.

Аналогія дає науці лише вірогідність знання. Часто ця вірогідність редукується до віри. Саме таку позицію відносно можливості пізнавати чужу психіку займає англійський філософ-позитивіст Б. Рассел (1872—1970). Він прямо зауважує, що знання про чужу психіку може бути лише результатом віри. Для Рассела це лише окреме положення, яке випливає з його більш загального постулату: "Основа знання — віра". Разом із цим Рассел хоче будувати основи науки, зокрема психології, на солідній логічній підставі. Але віра Рассела не набула наукової вірогідності, а логіка була пом'якшена суто життєвими спостереженнями. "Ми переконані,— пише Рассел,— що інші люди мають думки і почуття, якість яких схожа з нашими власними. Ми не задовольняємось думкою, що ми знаємо тільки просторово-часову структуру голів наших друзів або їхню здатність давати початок причинним ланцюгам, які завершуються нашими відчуттями. Філософ може думати, що він знає тільки це; але дайте йому посваритися з його дружиною, і ви побачите, що він розглядає її не тільки як просторово-часову споруду, в якої він бачить лише логічні властивості, але жодного проблиску внутрішнього характеру. Ми тому маємо рацію у висновку, що його скептицизм є більш професійним, ніж щирим".

Але далі Рассел прямує саме професійним шляхом, висуваючи ідею аналогії (або, більш точно, вірогіднісної аналогії), коли мова йде про пізнання психології іншої людини, про співвідношення в цьому процесі об'єктивного і суб'єктивного спостережень. Рассел вважає, що в ідеально сприятливих умовах докази можливості такого пізнання формально мали б такий вигляд. "Із суб'єктивного спостереження я знаю, що А, як думка або почуття, слугує причиною В, яке є дією тіла, наприклад, виголошенням якого-небудь твердження. Я знаю також, що кожного разу, коли В є дією мого власного тіла, А є його причиною. Тепер я спостерігаю дію виду В, але не в моєму тілі, і я не маю думки або почуття виду А. Проте я все ж вірю на основі самоспостереження, що тільки А може бути причиною В; я тому роблю висновок, що мало місце Л, яке було причиною В, хоч це було таке А, яке я не міг спостерігати. На цій основі я здійснюю вивід, що тіла інших людей зв'язані з їхніми свідомостями, які не схожі на мою тією мірою, якою поведінка їхніх тіл схожа на мою власну поведінку".

Ідеї наслідування (Ліппс) та аналогії були піддані критиці російським філософом-ідеалістом М. Лосським (1870— 1965), який вказав на те, що ці два види пізнання чужої душі виконують лише допоміжну роль, а основу тут складає так зване "безпосереднє сприймання".

Інтуїтивізм Лосського безпосередньо пов'язаний з його персоналізмом. Свої ідеї щодо пізнання психіки іншої людини Лосський розвиває у статті "Сприймання чужого душевного життя" (1914). В той час як адепти натуралізму визнавали психічне лише як об'єктивне, принаймні в плані предмета науки, представники ідеалістичної психології мислили психічне теж однобічно, але як тільки суб'єктивне, чим знімається не тільки можливість його пізнання, а й саме його існування. Розвиваючи "вчення про безпосереднє сприймання чужого душевного життя", Лосський намагається виходити з "загальновизнаного твердження" про те, що свідомість є непричинне відношення між суб'єктом і предметом. У такому разі самостійно постати як члени цього відношення перцептивного характеру можуть не тільки матеріальні предмети, що існують незалежно від нашої психіки, а й будь-які інші, наприклад чуже "Я", чужі психічні стани і т. п. Виходячи з будови свідомості та знання, слід припустити, що ні в суб'єкті, ні в предметі знання, за думкою Лосського, немає ніяких перешкод саме для такого сприймання. Ось чому він наполягає на тому, що "чуже душевне життя дано у сприйманні", що воно "може і повинне бути визнане інтуїтивістом".

У пізнанні психіки іншої людини Лосський розрізняє дві позиції: зокрема, "переживати" саме "цей спалах гніву" може одне-єдине "Я", й то лише один раз у своєму житті, а бути свідками цього переживання можуть будь-які "Я". Надзвичайно загострену чутливість до іншого душевного життя Лосський бачить у випадках особливої душевної близькості двох істот, а також у випадках відношень, що мають велике біологічне значення, як це можна бачити у випадку сприймання матір'ю поведінки своєї дитини.

Заперечуючи теорію наслідування Ліппса, Лосський зауважує, що справжній склад наслідування не є спогляданням (наприклад, "збільшення темного отвору чужого рота" при позіханні), а сприйманням "солодкої" активності чужого позіхання, яка пробуджує потяг до такого ж акту в інших людей. Так само не зорова картина гніву, а сприймання чужого гніву і моторної його активності, що криється під цією картиною, заражає мене, внаслідок чого у мене скипає гнів. Підкреслюючи свої персоналістичні засади, Лосський висуває ідею "активності", ідеалістичну за своєю суттю, в якій активність живої істоти розкривається на базі не предметної діяльності, а внутрішнього світу людини, ототожненого з зовнішньо вираженими актами. "Коли я сприймаю людину не просто як сполучення кольорових поверхонь, що змінюють своє положення у просторі, а як щось активне, життєдіяльне, одушевлене, у мене виникає потяг до наслідування її активності і душевного життя". Якщо услід за Ліппсом припустити той факт, що зорова картина міміки гніву пробуджує в мене потяг до гніву і тенденцію до переживання мого гніву, то в цьому випадку можна говорити тільки про додаток до чужої міміки навіть не якого-небудь узагальненого пригадування, а переживання мого гніву, і вже зовсім Лосський не може зрозуміти, яким же чином воно могло б трансформуватися в чужий гнів. Лосський всіляко хоче показати, що саме в його підході, на основі його теорії безпосереднього, інтуїтивного сприймання можна пізнати зовсім відмінний психічний склад. Учений відкидає інші теорії саме тому, що вони дають лише ідею перенесення особливостей власної психіки на психіку іншої людини. Як ідея аналогії, так і ідея наслідування не можуть дати цілісної картини психічного життя іншої людини, не кажучи вже й про можливість розкриття, пізнання неповторних її рис. Хоч Лосський і претендує на те, що його теорія дає можливість бачити внутрішню органічну зв'язаність душевного складу найвіддаленішого від нас життя так, як це ми можемо зробити відносно нашого власного психічного складу, слід проте сказати, що у своєрідні закутки чужої психіки може бути лише один вхід, а саме через зовнішньо виражену діяльність, як це було переконливо доведено в кращих вітчизняних психологів. Представники ж інтроспективної психології (Г. Челпанов, А, Пфендер та ін.) висувають штучно сформульовані проблеми і відшукують такі ж штучні методи пізнання, відриваючи людську суб'єктивність від її натурального носія — предметної діяльності.

Як рефлексологи і взагалі натуралісти ототожнюють внутрішнє і зовнішнє, зводячи внутрішнє до зовнішнього, так і інтроспекти-вісти зводять зовнішнє до внутрішнього. Результат, зрештою, один.

А між тим структура вчинку вимагає певного розведення суб'єктивного та об'єктивного. Саме тому, що в ситуації мотивації та вчинковому акті завжди існує розходження суб'єктивного та об'єктивного, вони й можуть бути поясненими в їхньому існуванні. Це об'єктивне у вчинку бачили з давніх-давен, починаючи з ідеї про фатум, у філософській ідеї субстанціонального фундаменту життя, а також у послідовному детермінізмі. Адже вчинок і е освоєнням цього чужого об'єктивного світу. За існування тільки суб'єктивності вчинок не зміг би функціонувати, адже людині нішо не протистояло б, що вона мусила б долати, бракувало б реального опору з боку об'єктивного світу — найважливішого важеля поведінки, який формує її мотивацію. Вона завжди ущербна, їй завжди чогось не вистачає, що є в об'єктивному реальному світі, тому вона й виступає рушійною силою поведінки. Вчинковий акт бере з об'єктивного світу засоби свого здійснення у вигляді інших об'єктивно існуючих людей, їхніх характерологічних, особистісних рис, на які спирається, щоб досягти своєї мети. Та й мета вчинку, зрештою, лежить в об'єктивному світі, вказуючи на характер його перетворення. Отже, структура вчинку обов'язково передбачає консолідацію і відносне розведення суб'єктивного та об'єктивного, але таке розведення, яке не розтинає їх остаточно і не призводить до змертвіння самого вчинку.

Таке розведення здійснюють натуралісти, зокрема поведінкового напряму. Вони не бачать у суб'єктивному специфічного змісту, нехтують ним, заперечують необхідність його пізнання і, зрештою, перетворюють ідею поведінки на просту кальку з об'єктивних умов, на фатально діючий рефлекс, який на 99 із 100 залежить від об'єктивного світу і механічно його відображає. Не врятовує тут і ідея психічного як механізму орієнтації (П. Я. Гальперін). Вчинковий характер поведінки в такому випадку мислити неможливо. Але й без суб'єктивного сам об'єктивний стимул не може стати діючим агентом, і стає ним, лише набуваючи певного ситуативного, мотиваційного та актового значення. Отже, суто натуралістична модель ліквідує психологію вчинку — так само як і модель суто інтроспективна.

Принцип вчинкової кореляції об'єктивного і суб'єктивного. Включення в ситуацію. Справа тепер полягає в тому, щоб здійснити належний синтез внутрішнього і зовнішнього у психічній діяльності людини. Найліпшим чином цього можна досягти, розкриваючи їхню вчинкову кореляцію. З вітчизняних психологів найбільше С JI. Рубінштейн доклав серйозних зусиль до цієї справи. Він сформулював ряд ідей щодо методів психології, виходячи саме з учинкового смислу психічного, з'ясовуючи співвідношення внутрішнього і зовнішнього в діях, вчинках, діяльності, поведінці.

С. Л. Рубінштейн виходить із того, що завжди існує певне співвідношення між зовнішнім вираженням психічного процесу та його внутрішньою природою. Загальне завдання об'єктивного психологічного дослідження має полягати в тому, щоб адекватно виявити це співвідношення; знаючи зовнішнє протікання психічного акту — визначити його внутрішню психологічну природу; пізнавши цю останню — зрозуміти характер її зовнішнього вияву. Проте ізольований окремий акт поведінки допускає різне психологічне тлумачення залежно від загального розвитку індивіда, спрямованості цього розвитку, від наявності певної невизначеності у здійсненні вчинку. У зв'язку з цим С. Л. Рубінштейн пропонує для адекватного вивчення психіки брати предметом дослідження певною мірою завершену систему діяльності.

Міра невизначеності вчинкової поведінки пов'язується з уже відомим принципом індивідуалізації, неповторності її творчого характеру — ідея, що була однією з центральних у рефлексології Бехтерева і разом із тим найбільш плідних. Справді, вчинок є вихід у неповторне, унікальне, це прокладання нового шляху. С. Л. Рубінштейн у зв'язку з цим визначає мету психологічного дослідження як "аналіз індивідуальних випадків" поведінки. "Принцип індивідуалізації дослідження має бути найістотнішим принципом нашої методики". Проте, враховуючи цей принцип, слід іти далі, до встановлення все більш загальних та істотних закономірностей, а не залишатись тільки на одиничному неповторному. Разом із цим С. Л. Рубінштейн виступає проти тих концепцій, автори яких намагаються встановити певні загальні стандарти, абсолютизуючи статистичні середні. Насправді ж специфічне, унікальне має залишатися (тут психолог стоїть віч-на-віч з певною людською особою) на передньому плані психологічного погляду, а не витіснятися на задній план як неістотне. Закономірності повинні відображати зв'язки цих унікальних взірців неповторно-оригінального. Адже це є вищоіма-нентною метою вчинкового акту.

Для реалізації вчинкового методу дослідження Рубінштейн пропонує включати особистість у певну ситуацію, яка об'єктивно є вихідною точкою в процесі розгортання вчинкового акту. "Розкриття психологічного змісту результатів кожного об'єктивного дослідження, що виходить із зовнішніх даних, його розшифрування і правильна інтерпретація вимагають обов'язкового врахування, а отже і вивчення конкретної особистості в конкретній ситуації. Це положення має стати одним із основних у методиці нашого психологічного дослідження, особливо при вивченні вищих, найбільш складних проявів особистості".

Якщо визнати, що вся структура вчинку, його ситуації, мотивації та вчинкового акту в найзагальному розумінні є взаємний перехід зовнішнього і внутрішнього при збереженні їх єдності, то це дає підставу Рубінштейнові принципово вирішити питання про цінність і зв'язок спостереження і самоспостереження. "На основі є/шості психічного і фізичного, внутрішнього і зовнішнього, до якої приходить наше рішення психофізичної проблеми, розкривається єдність самоспостереження і зовнішнього, так званого "об'єктивного", спостереження. Мова для нас іде не про сумісне застосування спостереження і самоспостереження як двох різнорідних, що зовні доповнюють один одного, методів, а про їхню єдність та взаємний перехід одного в одного". В ід кидаючи самоспостереження як основний або єдиний метод у психології, Рубінштейн виділяє для самоспостереження певну сферу психологічного пізнання, виходячи з того, що між свідомістю людини та її діяльністю існує єдність, а не тотожність, включаючи розходження і суперечності. Перевірку даних самоспостереження слід здійснювати на основі відношення до зовнішнього предметного світу, який зрештою визначає людську суб'єктивність. Для перевірки даних самоспостереження слід встановлювати їх відношення до зовнішнього предметного світу, що визначає внутрішню природу психічного взагалі і свідомості зокрема. Навіть я сам, зазначає Рубінштейн, для перевірки свідчень мого самоспостереження мушу звернутися до їх реалізації в об'єктивному акті. Об'єктивне спостереження не додає ззовні до самоспостереження зовсім різнорідні дані, а психологію у зв'язку з цим не можна будувати, виходячи з зовсім різних позицій. Дані внутрішнього і зовнішнього спостережень взаємопов'язані та взаємозумовлені.

Не можна думати так, що при зовнішньому, об'єктивному спостереженні зовнішній бік діяльності є лише вихідним матеріалом спостереження, а справжнім його предметом слугує її внутрішній психічний зміст. Такий підхід є лише перевернутим підходом, який властивий біхевіоризму в його класичному вигляді. Він не цікавиться зовсім цим внутрішнім, а намагається досліджувати відірване від нього зовнішнє і тому не розуміє істинної природи ні внутрішнього, ні зовнішнього. Завданням психології не є також пізнання внутрішнього через зовнішнє (таке формулювання інколи трапляється у самого С. Л. Рубінштейна), а є цілісність та єдність учинкового акту. Розуміти і досліджувати психічне як тільки внутрішнє без органічного зв'язку з його тілесними проявами та об'єктивними аспектами ситуації — це є певний ухил у бік старої інтроспективної психології. Щоправда, психолог може ставити перед собою завдання дослідити саме один бік впливу і виявити у цьому певні залежності. Проте цілісність психологічного дослідження передбачає розкриття зв'язків усебічного відношення внутрішнього і зовнішнього, змісту і форми, сутності та явища, суб'єктивного і об'єктивного, як вони визначають одне одного й виступають в їхній цілісності у вчинковому акті. Ідею про пізнання внутрішнього через зовнішнє С. Л. Рубінштейн далі доповнює ідеєю пізнання зовнішнього через внутрішнє, чим принципово проголошує повноту психологічного дослідження: "Опис явиш на основі спостереження правильний, якщо наявне в ньому психологічне розуміння внутрішньої психологічної сторони зовнішнього акту дає закономірне пояснення його зовнішнього протікання в різних умовах".

Отже, в процесі спостереження існує підхід, який передбачає дослідження зовнішнього і внутрішнього боку психічних подій. Спостереження спрямовується то на один бік цієї події, то на інший, чим підготовлюється основа для пов'язування їх в єдину вчинкову структуру. Тільки у цьому випадку можна досягти загальновизнаних наукових результатів і розкрити завершений комплекс закономірностей.

Структурні особливості методів психологічного дослідження вчинку.

Спостереження. Якщо метою психологічного спостереження є розкриття відповідних закономірностей, то воно обов'язково має включати в себе момент інтерпретації і навіть певні елементи теоретичного мислення. М. С. Роговін зазначає, що з розвитком наукового спостереження вступають у дедалі більші права такі компоненти спостереження, як задум, система методів, осмислення результатів та контроль. Таким чином, спостереження набуває характеру творчого процесу. Воно включає в себе не тільки окремі психічні властивості людини, а практично всю її психіку і насамперед особистісні компоненти. В психологічній літературі часто згадують явище, пов'язане з "особистісним рівнянням". Його було відкрито в 1795 році вченим Грінвічської обсерваторії Маккеліном і науково обгрунтовано вченим Кенігсберзької обсерваторії Бесселем. Виявилося, що точність спостереження в астрономії залежить від урахування швидкості перцептивного процесу в того чи іншого спостерігача і від унесення певної корекції в обчислення руху небесних світил. Якщо визнати, що спостереження є дією особистості, то воно передбачає такі психологічні фактори, як увага, готовність, очікування. Ч. Дарвін називає у зв'язку з цим ще такі риси, як наполегливість і терпеливість, що належать до групи вольових якостей людини. Отже, в спостереженні сконцентрована вся психіка людини, яка стає при цьому спостережувано орієнтованою. Саме тому що в наукове спостереження включено все психологічне багатство людини з її суб'єктивними орієнтаціями, виникає проблема об'єктивності спостереження з можливістю повторення, контролю тощо.

Проблема "особистісного рівняння" при її послідовному розкритті неминуче приводить до проблеми особистісного зрізу Всесвіту (та іншої людини), до проблеми оригінальності тощо, тобто до проблеми творчого спостереження, спостереження як вчинку. Це вказує на небайдуже ставлення спостерігача до спостережуваних явищ. Тільки такий вчинок спостереження стає органом дослідження. В ньому людина зростається з ситуацією, керується певними мотивами-цілями*, обирає певні засоби дії (вибірковість спостереження і т. п.).

Коли кажуть про пізнавальну силу спостереження як методу, інколи плутають дві речі: факт самоспостереження (психолога-дос-лідника або піддослідного) і сам внутрішній світ людини. Вона спостерігає саму себе і розповідає про відповідні явища. Отримані таким чином дані спочатку виступають тільки як сирі факти. Об'єк-тивуючись у мові, міміці і т. п., вони стають доступними для спостерігача-психолога, а далі — і його об'єктивній інтерпретації. Свідчення на основі інтроспекції не можуть бути ні правильними, ні хибними. Це натуральні факти — як блакитні або карі очі. Та й саме об'єктивне спостереження за людиною, якій властиве "особистісне рівняння", теж саме по собі ні правильне, ні хибне і не може забезпечити науковості дослідження. Будь-яке спостереження — лише початок пізнавальної діяльності людини. Воно продовжується в теоретичному мисленні, а далі — в історичній практиці людини.

Щоб досягти науковості, спостереження має стати експериментуючим. Це відбувається спершу у сфері мислення, а далі мислений експеримент перетворюється в реальний, що відбувається зі світом речей. Саме в експериментуючому спостереженні відбувається чітке виділення предмета дослідження, відкидаються випадковості, здійснюються можливість перевірки, дозування подразників, вимір, точність. Експериментуюче мислення народжується в надрах мислення спостерігаючого.

У становленні спостереження взагалі і наукового спостереження зокрема можна умовно виділити три стадії. В орієнтаційній активності живої істоти спочатку все виявляється таким, що може мати певне або й вирішальне значення. Тому першою стадією спостереження є його суцільна форма без будь-яких акцентів на тому або іншому явищі, події, що відбувається в людині у зв'язку з її оточенням. Можна навіть говорити про певну безпредметність такого суцільного спостереження. В міру того, як у ньому виявляються тенденції, пов'язані з виникненням вибірковості сприймання, спостереження стає вибірковим і тому більш предметним, істотним. Але вибірковість через свій розвиток є переходом від однієї позиції бачення до іншої і стає, зрештою, сукупністю позицій, так що тепер спостереження отримує на цій основі нову якість і стає репрезентуючим, що розкриває свій предмет в істотній сукупності його рис. Це загалом можна назвати інтегруючим, істотним, типізуючим, ядровим, істотно-сукупним спостереженням.

Спостереження іманентно переходить в експеримент. Риси спостереження є разом із тим рисами експерименту. Так, уже вибірковість є результатом експериментування. Тією мірою, якою експеримент показує структурну повноту предмета, його істотні внутрішні зв'язки, експериментуюче мислення стає теоретичним. Ось чому, попередньо кажучи, не можна метафізично розділяти спостереження, експеримент і теоретичне мислення. їх із самого початку покладено на практичну основу. Виділення експериментуючого аспекту із спостереження стає засобом поглибленого проникнення в суть досліджуваного явища.

Експеримент. Саме тому що експеримент дає змогу "проходити" по всій структурі досліджуваної події, він як інструмент ЇЇ вивчення відтворює її натуральну повноту. З самого початку слід пам'ятати, що експериментування як процес спрямовується певною гіпотезою, а гіпотеза — життєвими спостереженнями. Хоч би з якого боку підійти до пізнавальної діяльності людини, вона завжди розкриває перед нами всю повноту своєї природи.

У цих спостереженнях людина стикається з якимось фактом, котрий її чомусь вражає. Це — вчинкова зустріч із фактом, це — соціальна зустріч психолога зі світом людей. Виникає болісне "чому?" і за ним — увесь процес психологічного дослідження, що не має меж. М. С. Роговін проникливо зауважив: "Основна і принципова складність будь-якого психологічного експерименту — вміння в умовах величезної кількості перемінних виділити, простежити і встановити закономірності змін саме тієї перемінної, яку й треба вивчити. Мав рацію В. Келер, коли говорив про те, що психологічний експеримент рівною мірою є випробуванням для піддослідного, як і для експериментатора".

Психологічне дослідження — це пристрасний бій між двома вчи-ковими актами, це гра, що має дві стратегії — піддослідного та експериментатора, де один щось приховує, чинить опір, вводить в оману (свідомо або підсвідомо), показує байдужість, а інший розкриває, розплутує, викриває. В рамках цих міжособистісних контактів виникають, крім комунікативних труднощів, ще й труднощі не менш серйозні — пізнавальні: співвіднести знайдені перемінні між собою, щоб дати інтегруюче тлумачення даної психологічної події. Треба відновити порушену в експерименті цілісність. Експеримент продовжується. Він дедалі більше вимагає застосування методу наукової абстракції. Інтегрування стає протилежним експериментуванню.

Основне завдання психологічного експерименту, за С. Л. рубін-штейном, полягає в тому, щоб зробити доступними для об'єктивного зовнішнього спостереження істотні особливості внутрішнього процесу. З цією метою слід, варіюючи умови протікання зовні видимої діяльності, підшукати ситуацію, в якій зовнішнє протікання вчинкового акту адекватно відображало б внутрішній психологічний зміст. Лише на основі експериментального варіювання умов можна розкрити правильність однієї з можливих інтерпретацій дії або вчинку, виключивши можливість усіх інших.

С. Л. Рубінштейн встановлює чотири особливості експерименту, спільні для ряду наук: 1) дослідник сам викликає досліджувану ним подію, не чекає на її природну появу; 2) дослідник варіює, змінює умови протікання події, не сподіваючись на сприятливий випадок; 3) ізолюючи окремі умови і змінюючи одну з них при збереженні незмінними інших, експериментатор виявляє значення окремих умов і встановлює закономірні зв'язки, що визначають досліджуваний ним процес; 4) в експерименті варіюються не тільки умови, їх наявність або відсутність, але й їхні кількісні співвідношення. Це дає змогу здійснювати математичне опрацювання даних для вияву кількісних закономірностей.

Психологічний експеримент, як відомо, має два види — лабораторний і природний. У випадку експерименту лабораторного піддослідний усвідомлює, що він є об'єктом дослідження, і це нерідко призводить до порушення звичайного перебігу психічних процесів — не тільки в плані їх гальмування або штучного прискорення, а й в плані самого ставлення піддослідного до вивчення саме його психологічних властивостей, їхнього рівня відносно інших людей та рівня обдарування взагалі. Ось чому з самого початку виникнення експерименту в психології він стосувався передусім проблеми дослідження психофізичних закономірностей, а більш складні поведінкові акти можна було досліджувати тільки методом аналізу продуктів діяльності. Так міркував засновник експериментальної психології В. Вундт. Але технічний прогрес та прогрес у винайденні методів психологічного дослідження привели тепер до такого стану, коли межі експерименту лабораторного і природного (встановленого 0. Ф. Лазурським) дедалі руйнуються, і психологи мають у своєму розпорядженні такі засоби психологічного дослідження, котрі задовольняють як лабораторну чіткість, так і природну невимушеність.

За всіх переваг експерименту він стає непридатним, коли мова йде про дослідження психології людей минулих епох або про дослідження розвитку творчих здібностей людини протягом кількох вікових періодів тощо. У цих випадках психологи використовують метод, про який мова піде нижче.

Аналіз продуктів діяльності. Продукти людської діяльності невичерпні як за різноманітністю стилевого характеру, що виражається в структурі та оформленні самого продукту, так і за рівнем їх завершеності, оригінальності, зрілості. Кожний продукт людської діяльності є її матеріалізований вчинок. Здійснюючи своєрідну дематеріалізацію цього продукту, психолог-дослідник ніби йде назад і відтворює у своєму мисленому експерименті той реальний вчинковий процес, який уже відійшов у минуле. Зіставляючи ряд продуктів діяльності, дослідник відшукує в них провідну тенденцію, яка прокладає шлях до розкриття реальних мотивів створення цих продуктів. На базі продукту вчинкового акту та його мотивації психолог нарешті дошукується вірогідних рис тієї ситуації, в рамках якої виникла спонука до певного роду діяльності.

Вчені-астрономи користуються аналогічним методом. Аби вивчити еволюцію зірок, вони не можуть чекати, поки цей процес здійсниться натурально. Вони відшукують зірки, які перебувають на різних рівнях розвитку, роблять припущення про можливий порядок цих рівнів і приходять до цілісної картини, що має значну наукову цінність. Відкриття еволюції живого світу було здійснене саме таким чином. Учені, які спеціалізуються з історичної психології або психології етнічної, для своєї мети використовують такі продукти діяльності, як предмети мистецтва, твори художньої літератури, історичні мемуари, біографічні та автобіографічні матеріали, епістолярну спадщину простих і видатних людей, матеріальну культуру етнічних спільнот, народів тощо. В. Вундт на матеріалі продуктів діяльності створив багатотомну "Психологію народів", використавши дані, пов'язані з мовою, міфологічними уявленнями та звичаями. О. М. Афанасьев, О. О. Потебня, О. М. Веселовський, досліджуючи переважно "археологічні" шари мови народу, відтворюють його стародавні уявлення про природу, суспільство, своє походження тощо. Аналогічним методом користувався Я. Грімм, коли готував свою працю,

свячену німецькій міфології. У Франції з кінця 40-х років нашого ття існує школа історичної психології, створена Е. Мейєрсоном, і переважно досліджує історичні форми людської праці саме

матеріалі продуктів людської діяльності. Вітчизняний психолог а історик Б. Ф. Поритеє на цій же методичній основі намагається розкрити істотні психологічні компоненти суспільно-історичного процесу.

У психологічній теорії, а найбільше у практиці існує потреба не тільки досліджувати широкопланові закономірності історичного або структурного роду, а й здійснювати діагноз наявного стану або рівня психіки тієї або іншої людини з метою розподілу людей на групи за характером їхньої придатності до тієї або іншої роботи. З цією метою досить широко використовується метод випробувань, або тестів.

Тести у психології вчинку. Якщо дати піддослідному сторінку тексту і попросити викреслити всі літери "е", що трапляються в ньому, то, звичайно, людина виявить якісь свої риси в процесі цього випробування, а найбільше — свою увагу. На підставі аналогічних випробувань ми можемо зробити висновок (цуже приблизний за істинністю) про придатність цієї людини, наприклад, до коректорської роботи. Але якщо ми запропонуємо людині на базі трьох слів створити якомога більше речень і на основі аналізу відповідей здійснюватимемо прогноз про літературне обдарування цієї людини, то ми можемо жорстоко помилитися. Психологічний профіль письменника включає такі фактори й риси, які зовсім не виявляються у згаданому випробуванні.

Щоб зробити тести більш достовірними у виявленні, наприклад, рівнів обдарування, психологи дедалі частіше вдаються до так званих батарей тестів — сукупності випробувань, які у сумі дають певне уявлення про характер обдарування піддослідного.

Значного поширення у психологічному світі набули тестові ме-тодики дослідження інтелекту, запропоновані Д. Векслером (США). Щоб уникнути штучності тестових обстежень, він намагається пов'язувати структуру інтелекту зі структурою особистості. З цією метою піддослідному пропонують 11 субтестів, відповіді на запитання яких мають дати певні показники рівня інтелектуальної обдарованості людини. Так, субтест на загальну обізнаність має таке запитання: "Чому на сонці в темній одежі тепліше, ніж у світлій?" У субтесті на виявлення загальної тямущості піддослідного питають: "Чому людина, що народилася глухою, не може говорити?" Інші субтести містять звичайні арифметичні вправи, а також завдання на складання фігур із окремих деталей без вказівки, яких саме фігур, на відтворення послідовності якогось виробничого процесу з малюнків, які попередньо перемішані, тошо. Аналогічні тести було створено Р. Амтгауером стосовно вибору спеціальності та професійної придатності, зі спробою розкрити такі властивості особистості, як вольову та емоційну сферу, потреби та інтереси. В дев'яти субтестах Амтгауера міститься 176 завдань. Одна з модифікацій Міннесотського тесту на творчі здібності піддослідних належить JE. Торрансу, в основі якої лежить теорія структури інтелекту, розроблена /. Плфордом. Тут є тести на завершення фігур, на вдосконалення, незвичайне використання звичайних речей, на здогадку, на відтворення образів на основі звукових подразників, на вживання якогось предмета в незвичайній для нього функції.

Так звана "шкала прогресивних матриць" Дж. Равена не містить у собі вербальних завдань, що, на думку автора, дає змогу нівелювати вплив освіти та життєвого досвіду. Равен пропонує піддослідним своєрідні абстрактно-геометричні та інші малюнки-проблеми з метою виявлення їхнього вміння знаходити в них безперервність та цілісність структури, аналогію між парами структур, прогресивні зміни в структурах тощо. Равен пропонує свій метод для виявлення не стільки загальних здібностей піддослідного, скільки його спеціальних здібностей до систематизації, логічного мислення, розкриття істотних зв'язків між предметами і явищами.

Особистісний опитувальник англійського психолога Г. Айзенка виходить з наміру автора здійснити точне дослідження психологічних структур особистості і містить у собі 57 запитань. Відповіді мають бути лише "так" або "ні". Зважаючи на те, що піддослідний може давати тенденційні відповіді з метою отримати вигідні для себе результати (питання престижу тощо), Айзенк уводить так звану "шкалу неправди", або корекцій ну шкалу. Згідно з певною теорією особистості Айзенк питав піддослідного: "Чи часто Ви відчуваєте потяг до нових вражень і змін, щоб розворушитися і відчути збудження?" Це запитання спрямоване на виявлення фактора інтроверсії. "Чи правда, що у Вас часто бувають підйоми і спади настрою?" Це запитання спрямоване на виявлення фактора невротизму. "Чи всі Ваші звички хороші й бажані?" — запитання, що встановлюється за контрольною шкалою.

Для дослідження факторів особистості американський психолог Р. Кеттелл пропонує різні форми особистісних опитувальників, кожна з яких має 187 запитань. Так, для виявлення такого фактора, як "безпечність — стурбованість", Кеттелл ставить запитання: "Чи вважають Вас серед інших людей жвавим і схильним до оптимізму?", "Чи вважають Вас за людину практичну?". Інший Міннесотський багатопрофільний особистісний опитувальник містить 550 запитань, які стосуються ряду клінічних симптомів і таких, що зачіпають соціальні установки, самооцінки та інші аспекти особистості.

Інший ряд тестів побудовано таким чином, щоб виявляти несвідомі тенденції особистості на базі пред'явлення спеціально підібраних малюнків — від абстрактно-аморфних плям до таких, що мають певну сюжетну основу. Так чи інакше ця методика враховує дані психоаналізу. На кожний малюнок піддослідний проектує свої приховані не тільки від сторонніх людей, а й від себе самого тенденції, ідентифікує себе з героями цих малюнків і опосередковано через них виявляє свої базові особистісні риси. Ось чому такого роду методика називається проективною.

Одна з найбільш старих і найбільш досконалих методик проективного характеру належить швейцарському психіатрові Г. Рор-шаху. Головна його праця — "Психодіагностика" — видана в 1921 році. Сама ідея — знайти діагностичний смисл у чорнильних плямах — дуже стара. З незапам'ятних часів люди шукали собі розваги у тлумаченні обрисів хмар, фантастичних тіней, різного роду плям, не кажучи вже про практику магії. Такі художники, як Боттічеллі, Леонардо да Вінчі та інші, виявляли аналогічним чином фантазію своїх учнів. Перед появою досліджень Роршаха схожі тести були запропоновані А. Біне, В. Анрі, В. Уіппл та ін. В 1910 році Ф. Рыбаков видав у Москві атлас експериментального дослідження психології особистості, де використовувались плями, зокрема для вивчення фантазії. Широко розгалужені дослідження на основі чорнильних плям провів англійський психолог Ф. Бартлетт, який намагався з'ясувати характер фантазії, мислення, інтересу та інших властивостей особистості. Польський психолог М. Кройи, звинувачує Роршаха у ґрунтовному емпіризмі та робить висновок, що в його теперішньому вигляді метод чорнильних плям не може бути застосований на практиці.

До проективних методик дослідження особистості належить ТАТ — тематичний аперцепційний тест. Його автор — американський психолог Г. Маррей. Слово "тематичний" у назві тесту говорить про те, що тут дослідник має справу вже не з безпредметними плямами, а з певними тематично підібраними ситуаціями, з героями, що переживають гострі конфлікти. Проте й тут залишається принцип певної невизначеності, який має забезпечити для піддослідного вияв його несвідомих тенденцій за допомогою проекції на героїв, зображених на малюнках. Маррей пише, що метою ТАТ є розкриття домінуючих імпульсів, емоцій, комплексів, конфліктів особистості. ТАТ, за Марреєм, спроможний розкрити заборонені мотиви, які піддослідний не усвідомлює. ТАТ застосовується в закордонній психологічній та психіатричній практиці для дослідження розладів поведінки, психосоматичних захворювань, неврозів та психозів.

Здійснюються спроби ефективно поєднати методику Роршаха і ТАТ як такі, що взаємно доповнюють одна одну. Дослідник показує піддослідному ряд картин. Тлумачення їх залежить від двох тенденцій: 1) інтерпретації невизначеної ситуації у відповідності з минулим досвідом і наявними потребами; 2) піддослідний має тенденцію здійснювати вчинки таким же робом, як і герої його оповідання. Щоб завуалювати намір дослідника, піддослідному кажуть, що він має можливість виявити в цих оповіданнях свою фантазію. І він намагається зробити це якомога краще й ефективніше. В досягненні такого стану піддослідний звільняється від необхідності захисту від дослідника і показує через героїв оповідань самого себе. Матеріал тесту складають 20 малюнків з модифікаціями для осіб різного віку й статі.

Особливий наголос робить Маррей на включенні піддослідного в ситуацію малюнка, без чого інтерпретація не буде валідною. Про невключения в ситуацію свідчать стислість та фрагментарність оповідання, його безособовий характер. Маррей робить акцент також на мотиваційному включенні піддослідного в зміст малюнка, для чого йому пропонують зробити також вибір із двох малюнків того, який йому більше сподобався. Після цього піддослідний має пояснити та виправдати свій вибір. У результаті експериментатор отримує від кожного піддослідного 20 оповідань, на основі яких, за Марреєм, можна зробити певні висновки про важливі особливості особистості. У тлумаченні цих оповідань Маррей прагне досягти якомога більшої об'єктивності. Проте він сам добре розуміє недоліки свого методу, коли заявляє, що сучасний психолог стоїть перед альтернативою: досліджувати за допомогою малоадекватних методів проблеми досить важливі, або за допомогою вірогідних методів досліджувати дрібні теми. Сам Маррей у такій ситуації обрав перший шлях.

Тестова методика С. Розенцвейга (США) була запланована для дослідження так званої фрустрації, тобто реакції на якісь невдачі або прикрі непорозуміння. Цей метод "малюнково-фрустраційного вивчення" полягає в тому, що піддослідному показують послідовно 24 малюнки, з яких кожний присвячений якійсь неприємній події, а в кутку малюнка написані слова одного героя. Рамка для слів другого героя залишається порожньою, і піддослідний має її заповнити. Тест Розенцвейга сприяє виробленню вміння входити в ситуацію, бачити і переживати її проблемність. Цим він наближається до методики вчинкового характеру.

І все ж проективні методи мають той істотний недолік, що в них зображувальна частина є не метою, а тільки засобом пізнання особистості. Ось чому вони не зовсім повноцінні щодо об'єктивності своїх показників. Мова слугує не тільки для проекції прихованих мотивів людської психіки, вона є знаряддям пізнання і практичного використання змістовної конкретної сторони об'єкта, що має суспільну цінність. Ось чому всі проективні методи мають бути грунтовно переплановані в бік розкриття реального об'єктивного змісту дійсності. Людина розкриває себе не тільки в центраціях на своїх болісних переживаннях, а, може, ще й більшою мірою в тому, як вона здійснює децентрацію, тобто вміє об'єктивно висвітлити природу і суспільство так, як вони існують незалежно від людського способу споглядання. Тільки такий підхід зможе дати надійні показники в дослідженні людської психології, що поки залишається безнадійною справою для сьогоденної форми проективних методик. Хоча піддослідним пропонують придумати історію події на основі запропонованих зображень, останні мають статичний вид. Це — істотний дефект проективних методів. Зображення має бути таким, що формується, тобто поставати динамічним. У нього слід вдихнути реальний процес сприймання, розуміння і мисленого відтворення вчинкової поведінки.

У великому за обсягом словнику поведінкової науки, виданому в Лондоні в 1975 році (упорядник Б. Вольмем), вміщено близько 250 статей, що описують різні види тестових методик. Така величезна кількість останніх має насторожувати вдумливого психолога, бо свідчить про їхню психологічно суттєву тотожність, а відмінності мають здебільшого формальні ознаки.

Моделювання як метод психології вчинку. Відомий вчений М. Берн-штейн зробив цікаве узагальнення щодо становлення способів моделювання в історії науки. Він зазначав, що залежно від науково-технічних досягнень роботу мозку (і психічну діяльність) розуміли то в дусі гідравліки, то за типом резонансної теорії, то як телефонну станцію, що здійснює зв'язки. Хвильові процеси, напівпровідники, мембрани, квантові мікропотенціали, актомізіозінові електроеластичні ланцюжки та багато іншого — все це використовувалось для моделювання не тільки фізіологічних процесів, а й психічних.

Посилаючись на А. Розенблюта і Н. Вінера, М. Роговій радить психологам не забувати, що модель являє собою не що інше, як оречевлене психологічне поняття. Із надто складних явищ, подій, що відбуваються у світі, людина шляхом абстракції вичленовує певні сторони цих подій, цим самим огрубляє їх, але робить можливим пізнання та управління ними. Абстракція заміщує частину Всесвіту певною моделлю, яка здійснює аналогічну поведінку, але має простішу структуру. Якщо вважати, що існують також математичні моделі роботи мозку (психічного), як це стверджує С. Стівенс, то можна говорити про те, що всі взагалі інтелектуальні системи, структури людських знань становлять модель світових явищ. Хоч пізнання є відображенням дійсності, воно є разом із тим натуральним реальним процесом психічної діяльності. Модель має бути саме оречев-леним поняттям, сукупністю цих понять, їх оречевленою системою. "Конструкція мозку", як її уявляє У. Ешбі в однойменній книзі, не є моделлю ні фізіології мозку, ні психічної діяльності. Ось чому М. Роговін має повну рацію, коли зауважує: "Для того щоб обмежити поняття методу моделювання, слід, по-перше, виключити з нього всі нематеріальні (мислительні, логічні) моделі, без чого ми не можемо відокремити метод від відношення понять, а по-друге, підкреслити характер активного конструювання і втілення в гетерогенному матеріалі певних властивостей організму". Принцип роботи оречевлених устроїв принципово відрізняється від принципу роботи ідеального аспекту психічного, тому машинне моделювання дає лише аналогову структуру дійсної роботи мозку, психічної діяльності.

Моделювання є загальнонауковим методом пізнання. Кібернетика бере певне психологічне або фізіологічне уявлення і втілює певний психологічний принцип у машинному устрої. Екскаватор здійснює операції, аналогічні робочим рухам людини, але природа цих рухів різна. Те, що є в роботі людини механічного, те й "моделюється" екскаватором. Найвитонченіша робота комп'ютера, що перевищує операції людського мислення за швидкістю, функціонує, зрештою, механічно. У цьому плані моделювання за допомогою ком'ютера так само наближує нас до розуміння природи психічної діяльності, як моделювання процесу рахунку в розумі людини за допомогою простої дерев'яної рахівниці.

Той факт, що у вчених є спокуса називати моделюванням будь-який акт пізнання, робить нас більше переконаними в тому, що виділення того або іншого методу в психології, акцентуація на його особливостях є певною мірою умовною справою. Методи, про які йшла мова вище, не тільки внутрішньо взаємопов'язані, а й діалектично переходять один в одний. У цьому дусі будь-яка класифікація психологічних методів є спробою більш практично спрямованою, ніж чіткою теоретичною структурою.

Діалектичний зв'язок психологічних методів у психології вчинку.

Спостереження, самоспостереження, експеримент, бесіда, анкета, статистика, аналіз продуктів діяльності тощо — кожний метод з великого їх набору відкриває все ж специфічну точку зору на предмет дослідження. Разом із тим розглядати їх у механічній сукупності, перелічувати у безладді без принципової підстави навряд чи доцільно з пізнавального огляду. Всі психологічні методи дослідження є лише моментами діалектичної природи пізнання. Уже в спостереженні людина не просто фіксує явища, як то відбувається у фотографічному процесі. Тому — особливо при спостереженні за життям людини — суб'єкт спостереження активізується на основі певної установки. Відтак спостереження стає також і самоспостереженням. Мислити у спостереженні — означає не зупинятися на безпосередньо даному, а підносити його до рівня закону. Побачити закон у природному явищі, змішаним з іншими подіями надзвичайно важко, тому людина будує експеримент, в якому природний процес очищується так, що закон відкрито виступає назовні. У цьому очищеному процесі породжуються певні продукти, які аналізуються в самосвідомому спостереженні. Ось чому досвід водночас становить єдність таких моментів пізнання, як спостереження, самоспостереження, експеримент, аналіз продуктів діяльності. Спроба виключити із цілісної досвідомої дії хоч один з її моментів порушує її структурну повноту.

Можна припустити, що словесний звіт не обов'язково має бути самоспостереженням для піддослідного. Але він обов'язково буде самоспостереженням для експериментатора, який має переводити мову піддослідного у відповідні уявлення та критично їх аналізувати. Одна з важливих умов психологічного дослідження полягає в тому, щоб створити можливість переходу "суб'єктивного" піддослідного в "суб'єктивне" експериментатора, точніше викликати в уяві експериментатора таку ж суб'єктивну картину, як і в його піддослідного.

Встановлення діалектичного зв'язку між структурами психологічних методів не суперечить необхідності здійснювати їх чітку класифікацію. У капітальній праці відомого польського психолога М. Кройца, присвяченій аналізові методів сучасної психології, наводиться досить розгалужена схема психологічних методів, поділ яких спирається переважно на дихотомічні засади. "Поділ методів було здійснено,— пише автор,— виходячи з того, чи має кожен із них якусь рису, чи ні, і саме тому кожний з існуючих методів залишається охопленим однією з цих груп. Поданий схематичний огляд є, таким чином, вичерпним, проте виникає сумнів, чи є він також практичним, тобто чи кожний фактично застосовуваний в психології метод можна легко залучити до однієї із створених груп. Поділ є завжди чимось штучним, адже він створює чіткі, різкі межі, яких насправді між розрізненими предметами немає... Не дивно тому, що виникає сумнів щодо певних психологічних методів: до якої

групи їх зарахувати... Слід нагадати, що метод асоціативний поділяється в нашій класифікації на дві групи методів: інтроспекцію і опосередкований. Але й таке полегшення справи не здається слушним, оскільки відомо, що, навіть реагуючи першим ліпшим виразом, який спеціально не шукаємо, майже ніде не залишаємось пасивними, а намагаємось реагувати словом, яке перебуває в якомусь зв'язку з сигналом (знаком), і оцінюємо його відповідність... Порушена вище проблема, як і питання, до яких висновків приводить той або інший метод і в яких ситуаціях має бути застосований, вимагає ще ґрунтовного дослідження..." Як вважає М. Кройц, зазначені труднощі не заперечують схематизацію як таку і постали б при кожній іншій спробі класифікації психологічних методів.

Розуміння справжніх переваг того чи іншого методу в психології можна вивести із справжнього співвідношення внутрішнього і зовнішнього у психіці. Якщо визнати їхню нерозривність, то слід визнати також необхідність враховувати ці дві сторони і в акті будь-якого психологічного дослідження. Об'єктивне спостереження, навіть при повноцінному його оснащенні, ніколи не може виключити суб'єктивний аспект. Воно завжди буде пристрасним і, мабуть, ще більше, ніж спостереження суб'єктивне, яке називають інтроспекцією. Об'єктивне спостереження — це цілеспрямований акт людини з певними пізнавальними завданнями, установками, інтересами. Воно завершується (більш точно — весь час супроводжується) інтерпретацією як суб'єктивною діяльністю людини. Пізнає завжди суб'єкт. Пізнання, а отже і акт спостереження,— завжди суб'єктивні. Такий інструмент пізнання властивий не тільки психології, а й кожній науці. Проте спостереження повинно мати загально значущі результати, бути вільним від суб'єктивізму, а не від суб'єктивності. Цей суб'єктивізм долається експериментальним вивченням предмета, врахуванням принципу розвитку, використанням методу наукової абстракції, статистично достовірним матеріалом, математичною обробкою. При цьому суб'єктивність спостерігача виступає як орган пізнання.

Метод повинен не тільки враховувати природу досліджуваного предмета. Він, зрештою, є ключем для її розкриття. Адекватно підібраний метод є головною умовою психологічного пізнання.

Природа вчинку та вчинковий характер методів психології.

Адекватність предмета і методу. Застосування методу передбачає значну дослідницьку роботу. Психолог виходить насамперед із наявного рівня знань. Неповнота знання приводить до постановки проблеми. Остання, щоб бути вирішеною, має стати основою побудови методу, або інструменту пізнання. С. Л. Рубінштейн зазначає: "Кожний метод, щоб стати дійсним засобом наукового дослідження, мусить бути спочатку результатом дослідження. Він не форма, що зовні накладається на матеріал, не зовнішній тільки технічний прийом. Він передбачає знання реальних залежностей: у фізиці — фізичних, у психології — психологічних". Науковий смисл експериментального дослідження полягає в тому, що структура експерименту є внутрішньою міркою певного явища і має адекватно відповідати структурі реальної психологічної події. Ось чому створення методики в психології є значною науковою подією.

Часто методики переживають у часі те вузьке коло теоретичних міркувань, з якими вони були первинно пов'язані. Теорія вищої нервової діяльності, створена /. П. Павловым, стала величезним досягненням науки в першій половині XX століття, а метод умовних рефлексів продовжує бути для учених другої половини цього століття серйозною підоймою наукового прогресу. Такі методи психології, як метод умовних рефлексів або психоаналітичний метод, є способами наукового мислення. Це — засадничі поняття відповідних психологічних систем. За Роговіним, "зміна понять є головним чином результатом застосування певного методу дослідження".

Гіпотеза про вчинкову структуру психічного, яка є результатом попереднього вивчення історії психології, робить механізм учинку основою як теоретичного мислення в даній системі психології, так і способом, методом його експериментального (в широкому розумінні цього слова) дослідження. Встановлення того факту, що головним осередком психічного є вчинок, змушує дослідника будувати будь-який метод, застосовуваний у психології, за принципом вчинкового механізму. Відповідно, побудовані психологічні системи мають стати результатом "вчинкового" мислення. З іншого приводу вже зазначалось, що для введення піддослідного в експериментальну обстановку її треба зробити реальною ситуацією, а реальним стимулом здійснення експериментального завдання — мотивацію вчинку. Остаточна відповідь на експериментальне завдання — це вчинковий акт. За цієї умови будь-яке дослідження в психології відповідатиме реальній природі психічного. Отже, в діалектичній суперечності предмета й методу (їхня адекватність — не в тотожності, а саме в суперечності) здійснюється історичний поступ психології: новий рівень розуміння сутності предмета пізнання вимагає створення нових методів її дослідження, психологічної ідентифікації та кваліфікації.

Методичні особливості психологічного дослідження вчинку.

Будь-яке конкретно-наукове дослідження визначають дві складові: 1) предмет дослідження зі специфікою власної природи, сутнісними ознаками, характерологічними рисами тощо; 2) метод дослідження, що зумовлює певну логіку пізнавально-перетворюючих дій дослідника щодо предмета дослідження, певний змістовий простір виявлення, визначення та висвітлення сутності предмета, а також певні механізми та засоби безпосередньої наукової взваємодії дослідника з явищем, що пізнається. Отже, будемо говорити про змістові та процедурні особливості психологічного дослідження вчинку.

Як будь-яке психологічне явище, що характеризує людський спосіб існування і має тому багатомірну та багаторівневу структуру, вчинок повинен розглядатися і досліджуватися на всіх сутнісних рівнях. Проте поряд із загальними особливостями, що властиві психологічним явищам як таким, вчинок має специфічні ознаки, зумовлені його синтезованою природою* Своєрідним поєднанням загальних та специфічних ознак психологічної структури вчинку і будуть зумовлені змістові особливості його психологічного дослідження.

Вчинок — це складне, генералізоване утворення, що поєднує в собі сутнісні ознаки багатьох психологічних явищ, у розгортанні змісту яких відбувається життєдіяння особистості. Так, учинок прийнято визначати як певну форму активності індивіда (і тут ідеться про вчинкову активність), певну моральну, ознаку дій індивіда (вчинкових дій), механізм певної форми творчості індивіда (моральної творчості) тощо. Відповідно до вихідного визначення вчинку, яке дається дослідником і в якому відображається рівень узагальнення сутності досліджуваного явища, і буде вибудовуватися подальше дослідження. Якщо досліджується дійовий компонент вчинку, відповідними будуть і процедура дослідження, і методи дослідження, і засоби аналізу та тлумачення його результатів. Якщо ж акцент робиться на творчому змісті вчинку або на його соціально-психологічних характеристиках, відповідно зміниться і процедура дослідження.

Як уже було сказано, вчинок має багатозмістову, синтезовану природу. Тому на рівні теоретизації у психологічному дослідженні необхідно визначити не лише психологічний зміст тієї ознаки чи характеристики вчинку, що досліджується, а й ії філософський, культурологічний, культурно-історичний тощо зміст. Це дасть змогу запобігти в подальшому дослідженні певної редукції, спрощення змісту досліджуваного явища, а отже результати дослідження матимуть вищий статус, забезпечать вищий дослідницький ефект, та й узагальнення результатів здійснюватиметься не в одній, а в декількох змістових площинах існування предмета пізнання.

Вчинок відносять до таких психологічних явищ, що мають не одномоментну, а пролонговану структурну організацію. Змістова і процесуальна сторони вчинку поступово розгортаються у часі індивідуальної історії особистості та у змістовому просторі її життєдіяння і життєтворчості. Час окремої вчинкової дії може бути визначеним, бути більш чи менш коротким, проте, як правило, доступним безпосередньому пізнанню. Час розгортання циклу вчинкових дій також підлягає прямому осягненню з боку дослідника. Проте дослідження етапів вчинкової активності особистості протягом всього життя або рівнів ії життєвої вчинкової творчості не може бути організоване як пряме, безпосереднє споглядання. Ця характеристика вчинку має не лише процесуальний аспект. Змістові складові вчинкової структури мають здатність не тільки поступово розгортатися, а й змінюватися, розвиватися у процесі виявлення. Так само розвивається і сам вчинок, оскільки постійно змінюється і розвивається суб'єкт вчинку — окрема особистість. Отже, пролонгованість вчинку і розуміння закономірностей розгортання змісту вчинкових структурних одиниць та закономірностей їхнього розвитку, як і вчинку в цілому, мають бути відображені дослідником і в процедурі дослідження, і в методах емпіричного пізнання, і в засобах тлумачення отриманих результатів.

Вчинок — це завжди явище, що характеризує спосіб розгортання життєтворчості конкретної особистості, безпосереднього самобуття, а отже має статус ознаки індивідуального буття. Не може бути вчинкової дії чи вчинкового механізму абстрагованих, відокремлених від реального їх суб'єкта. Безумовно, дослідник володіє загальним уявленням про механізми та закономірності розгортання вчинкової активності індивіда, проте зміст, засоби, результати, їхні ціннісні та смислові ознаки завжди мають індивідуальний характер, і цей суттєвий момент дослідник мусить ураховувати.

Завжди принциповою в організації дослідження вчинку є необхідність зважати на те, що вчинок постає як механізм певного виду творчості індивіда — моральної творчості. Тому вчинок завжди характеризується полізмістовістю результату, продукту , отриманого внаслідок здійсненого циклу вчинкових дій. Результат, продукт вчинку—це водночас і ціль, і мета, і здійснений поступ, і акт творіння, і створена цінність, і втілений ідеал. Можна продовжувати перелік змістових одиниць учинку, а інтерпретаційна модель зробить даний перелік ще більш різноманітним. Отже, в організації конкретного психологічного дослідження вчинку необхідно чітко визначити змістові межі результату, продукту досліджуваного вчинкового акту, що цікавлять дослідника. Тим самим будуть визначені змістовий рівень тлумачення отриманих даних, а також можливі проекції на невід-творені у здійсненому дослідженні змістові ознаки отриманого продукту, проте відкриті опосередкованому аналізу з боку дослідника.

Змістові особливості психологічного дослідження вчинку зумовлюють певною мірою і його процедурні особливості. Дослідження може відбуватись як у природних (польових) умовах, так і в експериментальних, спеціально створених дослідником. Досить часто експериментальне дослідження вчинку застосовується не лише з власне пізнавальними цілями, а й із метою здійснення "розвиваючого впливу" на особистість, що постає провідним суб'єктом організованої вчинкової взаємодії. Так, відомі техніки "розвитку вчинком" у практиці соціальної психотерапії, індивідуальної психотерапії тощо.

Психологічне дослідження вчинку може здійснюватися шляхом як прямого споглядання чи спостереження, так і опосередкованого. В опосередкованому спогляданні (чи спостереженні) вчинку застосовуються техніки аналізу відображеного, змістової реконструкції, інтуїтивного споглядання тощо. Вихідним матеріалом при цьому постає зображений вчинок чи відтворений вчинок, чи знятий (у тексті, відеоматеріалі, спогадах тощо) вчинок. Досить часто застосовується комбінована техніка дослідження вчинку, де поєднуються елементи прямого та опосередкованого емпіричного пізнання.

Дослідження психологічних ознак вчинку може здійснюватися як констатуюче або формуюче — таке, що має викликати розвиток, зміни, ініціювати рух. Якщо в констатуючому дослідженні активність дослідника зумовлена в першу чергу спостереженням, спогляданням, адекватним констатуванню сприйнятого, то у формуючому дослідженні дослідник має виступити активним співтворцем діяння, що відбувається.

Це лише найбільш загальні змістові та процедурні ознаки психологічного дослідження вчинку. Вони лише окреслюють контури можливого дослідження. Актуалізація предметної та процесуальної специфіки психологічного дослідження вчинку ще попереду.

Феноменологічна та реально-практична структура вчинку: побудова методичної моделі.

Психічне як таке має насамперед ідеальну природу. Воно породжується матеріальним субстратом, належить матеріал ьно-об'єктивному носієві, проте лише певними виявами, продуктами, свідченнями проявляє свою сутність, залишаючись прихованим, недоступним безпосередньому спогляданню та чуттєвому контакту, а отже ідеальним. Психологія як наука якраз і покликана знайти засоби об'єктивації ідеального змісту психічного у пізнавальній та перетворюючій взаємодії з ним.

Вчинок має об'єктивно-реальну сторону, через яку стає доступним психологові, а також ідеальну — приховану сторону, зміст якої дослідник має реконструювати, відтворити, відштовхуючись від об'єктивних свідчень та застосовуючи певний арсенал емпіричних, аналітичних та інших засобів. Прийнято говорити про реально-практичнута феноменологічну структуру вчинку. Дослідницькі уявлення про ці структурні аспекти вчинкового діяння особистості, поєднуючися з конкретними дослідницькими завданнями певного пізнавально-перетворюючого акту психолога, відображаються ним у методичній моделі дослідження.

Побудова методичної моделі є окремим і необхідним етапом будь-якого психологічного дослідження. В ній відображається сутність досліджуваного явища, попередньо розкрита дослідником на етапі теоретизації (або теоретичного дослідження) і сутнісно деталізована у послідовності: "психологічна сутність - властивість характеристика — ознака — емпіричний критерій". Методична модель відображає сутність досліджуваного явища, певною мірою відкритого та доступного дослідницьким діям психолога. Методична модель враховує власне дослідницькі можливості (наявність певних методичних засобів та умов), а також відображає у найбільш узагальненій формі змістовний рівень очікуваного результату. Ця модель відображає вибудуване дослідником у конкретному пізнавальному акті співвідношення його реально-практичної та феноменологічної структури.

За загальноприйнятим визначенням, реально-практичну структуру вчинку складають:

1) ситуативний компонент — своєрідне поєднання зовнішніх та внутрішніх умов, що спричиняють певну форму активності особистості — вчинкової активності; вихідними поняттями психологічного контексту змісту даного компоненту можуть бути: "ситуація", "умови соціальні, індивідуальні, культурно-історичні тощо", "психологічні стани особистості", "властивості особистості", "індивідуальна природа особистості", "темперамент", "спонукальний вплив ситуації", "досвід предметно-дійового орієнтування особистості" тощо;

2) мотиваційний компонент — своєрідно властиве особистості первинне усвідомлення збуджуючого, спонукаючого характеру ситуації, що приводить да актуалізації певних мотивів учинкової активності, до їх протиставлення чи поєднання; в результаті формується мотивація вчинку — складне психологічне утворення, в якому поєднуються певні ідеали, ідеї, смисли особистості щодо прийняття певного рішення відносно змісту ситуації, певного характеру дій, цілей і мети вчинкової дії. Психологічний контекст даного компоненту описують поняття: "мотив", "спонука", "потяг", "мотивування", "боротьба мотивів", "мотивація", "особистість", "характер", "ціннісна творчість", "індивідуальний досвід моральної творчості" тощо;

3) дійовий компонент — мається на увазі весь комплекс реально-практичних дій особистості, спрямованих на прийняття нею рішення щодо морального змісту актуальної ситуації та на реалізацію прийнятого рішення; при цьому безпосередньо продукується результат учинкової активності особистості щодо даної ситуації. Психологічній контекст даного компоненту вчинку висвітлюють поняття: "прийняття рішення", "ціль", "мета", "намір", "засіб діяння", "спосіб діяння", "продукт", "результат" тощо;

4) післядійовий компонент — комплекс пізнавально-перетворюючих дій особистості, спрямованих на вторинне, постдійове усвідомлення змісту здійснених нею вчинкових дій, на усвідомлення результатів її вчинкового діяння, на оцінювання, осмислення їх тощо. Психологічний контекст описаних явищ висвітлюють поняття: "рефлексія", "усвідомлення", "цінність", "значення", "смисл",

"ідеал", "взірець", "досвід ціннісної творчості", "розвиток", "самовдосконалення" тощо.

Феноменологічну структуру вчинку також можна подати в єдності змістових компонентів. По-перше, однією з основних складових феноменологічної структури вчинку є логіка спонтанності та смислу в розгортанні циклу вчинкових дій індивіда. Індивідуальний стиль, чи спосіб, вчинкового діяння особистості завжди сутнісно залежить від того, яким спонукам (усвідомлюваним чи несвідомим) надається перевага, або до якого способу прийняття рішення тяжіє індивід (спонтанного чи осмисленого). Феноменологічний зміст учинку постає, по-друге, в логіці чистої та реальної свідомості або в логіці загального та індивідуального досвіду. Взаємоперехід досвіду як такого і досвіду як реального життєвого здобутку особистості, свідомості як такої і свідомості певної людини, феномена як такого і вибудованої певною особою ідеї, смислу, ідеалу — складає ще один змістовий простір вчинкового діяння особистості. По-третє, феноменологічний зміст вчинку розгортається логікою саморозкриття феномена. Йдеться про певну самостійність, самодостатність змісту вчинку, незалежність від реальних цілеспрямованих та усвідомлюваних дій особистості. Іноді логіка вчинку ніби скеровує особистість до здійснення тих чи інших дій — як у певних, незалежних від самої особистості закономірностях відбувається розгортання змісту певного ідеалу, відбувається актуалізація смислу тощо. Поряд з указаними основними можуть бути виявлені й інші — більш деталізовані за змістом — складові феноменологічної структури вчинку.

В методичній моделі психологічного дослідження вчинку завжди відбувається своєрідне поєднання елементів реально-практичної та феноменологічної його структур. Це зумовлене двома факторами: по-перше, завданнями дослідження, по-друге, індивідуальністю самого дослідника, його професійним досвідом, науковим світоглядом, арсеналом індивідуалізованих засобів професійного діяння тощо.

Особливості ідентифікації та кваліфікації компонентів учинку.

В психологічному дослідженні вчинку, як загалом у будь-якому психологічному дослідженні, суттєвим моментом є процес ідентифікації сутності досліджуваного явища у сукупності реально виявлених, емпірично визначених ознак, характеристик тощо. Може застосовуватись пряма і опосередкована ідентифікація сутності предмета пізнання. Якщо відносно елементів реально-практичної структури вчинку правомірно застосовувати аналітичні прийоми прямої ідентифікації, то відносно елементів феноменологічної структури вчинку доцільно використовувати прийоми опосередкованої ідентифікації.

Вчинок, як ми знаємо,— це синтезоване та генералізоване за сутністю та структурною організацією психологічне явище. А отже, при ідентифікації емпірично виявлених ознак тих чи інших елементів вчинкової структури необхідно враховувати їх полізмістовність, а до засобів аналізу додавати аналітичні техніки екстраполяції або відособлення змісту елементів аналізу.

Оскільки вчинок — це багатомірне та багаторівневе явище, окремі його емпіричні характеристики мають групуватися відповідно до змістового рівня їхнього існування; також необхідно застосовувати відповідні засоби аналізу та тлумачення цих емпірично виявлених характеристик. Так, метод феноменологічної рефлексії може застосовуватися безпосередньо лише до елементів власне феноменологічної структури вчинку, хоча, безумовно, є допустимими певні екстраполяції виявленого змісту на реально-практичні ознаки вчинку й навпаки. Також необхідно стежити за тим, щоб у конкретному дослідженні були відображені і виявлені всі сутнісні рівні існування предмета пізнання (у даному випадку — вчинку). Це забезпечить змістову цілісність отриманих результатів і дасть змогу ефективніше організувати процес змістової ідентифікації сутнісних виявів учинку.

Кваліфікація психологічних компонентів учинку, а саме визначення якісних, характерологічних ознак міри, рівня, зрілості, цілісності тощо, здійснюється, як правило, за допомогою засобів змістової кваліфікації. Для цього застосовуються різноманітні типологічні моделі, кваліфікаційні таблиці, матричні методи тощо. Застосування засобів символьно-знакової кваліфікації (цифрової, графічної тощо) є дуже рідким, оскільки змістова організація вчинку не підлягає символьно-знаковій уніфікації. Хоча іноді, у відповідності з процесуальними характеристиками розгортання вчинкової дії або активності в цілому правомірно застосовувати й такі засоби.

Продуктивність ідентифікації та кваліфікації психологічних компонентів учинку залежить від: 1) змістової та структурної упорядкованості методичної моделі дослідження; 2) процедурної довершеності дослідження та 3) адекватності підібраних засобів аналізу та тлумачення емпіричних даних.

Анамнез: реконструкція здійсненого вчинку та можливість його децентрації з боку суб'єкта.

Розкрити психологічну структуру вчинку в конкретному психологічному дослідженні можливо тільки за умови повної змістової та процесуальної реконструкції окремих елементів і структури вчинку в цілому. Будь-яка окрема дія, звершена особистістю, не постане вчинком, якщо буде неможливим відтворити вчинковий характер ситуації, що спричинила цю дію, відповідне мотивування її осбистістю і, найголовніше, моральний зміст наслідку звершеної дії. У повсякденному житті ми усвідомлюємо та аналізуємо вчинки інших людей, тільки маючи змогу осягнути їх як власне вчинки, а не окремі дії. Той чи інший елемент поведінки певної людини, її способу чи характеру професійного діяння тощо не постануть вчинками, якщо ми не знаємо, за яких умов вони реалізуються, чиїми індивідуальними зусиллями, які мають індивідуально значущі та соціально значущі наслідки та ін. Стверджувати вчин-ковість поведінки чи діяльності особистості можливо тільки за наявності об'єктивних свідчень.

У психологічному досліджені важливо організувати процес пізнавально-перетворюючих дій, результатом яких стане найбільш повне, узагальнене та структуроване уявлення дослідника про зміст, характер, індивідуально-психологічні та соціально-психологічні особливості здійснюваного особистістю певного вчинку.

Реконструкція здісненого вчинку може реалізуватися в декількох аспектах. Відповідно до кожного з представлених аспектів продемонструємо (у згорнутому вигляді) можливі методичні моделі дослідження вчинку. Отже, перший аспект — феноменологічний. Основою аналізу при цьому обирається власне феноменологічний зміст учинку, відтворений особистістю в реальному діянні, поведінці тощо. Феноменологічний зміст вчинку визначається втіленим спрямуванням особистості до ствердження у здійснюваній моральній дії певного культурного, духовного ідеалу, ідеї, еталону тощо. Тоді здійснений вчинок може кваліфікуватися дослідником як вчинок добра, вчинок істини, вчинок краси, вчинок віри, вчинок надії, вчинок любові і т. д. Одиницями аналізу при цьому обираються так звані еталонні складові ідеалу чи ідеї, що кваліфікуються. Аналіз відбувається з урахуванням не лише культурологічних, філософських, релігійних ознак цього ідеалу, а й з урахуванням його етнічних, соціокультурних та індивідуально-світоглядних характеристик.

Другий аспект реконструкції вчинку — онтогенетичний. Він поєднує змістові, процесуальні та часові характеристики розгортання вчинкової активності індивіда в онтогенезі. Якщо певному етапові онтогенетичного розвитку особистості відповідає домінування певного типу вчинкової активності (наприклад, самоствердження, самовизначення, самовивільнення, самоздійснення тощо), то психологічне дослідження вчинку має інтегрувати у своїй методичній моделі не лише індивідуально-психологічні, а й вікові, соціально-психологічні, біографічні та інші ознаки вчинкового діяння особистості. Одиницями аналізу обираються: 1) етап онтогенезу, або вік початку самостійної вчинкової активності особистості (за словами Е.В.Ільси-кова, особистість народжується з першим самостійним учинком, і ознаки цього народження у кожного індивідуально-неповторні); 2) індивідуальні особливості проходження особистістю етапів онтогенезу у відповідності із загальною онтогенетичною моделлю розгортання вчинкової активності індивіда (див. розділ 10). Іноді досить складно диференціювати в життєдіяльності особистості етапи домінування, наприклад, вчинків самовизначення або самовивільнення, оскільки індивідуалізовані способи здійснення цих вчинків не мають чітко визначених, стандартизованих ознак і потребують спеціальної процедури тлумачення їх індивідуального змісту; в той же час можна спостерігати ознаки взаємонакладання чи взаємопроникнення суміжних етапів вчинкового діяння, онтогенетичного зміщення зазначених етапів в життєдіяльності особистості тощо; 3) співвідношення (випереджаюче, сповільнене, прогресуюче, регресуюче тощо) біологічного, психологічного віку особистості та онтогенетичного часу її вчинкової активності. Перелік одиниць аналізу онтогентичних характеристик вчинкового діяння особистості може бути розширеним або поглибленим за рахунок деталізації їхніх змістових складових.

Третій аспект реконструкції вчинку — індивідуально-психологічний. Основою аналізу при цьому обираються власне індивідуально-психологічні характеристики вибудови, розгортання та звершення особистістю стратегії певної вчинкової дії (або циклу вчинкових дій). Процесуальні та змістові ознаки цього процесу обираються одиницями аналізу вчинку. До процесуальних ознак слід відносити: 1) стратегію (або власне послідовність) розгортання особистістю вчинку у поступальному звершенні окремих дій ідеально-феноменологічного або реально-практичного характеру; 2) час розгортання стратегії вчинку (у кожному окремому випадку сутнісно відрізняються часові характеристики вчинкового діяння особистості: від вчинку як моменту життєтворчості до вчинку як етапу життєдіяння тощо); 3) насиченість подіями вчинкового періоду: так, можливі латентні (приховані) періоди визрівання вчинку або, навпаки, періоди активного продукування вчинкових дій тощо; 4) логіка зумовлювання кожної окремої дії, події вчинкової стратегії попередньою дією, подією, або поступальність вчинку (так, вчинковому діянню особистості може бути властива стрибкоподібність або ж, навпаки, плавність взаємопереходів між елементами вчинкової структури тощо); 5) продуктивність або завершеність учинку, що постає у фактичній наявності суб'єктивного (індивідуально-психологічного, особистісного, буттєвого) та об'єктивного (соціально-психологічного, суспільного, культурно-історичного) результатів, продуктів учинкової активності особистості, окремого її вчинку.

Змістовими ознаками реконструкції індивідуально-психологічного змісту вчинку можуть обиратися: 1) масштаб здійсненого вчинку (визначається у зіставленні отриманого ціннісного продукту індивідуального життєдіяння особистості, виявленого у досліджуваному вчинку, із системою культурно-історичних, всезагальних, суспільних та інших цінностей); 2) індивідуально-психологічна міра реалізованого вчинку (постає у тому, як особистість оцінює та усвідомлює значення і смисл здійсненого вчинку щодо реальності власного життя: вчинки повсякденні і поворотні, дрібні і значущі, посередні і величні тощо); 3) вектор змінювання індивідуальних ознак життєдіяння особистості внаслідок здійсненого вчинку (його можна аналізувати у напрямках: "регресивне — нейтральне — прогресивне" змінювання, "конструктивне — нейтральне — деструктивне", "актуальне — потенційне", "посейбічне — трансцендентне" тощо); 4) рівень відтворюваності індивідуального досвіду вчинкового діяння особистості протягом життя, певного його етапу, життєвого циклу та ін. (так, необхідно досліджуються здатність особистості узагальнювати набутий досвід та відтворювати Його в наступних моментах учинювання, індивідуально-психологічні особливості накопичення та творчого перетворення досвіду, його інтегрування, диференціювання тощо); 5) цілісність як якісна ознака завершеності, виявле-ності, втіленості індивідуальної природи "Я" особистості у засобах, техніках, стратегіях вчинкового діяння (так, певний вчинок може бути природним чи неприродним, сутнісним чи несутнісним, закономірним чи випадковим; відтак можливі змістові екстраполяції щодо ознак оформленості, завершеності, цілісності способу вчинювання особистості у просторі та часі її індивідуального життя).

У конкретному психологічному дослідженні можливо обирати й інші аспекти реконструкції психологічного змісту вчинку, а методичні моделі можуть бути надзвичайно різноманітними. Важливою і необхідною складовою методичної моделі є перелік методичних засобів та прийомів, які, на думку дослідника, постають адекватними для найбільш повного і цілісного емпіричного пізнання представлених ознак предмета пізнання. При цьому вказуються основні й допоміжні методичні засоби, акцентуються особливості їх застосування.

Уявлення про реконструкцію психологічного змісту будь-якого явища як засіб його теоретизації, прийом теоретичного дослідження знаходить своє втілення у відповідному методичному засобі емпіричного дослідження. Так, у психологічному дослідженні вчинку застосовують методичний прийом "Реконструкція здійсненого вчинку", який пропонується особистості (суб'єктові вчинку) для послідовного інтроспективного споглядання та поступального відтворення змісту здійсненого вчинку. Поряд з індивідуально-психологічним механізмом інтроспективного споглядання суттєвим у роботі з даним прийомом постає механізм децентрації з боку суб'єкта, а отже, необхідно відбувається спрямована рефлексія суб'єкта на вчинок та власну активність і засоби вчинкового діяння.

Подолання конфліктної ситуації в процесі прийняття рішення.

Суттєвим та перспективним у психологічному дослідженні вчинку є здійснення циклу пізнавально-перетворюючих дій щодо такого елемента вчинкової структури, як конфліктна ситуація.

На спричинення і здійснення особистістю будь-якої дії впливає ситуація —- своєрідний комплекс зовнішніх і внутрішніх умов розгортання активності індивіда, що складається під впливом певних явищ зовнішнього світу, внутрішнього світу "Я" людини і у певний проміжок часу зумовлює той чи інший характер діяння індивіда. Проте не кожна ситуація може спонукати вчинкову діяльність особистості. Тільки з набуванням вчинкового характеру конкретна ситуація "розпочинає" вчинок.

Сутнісно вчинкова дія — це моральна дія. Отже, ситуація, що спонукає вчинок, має актуалізувати моральний зміст взаємовідносин людини і світу (світу речей, світу інших людей, світу власного "Я"). На перетині цих трьох площин і відбувається зародження вчинку. Причому утворений в результаті "вчинковий інтеграл відносин" завжди індивідуально неповторний: так, вчинки однієї особистості ініціюються переважно у системі відносин "Я — світ інших людей", вчинки іншої дістають спонуки в системі "Я — світ мого "Я" або "Я — світ мого "Я" — світ інших людей" тощо. Утворений інтеграл відображає певне домінування в життєдіяльності особистості тих чи інших змістовних просторів існування і самостійного діяння. Ця характеристика має враховуватися дослідником, оскільки дає можливість прогностичного аналізу розгортання вчинкової активності конкретної особистості протягом життя.

Ситуації вчинкової дії властива своєрідна внутрішня динаміка. Так, учинково-нейтральна ситуація може розвинутися за певних умов у ситуацію активації вчинку — конфліктну, кризову, ситуацію протистояння тощо. Відбувається своєрідне визрівання вчинкоію-нейтральної ситуації, проте іноді можливе раптове виявлення активаційного характеру ситуації.

Конфліктна ситуація характеризується актуалізацією протилежностей: смислів, значень, явищ, стосунків тощо. Оскільки розвиток будь-якого явища завжди має дихотомічний характер, тобто може отримувати протилежні "за знаком" напрями розгортання, то наявність протилежностей змісту, характеристик, процесуальних ознак тощо є цілком природною для існування кожного явища. Співіснування протилежностей може бути певною мірою гармонізованим, за деяких умов може актуалізуватися їхній антагонізм чи виникати протиріччя. Конфліктна ситуація постає такою, в якій відбувається актуалізація антагоністичних ознак явищ, що вступають або перебувають у взаємодії. Коли йдеться про вчинкову конфліктну ситуацію, то насамперед мається на увазі особистісний, індивідуально відображений зміст антагоністичних ознак ситуації, що спричиняють конфлікт. Те, що для однієї особистості постає буденною, повсякденною ознакою суспільного життя, для іншої — глибинний сут-нісний конфлікт, подолання якого є необхідним у зв'язку з потребою ствердити власний спосіб існування або захистити свою індивідуальність тощо. Отже моральний зміст конфлікту, відображений у вчинковій дії, теж завжди суто індивідуальний, хоча, звичайно, реальною є присутність впливів соціокультурного, етнічного, культурно-історичного та іншого характеру.

Розуміння та усвідомлення конфліктного змісту ситуації відбувається у мотивуванні особистістю наступної вчинкової дії чи циклу дій. Процес прийняття рішення особистістю щодо даної ситуації завершує процес мотивування і вибудови мотивації вчинку і зумовлює можливість розгортання наступного компонента структури вчинку — дійового.

У психологічному дослідженні вчинку теоретично та методично мають бути відображеними два сутнісних моменти: 1) спосіб актуалізації особистістю конфліктного змісту ситуації вчинкового діяння та 2) спосіб подолання особистістю конфліктної ситуації в процесі прийняття рішення. Індивідуально-психологічні відмінності цих характеристик учинкового діяння особистості постають інформативними з точки зору діагностики та прогнозування індивідуальної продуктивності особистості в розгортанні її вчинкової активності на різних етапах онтогенезу.

Вибір у критичній ситуації.

За умов, коли протилежності існування явищ, що взаємодіють, не лише актуалізуються, а вступають в антагоністичне протистояння, коли неможливо залишити в незмінному вигляді стан напруження протилежностей, що склався (оскільки одна протилежність вимагає або усунення іншої, або переведення їхнього співіснування на якісно новий рівень, де знову стане можливою відносна гармонізація іхніх взаємовпливів), за цих умов виникає протиріччя, що вимагає від особистості відповідного характеру діяння. Складається критична ситуація, коли стають необхідними кардинальні, рішучі дії, спрямовані на зняття протиріччя.

Суб'єктивний зміст критичної ситуації полягає ось у чому. По-перше, усталеному способу життєдіяння (життєтворчості) особистості загрожує або регрес, або часткове чи повне заперечення сутнісних для цієї особистості ознак життєдіяння, від яких вона має відмовитися; по-друге, кожний елемент ситуації, що склалася, постає емоційно насиченим (надмірно, оптимально для певної особистості чи недостатньо), що значно посилює "психологічну енергоємність" процесу мотивування наступних дій; по-третє, продукт, результат діяння особистості в даній ситуації є сутнісним з точки зору зумовлення подальшого її розвитку, а отже поєднує в собі сутнісні вияви індивідуальної природи "Я" особистості в діалектиці їхніх минулих, теперішніх та майбутніх ознак.

Усвідомлення та переживання особистістю змісту критичної ситуації, її можливих (як негативних, так і позитивних) наслідків, необхідності діяти з урахуванням всіх складових (як актуальних, що вже виявились, так і потенціально можливих, що можуть виявитись в процесі розвитку ситуації) зумовлює певне мотивування дій особистості. Вона здійснює вибір відносно того чи іншого вектора розв'язання критичної ситуації: 1) редукції критичного змісту ситуоції, коли особистість намагається усунути критичність ситуації за рахунок спрямованого пониження ЇЇ суб'єктивного значення, суб'єктивного прийняття критичних умов ситуації як нормальних, таких, що можуть мати місце, можуть бути звичними, або за рахунок свідомої відмови від домагань зберегти свою індивідуальність, цілісність, сугнісну недоторканість; 2) оптимального подолання критичності ситуації, коли особистості вдається зберегти особистісний статус, не поступившися певними принципами діяння та поведінки і зумівши при цьому розв'язати протиріччя, яке зумовило дану ситуацію; 3) перевершеним, трансцендентний вихід із критичної ситуації, коли особистості не тільки вдається розв'язати протиріччя та зняти ознаки критичності у певній ситуації діяння, а ще й здійснити якісний стрибок у власному розвитку через набування нових якостей як суб'єкта вчинкової активності, через набування досвіду перетворення ситуації від деструктивного, негативного знаку до позитивного знаку "ініціації особистісного зростання" або через підпорядкування змісту даної ситуації ситуативному утворенню більш високого, узагальненого рівня, де критичний зміст (або актуалізоване протиріччя) є необхідною складовою певного циклу становлення, зростання особистості, набуття нею певних психологічних ознак тощо.

Залежно від того, чи володіє особистість засобами протистояння емоційно-негативним впливам елементів критичної ситуації, досвідом усвідомленого, спрямованого оперування змістом цих елементів і ситуації в цілому, а також досвідом безпосереднього дійового перетворення критичної ситуації на ситуацію стабільного розвитку, відбувається вибір засобів та шляхів діяння особистості у цій ситуації.

Процес актуалізації протиріччя, усвідомлення його особистістю, а також власного розв'язання, зняття даного протиріччя складає простір розгортання об'єктивного змісту критичної ситуації у вчинковому діянні особистості. Якщо актуалізоване протиріччя не розв'язується особистістю і його актуальність не знижується, то виникає загроза переростання критичної ситуації у кризову ситуацію, за якої відбувається "вибух протиріч", а отже, може бути викликаний критичний стан розвитку особистості в той чи інший період її життєдіяння.

У психологічному дослідженні вчинку необхідним є елемент теоретизації та методичного забезпечення процесу емпіричного висвітлення динамічних якісних ознак вчинкової ситуації, а також психологічних механізмів і реально-практичних засобів діяння особистості у змістовому просторі ситуації, що склалася: конфліктної, критичної, кризової тощо.

Розв'язання ситуації у колі вчинкових моральних дій.

Зміст прийнятого особистістю рішення та здійсненого нею вибору щодо морального змісту ситуації знаходить своє безпосереднє відображення у певній дії або послідовності дій. У процесі реально-практичного діяння особистість виявляє, висвітлює, презентує свою індивідуальну природу, характер, звички та стилі діяння тощо. В безпосередньому діянні сутнісні особливості людини стають доступними чуттєвому спогляданню (спостерігача, дослідника тощо). Особливо це стосується вчинкових дій, оскільки в них розгортається глибинна, сутнісна властивість особистості — створювати, зберігати та втілювати моральні цінності, ідеали, екзистенціальні ідеї свого життя.

Власне здійснення вчинку відбувається не лише здійсненням окремої дії. Як правило, це коло, цикл дій, що певним чином поєднані й саме своєю цілісністю забезпечують учинок як такий. Цикл учин-кових дій організовує розгортання вчинкового діяння у часі життєдіяльності особистості. Досліджуючи його, можна певною мірою достовірно визначити початок і завершення вчинкового циклу. Можна представити його у вигляді розгорнутої послідовності окремих дій, що переходять одна в одну, спричиняють наступну й спричиняються попередніми, що поступово наближають розв'язання морального змісту ситуації.

Можна говорити про певний алгоритм учинкових дій, що реалізує вчинок як такий. Алгоритм вчинкових дій завжди індивідуально-неповторний: навіть якщо він реалізується за усталеним соціальним або суспільним стереотипом, індивідуальна природа особистості насичує його такою кількістю індивідально-неповторних ознак, що в цілому алгоритм завжди виявляє ідивідуальні властивості, спрямованість та характер вчинкового діяння особистості.

В соціально-психологічній психотерапії часто застосовується прийом "Вчинок (або діяння) за заданим алгоритмом". Групі пропонується здійснити у змодельованій, ігровій ситуації вчинок (або окрему дію) за заданим алгоритмом. Цей алгоритм подає чітку послідовність і змістовий контур кожної окремої дії та циклу в цілому. Спостерігаючи виконання завдання, не важко помітити, що однакових образів вчинків (чи образів дій), створених, відтворених учасниками групи навіть за заданим алгоритмом, ідентифікувати майже неможливо. Адже кожний учасник застосовує свої, характерні саме для нього способи та засоби відтворення кожної з дій, робить це з певною мірою досвідченості, натхнення, майстерності тощо. Так, якщо попросити групу людей змалювати якийсь предмет, то не вийде жодного малюнка, який був би повторенням іншого.

В межах певного алгоритму можна спостерігати діалетику цілей, засобів та результатів кожної окремої дії цього алгоритму. Ціль окремої дії може прямо не відповідати вчинку в цілому, однак у сукупності з іншими — безпосередньо зумовлювати його. Так, продукт, результат окремої дії' може демонструвати, на перший погляд, зворотну за змістом спрямованість особистості щодо характеру вчинку в цілому, проте може виступати необхідним діалектичним елементом у динаміці морального змісту даного вчинку. Кожна окрема дія здійснюється за допомогою певних засобів, які можуть мати просту чи складну операціональну структуру, можуть бути тотожними або мати певні відмінності щодо основного змісту вчинкової ситуації тощо. Окремі засоби вчинкового діяння поєднуються особистістю у цілісний спосіб чи стиль здійснення вчинку, можуть закріплюватися в її індивідуальному досвіді, поступово вдосконалюватися. В методичному плані психологічне дослідження дійового компоненту розгортання особистістю вчинкової активності є необхідним і кваліфікується як найбільш доступний безпосередньому спогляданню з боку дослідника серед інших компонентів вчинку.

Особливо важливим є поступальний аналіз результату, продукту вчинку, що має, як вже зазначалося, суб'єктивну і об'єктивну сторони. Вивчення цієї внутрішньої діалектики вчинкової активності конкретної особистості є важливим і перспективним, оскільки дає змогу аналізувати та прогнозувати власне продуктивність особистості в житті та творчості. Сутнісними ознаками при цьому визнаються: цілісність та завершеність учинкової структури окремого вчинку; наявність усвідомлених спрямувань особистості щодо завершених і цілісних дій у світі; намагання постійно бути продуктивною, тобто у кожній дії, кожному вчинкові досягати певної мети, сутнісно завершувати їх. Реально-практичні відмінності виявів цих ознак у сукупності складають певний спосіб учинкового діяння особистості у світі.

Післядія та усвідомлення вчинку.

Вчинкова дія, вчинок у цілому синтезують в собі змістовні та процесуальні ознаки діяння особистості у світі, ознаки пізнавальних та перетворючих впливів, які особистість спрямовує на явища зовнішнього світу або до сутності власного "Я". Тому результат, продукт окремого вчинку поряд із безпосереднім значенням "зараз звершеної дії" має наслідки, що екстраполюються в інші сфери існування особистості (просторовий аспект), на явища минулого чи майбутнього у житті особистості (часовий аспект), на масштаб життя особистості, що визначається змістовим і ціннісним рівнем здійснення нею творчих актів життєдіяння (динамічний аспект) тощо. Отже, явище, що має бага-томірну й багатозмістову природу, здатне породжувати наслідки відповідного характеру. Результати вчинкового діяння особистості вбирають в себе всі сутнісні ознаки її життєдіяння та розгортають їхній зміст у довершеній, певною мірою реконструйованій формі. Кожний здійснений вчинок для особистості — акт ствердження власного "Я" і водночас акт розвитку власного "Я", акт набування нових особистісних якостей, нового досвіду. Післядійовий ефект здійсненого вчинку актуалізується особистістю через усвідомлення нею наслідків вчинкового діяння, а також через узагальнення свідчень, відгуків, оцінок вчинку з боку інших людей, що також були учасниками даної вчинкової дії або могли безпосередньо чи опосередковано споглядати її. Як і структура вчинку в цілому, післядійовий ефект має розглядатися з позицій його феноменологічного та реально-практичного змісту. Отже, особистість має володіти здатністю в процесі усвідомлення наслідків власного вчинкового діяння актуалізувати (сама або за допомогою інших) не тільки реально-практичний, виявлений у дійсності результат вчинкової активності, а й відтворювати "прихований", феноменологічний результат свого вчинку. В реальності індивідуального життя ці змістові компоненти продукту вчинкового діяння особистості не відокремлені один від одного — вони існують і виявляються лише в сукупності своїх ознак. Тому особистість має володіти досвідом диференціації та інтеграції суб'єктивного та об'єктивного змісту продукту, результату, наслідку власного вчинкового діяння.

Об'єктивно продукт учинкової активності може поставати в будь-якій формі реально-практичного виявлення ЇЇ індивідуальної сутності. Це може бути певна соціально значуща дія, створена та стверджена цінність, професійний продукт, предметне перетворення довколишнього середовища тощо. Сутнісною є наявність морального змісту створеного продукту, а також моральності кожного з елементів діяння особистості, в процесі якого був створений цей продукт. Увесь процес діяння характеризується при цьому як акт чи цикл моральної творчості особистості, тому незалежно від набутої форми продукт вчинку має моральний зміст.

Суб'єктивно продукт вчинкової активності постає у сукупності результатів її пізнавальних та перетворюючих дій щодо зовнішнього світу та світу власного "Я" в процесі здійснення вчинку. Моральний зміст вчинку, як він суб'єктивно усвідомлюється особистістю, розгортається нею через актуалізацію певного суб'єктивного смислу, ідеалу, цінності, ідеї тощо. Іноді об'єктивний і суб'єктивний вияв морального змісту вчинку може діставати нетотожні або навіть протилежні тлумачення з боку самої особистості та інших людей. У психологічному дослідженні вчинку важливо враховувати цей факт, а також за можливістю забезпечувати найбільш повний збір відповідної інформації та емпіричних даних об'єктивного і суб'єктивного характеру, аби на змістовому їх перетині віднайти істинне відображення сутності досліджуваного явища — вчинку в цілому та окремих його елементів.

Усвідомлення особистістю морального змісту здійсненого вчинку, а також інших змістових складових результату, продукту даного вчинку відбувається у послідовному (чи поєднаному) зіставленні та оцінюванні: власних намагань, очікувань і міри втілення їх у дійсність; первинного усвідомлення особистістю мети здійснюваного вчинкового діяння та реально досягнутого; уявлюваного смислу і отриманої оцінки досягнутих результатів тощо. Позитивний чи негативний ефект вчинкового діяння (тут також досить часто не збігаються об'єктивні й суб'єктивні, соціальні та індивідуальні судження) тлумачиться особистістю у сукупності його просторових, часових та динамічних ознак, розглядається нею як окрема ланка, фрагмент життєдіяння, що включається у цілісний процес життєвої вчинкової творчості, а отже, має враховуватись як новий досвід, що надалі може бути трансформованим, удосконаленим і відтвореним уже на іншому, більш високому рівні.

Психологічне дослідження індивідуально-психологічних ознак післядійового компонента вчинку має виходити з послідовного — багатомірного та багаторівневого — тлумачення вчинкової активності особистості як поєднання ідеальних і реальних, об'єктивних і суб'єктивних, усвідомлюваних і несвідомих, репродуктивних і конструктивних тощо засобів формування, розвитку та розгортання її індивідуальної природи. Отже, реальна особистість, конкретний суб'єкт учинку з індивідуальними особливостями його життєдіяння як біологічного індивіда, суспільної особистості, культурно-історичної індивідуальності має визначати вихідний пункт дослідницьких дій психолога.

Дослідження характерологічних рис учинку.

Вчинок як самостійне та специфічне явище індивідуального буття людини має ряд характерологічних рис, що мають враховуватися дослідником і навіть спеціально вивчатися. Це дає змогу повніше розкрити картину вчинкового діяння особистості. Характерологічні риси вчинку відображають передусім якісний динамічний аспект розгортання вчинкової активності особистості протягом заданого відтинку часу. Останній визначається початком та завершеням окремого вчинку як цілісного акту життєдіяння особистості. Вчинковий акт характеризується: 1) визначеним моральним змістом діяння особистості; 2) логікою розгортання змістових та процесуальних ознак морального творення особистості; 3) наявністю вихідного, початкового моменту та моменту реального завершення творчого діяння особистості; 4) логікою свідомого спрямування особистістю змістової та процесуальної динаміки вчинкового діяння; 5) визначеним особистісним смислом вчинкового діяння як завершеного акту моральної творчості.

Відповідно можна виділити ряд характерологічних рис учинку, які є властивими будь-якому актові вчинкового діяння взагалі, проте їх дослідження дає змогу більш точно кваліфікувати індивідуальні особливості вчинкового діяння конкретної особистості. Дослідник може вибудовувати різноманітні критеріальні моделі аналізу і тлумачення характерологічних рис вчинку; наведемо приклад однієї з можливих, побудованої за принципом прогресивної дихотомії.

Отже, характерологічні риси вчинку визначаються, по-перше, залежністю між рівнем індивідуальної концептуалізаціїморального змісту вчинку та рівнем осутненої дійсності даного морального змісту по завершенню вчинкового акту: іноді зміст вчинку перевершує або просто не збігається з тим змістом, який убачає в ньому особистість (суб'єкт даного вчинку), а отже, процес розгортання вчинку набуватиме певної автономності щодо усвідомлюваних та спрямованих дій особистості в просторі та часі даного вчинку; визначення міри цієї автономності є важливим методичним моментом психологічного дослідження вчинку.

По-друге, характер учинкового діяння особистості визначається відповідністю між ідеальним образом вчинку (його типу, структури, індивідуального смислу тощо) та втіленою реальною моделлю вчинкового діяння: в логіці розгортання змістових та процесуальних ознак вчинку, таким чином, можна передбачити наявність кризових моментів, якісних стрибків у послідовності розвитку окремих елементів вчинку, простежити можливість впливів випадкових факторів тощо.

По-третє, сутнісною умовою виявлення характерологічних рис вчинку є можлива розбіжність між об'єктивною вимогою завершеності циклу вчинкових дій та рівнем визначеності, оформленості формальних ознак здійсненої послідовності вчинкових дій: так, іноді можна спостерігати деяку "розмитість" формальних ознак учинку, недостатню виявленість послідовності здійснюваних дій, іноді досить важко встановити часові рамки вчинку (моменти початку і завершення) тощо.

Характерологічні риси вчинку також визначаються співвідношенням "рівня ризику" моральних перетворюючих впливів у межах певного вчинку й "рівня досягнень", утілених у його продукті: так, за допомогою відповідних шкал можна визначати психологічну ціну вчинку, психологічну енергоємність учинку, прогнозувати закономірний чи спонтанний характер розгортання вчинку тощо.

Також сутнісним для визначення характерологічних ознак вчинку є співвідношення між об'єктивною спрямованістю на конструювання морального продукту і рівнем відтворених у реальному вчинку ознак творчого оцту моральних цінностей: отже, кожний окремий вчинок може мати ознаки конструктивного чи репродуктивного діяння, стверджуючого чи перетворюючого морального впливу на явища світу, здійсненого за взірцем або індивідуально створеного суб'єктом учинку тощо.

В кожному психологічному дослідженні необхідно враховуються характерологічні ознаки вчинку, проте при цьому застосовуються відповідні предмету і завданням дослідження моделі критеріального аналізу.

Тлумачення дослідних (експериментальних) даних.

Аналіз та тлумачення отриманих дослідних даних — чи не найважливіший етап будь-якого дослідження. Цей етап виявляє власне продуктивність здійснених на попередніх етапах дослідження пізнавально-перетворюючих дій дослідника щодо предмета пізнання. Якщо предмет пізнання має складну, синтезовану природу, такими ж мають бути і засоби аналізу та тлумачення його дійсних проявів, характерологічних ознак тощо. Лише за наявності відповідних аналітичних можливостей (можливостей реконструювати синтезовану, багатомір-ну та багаторівневу природу досліджуваного явища) методу, засобу, прийому кожна процедура аналізу зможе виявитися продуктивною.

Якщо в процесі теоретичного дослідження і побудови теоретичної та методичної моделі предмета пізнання сутність досліджуваного явища розгортається в послідовності від визначення психологічної сутності до визначення емпіричних критеріїв та побудови відповідної критеріальної моделі, то результатом емпіричного дослідження буде накопичення необхідних дослідних даних для здійснення "зворотної реконструкції" психологічного змісту предмета пізнання. Так, аналіз і тлумачення дослідних даних у психологічному дослідженні вчинку відбуватиметься в послідовності: емпіричний критерій — психологічна ознака — психологічна характеристика — психологічна властивість — психологічна сутність досліджуваного елемента вчинкової структури чи вчинку в цілому.

В процесі аналізу і тлумачення емпіричних ознак учинку досить часто застосовують методи, спрямовані на відтворення змістових ознак (на противагу формальним чи кількісним) його сутнісних виявів. До числа цих методів належать: контент-аналіз (при цьому простір аналітичних дій дослідника визначається "текстом", що відображає чи змальовує вчинок або окремі його складові); герме-невтичний аналіз (цей метод також застосовується відносно "текстових моделей" учинкового змісту): феноменологічна рефлексія , яка спрямована на аналіз власне феноменологічних виявів учинку, проте дає змогу синтезувати багатозмістовість феноменів, що розглядаються; онтологічне моделювання (на противагу методові теоретизації дає змогу послідовно реконструювати сутність вчинку з урахуванням динамічних та процесуальних ознак його розгортання); типологіза-ція, яка синтезує в типології сутнісних ознак вчинку моделі послідовного згортання і розгортання його змісту, а отже, — на етапі аналітичних дій стає у пригоді як метод швидкого і ефективного узагальнюючого аналізу вчинкових ознак. Перелік методів можна продовжувати, при цьому змістовий аналіз може доповнюватися засобами кількісного аналізу, якщо це зумовлене завданнями дослідження.

Поряд із методами аналізу в психологічному дослідженні вчинку застосовуються методи тлумачення, які добираються дослідником у відповідності до того, на якій методологічній основі вибудовується дослідження та які методи теоретизації на перших етапах дослідження виступають як основні. Так, в онтологічно орієнтованій традиції дослідження вчинку можливе застосування таких методів тлумачення: онтологічне коло, герменевтичне коло, трансцендування сутності предмета тощо. Феноменологічній традиції відповідають такі методи тлумачення: реконструкція логіки спонтанності, рекострукція логіки смислу, реконструкція послідовності саморозкриття феномена тощо. Ефективними засобами тлумачення можуть виступати певні типологічні моделі явищ, споріднені за природою та суттю вчинковій активності особистості в світі. Тут, зокрема, можуть застосовуватися "типологія активності осбистості" К, О. Абульхвнової-Славської або представлена в наступному розділі типологічна модель феноменологічних виявів вчинку. Як правило, дослідник обирає декілька методів та засобів аналізу і тлумачення дослідних даних, щоб забезпечити більш цілісне та завершене узагальнення отриманих результатів.

На відміну від методів аналізу методи та засоби тлумачення дають змогу не лише відновити прямі формально-логічні зв'язки між емпірично виявленими ознаками вчинку, а й простежити глибинні тенденції їхніх взаємовпливів, взаємозумовлювань і т. д. Методи тлумачення спрямовані на оперування прихованими зв'язками між ознаками явищ та на послідовне виявлення цих зв'язків у відтворених пояснювальних моделях вчинку.

В конкретному психологічному дослідженні вчинку необхідно добирати такі моделі аналізу і тлумачення дослідних даних, аби забезпечувати: 1) цілісну та завершену реконструкцію змісту і структурної послідовності вчинку; 2) висвітлення в достатній та необхідній єдності характеристик реально-практичної та феноменологічної структур вчинку; 3) єдність аналітичних дій щодо онтологічної, онтогенетичної, культурно-історичної, трансцендентної і т. д. природи вчинку в цілому.

Методичні принципи організації психологічного дослідження вчинку.

У побудові психологічного дослідження вчинку дослідник необхідно має дотримуватись загальних принципів побудови психологічного дослідження як такого (див. розділ 2). Це принципи: 1) об'єктивності психологічного дослідження; 2) багатомірного та багаторівневого дослідження предмета; 3) розвитку; 4) творчої самодіяльності; 5) організації формуючих та розвиваючих психологічних впливів.

Поряд із цим необхідно дотримуватися спеціальних методичних принципів дослідження вчинку, які відображають специфіку природи даного явища, а також обумовлюють можливість організації цілісного, завершеного та ефективного психологічного дослідження вчинку.

По-перше, вихідним принципом психологічного пізнання вчинку є принцип динамічної організації дослідження, за яким кожна окрема процедура і дослідницький цикл у цілому мають відтворювати дина-. міку послідовного розгортання структури вчинку. Це дає змогу врахувати і адекватно відтворити пролонгованість та поступальність виявлення змістових та формальних ознак вчинку в реальності індивідуального життя конкретної особистості.

Наступним методичним принципом психологічного дослідження вчинку є принцип єдності змістової та процедурної реконструкції вчинку. Він указує на необхідність урахування таких особливостей сутнісної природи вчинку, як взаємовплив, взаємодія та взаємозу-мовлювання змістових та характерологічних рис учинкової стуктури. Отже, процедура емпіричного дослідження, а також методи аналізу та тлумачення емпіричних ознак учинку мають відтворювати сутнісні взаємопереходи між змістовими та процесуальними характеристиками вчинкового діяння особистості.

Психологічне дослідження вчинку має вибудовуватися також з урахуванням принципу єдності феноменологічної та реально-практичної структур учинку. Йдеться не лише про процесуальну організацію виявлення та послідовного аналізу характеристик кожної з указаних структур учинку, а й про міжрівневий аналіз сутнісних ознак вчинку. Це дає змогу не лише повніше виявити особливості індивідуального стилю вчинкового діяння особистості, а й розкрити закономірності того чи іншого типу вчинювання у сукупності його індивідуально-психологічних, суспільно-історичних, культурно-творчих тощо ознак.

У поєднанні із загальними приципами організації психологічного дослідження спеціальні принципи дослідження психологічного змісту вчинку вказують шляхи побудови ефективного та адекватного циклу пізнавально-перетворюючих дій психолога щодо сутнісних особливостей, характерологічних ознак і структури в цілому вчинкового діяння особистості.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Абульханова-Славская KA. Диалектика человеческой жизни. М., 1977. Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. М., 1991.

Бахтин М.М. К философии поступка // Философия и социология науки и техники: Ежегодник. М., 1986.

Ильенков Э.В. Что же такое личность? // С чего начинается личность. М., 1979.

Психология развивающейся личности. М., 1987.

Принцип системности в психологических исследованиях. М., 1990.

Роменець В.А. Психологія творчості. К., 1971.

Роменець В.А. Історія психології епохи Просвітництва. К., 1993.

Рубинштейн СЛ . Бытие и сознание. М., 1957.

Рубинштейн СЛ. Человек и мир // Проблемы общей психологии. М., 1976. Станкевич Л.Л Проблемы целостности личности: гносеологический аспект. М.,

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Чому можна стверджувати, що психічне має вчинкову природу? Спробуйте дати культурологічне, філософське та власне психологічне обгрунтування.

2. В чому полягають принципові основи психологічного дослідження вчинку?

3. Якими є сутнісні відмінності філософського та культурологічного дослідження

вчинку? Проілюструйте власні твердження.

4. Розкрийте зміст інтроспективного принципу у психологічному дослідженні

вчинку.

5. Схарактеризуйте принцип вчинкової кореляції об'єкти иного і суб'єктивного.

Спробуйте проілюструвати його зміст прикладами існування та розвитку психологічних і культурологічних ЯВИЩ.

6. Які відмінності мають місце у тлумаченні включення у ситуацію як принципу

психологічного дослідження вчинку і як самостійного методичного засобу?

7. Розкрийте та проаналізуйте структурні особливості методів дослідження

вчинку.

8. Як можуть застосовуватися спостереження і експеримент у психологічному

дослідженні вчинку?

9. Метод аналізу продуктів діяльності у дослідженні вчинку: поясніть та

проілюструйте особливості його застосування.

10. Як застосовуються тести в психологічному дослідженні вчинку? Спробуйте навести приклади окремих із них.

11. Чи може бути ефективним та продуктивним застосування методу моделювання в дослідженні вчинку? Чому?

12. Чим зумовлена необхідність ствердження у психологічному дослідженні принципу єдності предмета й методу?

13. Розкрийте методичні особливості дослідження вчинку в психології. Чим зумовлені ці особливості?

14. Порівняйте змістовні та процедурні особливості методичної організації психологічного дослідження вчинку.

15. В чому полягає суть феноменологічної та реально-практичної структур вчинку?

16. Якими є особливості побудови методичної моделі психологічного дослідження вчинку?

17. Як відбуваються ідентифікація та кваліфікація компонентів вчинку?

18. Розкрийте зміст феноменологічного, онтогенетичного та індивідуально-психологічного аспектів реконструкції здійсненого вчинку?

19. Які психологічні механізми актуалізуються методичним прийомом рекострую-вання здійсненого вчинку з боку суб'єкта вчинку?

20. Назвіть змістові та методичні ознаки конфліктної ситуації в дослідженні вчинку.

21. Проаналізуйте суб'єктивний та об'єктивний зміст критичної ситуації у вчинковому діянні особистості.

22. Розкрийте внутрішню динаміку кола вчинкових дій особистості в процесі здійснення певного вчинку.

23. Як може вибудовуватися дослідження характерологічних рис вчинку?

24. Чим зумовлюється рівень тлумачення дослідних (експериментальних) даних у психологічному дослідженні вчинку?

25. Назвіть загальні та спеціальні методичні принципи організації психологічного дослідження вчинку.

ТВОРЧІ ВПРАВИ

Вправа 1.

Маючи уявлення про психологічні ознаки вчинку, спробуйте пригадати свій перший у житті вчинок. Опишіть його: що виступило предметом вчинку; в яких умовах він відбувався;

хто ще був задіяний у ньому; які наслідки він мав;

sod оцінки з боку інших людей Ви отримали щодо звершеного вчинку. Сконцентруйте свою увагу на тій ситуації, пригадайте її у найдрібніших деталях, спробуйте зайняти позицію спостерігача щодо себе самого в тій ситуації. Пригадайте: як виглядали Ви тоді; як поводили себе; якими були Ваші рухи; якими були Ваші дії;

яке враження складалося про Вас в оточуючих;

Ви були тоді позитивним чи негативним героєм з точки зору оточення? Ви вдало діяли в тій ситуації?

Тепер сконцентруйте свою увагу на власних почуттях та переживаннях у тій ситуації. Поступово пригадуючи, опишіть: як Ви почували себе;

у Вашому відчутті ситуації домінували позитивні чи негативні моменти? Ви усвідомлювали свої намагання у тій ситуації? якими вони були? Ви передчували успіх чи неуспіх власного діяння у тій ситуації? як на Вас впливали оцінки оточення у процесі діяння? наскільки свідомо Ви діяли тоді, звіряючи кожну окрему дію, кожний крок із власним баченням чи відомим Вам взірцем? чи переживали Ви почуття вдоволеності (чи невдоволеності) щодо здійсненого вчинку?

Проаналізуйте описані враження; що тепер Ви можете сказати про місце, роль здійсненого тоді вчинку у Вашому теперішньому житті?

Вправа 2.

Пригадайте та опишіть один або декілька найбільш яскравих у Вашому житті вчинків, які мали велике значення для Вашого подальшого життя. Спробуйте проаналізувати їх щодо:

онтогенетичного визначення змісту вчинкового діяння (див. розділ 10); тобто йтиметься про вчинок самоствердження, вчинок самовивільнення тощо;

феноменологічної структури вчинку (одиниці аналізу оберіть самостійно); реально-практичної структури вчинку (проаналізуйте кожний із змістових компонентів вчинкової структури). При виконанні даного завдання Вам вдалося диференціювати пізнавальні позиції дослідника і суб'єкта вчинку? Які виникали труднощі? З чим вони були пов'язані?

Вправа 3.

Пригадайте та опишіть декілька вчинків, ситуацій вчинкового діяння чи форм вчинкової активності людини, що відомі Вам із певних історичних, літературних, художніх та інших джерел. Назвіть та проаналізуйте засоби відтворення змістових ознак вчинку, які застосовувались у кожному з названих вами джерел. Віднайдіть подібність та відмінність зображувальних можливостей кожного з цих засобів, розкрийте їхню специфіку.

В чому полягає специфіка засобів психологічної науки (і науки взагалі) у відтворенні сутності досліджуваних явищ, зокрема вчинку? Проілюструйте свою відповідь окремими прикладами, застосуванням емпіричних та аналітичних психологічних прийомів тощо.

Розділ 12. ФЕНОМЕНОЛОГІЯ ВЧИНКУ

ВЧИНОК У ФЕНОМЕНОЛОГІЧНІЙ ТРАДИЦІЇ

Людина — це та, що обирає себе.

Вчинок як феномен людського буття може розглядатися психологією у річищі різноманітних пізнавальних систем, філософських течій, наукових традицій і теоретико-методологічних напрямів, а отже, з різних гносеологічних позицій і на різних онтологічних "глибинах", що приховують в собі його сутнісну природу.

Ближче до "поверхні" вчинок феноменологічно тотожний тому, що називається об'єктивною поведінкою, зовнішнім проявом, реакцією на подразник і т. д. Такого роду "вчинок" знаходить свого дослідника та інтерпретатора в "таборі" ортодоксального біхевіоризму, рефлексології, реактології тощо. Адже для останніх достатньо встановити кореляцію між "стимулом" і "реакцією", щоб гонорово втішитися фактом об'єктивного пізнання людського в людині.

Психологія, що визнає внутрішню детермінацію вчинкової активності, самопричинність у виникненні психічних, душевних і духовних феноменів, "спонтанний" характер психічного життя і розвитку психіки як саморуху, спростовуючи звинувачення в "суб'єктивізмі", "небезсторонності", "упередженості", наважується залишити "поверхню" і якнайглибше занурюватись у глибини людського єства — аж до першоджерел і витоків буттєвості. Для такої психології феномен учинку набуває значення способу існування людини, способу самовиявлення і ствердження в найсуттєвішому.

"Завдяки чому людина взагалі бачить те численне, що вона бачить?", — запитує себе М.Гайдеггер. Що ж є в конкретній, "емпіричній" людині, в її власній природі такого, завдяки чому вона стає здатною вчиняти, не може не виявляти себе у вчинковій творчості? Звідки, з яких джерел виникає і живиться те, що ми називаємо сенсом життя? Чи сама людина несе в собі реальну можливість учинку, чи вона лише виконавець чужої волі, просто засіб у грі зовнішніх і чужих для неї сил, експериментальний майданчик для інопланетян чи форма інобуття трансцендентального?

Психологія, яка включає у свій предмет проблему джерел і рушійних сил розвитку людської психіки й особистості, душевного й духовного в людині, проблему способу й сенсу її існування у світі, її буття, має самовизначитися стосовно внутрішньої природи вчинковості, правильно зорієнтуватися у своєму русі до істини між Сціллою ідеалізму і Харібдою матеріалізму, між суб'єктивним і об'єктивним, раціональним та ірраціональним, між пояснювальним і описово-констатуючим, між наукою і фантастикою тощо.

Які ж "небезпеки" й труднощі чекають на того, хто наважиться зануритись в онтологічні глибини вчинковості?

Так, з одного боку, допитливий розум не може не зачарувати досконала й закінчена діалектика пізнання Абсолютною ідеєю через людське існування себе самої. З іншого — можна зрозуміти й тих, кого приваблює можливість, твердо стоячи ногами (а не головою) на землі, відшукати сутність людини в сукупності всіх суспільних відносин.

Проте і першу (Гегеля), і другу (Маркса) філософські системи, які вважаються кардинально протилежними, поєднує ставлення до людини як до істоти, що іззовні отримує свою сутність, для якої бути вільною означає визнати необхідність існуючого становища, прийняти детермінованість своєї конкретно-історичної долі як закон, що оскарженню не підлягає.

Вчинок як акт творчого душевно-духовного волевиявлення самої людини за таких умов не є можливим. Вступаючи в дискусію з Гегелем, С.К'єркегор уперше гостро й чітко ставить проблему фундаментального вибору людиною самої себе, свого власного життєвого шляху і шляху свого розвитку як особистості, своєї моральної самосвідомості. Він вважав, що тільки право вибору надає людині можливість зробити своє життя справді прекрасним, врятувати себе і свою душу, знайти мир і спокій.

1 справді, тільки той, хто має право на вибір, може вважатися суб'єктом учинку, його автором, а не лише виконавцем. А для цього феномен учинку повинен мати своє "сутнісне представництво" в самій конкретній людині, в способі її буття.

Якщо ж людська сутність не притаманна людині первісно, а "присвоюється" нею як зовнішня і за певних умов, то вчинком слід вважати саме акт деіндивідуалізованого підпорядкування людиною своєї життєвої активності встановленим нормам і цілям суспільного буття. Чим вищим стає рівень особистісного самозречення, самопожертви, тим вищим є гатунок учинковості.

Тут реальним суб'єктом учинку виступає суспільство з його незалежною від людини і невідомо ким чи як установленою історичною логікою спонтанного саморозгортання у просторі і часі. На прапорах такого суспільства може майоріти гасло: "Все для людини, все заради людини!". Проте мова йде тут про людину взагалі, абстрактну людину, що тотожна суспільству. Про конкретну людину з її вчинковим гонором тут не йдеться, бо вона по суті є лише засобом суспільного розвитку. Відповідно найціннішими засобами для розвитку людини як суспільної істоти визнаються такі вчинки, як вчинок самороз-чинення у загальнолюдському, національному, державному або самозречення від національного, самобутнього заради "нової людської спільності", вчинок самопожертви заради інтересів суспільства і т. ін.

Ідею вчинку-самопожертви як вищої цінності й кінцевої мети, до якої начебто прямує людство у своєму історичному поступі, яскраво зобразив відомий радянський філософ Е.В.Ільенков у своїй "Космології духу", намагаючись, як він пише, "встановити в загальних рисах об'єктивну роль мислячої матерії в системі світової взаємодії". Ось як він бачить цю роль: "Реально ця роль уявляється так: людство (або інша сукупність мислячих істот) в якійсь, дуже високій, точці свого розвитку — в точці, що досягається тоді, коли матерія більш чи менш широких космічних просторів, усередині яких людство живе, вистигає і стає близькою до стану, що називається "тепловою смертю", — в цій фатальній для матерії точці — якимсь чином (невідомим, зрозуміло, нам, які живуть на зорі історії людської могутності) свідомо сприяє тому, щоб почався зворотний — порівняно з розсіюванням руху — процес — процес перетворення вмираючих, замерзаючих світів у вогненно-розпечений ураган туманності, що народжується.

Мислячий дух при цьому жертвує самим собою, в цьому процесі він не може зберегтися. Але його самопожертва здійснюється в ім'я обов'язку перед матір'ю-природою. Людина, мислячий дух, повертає природі старий борг. Колись, за часів своєї молодості, природа породила мислячий дух. Тепер, навпаки, мислячий дух ціною свого власного існування повертає матері-природі, що помирає "тепловою смертю", нову вогненну юність — стан, у якому вона здатна знову розпочати грандіозні цикли свого розвитку, які колись знову, в іншій точці часу й простору, приведуть знову до народження з її вистигаючих надр нового мислячого мозку, нового мислячого духу".

Представлена навіть у фрагменті ідея вчинку-самопожертви, справді, вражає своєю грандіозністю і космологічною масштабністю. Проте вже сам автор застерігає читача від надто довірливого ставлення до свого твору, репрезентуючи його як "філософсько-поетичну фантасмагорію, що спирається на принципи діалектичного матеріалізму".

Що ж найбільше бентежить науковий розум при зустрічі з цією "фантасмагорією"? Перше і найсуттєвіше — це неадекватність використання поняття самопожертви щодо ситуації, в якій "самість" унеможливлена. Точніше говорити в даному випадку про людство як жертву космічного кругообігу, яка позбавлена можливості вільного вибору (хіба що між замерзанням і згорянням), а отже, можливості вільно творчо вчиняти. В Ільєнкова "мислячій матерії" й людству разом із нею наперед визначено одвічно поставати з вогню і згоряти у вогні. Навіть матеріалістична діалектика, про яку згадує автор, з ЇЇ "спіраллю розвитку" відступає перед фатальною картиною замкненого кола.

Проте і тут діє діалектичний закон "заперечення заперечення": вчинок самотворення може "заперечуватись" лише вчинком самознищення, і навпаки. Однак залишається відкритим питання про розвиток, і знову виникають не нові теми: про обмеженість діалектичного підходу до пізнання дійсності і щось подібне до "спогадів про майбутнє".

Якщо поміркувати, то все те, про що йшлося, звичайно, має певний сенс. Людина як суспільна істота повинна бути внутрішньо "запрограмована" на збереження свого космічного Храму і людського Дому. Можна погодитися, що існує такий онтологічний прошарок людського буття, в якому закладається і розвивається природна готовність людини до вчинку самопожертви заради інших, заради світу, в якому вона живе.

Так, приписуючи людині природний потяг до експансії, привласнення, підкорення, колонізації буття, можна дійти до теорії антропоцентризму. Інша пояснювальна модель може будуватися за принципом еквівалентного взаємообміну ("ти — мені, я — тобі"), який відтворює онтологічну взаємозалежність і взаємозумовленість сущого. Особливо це стосується людини, "закинутої" всередину буття.

Інша річ, якщо такого роду залежність людини від світу, необхідність "сплачувати борги" за своє існування, мотивація обов'язку перед іншими починають переважати в сукупності життєвих спонук. Ось яку рефлексію сучасного становища людини в суспільстві пропонує відомий нідерландський мислитель Й.Гейзінга: "Великі боги епохи: механізація і організація — принесли життя і смерть. Вони зробили весь світ керованим, усюди проклали міжлюдські комунікації, всюди створили можливості співробітництва, концентрації сил, взаєморозуміння. Але разом із дарованими ними інструментами й знаряддями вони принесли кайдани, задубілість, заціпенілість духу. Вони переорієнтували людину з індивідуалізму на колективізм, і люди цілковито прийняли це, проте через брак розсудливості поки досягли лише одного — реалізували все те погане, що містить у собі всякий колективізм: заперечення глибоко особистого в людині, рабство духу, — до того як помітили або зрозуміли те, що в ньому є хорошого".

Проте що ж пропонує нам нідерландський мислитель? Виявляється, також самопожертву. "Нова аскеза має бути самопожертвою. Самопожертвою в ім'я того, що може мислйтися як вища цінність. Цією вищою цінністю однаково не можуть бути ні держава, ні народ, ні клас, але і ні власне існування. Блаженними будуть люди, для яких цей принцип може мати тільки ім'я того, хто сказав: "Я шлях, я істина, і я життя". Тут ми маємо ще один варіант учинку самозречення, самовідчуження.

Можливо, катарсис, очищення духу, співчуття і переживання страху перед трагедією бездуховності тільки Й можуть піднести людину до розуміння більш глибоких витоків сущого, а отже, й до розуміння Шляху, Істини, Життя? Чи буде той Шлях новою, досконалішою формою виконання Обов'язку, сплачування Боргу і вияву покірності Фатуму, як доводить Й.Гейзінга, сьогодні напевно говорити важко. Важливо лише у футурологічних вправах не знецінювати людину в її суб'єктних можливостях, у здатності до вчинку самотворення, а не тільки вчинку самознищення і самознущання над своєю справжньою природою.

Не випадково ще Кант наголошував на тому, що тільки через учинки, через життєву поведінку високоморального суб'єкта у світі укорінюється вищий лад людського розуму. І не випадково Е.Фромм, здійснивши соціопсихологічний аналіз сучасного західного суспільства, звертається до нього книгою "Людина для себе", застерігаючи проти перетворення людиною себе в засіб існування, проти самовідчуження, знецінення своєї ролі суб'єкта власної життєдіяльності. Людина не вибирає епоху, писав Ж.-П.Сартр, але вибирає себе в ній.

Людина у феноменологічній традиції самопізнання і самотворення.

Розглянуті вище типові моделі пояснення світу людини і місця людини у світі не вичерпують собою досягнень світової філософсько-психологічної думки і, як можна було переконатися, не дають змоги побудувати таку модель учинкової активності, яка б передусім відповідала онтологічним критеріям самопізнання та самотворення як способів специфічно людського буття.

Тому логічно звернутися саме до тих джерел філософської та психологічної думки, основу яких становить онтологічний підхід до феномена людської суб'єктності й суб'єктивності. Феноменологічна традиція сьогодні вважається однією з найпродуктивніших у цьому розумінні у світі і має суттєвий доробок у з'ясуванні внутрішньої природи людської свідомості.

Зрозуміло, що розпочати знайомство з системою феноменології найдоцільніше із з'ясування того, як її засновники й послідовники трактують поняття феномена. Слово "феномен" має грецьке походження і означає явище або предмет, як він сприймається в чуттєвому пізнанні. Поняття "феномен" співвідноситься з поняттям "сутність" і протиставляється йому.

В історії науки цей термін використовувався по-різному. Так, Арістотель іноді вживав його для позначення "видимого", "ілюзорного", а іноді позначав ним те, що існує згідно із загальною авторитетною думкою. Лейбніц називав "феноменами" факти, що мають місце в досвіді, спеціально виділяючи при цьому "реальні, добре обгрунтовані феномени". У Берклі це дані свідомості, елементи внутрішнього суб'єктивного досвіду як єдино можливого. Згідно з Кантом, "феноменами" можна називати все те, що може бути предметом можливого досвіду, що протистоїть "речі в собі". Гегель дещо пом'якшує категоричність попереднього визначення: сутність виявляється, а явище виражає сутність.

Потреба введення такого поняття, як "феномен", пов'язана з тим, що людина з часом осягнула нетотожність речей тому, що вони собою являють. Ф.Брентано, працями якого закладалася феноменологічна традиція у її сучасному вигляді, розрізняв фізичні (зовнішні) та психічні (внутрішні) феномени. Саме останні, на його думку, є справжніми феноменами.

Брентано вважав, що джерелом психічних феноменів є внутрішнє сприймання, яке співіснує в одному акті свідомості з будь-якою формою психічної діяльності, кожна з яких усвідомлюється ним як така: уявлення — як уявлення, судження —- як судження і т.ін. Внутрішнє сприймання є в той самий час джерелом очевидності: уявлення усвідомлюються в ньому саме як уявлення, яке "ми маємо, судження — саме як таке, яке ми висловлюємо.

М. Гайдеггер розрізняв феномени в їхньому емпіричному і трансцендентальному розумінні як такі, що означають "видимість" сущого, але в дійсності його не відбивають, і такі, що насправді являють суще, тобто виступають буттям сущого й водночас несуть у собі щось приховане, мінливе.

Вчинок саме й мислиться таким феноменом, який виступає буттям сущого й водночас несе в собі, виявляє те, що є суттєвим у людській природі, в людському бутті, що пов'язане із сенсом існування, із значущим для людини, яке знаходить себе в переживаннях смислу свого буття і небуття. Отже, вчинки, за визначенням — це ті феномени, які виявляють сутність людського як сущого, існуючого в дійсності.

Феноменологія — вчення про феномени, що орієнтує філософію, психологію та інші науки передусім на рефлексію переживань людини, які вирізняються справжньою очевидністю і вірогідністю.

Для Е.Гуссерля як засновника феноменологічного напряму було важливим дійти до самих речей і завдяки цьому бачити і розуміти дане без усіляких передумов. Ця даність характеризується як феномен, як те, що безпосередньо виявляється. Феноменологічний метод і полягає в з'ясуванні того, що дане. Предмет феноменології — сутнісні зв'язки; її метод — це опис сутності.

Вихідним для феноменології є, крім того, визнання можливості опису спонтанно-смислового життя свідомості, можливості, вкоріненої в самій свідомості й людському бутті, або витлумачення фундаментальних структур людського існування. Феноменологія Гуссерля, на думку Л.Бінсвангера, породжена лише одним із тих потрясінь, які переживає психологія на своєму шляху від "об'єктивуючої" до "суб'єктивуючої" науки.

Для екзистенціалізму, що в своїх коріннях органічно переплетений з феноменологією, світ, у який "закинута" людина і якому при першій зустрічі вона каже "так", — це світ панування необхідності, детермінації іззовні, пригнічення неповторно-індивідуального, особистого загальним, заперечення свободи, це світ, в якому знищується оригінальність особистості (М.Бердяев). Тому свобода людини як суб'єкта полягає в тому, щоб стати особистістю і припинити жити у відповідності із зовнішніми принципами, щоб здійснювати транс-ценденцію, виходячи таким чином за межі себе, щоб вибирати себе, бути самим собою й нести відповідальність за свій вибір перед самим собою.

Вибір себе означає фіксацію суб'єктивної активності на розкритті своєї людської сутності, тобто "внутрішню" інтенціональність, своєрідну транс ценден цію вглиб, усередину себе, в напрямі своєї сутності. "Я завжди хотів, — міркував М.Бердяев, — щоб філософія була не про щось, а чимось, знаходженням першореальності самого суб'єкта... Першосвідомість занурена в суб'єкт як першореальність, або точніше, в ній дана тотожність суб'єкта й об'єкта".

За К.Ясперсом, індивід здійснює трансценденцію від себе як емпіричної індивідуальності до себе як самобутньої самості. Г.Марсель тлумачить особистість як начало, що само конституюється. Людина не факт, а завдання, мета. Те, що їй належить створити, не існує незалежно від неї. У повному розумінні існує лише той, хто сам надає собі норми і зв'язує себе ними.

Ж.'Л.Сартр продовжує традицію вивільнення людини від усіляких загальнозначущих норм і ствердження її творчої суб'єктивної здатності довільно конструювати своє власне буття. Сутність людської поведінки полягає в її абсолютній необумовленості, спонтанності, індетермінізмі, й усяка спроба підставити під учинок примушуючу силу обставин чи внутрішніх схильностей є, за Сартром, не більше, ніж витівка. Людина як первісно вільна істота приймає рішення на користь одного з можливих шляхів свого розвитку, бере на себе певні зобов'язання і тим самим надає своєму буттю певних форм. Так людина стає своїм власним "проектом". Звідси — відповідальність людини за свою істоту, і тому з людини можна питати за все, що вона здійснила.

Дух відстоювання суб'єктного начала в людині притаманний і працям X. Ортеги-і-Гассета, який започаткував учення під назвою "раціовіталізм", поєднавши в ньому ідеї "філософії життя", феноменології й екзистенціалізму. Він намагався розробити таку концепцію розуму, в якій би знайшла відображення єдність людини і світу й водночас враховувалися спонтанні начала людського життя. Основна критика його була спрямована на класичний ідеалізм і картезіанський раціоналізм за те, що людська суб'єктність у них виявилась виключеною зі світу, що в цих системах людина виступила суб'єктом, який пізнає, але не живе, внаслідок чого спонтанні прояви її буття залишилися за межами дослідження.

Ортега-і-Гассет розглядає світ лише як "суму наших можливостей", який набуває структурності і перспективності внаслідок творчої активності свідомості, що не тільки пізнає світ, але й живе в ньому, а отже, нерозривна з ним.

Феноменологічна традиція, таким чином, отримує своє специфічне продовження в екзистенціалізмі, що намагається відшукати способи пояснення природи людини як первісно вільної, автономної істоти, здатної "інтенційно", самопричинно, спонтанно вчиняти і тим самим відтворювати свою сутність.

Інтенціональність (від лат. intentio, букв. — прагнення) — центральне поняття в системі феноменології — тлумачиться як внутрішня, іманентна спрямованість свідомості на предмет, первісна смисло-утворююча і смислооформлююча спрямованість свідомості на світ. Така спрямованість і є специфічною властивістю свідомості, що визначає її сутність.

Поняття "інтенція", "інтенціональний" використовувалися ще в грецькій філософії для позначення вищої духовної сили, розуму. В Сенеки це поняття означає спосіб "руху душі". Фома Аквінський вкладав у поняття "інтенціональне" значення знаряддя пізнання, за допомогою якого інтелект з його потенційними можливостями розуміння стає актуально розуміючим. Завдяки інтенції відбувається, так би мовити, "засвоєння" об'єкта свідомістю.

За Брентано, кожний психічний феномен характеризується тим, що середньовічні схоласти називали інтенціональною (а також ідеальною, ментальною) наявністю предмета і що ми, хоч і з деякою двозначністю, називаємо співвіднесеністю з яким-небудь об'єктом (під яким тут не можна розуміти реальність) чи іманентною предметністю. У відповідності з інтенціональною природою психічних феноменів Брентано здійснює їхню класифікацію. Він виділяє як окремі класи: акти уявлення, що становлять основу всіх інших; акти судження, в яких щось визнається чи відкидається; акти любові й ненависті, або інтересів (емоцій).

У Гуссерля "інтенціональність" означає можливість і сам акт надання смислу (значення) предмету при постійній можливості розрізнення предмета і смислу.

Справді, все, що можна включити у визначення людини, особистості, індивідуальності, психіки, свідомості й т. ін., має бути інтегроване уявленням про спрямовану активність — ідеться про функціональний чи генетичний аспект. Активність без вектора — нонсенс або патологія. Інтенціональність як спрямованість на світ, на предмет і на себе, по суті, є цілеспрямованістю в широкому розумінні цього слова, що включає і уявлення про неусвідомлювану, але доцільну активність, і уявлення про свідоме цілепокладання. Цільова активність є найсуттєвішою характеристикою людини як суб'єкта. Тому є сенс доповнити визначення поняття інтенціональності її характеристикою як сутнісної суб'єктної властивості людини, що справді є для неї іманентною, але не в метафізичному розумінні, а як цілком природна, генетична риса.

Феноменологічна настанова у своїй суті націлена не на сприймання відомих і виявлення ще не відомих властивостей, функцій предмета, але на сам процес сприймання як процес формування певного спектра значень, які вбачаються в предметі, його властивостях та функціях. Ця настанова реалізується за допомогою методу феноменологічної редукції, сутність якого полягає в тому, щоб відкрити в кожній індивідуальній свідомості чисту свідомість — очищену від схем, догм, шаблонів мислення, тобто всього того, що їй нав'язується чи пропонується іззовні. Це, крім того, виявлення і описування безпосереднього смислового поєднання свідомості й предмета. Отже, під редукцією розуміється операція переключення уваги з факту на смисл, що є, за Гуссерлем, необхідною умовою "ідеації", тобто інтелектуальної інтуїції.

Близьким, а в чомусь майже тотожним поняттю феноменологічної редукції є поняття "епохё" (від грецького epohe — утримування, самовладання) — утримування від суджень про світ.

Здійснюючи епохё, суб'єкт виключає з поля зору всі нагромаджені історією наукового й ненаукового мислення ідеї, думки, судження, оцінки предмета і прагне з позицій "чистого спостерігача" зробити для себе доступною і очевидною сутність цього предмета. На думку Гуссерля, тому, хто оволодіє епохё відкривається новий спосіб досвіду, мислення й теоретизування.

Таким чином, феноменологічна настанова за допомогою феноменологічної редукції чи епохё прагне відкинути всі нерефлективні твердження про буття, всі натурально-речові настанови, об'єктивно-розумові форми, що набули соціально-ідеологічного статусу. Завдяки епохё свідомість має повернутися до первісного досвіду, що й надає можливість здійснити поворот від об'єкта до суб'єкта, до рефлективного аналізу самодіяльності свідомості, повернутися від об'єктивної реальності до інтенціонального життя свідомості.

Поглиблюючи феноменологічну редукцію та інтенціональний підхід Гуссерля, М.Мерло-Понті робить спробу описати первісний, дорефлективний спосіб зв'язку людини із світом, який реалізується у сприйнятті і є одночасно дійсним самовиразом людської суб'єктивності. Розвиваючи ідею "феноменального тіла", він намагався виділити той прошарок свідомості, який є буттєвим, онтологічним. Це, на його думку, сфера "інтенціонально діючої суб'єктивності", що являє собою сукупність унікальних утворень, чуттєво-смислових ядер, які спонтанно й довільно поширюють власні дії, визначають будь-які можливості — від найпростіших перцептивних і рухових функцій до найвищих почуттів, мови, розуміння, мислення, свободи тощо.

В органічному зв'язку з поняттям інтенціональності, "інтенціо-нального потоку" буття людини у феноменології розглядається поняття "час". Це не об'єктивний час (існування якого не заперечується так само, як і об'єктивного простору), а тимчасовість, темпоральність самої свідомості, і насамперед її первинних модусів — сприймання, пам'яті, фантазії (Гуссерль), людського буття (Гайдеггер), людської реальності (Сартр), суб'єктивності (Мерло-Понті) і т. ін. Як "мережа інтенціональностей" (Мерло-Понті), час є осередком свідомості і людського буття, а також основним засобом його опису.

Час — основа збігу феномена і його опису, посередник між спонтанністю свідомості та рефлексією: сприймання розкриває себе як феномен саме тому, що рефлексія виявляє і відтворює притаманні йому часові фази.

Темпоральність у феноменології, таким чином, — це часова сутність свідомості людини, породжена і спричинена динамікою її власного руху, яка протистоїть зовнішньому, відчуженому часу, що нав'язується людині і поневолює її.

Існування людини протікає між народженням і смертю, тобто кінцем буття-у-світі. Тимчасовість (смертність) присутності людини у світі робить для неї можливою єдність (цілісність) і неповторність цього існування. Цим зумовлена його історичність і "осмисленість" у формі вчинку буття-у-світі, що осягає себе, може себе зрозуміти.

За Гайдеггером, способом існування людського буття є його скін-ченність, тимчасовість. Тому час є основною характеристикою буття. Дійти такого висновку Гайдеггеру допомогло заглиблення в історію і філософію релігії й, зокрема, Послання апостола Павла, одкровення Іоанна, в яких відбите гостре переживання часу як "здійснювання".

Є людина, є її буття і є ставлення людини до свого буття, В цьому і полягає специфіка людського буття. Ніяка істота, окрім людини, не знає про свою скінченність, і тому ніякому сущому, окрім неї, не знана тимчасовість, а отже, не відкрите буття. Завдяки скінченності, тобто спрямованості до смерті, "тут-буття" постійно виходить за свої межі, організовується цією скінченністю, ставлення до якої позначається Гайдеггером як "турбота". Кожний з моментів "турботи" як буття-у-світі є певним модусом часу: "буття-завжди-вже-у-світі" — модус минулого ("фактичність", "закинутість"), "забігання-вперед" — модус майбутнього (проект), а "буття-при" — модус теперішнього ("приреченість", "занепадництво"). Оскільки всі три модуси проникають один в одного і тим самим створюють один цілісний феномен, Гайдеггер називає їх "екстазами" часу. Проте саме зосередженість на майбутньому надає "тут-буттю" дійсного, справжнього існування. Несправжність — переважання моменту теперішнього — виявляє себе в тому, що "світ речей", світ буденності затуляє для людини п конечність, а отже, можливість зазирнути в "ніщо", в "смерть", осягнути своє справжнє буття.

Світ людини — це світ "усередині-буття", що межує з "усе-редині-буттям" іншої людини. Як співвідносяться ЦІ ЖИТТЄВІ світи? Як поєднати розгляд усіх феноменів світу, що є результатом консти-туюючої діяльності мого трансцендентального Ego, з фактом існування в моїй свідомості уявлення про іншого, який принципово є не моїм? Що являє собою внутрішній досвід людини як члена тієї чи іншої культурної спільноти?

У "Картезіанських роздумах" Гуссерль намагається знайти відповідь на ці запитання, звертаючись до поняття "інтерсуб'єктивність". Поняття "інтерсуб'єктивність" означає не відношення між суб'єктами, а характеристику свідомості, змісти якої подаються як "доступні для іншого", "загальні", "об'єктивні". Спільність людей — це "взаємне-один-для-одного-буття", в якому я, як і кожна людина, є людиною серед інших людей. Якщо інший перебуває в моєму полі сприймання, то і я перебуваю в його полі сприймання як інший. У моєму ставленні до іншого водночас є і ставлення до самого себе. Акти розуміння, проникнення в духовний світ іншого, за допомогою яких відбуваються всі комунікації між людьми, Гуссерль називає "Я-актами", "соціальними актами". Інший у мені самому набуває значущості і смислу через мої власні пригадування самого себе. Інтегральним аналогом інтерсуб'єктивності є "життєвий світ", що становить основу всіх опосередкованих зв'язків між людьми.

Для мене і для кожної людини світ виступає тільки як культурний світ, причому доступний для кожного. Культура у феноменологічній традиції також онтологізується і розглядається як частина буття людини. Якщо ідеї науки людина знає, то ідеями культури вона живе. Якщо істини науки анонімні, незалежні від людини, то істини культури набувають змісту і значення лише за умови, що вони стають частиною її життєдіяльності. Так, для Ортеги-і-Гассета дійсною є лише "жива" культура, та, яку людина робить "своєю", звертається до неї під впливом спонтанної внутрішньої потреби.

Феноменологія інтерсуб'єктивності набуває логічного розвитку в герменевтиці, завдання якої, на думку Г.-Г. Гадамера, — прояснити чудо розуміння людини людиною. І це чудо полягає не в тому, що душі таємниче сполучаються між собою, а в тому, що вони причетні до загального для них смислу. Онтологічна вимога герменевтики — оберігати будь-яке тлумачення від навіювань, від обмежених розумових звичок. Воно повинно бути спрямоване на "саму суть справи". Ще один герменевтичний критерій розуміння — "презумпція досконалості": щоб зрозуміти той чи інший "текст", треба розумітися на цій справі.

"Герменевтичне коло" як методологічний принцип розуміння буття, таким чином, своєрідно поєднує, замикає початок і кінець цього процесу: щоб зрозуміти людину, треба розумітися в тому, що є людина, а щоб мати розуміння людини, треба зрозуміти людину.

Феноменологічна герменевтика Гадамера заперечує трансцендентальний підхід до свідомості як до чогось самодостатнього, не зумовленого нічим, здатного до безпосереднього осягання механізму свого функціонування. "Самопрозорій" свідомості тут протиставляється феноменологія "непрозорого" буття процесу розуміння як такого, принцип рефлексії обмежується принципом інтерпретації. Розуміння тексту розглядається як невіддільне від саморозуміння інтерпретатора.

Феноменологічна традиція, таким чином, розкриває для сучасної психологічної науки нові можливості інтерпретації людського буття. Так, якщо об'єктивний ідеалізм та відповідні напрями психології, з одного боку, і діалектичний матеріалізм із його марксистською психологією (особливо в ЇЇ ортодоксальному варіанті) — з іншого, тяжіють, у кінцевому рахунку, до ствердження зовнішньої детермінації активності конкретного емпіричного індивіда, то феноменологія, екзистенціалізм, навпаки, намагаються рухатись у напрямі з'ясування внутрішніх, суб'єктивних детермінацій людського буття.

Треба, звичайно, розуміти умовність такого поділу. Адже трансцендентальна феноменологічна психологія й екзистенціальна психологія релігійного спрямування "дрейфують" між об'єктивним і суб'єктивним ідеалізмом. Герменевтична феноменологія й екзистенціальна психологія атеїстичного спрямування, з одного боку, схиляються до суб'єктивно-ідеалістичної парадигми, а з іншого — якось наближаються до діалектико-матеріалістичної доктрини.

Отже, постає закономірне запитання: який із напрямів або який їх синтез є перспективним і продуктивним для сучасної психології, який шлях подальшого розвитку їй обрати, щоб не -вироджуватись у своїй сутності, не втратити власний предмет дослідження?

Зрозуміло одне: сучасна психологія не може чекати, доки хтось визначить її майбутнє ("Хто нікуди не пливе, для того немає попутного вітру"). Отже, завдання полягає в тому, щоб у визначенні напряму подальшого розвитку психологічної науки врахувати всі найкращі здобутки світової філософсько-психологічної думки.

Узагальнюючи розгляд феноменологічної традиції в науці про людину, її природу та внутрішній світ у його розвитку, слід визнати перспективним для сучасної психології напрям, у якому:

мова йде про "життя-буття" конкретного (емпіричного) людського індивіда, а не абстрактного представника суспільства, класу, учасника історичного процесу, сутність якого начебто міститься десь за межами його єства;

людина із самого початку, онтологічно визнається суб'єктом, автором і виконавцем свого життєвого "проекту", вона сама обирає своє буття і входить у нього з реальною можливістю (потенцією) і напруженою інтенцією, спрямованістю на те, щоб стати людиною і нічим іншим;

актуалізація зазначеної потенції й інтенції здійснюється самою людиною, самопричинно, в її доцільно-вибірковій і цілеспрямованій взаємодії з природним, соціальним та психологічним оточенням, з тими умовами, які вона знаходить у своєму бутті;

головна місія людини в бутті, сенс її життя полягає у тому, щоб ствердитись у статусі мудрого творця, свідомо й відповідально розв'язувати гносеологічні та онтологічні суперечності біологічного й соціального, психічного й непсихічного, індивідуального й суспільного, неповторного й універсального, суб'єктивного й об'єктивного, а також істинного й неістинного, доброго й злого, прекрасного й потворного, сутності й існування, життя і смерті, буття і небуття;

вчинок є універсальним і водночас глибоко індивідуальним механізмом специфічно людського самопізнання й самотворення, що набуває значення способу буття людини як суб'єкта життєдіяльності.

Сучасна психологія має бути толерантною до всіх існуючих філософсько-психологічних напрямів, у межах яких здійснюється пошуковий рух у глибини людської природи. Керуючись принципами формально-логічної несуперечливості, не слід нехтувати можливостями діалектичного тлумачення природи людини. Переваги діяль-нісного, революційно-перетворюючого підходу не повинні затуляти того, що може дати споглядальна парадигма. Науковий раціоналізм виявляється продуктивним лише за умови врахування можливостей ірраціонально-інтуїтивного проникнення в сутність людського буття, можливостей, які розкриваються в мистецтві, літературі, музичній творчості тощо.

Проте толерантність не означає всеїдність, а передбачає чітке бачення різниці між справжньою науковістю і псевдонауковим маренням, між онтологічною очевидністю істини і самоочевидністю висновків, між прогресивним і регресивним. Тільки вчинковий характер наукового пошуку, зорієнтований на відкриття таємниць людського буття, є запорукою розвитку сучасної психології.

Феноменологічна рефлексія вчинку.

Емпірична людина, конкретний індивід, якому відкрилася таємниця його існування як конечного буття, обмеженого часовим відрізком між народженням і смертю, приречений стверджувати себе у протилежності як жива нескінченність, як вічне перебування, а отже, не просто проживати відведений час, не просто існувати, а творити своє життя як історію вчинків, як історію сутнісного існування. Чим меншу відстань між окремими вчинками вдається людині встановити, тим більше історія її життя наближається до життя як учинку, до трансцендентального існування, а отже, до єднання з вічним, божественно-космічним.

Проте тут виникає слушне запитання про те, чи є якась логіка цієї вчинкової активності, що перетворює проживання в історію, екзистенцію у вчинок прилучення до вічного.

Тимчасовість (смертність) присутності у бутті робить для людини можливою єдність, цілісність і неповторність екзистенції. Саме цим зумовлена історичність її життя.

З чого ж починається й чим закінчується вчинкова одіссея?

Людське буття визначене передусім не мисленням, а фактом присутності людини у світі. Буття завжди передує мисленню про нього. За Гайдеггером, акту свідомості, в якому суб'єкт протистоїть об'єкту, передує первісна залученість того, хто мислить, до того, що мислиться. Ще до мислення він завжди знаходить себе в певному "місці" чи "ситуації" буття. Спосіб, яким здійснюється це само-знаходження, і є розумінням, яке реалізується через інтерпретацію. Тому людське буття з самого початку герменевтичне.

Трансценденція в буття і перший унікальний акт, який вона в силах здійснити, — це вчинок буденності. Сутність його полягає в тому "так", яке проголошується буттю — "моєму буттю", яке я приймаю, з яким я погоджуюся, стверджуючи тим самим факт свого існування, буттєвості.

Я обираю "бути", бути в цьому світі, незважаючи на всю його недосконалість, небезпечність, непрогнозованість. Я ризикую бути обмеженим, ображеним, скривдженим і навіть знищеним. Погоджуючись на існування, я прирікаю себе на скінченність, на переживання життя як умирання. Але попри все я обираю "бути".

Вчинок буденності — це і ствердження моєї довірливої "відкритості" буттю в його безмежній цілісності, і заява про "присутність" у бутті, згода на "співучасть" у всьому, що відбувається, і визнання для себе законів людського буття, І відповідальність за нього.

По-дитячому щиро визнаючи буття таким, яке воно є, я сподіваюся, що і світ, у який мене "закинуто", визнає моє право бути собою, рухатися своєю життєвою траєкторією.

Специфічною особливістю розгортання вчинку "буденності" в часі й просторі індивідуального життя є постійна турбота про збереження, укріплення, відстоювання існуючого, сталого, повсякденного, звичного, знайомого, перевіреного досвідом, а отже, надійного життя.

Проте сутнісно людське в людині не може довго миритися з буденним, застиглим у своїй несуперечливості. Адже від нього віє смертельною нерухомістю, скінченністю, небуттям. І тому людина знову й знову пробуджується під тиском жаги до життя, прагнучи ствердитись у безсмерті.

Який же шлях веде у вічність? Що може бути дороговказом у безсмертя? Чим долається скінченність існування? А може, не варто, недоцільно й зазіхати на таке?

Життя і смерть протилежні й неподільні: приймаючи одне, — приймаєш і любиш друге, — знаходимо у М.Еахтіна. Як легко поставитись до цього як до порожньої й марної діалектичної гри. Але це не гра, не зіставлення порожніх понять. "Це те, до чого з необхідністю приводить конкретне вживання в реальне життя і реальну смерть. Я не тільки абстрактно мислю, але знаю з досвіду, що жити — це означає: виділити себе з байдужої й необмеженої стихії світу як обмеженого, скінченного, якісно-одиничного і неповторного. Те, що робить мене мною, що робить мене живим, це є моя скінченність — у просторі, в часі, в усьому. Все в мені — кожна думка і кожне бажання — стверджує себе як особливе, як моє; протиставляє себе безмірному й вічному світові. І за це радісне і відважне протиставлення себе всьому я повинен і хочу цілком сплатити: своїм знищенням. Ось чому все живе з самого початку несе в собі свою загибель і, стверджуючи своє життя, стверджує свою смерть. Ось чому в кожну мить, що владно збувається, ми доторкаємося до смерті й дізнаємося, що вона не заперечує життя, але стверджує і звеличує життя. А якщо це не так, то звідки саме в моменти найвищого напруження життя (в коханні чи пізнанні, в творчості чи в бою) — це подолання страху і готовність до загибелі? Чому страх смерті можливий лише при зубожінні й обмілінні життя; при відриві від його повноти.

Є просте правило перевірити справжність свого життя. Запитайте себе: те, що я відчуваю і думаю тепер, залишилося б воно в силі, якби я знав, що сьогодні настане смерть? Продовжував би я робити те, що роблю? І так запитувати — завжди, в усьому.

Я називаю це: міряти вірною мірою смерті. Лише те в мені має право на буття, що витримує цей іспит, що виходить з нього не-зачепленим і по-новому виправданим. А те, що від цього дотику марніє, вицвітає, скручується, — те лише видає себе за життя; воно повинно бути вирване й викинуте".

Що ж у людському житті "марніє" від дотику смерті? Чи ж не буденне, повсякденне, заперечуючи себе у своїй несуттєвості, не-значущості?

Щоправда, в повсякденному і буденному також є нез'ясоване, невирішене, сумнівне. Але навіть найнадійніші з питань, які воно ставить, являють собою лише переходи і проміжки в лабіринтах несуттєвого. За Гайдеггером, метушня, в якій людина віддаляється від таємниці в напрямі до повсякденного, а потім від однієї буденної речі до іншої — повз таємниці, — це лише блукання. Блукання ? антиподом першосутності, істини. Блукання — це відкрите місце й причина для похибки, причина того, що людина може заблукати.

"Блукати" означає відходити від таємниці людини, "забути" про неї, про те, що саме рух до цієї таємниці наперед визначений для людини як тільки її рух.

Лише суттєве є життєдайним, відроджуючим, лише воно надихає на існування, на буття. І шлях до нього можна проторувати тільки через вчинки "істини", "краси" і "доброти", освічені й освячені любов'ю до життя.

Якщо першим учинковим кроком при зустрічі людини з дійсністю, в момент породження її буття є виголошене цьому буттю "так", то другим учинковим кроком є "запит" до цього буття про істину існуючого, тобто вчинок істини.

Що є моє буття за своїм сенсом, у своїй істині? Чи відповідає все те, шо я відчуваю, розумію, переживаю, дійсності? Такий "запит" досить слушний, і не тільки для розуму, що відважується філософствувати. Він має сенс для практики життя загалом. Адже, надто довірившись тому, що існує, дуже просто завернути назад, до буденності.

Вчинок істини передбачає передусім самовивільнення людини з кайданів буденності, ситуативності, бо сутністю істини є свобода.

Щоб мати змогу висловлюватися з приводу того, що є істинним, а що ні, людина має бути вільною, розкутою у своїх прагненнях, думках та почуттях. Ідеться, звичайно, не про свавілля, норовливість чи примхливість, які не є ознаками і проявами свободи волі.

Коли йдеться про те, що сутністю істини є свобода, мається на увазі, що людина відкрита буттю як існуванню сущого, визнає це буття як таке і прилучається до нього. Істина, на думку Гаидеггера, — це не стільки ознака правильності судження, яке людський суб'єкт висловлює про об'єкт, скільки вивільнення сущого, завдяки чому (тобто вивільненню) здійснює себе "відкритість". Вивільнення сущого і становить учинкову основу руху до істини.

Отже, вчинок істини полягає в тому, щоб вирватися за межі буденного й вивільнити суще від неадекватного виявлення своєї сутності. Саме узгодженість сутності й існування є свідченням "відкритості" буття у своїй істинності людині.

Істина — це, крім того, певна структура акту свідомості, яка створює можливість бачення людиною стану справ саме таким, яким він є насправді, можливість збігу, поєднання того, що мис-литься і споглядається. Тому очевидність як критерій істинності не є якимось особливим почуттям, а переживанням такого збігу.

Очевидність істини дається в інтуїції як способі феноменологічного проникнення в сутність буття. Це — онтологічний критерій істинності, який не суперечить такому критерію, як практика. Адже практичне перетворення предмета дає змогу подолати прихованість його сутності, зруйнувати стіну між сутністю та її проявом. Лише в інтуїтивному переживанні очевидності збігу сущого й сутності істина набуває реальності суб'єктивного переживання, значущості та смислу саме для мене.

Проте істина може відкриватися людині тільки в певній формі знання і переживання, у формі висловлювання чи чуттєвого образу, може бути відчутою чи зрозумілою. Іншими словами, істина повинна бути певним і належним чином "оформлена", виражена у прийнятній формі. Ця форма має чимало визначень, проте найсуттєвішою є парадигма "прекрасне-потворне".

Вимога єдності змісту і форми означає те, що істина може виявлятися лише у формі прекрасного. А отже, вчинок істини неможливий без учинку краси. "Прекрасне є свого роду самовизначенням, що випромінює радість самовираження, не пов'язану ні з користю, ні з доцільністю", — стверджував Гадамер.

Прекрасне — це те, чим можна милуватися. Саме так у Платона людські душі разом із богами згори, з вищої точки небосхилу милуються широким краєвидом істинного світу. Те, що можна побачити звідти, — не наш мінливий, тлінний світ, у якому мало краси, а істинні константи й стійкі форми буття.

Тим часом як боги, спостерігаючи істинний світ, цілком віддаються цьому прекрасному видовищу, людські душі, через їхню нестійкість, не витримують, руйнуються, кидаються на землю і розлучаються з прекрасною істиною, зберігаючи про неї лише туманні, невиразні, бентежні спогади. І тому коли людина не в силах піднестися до вершин істинного, їй залишається єдине — любов до прекрасного. Саме завдяки прекрасному їй на певний час удається "пригадати" істинний світ.

Прекрасне Платон визначав поняттям "наочність ідеалу". Це те, що промениться світлом переконуючої істинності.

Краса, — продовжує думку грецького філософа Гадамер, — є запорукою того, що істинне не перебуває десь там, у неосяжній далині, а йде нам назустріч у дійсності. В цьому полягає онтологічна функція прекрасного: перекинути міст через прірву, що розділяє ідеальне й реальне.

Як істина, так і краса у своїй сутності є свободою. Ще Кант писав про "вільну красу", що викликає "незацікавлене задоволення". Краса — це те, що має значущість, але не підпадає під поняття мети.

Вчинок краси в його онтологічній інтерпретації органічно вплетений у процес відкриття істини як прекрасної в самій собі сутності. Гайдеггер так розкриває глибокий вчинковий зв'язок цих феноменів: істина здійснюється в творчому бутті, в храмі чи в картині, або скульптурі; істина твориться і відтворюється, вона, так би мовити, сяє, випромінює світло ізсередини самого творіння. Можливо, навіть варто сказати, що істина твору розкриває себе як його краса, бо "краса є спосіб, яким істина перебуває в бутті".

Прекрасне — своєрідний і відносно незалежний у своїй суті критерій істинності. Істинна краса — це те, що повертає людину до гармонії зі світом і тому викликає живий резонанс, чуттєвий відгук у її серці, в глибинах її душі. Як і істинне, прекрасне відкривається людині в її активній спрямованості до виявлення сутності свого буття. Вчинок краси — це заперечення буденності з її вицві-лими кольорами, це вільне творення світу за законами істинної краси й прекрасної істини.

Відтворенням істинного й прекрасного є добро. Людина за своєю природою з самого початку є доброю (Гегель). У людини немає ні природної здатності, ні потреби жити у вічному запереченні, загрожувати світу, нападати на інших, позбавляти їх усього і штовхати на загибель, або, як сказав Леонардо да Вінчі, "жити за рахунок загибелі інших".

Ненависть, злість згасають від живої доброти, заздрість зовсім не породжується, жага помсти не виникає. Істинна любов, продовжує цю думку І.О.ІльїНу не здатна насолоджуватися ні підступністю, ні інтригою, ні насильством. Доброта шукає миру, а спостерігаючи загальну світову ворожнечу і чвари, вона відчуває лише горе. Проте доброчесність полягає не в тому, щоб відводити свій обурений погляд від злого як неістинного і потворного, але й не в тому, щоб боротися з ним, перетворюючись у зло. Людину неможливо примусити стати доброю, любити й творити добро. Таємничий процес розквіту добра і переборення зла здійснюється, звичайно, любов'ю, а не насильством, і противитися злу слід із любові, від любові і за допомогою любові. Зло породжує у відповідь тільки зло.

Яке ж онтологічне визначення (призначення) вчинку добра?

Напевне, його головне призначення — у відповідальності за свободу людського існування. Вчинком добра схвалюється і стверджується тотальна свобода людини. Найвищим проявом зла, найстрашнішою провиною є її поневолення. На думку Сартра, наша конкретна мета, дуже актуальна, сучасна мета, — це вивільнення людини, яке має принести їй усвідомлення її тотальної свободи і розуміння того, що вона повинна боротися проти всього, що обмежує цю свободу в комунікації з іншими людьми, у світі художньої творчості, в політиці й соціальному житті.

Велике щастя, як стверджував І.О.Ільїн, відчути у своєму серці вогонь доброти і дати йому волю в житті. Серце, що живе добротою, випромінює у світ через свій ласкавий погляд творче і невичерпне "так", бо доброта є відкритість і запрошення до загального єднання в істинному й прекрасному бутті.

Отже, вчинок істини, вчинок краси та вчинок добра взаємопе-реходять один в одного, замикаючи тим самим герменевтичне коло, створюючи онтологічний простір для власне людського існування конкретної людини.

Що ж має відбутися між народженням і смертю людини такого, щоб вона, підбиваючи підсумок прожитому й пережитому, зітхнула не гірко, а полегшено, як після важкої, але добре зробленої роботи?

Між початком і кінцем життєвого "спектаклю" відбувається диво самопородження і самотворення духу людського. Тут у герменевтич-ному танку кружляють "свобода", "творчість", "розвиток". І хто перший кого "запрошує на вальс", визначити неможливо.

Щоправда, Гегель наважився стверджувати, що розвиток приводить до свободи. Бердяев, у свою чергу, стверджував протилежне: таємниця виникнення новизни пов'язана з таємницею свободи, яка не виводиться із буття. "Творчий акт свободи не є результатом розвитку, розвиток є результатом творчого акту свободи, який об'єктивується. Ця таємниця розкривається через рух углиб, а не через рух назовні, як в еволюційній теорії", — вважав він.

Кому ж чи чому віддати перевагу? Мабуть, все-таки, — герме-невтичному принципу Гадамера, розрізняючи при цьому велике герменевтичне коло, в яке повинна "вписатися" інтерпретація людського буття як цілого, і малі герменевтичні кола, які пов'язані з великим, як частини пов'язуються з цілим.

Тому "рух углиб" є одночасно і "рухом назовні". Тим більше, що буття як таке не вміщується в критеріальні опозиції "верхнього-нижнього", "лівого-правого", "внутрішнього-зовнішнього" і т. ін.

Вчинок екзистенції саме й здійснюється у напрямі узгодження протилежних центрацій існування: буденності, ситуативності, споглядальності, типовості, з одного боку, і трансцендентності у суттєве, непересічне, індивідуально-смислове — з іншого. У вчинку екзистенції людина намагається протягом усього життя власними зусиллями гармонізувати, внутрішньо поєднати між собою істину, красу й добро, виборюючи їх у неістинного, потворного й злого. Вчинок екзистенції, крім того, є вчинком співіснування з іншими людьми, з природним світом, всесвітом.

Учинковість тут не обмежується лише смиренною здатністю до переживання скрут буттєвості, безпорадною констатацією розбіжностей між своєю сутністю і своїм існуванням. Людське існування на противагу всьому іншому тяжіє до щастя, знаходячи його насамперед у ствердженні своєї здатності до самотворення.

Існує лише один шлях подолання екзистенціальних дихотомій і найсуттєвішої з них — дихотомії життя і смерті, буття і небуття, як -зазначає Е. Фромм: вдивляючись в обличчя істині, усвідомити свою повну самотність і визнати, що поза людиною не існує сили, здатної за неї вирішити її проблеми. Людина повинна взяти на себе відповідальність за саму себе, усвідомити, що тільки власними силами вона може надати сенсу власному життю, що тільки постійна залученість, активність і наполегливість можуть захистити, вберегти нас від невдачі в досягненні повного розвитку наших сил у межах, які задані законами нашого існування.

Справді, чи варто співати ще за життя "гімн смерті", чи варто вибудовувати як єдино можливу і таку, що все пояснює, жахливу перспективу небуття? Адже не страхом єдиним живе людина! Живі повинні думати про життя і не жити за законами життя як умирання.

Але щоб це не стало ще однією казкою, людина має не зупинятися на досягнутому і продовжувати рух у вчинку самопізнання, спираючись на досягнуте. Вона повинна в новому самопізнаваль-ному кидку подолати мотиваційний пафос смерті як негативний за своєю сутністю стимул існування, скинувши з себе психологічні вериги самотності, тривожності, невпевненості, нудотності буття.

Вчинок самопізнання передбачає з'ясування своєї справжньої природи, саморозкриття глибинних джерел істинного, прекрасного й доброго в собі, а також реальних потенцій самоствердження у суттєвому, що дає змогу діалектично зняти в індивідуальному існуванні безмежні можливості універсуму.

Тільки на основі оновленої позитивної, оптимістичної Я-концепції людина здатна замкнути велике герменевтичне коло в розумінні свого власне людського буття, здійснити вчинок повернення до буденності, пережити катарсис від повернення до самої себе, до своєї природи, зробити буденним фактом насолоду від вільного самотворення, самоздійснення, самоствердження.

Бути вільним або не бути вільним — це означає для людини можливість фундаментального вибору. В кінцевому рахунку, як уважає НшАббаньяно, саме людська свобода являє собою повернення людини до буття світу: "Свобода є рух, завдяки якому існування повертається до своєї первісної природи, визнає цю природу і завдяки цьому визнанню насправді реалізується". Суб'єкт повернення є таким суб'єктом, який цілком визначається самим цим поверненням. Суб'єкт повернення до природи — це "чистий суб'єкт", завдяки йому природа повертається до самої себе. "Суб'єкт повертається до природи, тому що він є первісно природою. Через повернення до природи він повертається до свого власного джерела, яким є природа". Причому суттєво, що повернення до природи здійснюється без будь-яких втрат для суб'єктивності: навпаки, акт повернення означає, по суті, суб'єктивність як таку у формі відкритої "чутливості" як здатності до органічного єднання зі світом.

Яким же законам слід підпорядкувати своє життя, щоб повернутися до буденності?

Перший онтологічний закон — це закон утвердження любові, що у своїх глибинах довірливо й водночас відважно виголошує буттю своє "Так!", закликає до єднання з природою, іншими людьми, всесвітом. За законом любові людина обирає "Бути!" і тим завойовує собі право на вічність. її думки, почуття, надії й здобутки не зникають безслідно, наповнюючи собою безмежний океан вічності. И це реальність, адже, як проголошував М.Бердяев, не існує нічого реальнішого, ніж вічність.

Другий онтологічний закон конкретизує перший і проголошує утвердження істини, краси Й добра як відповідальну місію людини, яка не "закинута" в буття, а виплекана буттям, зведена ним на найпочесніше "центральне" місце з надією самопізнання всього сутнього в ньому і його саморозвитку.

Третій онтологічний закон, що знімає перший і другий, повертає людину обличчям до самої себе і вимагає від неї постійного смислового самоперевизначення і не обмеженої ні простором, ні часом індивідуалізованої трансценденції в незнане в собі й у світі.

Основний механізм, за допомогою якого зазначені закони можуть набути своєї реальності для людини, є механізм учинку — духовно-практичної творчості — в його найрізноманітніших феноменологічних інтерпретаціях.

ВЧИНОК БУДЕННОСТІ

У межах безпосереднього.

Кожна людина впродовж життя здійснює безліч буденних учинків. Поза традиційним середовищем повсякденності особистісний розвиток неможливий. Сірі будні є тим фундаментом, який забезпечує змогу поступового виходу з полону ситуативності, прориву до справжньої свободи.

Іноді, смертельно стомившися від боротьби мотивів, вантажу відповідальності, творчих пошуків та почуттів, що не дістали відповіді, людина мріє хоча б ненадовго повернутися до простого рослинного життя, дитячої безпосередності, зворушливої безневинності, святої простоти гармонійних стосунків із собою та світом. Зану-реність у буття, природний синкретизм світосприймання дають відчуття сталості, тривкості, правильності того, що відбувається.

"Природна людина" традиційно визначається як людина, для якої єдність зі світом природи є органічною і, разом із тим, елементарною, такою, що не вимагає щонайменших зусиль. Власне кажучи, постійна інтенсивна взаємодія з природою й дає змогу зберегти здорову натуральність світосприймання, можливість відновити втрачені в життєвій метушні душевні сили.

Безпосередньо включений до коловороту природних явищ селянин мимоволі й неминуче підпорядковує їм своє життя, часто-густо не вириваючись за межі архаїчного світоспоглядання. Однією з рис цього буденного світорозуміння є циклічність. Час, у якому живе аграрне суспільство, зазначає О.Я.Гуревич, це природний час, послідовність річних циклів із їхньою споконвічною повторюваністю. Часові орієнтири, що є значущими в цій системі свідомості, задано зміною пір року. "У селянському світі в принципі не буває нічого нового, все повторюється, життя людини від народження й до смерті проходить одне й те саме для всіх однакове коло подій".

Люди дотримуються одвічно заданих стереотипів поведінки, підпорядковуються раз і назавжди встановленим нормам, виконують одні й ті самі традиційні обряди, провадять розмірене, впорядковане, спокійне життя. Поглинуті повсякденною рутиною, вони не думають ні про що нове, незвичне, чуже інакше, як зі страхом і недоброзичливістю. Інтерес до незвіданого не виникає, навіть найслабші його проблиски не заохочуються.

Повна залежність від середовища перебування не виключає вчинкової активності. Щоправда, мотивація вчинкових дій не виходить за межі наявної ситуації, залишається ситуативною за своїм характером і змістом. Щоб не порушувався світопорядок, люди здійснюють ті чи інші магічні обряди. Специфічні заклинання потрібні для того, щоб настав молодий місяць, для "виманювання" дощу з річки, для доброго приплоду свійських тварин і птахів. Магія розглядається як складова частина світового коловороту, космічного порядку, яка об'єднує природне і неприродне в нерозривне ціле.

Подібно до того, як люди втручаються в природне життя, коригуючи його хід, прискорюючи або уповільнюючи натуральні процеси своїми ритуальними діями, в яких не можна не побачити зачатків майбутньої суб'єктивності, так і природа прямо впливає на долі, успішність діяльності, життєвий шлях. Спостерігаючи природні явища, людина намагається передбачати майбутнє, гадати про ймовірність того чи того повороту подій, намацувати взаємозв'язки між явищами, шукати причинно-наслідкові залежності. Чар-зілля й амулети, відворотні та приворотні дання, ворожіння і шаманство є невід'ємними рисами життєдіяльності так званої природної людини.

В одному з трьох життєписів, що їх наводить наприкінці свого славетного роману "Гра в бісер" Г.Гессе, заклинач дощу пророкує майбутнє хлопчикові, який має стати його наступником. "В душі у хлопця ворухнулося дивне передчуття того, що між речами та явищами існує багато складних взаємозв'язків, що вони повторюються й перехрещуються; дивним здалося йому й те, що він був глядачем, ба навіть учасником усього, що діялося на незнайомому нічному небі, де над безкраїми лісами й пагорбами, саме в тому місці, що передбачив майстер, з'явився тоненький серпик; дивним видався йому й сам майстер, оточений безліччю таємниць, майстер, який думав про свою смерть і душа якого полине на місяць, а потім повернеться й знов оселиться в тому, хто буде Кнехтовим сином і хто має носити ім'я померлого майстра. І Кнехтові враз відкрилося його майбутнє, чітке, місцями прозоре, мов це захмарене небо, його доля лежала перед ним, як на долоні, і те, що ЇЇ можна було передбачати, називати, вкладати в слова, наче дозволило йому заглянути в неозорий простір, сповнений чудес, а проте суворо впорядкований. На мить йому здалося, що все можна охопити духом, усе збагнути, все підслухати: нечутний, твердо визначений хід небесних світил угорі, життя людей і тварин, їхню єдність і ворожість, зустрічі й сутички, все велике й мале, разом із смертю, яку носить у собі кожна жива істота; все це він побачив чи збагнув у першому тремтливому передчутті цілого, побачив, що й він сам належить до того цілого, входить у нього як щось суворо підпорядковане йому, підлегле його законам, приступне духові".

Вчинок буденності передбачає безпосередню включеність людини у світ природи, відсутність дистанції між нею і навколишнім середовищем, неусвідомлюваність цієї дистанції, підпорядкованість природним ритмам. Буденне життя з його неквапливою розміреністю є головним регулятором і життя громадського, суспільного. Прихильність до традицій, граничний консерватизм, стійкість магічного мислення, недовіра до будь-якої новації як набір певних особистісних якостей можуть свідчити про перебування людини на ранньому, початковому етапі вчинкової активності, на перших стадіях саморозвитку, самоосягання.

Хвороблива людина, підкорена своїм болячкам, настільки підпадає під владу вітру й снігу, протягів та стрибків атмосферного тиску, що її тіло миттю реагує на щонайменшу зміну погоди. Природна людина, яка живе в межах безпосереднього, не усвідомлюючи й не помічаючи їх, подібним же чином мімікрує в лад обставинам, що змінюються. Як зауважує С.К'сркегор, при цьому вона не стає більшою мірою сама собою. Радше навпаки, пристосовуючись до навколишнього, природна людина дедалі більше віддаляється від свого "Я".

Людське "Я" є водночас і скінченним, і нескінченним. Залишаючись у межах конечного, не наближаючись у своїй свідомості до вічного, не обмеженого тимчасовістю, тілесністю, конкретним жорстко окресленим простором, природна людина відчуває себе реальною, такою, що живе, існує. Вона перебуває всередині потоку життя, вона не потребує волі, не потребує довільних зусиль, щоб плисти проти течії.

Людина "може бути сповнена тимчасового, дбати про кохання, сім'ю, почесті та увагу до інших; можливо, навіть не буде помітно, що в глибшому розумінні цій людині бракує "Я"... Найгірша з небезпек — утрата свого "Я" — може пройти в нас зовсім непоміченою, нібито нічого й не сталося. Ніщо не викликає менше галасу, жодна інша втрата — ноги, статків, жінки і таке інше — не помічається так мало" (К'єркегор).

Живучи день у день звичайним мирським життям, маючи стільки простих буденних турбот, кожний окремий індивід відчуває себе природно й захищено серед безлічі схожих на нього людей. Відрізнятися, випадати з контексту, демонструвати свою неповторну індивідуальність — це занадто небезпечно, занадто зухвало й незвично. Простіше й надійніше бути як усі, бути схожим на інших, "не висовуватися", не вирізнятися.

"Кругла, як галька, така людина котиться повсюди як розмінна монета"(К'єркегор). її охоче розуміють і приймають, вона надійна, передбачувана, вона досягає успіху. Зовні життя таких людей має цілком пристойний вигляд; воно сповнене похвал, почестей, поваги, природних прагнень до найрізноманітніших земних цілей. Людей, які живуть таким життям, чимало. Вони можуть бути відданими сім'ї, традиції, фірмі, на якій працюють. Вони вміють застосовувати свій хист, вчасно орієнтуватися в мінливих обставинах, накопичувати гроші та вигідно вкладати цінні папери. Ці люди вже досягли успіху або не без підстав збираються досягти. їхній адаптованості можна позаздрити, Їхнє існування здається майже гармонійним. Та чи є вони воїстину собою?

Інтермеццо повсякденного життя.

Розмірене, впорядковане повсякденне життя, сплетене зі схожих один на одного вчинків буденності, неминуче й постійно переривається обрядовими святковими розвагами. Обряд дає свободу зарегламентованому, законослухняному обивателеві. Невгамовні веселощі заохочують порушення всіх норм співжиття, стимулюють фамільярність, скасовують чини та звання. Молодший віком і становищем не боїться й не вшановує старшого, господарі й слуги, батьки й діти ніби міняються місцями.

Серйозна людина, яка цілий рік остерігалася вчинити будь-який проступок, раптом ураз утрачає серйозність і розсудливість. Дистанції між людьми скорочуються з катастрофічною швидкістю. Кожний на час свята починає ставитися легко й просто до всього, що з ним може статися. Він уже не боїться новацій, він радіє з них, самостійно провокуючи несподівані й забавні повороти класичних ігрових сюжетів. Усі ніби прокидаються від зимової сплячки, кожному хочеться якнайяскравіше проявити свою ні на кого не схожу, таку мінливу індивідуальність.

Подібні виходи з буденності, "перериви поступовості" відомі ще з античних часів. Так, одному з найдавніших римських богів присвячено сатурналії — свята, під час яких пани і слуги міняються своїми обов'язками, запановують нестримні веселощі карнавального типу, люди обмінюються подарунками, обирається цар-блазень сатурналій. Ці свята розглядаються як спогади про вік достатку, загальної свободи та рівності.

В Європі й Америці дотепер збереглися карнавали, масові народні гуляння, майданні розваги з переодяганнями, розвінчаннями, по-биттями та осміюваннями. У нижчій міфології народів Європи карнавалом називали антропоморфне втілення календарного свята проводів зими, що відбувалося напередодні Великого посту (пор. з православною масницею). Сама назва "карнавал", мабуть, походить від культового повозу — корабля на колесах, що його використовували під час стародавніх містерій Мардука, Діоніса та ін., у народних ритуалах бронзового віку. Народна етимологія ототожнює корінь кар- із назвою м'яса, плоті і перекладає карнавал як вигук "хай живе плоть!"

Відповідно до характеру свята на зламі зими й весни, свята харчового достатку і посту, веселощів і суворого релігійного каяття образ карнавалу будується амбівалентно. З одного боку, карнавал утілює достаток, обжерливість, родючість, а з іншого — він символізує відмирання, старість, застарілість. Народно-святкова стихія, стародавня і та, що дійшла до наших днів, безжалісно змітає старий рік, стару зиму, старого короля, який на старість став блазнем. Висміюється образ старості як такої, тобто осміюється усталений порядок, набутий досвід, звички, стереотипи, буденні норми, знання того, як треба жити, як правильно чинити, з чого починати, до кого звертатись по пораду й благословення.

Стара, віджила правда, панівна влада занадто похмурі й серйозні, вони не бачать себе в дзеркалі часу. Тому вони не відчувають і своїх начал, меж і країв, не помічають смішного виразу застиглого обличчя, комічного характеру своїх претензій на вічність і неска-сованість, як зазначає М.М.Бахтін. "Народні образи допомагають оволодіти не натуралістичним, миттєвим, пустим, безглуздим і розпорошеним образом дійсності, — але самим процесом її становлення, змістом і напрямом цього процесу".

Карнавальні образи фіксують сам момент переходу від старого, помираючого до нового, народжуваного. У цій веселій та вільній грі справжнім героєм Й автором того, що відбувається, є час. "Веселий час", як називає його Бахтін, не дає увічнитися нічому старому та не перестає народжувати нове й молоде.

Карнавальний характер ярмарків, побутових (весілля, хрестини) й хліборобських свят (збирання винограду, забій худоби), рекреаційних ігор та розваг мандрівних студентів і бурсаків не є випадковим. Природна людина повинна мати віддушину в своєму повсякденному монотонному існуванні, деякі вибухи буденності, що підпорядковуються циклічності її психологічного часу, рік у рік повторюються, які передбачають можливість росту, переходу на нові рівні вчинкової активності.

Реальність, що йменується Грою, відтінює повсякденність, охороняє її. Вона на якийсь час скасовує закони та звичаї, вона вільна. "Не будучи "буденним" життям, вона лежить за межами процесу безпосереднього задоволення потреб і пристрастей. Вона перериває цей процес. Вона вклинюється в нього як тимчасова дія, яка перебігає всередині себе самої і здійснюється заради задоволення, яке дається самим виконанням дії" (Й.Гейзінга).

У тій часовій сфері діяльності, куди виходить із буденності гра, існує своя власна спрямованість, свої правила й закони. Людська гра завжди щось означає, щось знаменує, вона глибоко символічна.

Побутових, вузькопрактичних дій в ігровому просторі немає, будь-який поведінковий акт є символічним та амбівалентним. Вакхічна атмосфера причетності до того, шо помирає і народжується, одночасно прагне охопити обидва полюси становлення у їхній суперечливій єдності.

В образах гри демонструється стисло, умовно, полегшено та святково все життя в мініатюрі: щастя-нешастя, піднесення-падіння, придбання-утрата, увінчання-розвінчання. Серйозному й похмурому протиставляється жартівливе й веселе, несподіваному й дивному — звичайне й повсякденне, відсторонено-піднесеному — матеріально-тілесне. Важке й страшне, глибокодумне й важливе переводяться у веселий, безтурботний, мажорний регістр. Атмосфера єдиної й суцільної тілесності, розкішної, веселої та всепереможної, виступає проти нормативної обов'язковості, проти лякаючого і наляканого мислення.

Намагаючись під час святкувань почути світ у новому регістрі, підійти до нього не як до похмурої містерії, а як до веселої сатирової драми, людина повертається до сірих буднів помолоділою й оновленою. Вона певна, що кінець злих часів є неминучим, як неминучим є й настання загального миру. Таємниці й загадки майбутнього вже не гнітять, не лякають, позаяк є спільне з іншими людьми відчуття своєї колективної вічності, свого земного історичного безсмертя, невпинного й безперервного оновлення-росту. Цілком звільняючись від життєвої серйозності, відчуваючи святковість без святобливості, демонструючи взаємну безцеремонність і свободу, що врівноважується прекрасним настроєм, природна людина переживає єдність з іншими в часі, почуття безперервної тривалості в ньому.

Момент становлення незавершеної метаморфози, смерті-онов-лення має особливе психологічне забарвлення. Коли всі значення стають протилежними, коли діє логіка міфу, згідно з якою все навпаки, все шкереберть, усе є реальним і цілком досяжним, усередині усталеної, уособлюючої глибинний спокій буденності зріють приховані сили, які готують фунт для виходу за її межі. Осміювання розчищує дорогу для пошуку нових шляхів, нового порядку в недосконалому світі та сумбурному житті, небачених раніше ритмів і гармоній. Спогад про свято як про свободу й радість підносить і над повсякденною працею, і над простим побутовим неробством. Виникають та міцніють мотиви пошуку істини, добра, краси, мотиви олюднення життя, нового, самостійного забарвлення майбутнього у веселі, тілесні, оптимістичні тони.

Маргінальність: поразка чи перемога?

Живучи законами повсякденності, уособлюючи її типового представника, обиватель задоволено порівнює своє благополуччя і безпутне існування тих, кому не вдаються вчинки буденності. Як добро не можна зрозуміти без зла, як істина неминуче передбачає наявність хибної думки, а красу неможливо уявити без потворного, так і абсолютна адаптованість природної людини до соціуму передбачає наявність і протилежного полюса, полюса відхилень, девіацій, дезадаптацій різного роду.

Тими, хто розчинений у ситуації, занурений у буття всім своїм єством, відхилення розуміються дуже широко. Так, будь-яка новація розцінюється як гріх, що осуджується Богом і людьми. Як пише ЖЛе Гофф, у Європі X—XIII ст. винахідництво вважалось аморальним, церква рішуче засуджувала і технічний, і будь-який інший інтелектуальний пошук. Найважливішим аргументом у суперечці є аргумент традиції. Істини й таємниці ремесел передаються з покоління в покоління, заповідаються тим, хто гідний їх успадкувати. Етика взаємин викладається в однотипних моралістичних історіях, що безустанно повторюються моралістами та проповідниками. Гарантією поважності знаті є насамперед стародавність роду.

Чому такою актуальною є потреба спертися на минуле, на досвід попередників? Почуття невпевненості — ось що впливає на уми та душі людей, невпевненості в матеріальній забезпеченості та невпевненості духовній. Порятунок може бути лише в одному: в гуртуванні, солідарності всіх членів кожної суспільної групи, в підтриманні раз і назавжди встановленого порядку, рішучому, безжалісному осуді кожного, хто дозволяє собі з групи випадати.

"Ця невпевненість, що лежала в основі всього, кінець кінцем була невпевненістю в майбутньому житті, блаженство в якому нікому не було обіцяне напевно й не гарантувалося повною мірою ані добрими справами, ані розважливою поведінкою. Творені дияволом небезпеки погибелі здавалися такими численними, а шанси на спасіння такими марними, що страх неминуче переважав над надією" (Ж.Ле Гофф). Потреба в самозаспокоєнні гуртувала людей, стимулюючи групову агресію проти всілякої інакшості, будь-якої своєрідності. А спаяність групи, як відомо, виростає, якщо вдається знайти спільного зовнішнього ворога.

Яскравим прикладом такої, триваючої протягом низки століть політики, є так звана змова прокажених, які нібито у Франції влітку 1321 р. отруїли воду в річках і криницях. Прокажених буцімто спровокували євреї, які, у свою чергу, діяли за намовою мусульманських правителів Гренади й Тунісу. Запалали багаття, розпочалися масові побиття. Прокажених було піддано сегрегації, євреїв

— вислано. Так уперше в історії Європи світські та церковні власті спровокували жорстокі репресії маргінальних груп, репресії, на які чекало велике майбутнє.

"Страшна психологічна травма, викликана великими епідеміями чуми, — пише італійський дослідник цієї проблеми Карло Пнзбург,

— до краю загострила пошуки покутної жертви, яка могла б дати вихід страхам, ненависті та напрузі, що нагромадилися в суспільстві.

Нічні збіговиська відьом і чаклунів, які зліталися з віддалених місць, щоб творити свої диявольські лиходійства, втілювали образ організованого і всюдисущого ворога, наділеного нелюдською владою".

Знайомство з хроніками, здобутими під тортурами зізнаннями, зі сфабрикованими доказами не залишає сумнівів у тому, що маринадами для людини буденності ставали всі люди, які знали й уміли трохи більше, ніж їхні сусіди. Хтось збирав лікарські рослини і міг надати допомогу захворілій людині або тварині, хтось намагався передбачувати погоду та прогнозувати врожай.

Т.Манн у "Докторі Фаустусі" розповідає устами професора теології моторошну історію про щасливе взаємне кохання двох молодих людей, які через соціальну нерівність не могли побратися і змушені були приховувати свої взаємини. Захоплений коханням до своєї подруги, молодий чоловік виявляє, що втрачає свою чоловічу силу у відповідь на домагання інших жінок, про що й повідомив священика на сповіді. У результаті його кохану катують і спалюють на вогнищі. "Від тієї хвилини прикрий гандж де й дівся, не встигла його кохана обернутися в купку попелу, як до нього повністю повернулася чоловіча снага, гріховно відібрана, і вже ніколи не відмовляла йому".

Образи чаклунів і відьом створювались інквізиторами й демо-нологами не на порожньому місці. З найдавніших часів існувала у фольклорній культурі різних народів віра в надприродні здатності окремих людей, які в зміненому стані свідомості, часто перетворюючись на тварин, або верхи на тваринах вирушали до іншого світу, світу мертвих, щоб забезпечити добробут своєї громади. Ці люди, як чоловіки, так і жінки, що народилися в сорочці, нібито знали засоби, що за їх допомогою можна потрапити до таємничого і звичайно недоступного світу мертвих і духів, які невтомно блукають землею з тим, щоб сприяти своєчасній зміні пір року, знешкоджувати чаклунів, які загрожують родючості ланів, тощо. Вони досягали екстатичного стану, застосовуючи снодійні засоби, або викликали в себе каталептичні припадки невідомого походження.

Відомий дослідник морфології казки В.Я.Пропп уважав, що "єдине джерело" чарівних казок, їхня спільна глибинна структура — наслідок спільності не географічної або психологічної, а релігійної. Казковий герой Іван вирушає у свої мандрівки на жар-птиці, конику-горбоконику або килимі-самольоті. Саме ці засоби пересування у різних народів і забирають душі померлих: кінь у народів, які займаються скотарством та рільництвом, орел — у мисливців, а летючий корабель — у мешканців морських узбереж. Таким чином, одна з основ композиції казки, а саме мандрівка, віддзеркалює уявлення про мандрування душі в загробному світі.

У стародавніх слов'янських поганських віруваннях предки й нащадки становлять єдину сакральну спільноту. Обмін між світами відбувається постійно: герой знаходить собі наречену в "тридесятому" царстві, син шукає на тому світі матінку. Поступово духовна єдність живих і мертвих виявляється порушеною через страх перед мертвими, який затьмарює навіть почуття пошани до предків. Виникає ціла система ритуалів, які сприяють тому, щоб уберегти живих від злого, згубного впливу померлих. Спільний страх перед ліміналь-ною істотою, що перебуває на грані світів, поширюється як на небіжчиків, так і на новонароджених та породіль. У західних слов'ян жінку невдовзі після пологів не пускають саму ходити до криниці або на річку по воду, "щоб вона не зіпсувала води". Небезпечним для живих є й одяг породіллі, як і одяг небіжчика. Пряма паралель може бути проведена також між забороною забирати будь-що з могили і з дому, де відбувалися пологи (за В.І.Єрьоміною).

Най маргінальніш им и в уявленні буденної людини є ті люди, які перебувають на межі між світом живих і світом мертвих. Серед них — і молодята, що також переживають стадію переходу з однієї соціальної категорії в іншу, з одного світу в інший. Перехідна фаза, як правило, дорівнюється до смерті, а людина в момент переходу стає максимально невпізнанною, аж до перевертництва, до перекидання молодих після вінчання на вовків, коней, собак, півнів та ін. Величезне смислове значення надається зміні імені, обрядовому переодяганню та постригові. Травестійне переодягання, дуже поширене у східноєвропейській обрядовій системі, відіграє помітну роль і в інших обрядах перехідного типу.

Буденна свідомість з її тверезістю й розсудливістю схильна час від часу дозволяти собі зануритися в царство марень, побачити світ очима тих відступників, вискочнів, маргіналів, які наражаються на найсуворіший осуд. Для переходу до зміненого стану свідомості використовуються всілякі збудливі засоби, любовні напої, прянощі, зілля, які породжують галюцинації. Сільські чаклуни постачають їх селянам, крамарі й лікарі — рицарям і государям. Усі чекають на видіння і нерідко вдостоюються їх. Тривалі церковні пости, молитви, обряди каяття, спрямовані на зішестя благодаті, також сприяють появі снів наяву. Важко уявити собі обивателя, який не звертав би щонайпильнішої уваги на свої сни, які віщують, попереджають, викривають, спонукають до дій.

Існуючі протягом віків соціальні утопії — від Платона до Кам-панелли та Т.Мора — передбачають наявність тісного зв'язку де-віантної поведінки й соціальної структури. На думку творців ідеальних спільнот і сонячних міст майбутнього, головне — створити такі умови, які б не передбачали появи дисгармоній. Гітлерові теж здавалося, що як тільки вдасться позбутися злодіїв, проституток та божевільних, суспільство відразу ж стане квітучим і щасливим.

У середньовічній арабо-ісламській філософії також не обійшлося без Доброчесного Міста, як його розумів Аль-Фарабі, — міста, у якому об'єднання людей має на меті взаємодопомогу в справах, що ними здобувається істинне щастя. Існує три види протилежних Доброчесному Містові міст: "неосвічене місто", "аморальне місто" та "заблудне місто".

Підвидами "неосвіченого міста" є міста "необхідності", "обміну", "ницості", "честолюбства" та ін. У Доброчесному Місті люди не співпрацюють лише для здобування всього того, що є необхідним для захисту тіла, як це спостерігається в "місті необхідності". Доброчесне місто не є об'єднанням людей, які прагнуть до заможності й багатства, як у "місті обміну". Не співробітничають доброчесні громадяни виключно заради тілесних задоволень, які даються їдою, питтям, зляганням, розвагами, що має місце в "місті ницості". Це не таке суспільство, де люди допомагають одні одним у досягненні почестей, як відбувається в "честолюбному місті".

Доброчесне Місто не є "аморальним містом", де люди знають основи буття, мають уявлення про істинне щастя та шляхи його досягнення, але чинять не відповідно до цих знань і віри, а поводяться точно так само, як мешканці "неосвічених міст". Доброчесне Місто не є таким, у якому люди мають хибне уявлення про щастя і чинять відповідно до нього, ніколи щастя не досягаючи, що спостерігається в "заблудних містах".

Доброчесне Місто подібне до "досконалого, здорового тіла, всі органи якого допомагають один одному з тим, щоб зберегти життя живої істоти й зробити його щонайповнішим" (О.О.Ігпатепко).

Психопати й бродяги, наркомани й парії, хронічні алкоголіки й заколотники фактично перебувають поза сферою буденності, окреслюючи, відтінюючи її, демонструючи полюс, протилежний тотальній, конформній адаптованості, зануреності в соціум, розчине-ності в ситуативних приписах. Маргінальні люди нерідко бувають більш творчими, ніж інші. Так чи інакше, буденність породжує їх, створюючи різноманітні флуктуації, варіативний розкид девіацій, що, без сумніву, наближає можливість переходу на інші рівні вчинкової активності.

Втеча від абсурду.

Людина, яка здається щасливою і вважає себе такою, не готова до вчинку істини, вона поки що не може й не хоче її знати. Вона, як гадає К'єркегор, є жертвою чуттєвості, і душа її тілесна. Всередині буденності людина безумовно тілесна, плоть пов'язує її зі світом. Плоть є джерелом радощів і страждань. Близькість до інших людей, спільність думок, оцінок, способу життя передбачає і просторову скупченість, тісноту в усій її конкретності й чуттєвості. У карнавальній вакханалії, яка відтінює, підкреслює буденну монотонність, створюється можливість ніби обмінюватись один з одним тілами, оновлюватися.

Обиватель, який не відчуває абсурду повсякденності, знає лише категорії чуттів, бачачи навколо себе виключно приємне і неприємне, відмовляючись від духу, істини, краси та ін. Попри все своє марнославство й самолюбство люди звичайно мають доволі невиразне уявлення про те, що значить внутрішньо рости, бути духовними, прагнути до тих висот, що їх закладено в людській природі як такій.

"Уявімо такий соб"і будинок, кожний поверх якого: підвал, перший, другий поверх тощо — мав би свій певний розряд пожильців; порівняймо тепер життя з таким будинком: смішно й прикро, але хіба більша частина людей не віддає в цьому своєму будинку переваги підвалові? Всі ми є синтезом із духовним призначенням, такою є наша структура, але хто відмовляється жити в підвалі, в категоріях чуттєвого? Людина не просто воліє жити там, їй це подобається настільки, що вона гнівається, коли їй пропонують поверх господарів — завжди вільний, що чекає на неї, — бо, врешті-решт, їй належить увесь будинок" (К'єркегор).

Занадто занурена в чуттєве людина не має відваги й витривалості для саморозвитку, для особистісного зростання. її існування — це існування лише теперішнього, наявного, що в даний момент сприймається чуттями. Причинно-наслідкові зв'язки послаблені, вони нікого не цікавлять, кожна чуттєва мить тяжіє до відокремленого існування. Минуле, теперішнє і майбутнє існують майже незалежно одне від одного, відірвано й автономно детермінуючи вчинки людини.

Відповідність до власних пристрастей, тривог, мінливих емоційних станів сприймається як відповідність до себе. Але не до істотного, значущого в собі, а до миготіння випадковостей, що не мають часу на кристалізацію. Багатозначність кожної ситуації, у якій розчиняється природна людина, породжує хаос відчуттів, ірраціональність суджень, своєрідне самовпевнене невігластво.

Позірна безтурботність, хибна задоволеність життям випливають із того, що більша частина людей живе, не надто задумуючись над своїм духовним призначенням. За такого життя начебто нічим не ризикуєш, а значить і не програєш. Проте ризик усе одно є, і дуже великий, ризик остаточно себе втратити. Бо, ризикуючи й помиляючись, людина вчиться, росте, просувається вперед. Не ризикуючи ж, вона завмирає, впадає в сплячку, в анабіоз. Боягузливо споживаючи всі блага світу, вона безповоротно втрачає шлях до себе, до свого справжнього "Я".

Обиватель позбавлений духовних орієнтирів, і тому він загрузає у сфері ймовірного, звідки ніколи не вздріти можливого. Він позбавлений уяви, живе банальним досвідом, покладаючись на збіг обставин, звичайний хід речей, і байдуже, є він виноторговцем чи прем'єр-міністром. У можливому та людина, яка вірить у найвищі цінності та смисли, зберігає протиотруту від розпачу.

Особистість є синтезом можливого і необхідного. "Брак можливого означає, що все стало для нас необхідністю або банальністю. Детермініст, фаталіст суть зневірені, які втратили своє "Я", позаяк для них більше нічого немає, крім необхідності" (К'єркегор).

Людина не може не вірити, вірити в те, що все можливо, що попереду — море перспектив, у тому числі і найнеймовірніших. А вульгарність обивателя, хоч як це сумно, позбавлена можливого. Його життєва мудрість утішає себе тим, що позбулася можливого, розглядаючи його як безглузду дурницю. Обивателеві здається, що він зі своєю тверезою розважливістю загнав імовірне до клітки, а насправді він сидить у цій клітці сам, ставши рабом своєї глупоти та останнім із паріїв.

Моє "Я" як синтез скінченного і нескінченного спочатку існує реально, потім, для того щоб рости, воно проектує себе на екран уяви, і мої мрії, фантазії, химерні марення розкривають мені безмежність, нескінченність можливого. Моє "Я" містить у собі силу-силенну потенцій; воно є необхідність і разом із тим те, чим я можу стати. Існує небезпека надмірного розростання сфери можливого, коли за імажинітарними побудовами не залишається часу для їхньої реалізації. Так "Я" поступово перетворюється на суцільний міраж через брак почуття реальності, через відсутність сили коритися, підпорядковуватися необхідності. Людині слід усвідомлювати свої внутрішні межі, природні границі, щоб даремно не тішити себе калейдоскопом можливостей.

Класичний обиватель не має ні власного "Я", ні Бога, оскільки не має уяви, поєднаної з почуттям реальності. Він не має уяви, яка б піднеслася над туманами ймовірного, вирвала б із його меж і навчила б надіятися та боятися. Обиватель не просто не має уяви, він її не хоче, навіть ненавидить.

Тимчасом уява має свої закони. Вона високо підноситься над галуззю розуму і витає в царині незнаного, незрозумілого й неможливого. Образ стає правдивим, коли він є цінним і бажаним. І що жаданішим є образ уяви, то швидше він утілюється в життя. Уявляти — значить змінювати щось у собі та змінювати світ навколо себе, образ бо, який живе в душі, перетворює душу. Як зауважує Б.П.Вишеславцев, "уява ніколи не залишається безкарною і безрезультатною".

Існує особлива "логіка краси" і "логіка віри", які М.Шелер називає словами Б.Паскаля "логікою серця". Політ уяви завершується сприйняттям ідеального світу, ідеальних відносин. Усяка ідея і всяка цінність містить у собі постулат реалізації, вона повинна уявлятись й утілюватися. Згідно з Вишеславцевим, уяву можна розглядати як рух ідеї згори донизу, як формування матерії за допомогою ідеї, як утілення. Але уяву можна розглядати також і як рух знизу догори, як намагання емоцій піднестися до ідеального світу, і тоді це буде сублімацією.

Як каже К.Юнг, "фантазія створює дійсність, вона мати всяких можливостей, усе велике було спочатку фантазією, в імагінації людини — джерело всієї творчості, і це найцінніше в ньому!" Фантазія є основною творчою енергією душі, яка долає болото буденності, рветься з абсурду до істинного буття. Це міст між внутрішнім і зовнішнім світом, між несвідомим і свідомим. Виростаючи з несвідомого, фантазія розквітає у формі свідомого образу і змінює нашу свідомість. У ній — найвище вираження єдності індивідуальності, якої позбавлена природна людина.

Проте у світ ілюзій можна тікати й зовсім безплідно, ховаючись від реальних проблем, не маючи сил і навичок для їх розв'язання. Людина може навчитися жити своїми уявленнями і навіть не помічати, не усвідомлювати, як бажане видається за дійсне як ясність затьмарюється штучними побудовами. І тоді здається, що у світі начебто вже є гармонія, розум, любов, милосердя, що не потрібно жодних самостійних кроків, жодних зусиль для їх досягнення. Отямившись від ілюзій, людина з новою силою відчуває абсурдність буденності, свою нездатність примиритися з нею та безсилля вирватися з пастки.

Будучи здоровим і благополучним, задовольняючи свої тілесні потреби, обиватель залишається в межах безпосереднього. Проте несподівана хвороба, особливо коли вона загрожує життю, неминуче перериває монотонний життєвий ритм, вимагаючи перегляду цінностей і прагнень. Як висловлюється К'сркегор, іноді існування саме допомагає людині, насилаючи жахи, які переважають над її низькопробною папужачою мудрістю, і людина втрачає надію, а втративши надію, виривається із застійної рівноваги та спокою. "Перевага людини над твариною полягає в тому, що нас може охоплювати розпач; перевага християнина над природною людиною — у тому, що він це усвідомлює, а блаженство християнина — в можливості зцілення від розпачу" (К'єркегор).

Людському життю загрожує інертне "буття в собі", деперсоналізація, відчуженість, розгубленість. Людина, яка зігнулася під тягарем оточення і змушена в межах цього оточення повторювати ті самі слова й жести, звикає до такого стану речей, і її повсякденність сприймається нею як природна. Гайдеггер противиться такій картині світу, зображуючи суспільне життя як штучний і безглуздий плід хаотичних зусиль поколінь. Упорядковуючи світ матерії, надаючи йому осмисленості та цінності, людина стає рабом своїх власних творінь. Створені нею речі здобувають владу над нею. Поглинута тисячами різних турбот, людина втрачає відчуття сенсу буття, перестає керувати життям. Вона не діє вільно, а змушена виконувати різні функції. Вона ніби стає ще однією річчю, бездумним знаряддям серед інших речей та знарядь. Цілісність буття і сенс життя, розбиті повсякденною суєтою, утрачаються, а нерухоме, пасивне животіння замінює справжнє життя.

Необхідно перестати займатися світом речей, вирватися з його полону, "Якою б розколотою, проте, не здавалася повсякденність, вона все-таки, нехай лиш у вигляді тіні, ще містить у собі суще як єдність "цілого". Навіть тоді, і саме тоді, коли ми не зайняті безпосередньо речами і самими собою, нас захоплює це "в цілому", наприклад у разі справжньої нудьги. До неї ще далеко, коли нам просто нудна ця книга або той спектакль, та професія або це неробство. Вона вривається, коли "туга бере". Глибока туга, що бродить у безоднях нашого буття, наче густий туман, змішує всі речі, людей і тебе самого разом із ними в одну масу якоїсь дивної байдужості. Цією тугою дещо відкривається суще в цілому" (Гайдеггер).

Є люди, які перебувають у гармонії з буденністю, а є такі, хто постійно відчуває свою докорінну непристосованість до неї, болісну дисгармонію. М.О.Бердяев завжди відносив себе до другого типу і згадував, що з часу пробудження його свідомості він відчував глибоке відштовхування від буденності. Але життя світу, життя людини значною своєю частиною — ця буденність.

"Зайвий", "чужий", "сторонній", "закинутий" — так філософи-екзистенціалісти позначають своє місце у світі. В Сартра знаходимо образи людини-ком ахи, медузи, лангусти, людини-краба. "Страх" Ясперса, "тривога" Гайдеггера, "нудьга" Камю, "нудота" Сартра — всі ці стани людина переживає, намагаючись вирватися з полону буденності.

Належить розрізняти тугу, страх і нудьгу, зазначає М.Бердяев. "Туга спрямована до вищого світу і супроводжується почуттям нікчемності, пустоти, тлінності цього світу. Туга звернута до трансцендентного, разом із тим вона означає незлиття із трансцендентним, безодню між мною і трансцендентним... Це є до останньої гостроти доведений конфлікт між моїм життям у цьому світі й трансцендентним... Страх і нудьга спрямовані не на вищий, а на нижчий світ. Страх говорить про небезпеку, якою загрожує мені нижчий світ. Нудьга говорить про порожність і вульгарність цього нижчого світу. Немає нічого безнадійнішого й страшнішого за цю порожність нудьги. У тузі є надія, у нудьзі — безнадія".

Гайдеггер називає ще одну можливість вибратися з болота повсякденності, з полону ситуативності. Така можливість відкривається завдяки радості від присутності коханої людини. Такий настрій перетворює навколишню дійсність до невпізнання, роблячи все навколо якимось іншим, особливим, і дає нам — у світлі цього унікального стану — відчути себе посеред сущого загалом.

вчинок істини

Активне ставлення людини до світу, інших людей, природи виражається у вчинковій дії, тобто дії, яка має вчинкове значення, яка розвивається відповідно до виникаючих нових обставин, нових умов, коли формуються мотиви, надається можливість вибору, розв'язуються суперечності. Така дія людини вирізняється пізнавальним, естетичним, моральним аспектами. В кожному з цих аспектів представлені в єдності, суперечності та взаємозапереченні ситуативний, мотиваційний, дійовий та післядійовий компоненти вчинку.

Людина пізнає середовище, в якому вона живе, через установлення значень подій та зв'язків між ними. Вона не тільки потрапляє в ситуацію, вона активно сама її творить, надає їй предметного змісту. Пошук предметного змісту приводить до переходу ситуативного компонента в мотиваційний — це єдність ситуації й мотивації, єдність і водночас протиставлення. Мотивація відображає недостатність ситуації і свою ідеальну самодостатність. Ситуація вичерпала себе, вона вимагає перетворення. Мотивація втілюється в дію на основі альтернативного вибору через прийняття рішення. Мотивація, що переходить у дію, стикається з реальним світом, освоює його. Дія, таким чином, набуває багатшого змісту, ніж мотивація. Ця суперечність — найважливіша у вчинку. Як результат суперечливості вчинкової дії виникає рефлексія, спрямування на наступну дію. Людина мусить пережити свою реакцію на здійснений нею вчинок, вона оцінює свою дію і співвідносить цю оцінку з еталоном пізнавальним, естетичним, моральним. Людина наклала свою печать на зовнішній світ. Чи вона вчинила так, як слід? Де істина?

Пошук істини — шлях пізнання непізнаваного.

Перші свідомі кроки людини — це кроки до пізнання того, що світ непізнаваний. Народження світу для людини — це осягання нескінченності його пізнання. Невтомний пошук істини веде людину по життю.

Улюблені слова давньогрецького філософа Сократа: "Я знаю тільки те, що я нічого не знаю". Мудрі люди знають, що відомості про світ, які людина накопичує за життя, — лише крихта порівняно з океаном пізнаного і ще не пізнаного людством.

І навіть найученіша людина така ж далека від істинного знання, як і неписьменна.

Світ наповнений речами, має предметний зміст. Щоб діяти й жити в злагоді з цим світом, з його істинними значеннями й істинним призначенням, людина прагне осягнути істину, досягти відповідності ЇЇ знань речам, предметам. Істина передбачає адекватне відображення об'єктів людиною, яка їх пізнає, відтворення об'єкта таким, яким він існує сам по собі, незалежно від людини та її свідомості.

Пошук істини - ■ це внутрішньо суперечливий процес, пов'язаний з постійним подоланням помилок і хибних поглядів та дій. Пізнання є рухом від знання обмеженого, приблизного до дедалі загальнішого, глибшого, точнішого. Цей процес не має меж. Істина відносна, оскільки пізнавальна дія відбувається в певних умовах, які постійно змінюються. Оскільки істина об'єктивна, то в кожній відносній істині є частка абсолютного знання. Людство рухається шляхом оволодіння абсолютною істиною. Та межі істини відносні; вони то розширюються, то звужуються з подальшим ростом знань. Істина конкретна, бо вона передбачає врахування всіх умов, у яких перебуває об'єкт пізнання, виділення головних, суттєвих властивостей, зв'язків, тенденцій його розвитку. Істина не може долати межі свого дійсного використання, бо тоді вона переходить у свою протилежність — абсурд.

Критерій істини — не в дійсності, незалежній від людини, а в практиці, в практичній діяльності людини. Якщо людина порівнює свої поняття про речі, предмети з іншими поняттями, вже перевіреними практикою, вона тим самим опосередковано, логічно зіставляє своє поняття із самим предметом. Таким чином, логічний критерій істини є похідним від практичного. Відповідність поняття предмету доводиться повною мірою лише тоді, коли людині вдається знайти, відтворити або створити предмет, який відповідає сформованому нею поняттю.

У відносності істини криється пізнаваність і непізнаваність світу: в абсолютності — принциповість незавершення пізнання та його нескінченне продовження; в конкретності — скінченність пізнання нескінченного. З розуміння практики як критерію істини випливає, що завершене пізнання - це припинення самого життя.

Вчинкова дія, вчинок невід'ємний від пошуку істини. Вчинок істини грунтується на пізнаваності і непізнаваності світу, незавершеності і конечності пізнання, зумовлюючися станами людини: подивом і байдужістю, сумнівом і надією, скептицизмом і переконанням.

На основі пізнавальних дій у людини формується здатність диференціювати предмети в ситуації й реагувати на їхні співвідношення. Це — основа здатності людини виділяти в ситуації суттєві для дії властивості в їхніх зв'язках та відносинах і приводити свою поведінку у відповідність до них. Суттєві зв'язки базуються на реальних залежностях, а не на випадкових збігах. Виділити суттєві реальні залежності можна лише змінюючи ситуацію, впливаючи на неї, змінюючи її, тобто лише через активність особи, що вже передбачає виділення значущих для неї зв'язків.

Отже, людина пізнає природу, змінюючи її, що свідчить про принципове незавершення пізнання, його нескінченне продовження, бо змінене знову потребує пізнання істинного. Пізнавальна діяльність людини породжується і розвивається спочатку як сторона, момент її практичної діяльності. Пізніше вона виділяється із практичної діяльності як особлива теоретична діяльність, але зберігає зв'язок із практичною діяльністю, виходить з практики, підкоряється її контролю, водночас впливаючи на неї та керуючи нею. В процесі впливу на практичну діяльність формується інтелект людини, що служить для пізнання дійсності й керівництва дією. Те, що спонукає людину до дії, має бути значущим для неї. Саме ця значущість для особи мети дії виступає джерелом її дії, тим, що надає їй особистісного змісту. В процесі діяльності, яка розчленовує і змінює навколишнє середовище, виникає потреба в пізнанні у формі інтересу, допитливості, зацікавленості. Це специфічна пізнавальна форма інтересу до навколишнього світу. Реальна дія змістовно багатша за цю специфічну мотивацію, бо включає ставлення індивіда до реальних обставин тієї конкретної життєвої ситуації, в якій виконується дія. Завжди багатоманітне й суперечливе ставлення до умов діяльності, співвідносячися зі ставленням до мети, надає мотивації конкретності, життєвої змістовності й інколи навіть суперечливості.

Пізнавальні почуття.

Допитливість і цікавість як специфічна пізнавальна форма інтересу до навколишнього світу, що виявляється спочатку в намаганні маніпулювати речами, головним чином і породжується первинно тими змінами, які це маніпулювання викликає в речах. Виникає "дослідницький імпульс" (за СЛ.Рубінштейном) — це передусім інтерес до предмета, породжений тими змінами, яких зазнав цей предмет у результаті впливів на нього. Пізнавальний, теоретичний інтерес породжується в практичній діяльності. В дитини він виявляється спочатку на рівні конкретних фактів (дитина слухає, бачить, читає, намагаючись щось зрозуміти), а пізніше переходить на рівень абстрактних понять, ідей та принципів. Це потреба пізнати самих себе, сенс свого існування через пізнання світу і всесвіту. Це когнітивна потреба в інформації і знаннях (слово "когнітивна" походить від латинського "когнітаре" — мислити). Оскільки пізнавальна діяльність є пошуком саме корисних для людини відомостей, з нею завжди пов'язаний емоційний фактор. Такий пошук — не холодний раціональний процес, він завжди пов'язаний з цілями людини, а значить і з тим, як вона сприймає свої відносини із середовищем і свої цілі. "Око людського пізнання не сухе. Навпаки, воно зволожене пристрастями і волею", — так вважав англійський філософ Ф.Бекон. В інтелектуальних почуттях — подиву, сумніву, цікавості, допитливості — знаходить свій вияв потяг до пізнання. Отже, почуття у своєрідних і специфічних формах виконують і пізнавальну функцію,

У вчинковій дії ми спостерігаємо й фіксуємо цю єдність і суперечливість пізнавальної та афективної сфери. На початкових стадіях розвитку предметно-пізнавальні й афективні моменти єдині: вони не диференціюються. В міру їхньої диференціації між ними виникає антагонізм, суперечливість. Весь перебіг розвитку афективно-емоційної сфери, перехід від елементарних афектів і почуттів до вищих зумовлений характером взаємозв'язку інтелектуального й емоційного. Спочатку емоції підкоряють пізнання: людина може зрозуміти в діях інших лише те, що відчуває сама. Потім пізнання звільняється від почуттів: людина починає розуміти те, що не властиве її почуттям, що чуже їм. Інтелектуальна сфера, відділившись від емоцій, намагається спрямовувати почуття людини. І, нарешті, на вищих щаблях розвитку почуттів ми знову повертаємося до їх взаємопроникнення та єдності, що знаходить свій вияв в естетичних почуттях.

Найвиразніше ця єдність і суперечливість пізнавального й емоційного виявляється у психічних станах людини. Саме ця потреба нескінченного пізнання себе, осягнення свого місця у світі, потреба у високих переживаннях пов'язана зі зверненням людини до самої себе, з виникненням найрізноманітніших станів її буття.

Психічний стан як вияв мінливості й сталості пізнання світу.

Поняття "стан" використовується в науці з часів Арістотеля. Протягом століть його трактування зазнало суттєвих змін: відбувся перехід від ототожнювання стану об'єкта з його якостями, властивостями до діалектичного розуміння стану як засобу відображення змін: зміна виражається через щось відносно стале, стійке. Стан — це філософська категорія, котра відображає специфічну форму реалізації буття, фіксує момент сталості в зміні, розвитку, русі об'єктів у певний момент часу за певних умов. Це визначення має загальний характер і широко використовується в різних науках. Як конкретно-наукове поняття стан описується конкретними характеристиками того чи іншого носія. Об'єкт чи явище як сукупність властивостей реалізується через стан.

У психології поняття "психічний стан" використовується для умовного виділення у психіці індивіда відносно статичного моменту на відміну від понять "психічний процес" і "психічні якості", що розкривають відповідно динамічну сторону психіки і закріпленість, повторність її проявів. Проте, з позицій вчинку, в розумінні психічного стану слід більше наголосити на розкритті проявів суперечності і зміни. Так, поняття стан виступає як категорія, що відображає суперечність зміни і розв'язання цієї суперечності. Виникнення поняття стану в психологічній науці пов'язане з розвитком уявлень про психічне відображення, його чуттєву форму. Елементарною формою психічного відображення виступає відчуття. Ф.Енгельс в "Анти-Дюрінгу" підкреслює, що відчуття необхідним чином пов'язане з білковими тілами. Спосіб існування білкового тіла — життя — передусім полягає в тому, що в кожний даний момент білкове тіло є самим собою і водночас іншим. Відбувається безперервне перетворення складових частин, перехід з одного стану в інший, що є проявом сталості й безперервності руху. Необхідність використання категорії стану в психологічній науці продиктована суперечністю психічного відображення — його сталістю та зміною вже на рівні елементарної форми пізнання — відчуття. Це рівень єдності, недиференційованості пізнавального й афективного, емоційного в психіці. Втрату нормальної здатності відчувати, що означає неадекватне відображення об'єктивної дійсності, неадекватне пізнання, І.М.Се^ ченов пов'язував із виникненням певних станів — марення, маячення.

Рівень диференціації пізнавального й афективного описується у працях К.Д.Ушинського за допомогою терміна "відчування", виділення зв'язку "ставлення — стан". Стан належить до почувань, а не до відчуттів. У почуваннях проявляється суб'єктивне ставлення до відчуттів, спричинених зовнішнім світом, який діє на нас через органи чуття. Під почуваннями розуміються різноманітні відгуки душі на її власні відчуття та уявлення. Це особливий клас явищ, відомий під назвою почуттів і бажань. Слово це — старовинне, книжне, та воно вже тому підходить, що незручно сказати: почування слуху, зору тощо.

Отже, стан пов'язаний зі ставленням людини до явищ власної психіки, ставленням, яке закріплює сталість і зміни в психічному відображенні світу, суперечливість останнього. Суб'єктивні стани власне й становлять предмет психологічного дослідження, через стани реалізуються психічні явища, через стан розвивається вчинок. Виникнення того чи іншого стану пов'язане з намаганням розв'язати суперечність між мотивацією і дією, з проявом післядії, з феноменологічним виявом учинку. Ще І.П.Павлов розглядав психологію як науку про суб'єктивні стани. Звичайно, йдеться не просто про стан людського організму, його тіла, а про стан душі, який відображує суб'єктивний аспект зв'язків людини з дійсністю, переживання їх людиною.

Психічний стан — це цілісна характеристика психіки людини, яка фіксує момент сталості і своєрідності в динаміці психічних явищ; це форма реагування, яка виражає ставлення людини до явищ власної психіки, що розкриваються в процесі взаємодії з навколишнім середовищем у певний момент часу за певних умов.

У психічному стані розпредмечуються переживання людиною здійсненого вчинку, звернення до себе, нескінченність пізнання і самопізнання. Через стан, шляхом переживання інтелектуальних почуттів реалізуються вторинне взаємопроникнення і єдність пізнання і емоцій, вияв пізнавальних емоцій, "святого потягу" до пізнання.

Взаємопроникнення і єдність пізнання та емоцій на вищому рівні викликають палке бажання пізнавати нове, незвідане, пристрасть до пізнання.Ф.Бекон наголошує, що саме пристрасна природа пізнання породжує нічим не підкріплені знання і всі фантазії. Та, будучи безсумнівною перешкодою для пізнання, пристрасть водночас є і могутнім, потужним двигуном цього процесу. Гегель був упевнений, що без пристрасті, без жаги нічого великого зроблено бути не може. Є лише одна пристрасть, яка не засліплює розум,— це жагуча, палка, пристрасна любов до істини, жага істини. Спіноза вважав, що пристрасть можна перемогти лише пристрастю. Виховати пристрасть до істини можливо тільки вольовим шляхом. Це виховання необхідне для вченого. Воля гальмує всі захоплення, окрім захоплення істиною. Але істина відносна. Стан захоплення проходить і, незалежно від виникнення іншого, альтернативного стану — подиву (з якого, як вважав Платон, розпочинається будь-яке пізнання); сумніву (як єдності й суперечливості впевненості і невпевненості), скептицизму (як можливості заперечення істинного знання), — вчинкова дія не минає, вчинок не вичерпується, лише вияв її (дії) може бути або яскравим, випуклим, або блідим, невиразним, шо пов'язане з переконаннями людини.

Від емоційних переживань до глибоких переконань.

Учинок передбачає реакцію людини на нього й на саму себе, тобто в дію вноситься оцінка. Це найвищий прояв взаємопроникнення і єдності пізнавального й емоційного. Людина співвідносить оцінку з еталоном пізнавальним — з пошуком істини, з моральним — пошуком добра. Вона намагається свідомо зрозуміти свою пристрасть. Ті почуття живуть довше і триваліше, які поєднуються з ідеями, — вважав К.Д.Ушииський. І це не просто пристрасть як можливість ідеї постійно, протягом тривалого часу викликати сильну емоційну реакцію; на її місці з'являється те, що називається глибокими переконаннями. Людина залишається вірною їм усупереч вимогам усіх природних інстинктів, голос яких невиразний і блідий на фоні тих яскравих вражень, що даються людині силою її переконань.

З радості від яскравої іграшки чи картинки до вміння перейти від зовнішнього блиску до розкриття дедалі нових якостей і рис, що властиві предмету чи образу, який нас цікавить, — такий шлях потягу до пізнання. І.М. Сеченов писав про розвиток цього потягу: "з яскравої фарби будь-якого предмета, речі — до яскравого плаща лицаря... — на себе в лицарському вбранні — тоді до властивостей лицаря... тоді до цих властивостей у будь-якій людині..." Це шлях від емоційних переживань до глибоких переконань, шлях до найвищого рівня відображення суперечливості та єдності емоційного й пізнавального. Це шлях формування "святого потягу" до пізнання, пошуку істини, її краси, формування ідеалу, еталона як незбагненної для людини єдності істини, краси й добра.

Пізнання істини потребує виникнення певних психічних станів уже завдяки характеристикам істини, її критерію — практичним діям. Стан та істина пов'язані як феноменологічні явища. Стан виступає засобом досягнення істини. Стан як істина містить ознаки відносного, абсолютного й конкретного. Але істина об'єктивна, а стан суб'єктивний. Піднесення людини до найвищих станів буття не знімає цю суперечність, досягнення ідеалу — абсолютного стану краси, любові й добра — означає небуття, де зливаються знання про світ і сам світ.

ВЧИНОК КРАСИ

Ідея, Ідеал, еталон.

Абсолютний стан істини, краси, любові й добра розкривається через ідею, що втілюється в ідеалі. Ідеал — це відображення у свідомості людей розв'язаних, знятих суперечностей соціальної дійсності, суперечностей між назрілими, але не реалізованими потребами. У вигляді ідеалу людина створює для себе образ дійсності, вільної від суперечностей. Це ідеальний образ, який визначає спосіб мислення і діяльності людини,.

В ідеалі знімаються суперечності між духовною і емпіричною дійсністю. Але це не гегелівське підкорення емпірії духу, ідеї, зняття суперечностей — досягнення гармонії, яка є втіленням краси, прекрасного. Прекрасне об'єктивне, воно пов'язане з певною чуттєвою формою, ідеї властива чуттєва видимість. Прекрасне становить єдність ідеї й образу. Це не лише властивість, якість, відношення самої дійсності, це ще й ті враження, які дістає людина, сприймаючи цю дійсність. Пізнаючи красу, людина стверджує себе у світі, досягає вільного розвитку. Сприймання і переживання прекрасного має безкорисливий характер, прекрасне викликає безкорисливу любов, почуття радості і відчуття свободи.

У красі знімається невідповідність форми і змісту, а справжнє мистецтво створює форму, яка гармонійно відповідає змістові. Краса нерозривно пов'язана зі змістом буття. Краса — це життя, вважав М.Чернишевський. 1 в цьому розумінні краса "рятує світ", бо надає життю зміст і виправдання. Це загальнолюдська цінність. Сприймаючи прекрасне, людина пробуджує красу в собі, відчуває її еталон у самій собі, стверджує себе. Виявом цього еталона-ідеалу виступають почуття.

Пережити — не лише відчути.

Ставлення людини до світу виражається як у формі понять, так і у формі емоцій. В емоціях ставлення до довколишнього представлено специфічно — як безпосереднє його переживання. Усвідомлення почуття співвідноситься з усвідомленням самого ставлення, яке в емоції переживається. Усвідомити своє почуття значить не лише відчути його як переживання, а й співвіднести його з тим предметом, який його викликає. Основи почуттів — не в замкненому внутрішньому світі свідомості, вони базуються на відносинах людини зі світом, відносинах, які виходять за межі свідомості. Почуття спрямовуються на предмети, виражаючи ставлення людини до них, яке розкривається в емоційних переживаннях. Переживання у специфічному значенні цього слова — це неповторна подія в духовному житті людини, це душевна подія у її житті. Тому кожна людина має свій емоційний стиль, свою основну палітру емоцій і почуттів, у яких вона переважно сприймає світ. Переживаючи красу, людина змінює себе.

Особистісний характер переживань, їхня інтимність не виключає зумовленість почуттів суспільно-історичним розвитком, практикою суспільного буття. Почуття людини є почуттями історичної істоти. Це проілюстровано Ф.Енгельсом на прикладі статевої любові, яка суттєво відрізняється від простого статевого потягу, від еросу давніх людей. По-перше, вона (любов) передбачає взаємність, тобто жінка тут визнається рівною чоловікові, тоді як за давніх часів про згоду й прихильність жінки не довідувались. По-друге, тепер уже не питають, у шлюбі чи поза ним відбувалася статева близькість і навіть про те, чи викликана вона коханням. Таким чином, суспільна практика розвиває почуття людини, породжує нові почуття, у яких відображується нове ставлення людини до світу.

Почуття виражає ставлення людини до предмета, до світу. Зв'язок почуття з предметом, який його викликає й на який воно спрямоване, особливо яскраво проявляється в естетичних почуттях — вищій стадії розвитку почуттів, де встановлюється єдність і взаємопроникнення емоційного й пізнавального. Почуття у своєрідних і специфічних формах виконують і пізнавальну функцію, яка на вищих рівнях має свідомо об'єктивований характер. Почуття не просто викликається предметом, не тільки спрямовується на нього, воно входить, проникає в предмет, специфічно, інтимно пізнає його сутність. Естетичне почуття — це "вчуття" у предмет. Завдяки естетичному почуттю, яке викликається твором мистецтва, природою чи людиною, людина пізнає їхню специфічну якість — красу.

Почуття самі містять у собі оцінку. Переживання почуттів — вияв прагнення до еталона, ідеалу. Але це є не тільки прагненням організму до насолоди, як випливає з гедоністичного принципу. Самою людиною це прагнення не вичерпується, адже все її буття сповнене світовими відносинами.

Суперечність стражденносгі й дії.

Людська діяльність зумовлена невідповідністю об'єктивної дійсності інтересам, потребам і цілям людини. Предмети людських потреб існують поза людиною, безпосередньо не відповідають її запитам, чинять опір їхньому "привласненню". Як природна, тілесна, предметна істота людина є стражденною істотою. Предмети її потягів існують поза нею, не залежать від неї, але вони є об'єктами її потреб, це необхідні, суттєві для прояву ЇЇ сутнісних сил предмети.

Тому людина завжди прагне реалізувати себе, реалізувати в діяльності, через дію, вчинок. Чим конфліктніша, суперечливіша ситуація, де розгортається дія, чим амбівалентніша її мотивація, тим більш набирає дія рис учинку. Основою аналізу людських переживань може бути аналіз діалектичної суперечності між людською дієвістю і людським стражданням, який здійснив К.Маркс в "Економічно-філософських рукописах 1844 року".

Людина завжди прагне переживань, вона — стражденна істота, оскільки існує суперечність, одвічна суперечність між необхідними, але не задоволеними потребами, між теорією і практикою, між емпірією і духом. Оскільки людина відчуває своє страждання, їй притаманні пристрасті.

Пристрасть — це енергійно прагнуча до свого предмета сутнісна сила людини. Якщо предмета легко присвоїти, страждання менш виявлене. Найвиразніше воно виявляється у творчості, за певних труднощів, коли предмети, так би мовити, чинять опір присвоєнню. Страждання і дія одне без одного не існують, їхня самостійність відносна: те, що виступає стражданням, може бути дією, і навпаки. Можна страждати в дії, є бездіяльне страждання та безпристрасна діяльність, коли процвітають егоїзм і байдужість. Тут проявляються моральні, естетичні почуття, переживання драматизму, комедії й трагедії.

Пошук гармонії: комічне, трагічне, любов.

У комедії знаходить людина невідповідність між удаваною значущістю героя і мізерністю, убогістю, нікчемністю його поведінки. Комічне розкриває конфлікт між тим, що виступає спочатку з видимістю переваги, зверхності, а потім виявляє свою неспроможність. Чим більше зливаються ідея і створений образ, тим виразніше почуття комічного, яке вони викликають. У почутті гумору сміх поєднується із симпатією, тобто передбачається наявність в одному явищі чи особі і позитивних, і негативних сторін при переважанні в нашій оцінці позитивних моментів. З порушенням цього співвідношення, тобто переважанням негативних моментів над позитивними, в почуття гумору вплітаються трагічні нотки, виникає почуття трагічного, переживання болю і гіркоти. Почуття трагічного виходить із реальної єдності позитивного й негативного, добра і зла, з їхніх складних переплетень. Шлях до добра дуже часто проходить через зло, і благі наміри чреваті негативними наслідками. Трагічне породжується з усвідомлення взаємозв'язку і взаємозалежності добра і зла, переживання їхньої несумісності. Воно пов'язане з почуттям величного, почуттям піднесення, яке вступає в боротьбу зі злом, з ницістю дійсності. Трагічний герой відчуває себе приневоленим іти до добра через зло, усвідомлюючи фатальну силу зла.

І комедійне, і трагічне — це форми прояву прекрасного, краси. Своїм життям і вчинками людина прагне розпредметити красу, що криється в природі, творах мистецтва, витворах рук людських, іншій людині, осягнути цю красу, дану творцем, увібрати її в себе і через неї збагнути себе. Через красу світ відкриває себе, пізнає себе через людський спосіб бачення світу. Чуттєвий смисл світу постає через його красу, і постає саме в почуттях. Чуттєва краса пробуджує ідею краси, адже пробуджує чуття -існування; несе в собі страждання, бо мислиться як така, що перебуває поза людиною. Зрештою, людина бачить у собі еталон краси, вона страждає, доки не знайде красу в самій собі (В.Роменець).

Так виглядає вчинок краси: як прагнення до ідеалу, розкриття суперечності ідеалу й дійсності. Людина своїм учинком намагається зняти суперечність між дією й стражданням, які одне без одного не існують, досягти гармонії, відкинути бездіяльне страждання і безпристрасну дію, що досягається в любові.

Любов як почуття є змістом і рушійною силою феноменологічних перетворень — як краси предметного світу, так і краси потойбічної. Так відбувається формування ідеалу, який стає еталоном для порівняння предметів чуттєвої краси. Краса пізнається через порівняння, коли ніби відкривається вся світова панорама і людина вибирає предмет, що має особливе значення, і співвідносить усе інше з цим предметом. У любові відчувається, проявляється повнота існування як переживання чуттєвої краси, коли все навколо одухотво-рюється. Це пов'язане з такою характеристикою почуттів, як переключення, перенесення емоцій і почуттів з предмета, що їх викликав, на все, що з цим предметом пов'язане. Образ любові зосереджує в собі сенс життя, зосереджує в почутті. Воно заповнює собою весь світ, полонить його і розширює до розмірів світу людську душу, що демонструє генералізацію почуттів як форму переключення.

Любов — це не лише потяг до чуттєвого образу: в такому розумінні образ і любов приречені на самознищення. Любов чуттєва призводить до страждання, множить страждання у світі, бо предмет любові існує поза людиною, бо в любові народжуються люди на світ, доля яких — страждання і загибель. Ця абсурдність знімається єдністю образу й ідеї, красою вічного, красою людського тіла й духу, переходом від любові чуттєвої до духовної, що втілено в образі Венери. Вчинок краси — це намагання зняття цієї суперечності між потягом до краси і нескінченним стражданням. Любов виходить за межі простого народження живої істоти. Любов єднає посейбічне і потойбічне, образ та ідею. Вона творча і всесильна, вона дає вічне блаженство.

Любов повинна стверджувати себе як творча сила, що збагачує і підтримує людство, її основа — загальнолюдські почуття любові до ближніх. "Полюби ближнього свого", — говорить Біблія. Любов не вичерпується чуттєвим коханням, бо краса не вичерпує себе в ньому. Та "тільки люблячи, ми навчаємося любити" — цю мудрість людина може осягнути через вчинок, що вона й намагається робити.

Любов як почуття, як вияв краси вся виткана із суперечностей. Богиня любові Іштар, про яку розповідає "Епос про Гільгамеша", складений у XXIII—- XXI ст. до нашої ери, була заступницею любові й чвар, хтивості й війни, тобто в ній сходилися протилежні полюси. Звичайно, мова йшла про тілесну любов, позбавлену духовності, але вже тоді було ясно, що такий ерос олюднює людину. Давньоєгипетські перекази вже вбачають у любові й духовні почуття. Легенда про любов фараона Ехнатона до Нефертіті ("Прекрасна прийшла" — так звучить її ім'я) — це легенда про високу любов, а скульптурний портрет голови Нефертіті — це свідчення висоти духу, духовності в любові, прояву краси.

Для давніх греків любов і краса, душа і тіло були нероздільними, Афродіта Кнідська — богиня любові й краси — це богиня гармонійної духовно-тілесної любові. Вона втілює славнозвісний давньогрецький ідеал "калокагатії" — ідеал просвітленої гармонії тіла й духу, поєднання фізичної краси й духовної досконалості. В Афродіті поєднуються етос — вираз духовної величі та ерос — вираз тілесної любовної привабливості. Любов Афродіти — це повна гармонія зі світом. Але пов'язані з любов'ю переживання висвітлюються в грецьких трагедіях як горе й біди, страх перед любов'ю, боязнь її. Едіп Софокла вбиває свого батька і стає чоловіком своєї матері, Медея в трагедії Евріпіда, щоб помститися Ясону, який розлюбив її, вбиває своїх дітей. Любов — це кривавий двигун людських учинків, який несе людям муки, смерть, віроломство, це мед і отрута. Споглядання краси як позитивного полюса життя заходить у суперечність із негативними переживаннями, що пов'язані з любов'ю.

Поєднання протилежних полюсів як прояв амбівалентності почуттів свідчить про намагання пізнати сутність життя, потяг до краси і нескінченне страждання, єдність і суперечність яких досягається у вчинку, допомагаючи людині осягнути себе.

На відміну від негативних переживань любові грецьких трагедій у віршах римських поетів Овідія, Горація, Вергілія ідеться про світлу радість любові. Вона досягає в них витонченості. Краса виходить на перший плай, духовність сягає нових висот, вона самостійна і незалежна, існує сама по собі.

Любов завжди суперечлива, в ній поєднуються етичні й естетичні ідеали. Переживання любові — це не лише світло, а й морок, вона не лише звеличує людину, а й гнітить її. Але краса, любов є джерелом нездоланного потягу до неї. Краса рятує світ, любов живе вічно.

Вчинок краси це усвідомлення потягу до краси і нескінченності страждання. Страждання як прагнення досягнути краси, володіти красою, страждання як переживання буття, яке дається спогляданням краси і переживанням її. Чуттєвий світ абсурдний, його важко охопити розумом, тільки почуття можуть це зробити, стаючи підвалинами відносин людини і світу.

О друже мій, то не дурниці —

Всі ті щасливі небилиці

Про райських гурій, про Нірвану,

Про землю ту обітовану.

Вони тягар життя скидають

І душу расм надихають,

Чи все ж те розумом збагнути,

Що дасться серцеві відчути?

(М.Вороний. "Іванові Франкові")

Потяг до краси — вічний, бо збагнути її — "це сонце погасить!" Людина прагне вічного захоплення красою, переходячи до краси істини, краси моралі.

ВЧИНОК ДОБРА

Марна втеча від страждання.

Почуття людини — від пізнавальних і естетичних до моральних — яскраво проявляються у вчинку. Феноменологічний вияв людських переживань втілюється в емоційній готовності людини, готовності до переживання найрізноманітніших емоцій — подиву й сумніву, розчарувань і переконань, до переживання радості через переживання страждання, через перемогу над ним. Це звільнення від почуттів, які пригнічують, давлять. Емоційна готовність як прагнення людини до переживань — це психічний стан очищення (катарсису) людини від суперечливих, амбівалентних переживань. Емоційна готовність являє собою здатність пробудити, пережити певну гаму почуттів і "розрядити їх", віднайти в них гармонію, гармонійно примирити виникаючі пристрасті.

Проте стан емоційної готовності не вичерпується лише збудженням почуттів і їхньою гармонійною завершеністю, це готовність до реальних дій, у яких ці почуття виникають і динамічно протікають. Саме в цьому зміст "хитрої формули щастя": треба прагнути не до самих переживань, а до дій, у яких ці переживання виникають. Емоційна готовність поєднується з волею, із самою дією щодо вибору шляхів реального здійснення вчинку. Людина намагається розв'язати суперечності реального життя, керуючись розумінням прекрасного в єдності з моральним, вона переживає красу істини, стверджуючи мораль.

Феноменологічний вияв учинку краси розкривається через пошук еталона, в якому незбагненно для людини волею творця переплелись істина, краса і мораль. Зміст має набути адекватної форми, людина прагне до цього, до поєднання образу й ідеї, до відповідності знання про речі самим речам. Істина — мета, краса — засіб, а краса істини — мораль учинку.

Розуміння такої моралі втілює Сандро Боттічеллі, флорентійський художник XV ст., у своєму шедеврі "Народження Венери". Його Венера несе людям одухотворену красу. Радість буття, гармонія злиття людини й природи, сприйняття краси і намагання захиститися від страждань чуттєвого кохання, накинувши одяг на прекрасне тіло, зберегти одухотворену красу, що втілена в співзвучності моря, неба, вітру, простору й любові, — ця тема Боттічеллі, як і в іншому його шедеврі "Весна", стверджує потребу людини в перемозі краси, життя, миру на Землі, перемозі світла, радості, добра. Вічне прагнення людини до прекрасного не в змозі приборкати ніяка сила, ніякі страждання. Це благо, яке дає Творець. Люди ще не готові до божественного, вони мають до нього прийти, бо прагнуть цієї краси. Прикривши божественне при отриманні блага, краси, люди виявляються невдячними, не розуміючи цього. Мораль людських відносин формується у вчинку. Люди роблять добро, щоб зменшити страждання, проявляючи при цьому невдячність за отримання блага.

У вчинку, через учинок розвиває людина потребу в красі. Ф.Дос-тоєвський, стверджуючи, що краса врятує світ, мав на увазі красу, яка несе в собі високу моральну силу. Всяка істинна насолода прекрасним уже сама по собі є джерело моральної краси, — писав великий педагог К.Ушинський. Прекрасне робить нас чистішими, добрішими, висвітлює життя, збагачує його як в естетичному, так і в етичному, моральному плані.

Незацікавленість у вдячності.

Як у вчинку істини, коли людина шукає і ніколи не може знайти відповідність між знаннями про речі й самими речами і це примушує її здійснювати дедалі нові й нові вчинки, переживати незавершеність пізнання, так і у вчинку краси людина прагне і не може досягти абсолютної гармонії в переживанні краси, в переживанні любові й страждання, намагаючись розв'язати суперечність між образом та ідеєю прекрасного. Це спонукає її до пошуку різних форм жаданої гармонії. Зміст цих форм установлюється через відносини людей і має на собі печать моралі. У вчинку добра вирішує людина проблему творення блага без зацікавленості у вдячності. Давати благо, не сподіваючись на вдячність, — це добро. Немає корисливого добра. Але це водночас і випробування добром. Не тільки єдність давання блага і невіддя-ченості проявляється у вчинку, а й їхня суперечливість. Невдячність не проявляється без отримання блага. Невдячність заперечує добро

через зацікавленість у ньому через неотримання блага і вдячність. У вчинку добра людина повинна бачити шлях до вдячності, до створення своєї моралі.

Вчинковий характер суперечностей емоційних переживань людини проявляється у невідповідності змісту й форми світу, в якому вона живе, в намаганні зняття цієї невідповідності шляхом порівняння з ідеалом, еталоном. Коли людина усвідомлює цю невідповідність, неістинність світу, вона своєю волею міняє еталони, приборкує потяги й пристрасті, зростає і розвивається, підносячись до ідеалу. Людина визначає нові наміри, формує нове коло відносин, і в цьому виявляється її психічна, духовна зрілість. Це реальна можливість обрати той чи інший шлях, це прояв волі у вчинку, визначення лінії реального, саме таким способом, здійснення вчинку. Людина здійснює вчинок, коригуючи його відповідно до моральних норм. Учинок добра спрямований на благо людства, але в ньому (вчинку) людина досягає знання самої себе через своє моральне буття. Свідомі форми буття обмежені, не вичерпують його нескінченність. Людина постає перед суперечністю між знанням про моральність своїх учинків і тим, що існує само в собі, для себе, як вищий закон. Учинок є здійсненням багатьох моральних відносин. Через учинок людина здійснює моральне, заперечуючи неморальне, переживаючи це заперечення в моральних почуттях.

Аморальність моральної дії.

Спокутування вини. В моральних почуттях у формі переживання відображається ставлення людини до інших людей, до суспільства-, до самої себе. Підвалиною моральних почуттів є суспільне буття, яке визначає зміст цих почуттів. У моральних почуттях об'єктивне, суспільно-значуще переживається разом із тим як особистісно-значуще для людини. Отже, коло моральних почуттів — це коло різноманітних відносин людини з іншими людьми, з різноманітними інститутами відносин, які і виявляються, і формуються в моральній дії.

Головним імперативом моральної дії, за Гегелем, є обов'язок, якому протистоїть пристрасть або інший обов'язок. Моральна свідомість змушена вирішувати: чому віддати перевагу, що вибрати з альтернативи? Вибираючи одне співвідношення, людина обов'язково порушує інше, вибираючи один обов'язок, порушує інший. Моральна дія обов'язково містить у собі момент аморальності. Так, прикриваючи красу Венери, намагаючись уникнути страждань, люди порушують цю красу. Як усвідомлений потяг до краси супроводжується неусвідомленими стражданнями, а усвідомлені страждання — неусвідомленим потягом до краси, тобто через страждання пізнається краса й через красу — страждання, так і отримання блага супроводжується несвідомою невдячністю, а усвідомлена невдячність розкриває отримання блага. Це протиставлення несвідомого й свідомого моментів визначає вчинкову мотивацію. Тільки вчинкова дія реально поєднує неусвідомлене й усвідомлене. В моральній дії це моральність і аморальність. Суперечливість моралі спонукає людину до переживання почуття вини, яке є найбільшою карою для людини. Ірраціонально почуття вини може знаходити вихід І в хворобах. Людина своїми стражданнями немовби розраховується за те, в чому винна, і ЇЙ стає легше — вона спокутує вину.

Поневолення добром.

Проте у своїй суперечності добро поневолює. У вчинку, яку єдності неусвідомленого й усвідомленого, неусвідомленим виступає вимога вдячності, те, що заперечує добро. Людина поневолюється вчинком добра, стає залежною від отримання благ, втрачає свою свободу, а відтак не може бути опорою іншому, тому, хто їй ці блага дає. Унеможливлення стати опорою для іншого — це й власна втрата, це мотиваційна роздвоєність, недостатня мотивація до дії, виникнення почуття вини і намагання спокутувати її добром. Створюється порочне коло моральних відносин, яке людина прагне розірвати у вчинку, розв'язати суперечність добра та поневолення добром.

Мотив поневолення добром втілює Тщіан, венеціанський художник XVI ст., виразник гуманістичних ідеалів, знавець людської натури, у своїй найвідомішій роботі "Коронування терновим вінком". Ісус прагнув дати людям блага, за це вони віддячують йому палицями. Він не намагається захиститись, адже добро не розраховує на вдячність. Та добро поневолює. І у фігурах цих людей уже відчувається щось бентежне, якесь несвідоме пробудження вини, вони передчувають якусь власну втрату. Та ще довгий шлях у них попереду до усвідомлення добра й спокутування вини. Син Божий візьме їх вину на себе, він готовий спокутувати її своєю смертю, він розуміє те, чого не усвідомлюють ще люди. Вони не знають добра, живуть без віри в спокутування своєї вини. Ісус дасть їм надію, вона прийде від нього, від коронованого терновим вінком.

Воля з'являється там, до недостатня мотивація, де найбільш суперечливі мотиви дії, що проявиться у вчинку, в осмисленні цієї дії, того, що людина вже зробила, що стане підвалиною ЇЇ майбутніх дій та вчинків. Учинок добра — це прояв найскладніших суперечностей, вияв людської волі на шляху людини до самоактивізації.

Спокутувати вину — значить зробити добро іншим. Але ця дія є результатом нашої власної активності, що підмінює активність іншої людини. Треба своїм учинком підвести іншу людину до розуміння добра як безкорисливого творення блага, що виключає зацікавленість у вдячності.

Трагізм добра.

Добро на своєму шляху нерідко стикається зі злом, яке долається вірою людини. В реальній єдності добра і зла полягає трагізм добра. Саме до цієї трагічної колізії звернувся Ра-фаель в останньому своєму шедеврі — картині "Сікстинська мадонна", завершеній незадовго до смерті великого італійського художника XVI ст. Юна Мадонна зі своїм сином спускається до людей, стражденних, які чекають її, простягають до неї руки. Вона вражена стражданнями і тривогами людського життя, вона знає, що люди неминуче вб'ють її дитя, тому скорботою затьмарена її юна краса. Та, не зважаючи на біль, що щемить її душу, горда жінка, благородна у своєму пориві, Марія все ж таки спускається на землю. Вона несе людям сподівання на звільнення від страждання й одночасно відчуває свою вину: роблячи людям добро, Марія прирікає їх на зло, вони повинні будуть убити її дитину. Проте через це зло люди прийдуть до добра. У своїй самотній доброчинності Марія несе їм віру. Вона сама віра — віра в чудо, надія на спасіння. Фантазія Рафаеля (такого сюжету немає в Біблії) розкриває трагізм добра, показує самотність доброчинності, яка в змозі здійснити чудо, створити віру, віру в те, перед чим людина несе свою відповідальність. Останнє — це совість людини, яка визначає "те, що треба".

Для кожної людини "те, що треба" суто індивідуальне: воно поєднується з усім тим, що може визначати наше індивідуальне й неповторне буття. Добро сприяє, а зло заважає виявленню морального імперативу. Вчинок розкриває людську індивідуальність, долає через віру як інтуїтивне знання порочне коло моральних відносин, породжує надію на здійснення волі людини як самовиявлення її буття.

ВЧИНОК ЕКЗИСТЕНЦІЇ

Буття у злитті зі світом.

На певному рівні розвитку особистості, зростання суб'єктності людина починає усвідомлювати, що її буття є єдиною справжньою реальністю. Вона намагається осягнути те нерозчленоване ціле, яким є буття-у-світі, буття-з-іншими. Вона відчуває, що саме собою, своїми намірами, цінностями, бажаннями, мріями змінює навколишню дійсність, конституює буття як щось безпосереднє, цілісне, одвічне.

Людська істота на відміну від тварини, наприклад, усвідомлює власну автономію, своєрідність, відчуженість відносно того, що є для неї зовнішнім, "не своїм". Чому я живу саме зараз, у цей історичний час? Чому маю саме таку індивідуальну історію, таку родину? Чому місце народження — саме ця країна? Все це склалося випадково, незалежно від волі суб'єкта життєдіяльності, від його вчинкової активності. Людина "закинута у всесвіт" (Гайдеггер), і її завдання — якимось чином поставитися до власного буття, зрозуміти його, знайти глибинний сенс існування.

Людина і світ торкаються одне одного, знаходяться десь поруч. Я маю справу з чимось, турбуюсь про щось, розглядаю, планую, здійснюю, обговорюю наслідки своїх дій, коригую задуми. Все це різні види "торкання" людини і світу. Людина не може існувати поза світом, відокремлено від нього. Але й світ неможливий сам по собі, окремо від людини. Хіба світ — це тільки будинки, люди, зірки, рослини й тварини? Світ — це передусім спосіб буття, існування особистості. Світ — це світ людини, людський світ узагалі, повсякденне буття, спілкування, взаємовплив суб'єкта й об'єкта.

Взаємодія людини зі світом перетворює все, до чого вона торкається, на речі, які призначені для чогось, зручні. Спосіб буття речі

— це й є зручність, призначеність для якихось цілей. Папір, олівець, підручник, аудиторія, бібліотека — все це інструменти для навчання. Весь навколишній світ завдяки взаємодії з ним людини стає зручним для неї, домірним людині, олюдненим.

Співвіднесеність людини і речей, що її оточують, можна зрозуміти не теоретично, а лише в процесі практичного використовування цих речей. Я читаю книжку, розуміючи її призначеність для певних цілей (як джерела інформації, що конче потрібна чи то для складання іспиту, чи для глибинного розуміння цікавої й важливої для мене проблеми). Я роблю нотатки, щось підкреслюю, і моя книжка стає для мене зручнішою. Практичне ставлення до речі є і способом її пізнання. У той самий час пізнання речі становить форму практичного ставлення до неї.

Першоджерелом смислового значення світу є людина з її внутрішнім досвідом, діяльністю, свідомістю. Ми пізнаємо світ за законами власної суб'єктивності, яку ніколи неможливо винести за дужки. Завдяки безперервному вируванню буття створюється новий всесвіт, котрий має корені у глибинах кожного з нас. Сенс світу народжується тільки з людиною, з її свідомістю (Сартр). Людина

— це істота, поява якої зумовлює існування світу.

Як стверджував В.Соловйов, "у світі немає голої матеріальності, у ньому все запалене, натхненне, здатне не тільки бути, а й насолоджуватись буттям".

Для розуміння феноменології вчинку екзистенції, вчинку існування, буття у злитті зі світом доцільна саме онтологічна постановка проблеми світу людини, розглядуваного як царина її суб'єктної активності, як соціокультурний феномен, що репрезентує і людину, і світ. Категорія "життєвий світ" набула психологічного статусу завдяки працям С.Л.Рубінштейна, котрий розвинув ідеї про світ, який не збігається з буттям, про роль іншого, філософію вчинку. "Світ", згідно з Рубінштейном, — це специфічна, надбудовна іпостась буття, притаманна людині. В онтологічній площині буття постає як світ людини, зорганізована ієрархія різних способів її існування.

Життєвий світ як спосіб структурування зовнішнього світу відповідно до внутрішнього і внутрішнього відповідно до зовнішнього об'еднує сутність та існування, глибинне й позірно-зовнішнє, незмінне та скороминуще. Він являє собою певну цілісність внутрішнього психічного життя й зовнішніх його проявів у поведінці, спілкуванні, діяльності. Цей світ завжди в чомусь збіднює зовнішню дійсність і водночас збагачує її індивідуально відбитим культурно-історичним змістом.

Людина перебуває в оточенні таємничої, загадкової дійсності, котра не дається у готовому вигляді, а потребує активного привнесення себе для створення буденного життєвого світу. Чи особистість з її планами та настановами, ненаситними потребами та несвідомими імпульсами визначає ракурс, в якому людина бачить зовнішній світ? Чи довколишня дійсність, стосунки чужих та близьких, ворогів та друзів, матеріальна й моральна стимуляція творять свій фільтр світосприйняття? Коли йдеться про послідовні етапи життєвого шляху, більш значущою здається навколишня дійсність, зовнішня детермінація. Коли ж розглядається стала, зріла особистісна структура, наголос переноситься усередину, і саме вчинкова суб'єктна активність стає головним фільтром, що змінює зовнішню дійсність.

Відокремити в життєвому світі як продукті, результаті вчинку екзистенції соціальне від біологічного, зовнішнє від внутрішнього, індивідуальне від суспільного досить важко. Це цілісна модель уні-версуму, пряма й зворотна проекції внутрішнього й зовнішнього світів один на одного, багаторазово відображена й у кожному відображенні змінювана реальність.

Людина з'являється у світі, її "закинуто у світ", вона починає існувати, щось робити, щось відчувати, про щось думати, чогось бажати, тобто жити. Згодом вона відчуває здатність до вільного самовиявлення у власній світопобудові. Вона хоче бачити свій мікрокосм таким, а не іншим. Емоційна натура будує життєвий світ, орієнтуючись передусім на тональності власних відчуттів. Не пройнята почуттям людина розумового типу розробляє схеми, виношує ідеї, пояснювальні моделі, а все зовнішнє для неї — лише сировина для спонтанних інтерпретацій.

Протягом індивідуального життя форми інтерпретації світу, природно, видозмінюються, інколи дуже різко, частіше — майже непомітно. Важливу роль у самостійній інтерпретації форм злиття людини та світу відіграє мова. Образи, символи, знаки надають світові особливої форми, сприяють виникненню індивідуальної неповторності. Образи не є абсолютною копією реальної події, вони містять у собі багато чого й від самого суб'єкта, тобто є копією активною.

Здійснюючи акт творчої самодіяльності, формуючи свій неповторний світ, вибудовуючи власне життя, особистість описує об'єктивну дійсність за допомогою різних перцептивних, вербальних, міфологічних, символічних мов, які заломлені крізь призму індивідуально-психологічної своєрідності й набули специфічних обрисів відповідно до культурно-історичного контексту. У життєвому свпі співіснують не реальні фізичні чи психічні об'єкти в їхній взаємодії, а форми їхнього тлумачення. Саме тому навіть дуже близькі одне одному люди, які прожили поруч багато років, існують далеко не в тотожних світах.

Ми наділяємо зовнішнє середовище власними ціннісними орієнтирами, надаємо більшої чи меншої значущості фактам і подіям, речам та способам їхнього функціонування. Ми проектуємо назовні, об'єктивуємо скороминущі цілі та глобальні життєві задуми. Вчинок створення власного всесвіту є результатом саморозвитку, саморуху суб'єкта життєдіяльності, небайдужого, небезстороннього ставлення до дійсності й себе в ній.

Час людського буття.

Оскільки реальність для кожної людини своя, є відносно автономною й суб'єктивною, а все, що для неї дороге й неприйнятне, значиме й байдуже, виступає фільтром для вибіркового, акцентованого відображення довкілля, час у такому світі співвідноситься з тривалістю життя й очікуваною самореа-лізацією, відпущеною мірою прояву себе.

Людина не є конгломератом мотивів, потреб, настанов, характерологічних властивостей чи рис темпераменту, які можна вивчати у штучних, лабораторних умовах. Вона існує у реальному плині життєдіяльності, всередині унікального й неповторного життя. Розуміння особистості як суб'єкта життєтворчості є розумінням ЇЇ ставлення до часу життя, реальних можливостей набуття нею дійсної вчинкової активності й свободи.

Для визначення часу, співвіднесеного з людиною та її буттям, Гайдеггер пропонує поняття "тимчасовість". Час як тимчасовість — це саме той час, який людина відчуває, переживає, до якого не може ставитися безсторонньо. Час як психологічний факт, внутрішній досвід людської душі був відомий ще Августину, згідно з поглядами якого минуле й майбутнє співіснують у теперішньому. Людина повинна бути готовою до смерті кожної миті, до того, що ЇЇ душа має зустрітися з Творцем. Час у християнському розумінні стає суттєвою частиною духовного життя, невід'ємною рисою свідомості.

Серед особливостей психологічного часу слід назвати передусім переживання його конечності, обмеженості рамками життя. Час починається з моменту народження людини Й закінчується з її смертю. Він неухильно прямує до останньої миті, і далеко не завжди усвідомлене ставлення до смерті змінює міру самовизначення, сприяє виходу за межі себе, за обрій конкретної життєвої позиції, у бік вищого, трансцендентного, абсолютного.

Однією з характеристик психологічного часу є його непослідовність, неможливість чіткого, векторного руху з минулого через сьогодення у майбутнє. Людина постійно виходить зі стану спокою, нерухомості чи то у власне минуле, чи в майбутнє, чи в теперішнє. Індивід водночас бачить плин життя у всіх його напрямах, вдивляється в минуле і майбутнє. Якщо немає постійної роботи з пам'яттю, її змістом, не може бути й реальних життєвих перспектив.

Минуле — це не тільки те, що відокремилося від теперішнього, але й те, що переходить у теперішнє, визначає його. В оволодінні минулим, як вважає Бергсон, треба шукати ключ до свободи й творчості. Тварини не можуть переживати себе в часі, усвідомлювати своє минуле. Людина ж має безперервну мелодію внутрішнього життя, котра звучить від початку до кінця нашого свідомого існування. Саме цю мелодію й слід, за Бергсоном, називати особистістю. Людина обтяжена матеріальністю, з якою повинна боротися, тому що остання гальмує творчі потенції. Матеріальність протистоїть індивідуальності, вона "ворожа" їй, оскільки являє собою вимоги теперішнього, котре завжди зовнішнє. Індивідуальність — це акумуляція певного імпульсу, що виникає шляхом вибіркового, селективного ставлення до минулого.

Здійснюючи вчинок екзистенції, усвідомлюючи власне злиття з буттям, вибудовуючи свій життєвий світ, людина охоплює минуле, теперішнє і майбутнє як єдине ціле, де минуле не залишається позаду, а триває, майбутнє не сховане, а передчувається. Повторне переживання, вчування в якусь значущу подію минулого об'єктивно впливає на гармонізацію особистісного розвитку, хід подальшого життя.

Поки людина існує, її минуле не є для неї тим, що цілком пішло з теперішнього. Остаточно закінченим, справді минулим воно може стати тільки тоді, коли людина вмирає. А до того часу кожна подія стає минулим лише як щось "буваюче", щось невикінчене, що має зв'язок із сьогоденням. Минуле повертається до нас протягом усього життя, воно "буває", триває, й тільки смерть робить його насправді минувшим, завершеним, скінченним.

Саме таке розуміння минулого дає змогу в новому світлі побачити етап учинкової післядії, коли підсумок пережитого, зробленого стає передчуттям майбутнього. Дію завершено, але її наслідки, її справжній драматизм ще буде оцінюватися знов і знов. Той ракурс, у якому ми бачимо наші вчинки й наше минуле, залежить від теперішнього стану. Інколи минуле уявляється ніби з глибокого яру, а інколи те саме минуле — ніби з високої гори. Все, що стає минулим, не зникає з нашого життя, не втрачає впливу на його хід, інколи навіть набуваючи більшої ваги, ніж тоді, коли воно було актуальним.

Екзистенціальна філософія наголошує на значущості у психологічному часі людини передусім майбутнього. Гайдеггер навіть уживає поняття "тимчасовість" і "майбутнє" як синонімічні. Чому саме майбутнє є пріоритетним порівняно з минулим і теперішнім? Гайдеггер пояснює це тим, що майбутнє несе людині її єдину потаємну можливість — смерть, яка означає завершення часового існування. Світ можливого, бажаного, очікуваного, світ, якого можна дістатися і який є водночас неосяжним, імовірним та фантастичним, не може не впливати на теперішню оцінку реальних життєвих обставин, складнощів та проблем. Планування і передчуття, пророкування і ворожіння певним чином структурують майбутнє, наближуючи чи відштовхуючи його, сприяючи чи заважаючи адекватному відношенню мети й засобу її досягнення.

На відміну від фізичного часу, байдужого до плину подій, психологічний час якісно неповторний; він стає людською долею, детермінуючи весь життєвий шлях. Цей час неможливо розглядати поза такими поняттями, як народження, смерть, любов, спокутування. Акцентуючи увагу на людському майбутньому, дослідники цієї проблеми розглядають майбутнє у зв'язку з такими екзистенціалами, як "рішучість", "проект", "надія", що підкреслює активний, особистісний характер часу, його зв'язок з напруженими пошуками сенсу життя, значення індивідуального існування.

На різних рівнях часового існування людини можна простежити численні модифікації часової детермінації життєдіяльності. Різно-масштабність часів задає різну ритміку життєвих процесів, яка не виключає творення особистістю єдиної системної хроноструктури. При розв'язанні складних завдань просторово-часового співвіднесення індивідом себе з дійсністю біологічний час, час людського організму перебудовується і перетворюється у відповідності до цілого спектра ритмів соціально-історичного часу, часу культури. Одиницями відліку біологічного часу вважають час зміни популяцій, тривалість їхнього життя, час існування окремої особи, генерації, виду. До соціальних детермінант відносять час людської історії, доби, етносу, час соціальних груп і прошарків, родини тощо.

Час людського існування, формування життєвого світу можна звести до часу фізичного як глибинної форми буття матерії. Неправильно було б ототожнювати його і з часом соціально-історичним, який відрізняється повторюваністю, послідовністю, тривалістю, каузальністю. Не збігається психологічний час і з часом біологічним, індивід ним, який має ситуативний масштаб і польову орієнтацію. Будучи й організмом, і суспільною істотою, й неповторною індивідуальністю, особистість існує воднораз у різних часах, певним чином віддзеркалюючи, інтегруючи властивості кожного з них.

У психологічному часі здійснюється своєрідний складний синтез біологічного й соціального часів, у яких розгортається людське життя. Переживання є формою презентації у свідомості тієї реальності, яку ми називаємо психологічним часом. Психологічний час тим більш не збігається з часом фізичним, чим активнішим є процес суб'єктивного відображення дійсності з його емоційністю, небезсторонністю, динамізмом, континуальністю.

Залежно від того, як людина на певних етапах життя ущільнює, розширює, звужує, прискорює або вповільнює перебіг власного психологічного часу, вона по-різному бачить своє існування у світі, перебуває з цим світом у згоді або конфронтації, приймає власну долю або заперечує її, прагне самовдосконалення або вибудовує дедалі складніші психологічні захисти.

Психологічний час завжди асиметричний; простий, лінійний детермінізм для нього неприйнятний, тому що практично неможливо досягти симетрії стосовно особистісно значущих подій минулого та майбутнього, встановити актуальні причинно-наслідкові залежності між тим, що було, та тим, що буде. Ми творимо свій світ шляхом "структурування свого життєвого простору" (КЛевін) у відповідності до значення, якого надаємо різним складовим довколишнього світу, узгоджуючи їх з нашими індивідуальними пріоритетами та перспективами. Згорненість минулого й майбутнього в сучасному творить смислове поле життя, всередині динамічної структури якого й здійснюється самореалізація.

Минуще й вічне.

Важливим визначенням екзистенції є вихід за межі існування, можливість прагнення до чогось найбільш значущого, абсолютного, трансцендентного. У життєвому світі, який виникає як результат учинку екзистенції, людина існує у психологічному часі, що минає. Минає дитинство, юність, зрілість, минає час страждань і випробувань, минає радісна мить натхнення і взаємності. Але є ще Істина, Справедливість, Добро, Бог, Краса, Любов. Ці найголовніші, вищі цінності, незалежно від того, як кожна людина їх називає, не можуть не впливати на розвиток особистості, символізуючи вічне, неминуще.

У життєвому досвіді кожної людини є ситуації, коли вона відчуває відкритість позамежному, потойбічному, чомусь більшому, ніж вона сама. Це може бути прозріння під упливом переживання важких випробувань чи, навпаки, відчуття себе часткою космічної безодні, мудрої й гармонійної, в результаті занурення у стан щасливої закоханості. Такі відчуття знайомі матері відразу після народження дитини. Вони виникають і в митця, якому здається, що він — тільки слухняне знаряддя в руках Вищої Сили. До них приводить також стан релігійного екстазу, особливо після виснажливого посту. Інколи просто перебування десь на природі, в горах, на березі моря, в лісі допомагає відчути свою глибоку спорідненість з усім, що тебе оточує, з прекрасним і вічним, що залишиться тут і тоді, коли тебе вже давно на цьому світі не буде.

Згадаймо Сковороду, який цінував буття саме як минуще. Все, що існує в часі, він називав тінню, не істин ним, однак визнавав, що минуще є для людини єдиною реальністю, яку треба покласти на фунт вічного, щоби вона засяяла всіма барвами життя. "Тисячу тіней кидає яблуня, так і єдина Божа людина — в тисячі наших життів, адже це тисяча образів минущого. Скорботі минущого, мимо-плинній тіні Сковорода протиставляє віру у незнищенність кращого в людині. Минуще стосується світу тіней і лише сприяє поверненню людини до самої себе. Минаюче вказує своєю минущістю, що в його основі є постійне, вічно існуюче. Все наше зникає, а місце тіні займає вічність" (В.А.Роменець).

Минуще, якщо його розглядати поза вічним, стає абсурдним, випадковим, поверховим, нецікавим. Вічне, яке ніяк не втілюється у повсякденному житті, не зіставляється з минущим, стає абстрактним, нереальним, штучним і тому теж нецікавим. Минуще завжди починається у вічному, являє собою якусь частку вічного, втілює вічне, розвиває його. Вічне непомітно, неявно присутнє у найско-роминущому, в буденному, звичайному. Людина, яка у вирі життя пам'ятає про унікальність кожної його миті, яка постійно прагне до вічних цінностей, до внесення їх у сферу тимчасового, с кором и ну що го, крок за кроком наближується до самої себе, стає вільною.

Від часів пізнього середньовіччя побутує християнська легенда про Агасфера, "Вічного жида". Коли знесилений тягарем хреста Ісус ішов на Голгофу й потребував відпочити, Агасфер, що стояв серед натовпу, мовив: "Іди, іди", за що й був покараний — йому назавше було відмовлено у вічному — у спокої могили. Вік у вік приречений Агасфер мандрувати світом, чекаючи на друге пришестя Христа, котрий один може позбавити його набридлого безсмертя. Як зазначає С.С.Аверінцев, Агасфер — "це ворог Христа, але водночас свідок про Христа, грішник, який вражає таємничим прокляттям і лякає самим своїм виглядом як привид і лихе знамення, проте через саме прокляття співвіднесений з Христом, з котрим неодмінно повинен зустрітися ще у "цьому світі", а в каятті й наверненні здатний перетворитися на добре знамення для цілого світу. Структурний принцип легенди — подвійний парадокс, коли темне й світле двічі міняються місцями: безсмертя, жадана мета людських зусиль, у даному разі обертається прокляттям, а прокляття — ласкою (шансом спокути)".

Ця легенда має безліч літературних утілень. Нові й нові тлумачення, які вік у вік змінюють одне одного, свідчать про одвічність проблеми, про відсутність остаточного, абсолютного рішення, про необхідність усередині кожного індивідуального життя починати свій, окремий пошук. Чи потрібне життя, яким нема чого дорожити, позаяк воно все одно не матиме ні кінця ні краю? Чим є для мене вічне і минуще, виходячи із сьогоднішнього розуміння конечності власного існування?

Багатозначна варіація на задану тему подана нашим сучасником — аргентинським письменником Хорхе Луїсом Борхесом. Герой його оповіді, воєнний трибун римського легіону, вирушає на Захід у пошуках міста Безсмертних і після важких випробувань, які ледве не коштували йому життя, досягає мети. Місто виявляється безмежним, потворним і безглуздим, його перенасичена симетрією архітектура не викликає нічого, крім жаху й огиди. Люди, що побудували цей загублений у пустелі карколомний лабіринт, видаються римлянинові жорстокими Й примітивними троглодитами. Вони живуть у печерах, харчуються зміями, у своєму дикунстві наївні як діти, оскільки не відчувають ні до кого співчуття. Навчені досвідом історії, вони відмовилися від будь-яких моральних і раціональних критеріїв, їх не цікавить ні чужа, ні власна доля.

"Життя Безсмертного порожнє; крім людини, всі живі істоти безсмертні, оскільки не знають про смерть; а відчувати себе Безсмертним — божественно, жахливо, незбагненно для розуму". Борхес наголошує: "смерть (або згадка про смерть) сповнює людей піднесеними почуттями й робить життя цінним. Відчуваючи себе істотами недовговічними, люди й поводять себе відповідно; кожне вчинене діяння може виявитися останнім".

У житті, яке не є істинним, яке спрямоване на завдання сьогодення, як вважає К'єркегор, зникає здатність синтезу минущого й вічного. Людське існування — драма, що свідчить про боротьбу за внесення вічних цінностей у знайому кожному буденність. Треба повернутися до методу Сократа, бути, як і він, "збуджувачем душ". Свобода передбачає можливість залишатися собою, пам'ятаючи про вічне, не відчуваючи залежності від вимог соціуму, суспільної думки, очікувань родини. А рабство є капітуляцією перед минущим, перед примарним світом, про який Сковорода писав як про нарум'янену мавпу, а ще — прикрашену труну.

Суттєвою рисою людського існування є туга, туга за абсолютним буттям, туга за вічними цінностями, за Богом. Саме ця туга є джерелом активності, спрямованої на пошуки істинного, справжнього буття, на наближення до вічного. Але більшість людей, шукаючи повноту, загрузає у дрібницях.

Людина не може знайти себе у чуттєвих насолодах, хтивих бажаннях. К'єркегор аналізує долю Дон Жуана, намагаючись показати вічну незадоволеність тих, хто шукає примарний ідеал земного кохання. Його Дон Жуан прагне великого кохання і повсякчас утомлюється черговими розчаруваннями, тужить за ідеалом і пересичується ритуалом чуттєвих утіх. Це трагічна постать, образ надломлений, принижений, хоч і "чуттєво геніальний". Чуттєве кохання за своєю природою, як вважає К'єркегор, не може бути істинним, тому що це любов не до однієї людини, а до всіх, це спокуса.

Людина не може відшукати себе й у праці задля своїх рідних, суспільства, сучасників. Вона розчиняє себе в численних обов'язках, функціях, дорученнях, завданнях, втрачаючи власне індивідуальне життя у всій його неповторності. Людина страждає, совість її неспокійна, і єдиний вихід — зрозуміти своє призначення, знайти істину, яка була б власною істиною, знайти ідею, заради якої можна було б жити.

За К'єркегором, існує тільки одна сила, котра здатна об'єднати пошматоване людське "Я", це любов до Бога. Ми знаходимо сенс життя, коли починаємо вірити в Бога, і ця віра стає одкровенням. Людина тільки тоді й живе істинним життям, коли вона намагається реалізувати вічне в скороминущому, осяяна Божою благодаттю. Усвідомлення безодні між минущим і вічним є водночас усвідомленням істини про безмежність відстані між реальною, гріховною, буденною людиною і Богом, між реальним та ідеальним "Я". Що може бути більш значущим, ніж шлях над цією безоднею?

Існувати — значить бути відповідальним.

Учинок екзистенції завжди здійснюється у певному часі й просторі. Коли виникає життєвий світ особистості, довколишня дійсність неминуче здобуває не тільки привнесений особистістю час, але й простір, яким виступають відносини, що відображають моральні цінності, актуальні особистісні смисли. Моральний ракурс визначає міру гуманності, людяності ставлення до довкілля, інших людей та себе. Одиницею виміру простору життєвого світу є відносини, які відображають особистісні рубежі, моральні межі, а одиницею виміру часу — індивідуальний ступінь самореалізації.

У психологічному просторі є полюси добра та зла, позитивного та негативного, між якими постійно здійснюється обмінна взаємодія, яка творить енергетичний потенціал, що конденсує як заряди особистісного зростання, поступу, вдосконалення, так і невротичні захисти, агресивні прояви, панічні реакції. Формування цього простору передбачає слідом за первинною, дифузною, нерозчленованою цілісністю появу дедалі жорсткішої й визначенішої позитивно-негативної структури, яка забарвлює всіх і все в чорно-білу гаму. В процесі подальшого особистісного зростання ця подвійна структура ускладнюється, збагачується дедалі новими відтінками й нарешті, з досягненням особистісної зрілості, переростає необхідність полюсного бачення дійсності з точки зору світла та пітьми, грішного та праведного. Така зінтегрована, "постдовільна" цілісність і забезпечує справжню особистісну свободу.

Чи можна уявити собі людське буття, позбавлене спокус, гріхів, каяття, злетів та падінь? Як зрозуміти, що таке добро, якщо його не порівнювати зі злом? Чи можлива внутрішня боротьба, муки зростання, коли нема з чим у собі боротися? Позитивний особистісний потенціал співіснує разом із потенціалом негативним, що його К.Юнг називав "тінню". "Звичайно все негативне проектується на інших, на зовнішній світ. Якщо людина у змозі побачити власну Тінь і витерпіти це знання про неї, завдання, хоч і в незначній частині, вирішене: вловлено, принаймні, особистісне несвідоме". Тінь нагадує людині про її безпорадність та безсилля: "...У камерах серця мешкають злі духи крові, раптового гніву та чуттєвих пристрастей".

За 71 де Шарденом, своїм існуванням Пекло нічого не порушує і не пошкоджує у Божественному Середовищі, але викликає в ньому дещо величне й нове, вносить якийсь відтінок серйозності, об'єм та глибину, котрих без нього не було б. Енергія Зла не може завдати шкідливої дії; спокуси та гріхи перетворюються на добро й примушують полум'я любові горіти ще яскравіше. "Вершина якнайкраще вимірюється безоднею, над якою вона здіймається".

Зріла, творча особистість, яка справді відповідає за себе і свої вчинки, вільна від оцінної взаємодії з оточенням. Вона сприймає людей такими, які вони є, і любить їх з усіма їхніми позитивними якостями та недоліками. Вона бачить своє реальне, а не ідеалізоване "Я" і приймає його, не пишаючись і не жалкуючи. її ставлення до світу можна назвати реалістичним, воно не потребує поділу на фіш не й праведне, на світло й пітьму.

Навіщо вчинкова активність людині, котра живе в гіпотетичному світі абсолютного Добра? "Парадокс добра і зла, основний парадокс етики, — як указує М. О.Бердяев, — полягає в тому, що добро передбачає існування зла і пофебує допущення зла". Доки існує їх розрізнення, обов'язковою стає взаємодія, зіткнення протилежних начал, боротьба, що відбувається у душі кожної людини, кофа й спонукає до розвитку, морального вдосконалення. Абсолютне добро передбачається, за Бердяєвим, у Царстві Божому, а поза ним "абсолютне добро, що не допускає існування зла, є завжди тиранія, царство великого інквізитора й антихриста". В гіпотетичному світі суцільного добра людина стає "автоматом добра", позбавляється суб'єктності, не має свободи самопроявів, не здійснює моральних виборів.

Загальнофілософська проблема буття у світі взаємодії добра і зла перетворюється у психологічній науці в проблему амбівалентності духовного й тілесного, їхньої ролі в детермінації вчинкової активності. Життєвий світ особистості сфуктурується згідно із законами співіснування добра та зла, їхнього протиборства, що створює силові потоки, енергетичні вихори небайдужості, вибірковості, унікальності задумів та їхньої реалізації. Вчинкова післядія передбачає безперервне зіставлення душі й тіла, своїх та чужих, допустимого та забороненого. Людина будує життєвий світ, відштовхуючись від цих суперечностей, обираючи власний спосіб розв'язання конфліктів.

Як добро — зло є полюсами морального простору, так і свобода — відповідальність певним чином його характеризують, виявляють його якісні властивості. Відповідальність можна назвати смисловим центром психологічного простору, який створює особистість, будуючи и життєвий світ. Відповідальність задає міру автономії, незалежності від сподівань, ціннісних відносин, думки оточення. Існує чимало варіантів особистісної несвободи, зокрема несвобода егоцентризму, несамостійності, ціннісних ілюзій. Щоб життєвий світ міг удосконалюватися, а особистість — розвиватися, міра свободи має ставати дедалі більшою. Свобода щонайтісніше пов'язана з розвитком, творчим ставленням до життя, суб'єктним рівнем детермінації життєдіяльності.

"Існувати, — за Ж.-П.Сартром, — це завжди "брати на себе" своє буття, тобто завжди бути відповідальним за нього, а не отримувати його ззовні як факт чи камінь". Відповідальність не суперечить свободі, вона є її логічним наслідком, що об'єднує низку вчинків у життєвий шлях людини, її біографію.

Відкрите ставлення до себе зумовлює й відкрите ставлення до світу, сприяючи природному зростанню відповідальності щодо навколишнього середовища, історії, культури, кожної людини, власного життя, його унікального призначення. Розширюючи чи звужуючи мережу значущих взаємин, роблячи свій психологічний простір дедалі відкритішим чи більш замкненим, людина прискорює чи вповільнює своє особистісне зростання, сприяє чи заважає гармонізації світоутворення. Межі життєвого світу можуть бути більш-менш визначеними, прозорими чи непрозорими. Творча, здорова особистість відкрита для контактів, тимчасом особистість невротична замикається у собі, заглиблюється у власні комплекси.

Як збільшується відкритість психологічного простору? Людині необхідно досягти свободи від тиску життєвих обставин, власної незалежності, якої не буває, доки людина не відчуває відповідальності за все, що з нею відбувається. Відповідальність передбачає необхідність збереження індивідуальної своєрідності, нетотожності кожного життєвого світу, зрозумілого і незрозумілого, схожого на власний і зовсім протилежного, приємного й такого, що викликає антипатію. Якщо припустити, що у взаєминах людей існувала б тільки симпатія й не було б їй противаги, то світ звівся б до однієї крапки, до однорідної маси, невиразної фігури тотожності, як зауважує М. Фуко. Саме антипатія зберігає ізоляцію речей одна від одної, заважає їхньому злиттю, уподібненню, сприяє самозбереженню неповторності. Постійна рівновага симпатії та антипатії допомагає речам бути схожими, але не тотожними, наближуватись, але не поглинати одна одну.

кщо психологічний простір, у якому живе особистість, невід-критий, замкнений, то й відповідальність ніби зменшується, стає зовнішньою. Особистість схиляється до типових форм активності, що повторюються і майже не залежать від її намірів. Вона зберігає порядок, не хоче новацій, чітко виконує чужі доручення. Зміщення у бік зовнішнього веде до інфантилізації, несамостійності суджень і поведінки, конформної залежності від випадкових упливів, "флюгери ості", непостійності. Характер життєдіяльності такої людини на поверховий погляд справляє враження спритності, вміння триматися на плаву, пристосованості до мінливих обставин, а по суті вона радше пасивно-адаптивна, мотиви вчинків неглибокі, недостатньо ієрархізовані, продиктовані випадковими обставинами, необхідністю задоволення повсякденних потреб. Особиста несвобода, яка виявляється у невираженій вибірковості, звичній безвідповідальності, пошуках відволікаючих розрад, дає змогу не зважати на страждання інших, виносити за дужки чиїсь проблеми.

Людина із закритим, замкненим психологічним простором подібна до екстернала — індивіда із зовнішнім локусом контролю, який приписує відповідальність за все, що коїться, зовнішнім причинам (іншим людям, обставинам, випадку, везінню, долі). Як відомо, екстернали досить підозріливі й агресивні, догматичні й авторитарні, натомість інтернали, які вважають себе господарями своєї долі й беруть на себе відповідальність за те, що відбувається, послідовні, емоційно стабільні, комунікабельні й сердечні. У них немає причин для того, щоби ховатися від оточення; їхній психологічний простір досить стабільний і структурований, він не втрачає індивідуальної своєрідності внаслідок надмірної відкритості.

Будуючи власний всесвіт, людина стає й архітектором психологічного простору, не пасивно копіюючи, а творчо перетворюючи існуючі нормативні системи. Чимало дослідників, найяскравішим із яких і досі залишається Ніцше, намагалися розв'язати антиномію: мораль чи свобода. Аргументація зводилася до того, що традиційна мораль, іззовні приписуючи людині всілякі заборони та обмеження, може спиратися лише на презумпцію несвободи. Звідси логічним є висновок Ніцше на користь свободи, в тому числі й свободи від моралі. Згідно з Ніцше, людина стверджує свою свободу в поодинокому протистоянні світу, спираючись лише на себе, а мораль є колективним егоїзмом тих, хто слабкий.

Але існують різні варіанти психологічного простору, що ускладнюються зі зростанням суб'єктності, урізноманітненням учинкової активності. Так, простір егоцентричний переростає у конформний, потім у нормативний, релятивний і, нарешті, в суб'єктний, у межах якого антиномії моралі чи свободи вже не існує.

Площини добра — зла, відкритості — замкненості, свободи — залежності взаємодіють насамперед завдяки відповідальності, котра є морально-аксіологічним еквівалентом суб'єктивності.

Трагізм абсолютного розставання та ідея вічного повернення.

"Смертні — це люди. Вони звуться смертними, тому що в силах помирати. Померти, виходить: бути здатним до смерті як такої. Тільки людина вмирає. Тварина здихає. У неї немає смерті ні попереду, ні позаду. Смерть це ковчег Ніщо — тобто того, шо ні в якому відношенні ніколи не є чимось усього тільки сущим, але що все ж має місце, і навіть — як таємниця самого буття. Смерть як ковчег Ніщо зберігає в собі істотність буття" (Гайдеггер). Буденність — це завжди незавершеність, неповнота. Доки людина існує, її буття не є завершеним, цілим, повним. Таке незавершене життя — тільки можливість. Ми ніколи не охоплюємо все суще в його абсолютній сукупності, блукаючи в повсякденних турботах, на поверхні звичайного, тутешнього. Ми дозволяємо собі цілком загубитись у сущому, відштовхуючи від себе жах, що вказує на присутність Ніщо. Під час жаху не залишається нічого для опори, нас захльостує тільки Ніщо, коли вже немає здатності мови, коли земля вислизає з-під ніг.

"У світлій ночі страхітливого Ніщо вперше досягається елементарне розкриття сущого як такого: розкривається, що воно є суще, а не Ніщо" (Гайдеггер). Власну завершеність людське буття набуває разом із своїм кінцем, із завершеністю життя, зі смертю.

Смерть — це те, що чекає кожну людину, це найпотаємніша можливість людського існування. Людина може піти на смерть заради іншої, дорогої для неї людської істоти, але вона не може взагалі взяти на себе смерть іншого, вмерти за нього. Інший все одно повинен буде вмерти, коли прийде його час. Смерть — це завжди "моя смерть", як зауважує Гайдеггер, це те, що завжди є моїм. Можливість смерті не має випадкового характеру в процесі людського буття. Людина знає про цю можливість, про можливість не бути, про плин часу, який поглине всіх і кожного.

Страх смерті — це страх, що виникає у зв'язку з найпотаємнішою можливістю людини, яка є тільки її власною можливістю і не має відношення ні до кого іншого, можливістю, котру не можна подолати. Людина намагається маскувати своє знання про смерть, вона ховається від жаху, тривожності, незатишності свого існування, ховається "утечею" від "істинного буття до смерті". Тільки знання про свою смертність звільняє людину від загубленості в інших, їхніх потребах, прагненнях, вимогах.

"Неістинне буття до смерті" — це повсякденне існування, де смерть розглядається як звична, рядова подія, шо постійно трапляється й тому не заслуговує на особливу увагу. Про смерть говорять у безособовій формі: хтось, десь, колись вмирає, але смерть ніби нікого не стосується, ні до кого не має прямого відношення. У повсякденному житті якось маскується той факт, що вмирає кожна людина. Буденність намагається забути про смерть, вона робить вигляд, що її це не стосується, що головне — не порушити спокій та безтурботність. Роздуми про смерть стають у даному контексті свідченням полохливості, невпевненості в собі, у власному існуванні.

Буденне існування інтерпретує страх смерті як слабкість і приписує демонструвати байдужість та спокій перед обличчям смерті. Таким чином здійснюється втеча від цієї крайньої можливості існування. Модус байдужості до смерті нівелює усвідомлення людиною специфіки свого буття, тобто вчинок не досягає етапу післядії, коли підсумок зробленого стає основою нових кроків уперед.

"Бігти від смерті" — це означає хоч і погоджуватись із тим, що смерть є неминучою для кожної людини, але ніби обминати питання про власну смерть, не думати про неї, забути її, спокійно чи навіть байдуже ставитися до неї, не помічати, що вона стає реальністю в кожний момент, коли завгодно.

"Істинне буття до смерті" дає людині змогу звільнитися від нівелюючих її взаємин з оточенням. Зрозумівши, що смерть є її власною неминучою можливістю, людина ніби "звільняє себе для неї", стає заздалегідь вільною для смерті. Коли людина здатна прийняти власну смертність, її життя перестає бути тільки чимось фізіологічним, воно відкривається для створення історії, справжньої біографії. Якщо не відбувається зустріч із Ніщо, не може відбутись і зустріч із буттям, неможливим стає вчинок екзистенції.

Бути самим собою — це й мати жагучу, вільну від ілюзій, жахаючу свободу до смерті. В модусі істинного буття смерть є "есенціально належною" людському життю. Страх смерті є сутністю нашого існування, і тому потрібно прийняти його, відчути можливості вибору кінця як визначення свободи. Переживання нашої екзистенції як "буття-до-смерті" звільняє нас від неавтентичного життя.

Ми відчуваємо себе посеред сущого у цілому, коли вривається, "бере туга". "Глибока туга, що блукає в безоднях нашого буття як глухий туман, змішує всі речі, людей і тебе самого разом із ними в одну купу якоїсь дивовижної байдужості" (Гайдеггер). Іншу можливість такого відкриття таїть радість від близькості людського буття, будь-якої людини. Саме такі настрої ставлять нас перед сущим у цілому і приховують Ніщо. Дуже рідко, лише на мить, теж настрій — настрій жаху, трохи відкриває це Ніщо.

Кожному знайомий цей страх небуття, страждання від розуміння, відчуття обмеженості, лімітованості власного перебування на цьому світі, коли в найщасливіші часи раптово усвідомлюєш, що все це колись скінчиться назавжди, що нічого не залишиться тут, на землі.

Абстрактна смерть не може зрівнятися за значущістю з моєю власною, персональною, емоційно сповненою жахом смертю, яка загрожує поглинути все найдорожче: кохання, сподівання, бажання, мрії. Збагнувши все це в темряві й самотності ночі, пише К.Юнг, людина відчуває страх. Страх, який накриває її задушливим рядном. І тоді вона починає шукати ширму, за яку можна сховати цей тяжкий страх, сховати насамперед від себе. Однією з типових ширм стає прагнення встигнути виявити себе, прагнення з'єднання з іншою людиною. Таке прагнення може структуруватися у формі сексу. Можливо, Дон Жуану як нікому іншому був знайомий отой жах небуття, жах примусового припинення існування просто з плином часу. Він змагався не стільки з реальними суперниками, скільки з цим невблаганним часом, що завжди веде до сумного фіналу.

Якщо зазирнути в минуле, яке певним чином зберігається в колективному несвідомому, можна знайти подібне ставлення до смерті серед представників доби Відродження. Саме тоді могутності, непереможності смерті протиставлялася не менш всепоглинаюча, непереможна Венера. Жити тут і тепер, насолоджуватися "ось-бут-тям", ловити момент, утішатися миттю потягу — так людина цієї епохи змагається з часом, відштовхуючи трагізм абсолютного розставання.

В епоху раннього Середньовіччя смерть намагалися приборкати тим, що людина заздалегідь готувалася до останнього часу, довідувалася про день власної кончини шляхом усіляких передчуттів, видінь, знамень, знаків. І сьогодні є люди, які вивчають тлумачення сновидінь, прислуховуються до передбачень астрологів, звертаються до ворожок, гнані страхом бути захопленими смертю раптово, зненацька, без передбачень та передчуттів. Страх може стати нестерпним, коли смерть з'являється несподівано. Зменшити його означає постійно готуватися до страшної зустрічі, бути чуйним і уважним.

Саме з того часу, коли смерть стала забороненою темою, як у наш час фізіологізації, баналізації одвічної проблеми, коли людина почала соромитися розмовляти про цю найважливішу подію у житті кожного, саме з цього часу, як гадають дослідники, страх смерті став найгострішим, набув нестерпних розмірів. Смерть уже не сприймається як щось природне, вона стає катастрофою, агресивним втручанням у життєві плани. Тривога перед наближенням смерті переходить поріг невимовного.

У межах грузинської школи настанови вивчається специфічно людська, базисна настанова на існування. її головна детермінанта — ставлення людини до смерті, до конечності буття. Ця настанова розглядається як певний континуум, один полюс якого базується на повному усвідомленні й прийнятті фінальності, а другий — на її негації, запереченні. Як зазначає Д. Узнадзе, обмеженість, фіналь-ність буття, якщо вона усвідомлена, ставить людину перед необхідністю самореал ізації, здійснення свого одиничного й унікального життя. Суб'єктивний фактор домінує порівняно із ситуаційним, що виявляється у трансценденції "Я", високій селективності й автономії. Якщо й виникає неприйняття фінальності, ситуаційний фактор неминуче домінує, і поведінка будується згідно з випадковими мотивами, а відповідальність перед власним існуванням знижується. Зростають конформізм, психічний автоматизм, відчуженість "Я", екзистенціальний вакуум.

Учинок екзистенції передбачає постійне розв'язання вічної проблеми: проблеми тлінності й нескінченності існування. Життя і час не мають ні початку, ні кінця. Спадає на думку ніцшеанське "одвічне повертання того ж самого", безперервне вмирання й безперервне народжування світу, в якому немає нічого вічного, крім самої вічності, крім нескінченного плину й неспокою. Все те, що повертається, згідно з Ніцше, є граничним наближенням світу становлення до світу буття. Космічний закон повертання регулює плин часу, є необхідною ланкою у "колі повертання", де минуле переливається у потенційне майбутнє, а майбутнє набуває ґрунтовності й непохитності минулого.

У життя поступово приходять, а у смерть поступово відходять, якщо користатися словами давньокитайського філософа Ян Чжу. Ріка часу вічна й невпинна, автономна від людини й існує усередині неї, в ядрі особистості, в епіцентрі долі. Кожна людина починає шукати своє рішення вічного питання: питання про співвідношення часу й вічності, про можливості перемоги над смертоносним часом. Циклічність часу не суперечить його поступальності, а загальність поєднується з одиничністю, унікальністю. Знаючи про свою смертність, людина все одно розвиває особисті відчуття безперервності й сталості, створює індивідуальну концепцію символічного безсмертя. Історія народу, етнокультурна інформація, що й донині зберігається у казках і переказах, міфології й демонології, похоронній обрядовості, звичних ритуалах, допомагає сприймати смерть не як припинення існування, а радше як перехід в інакший стан, і посмертне життя — як продовження реального (чи то в пам'яті рідних, чи в продуктах праці, творах, чи в безперервному циклі природного розвитку й взаємоперетворення).

В екзистенціальній ситуації особистість прозріває, звільняючись від випадкових, неорганічних або віджилих форм взаємодії із зовнішнім світом, з людським оточенням. Зіткнення зі смертю змінює міру самовизначення, вимагає виходу за межі себе, за обрій конкретної життєвої позиції, у бік вищого, абсолютного, трансцендентного. Ми багаторазово визначаємо своє ставлення до майбутнього відходу, душевну й духовну готовність до цього. Народна міфологія, у якій смерть ніколи не виступає як суцільна, остаточна руйнація, абсолютне'розставання, але завжди як інакший, новий початок, чергова варіація життєвої повноти й доцільності, творить умови для вчинкової активності. Смерть звільняє від суєтності та необов'язковості, привносячи інакший масштаб, особливі ціннісні виміри, формуючи діяльно-творче ставлення до себе і до власного життя.

ВЧИНОК САМОПІЗНАННЯ

Читання у собі самому.

Герой давньогрецького міфу Нарцис міг би прожити довге життя до глибокої старості, якби ніколи не побачив свого обличчя. Саме так пророкував його батькам мудрий сліпець Тіресій. Але юний Нарцис, як відомо, побачив у прозорій воді джерела своє відображення, закохався й загинув. Людина не народжується з умінням дивитися на саму себе, бачити свої унікальні, ні на кого не схожі риси. Це було б небезпечно для неї, як попереджає відомий міф. Стародавня людина вважала, що відбиття є ніби двійником людини, її іншим "Я", що існує зовні; і з цим двійником краще ніколи не зустрічатися.

Гете вважав, що не знає себе, і добре, що Господь його береже від цього. Може, то наше щастя, що ми не знаємо себе, не навчилися себе бачити, адже така увага до власної персони могла б мати трагічні наслідки. Пізнавши себе, людина потім може не знати, куди від себе втікати, де сховатися.

Людина — "темна" істота, яка не знає ні свого походження, ні майбутньої дороги. Вона дуже мало знає про довкілля, а про саму себе — майже нічого. "Людина часто заплющує очі на ті обставини, які їй суперечать, але дають можливість висунути вперед свою обмежену, безпорадну особистість. І робиться це з великою впертістю. Як і в пізнанні зовнішнього світу, в самопізнанні також продовжується вічна самоомана: абсолютизація окремого, злиття свідомості й "техніки фантазії". Зрештою, людина живе у кіммерійських ночах умопогляду" (В.А.Роменець).

Наші пороки — погорда, скупість, розпуста — існують для того, щоби завадити інтимній розмові віч-на-віч із собою, як вважає Шефтсбері. "Великий фокус злодійства й розпусти, так само як святенництва і марновірства, полягає в тому, щоб тримати нас на значній відстані і в холодній відчуженості від себе..." Людина не може зазирнути в себе, не відчуває себе готовою до вчинку само-бачення і метушливо ховається, виключаючи можливість якої-небудь концентрації уваги на внутрішньому світі.

У сучасній психології послідовники К.Юнга використовують спеціальний термін, що позначає "темното двійника" кожної людини. Це тінь — сукупність уявлень про себе, котрі ми витісняємо із свідомості тому, що вони нам не до вподоби. Якщо людина має високу самооцінку, ідеалізуючи себе у власних очах, вона відкидає велику тінь. Особистісне зростання передбачає необхідність прийняття своєї тіні як необхідної реальності, встановлення з нею "дипломатичних" стосунків, поступове навчання баченню власних негативних рис. Тінь найнебезпечніша доти, доки ми її не визнаємо. Не бажаючи знати про її існування, людина проектує свої пороки на оточення, звинувачує його у власних вадах.

Зрозуміло, що самобачення не виникає само собою, не є природним даром чи приємним заняттям, якому легко навчитися. Шлях до себе — важке випробування, що потребує мужності, самостійності, наполегливості, терпіння. Ми зорієнтовані передусім на зовнішній світ, а до себе звертаємося тільки тоді, коли переживаємо щось дуже важливе, коли опиняємось у кризовому стані, в екзистенціальній ситуації.

"Пізнай самого себе", — було написано у храмі Аполлона в Дельфах. І людина пізнає, відчуваючи нескінченність цього наближення до істини, до своєї сутності. "Тільки людина — оскільки вона є особистістю — може піднестися над собою як живою істотою і, виходячи з одного центру немовби по той бік просторово-часового світу, зробити предметом свого пізнання все, в тому числі й саму себе" (М.Шелер).

Ані тварина, ані ангел, ані Бог не повинні бачити себе, вивчати себе стороннім оком. Вони не мають потреби у цьому, їхнє життя не залежить від низки вчинків, що наближують до самобачення, саморозуміння, самостворення. Тільки особистість перетворює власне буття у безперервний процес самоусвідомлення.

Пізнати себе — означає розділити себе на суб'єкт і об'єкт, стати водночас обома. Стародавні люди мали значне довір'я до внутрішньої бесіди, до монологу, спрямованого на себе, котрий називається у перекладі з латинської солілоквіею. Якщо стати двома істотами — тою, що вчиняє, і тою, що спостерігає та оцінює, — тоді все, що є у глибинах душі, буде правильно зрозуміле й влаштоване з розважністю.

Мудра людина, філософ володіє цим мистецтвом солілоквії. Вона пишається, що найменш самотньою буває, коли залишається наодинці із собою. Людина ница, негідна ніколи не буває сама із собою, при собі. В неї не вистачає внутрішнього інтересу до себе, зацікавленості власним життям, тому вона не може стати товаришем самій собі.

Підтримання внутрішньої бесіди передбачає складне мистецтво самозречення, самоізоляції, вміння позбутися пристрастей. "Коли пристрасть — чи то в щасті, чи в стражданні, в стані переляку ("панічного" страху) чи в гніві, коханні й ненависті — настільки оволодіває нами, що ми в стані "екстазу" ніби "виходимо з себе" і втрачаємо з поля зору обмежуючу наше "Я" предметну дійсність, тоді наше "Я", наше "самобуття" ніби тоне, зникає у бурхливому потоці всеосяжного хаосу" (СЛ.Франк).

Закохана людина ніколи не буває на самоті із собою, тому що весь час вона уявляє собі об'єкт своєї пристрасті. Розмова із собою стає прагненням до іншого, усвідомленим чи не усвідомленим діалогом, зверненням, спробою порадитися, сподобатися, знайти розуміння. Таким чином і автор книжки постійно уявляє собі читача, що відбирає його у нього самого. І містик виявляється нездатним до справжньої зустрічі із собою, тому що розглядає привидів, природи яких усе одно не може зрозуміти. Шефтсбері наполягає на тому, що тільки людина здорового глузду, тільки мудрець або філософ мають можливість бесіди з собою.

Якщо сісти за стіл і почати відповідати собі на вічні питання "Хто я?", "Навіщо я живу?", "Чи ті люди зі мною поруч?", — а потім поставити перед собою дзеркало, то відповіді обов'язково почнуть змінюватися. Як цей феномен пояснити? Дзеркало не може не посилювати процес самобачення, воно допомагає зосередженню на собі, створюючи чітку межу між людиною і зовнішньою реальністю. Людину тягне туди, в глибину задзеркалля, по той бік усього несуттєвого, поверхового, випадкового.

Буденне життя не передбачає вчинку самобачення. Ми фіксуємося на собі тільки в тому випадку, коли цього вже неможливо не зробити. Наприклад тоді, коли усталені норми перестають задовольняти і виникає потреба нового погляду на свою поведінку, коли гостро постає питання вибору. Чому неможливо повсякденно потроху вдивлятися у себе, спокійно коригуючи власні самопрояви? Можливо, саме тому, що навчитися бачити себе таким, яким ти насправді сьогодні є, приймати себе із смиренністю і терпінням можна лише у віці особистісної зрілості. Найчастіше ж ми уникаємо самопоглядів, відволікаємо себе від цієї важкої праці. Серед тилових способів утечі від себе — втеча до матеріальних благ, до володіння речами, титулами, владою, долями інших.

Віддзеркалення від світу речей.

Про абсурдність людського буття, замкненого в речовому світі, здавна пишуть філософи й поети. "Мандрівний" філософ Григорій Сковорода, за заповітом котрого на його могилі було зроблено напис "Світ ловив мене, але не впіймав", уважав ненаситний потяг до речового світу болотом. Прагнучи до будь-яких предметів, людина ніколи не насичується.

Поглинаючись предметним буттям, душа залишається спраглою. "Безглуздою є нескінченність предметного світу, абсурдним — потяг до його багатства, яке не дає завершеного вдоволення. Він і сам не має істинної завершеності, вимагає від людини нескінченно переступати якусь межу, долати нові відрізки простору й часу, оволодівати новими предметами. Жадоба набуття предметів поглиблює абсурдність людського існування, замкненість у речовому світі, втрачаються можливості вирватися з нього.

Око, що бачить тільки плоть, — це темне око. Стражденна людина мусить усвідомлювати неправду плоті. Сирени захоплюють людину своїм принадним співом, і вона наштовхується "на камінь спотикання й падіння" (В.А. Роменець).

Класичною вже можна вважати працю відомого сучасного вченого Е.Фромма "Мати чи бути?", проблематика якої перегукується з книжками Г.Марселя "Бути й мати" та Б.Штеєліна "Володіння і буття" і спрямована на аналіз двох головних способів існування людини. Різниця між буттям та володінням, як і різниця між любов'ю до життя і любов'ю до смерті, являє собою докорінну проблему людського існування. Цс два шляхи життя, що зумовлюють специфіку вчинкової активності, типи характерів, індивідуальні відмінності.

Можливості самобачення визначаються полярними тенденціями — мати чи бути. Настанова на володіння — це обов'язково бачення своїх минулих успіхів, підтримка впевненості в собі з метою досягнення влади над оточенням, задоволення від безпеки. Настанова на буття передбачає безпосередню реакцію на кожну конкретну ситуацію, почуття любові до ближніх, незалежність, свободу, бажання єднання з іншими. Орієнтуючись на володіння, людина прив'язана до того, що було нагромаджено в минулому: до грошей, землі, слави, статусу, дітей, спогадів. Буття існує тут і зараз, сьогодні, і кожний його прояв — це творчий акт осягання буття і себе у ньому. Переживання любові, радості, істини відбувається не в часі, а тут і зараз, вічно, позачасно.

Бачення себе виявляється неможливим, якщо людина не хоче чи не вміє бачити довкілля, радіти буттю як такому, буттю тварин і рослин, річок і криниць, затишних хуторців і метушливих великих міст. Звернення до себе — це водночас і життя у безпосередньому злитті зі світом речей і живих істот, це внутрішнє зіткнення власного руху з рухом буття назустріч.

Як слушно зауважує видатний іспанський мораліст і філософ Б.Грасіан (XVII ст.), на відміну від тварин, кожна з яких перебуває в одному місці, в одній стихії, людині для її духовного розвитку потрібен увесь світ. Люди здебільшого втратили здатність дивуватися світу, вони ніби не бачать нічого нового, не замислюються над тим, що вони бачать. Буденність з її звичками заважає пізнанню і самопізнанню. Людині слід подивитись на світ так, ніби вона бачить його вперше, вдивитись у його чудеса, вразитись його досконалістю, насолодитись усім сущим, замилуватись неповторним театром світобудови.

Переважна орієнтація на зовнішню реальність із метою володіння, господарювання, панування, розпорошення себе в гонитві за речами заважає пильному погляду всередину себе, не дає можливості наблизитись до самобачення. У той самий час відсторонення, відсовування від навколишньої дійсності, небажання чи невміння бачити її красу, її самодостатність, завершеність, істинність теж перешкоджає баченню себе, своєї окремішності, своїх меж, свого прагнення до злиття із всесвітом.

Усі знання про природу зовнішню потрібні людині для пізнання її власної природи, її життєвого призначення, індивідуального самовизначення, на думку колишнього ректора Київської братської школи К.Саковича. Зовнішній світ і заважає заглибленню у свою сутність, і сприяє цьому залежно від ставлення до нього. Якщо ми не використовуємо, а приймаємо з подивом і вдячністю, із спокійною довірою і терпінням усе, що нас оточує, ми навчаємось таким же чином ставитися до самих себе.

Людина з людиною.

М.Бубер слушно зауважив: "якщо ми любимо реальний світ, котрий ніколи не дасть себе знищити, любимо реально, у всій його жахливості, якщо ми тільки відважуємося стиснути його в обіймах нашого духу, — наші руки зустрінуть інші, котрі сплетуться з ними". Людина виявляє себе відносно іншої, продовжує себе в ній, вдивляється в іншу людину, як у дзеркало, готуючись до вчинку самобачення. її спонтанні, безпосередні прояви викликають щиру, відверту відповідь, котра не передбачає ніяких внутрішніх чи зовнішніх кордонів. Саме така сутнісна взаємодія спонукає до самозаглиблення, саморозуміння, самовдосконалення.

Ми, на жаль, досить часто спілкуємося формально, функціонально, виходячи з типових ролей, очікувань, стереотипів. Така взаємодія, без якої уявити собі суспільне життя чи спільну діяльність неможливо, не сприяє самобаченню. Нівелюючи інших, ми водночас нівелюємо й самих себе, перетворюючись на людину-автомат, лю-дину-дію. Вдале маніпулювання партнерами по життю обертається безоднею самотності, абсурдністю несвідомого існування.

Ставлення до іншого визначає і ставлення до себе, і ставлення до навколишнього світу. Яким має бути це ставлення, щоб сприяти заглибленню у себе, саморозумінню? Християнська традиція, котра, хочемо ми цього чи ні, постійно присутня у нашому колективному несвідомому, стверджує необхідність любові до ближнього як до самого себе. Це зовсім не легко: любити саме так, як себе, бажати ближнім добра, як собі. Прийняття себе, розуміння себе, любов до себе виявляються умовою любові до інших. А прийняття себе неможливе без справжнього самобачення, що не принижує і не ідеалізує. Людина, котра вважає, що вона любить інших, і водночас стверджує, що не може позитивно ставитися до самої себе, помиляється, її бажання приймаються нею за дійсність. Якщо немає цілісності у відкритому прийнятті своїх темних і світлих сторін, позитивних і негативних рис, продуктивних і хворобливих станів, немає і не може бути й позитивного ставлення до інших.

Самобачення за допомогою інших починається з того, що людина надає значення всьому, що відбувається з ближніми і з нею самою. Вона не оцінює, не відчуває ворожнечі чи захоплення, вона встановлює значення, виявляє суб'єктивну валентність, наближується до проникнення у суть речей. Вона приймає все, що відбувається, як стан безперервних модифікацій, як нескінченну динаміку саморуху буття.

"Слушно, що дитина говорить "Ти", ще не навчившись говорити "Я", однак на рівні особистісного буття, щоб пізнати таємницю "Ти" у всій її правді, необхідно по-справжньому вимовити "Я" (М.Бубер). Ця думка відомого сучасного філософа не втрачає глибини, якщо її прочитати також навпаки. Щоби пізнати таємницю "Я", треба вимовити "Ти" без самозахистів, без ілюзій та стереотипів. Вимовити це чарівне "Ти" як уперше в житті, нічого не згадуючи і не прогнозуючи, звільнившися від бажань і розрахунків, сприймаючи іншого як самоцінність буття у чистому вигляді, буття як такого.

Взаємодія з людьми не може бути позбавлена гостроти, колізійних моментів, більш-менш трагічної драматургії. Зіткнення інтересів, прагнень, потреб примушує людину шукати реальних засобів подолання внутрішнього конфлікту, котрий завжди певним чином відтворює конфлікт зовнішній. Так ситуативна форма вчинку самобачення поступово стає мотиваційною.

Проблема життя є проблемою видозмін, перетворень власної особистості й особистостей оточення. Ми не можемо весь час ставитись одне до одного константно, незмінно, переоцінки є неминучими. Ми дивимось новими очима на наших близьких, нам важко погодитись із тим, що вони не такі, як ми уявляли, як уважали колись. Наше ставлення модифікується, що стає передумовою нового бачення себе, своїх власних модифікацій, свого саморуху.

"Зміна може бути поліпшенням, надолужуванням, сходженням, але може бути і погіршенням, може бути зрадою... Тут ми стикаємося з одним із найтяжчих явищ людського життя — з розчаруванням у людях" (М.О.Бердяев). Бердяев зауважує, що зрада може бути результатом розвитку особистості, і з цим дуже важко погодитися. Збагачення особистості, її рух можуть породжувати розриви з людьми, з котрими раніш вона була тісно зв'язаною. Так, для Гете кожний роман із жінками ставав збагаченням, сприяючи його розвитку. І людина в такому контексті не може не сприйматися як знаряддя саморозвитку, котрий стає у чомусь вищим, більш значущим. Інша людина не має самостійної цінності, як не має її сам герой-коханець. Найціннішим стає ефемерний шлях зростання, збагачення, що виявляється завуальованою формою втечі від себе, втечі від вибору, від дійової форми вчинку самобачення.

Підкреслюючи значення інших людей для вчинку самобачення, слід наголосити й на небезпеці розчинення особистості в тих, хто є для неї значущими. Відповідальність цілком перекладається на близьких, а формою подяки стає безумовна відданість, бездоганна вірність. Втрачаючи відповідальність, необхідність самостійного вибору, людина втрачає й свободу індивідуально-неповторного розвитку. Вона вже не може відрізнити себе від того, кому належить. Якщо таке відношення сприймається нею як служіння, як місія, що потребує самопожертви, життя здається змістовним і корисним.

Цей дуже зручний засіб відчуження від себе свідчить про активне небажання зустрічі із собою віч-на-віч. Формою аналогічних утеч від тягаря самобачення є належність до тих чи тих груп, товариств, партій, організацій. Колективізм стає надійним гарантом нівелювання, редукції, нейтралізації себе в масі, в цілому. "Та ніжна поверхня особистісної сутності, що потребувала контакту з іншою сутністю, поступово мертвіє і втрачає чутливість" (М.Бубер).

Учинок не може здійснитися без вибору, а вибір ніколи не буває легким, особливо в міжлюдських стосунках. Поки вибір ще не зроблено, людина сприймає суперечності не так гостро, але після переходу до дій, коли вже нічого не повернути, внутрішні суперечності стають болісно гострими, а ставлення до самого себе — вкрай суперечливим. "Таким чином, множинність діяльностей приводить до множинності смислів "Я", перетинання діяльностей до вчинків, учинки — до конфліктних смислів "Я", конфліктний смисл "Я" запускає подальшу роботу самосвідомості" (В.В.Столін).

Етап післядії, коли дію завершено, а вчинок ще триває, передбачає необхідність пережити свою реакцію на зроблений вибір і, головне, на самого себе. Виникають мотиви провини, самопока-рання, очищення, самостворення.

Пізнаючи себе завдяки пізнанню інших, людина водночас починає розуміти людський рід як такий, відчувати себе його невід'ємною часткою. Ще Гоббс писав, що лише той осягає всю психологічну глибину своєї істоти, хто знаходить у ній усе людське. Продовжуючи пошуки Гоббса, Шефтсбері також наголошує на неможливості любити одного й водночас ненавидіти іншого. В одній людині — все людство, всі речі пов'язані між собою. Все набуває сенсу тільки у відношенні до загальнолюдського "універсального все-буття".

Людина пізнає себе в історії людства. Лише в історії, як підкреслює К.Ясперс, формується те, чим є людина по суті. Людина "вирвалась із природного процесу, який завжди залишається лише неусвідомленим повторенням незмінного; вона — істота, яка не може бути цілком пізнана як буття, а ще вільно вирішує, що вона є: людина — це дух, ситуація справжньої людини — її духовна ситуація" (К.Ясперс).

Вихід за межі себе.

Щоб бачити себе, людина виривається назовні; її свідомість стає самою свободою, що покидає внутрішнє життя, стаючи пориванням за власні межі. Тільки особистість на певному рівні розвитку, стадії зрілості може зазирнути за свої кордони, за границі сьогодення, своєї біографії, індивідуальних передбачень.

Якщо визнати, що реальний світ ніколи не можна цілком, до кінця усвідомити, якщо визнати його втаємниченість, чарівність, самодостатність, то стає зрозумілою фантастичність абсолютного, цілісного самобачення. Як підкреслює Сартр, саме Гуссерль у межах феноменологічного підходу відмовляється від розгляду пізнання як "обгризання" речі аж до самої субстанції. Гуссерль відроджує світ митців і пророків, що має на нас безпосередній емоційний вплив. Цей світ не розчиняється у свідомості, його речі мають власну могутність, свої чари. Людина приречена рватися за свої кордони, шукати себе в зіткненні з цим загадковим світом, що не асимілюється свідомістю, не може бути цілком нею засвоєним.

Пізнати себе — це водночас пізнати і дух, яким сповнюється кожна людина, пізнати те вічне, до якого вона прагне. Вдивляючись у себе, занурюючись у внутрішній світ, особистість може задихнутися від сумнівів чи відчаю. Єдиний шлях до себе — здіймання над свідомістю, пошук надсвідомого, відкриття своєї трансцендентності. Трансцензус — це нескінченний вихід за власні межі, це найвища свобода саморозвитку.

У структурі особистості, за Ютом, є специфічний компонент, що його називають самістю. Самість протиставляється персоні, що являє собою компроміс людини й суспільства, маску колективної психіки. Персона — це власне "Я" очима навколишнього середовища, тимчасом як самість — справжнє буття людини, її глибинна сутність, унікальний центр, навколо якого структуруються всі індиві-дуально-особистісні властивості. Персона може бути "соціальною шкірою", поверховою комунікативною роллю, тоді як самість — це найвища повнота людського єства, потаємна натура. Тільки геній, за Юнгом, дозволяє власній самості, тобто справжній особистості, прорости крізь маску особистості наносної.

Людина існує у світі, у своєму тілі, в душі, у дусі, вона має, як пише Б.Вышеславцев, власне несвідоме, особистість, долю й характер. Це й є її іманентність, тобто посейбічність. Моя душа, моє тіло, моя особистість не тотожні мені, хоч і приступні усвідомленню, і просякнуті тим, що зветься "Я", "моє". Крім іманентності, кожен із нас має і трансцендентність, тобто потойбічність. Самість — не тіло й не душа, не свідомість, не підсвідоме, не особистість і навіть не дух. Самість, за Вишеславцевим, є нескінченним виходом за межі себе (трансцензусом). Самість — це те абсолютно мудре, про що писав Геракліт; це богоподібна потойбічність.

Чимало сторінок індійської філософії присвячено відкриттю самості, Атмана — єдиного шляху самопізнання. Атман перекладається з санскриту як займенник "Я", у значенні "тіла", а також суб'єктивного психічного джерела життя, індивідуального буття, загальної першопричини всього сущого. Атман неможливо осягнути, він не має якихось конкретних ознак. Як життєву основу, суб'єктивне начало, Атман порівнюють із Брахманом, що є об'єктивною дійсністю.

Самість, яка має силу трансцендентності, переживається людиною насамперед як самість нескінченна і безсмертна. Самість має силу і свободу виходу за межі всього світу, за межі всього існуючого і навіть самого "Я". Східна філософія вважає саме трансцендентність найважливішою істиною та цінністю, а іманентність — ілюзією. Тому тілесне буття та існування сприймається як нещастя та обман. Навпаки, західний світогляд акцентує увагу передусім на іманентності, вважаючи її найвищою цінністю, а трансцендентність трактуючи як недолугу метафізику. Так існування стає важливішим за буття, так дієслово "мати" витискає дієслово "бути".

Серед знайомих кожному станів, що допомагають відчути можливість виходу за межі себе, слід згадати стан екстазу, пристрасті, емоційної жаги, коли кохання чи ненависть, щастя чи страждання виштовхують наше "Я" з предметного середовища, із звичної дійсності. Ми вже не відчуваємо свої рубежі, чіткі межі, що відокремлювали внутрішнє від зовнішнього. Стихія переживань лине бурхливим потоком, і людина відчуває сутнісну спорідненість, єдність себе і світу. Подібні стани, хоч вони і трапляються досить рідко, все ж свідчать про наявність передумов трансцендування. Справді, є щось у кожній людині, що виникає з темної нескінченності безпосереднього буття і сприяє відчуттю злиття, єдності окремої особистості й усього сущого.

Безпосереднє самобуття, як зауважує С.Франк, це особлива, нескінченна в собі, велика й багата за змістом реальність. І все ж цей всесвіт не може здійснити себе у власних межах. Саме тому він і не залишається у собі самому, він має потребу пошуку власного доповнення, йому необхідно притулитися до чогось іншого, приєднатися, примкнути й тільки так досягти головної мети існування, осягнути своє єство. Лише той збереже свою душу, хто віддасть чи загубить її заради іншого.

Дійсність — це те, що діє на нас. Пізнання неможливе без інтенції "почуття", "бажання", "інтересу". Ми не тільки пізнаємо той чи той предмет, але й відчуваємо його, цікавимося ним, відштовхуємо від себе. Ми сприймаємо зовнішнє, підкоряючи його собі, сперечаючись із ним, відокремлюючи себе від нього, зливаючись чи вступаючи в борню. Безпосереднє самобуття ніби випускає певні щупальці в зовнішній світ, відчуваючи зворотну дію.

Головні форми трансцендування, за Франком, це трансцендування в інше "Я", іншу самість, трансцендування у ставлення "Я — Ти", що є спрямованістю назовні; та трансцендування у реальність духу, що є трансцендуванням, яке спрямоване у власні глибини.

"Ти" дає про себе знати у ворожому чи лагідному погляді, суворості чи м'якості його зверненості на мене, в певних жестах, виразі обличчя тощо. "Ти" завжди щось загадкове, втаємничене, і його безпосередній духовний зміст не може не залишатися темним. Хоч би як добре ми когось собі уявляли, все одно ця людина постійно дивує нас чимось, чого неможливо, здавалось би, від неї чекати. "Таким чином, внутрішній зміст "ти" хоч у принципі почасти пізнаванний, але за своєю сутністю і у власній конкретній повноті залишається для нас усе ж недосяжним і незбагненним" (СЛ.Франк).

Виходячи за межі себе в напрямі іншого "Я", людина вступає у взаємообмін активністю, взаємодію, спілкування, що передбачає відвертість, відкритість себе для іншого. Відбувається справжнє диво трансцендування безпосереднього самобуття за власні межі, диво взаємного саморозкриття одне для одного. Людина ніби зустрічає і впізнає саму себе за межами свого "Я" — у несхожій на неї іншій людині. В завершеній, актуалізованій формі таке трансцендування відбувається у любові, коли буття для іншого і в іншому є за своєю сутністю буттям у собі та для себе.

Трансцендування у духовне буття не завжди усвідомлене, але людське життя неможливе без духовності. "У своїй істинній глибині, тобто у своєму справжньому єстві, душа є тим, що відкривається їй за її власними межами" (С.Л.Франк). Якби не було духовного буття з його завершеністю, міцністю, істинністю, нам залишалось би лише гірке усвідомлення власної суб'єктивності, нестійкості, безгрунтовності. Моральні цінності, естетична свідомість, переживання краси — все це значущі самі по собі реальності, що відтворюють якусь глибинну першооснову буття. Творчість у всіх сферах, де її можливо уявити, — це теж прорив у безпосередньому самобутгі, в суб'єктивному існуванні, трансцендування до істинної реальності.

Саме там, де людина намагається не помічати трансцендентну реальність, там, де вона живе тільки в собі й, виходячи з власних потреб, орієнтуючись на свою суб'єктивну сваволю, вона гине, стаючи іграшкою темних, руйнівних сил, які теж є трансцендентними. Темна пристрасть, що оволодіває нами, сприймається як вища цінність, про яку годі питати "навіщо?", "звідки?", "чому?". Саме тоді, коли трансцендентна сила ніби силоміць охоплює людину, вона вривається у замкнений внутрішній світ як ворожа, люта, нелюдська сила, що підкоряє, уярмлює. Навпаки, там, де душа добровільно розкрита для сприйняття духовного буття, там трансцендентна сила має інтимну, заспокійливу спорідненість із моїм особистим буттям.

Заглиблюючись у себе, я не можу не знайти свідомість, що існує давніше за мене, свідомість, котра збігається з істиною, є всеосяжною та всеохоплюючою. Кожна обмежена людська свідомість завжди є фрагментарною, мої особисті переживання — випадковими, облудними. Щоб подолати це обмеження, необхідно вступити в діалог з іншими людьми, знайти істину, що всіх об'єднує. Цю істину Платон називав ідеєю, Є.Трубецькой — Софією, а більшість мислителів — Богом.

Самопізнання як самостворення.

Пізнаючи себе, людина розв'язує важливе питання про наявність добра і зла у власній душі. Як уважав Шефтсбері, в індивідуальній душі водночас існують дві особи, одна з яких здійснює вчинки, а друга спостерігає, обвинувачує, повчає. Саме Шефтсбері належить ідея про особистий "суд інквізиції", дуже схожа на загальновідоме фрейдистське "супер-его". Постійне самоспостереження не може не бути й самовихованням. Пізнавши себе і дух, яким сповнюється людина, зрозумівши природу погорди, скупості та інших пороків, людина може зрозуміти й інших. Вимагаючи передусім від себе вчинків мудрості й милосердя, вона впливає на погляди й настрої оточення.

Окрема людина не в змозі змінити соціальні умови життя, які змушують декого вдаватися до саморуйнівних форм активності, протиправних дій. Але вивчаючи себе, відкриваючи своє справжнє єство, свою сутність, людина може поступово пізнати власні моральні риси, побачити у своїх глибинах щирість і доброзичливість, уміння співчувати й безкорисливо допомагати тим, хто цього потребує. Самовдосконалення починається з непомітного нікому самобачення, повсякденної уваги до власних індивідуальних особливостей, до своєї неповторності, до найважливішого життєвого призначення. Довіряти собі, стати, собі другом, досліджувати всі куточки своєї душі — саме так здійснюється самостворення.

Видатний іспанський філософ Грасіан наполягає на необхідності опанування своїх пристрастей, що допомагає виникненню вищої величі духу, вищої влади над собою, що дається людині у труднощах самопізнання. Як зрозуміти правду про себе, знайти можливість скинути маску, порівняти внутрішній і зовнішній плани поведінки? Лише діти, глибокі старики та психічно хворі дозволяють собі життя без масок, демонструючи тотожність внутрішнього й зовнішнього, не займаючись ні самопізнанням, ані самостворенням. Здорова, цілісна особистість досягає доброчинності, стає здатною до життєвих і творчих успіхів, коли вдосконалює розум і волю, поєднуючи розум із благою метою. Доброчинність, за Грасіаном, є "сонцем малого світу нашого", справжньою самодостатньою якістю людини, центром довершеності, зосередженням радощів. Небосхил Доброчинності — чиста совість.

Людина народжується твариною, а вмирає особистістю. її кінець приходить саме тоді, коли вона вже набула розсудливості й мудрості, коли зрозуміла своє призначення, коли дозріла й виблискує досконалістю, коли стає справді корисною своєму роду. Всі істоти слухняно виконують своє призначення, крім людини. Одна вона дуріє, і причина цієї хворі, як уважає Грасіан, у зайвій свободі, у вільній волі.

Нічого не знаючи про себе і про всесвіт, людина перебуває у стані невинності. Вона не переживає почуття провини, залишаючися необізнаною щодо моральності. Согрішивши, пізнавши гріх, людина соромиться, і саме провина й сором підштовхують її до самозаглиблення, стаючи інструментами самопізнання. Ректор Київської братської школи К.Сакович, автор книжки "Про душу", показує, як заглиблюються мотиви самопізнання перед лицем смерті. Жити означає пізнавати себе, творити себе, відчувати свою залежність від світу матеріального й вищого існування. Найвища нагорода людини

— досягнення загальнолюдського, а зупинка на цьому шляху стає найвищою карою.

Сакович є автором цікавої особистісної типології, створеної на грунті різних форм самопізнання і самовпливу. Найпростіші люди

— заспані й необачні — живуть серед насолод, нічого не знаючи про власну природу і не наближуючись до загальнолюдського. Інша група — це люди, які протягом життя не звертали необхідної уваги на самостворення, але перед лицем смерті в жалю, сумнівах і каятті залишають світ. Осягнувши власні недоліки, ці люди досягають, зрештою, благодаті. І, нарешті, найголовніша група — це люди, котрі все життя мужньо перемагають ворога, що проявляється як тілесні спокуси, тиск навколишнього середовища, намовляння, чортячі пастки. Усвідомлення власної тлінності стає найважливішим фактором самопізнання, пошуку сенсу життя, життєвого призначення.

Людині властивий природжений потяг до вічного життя, почуття власного безсмертя, індивідуальної нескінченності. Пізнаючи себе, роблячи мотив самостворення найголовнішим у житті, людина позбавляється страху смерті, наближуючись до закономірного фіналу мудро й спокійно. Шлях до себе стає її життєвим шляхом. Мудрість життя осягається через розуміння незбагненності єдності вічного й минущого, їхнього взаємовпливу, взаємопереходів.

Самопізнання, за Сковородою, є розкриттям своєї природи, знаходженням у собі не тільки особливого, а й загальнолюдського. Людина має поступово повертатися до себе, долаючи все, що є для неї випадковим, необов'язковим, зовнішнім. У потягах до зовнішнього виникає лише розбрат. Самопізнання є пізнанням найглибшого в бутті, "безодня душі осягає безодню вищого існування".

Чи є самопізнання експлікуванням того істинного, що є у кожної особи, тобто розкриттям уже готового змісту? Чи самостворення все ж передбачає вчинкову активність, за яку людина несе найвищу відповідальність? Узятися за свою долю, подолати в собі впертість і гординю, що заважають відчуттю голосу вищого, — це не тільки розгортання того, що було імпліцитним. Творчість завжди передбачає виникнення чогось зовсім нового. "Самопізнання є перманентним актом звільнення від роздвоєності (між "ницим" і "піднесеним"), актом вибору, в якому людина через страждання стверджує свою гідність і здійснює самовизначення" (В.А.Роменець).

Сучасний термін "самоактуалізація", виходячи з відомої концепції А.Маслоу, є досить близьким до поняття експлікування внутрішньої природи, яка сама по собі несуперечлива, добра, гармонійна. Різні люди досягають різних рівнів самоактуалізації, виходячи з актуальних потреб, особливостей мотивації життєдіяльності. Якщо потреби нижчого рівня залишаються незадо волен ими, людина не може досягти наступної сходинки.

Самоактуалізовані особистості відповідають таким критеріям.

1. Вони сприймають реальність адекватніше, ніж інші, що сприяє комфортнішим взаєминам із нею. Вони існують ближче до реальності, до природи, краще розуміють інших людей, легше переносять двозначність та невизначеність.

2. Вони можуть сприймати себе і власні індивідуальні характеристики майже без почуття провини чи тривоги і, до того ж, можуть досить легко сприймати, розуміти, не засуджувати інших.

3. Вони демонструють справжню спонтанність як у думках, так і в поведінці, хоча дуже рідко поводяться всупереч усталеним нормам.

4. Вони проблемоцентричні, а не егоцентричні; розглядають себе в широкому соціальному контексті, визначаючи власну життєву місію.

5. У них є потреба в приватності, відокремленості, самотності, і тому вони можуть дивитися на життя досить уособлено, об'єктивно.

6. Вони відносно незалежні від своєї культури та середовища, але не намагаються це продемонструвати лише для того, щоб бути не такими, як інші.

7. Вони можуть глибоко розуміти най грунтовніш і життєві прояви, даючи об'єктивну оцінку тому, що вони бачили чи робили дуже давно.

8. Багато хто з них має містичний досвід типу глибокого переживання екстазу, відчуття безмежних обріїв, що відкриваються ним, переживання власної могутності й водночас безпорадності, що закінчується переконанням у тому, що сталося щось незвичайне.

9. Вони мають глибокі соціальні інтереси і співчувають людям, з якими ідентифікуються.

10. Вони здатні на дуже глибокі позитивні міжособові стосунки, найчастіше з невеликою кількістю індивідів.

11. Вони демократичні у своєму ставленні до інших, поважають усіх людей, незважаючи на расову, релігійну, класову належнісь.

12. Вони дуже добре розрізняють цілі й шляхи їх досягнення, віддаючи перевагу саме шляхам до бажаної мети.

13. У них добре почуття гумору, їхні жарти, як правило, не глумливі, а філософські.

14. Це дуже креативні, творчі люди, кожен на свій кшталт. Творчі здібності їх первинні, вони виходять з їхнього підсвідомого й тому сприяють створенню справді оригінальних, нових речей. Креативність проявляється у кожній сфері, котру самоактуалізована особистість обирає, чи то музику, чи то поезію, чи науку, чи винахідництво.

15. Вони вміють чинити опір зовнішнім соціалізуючим впливам, залишаючись незалежними і не копіюючи все, що їх оточує.

Самоактуалізована особистість, котра відповідає всім цим характеристикам, здатна відчувати любов до інших і викликати любов до себе найвищою мірою.

Заперечуючи Маслоу, В.Фрапкл вважає, що самоактуалізація не може бути кінцевим призначенням людини. Це навіть не первинне прагнення. Як і відчуття щастя, самоактуалізація є лише наслідком пошуку і здійснення смислу. Лише тією мірою, якою людина виявляється спроможною знайти головний сенс існування, вона й може здійснити себе, актуалізуватися. Якщо ж людина найперше шукає шляхів самоактуалізації, а не смислу, ця актуалізація втрачає всякий сенс.

Людина повинна знайти себе у значущій діяльності, в сутнісній праці, що допомагає їй відчути власне призначення. "Людина стає тим, що вона є, завдяки справі, яку вона робить своєю" (К.Ясперс).

Єдина ознака, яка справді відрізняє людину від тварини, як підкреслює С.Франк, це здатність додержуватися певної дистанції щодо самої себе, здатність залучати свою безпосередню самість до суду вищої інстанції, оцінювати й засуджувати її та всі її цілі. Особистість і є цією самістю. Таємниця особистості полягає саме в цій здатності підноситися над собою, бути по той бік самої себе.

Людина створює себе, дивлячись на себе з певної відстані. Вона виходить за межі себе, відчуваючи свою відповідальність перед оточенням, перед історичним часом, перед життям як таким. Чи може вона цілком самостійно обирати свій життєвий шлях? Чи знає вона, в якому напрямі й яким чином здійснювати самостворення? Безмежний волюнтаризм, напевно, не є найкращим проявом життєдіяльності.

Кожен із нас має найголовніше життєве призначення, свою місію у цьому світі, відтворює певний вищий задум - Божий задум, за теологічною термінологією. Цілком змінити цей задум неможливо, але від самої особистості залежить, чи зможе вона його здійснити, чи їй залишиться тільки створити пародію, карикатуру на своє призначення ( Є. Трубецькоії).

Бачити себе, слухати своє глибинне єство, відповідати власній природі, не суперечити своєму призначенню, бути гідним тієї ролі, яку пропонує доля, повсякчасно шукати справжній шлях до себе — саме так можна поступово наближатися до відображення своєї першосутності.

ВЧИНОК ПОВЕРНЕННЯ ДО БУДЕННОСТІ

Людина — дитя свободи.

Видатний російський філософ І.О.Ільїп писав: "Поки людина має свободу, вона мало думає про неї. Вона дихає, живе й насолоджується нею; вона безпосередньо пливе в її легкому потоці. Свобода подібна до повітря: людина дихає повітрям, не думаючи про нього. Повітря ніби саме вдихається і саме покидає нас, увесь час уливаючись та виливаючись. Ми згадуємо про нього звичайно лише тоді, коли його бракує, коли воно стає важким або сморідним — коли людина починає задихатися. Тоді ми згадуємо, іноді з миттю охоплюючим нас жахом, шо без повітря не можна жити, що ми забули про нього й не дорожимо ним, що воно безумовно необхідне, що починається загибель... Так є й зі свободою".

Вирвавшись із цупких лап буденності, занурившись у пошуки істини, добра та краси, зважившись на самопізнання і самоспоглядання, людина повертається на круги своя, опиняється всередині повсякденності. Але духовні мандри невпізнанно перетворили її, й навколишня дійсність постає в новому світлі. Кожна побутова дрібниця набуває, окрім звичного, ще й іншого, вищого сенсу. Буденні клопоти обертаються великотрудною самореалізацією, виконанням свого призначення. Конкретне включає в себе, втілює абсолютне.

Коли обиватель, занурений у природне буття, відчуває себе натуральним, таким, що відповідає нормам та очікуванням, він вільний. Вільний від потреби самостійно приймати рішення, боротися за їх здійснення, оцінювати досягнуті результати і ставити нові цілі. Він вільний настільки, наскільки ситуативний, наскільки підпорядкований життєвому потокові, що несе його. Проте це свобода не одного, а багатьох, це свобода деіндивідуалізована.

Повертаючись до буденності на новому витку свого розвитку, людина, яка здобула себе як самоцінність, зовсім по-новому відчуває всю повноту свого існування. її свобода стає трансцендентною, стає значущішою за її існування, її буття, у свободі криється одна з великих таємниць світу. Бог проявляється, існує лише у свободі, діє тільки через неї. Свобода і лише свобода може бути сакралізована.

Ця нова свобода далеко не завжди є легкою й приємною. Вона багато чого вимагає від особистості, звалюючи їй на плечі майже непосильний тягар відповідальності геть за все. Саме тому свобода породжує страждання, і варто лише ненадовго, лише частково відмовитися від неї, як суб'єктивно стає легше, страждання зменшуються. "Свобода не є легкою, як гадають її вороги, що зводять на неї наклепи, свобода трудна, вона важкий тягар. І люди легко відмовляються від свободи, щоб полегшити собі життя" (М.О.Бердяев).

Величезна маса людей зовсім не любить свободу, не готова до неї. Тому можна вслід за М.Бердяевым сказати, що свобода не демократична. Вона аристократична, вона для обраних. На етапі повернення до буденності, післядії, підбиття підсумків пройденого шляху свобода дедалі більше й більше індивідуалізується. Ставлення до свободи стає однією з характеристик особистісної своєрідності. Все родове, громадське протилежне свободі. Рід у певному розумінні ворог і поневолювач особистості, це середовище необхідності, а не свободи. Боротьба за свою власну, індивідуальну свободу є боротьбою проти влади родового над людиною, є виходом за межі буденності.

Коли насправді відчувається перший ковток свободи? Коли закінчено боротьбу мотивів, зроблено вибір, прийнято рішення. Хоч би яким важким був обраний шлях, рух ним усе-таки легший, виз-наченіший, ясніший від постійних вагань, сумнівів і тривог попереднього етапу вчинкової активності. "Свобода є моя незалежність і визначуваність моєї особистості ізсередини, і свобода є моя творча сила, не вибір між поставленим переді мною добром і злом, а моє творення добра і зла" (М.О.Бердяев).

Свобода завжди несе із собою творчість, новизну. Повернувшись до буденності, вільна людина вже не скута громадським страхом перед усім незнайомим, новим, незнаним. Вона прагне нового, творить його, втілює в життя. Свободі нерідко протиставляють істину, але нав'язаної, привнесеної силоміць істини не буває. Якщо заради істини вимагають відмовитися від свободи, то про жодну істину не йдеться, за істину видається все що завгодно. Людина вільно пізнає лише ті істини, які її визволяють.

На перший погляд може здатися, що вільна людина не може не бути індивідуалістом. Проте, ізолювавшись від усіх, замкнувшись у собі, ніхто не стає вільнішим. Намагання сховатись від світу з його буденною суєтою, відгородитись від повсякденних проблем і створити собі елізіум для високого мистецтва, як неодноразово демонструвала історія, приречені на невдачу. Істинна свобода не замикає, а розмикає, розкриває в людині універсум, сповнює її переживанням реальної нескінченності.

Ідея свободи первинніша за ідею досконалості, бо не можна прийняти нав'язаної, примусової досконалості. Коли людина вільна, вона готова до будь-яких несподіванок, її не страшить майбутнє, їй доступне переживання справжньої пристрасті та життя в усіх його проявах, включаючи й повсякденно-абсурдні.

Свобода може бути безжальною, вона породжує страждання і трагізм життя. Справжня трагедія — це трагедія свободи, а не фатуму. Конфлікт жалості й свободи, за М.Бердяєвим, є конфліктом спускання вниз і сходження вгору. Жалість може призвести до відмови від свободи. Свобода може призвести до безжальності. Рухаючись висхідним шляхом, підносячись до Бога, людина здобуває духовну силу, творить найвищі цінності. Але вона пам'ятає й про тих, хто залишився далеко внизу, про духовно слабких і починає спускатися вниз, аби допомогти їм. Не можна просто рости, відокремлюючись від світу, знімаючи із себе відповідальність за інших. Кожний відповідає за всіх. Свобода не означає зняття відповідальності за ближніх.

Чи можна жертвувати любов'ю в ім'я свободи? Що це за любов, яка вимагає такої жертви? Той дар свободи, який дано людині, що вийшла з буденності і на новому витку саморозвитку повернулася до неї, є водночас і дар діяльної, перетворюючої любові. Не можна не погодитися з Є.М. Трубецьким, що "тільки щодо істоти вільної любов може проявитися у всій своїй повноті".

Ставши вільною, людина виявляється здатною самостійно, не оглядаючись на звичаї, традиції, групові норми, оцінювати й розрізняти. Свобода може вести людину і шляхом добра, і шляхом зла. Етика є насамперед філософією свободи, виявляючись нерідко філософією трагедії. Законослухняний обиватель захищений від трагедій своєю колективною нормативністю. Трагічний герой завжди виходить за межі ходульних чеснот, перед ним відкривається безодня буття, багатомірність проявів трансцендентного. Збагнута як творча сила, свобода означає вибір між добром і злом, що стоять перед людиною, позаяк без такого вибору немає і бути не може морального життя.

Моральне життя складається з парадоксів, у яких добро і зло переплітаються і переходять одне в одне. В опущеному гріховному світі царює буденність, примушуюча людину соціальність. У тому новому життєвому світі, що його будує оновлена людина, яка пізнала істину, добро, красу, яка піднеслася над потоком природно-історичного та душевного життя, соціальний терор уже є неможливим. У глибині своїй моральне не може залежати від соціального.

"Духовне... життя зовсім не є протилежним життю душевному й тілесному й зовсім не заперечує його, а означає перехід їх до іншого плану буття, набрання ними щонайвищої якісності, рух до висот, до того, що є над-життя, над-природа, над-буття, над-Божество. "Життя" може стати для нас символом найвищої цінності, найвищого добра, але й сама цінність, саме добро є символ справжнього буття, і саме буття є лише символ останньої таємниці... Проблема етики пов'язана з загадкою про людину. Етика й повинна бути вченням про призначення та покликання людини, і вона насамперед повинна пізнати, що є людина, звідки вона прийшла і куди вона йде" (М.О.Бердяев).

Свобода є самовизначення. Але яким би не був мій вибір, моє життя неминуче забарвлене тією значущою ідеєю, тією головною цінністю, яку я стверджую або заперечую. Мені дано, заздалегідь накреслено, визначено здійснити певну місію, виявити задум Божий щодо мене, відповідати йому. Від моєї свободи не залежить перемінити цей задум, проте я можу здійснити блюзнірську на нього пародію чи карикатуру.

Так неминуче виникає питання про відношення Бога й людини, про співвідношення божественної Й людської свободи. М. Бердяев уважає, що традиційне теологічне вчення про світотворення та гріхопадіння усе перетворює на божественну комедію, на гру Бога із самим собою. Походження зла пояснюється звичайно свободою, якою Бог наділив створіння і якою воно зловжило. Але це доволі поверхове пояснення, яке не дає змоги збагнути природу зла. "Свободу, через яку створіння схиляється до зла, створіння не від себе має, воно дістало її від Бога, тобто врешті-решт свобода детермінована Богом. Свобода є фатальний дар, який робить фатальною долю людини" (М.О.Бердяев).

Сам факт гріха є засвідченням свободи, її наочним проявом і доказом. Свобода допускається як реальна можливість здійснити вибір, у тому числі й гріховний. Свобода дає змогу оглянутися на пройдене і так чи інакше його оцінити.

Гріховна свобода створіння, як зазначає Є.М.Трубецькой, нібито несумісна з думкою про Бога-любов, і, однак, саме в любові, в її повноті, в її найвищому прояві ми знайдемо виправдання людської свободи. Божественна любов хоче мати в людині не покірний автомат, а рівного, дружнього співрозмовника, вільного співробітника, співучасника творчого акту.

Людину, яка перебувала в райській гармонії, в буденній невинності, було попереджено про те, що плоди з дерева пізнання добра і зла смертельні. Але вона знехтувала райську цілісність, зажадавши страждань, трагедії справжнього життя, щоб випробувати свою долю до краю. Вона могла живитися з дерева життя і жити вічним життям, вегетативним та несвідомим. "Пізнання народилося зі свободи, з темних надр ірраціонального. І людина віддала перевагу гіркоті розрізнення та смерті перед райським життям у невинності й незнанні" (М.О. Бердяев).

Пізнання — це завжди втрата пасивності, безпосередньої стихійності та несвідомості. Пізнання, як формулює М.Бердяев, є втрата раю. Гріх і є спроба пізнати добро і зло. Зривання з дерева пізнання добра і зла означає здобуття життєвого досвіду, дорослішання, особистісне зростання, що неможливі без болю і страждань. І тому людина так прагне забутися, знепритомніти в екстазі, сп'янінні якщо не вищого, то нижчого порядку. Свідомість захищає нас від несвідомого, від розверзненої "нижньої безодні". Але свідомість заступає від нас і надсвідоме, заважає прорватися до надсвідомості, до "верхньої безодні".

В генезисі духу слідом за М.Бердяєвим можна виділити три стадії: первісну стихію, райську досвідому цілісність, яка не зазнала свободи та рефлексії; рефлексію, оцінку, свободу вибору; і цілісність та повноту після свободи, рефлексії й оцінки, надсвідому цілісність і повноту. В житті людини наявність усіх трьох стадій цілком не обов'язкова, крім того, вони не завжди настають у строгій послідовності. Втеча від природності, натуральності буденності, пристрасне, хворобливе осягання істини, добра, краси, своєї місії на землі, свого призначення приводить до останньої цілісності та повноти в новій буденності, що інакше розуміється й переживається.

Справжня свобода не є свободою виконання зовнішніх для людини норм та законів, вона є свободою творчості, свободою творення нового. Людина на етапі повернення до буденності як воістину вільна істота є творцем цінностей і смислів, вона не тільки підкоряється моральному імперативові, але творить його, творить добро.

Повернення до себе як вихід до нового творення.

Буденне життя не існує саме по собі як певна сфера і спосіб життя. Воно виникає в результаті процесів "уповсякденнювання"(термін Маиса Вебера), яким протистоять процеси "долання повсякденності". Повсякденне — це звичне, впорядковане, близьке. Відповідно не повсякденне існує як незвичне, перебуваюче поза звичайним порядком, далеке.

Поведінка людини не є жорстко фіксована на відміну від поведінки тварини з її інстинктами та генетичною програмою. Тому, вписуючись у повсякденність, людина відповідно до своєї природи винаходить намічений лише вельми приблизно порядок, створює свій життєвий світ. Звикаючи до навколишнього, освоюючи близький простір, вона поступово перетворює навички на знання й уміння, які багаторазово відтворюються і втілюються у матеріальних предметах. Це стосується харчування, одягу, розподілу часу та багато чого іншого — усього того, що належить світові близькому Й знайомому, світові, в якому людина вільно орієнтується.

На межах добре знайомого світу на нас чатує незнане й несподіване, ваблячи і лякаючи водночас. Важливою ознакою повсякденного, як уважає Б.Вальденфельс, — учений, що працює в річищі традицій феноменологічної філософії, є незвичайність, із якою ми стикаємося в момент виникнення, перетворення, небезпеки знищення усталеного порядку, народження, хвороби і смерті.

"Людина... існує... ніби на порозі між буденним і незвичайним, які співвідносяться одне з одним як передній і задній плани, як лицьова й зворотна сторони" (Б.Вальденфельс). Повсякденні вчинки здійснюються щодня, прориваючись крізь "упорядковану метушню" свят. Тікаючи від повсякденності, намагаючись подолати профанне задля сакрального, людина все одно неминуче повертається до буднів. Проте на новому рівні розвитку буденність уже не поглинає її остаточно, не розчиняє в собі. Радше навпаки, людина намагається видозмінити, вдосконалити, подолати буденність, розхитати усталені підвалини.

Обмежене, замкнене в самому собі повсякденне існування протиставляється істинному життю та істинному світові, де місцеві провінційні порядки повільно й неухильно розмиваються. Подолавши ситуативність, витримавши муки боротьби мотивів, виконавши необхідні для досягнення мети дії, людина нарешті може усвідомити свій шлях, озирнутися назад, зробити потрібні висновки. Порядок, що існував первісно, на рівні вчинку буденності, поступається місцем новому порядку, який передбачає можливість та необхідність творити.

Низхідний рух уповсякденнювання, тобто обживання, освоєння традицій та закріплення норм, здобуття надійних знань і навичок, на новому витку особистісного зростання постійно поєднується з протилежним, висхідним процесом долання повсякденності. Поза-повсякденне (за формулюванням Б.Вальденфельса) означає інше, що переливається барвами. Незвичайне з'являється в процесах творення, в інноваціях, що торують собі шлях за допомогою відхилень, аутсайдерства, незвичайності та екстравагантності.

Таємниця творчості є таємницею свободи. Творчість лише й виявляється можливою з бездонної свободи, яка досягається на етапі повернення до буденності. Здійснивши вчинки істини, добра, краси, вчинок екзистенції та вчинок самопізнання, людина виявляється готовою відповідати своєму творчому покликанню. Щоб жити гідно й не бути приниженим та розчавленим соціальною буденністю, слід у творчому піднесенні уявити інший, кращий світ, вирватися із зачарованого кола повсякденності.

"Творчий акт для мене завжди був трансцендуванням, виходом за межу іманентної дійсності, проривом свободи через необхідність, — пише М.Бердяев. — У певному розумінні можна було б сказати, що любов до творчості є нелюбов до "світу", неможливість залишитися в межах цього "світу". Тому творчість включає есхатологічний момент. Творчий акт є настання кінця цього світу, початок іншого світу".

Ще в процесі освоєння вчинку самопізнання людина відкриває потойбічне, трансцендентне, дивуючись зі свого власного існування. Вона ставить себе у відношення щодо світу, нескінченності, життя і смерті, щодо Бога, вона запитує себе про те, звідки вона й куди йде, навіщо вона на цьому світі. Повертаючись до буденності, людина відчуває в собі сили цю буденність змінити відповідно до нових, вистражданих цінностей та проявлених творчих обдаровань.

"Творчість завжди є самоподоланням, виходом з-поза меж свого замкненого особистого буття" (М.О.Бердяев). Творець у своїй творчості забуває про свою особистість, про себе, зрікається себе. І хоча творчий акт — дуже особиста, найбільш особиста діяльність, це водночас і забуття особистості, індивідуальна жертовність. Творець забуває про спасіння, для нього важливими є насамперед цінності надлюдські.

М.Бердяев вважає, що людина, яка стає на шлях самовдосконалювання, може виявитися втраченою для творчості. На його думку, творчість пов'язана з недосконалістю. Що більше, досконалість може бути несприятливою для творчості. Якби Пушкін кинувся в аскезу та самоспасіння, то він, імовірно, перестав би бути великим поетом. Ідучи за цією логікою, доводиться визнати, що ставлення до себе не може бути творчим, що самотворення у чомусь істотно поступається малюванню картин або створенню симфоній.

Творчість досконалої людської особистості, творчість власного життя — не менш героїчний шлях, ніж шлях генія. Творчий шлях — шлях здійснення усієї можливої повноти життя. Хоча, поза сумнівом, творчість у певному розумінні стоїть "по той бік добра і зла", творчість може бути і злою та злочинною. Справді, існує трагічний конфлікт творчості й особистої досконалості. Великий композитор може бути в повсякденності бездіяльним гульвісою, нікчемою з нікчем. Творчий геній дано людині ні за що, він не пов'язаний ні зі старанністю, ні з моральними зусиллями. Головне для творця — бути вірним собі, відповідати своєму дарові, виражати, виявляти, являти його світові попри все.

Трагедія творчості — у вічній невідповідності між задумом і його втіленням. Творчий задум завжди незрівнянно вищий за реальний твір, творчість — це не стільки об'єктивація у конечному, в продукті, скільки розкриття нескінченного, політ у нескінченність, не об'єктивація, а трансцендування (М.О.Бердяев). Творчість має дві різні сторони: внутрішню і зовнішню. Первісний, внутрішній творчий акт — це інтуїція, задум, передчуття відкриття. Вторинний, зовнішній творчий акт пов'язаний із реалізацією продуктів творчості, зверненням їх до світу, до людей.

Судячи з усього, людей, які досягли лише первинного щабля творчості, більше, ніж тих, хто освоює і один і другий. Творче палання, екстаз, вихід за межі себе, відчуття небаченої свободи не завжди завершується створенням нового життя, нового буття. Написана книга — це бліда копія задуманого, охолоджений, погашений вогонь, адаптований до потреб соціуму, спотворений важкістю обраної форми втілення, умертвлений намаганням зупинити мить.

Творчий акт відбувається в часі, але спрямований він до вічного, до вічних цінностей, вічної істини, вічної правди, вічної краси. І в цьому творчість також неминуче трагічна, бо хоче вічності й вічного, а створює тимчасове й тлінне. Творчий акт — це завжди втеча від влади часу, піднесення догори, до божественного.

Буденність прямо протилежна творчості. Як сказав би М.Бердяев, творчість є перемогою над хіттю життя. Нудьга, що її ми інколи відчуваємо, є показником браку творчості. Все нетворче не може не бути нудним. Навіть добро є смертельно нудним, якщо воно нормативне, не творче. Лише творче палання, ерос божественного перемагає хіть і злі пристрасті.

Творчість перемагає і страх. Людина, яка творить, перестає бути тремтячим створінням. Натхнення звільняє від страхів, серед них і від глибинного, майже неусвідомлюваного страху смерті, оскільки людина, яка творить, прилучається до вічності. Щоправда, повертаючись до буденного життя, завершивши свій твір, митець знову може опинитися в полоні у страхів, особливо коли його опановує самовдоволення, жадоба слави, коли він обожнює свою творчість. "Людина тікає від жорстокої нудьги одноманітних і звичайних обов'язків лише для того, щоб зустрітися віч-на-віч із тривогами та внутрішнім напруженням "творення" (Т. де Шарден).

Творення істини або краси є внутрішньою мукою, яка позбавляє того, хто на це зважується, безтурботного життя. Творчій людині доводиться розпрощатися не лише зі спокоєм і відпочинком. їй треба вміти постійно розставатися із застарілими, вже непридатними формами свого досвіду, навичок, мислення, здійснення вчинків. Зупинок для насолоди не передбачено. "Треба знову й знову переростати самого себе, відриватися від себе, постійно залишаючи за спиною найулюбленіші задуми... Тих, хто правильно підставляє свої вітрила диханню Землі, підхоплює така течія, яка несе їх усе далі у відкрите море" (Т. де Шарден).

Бог створив людину за своїм образом і подобою, тобто творцем. Ми не можемо повноцінно жити, не творячи. Сутність душі є творчість, як формулює Б.П.Вышеславцев. Сказати "уява" значить сказати "творчість". Правда творчості інакша, ніж істина пізнання. Відповідності до дійсності не треба, бо ми шукаємо й бажаємо того, що ще не дійсність і, може, нею не стане. Істинно цінне та святе можна передчути, вгадати, а не видумати або зробити.

У творчості завжди є непоясненне "одкровення", "голос із неба". "Но лишь божественный глагол до слуха чуткого коснется", людина квапиться зафіксувати, увічнити, донести почуте. "Істинна творчість завжди є Логос (смисл), що набуває плоті, є втілення, перетворення та воскресіння" (Б.П.Вишеславцев). У цьому зв'язку М.Бердяев і називає природу, творчого акту шлюбною. Людина не може черпати матеріал для творчості із самої себе, він міститься у створенному Богом світі. Від Бога виходить поклик, аби люина здійснила творчий акт, справдила своє покликання, і Бог чекає відповіді на свій поклик.

Пробудження творчої енергії людини, яка, як блудний син, повертається додому, до буденності, є внутрішнім визволенням. Творчість — це сходження, вона йде від світу до Бога, висхідною лінією до вічності. Якби все життя людське могло перетворитися на суцільний творчий акт, то, на думку Бердяева, не було б більше часу, не було б майбутнього, а був би рух поза часом, у позачасовому бутті. Буття, підпорядковане часові, є неповноцінне буття, царство буденності. На новому витку розвитку людина, яка творить, опиняється поза часовою детермінацією, вона виходить із часу в напрямі до вічності.

Для етики творчості боротьба зі злом передбачає не подолання його або знищення, а творче перетворення злого на добре. Етика творчості виходить від особистості, але спрямована вона не на особистість, а на світ, який потребує привнесення нового, індивідуально вистражданого, досконалішого. Що ж сприяє перетворенню злих пристрастей на творчі? Ерос, кохання, любов — ось універсальна енергія життя, що дає людині сили творити, бути щедрою та жертовною.

Від унікальності до вищого єднання.

Оновлена людина, що повернулась до буденності, виривається з холодного, чужого, абсурдного світу, світу небуття до світу любові, тобто до світу справжнього, істинного, реального буття. У цьому світі саме любов рухає сонце й світила, як зауважив іще великий Данте. Прагнучи задовольнити найглибшу, на думку Е.Фромма, потребу — потребу подолати свою відчуженість, визволитися з полону самотності, людина шукає можливості єднання, злиття, перетворення.

"Ерос людини за суттю своєю є жадоба повноти життя,, у цьому полягає гарантія того, що вона одвічно звернена до Христа, який є повнота, тобто надмір життя, воскресіння, перемога над смертю, утілення всіх цінностей" (Б.П.Вышеславцев). Що саме в людині гідне називатися образом і подобою Божою? Середньовічний мислитель Григорій Нисський на перше місце висуває здатність особи любити, позаяк Бог є любов і людина є любов. Де немає любові, там спотворено всі риси образу Божого. Любов справді є великою силою, що сприяє вдосконаленню роду людського. Можна повторити вслід за Фроммом, що без любові людство йе могло б проіснувати ані дня.

Любов завжди активна; попри всі перепони вона досягає, хоча б подумки, об'єкта "і береться за свою незриму, але святу і найжиттєстверднішу з усіх можливих справ — стверджує існування об'єкта. Поміркуйте про те, що значить любити мистецтво або батьківщину: це значить ані на мить не сумніватися в їхньому праві на існування; це значить усвідомлювати та щосекундно підтверджувати їхнє право на існування" (Х.Ортега-і-Гассет).

За суттю своєю любов не має жодного відношення до буденності. Тільки вільна людина, що повернулася до самої себе, готова творити нову повсякденність, виявляється здатною пізнати любов, жити нею, створювати завдяки їй нові світи. Глибоку рацію має М.Бердяев, коли твердить, що любов — явище несоціальне та позасоціальне, вона ніяк не пов'язана із суспільством і родом. Це явище винятково особисте й пов'язане виключно з особистістю. Основною властивістю справжнього буття і справжньої любові є свобода. І водночас тільки любов задовольняє загальну екзистенціальну потребу єднання.

Істинна любов є трагічною і болісною, як болісною є свобода, як тяжкою є творчість, як болючим є будь-яке прагнення до пошуку загальнолюдського. Трагічним є й осягання своєї єдності з іншими як основи духовного взаємозбагачення, а не протиставлення себе їм як унікального та неповторного.

"Любов є зліт догори, до вічності, та спускання вниз, у час, де вона зазнає тління і наражається на смерть. У любові є змішання двох начал — небесного й земного, вічного й тимчасового, Афродіти Небесної і Афродіти простонародної" (М.О.Бердяев).

Любов долає стихію роду, випадає із соціальної буденності, звільняється від влади суспільства. Любов є феномен особистий, сім'я ж — феномен соціальний. У цьому також нездоланний трагізм любові в цьому світі.

Справжня любов приходить у цей світ зі світу іншого. Вона є певна даність. "Істинна любов, народжена в потаємних глибинах людини, очевидно, не може померти" (Х.Ортега-і-Гассет) . Вона помирає, якщо народилася з непорозуміння, і тоді це найпевніше є плід власної фантазії, псевдолюбов.

X.Ортега-і-Гассет зіставляє любовні історії Стендаля і Шато-бріана, людей, щедро наділених величезною творчою силою, які постійно витрачали свою душевну енергію на те, щоб кого-небудь полюбити. ("Цікаво, що лише творчо безплідні люди переконані, що до науки, мистецтва чи політики слід ставитися серйозно, а любовні історії зневажати, як щось нице й пусте". — Х.Ортега-і-Гассет). Стендаль оточував жінок неослабною увагою і не здобув кохання жодної жінки. На цьому сумному, але зовсім не унікальному досвіді й будується його відома теорія вигаданого кохання з її ефектом кристалізації. Стендаль був певен, що кохання "створюється" і помирає. І те, й інше властиве псевдокоханню. Натомість Шатобріан, покоряючи, здавалося, не докладав жодних зусиль. Проте жінки, зустрівши його у двадцять років, продовжували й у вісімдесят зберігати кохання до генія.

Цей різновид кохання, за якого людина раз і назавжди розчиняється в іншій людині, Стендалеві був невідомий. Тому й переконував він інших, що кохання завжди з часом підупадає, хоча насправді все буває якраз навпаки. Навіть розлука не в змозі щось із цим подіяти. Обставини можуть позбавити кохання живильного середовища, воно марнітиме, але людина завжди відчуватиме нерозривний зв'язок із тим, кого вона кохала. "Такою є найвища, найпевніша ознака справжнього кохання: ніби перебувати поруч із коханим, бути в спілкуванні тіснішому, близькості потаємнішій, ніж просторова. Це значить перебувати в істинно життєвому контакті... бути онтологічно разом із коханим, вірним його мінливій долі" (Х.Ортега-і-Гассет).

Енергія любові являє собою деякий нескінченний універсум, невичерпний якісно й кількісно. Подібно до Трійці — Отець, Син, Дух Святий — Любов, Істина та Краса є щонайбільшими цінностями, або енергіями, нероздільними, але відмінними одна від одної. Любов у цій трійці постає як інтегруюча сила, що протидіє силам хаосу, створює вищий порядок в універсумі (П.О.Сорокін).

Справжня любов не може бути любов'ю до чогось відстороненого, загального, вона завжди індивідуальна й конкретна. Любов до ідеї, а не до живої істоти може стати жорстокою, фанатичною, нелюдяною. Істинна любов до конкретних живих людей не може бути принесена в жертву в ім'я любові до людини чи людства як абстрактної ідеї. "Гуманістична любов, оскільки вона знає лише любов до "дальнього" і не знає любові до "ближнього", є омана і лжа" (Бердяев).

Серед численних проявів трансцендентного, що до них наближується в міру внутрішнього зростання людина, любов стає одним із найсильніших. "У любовному пориві людина виривається за межі свого "Я": це, може, найкраще, що придумала Природа, щоб усі ми мали можливість у подоланні себе рухатися до чогось іншого. Не його вабить до мене, а мене до нього" (Х.Ортега-і-Гассет).

Загадка відношення "я — ти" споконвіку бентежить найкращі уми людства. Любов є чимось чудесним, якимось таїнством насамперед у зв'язку з чудом конституювання поряд із моїм безпосереднім самобуттям безумовно незалежного та самоцінного самобуття "ти", буття іншого. Любов за своєю суттю не є просто почуття, просто емоційне ставлення до іншого; "первинний сенс феномена любові полягає в тому, що вона є актуалізоване, завершене трансцендування до "ти" як справжньої, я-подібної, в собі й для себе сущої реальності, відкриття й убачання "ти" як такого роду реальності та здобуття в ньому онтологічної опорної точки для мене" (СЛ.Фрашс). Людина немовби вилазить із власної шкіри, входячи в іншого, переноситься в нього, залишаючись собою, певніше, вперше по-справжньому віднаходячи себе.

"Ти" в цьому відношенні виявляється не просто моїм набутком, реальністю для мене. Інша людина зовсім не стає моїм володінням. Я пізнаю її ізсередини у всій "її інакшості та єдиності; і це пізнання є тим самим і визнанням" (Франк). Любов не засліплює, навпаки, вона вперше відкриває очі, робить людину видющою. Полюбивши, людина осягає іншого в його реальному глибинному осередку, як особистість.

Багато сперечаються про відношення між любов'ю (коханням) — еросом і любов'ю (коханням) — агапе. Концепція любові-еросу припускає, що суб'єкт, який не любить себе, власного его, не може любити й нікого іншого. Тому, щоб бути альтруїстом, немає потреби транс це нду вати, відмовляючись від свого "Я". Бажано просто усвідомлювати свої інтереси. Ерос є бажання, знемога, відчуття нестачі. Згідно з М. Бердяевым, до любові-еросу входить і жалість, інакше вона робиться демонічною та нищівною. Любов-ерос спрямована не на саму людину, а на божественне в ній. Ця любов не може не входити як складова частина до справжньої любові, бо в любові завжди є здатність до захвату і порив угору, до божественної висоти.

На противагу еросові агапе не домагається від об'єкта визнання і вільно, безкорисливо виливає себе. Вона незбагненна, непроникна й незрозуміла для егоцентричної холодної особистості раціональної вдачі. Проникливий ерос обирає свій об'єкт за його чесноти, непрониклива ж агапе творить своєю любов'ю чесноти обранця. Ця творча любов на перший погляд здається невмотивованою. Насправді ж будь-яка людська любов поєднує і ерос, і агапе, вона незмірно складніша за будь-які схеми й типології.

Основна відмінність між людьми — це відмінність між тими, кому дано любити, і тими, хто ще не готовий до цієї вкрай важливої місії. Любов за самою своєю суттю здатна стати врівні зі смертю, заперечувати її, перемагати її. Любов завжди є творчістю нового життя, проривом до безсмертя. Учинок любові — це завжди вчинкове примноження світів як розподіл на неповторні людські існування.

Любов'ю можна назвати самодостатню діяльність, спрямовану на той чи той об'єкт. Ця діяльність завжди відбувається в напрямі до людини, яку люблять. У самій природі любові закладено потребу людини долати межі свого "Я" у прагненні до того, що вона любить (X. Ортега-і-Гассет).

Зріла любов є зв'язок, який передбачає збереження цілісності особистості, її індивідуальності. Це дійова сила в людині, що руйнує перешкоди, об'єднує з іншими, допомагає долати самотність і відчуження та разом із тим дає змогу залишатися собою, зберігати свою цілісність. Любов передбачає діяльну заклопотаність життям і благополуччям того, кого ми любимо. Люблять те, над чим трудяться, а трудяться над тим, що люблять (Е.Фромм).

Життя людини визначається не лише любов'ю до живих істот, це ще й любов до вищих цінностей, до правди, істини, краси, любов до універсуму. "Там, де починається любов, там кінчається байдужість, кволість, екстенсивність: людина напружується й зосереджується, її увага й інтерес концентруються на одному змісті, саме на коханій людині, тут вона стає інтенсивною, душа її починає ніби розпікатися й палати. Улюблений зміст — чи то людина, чи колекція картин, чи музика, чи улюблені гори — стає живим центром душі, найважливішим у житті, головним предметом її" (І.О.Іль-їн).

Любов дає людині, як зазначав іще Платон, і душевне багатство, і душевну бідність одночасно. Багатство пов'язане з тим, що людина знайшла скарб свого життя, яким володіє і який носить у собі, що дає відчуття сили, щастя, підвищеного інтересу до життя та вдячності за все це. Бідність же переживається у зв'язку з тим, що людині не може не здаватися, ніби вона ніколи не володіє своїм скарбом до решти, а поза ним вона є вбога, сумна, самотня.

Здійснюючи вчинок повернення до буденності, людина приходить від учинку відособленого, замкненого до комунікативного. "Людина перебуває постійно поза самою собою. Саме проектуючи себе та втрачаючи себе зовні, вона існує як людина" (Ж.-П.Сартр). Вона досягає нового рівня розвитку, лише домагаючись трансцендентних цілей.

Людина існує настільки, наскільки вона себе здійснює. Тут береться до уваги тільки реальність, а не мрії, плани, прожекти. Людина "являє собою... не що інше, як сукупність своїх учинків, не що інше, як власне життя" (Сартр). Вона відповідальна не лише за свою індивідуальність, але й за всіх людей.

Яскравим прикладом виконання місії такої відповідальності був і є Альберт Швейцер, відомий учений та громадський діяч, який 30-річним покинув викладання в Страсбурзькому університеті, гру на органі та літературну працю, щоб здобути медичну освіту й поїхати лікарем до глухого району Екваторіальної Африки, де й провів понад півстоліття.

Його етика благоговіння перед життям є етикою безмежної відповідальності за всіх і за все. В основі її — любов, яка об'єднує і співчуття, і радість, і взаємне прагнення. Кожна людина повинна крихту свого життя віддати іншим людям, творячи добро.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. М., 1991. Арьес Ф. Человек перед лицом смерти. М., 1992. Бахтин М. Из жизни идей. М., 1995.

Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. 2-е изд. М., 1990.

Бердяев НА. О назначении человека. Мм 1993.

Бердяев НА. Самопознание: Опыт философской автобиографии. М., 1991. Бубер М. Проблема человека // Я и Ты. М., 1993.

Ваяьденфельс Б. Повседневность как плавильный тигль рациональности // Социолога — социология, антропология, метафизика. Общество и сферы смысла. М., 1991 Вып. 1.

Вейнингер О. Пол и характер. М., 1992.

Вышеславцев Б.П. Этика преображенного Эроса. М., 1994.

Гадамер Г.Г. Актуальность прекрасного. М., 1991.

Гинзбург К. Образ шабаша ведьм и его истоки // Одиссей. Человек в историк Личность и общество. М., 1990.

Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. М., 1990.

Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. М., 1992.

Гуревич А.Я. Смерть как проблема исторической антропологии // Одиссей. Человек

в истории. М, 1989.

Гуревич АЛ. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. М., 1990. Долгов КМ. От Кирке гора до Камю. М., 1991. Еремина В.И. Ритуал и фольклор. Л., 1991.

Зарубежная эстетика и теория литературы XIX— XX вв.: Трактаты, статьи, эссе. М, 1987.

Зарубіжна філософія XX століття. К., 1993.

Игнатенко АЛ В поисках счастья. Общественно-политические воззрения арабо-исламских философов средневековья. М., 1989. Ильенков Э.В. Философия и культура. М., 1991. Ильин ИЛ Путь к очевидности. М., 1993.

Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Искусство. М, 1990. Камю А. Вибрані твори. К., 1991. Киркегор С Наслаждение и долг. К., 1994. Кьеркегор С. Страх и трепет. М., 1993.

Марсель Г. К трагической мудрости и за ее пределы // Самосознание европейской культуры XX века. М., 1991.

Ортега-и-Гассет X. Эстетика. Философия культуры. М., 1991.

Роменец ВЛ Жизнь и смерть в научном и религиозном истолковании. К, 1989.

Роменець ВЛ Історія психологи епохи Просвітництва: Навч. посібник. К., 1993.

Роттердамский Е. Похвала глупоті . Домашні бесіди. К., 1993.

Рубинштейн СЛ. Основы общей психологии. М., 1946.

Сартр Жан Паль. Нудота Мур. Слова. К., 1993.

Современная западная философия: Слов. / Сост. В.С.Малахов, В.П.Филатов. М., 1991.

Сорокин ПА Таинственная энергия любви // Социолог, исслед. 1991. № 8.

Сталин ВЛ Самосознание личности. М., 1983.

Сумерки богов. М., 1989.

Трубецкой ЕН. Смысл жизни. М., 1994.

Ушинашй КД. Человек как предмет воспитания // Собр. соч.: В 11 т. М.,1950. Т. і

Философия любви. М., J990. Ч. 1.

Франк СЛ. Сочинения. М.. 1990.

Франкл В. Человек в поисках смысла. М., 1990.

Фромм Э. Душа человека. М.. 1992.

Фромм Э. Человек для себя. Минск, 1992.

Фуко М. Герменевтика субъекта // Социологос — социология, антропология, метафизика. Общество и сферы смысла. М., 1991. Вып. 1. Хсидеггер А/. Время и бытие: Статьи и выступления. М., 1993. Хешинга Й. Homo ludens: В тени завтрашнего дня. М., 1992. Человек Мыслители прошлого и настоящего о его жизни, смерти и бессмертии. Древний міф — эпоха Просвещения. М.. 1991. Шхрдв-. Т. де. Божественная среда. М.. 1992.

Швейцер А. Благоговение перед жизнью. М., 1992. Шефтсбери. Солилоквия // Эстетические опыты. М., 1974. Юнг К .Г. Проблемы души нашего времени. М., 1994. Ясперс К. Смысл и назначение истории. М., 1991.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

Вчинок у феноменологічній традиції

1. Як основні філософсько-психологічні системи висвітлюють місце і роль людини в бутті?

2. У чому полягає суттєва відмінність гносеологічного й онтологічного пояснювальних принципів психологічної науки?

3. Визначіть специфіку й основні особливості феноменологічної традиції у філософії та психології?

4. Кого можна вважати засновником феноменологічної традиції?

5. Спробуйте відтворити історію понять "феномен", "феноменологія".

6. Які суттєві відмінності у визначенні предмета феноменології можна виявити, порівнявши вчення Е.Гуссерля з поглядами сучасних представників цієї традиції?

7. З'ясуйте специфіку герменевтичної феноменології.

8. Які специфічні можливості розуміння та інтерпретації розкриваються у принципі "герменевтичного кола"?

9. У чому полягає сутність феноменологічного методу в психології?

10. Сформулюйте своє розуміння методу "феноменологічної редукції". Що означає поняття "епохё" у феноменології?

11. Який зміст феноменологія різних часів вкладала в поняття "інтенціональне", "інтерсуб'єктивне", "історичне"?

12. Які особливості феноменологічного підходу до визначення вчинкової природи людського буття?

13. З'ясуйте загальну логіку розгортання вчинкових феноменів у просторі й часі людського буття.

Вчинок буденності

1. Що таке "природна людина" і чому для неї характерні вчинки буденності?

2. Як впливає спосіб життя, специфіка діяльності на світосприймання, на переживання часу свого життя?

3. Чи можна назвати природну людину особистістю? Індивідуальністю? Якщо ні, то чому?

4.. Чим можна пояснити соціальний успіх людини, яка не виходить за межі буденності?

5. Чи сприймаєте Ви свята як вибухи буденності, чи відчуваєте їхнє глибинне значення для особистісного зростання?

6. Дайте психологічну характеристику відомих Вам українських народних обрядових розваг.

7. У яких формах, на Вашу думку, зберігаються дотепер карнавальна символіка, амбівалентність, весела боротьба нового, молодого зі старим, віджилим?

8. У чому причина такої стійкої орієнтації на традиції людини буденності?

9. Кого і чому суспільство вважає за маргінальних? Які форми боротьби з відхиленнями Вам відомі?

10. Що таке лімінальна істота? Наведіть приклади.

11. У чому виявляється тісний зв'язок девіантної поведінки і соціальної структури?

12. Як Ви ставитеся до соціальних утопій?

13. Що мав на увазі К'єркегор, коли твердив, шо більшість людей воліє жити в підвалі?

14. Чому обиватель не має уяви?

15. Що допомагає біблійному Іову вирватися з меж безпосереднього? У чому причина популярності цього сюжету в сучасних філософів?

Вчинок істини

1. Що таке істина для людини?

2. Проаналізуйте три обличчя істини: відносність, абсолютність, конкретність стосовно суперечливості пізнання.

3. Прокоментуйте твердження: "завершене пізнання — це припинення самого життя".

4. Назвіть специфічні пізнавальні форми інтересу до навколишнього світу.

5. Що таке "дослідницький імпульс" за СЛ.Рубінштейном?

6. Розкрийте суперечливу єдність пізнавальної та афективної сфери психіки.

7. Охарактеризуйте інтелектуальні почуття.

8. З чим пов'язане використання поняття "стан" у психологічній науці?

9. Як через психічний стан розпредмечується переживання людиною свого вчинку?

10. В чому проявляється вплив пристрасті на пізнання?

11. Проаналізуйте шлях від емоційних переживань до переконань.

Вчинок краси

J. Що таке Ідеал? Які суперечності знімаються в Ідеалі?

2. З чим пов'язане досягнення гармонії?

3. Що означає поняття "переживання"?

4. У чому суть естетичних почуттів?

5. Як Ви розумієте вислів "людина — це стражденна істота"? Яким чином суперечність стражденність — дійовість може розкривати переживання людини?

6. В чому суть комічного конфлікту?

7. Порівняйте співвідношення позитивного і негативного в комічному і трагічному.

8. Чому краса несе в собі страждання? Які суперечності розкриваються у вчинку краси?

9. В чому проявляються єдність і суперечливість любові тілесної й духовної?

10. Чому потяг до краси є вічним?

Вчинок добра

і. Розкрийте суть емоційної готовності до вчинку.

2 Визначте Ваше ставлення до "хитрої формули щастя" у зв'язку з учинком добра.

3. Порівняйте переживання суперечностей у вчинку істини, краси й добра.

4. Що таке добро й у чому полягає його суперечливість?

5. В чому суть моральної дії за Гегелем?

6. Як Ви розумієте аморальність моральної дії?

7. Яким чином вимога вдячності заперечує добро?

8. Як співвідносяться поняття "поневолення добром" і "самоактивізація"?

9. В чому Проявляється трагізм добра?

10. Що визначає відповідальність людини?

Вчинок екзистенції

1. Як особистість змінює навколишню дійсність і саму себе, конституюючи власне буття?

2. Що таке життєвий світ і яким чином він виникає?

3. Дайте визначення психологічного часу, в якому відбувається вчинок екзистенції.

4. Наведіть приклади реальної взаємодії минулого, теперішнього і майбутнього часів.

5. Чим відрізняється психологічний час від часу фізичного, біологічного, соціального?

6. Які виші цінності саме для Вас символізують вічне, неминуще?

7. Охарактеризуйте знайомі Вам із власного досвіду ситуації відкритості позамежному.

8. Визначте Ваше ставлення до проблеми безсмертя у зв'язку з учинком екзистенції.

9. Яким чином людина реалізує вічне у скороминушому?

10. У якому просторі здійснюється вчинок екзистенції? Що є одиницею виміру цього простору?

11. Проаналізуйте головні властивості психологічного простору Вашої особистості.

12. Як ставлення людини до смерті пов'язане зі створенням власної історії, справжньої біографії?

13. Порівняйте різні способи маскування страху смерті. Котрий із них здається вам ефективнішим і чому?

14. Наведіть приклади індивідуальних концепцій символічного безсмертя.

Вчинок самопізнання

1. Чому людину вважають "темною істотою", що не знає ні свого походження, ні майбутньої дороги?

2. Що таке солілоквія? Хто володіє мистецтвом солілоквії?

3. Як буденність впливає на здатність до самобачення?

4. Яким чином можливості самобачення визначаються полярними тенденціями —мати чи бути? Наведіть приклади з власного досвіду.

5. У чому полягає самобачення за допомогою інших людей? Яким має бути ставлення до іншого, щоб сприяти саморозумінню?

6. Дайте характеристику відомих вам форм утечі від тягаря самобачення. Чому людина намагається втекти від себе?

7. Що таке самість як компонент структури особистості? Порівняйте самість і персону. В чому Ви вбачаєте суттєву різницю?

8. Що таке трансцендентність та іманентність як властивості особистості?

Навіщо людині виходити за власні межі? Чи є у Вас власний досвід транс-цензусу?

9. Порівняйте вихід за власні.межі в напрямі іншого "Я" і в напрямі вищої духовності.

10. Чи може людина в самопізнанні та самостворенні орієнтуватися лише на свою суб'єктивну сваволю? Якщо ні, то чому?

11. Чому самоспостереження водночас є самовихованням?

12. Чи є самопізнання лише експлікуванням того істинного, що можна назвати самістю? Чи, може, самопізнання — це скоріше творчість, створення чогось нового, оригінального, цінного?

13. Яким критеріям відповідає самоактуалізована особистість? Чи можете Ви вважати когось із своїх знайомих самоактуалізованими особистостями?

Вчинок повернення до буденності

1. Чим відрізняються свобода природної людини і свобода особистості?

2. Чому для більшості людей характерна "втеча від свободи"?

3. Чи є вільна людина індивідуалістом? Якщо ні, то чому?

4. У чому полягає конфлікт жалості й свободи?

5. Наведіть приклади свободи, яка веде шляхом добра, і свободи, що спирається на зле начало в людині.

6. Як взаємодіють у Вашому житті процеси "уповсякденнювання" і "долання повся кден ності"?

7. Чи вважаєте Ви, що шлях самовдосконалювання є несумісним із творчістю?

8. У чому ви бачите неминучу трагедію творчості?

9. Яким чином творчість рятує від нудьги і страху?

10. Як взаємопов'язані творчість і час? Чому буття в часі є царство буденності?

11. Чи має любов відношення до буденності?

12. Чому істинна любов болісна й трагічна?

13. Як людина приходить від обстоювання власної винятковості до вищого єднання, злиття?

14. Як Ви вважаєте, виходячи з власного досвіду, чи слабне з часом любов, чи приречена вона на зникнення?

15. У чому відмінності між учинками, що здійснюються під впливом любові-еросу й любові-агапе?

Післямова: ПОСТАННЯ КАНОНІЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

Завершено виклад певної системи психології, що фунтуеться на вчинковому принципі. Це означає, що кожний психічний феномен слід тлумачити, враховуючи структуру вчинку — його ситуативний, мотиваційний, дійовий і післядійовий (рефлексія) моменти.

Здійснення вчинку є подія в житті людини: духовне зростання, переображення, встановлення нових відношень до світу. Вчинок формує "світ людини", і тією мірою, якою це вдається, вся структура вчинку підноситься до рівня важливих значущостей. Подія (по-дія) є результат вчинку. її можна тлумачити також як завершальний етап самого учинку, коли рефлексія констатує непересічну його значущість. Це рефлексія рефлексії, яка виходить за межі суб'єктивності і показує втручання вчинкової акції в саму об'єктивну дійсність. Разом із переображенням людини відбувається і переображення дійсності — уявне і реальне. Таким є сенс події.

Взята як така, що визначає собою сенс людського життя, зрозуміла в її надзвичайному типовому значенні, подія стає взірцевою, архетип ною, ортопсихічною, зрештою — канонічною, а сукупність таких подій упевнено визначатиме психіку людини. Психологія, що звертає свій погляд на такі взірцеві феномени, називається канонічною психологією. Відшук психологічних закономірностей, чого свідомо прагнула психологія саме як наука, набуває додаткового осмислення: закономірності піднімаються до рівня життєвого, суттєвого канону і в його межах отримують власну своєрідність. Канон є ідеалізований феномен, взятий в його буттєвій повноті, достатній феноменальній вираженості, у зв'язку з певною сукупністю інших канонів. Це визначає специфіку психологічного дослідження. В каноні як еталоні — вихідна точка для судження про багатоманітність психічних проявів людини.

Канонічна психологія спирається на широковідомі розвідки, концепції, що постали у філософії, філософії історії, біології, фізіології, соціології, власне психології. Зокрема, вчення /.Мечникова про орто-біоз є теорією правильного, еталонного розвитку індивіда, плато-нівські ідеї як еталон буття протиставляються тіням чуттєвого світу, Ютові архетипи колективного несвідомого визначають (як закон) вчинкові прояви психічного.

Сама філософія є, зрештою, вченням про канон людської поведінки (стоїцизм, гедонізм, кінізм тощо). Естетика відшукує, зокрема, ідеал людської краси, а в епоху Відродження митці багато писали про творення такої краси і навіть дуже конкретно вказували на її деталі. А.Фірениуола, як і чимало інших дослідників, звертається до різних прототипів реально існуючих жінок і намагається створити ідеальний образ. Таку своєрідну методологію має використати і психологія, що будує себе на культурологічних засадах.

В широкому розумінні каноном дослідження виступають різні принципи, що постали в історії психології. Рефлекторний принцип був каноном дослідження у Г. Спенсера, І. Сеченова, І. Павлова, В.Бехтерева та ін. Багатоманітність психічних проявів слід було звести до цього принципу, щоб досягти належної науковості. Проте напрям канонічної психології не обмежується тільки зведенням багатоманітності проявів до вузького ряду принципів, а додає плідний принцип типізації та ін.

Поле психологічного дослідження з позиції канонічної психології охоплює індивідуальну, соціальну та історичну активність людини, де вона виявляє себе найповнішим чином. Ці три площини людського буття згортаються в єдиний феноменологічний канон. Це дає можливість логічно чітко і послідовно (і разом з тим розгорнуто) відібрати і викласти основні канони психічного буття людини і підключити до цієї справи аксіологічний момент.

Перша рефлексія щодо буття починається з ситуації відлюдності, щоб стало можливим спонтанне самовизначення людини. Формується переконання щодо істинності обраного шляху. З'являються адепти і шириться рух. Виникає опір з боку офіційної ідеології та влади. Постає питання "що є істина?" Воно по суті залишається без відповіді. Істинне в людині, а не поза нею. І кожний має право на обрання істини.

Митці-мислителі М.Ге та І.Крамськой були авторами ряду творів на теми Євангелії (канонічних релігійних творів). їхнє узагальнення в образах дійових осіб Євангелії стосується людської долі взагалі, її невідомого початку і невідомого кінця. Можна говорити про культурологічні підстави для створення своєрідного напряму в психології. Постає питання про органічне єднання на фунті структури вчинку життєвого і творчого шляху особистості; проте у такому єднанні постає вже не просто шлях, а драматичний і трагедійний рух. Говорили про "трагедію творчості" як неможливість виразити адекватно творчий потенціал (М.Бердяев). Визначали трагедію життя взагалі, зокрема, стародавні китайські філософи. Натякали на трагедію загадки людського буття, на його абсурдність. Людина має вмерти, але зі смертю своєю вона уносить таємницю свого буття з собою.

Трагізм буття полягає в тому, що за цю по суті індивідуалізовану істину людина йде на смерть. Запитання Пілата не є чисто риторичним. Поширення індивідуалізованої, характерної для певної особистості істини на інших є примусовим. Та істина, в якій живуть інші, є для них буденним життям, і до неї мають певну довіру. Всі мислять і роблять згідно з цією істиною. Будь-яка істина не може замкнутися у вихідній суб'єктивності, де вона приречена на смерть. Істина хоче оволодіти іншими та в інших жити. Але інші, сприймаючи, її модифікують. Виникає відхилення від загальновизнаного канону.

Народ має бути єдиним, цілісним, тому карає відступників. Настає час Голгофи. Вмирає головний мученик. Ті, що поруч з ним, ще живі, переживають загадку смерті. Надія, що інші її відкриють, конає. Невимовний жах оволодіває тими, хто на черзі. Ге розкрив цю ситуацію очікування головної таємниці. Розгадка буття на "іншому" не вдається. Вона, якщо прийде, то лише на власному досвіді. А ціна йому — життя, можливість жити. Шукають відповіді на питання, чи є спадкоємність між посейбічним і потойбічним. Як осягти заріз одне і друге. Г.Гейне коментує:

Вони розсталися в безмовному і гордому стражданні

І милий образ уві сні лиш подовгу споглядали.

І смерть прийшла, але в потойбічному побаченні

Одне одного вони не впізнали.

Ідея потойбічного має дві форми. Одна — як майбутнє, яке завжди залишається потойбічним, оскільки злиття майбутнього з теперішнім є його зникненням. Інша форма — як дійсно потойбічне — неосягненна й невимовна. Виникає ідея воскресіння, де потойбічне набирає форми посейбічного, а віра в таке буття має прийти, зокрема, завдяки свідченням — стигматам — найматеріальнішому по-сейбічному. Зав'язується складний вузол людського існування, який лише розрубають на шматки, а розв'язати не можуть.

Фізіономіка смерті жахає тих, хто її спостерігає. Ге в своїх картинах "Христос у Гефсиманському саду", "Голгофа" виразив це найповніше: міміка приреченого ніби говорить: "залиш надію..." Відчувається потреба в напрямі психології, в якому відображається не життєвий або творчий шлях, а корінні мотиви буття у їхньому взаємному зв'язку та відповідні форми поведінки. Є підстави назвати таку психологію канонічною.

Арістотелеві належить думка, що перше почуття, з яким людина відкриває для себе світ, є подив, що має зміст мало визначений, який тільки формується. Тому викликає неспокій, а, зрештою, і первісний базовий страх. Світ, що відкрився, має завдячувати людській структурі буття. Народження людини є разом із тим народження певного визначеного світу. Аль-Фарід про це говорить так: "Всесвіт, люблячи, творить очі і вуха, щоб пізнати себе".

Таким є перший дійсний зміст зображень Мадонни, Божої матері з Боголюдиною у череві або на руках. Це — велика незбагненна проблема переходу від абсолютного Буття до визначення світу через його людське бачення. Те, що Мадонна, за Євангелією, запліднена не людиною, а Божим Духом, є свідченням саме метафізичного походження визначеностей світу шляхом "згортання" абсолютного (М.Кузанський). Очі людини є очима Бога (абсолютно) і одними і тими ж очима Бог дивиться на людину, а людина — на Бога. Очі (як і всі види чуттєвого самовідображення буття) вмішують два світи — породжуючий і породжений. Перший погляд очей має вказувати на те, що він містить в собі ці два світи і певну стурбованість від того, як їх буде поєднано між собою.

Є певний канон зображення Мадонни, або Богоматері. Рафаель показав Матір, яка тримає дитину, не притискуючи її до себе, а так, ніби віддає світові. Скорбота розлучення в її очах, скорбота від передчуття долі дитини. Мадонна і відпускає дитину від себе, вона і притримує її при собі, адже світ, в який іде Боголюдина, є світом блукань, поневірянь і страти. Блудний син має повернутись до свого батька (матері). Аналогічну картину показують спіпозівські атрибути у їхньому відношенні до субстанції. Це також "матері" з трагедії "Фауст" Гете, до яких сходить сам Фауст. Це, зрештою, метафізична матерія як вид субстанції, що породжує світ. Оскільки осягнення переходу від абсолюту до конечного залишається незбагненним, було створено образи породження визначеностей світу через його бачення немовлям Мадонни.

Те, що людина поєднує в собі два світи, виражається в її очах, і ці великі очі подиву, неспокою, страху, очікування є також психологічним каноном. Оскільки Боголюдина йде у світ самостійного досвіду, вона віддаляється від Матері, забуває її на певний час, втрачає метафїзчну опору буття і переходить від однієї події до іншої, створюючи низку пригод, але не знаходить в них справжнього заспокоєння — адже всі вони позбавлені одвічного смислу.

Відбувається досвід пізнання і діяльності, який втратив метафізичну основу. Він складається з орієнтаційної діяльності, яка переходить далі в акти пристосування і перетворення. Досвід характерний своїм нагромадженням, а те, як він виражається практично, є майстерністю індивіда. Вона є успішністю і продуктивністю діяння. Вона, крім того, лежить в основі людського спілкування. Але воно обмежене спеціалізацією майстерності. Адже для її досягнення людина має обмежити себе. Разом із цим вона виробляє для іншого, намагається увійти до сфери його потреб і вимог, стати іншим, здійснити вчування. Проте спеціалізація майстерності, оскільки вона заглиблюється у свій предмет, зокрема предмет перетворення, сягає глибин всезагального. І це всезагальне стосується вже не спеціалізації людей, а їхньої всезагааьної істинної сутності. Певний рівень заглиблення у предмет як вияв вищої оригінальності на основі майстерності дає можливість торкнутися кожної людини. Люди відрізняються поверховим, люди зближуються на фунті найглибшого. Але це найглибше вони не хочуть, а інколи й бояться бачити. Зокрема, бояться пізнати себе, адже не знатимуть, куди тікати від себе (Гете). Справжнє, найглибше самопізнання заходить у суперечність із необхідністю виявляти себе в конкретному. Постає ідея нероблення, яка виступає проти діяльної майстерності, що виражається в об'єктивних предметних формах як основі спілкування. Адже майстерність виявляється в захопленні предметністю, яка набула досконалих форм. Ця досконалість є умовною, бо виразити себе адекватно неможливо, оскільки задум і його втілення перебувають на різних площинах.

Творець звертається до тих форм своєї активності, які не потребують матеріального втілення, залишаються у сфері суб'єктивності, духовності, але разом з тим дають можливість спілкування. Це характерно для літургії. Але спілкування не є безпосереднім, як можна було б думати — за допомогою акту, рухових актів, міміки, пантоміміки. Воно є опосередкованим через Верховну Істоту — Бога. Це передбачає суттєве перетворення людини. Цей акт необхідний, він піднімається до рівня канону. Таким чином, настає переображення — підняття людини до нових форм осягнення світової даності і спілкування з нею.

Типовим виявом переображення є екстаз та велике зрушення у психіці як підсумок значного досвіду та емоційного натхнення. Людина ще не може усвідомити всього того, що з нею трапилось. В екстазі вона втрачає свідомість, адже торкнулася Абсолютного, в якому немає ніякого розрізнення, а саме воно є основою усві-домленості.

Оскільки людина, виходячи з екстазу, вступає в розрізнення і разом з тим утримує всезагальну абсолютну основу, вона створює вчення про своє буття — яким воно є, яким воно має бути. Вчення є наступним після екстазу визначенням переображення. Вчення має рівноцінні, рівнозначні форми, які дають можливість поглибленого спілкування на основі абсолютної всезагальності. Вчення виступає, по-перше, у формі притчі, в якій зміст торкається буденних справ, але разом із тим вказує на потойбічне як на основу вищих цінностей. Людина знову підходить до зіставлення потойбічного і посейбічного, якщо згадати, що первинне зіставлення було виражене в широко відкритих очах немовляти. Іншою формою вчення є систематизоване знання, в якому головною суперечністю є відповідність і невідповідність сукупності фактів та їхньої системи, які переважають у певному відношенні одне одного, штовхаючи до пізнавального зрушення. У переображенні людина стає іншою. Але разом із тим вона несе в собі увесь пережитий досвід із його потягами. Вона має утвердити себе. І це утвердження здійснюється в калейдоскопі спокус, які формують новий канон людського життя. Спокуси мають торкатися всіх рівнів, потягів, прагнень людської психіки, що виражається в наданні переваг (у певному виборі) одним цінностям перед іншими. Спокуси були навіть систематизовані, і Григорій Сковорода доклав до цього чимало зусиль.

Ідею переображення виразив Бетховен у Шостій "Пасторальній" симфонії, перебуваючи під враженням від спілкування з природою. Радісні почуття з приводу приїзду в село складають емоційну основу, експозицію переображення. Сцена біля струмка, який своєю плинністю показує необхідність змін у людському духові, заглиблення в нього та досягнення нових рівнів буття, безпосередньо підводить уже до стану творчого натхнення, а зрештою — до екстазу і переображення. Натхнення та екстаз споріднені з бурею під час грози, яку автор переживає, піднявшися на млин і спостерігаючи навколо зміни в природі. Пейзаж після грози, коли розірвані хмари зникають з неба, а освіжена земля буяє чистотою, має символізувати вже появу стану переображення. Тепер буря уже стає екстатичним спокоєм, спогляданням найвищих цінностей, що виступають у єдності природи й людини. Мелодія пастушого ріжка виражає цю єдність і самодостатність буття, поза чим уже ніяких інших значних цінностей не існує.

Людина, що пережила такий стан піднесення і переображення, зрештою, долає каскад спокус і впевнено відкриває наступний канон, що виражається ідеєю повчання. Саме людина, сповнена нового змісту, має переконати інших і саму себе у правильності вчення. Учення в самому собі зчахає на корені, якщо воно не стане здобутком інших людей. Вищою формо повчання є проповідь. У знаменитому Повчанні Володимира Мономаха своїм дітям передається його життєвий досвід, ставиться, як приклад, багатобічність батьківської натури і разом з тим єдність і цілісність його особистості. Повчанню як такому властива й однобічність, коли воно перетворюється в акт компенсації тих якостей, яких бракує самому авторові Повчання. На цій основі виникає жага повчання, коли автор відсуває себе в тінь, показуючи, що він лише йде за корифеєм.

Проповідь теж потребує авторитету, й ним виступає, зокрема, засновник релігії, і саме в цьому разі ідея канону постає в усій своїй чистоті. Проповідь має відверту прямоту, яскраву наочність, тому легко входить в особистісну структуру того, хто її сприймає.

Існують такі послання, як "звернення до народу", коли є потреба в його підтримці. Класичною формою звернення є виступи прихильників Цезаря і Брута у сцені на форумі з трагедії Шекспіра "Юлій Цезар".

Повчання і проповіді передбачають наявність учителя та учнів. З'являється нова форма канону. Вчитель мусить мати переконаність в істинності своїх слів, у справедливості своїх вимог. Ім'я такої людини історично визначалось як учитель праведності. Кумранські сувої вже вказують на існування такого учителя, який постраждав саме за праведність своїх слів. Його проповідь стала вічною темою мистецтва і літератури. П.Брейгель створив полотно на цю тему. Його героїв узято з сучасного йому суспільства. Цю тему розроблено не тільки як історичну, а як таку, що містить у собі вічний смисл.

Учитель має не тільки слухачів, а й учнів. Разом із цим він сподівається на адекватне сприймання й розуміння його проповіді, адекватну дійовість і спонукальність її. Проте очікуваної реакції досягти важко: розуміння є нерозумінням. Кожний слухач тлумачить її по-своєму. Тому переконати кого-небудь в істинності можна лише умовно. І якщо хтось намагається провістити істину, то завжди виникає канонічне питання "Що е істина?", а на нього ніякої відповіді взагалі бути не може.

Доведення істини, переконання в ній є не логічною вченістю, а тільки argumentum ad hom'mem, що на практиці означає можливість здійснити чудо. Лише воно дає можливість іншим повірити в істинність учення, адже воно викладається саме чудодійною істотою. Разом із цим чудо і вчення перебувають у різних буттєвих площинах. Чудо тому й є таким, що воно не може бути пояснене.

Віра в чудо є піднесенням над буденністю. Вона зрозуміла, а чудо незбагненне. Буденність є звичною, чудо — незвичне. Переображення людини саме й полягає в тому, що буденне стає чудовим, а чудове — буденним. В осягненні чуда, сприйманні його виникає переконання у справедливості вчення. Підкріплене і доведене чудом, воно стає вірою, а віра можлива саме тому, що предмет її залишається незбагненним. "Credo, quia absurdum est" ("Вірю, адже незбагненно").

Розуміння є нерозумінням, а спроба порозумітися залишається непорозумінням. Для узгодження думок треба мати єдину засаду. Нею може бути не нове, а те, що вже було. Тому проповідник має спиратися на підсвідомо загальновизнане, набуте у довірливому тривалому досвіді, що набув статусу традиції, церемонії, звичаю. Нове слід подати як визнане старе: "Я не руйнувати прийшов, але виконати" — єдина практична засада, аби знайти розуміння в інших.

Для досягнення дійовості віра має бути покладеною не на грунт суб'єктивності, а на реальні практичні дії. Підтвердження віри має бути всезагальним і визнаним. Але суб'єктивні аспекти віри зіставити не можна. Монади не мають ні вікон, ні дверей і не перетинають одна одну, — учив Лейбніц. Єдність віри досягається єдністю дії, яка фізично здійснюється певною сукупністю індивідів (елевзинські таїнства, християнська літургія тощо). Єднання людей у діях не вимагає тотожності поглядів, почувань, а лише тотожності рухів — їхньої динаміки, характеру, певним чином символіки. Таїнства дають людині можливість приховувати свої почуття, погляди або здійснювати щось таке, що не відповідає смислу канонічної дії таїнства. Слово "фарисей" (у пізнішому тлумаченні) викриває саме характер дії, що має вдаване благочестя. І це стосується ритуалу. У праці, коли мова йде про кооперацію людей для досягнення певної цілі, збіг ідей (задумів) може здійснюватись, реалізуватись насправді, але й тут ідея непорозуміння може серйозно вражати людську спільноту, символічним вираженням чого постала Вавилонська вежа. Згода між людьми, чого вимагає канон поведінки, — найвизначніша бут-тєва проблема. її з повагою називають consensus, але від цього справа не рушиться з місця. З'являється найгостріший феномен людського існування, який пригнічує успіх, творчі досягнення тощо; натомість виступають підозра, підступність, відверта ненависть, зрада, що знаходять узагальнення в старовинному вислові "Ното homini lupus est", а також "ВеІІит omnica contra omnes".

Проголошення істини залишилося без результатів. Істина може бути тільки одна, конкретна. Багато істин, на що претендують люди, є нонсенсом.

Проголошення певної нової ідеї стикається в суспільстві з шаленим опором, адже вона здатна розхитати єдність думок, прагнень, дій, яка й так є вдаваною. Разом із цим існує для людей єдиний простір і час, єдиний рух, словом — єдиний світ, у якому кожен з людей посідає своє місце.

Монадній замкненості людини протистоїть феномен перетину площин життя — "життєвий простір", і всі люди потрапляють на цю площину, але, відштовхуючись від неї, прагнуть ліквідувати свою єдину буттєву опору. Єдиний предмет перебуває перед різними людьми. Вони виходять з єдності (а не тільки аналогічності), тотожності цього предмета, який постав у своєму незалежному існуванні. Замість того щоб радіти від цього предметного збігу, люди різнобічно визначають цю предметність, і відцентрова сила цього подальшого визначення роз'єднує людей. Коли цей процес доходить до світоглядного визначення, буттєві зв'язки між людьми вже остаточно втрачено.

Інша людина — саме як інша — виступає тепер потенційним ворогом, адже її життєві настанови, що підпираються відповідним світоглядом, спонукають до своєрідних вчинків. Інша людина як опора може бути тільки з таким баченням світу, що збігається з нашим, інакше — практична розбіжність і протистояння. Саме ототожнення життєвих настанов приводить до реального збігу людських існувань. Якщо інший не має свого змісту, втрачається смисл опори, людина ніби зависає в повітрі і відчуває навколо себе "жах порожнечі" ("Ііоггог vacui"). Тому, щоб забезпечити своє існування, вона має полишити уніфікацію людських існувань, надати кожному можливість "бути самим собою". Але поглиблення цього самобуття приводить до втрати спілкування, адже зникають точки зіткнення різних своєрідних існувань.

Уніфікація та оригінальність виступають начебто як несумісні якості людського буття. Це відбувається так лише для буденної свідомості. Поглиблення аналізу взаємодії уніфікації та оригінальності приводить до думки, що справжня оригінальність торкається таких глибин людського буття, де світиться єдність буттєвої долі. Лише в поверховому люди роз'єднуються. Лише в найглибшому своєму бутті вони єдині. Але воно затьмарюється, як правило, пристрастями буденності, які у своїй зв'язаності дають порочне коло взаємодії. Мова йде про канонічний ряд відносин: поневолення — вина — спокутування вини — доброчинність — нова залежність — відмова від будь-яких взаємодій — нероблення — деградація у творчості — відшук блага у вірі, надії та любові, в яких взаємодію подолано, адже кожна взаємодія вплутує людей у своє порочне коло моральності, яке від світу цього.

Кожна взаємодія в межах порочного кола виступає першою потребою людини. Вона сама вплутується у цю взаємодію і вимагає від інших такого ж входження. "Будьте з нами, будьте такими, як ми, інакше ми вас знищимо". Повне усвідомлення порочності кола примушує людину уникати гріховності будь-якого спілкування. Вона прагне до усамітнення, де залишається віч-на-віч зі своїм буттям. Але усамітнення є своєрідним повтором того, що вже було, адже людина втрачає буттєву опору в інших людських істотах і дедалі більше усвідомлює, що тільки всезагальний дух людства в цілому дає їй можливість "забити палі в буття". Такими палями виступають універсальність та неповторна оригінальність людської істоти. Заглиблюючись в ту або іншу окремішність, людина страждає від неповноти свого вираження і прагне досягти переживання своєї універсальності перманентним переходом від одного способу буття до іншого (Пафнутій із роману "Таїс" А.Франса, свАнтоній із твору Г.Флобера "Спокуса св.Антонія").

Разом із цим людська істота не помічає того, що свою неповторність вона прагне нав'язати іншим, зробити їх своїми адептами, підкорити своєму впливові, видати власні думки за ідеї вселюдського значення, а ці останні здійсненними бути не можуть. Вселюдським спільність визнає лише те, що спільне для всіх, і в цьому відношенні Руссо, а за ним Гегель розрізняли "волю для всіх" і "волю всезагальну" (volonte de touts et volonte generate). Воля для всіх є реальним вираженням волі всезагальної, особливо коли перша спирається на велику традицію народного життя — вірування і ритуали.

Кожний, хто хоче внести щось нове, має спиратись на цю традицію, і нерідко засновники релігійних учень вказують, що вони лише реалізують те, що вже було заповідано у стародавніх віруваннях. Те, що є новим, що не узгоджується з установленими звичаями, викликає шалений опір. Той, хто пропонує щось нове, має вмерти, аби смертю довести благість свого вчення, святість, непорочність, чистоту свого життя, чим викликати в інших людських існуваннях причетність до нового взірця. Можна говорити про феномен Сократа, постать і доля якого становить яскравий канон смертної кари за висунення нових всезагальних канонів моралі у їх протиставленні глибоким традиційним звичаям, не писаним ніким, які, проте, як фатум, керують людською долею, вчинками — тому й підводяться під стародавній канон поведінки. Сократ виступив проти цього древнього канону, який не враховував конкретність вчинкової ситуації, мотивації, дії та рефлексії, з одного боку, і проти софістичних хитрощів, які давали змогу релятивістично виправдовувати будь-який вчинок, а зрештою втрачали субстанційні засади морального канону. Ідеологія традиційна та ідеологія софістично-релятивістська і були тими антагоністами сократівського вчення, які й привели Його автора до суду, в'язниці, смерті. В судовому висновку зазначалось, що Сократ руйнував старовинні звичаї, чим занепащав буг-тєві опори єдності афінського народу.

Схожу долю вистраждав Спіноза — "амстердамський мудрець", прагнення якого до самостійного, вільного мислення постало всупереч традиційним віруванням і церемоніям релігійної общини. Саме з її боку після тривалих, але марних спроб схилити думку Спінози до традиційних вірувань він мав пережити спочатку мале, а потім і велике відлучення', повну ізоляцію філософа від общини і повну заборону будь-якого спілкування з ним. Від підісланих убивників Спіноза чудом урятувався. Згодом він відмовився від привабливих пропозицій з боку коронованих осіб Франції та Німеччини займатись філософією в цих країнах. Йому ставили лише певні умови щодо написання його творів. Його вільній думці ставили певні обмеження, а такі умови Спіноза відхилив без вагань. Його не стратили, як Сократа, за судовим вироком. Його страчували протягом усього Його життя, і він помер так, що залишив у спадщину людству не накопичене ним матеріальне багатство, а безсмертя духовних скарбів — його вчення.

Найвиразніша постать, що втілює собою образ шляху до смерті, а далі — безсмертя, є Ісус Христос. Це тема Голгофи, яка стала вічною темою людської культури, її каноном. її розробляли в усіх жанрах людської творчості, тлумачили всебічно, зокрема, вона була розкрита Бахом, Рубенсом, Джотто, Дюрером, Босхом, також М.Ге. Цей останній розкрив образ смерті через споглядання її тими із розіп'ятих поруч з Христом, хто залишався ще живим, але вже побачив смерть поруч, на такому ж хресті, де і він мав незабаром умерти. Це був вияв жаху очікування основи передсмертного страждання. Два образи розіп'ятих ніби склали єдиний образ смерті-страти. Жах очікування можливий лише там, де вже є смерть і разом із тим її ще немає. Смерть поруч інтеріоризується, вона вже реально існує, і разом з цим вона іще не настала, й тому є жах її очікування — неминучого її настання. Це була геніальна знахідка митця. Образ смерті у цій картині був підсилений ще іншим твором — образом-діалогом про істину, де питання про її суть залишилось відкритим, а тому й смерть "за істину" постала як вічна проблема людства.

"Істина" залишається живою лише через смерть того, хто її проголошує. Смерть обирають, хоч її передчувають і навіть мають змогу уникнути її. Цей безмірний психологічний драматизм також відкрив людству М.Ге картиною, що відображає подію в Гефси-манському саду.

Смертю долається смерть. Настає воскресіння як своєрідна легенда. Вона має підтвердити неминучість ідеї, що привела героя на Голгофу. Легенда не є тільки легендарне, як те, що не було в дійсності, а розповідає про бажане, яке буцімто здійснилось так, щоб смерть героя не виявилась даремною. Мають бути певні докази воскресіння, зокрема стигмати, що свідчать про тотожність істоти. Легенда не тільки додає до того, що було в дійсності, а й творить — за законами художньої творчості — те, що мало з великою імовірністю бути. Віра в легендарне підтримується ідеями воскресіння, бажаного майбутнього, почуттями очікування. Науковий підхід тут полягає в тому, щоб відокремити дійсне від легендарного, але все обертається так, що внаслідок такої чистки реальне зводиться до якогось натяку на те, що було і що можна виразити двома-трьома реченнями. З таким реалізмом виступив, зокрема, Е.Ренан, створюючи свою багатотомну "Історію перших віків християнства". Насправді легендарне є суттю дійсного, яке не завершується своїм реальним здійсненням, а переносить свою суть на події наступні, визначає їх та отримує свій смисл лише через те, що настає згодом. Легендарне є подальший розвиток основного ядра події, включення в реальне початкове значної сукупності рис наступного. Легендарне тому є справжнє реальне, а дійсне, що тільки було, стає лише можливістю появи значного. Аналогічне розвінчання легендарного, пов'язаного з ім'ям Г.Сковороди, залишило від його постаті лише тінь, винісши за дужки усе легендарне. З ним прощаються саме як із чудовою казкою, легендою. Мова не йде тільки про те, що омана для нас є чимось дорожчим, ніж реальність. Омана є рефлексія в самому бутті, яка розширює це буття і нарешті виправдовує його. Легендарне про Лвіценну має настільки тонкий смисл, що ніби повертається до самого реального: учень Авіценни не зміг оживити свого вчителя після смерті лише тому, що остання порція ліків випала у нього із рук, а виготовити ці ліки міг тільки сам учитель.

Акти, які викликають легенду, говорять про легендарну, або героїчну, особистість. її постання є вираженням канону людського буття. Героїзм, який долає традицію, разом із тим прокладає нові шляхи життя. Т.Карлейль добре зрозумів смисл героїзму, коли побачив його не тільки у сфері батальній, а й у духовній творчості. Той, хто прокладає нові шляхи в науці, філософії, мистецтві, в інших сферах діяльності, є героєм. Він зачіпає і формує життя свого народу в низці напрямів, які в цілому стосуються народної творчості. В.Вундт визначив напрями героїчного діяння в галузі мови, світоглядних уявлень, звичаїв — славнозвісних елементів психології народів.

На основі народної мови створюється нова літературна мова. її творцями виступають поети, письменники, філософи, вчені, політичні діячі, промисловці. Кожна визначна епоха в житті народу характеризується найбільшою наявністю оновлених елементів його психології. Лютер, створивши свої релігійні послання, перекладаючи Біблію рідною мовою, створює її, відшукуючи і шліфуючи звучання нових слів — понять. Виступи Шіллера, Гете, Гейне є етапами створення німецької мови. Виступи /.Котляревського, а далі Т.Шевченка, Лесі Українки, М.Коцюбинського є етапами творення української мови. І можна впевнено говорити про їхній історично-культурний героїзм. Осмислення мови в науковому ключі дає серйозне підґрунтя для її існування та продуктивного розвитку. В.Гумбольдт, 0.Потебня та багато інших учених уособлюють саме такий героїзм.

Мова — народна та літературна — формується у нерозривному зв'язку з світоглядом народу. Мова визначає собою світогляд, так що можна говорити навіть про дійсність та актуальність теорії лінгвістичної відносності (Сепір та Уорф). Функції мови — позначальна, експресивна, смислова, комунікативна — пов'язані з психологічною стороною характеру народу і у своїй єдності лежать в основі побудови народного світогляду, зокрема таких його рис, як ліричність, епічність, драматизм,.фантастичність, прагматизм, у цілому — своєрідність бачення світу, визначаючи його неповторний зріз.

Мова і світогляд визначають характер поведінки народу, з якої формуються, зрештою, традиційні обряди, вчинки тощо. Традиції та обряди є глибоко спільними для кожного представника даного народу, так що вийти з нього можна, лише зламавши повністю психологічну структуру своєї особистості.

Формування нового світогляду завжди спирається на поступальний хід мови, але вбирає в себе різнобічні вияви діяльності народу. Тут великим підґрунтям народного світогляду виступає фольклор, який дає певний набір своєрідних взірців поведінки окремих людей, груп, шарів (страт), народу в цілому. К.Юнг звернув особливу увагу на існування таких архетипів колективного несвідомого. Це, без сумніву, один із найтиповіших проявів психологічного канону, який формує вже розвинені типи не тільки поведінки, а й світогляду і мови.

Фольклор репрезентує такі форми поведінки, вчинків, що мають велику зрілість мудрості, моральності та естетизму. Билини Київського циклу є вираженням саме зазначених архетипів: Ілля Муромець богатир моралі, Святогор — фізичної сили, Чурило Пленкович — зовнішньої краси і т.д. Мати Добрині усвідомлює той факт, що її ідеал богатиря вмішує в собі всі позитивні риси інших богатирів, наділених лише окремими "ідеальними" рисами. У деяких казках міститься народна мудрість, яка в подальшому розробляється найталановитішими творцями і започатковує канон "Великого Інквізитора", що охопив усі народи і всі віки й тисячоліття. О.М.Веселовський виконав велику роботу, відшукуючи архе-типи сюжетів, образів, ситуацій і т.д. в художній культурі багатьох народів. Аналогічне завдання поставив перед собою Дж.Фрезер, знаходячи фольклорні джерела у Старому Заповіті. Біблія в цілому виступила архетипним взірцем для всіх історичних форм людської культури, адже сама є досконалим зібранням архетипів "першого" покоління.

Коли приходить певна зрілість елементів психології народів, коли вони пов'язуються в єдину цілісну структуру, місце билинників, поетів, філософів, учених, промисловців тощо посідає політик; тоді й розгортається історія громадянська, політична, і все життя народу має підкоритись цій політиці. Вона є надбудовою, вершиною, вираженням єдності усіх спрямувань діяльності даного народу. Політика, про яку говорив ще Арістотель, з одного боку, має своїми актуальними гаслами об'єднати народ, з іншого — вона ліквідує індивідуальну ініціативу, своєрідність особистості, які спрямовані проти згуртованості народу. Головним її гаслом є "благо народу", і вона про нього піклується і вдень і вночі. Гегель зауважував щодо цього: коли держава те й робить, що оголошує про піклування щодо добробуту народу — його свободи, рівності, братерства, щастя і т.д., то народ виявляє в цьому разі свою історично дитячу психологію.

Народ визначається тим, як і яку культуру він виробляє, і вона зрештою стає каноном його способу життя. Культура не є простою сукупністю таких її виявів, як мова, архітектура, музика, живопис, філософія, наука, книгодрукування, мораль, звичаї, право, світогляд, промислове виробництво, державний устрій, взаємовідносини між стратами суспільства. Вона є тим, що виявляється в цих формах творчості, — своєрідністю стилю виробництва окремих цінностей, їхнім архетипом. Цей архетип народного духу як універсальний канон життя визначає характер включеності людини у світ, характер "паль буття", пов'язаний з визнанням тих або інших цінностей. Цей ар-хетип визначається взаємовідношенням потойбічного і посейбічного — предмет не тільки релігії, філософії, науки тощо, а й практичного життя, виробництва; мова йде про підпорядкованість тому або іншому боку життя, про те, які зусилля витрачаються на розробку того або іншого шару буття. Розуміння такої підпорядкованості цінностей визначає всі прояви культури даного народу.

Той народ, який уже сконсолідувався і в основному завершив упорядкування свого життя, в тому числі державного, здійснює експансію щодо інших народів, колонізацію вже населених територій, насаджуючи свою культуру в завойованих землях, переймаючи чужу. Відбувається акт творчості ново! культури, що проходить стадії' автоматичного відтворення взірця (з боку кожного народу), запозичення, наслідування, зрештою — оригінальності. Світові держави не можуть утримати в собі, переробити багатоманітність інших культур і розчинюють у них власну, втрачають власний оригінальний стрижень або й підпадають під чужу ідеологію взагалі.

У зв'язку з акцентуацією життя народу на різні рівні цінностей

— від потойбічних до посейбічних — виступає певна типологія способів життя. Стародавній Єгипет, поневолений потойбічним світом, віддає переважну кількість своїх фізичних, психічних і духовних зусиль для побудови вічних "паль буття", зокрема гробниць, пірамід, • храмів, хоч разом із тим він виявляє велику заінтересованість у підкоренні сусідніх народів, але й вони мають звільнити зусилля народу-господаря для забивання власних "паль буття". Християнство, будь-яка інша світова релігія такі палі знаходять у більш стійкому матеріалі, яким є людська душа. Вона виступає живим храмом Бога живого, адже, згідно з віруванням, душу створено Богом, і вона має структуру, аналогічну структурі божественній. У Стародавній Греції данину потойбічному світові віддавали належним суворим чином. Загиблі будь-що мають бути похованими. Коли афінські стратеги, перемігши спартанців і захопившися їх переслідуванням, "забули" поховати загиблих, ареопаг засудив їх до страти.

Саме культура встановлює сувору підпорядкованість своїх елементів певним переважаючим цінностям. Це стоїть на сторожі жит-тєзабезпеченості народу, його блага. Антігона визначає свою долю тим, що ховає тіло свого загиблого брата відповідно до стародавнього, не писаного ніким закону, всупереч волі царя Креонта.

Середні віки відкрили вищі цінності в єдиному Богові так, що душа людська як створена Богом має з ним ту ж саму структуру

— esse, nosse et velle. Августин зауважував, що є лише два предмети, гідні уваги, — Бог і людська душа.

Епоха Відродження робить відкриття нових цінностей, і вся її культура ставить в основу людину як вихідний пункт філософствування. В ньому естетичний момент посідав чільне місце. Митці шукали найдосконалішу форму людського тіла, особливо жіночого, здійснювали відповідні розрахунки. Головні цінності поставали зі здорового функціонування людського тіла. Потойбічне і посейбічне певною мірою були зрівноважені, хоч посейбічному, чуттєвому нерідко віддавали перевагу.

Час бароко підкреслив важливість предметно-чуттєвого світу, але остільки, оскільки він підпирається потойбічною суттю, в якій вбачали смисл і велич існування. Пейзажі Рюїсдаля, Рембрандта та ін. — тому докази. Навіть у сценах жанрового характеру можна віднайти тепло і водночас прохолоду іншого світу. Але потойбічне і посейбічне так злиті воєдино, що розрізнити їх ніяк не можна, і тому живопис, найбільше голландський — як пейзаж, так і жанрові сцени, як батальні, так і сцени за біблійними сюжетами, а також живопис філософського гатунку — свідчить про певну рівновагу посейбічних і потойбічних цінностей, які водночас є тими самими.

Цінності Просвітництва перебували в межах "чистого" і "практичного" розуму; незважаючи на появу "войовничого атеїзму", ідея Бога продовжувала існувати як вихідний пункт теології та ряду напрямів філософії. Проте атеїзм і філософія релігії перебували в різних площинах людської ідеології. Це привело до того, що XIX століття — століття позитивізму, прагматизму, утилітаризму — побачило основні цінності в матеріальному світі. Герой роману Діккеиса "Важкі часи" Гредграйнд підкреслював учням свою утилітарну позицію: він віддає перевагу тому, що можна виміряти лінійкою, зважити на терезах тощо. Все інше — химера, якої слід позбутися для свого ж блага. XX століття — століття техніцизму — впадає у своєрідний фатум. Головна ідея — вульгарний практицизм — зробити життя комфортним, а в соціальному плані — конформним, що теж є різновидом комфорту. Прагнення до відкриття і засвоєння знань, як це було, зокрема, в епоху Відродження, наприклад в арабському світі, перетворилося у пошук інформації, використання готових трафаретів мислення тощо. Ідея потойбічного світу, що дає смисл людському існуванню, вже мерехтить далекою зіркою. Релігія служить політиці і поринула в пошуки посейбічних цінностей і чвар.

XX століття цінностями потойбічними, трансцендентальними, як століття в цілому атеїстичне, не цікавиться. Ідея Бога стоїть на заваді пануванню людини над людиною. Залишається один Бог — людина з абсолютною владою, що перебуває на шпилі державної тоталітарної субординації. Оскільки декількох абсолютних влад бути не може, вони війною вирішують долі людства — яка абсолютна влада має залишитися єдиною на землі. Саме XX століття мало дати відповідну військову техніку для масового знищення людей і вирішення цієї проблеми. Взаємне абсолютне винищення народів стало реально можливим. Світові політичні кризи можуть спровокувати всеосяжну атомну війну.

Зброя масового нищення все більше удосконалюється. Спроби припинити її вдосконалення залишаються безрезультатними. Протести, маніфестації та ліричний, романтичний "Greenpeace", звісно, залишаються безсилими у своїх мирних намаганнях. Справа, проте, не тільки в появі зброї масового нищення, а в установках на самовизначення народів. Розпад великих і малих тоталітарних систем пробуджує мотивацію до незалежності великих і малих країн. Така незалежність стає непримиренною щодо інших. І ця світова гра між тоталітарністю і непримиренною незалежністю є систолою і діастолою політичних зрушень, що приводять до масового нищення людей.

Правда, масове нищення відбувалось і в стародавні часи, зокрема у великих битвах або у винищенні завойованих міст, племен, народів. Виявляється ще один канон історичної поведінки людей, який залучається до канону "Великого Інквізитора" та є його реальним політичним втіленням. Вибираються лише різні приводи до цього, зокрема, в середні віки — звільнення Гробу Господнього у формі Хрестових походів. Мотивація канону діє невідпорно. Про це свідчать хоча б шість перманентних Хрестових походів з однією і тією ж метою. Останній був споряджений на кораблях з воїнам и-дітьми, які одні могли звільнити Гроб Господній як істоти, що мали, на противагу дорослим, душевну і духовну чистоту, не набули гріха. Буря на морі спростувала і цю версію. Принаймні там мали панувати трансцендентальні мотиви, але вони лише започатковували, ідеоло-гізували ці історичні "сцени", а реально вся поведінка "хрестоносців" суперечить ідеальним завданням. Про це свідчить доля Константинополя. Ідеологія взагалі є розширеною раціоналізацією історичних зрушень, просто — перемін, але вона "стає матеріальною силою, коли оволодіває масами..."

Люди вирішують безпосередні завдання, борються за здійснення соціальних намірів і все більше готують себе до космічної катастрофи. Знову і знову постають есхатологічні питання, питання індивідуального буття людей, питання "їхнього історичного існування. І це вічне історичне очікування кінця світу породжує своєрідні канони поведінки. Про цей кінець говорять учені, посилаючись на закони термодинаміки; про цей кінець говорять теологи, посилаючись на незбагненно велику силу зла, що його скоїло людство за весь час свого існування, перманентно відмовляючись від Бога. Письменники, філософи мають у цьому питанні свої думки, докази, виправдання тощо.

Головне протиріччя історії — у прагненні людини розв'язати проблему взаємовідношення трансцендентального і феноменального, потойбічного і посейбічного — залишається і вирішуваним, і невирішуваним. Позитивістська, екзистенціальна та інші філософії здійснювали спроби вирішити це засадниче протиріччя людського існування, але воно попри всі зусилля постає знову і знову. Всі конкретні історичні діяння людей спонукаються, зрештою, цією проблемою, хоч би якою прихованою вона була. В цьому і полягає прийдешнє завдання і сам предмет психології. Чи зможе вона вказати на історичний та індивідуальний порятунок людей? Адже саме психології пророкували в XX ст. центральне провідне місце в класифікації усіх знань, які виробило і виробляє нині людство.

"У великому пізнанні багато печалі. Хто помножує пізнання, той помножує печаль". Чи стосується це й галузі людського самопізнання? Колись Гете відповів у своєму вірші тим, хто пропонував людині пізнати саму себе: "Так, пізнаю, але куди потім тікати?" Чи вийде людина з честю із цього психологічного випробування? Пізнання людини триває, триває й самопізнання. Можливо, на повній, достатній глибині психічного людина узріє саму себе в такому світлі, що тікати від себе не захоче. Нехай ці "Основи психології", як можуть, сприятимуть самопізнанню. Нехай воно залишатиметься найвеличнішим каноном у тій системі психологічних знань, що була запропонована читачеві у цьому підручнику.