Тенденції сучасного національно-культурного відрод­ження

В умовах, коли Україна стала незалежною державою, набирає сил її національно-культурне відродження. Відомо у якому стані знаходилась сфера культури внаслідок багатолітньої дії всіляких залишкових принципів. Але останнім часом немало робиться, щоб вийти з кризо­вої ситуації. Розвитку української культури надається державна підт­римка. "Основи законодавства України про культуру", прийняті Вер­ховною Радою на початку 1992 р., намітили відрахування 8 відсотків національного прибутку на її розвиток. Життя показало нереальність цих планів. Не реалізовані також положення про пільгове оподатку­вання спонсорства.

Ключове питання національно-культурного відродження — на­родна освіта. 23 травня 1991 р. Верховною Радою був прийнятий за­кон України "Про освіту''. Він визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави і передбачив карди­нальні зміни в її роботі. Освітня система стає більш гнучкою та різноманітною. Поглибленому розвитку здібностей в учнів і сту­дентів сприяла поява мережі альтернативних навчальних закладів — ліцеїв, коледжів, гімназій. Кабінетом міністрів затверджена ком­плексна національна освітянська програма "Освіта" ("Україна — XXI століття"), націлена на найближчу та більш віддалену перспек­тиву. Програма грунтується на поєднанні освіти, науки і культури, вітчизняного і світового педагогічного досвіду. її метою є піднесен­ня вітчизняної освіти до світового рівня.

Реорганізовується вся система вищої та середньої спеціальної освіти. На 1998 р. в Україні нараховувалось 204 навчальні заклади III—IV рівнів акредитації, тобто університетів, академій, інститутів. В них здійснюється підхід на триступеневу підготовку — випуск бака­лаврів, спеціалістів та магістрів. Крім того, є ще 665 закладів освіти І-ІІ рівнів акредитації, тобто технікумів та коледжів, що готують, як правило, молодших спеціалістів.

Тим самим Україна поступово входить у європейський освітній простір. В 1997 р. вона в числі 34 держав Європи підписала Ліса­бонську угоду про освіту. В цій угоді чітко зафіксовано, що в Україні вводиться ступенева система — проводиться підготовка молодших спеціалістів, бакалаврів, спеціалістів та магістрів.

Відповідно до цієї системи побудовані навчальні плани. Вони да­ють можливість одержати насамперед базову вищу освіту, тобто рівень бакалавра — студент отримує диплом і має право йти працю­вати. Але студент може продовжити освіту і отримати диплом спеціаліста чи магістра. Більш глибока практична підготовка прита­манна спеціалісту, а магістр має більш ґрунтовні наукові знання.

Поряд з державними в Україні засновані вищі навчальні заклади інших форм власності, які називають ще недержавними. Таких за­кладів є 139 і в них навчається 6 відсотків студентів від загальної їхньої кількості. Основна проблема, яка стоїть перед недержавними вузами, проведення акредитації, тобто одержання права на видачу диплома державного зразка.

Перебудовується в Україні система науки. Провідним науковим центром залишається Академія наук Україні, проголошена в 1994 р. національною. Створене Міністерство України у справах науки і техно­логій, діє Українська наукова асоціація. Вона покликана сприяти відро­дженню української науки і виведенню її на світовий рівень. Засновані Академія наук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Ака­демія медичних наук. Академія мистецтв, Академія правових наук, У 1989 р. як громадська організація відновило свою діяльність Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка, в 1990 р. — Товариство дослідників Во­лині" у Житомирі. Товариство координує краєзнавчу роботу в межах колишньої Волинської губернії (Житомирська, Волинська, Рівненська області), проводить міжнародні наукові краєзнавчі конференції "Вели­ка Волинь: минуле і сучасне", налагоджує творчі наукові зв'язки з крає­знавчими товариствами Німеччини, Польщі,. Канади.

Однак низький рівень фінансування створює великі труднощі в розвитку науки. Не маючи необхідної матеріальної, інформаційної та моральної підтримки, вчені починають займатися примітивною ко­мерцією або виїжджають за межі України в пошуках кращої долі. Тільки з Академії наук виїхало за кордон 2800 молодих учених. Відбувається відтік фахівців найвищої кваліфікації. За 1991-1994 ро­ки з України виїхало 254 доктори наук, з них у 1991 р. — 39, у 1992 р. — 57, у 1993 р. — 68, у 1994 р] — 90. В наступні роки виїзд висококваліфікованих фахівців не зменшився. Впродовж 1996 р. з України виїхало 83 доктори наук, що на 40,7 відсотка перевищило рівень 1995 р. і вдвічі більше у порівнянні з 1991 р.: 49 з них мали звання професора, 7 — доцента, 20 — старшого наукового співробіт­ника. Географія виїзду така: до Росії виїхало 35 чоловік, Ізраїлю та США — по 10, до Німеччини — 8, до Канади — 3, решта — до інших країн світу. Лише у 1996 р. науковий потенціал України змен­шився на 202 особи.

Розміри припливу вчених до України значно менші. З тих, хто прибув в Україну на постійне проживання у 1996 р. — 26 докторів наук, 19 кандидатів наук приїхали з Російської Федерації, ще 5 — з Інших країн Співдружності Незалежних Держав (СНД).

В умовах національного відродження зростає роль художньої творчості. В літературно-мистецькому процесі дедалі активніше ут­верджується плюралізм. Він передбачає відмову від притаманного тоталітарній системі однотипного художнього відтворення суспіль­них явищ і процесів. У цьому плані принциповою є відмова від соціалістичного реалізму як єдиного, що має право на існування.

Процеси оновлення широко охопили українську літературу. Опубліковано твори ще донедавна заборонених письменників — В. Винниченка, Є. Плужника, О. Олеся. Б. Грінченка, Б. Лепкого. М. Зерова, О. Теліги та інших. В літературній творчості розширюється тематичний діапазон прозових, поетичних і драматичних творів, урізноманітнюються їх стильові форми. В літературний процес всту­пила значна група молодих майстрів. "Паростками нового" назвав Олесь Гончар появу на літературному просторі України часопису "Тер­нопіль", журналів "Борисфен" на Дніпропетровщині, "Степ" на Кіровоградщині, "Холодний Яр" у Черкасах, "Хортиця" у Запоріжжі.

Плюралізм, багатогранне художнє відтворення світу неможливі без визнання новаторських форм, зокрема тих у що дістали назву авангард. Нарешті стало доступним людям те нетрадиційне, що за­проваджувалося в художній творчості ще на початку XX ст. і від чо­го через догматичну ідеологію тоталітарної системи вони були відсторонені впродовж значного часу.

Одним із зачинателів нового напряму в монументальному живо­писі під назвою "українська національна колористична школа" став художник Г. Синиця. Він залишився вірним ідеям школи М. Бойчука, ідеям відродження українського монументального живопису на основі традицій мистецтва Київської Русі у її фресок, настінного живопису.

Досить активно новаторський стиль утверджується також в му­зичному мистецтві. Цьому сприяє те, що українська національна му­зична школа має традиції, пов'язані з іменами таких композиторів-новаторів, як Б. Лятошинський, а також його послідовників — Г. Та­ранова, І. Белзи та інших, які свого часу за модернізм у музиці зазна­ли не тільки жорстокої критики, а й переслідувань з боку офіційних інституцій. У концертних залах, театрах, на радіо й телебаченні все частіше звучать музичні твори різних жанрів і стилів — від рок і поп-музики до класичної.

В Україні започатковано велику кількість фестивалів та конкур­сів — оперного мистецтва, органної та фортепіанної музики, піаністів та скрипачів. Крім згадуваної вже " Червоної рути", попу­лярність здобули такі фестивалі, як "Пісенний вернісаж", "Зірки світового балету". "Чумацький шлях". "Всі ми діти твої, Україно". З новими піснями виступають О. Білозір, М. Гнатюк, П. Дворський, Т. Петриненко, Н. Матвієнко, І. Білик, Т. Повалій, В. Шпортько, С. Ротару. В. Зінкевич, А. Кудлай, В. Білоножко, П. Зібров, інші май­стри естрадного мистецтва.

Поступово відроджується українське кіно. Однак на екранах Ук­раїни сьогодні на 90 відсотків — американські картини. Українські фільми становлять 0,3 відсотка і займають вони всього один відсоток кіновідеотелеекранного часу. Пропаганда жорстокості та насильства, еротичних сцен та низькопробних фільмів західного виробництва не­гативно впливає на психіку людей, деформує їх свідомість та шкал)' моральних цінностей, сприяє розвитку агресивності в суспільстві.

Стрімко розвивається телебачення. В 1992 р. вийшла в ефір пер­ша передача Житомирського телецентру.

Обнадійливі процеси відбуваються в театрі. Про його попу­лярність в Україні свідчить те, що на приблизно 40 тисячах щорічних вистав буває майже 20 мільйонів глядачів. Світове визнання і славу здобув своєю творчістю театральний режисер-новатор Р. Віктюк, який, по суті, визначає театральну естетику XX століття.

За умов відсутності ефективної системи державного фінансуван­ня культури Указом Президента України в липні 1994 р. було створе­но фонд сприяння мистецтву України. Ініціаторами цієї організації стали представники творчої інтелігенції, політики, вчені, підприємці," ті, хто вбачав майбутнє України у творенні культури, підтримці талан­ту і майстерності діячів мистецтва. Вже перші кроки його діяльності показали, що дії фонду ефективно впливають на реалізацію багатьох художніх проектів, сприяють духовному відродженню суспільства.

Важливим чинником національного відродження, основним носієм національної культури виступає рідна мова. Втрачаючи мову, людина втрачає частину своєї національної суті. Великий І. Франко говорив: "...Лише той народ має право на незалежність, який знає і по­важає свою історію та мову". Мова — основа збереження та відтво­рення національної культури. Тільки той народ може вважати себе здоровим, тільки той народ може впевнено дивитися в свою будучину, всі сфери діяльності якого перейняті його мовою та культурою.

Мова — найголовніший організатор духовного життя, єдності й розвитку народу. Звуження сфери вживання мови веде до звуження сфери духовності, до духовного зубожіння, деградації. Там, де мова гине, помирає народ. Для нього питання про його мову, це питання його буття, життя і смерті.

З цього приводу І. Огієнко наголошував: "Мова— це наша націо­нальна ознака, в мові — наша культура, сутність нашої свідомості Мова — це форма нашого життя, життя культурного й національно­го, це форма національного організування... — і поки живе мова — житиме і народ, як національність. Не стане мови — не стане й національності: вона геть розпорошується поміж чужим народом.. Тому й вороги наші завжди забороняли нашу мову, аби знищити її до­щенту". За Огієнком, "без добре виробленої рідної мови нема всена­родної свідомості, без такої свідомості нема нації, а без свідомості нації — нема державності". Заслуговує на увагу ще один вислів видатного мислителя: "Хто зневажає рідну мов, той у саме серце ра­нить свій народ".

Українська мова — це мова великого народу. За кількістю тих, хто нею розмовляє, вона займає шістнадцяте місце в світі, а серед слов'янських мов — друге. Українська мова — друга серед наймузикальніших мов світу. А скільки принижень вона перенесла? Від Пет­ра й до Михайла Суслова вийшло 20 указів, циркулярів, постанов про заборону або дискримінацію української мови і культури. Будь-яка спроба захисту національної мови розцінювалась як націоналізм. Як наслідок — сфера вживання української мови звужувалась. Мова вживалась не скрізь. В школах рідною мовою навчалось менше поло­вини учнів. Довгий час вивчення в школах української мови залежа­ло від національної свідомості батьків, яка (свідомість) впродовж де­сятиліть, а то й століть, руйнувалася, нівелювалася.

На розширення сфери функціонування української мови спрямо­вано "Закон про мови в Українській РСР", прийнятий в 1989 р. Ук­раїнській мові надано статус державної. Держава взяла мову ук­раїнського народу під охорону, юридичний захист. В Україні була схвалена Державна програма розвитку української та інших національних мов на період до 2000 року. її реалізація мала на меті створити в суспільстві для кожної людини те, що зветься атмосфе­рою рідної мови. Творчі можливості української мови великі. Незва­жаючи на звужене функціонування, вона є упорядкованою системою, яка не поступається ні в чому будь-якій мовній системі світу.

В духовному відродженні українського народу вагому роль відіграють релігія та церква, збережені ними загальнолюдські та мо­ральні цінності. В сучасній Україні існує близько 105 церков, кон­фесій, течій та напрямків, 96,7 відсотків з них є християнськими. 23 квітня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про свободу совісті та релігійні організації. Заборони й активна боротьба з релігією та церквою, характерні для радянського суспільства, відійш­ли в минуле. Відкриваються нові церкви. Збільшується кількість па­рафій. 52 відсотки віруючих в Україні православні. Відновилися ра­ніше заборонені Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) і Українська греко-католицька церква (УГКЦ). Проблемою за­лишається розкол українського православ'я на три церкви: Українську православну церкву Московського патріархату. Українську православ­ну церкву Київського патріархату і Українську автокефальну право­славну церкву. Найбільшою серед них є перша. На січень 2001 р. вона мала 9047 парафій, 122 монастирів 39 єпископів, 36 анархій, 7 духов­них семінарій, одну духовну академію, 29 церковних училищ, 20 ре­гентських училищ, 5000 церковно-приходських шкіл.

В 1998 р. Українська держава розпочала новий етап практичної реалізації програми відродження історичних пам'яток, повернення до життя символів віри українського народу. Відновлено дзвіницю Михайлівського Золотоверхого собору. Відбудовано заново й сам храм. Після кількох років дискусій з приводу проектів робіт відбудо­вано Успенський собор Києво-Печерської лаври, який постав із руїн і освячений 28 серпня 2000 року.

В умовах переходу від одного до іншого типу економіки виникло таке словосполучення, як "культура і ринок". Це словосполучення, або "комерція і справжнє мистецтво", дають немало підстав для серйозного неспокою, побоювань. В усякому разі у зв'язку з перехо­дом до ринкових відносин культура вимагає невідкладних захисних заходів. На культурі не економлять і не заробляють. Умова для успішного розвитку держави одна: має бути прямий державний за­хист культури.