4. Додаткові завдання

1. Доберіть ілюстративний матеріал до теми

2. Підготуйте повідомлення про видатного митця часу

Додаток №1

до теми: «Розвиток зарубіжної культури 2/п ХХст.»

При всій розгалуженості та строкатості художніх процесів у культурі XX ст. можна простежити дві основні лінії історичного розвитку. Одна пов'язана з продовженням традицій реалізму, а друга з розвитком модернізму та масової культури.

Характеристики сучасної художньої культури:

• уніфікація і стандартизація (принципово нові можливості поширення зумовлюють спрощення явищ культури, посилення ролі «масової культури»);

• інтернаціоналізація культурного життя, глобалізація процесів;

• виникнення нових, синтезних (синтетичних) видів творчої діяльності, нових жанрів мистецтва і способів творчого самовираження: кінематографа, дизайну, мультиплікації (анімаційного кіно), взаємопроникнення видів і жанрів мистецтва, стирання граней між стилями;

• диференціація культурних форм (поява безлічі нових стильових напрямів, прагнення представників національних культур зберегти свою самобутність).

Черговим щаблем у розвитку реалізму стала «прогресивна художня культура». Вона була пов'язана з утвердженням етичних і естетичних цінностей кожної конкретної нації, критикою соціальної несправедливості. До представників цього напрямку належать лауреати Нобелівської премії Михайло Шолохов, Олександр Солженіцин (література); Дмитро Шостакович, Сергій Прокоф'єв (музика), Ренато Гуттузо (живопис).

Характерним явищем сучасної культури є так звана «масова культура». Її появі сприяв розвиток засобів масової комунікації — газет, часописів, радіо, аудіозаписів, кінематографу. Це демократизувало культуру, відкрило доступ до неї масової аудиторії і,водночас, обумовило проникнення в неї комерційних інтересів.

Термін «масова культура» підкреслює доступність, поширеність культурних цінностей, легкість її сприйняття, бо це не потребує особливої художньо-естетичної підготовки. Тому масова культура доступна і зрозуміла усім прошаркам населення незалежно від рівня освіти.

В кінці ХХ ст. сформувався постмодерністський напрям в культурології. Постмодернізм зазнав впливу багатьох сучасних інтелектуальних течій.

Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1914-17р., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі, живописі та музиці (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм», гепенінг та ін.).

Постмодерністське сприйняття дійсності проявляється у прагненні до деконструкції, децентралізації, відмові від авторитетів будь-якого рангу, у запереченні норм і традицій раціоналізму. У роботах Ж.-Ф. Ліотара, Ж.Делеза, Р.Рорті та ін. відстоюються цінності свободи у всьому, спонтанній діяльності людини, ігровому началі. Підвищується інтерес до ірраціонального і суб'єктивного, невизначеного, неясних форм.

Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.

Риси постмодернізму у мистецтві: культ незалежної особистості; потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого; прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій; бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу; використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя; зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо); суміш багатьох традиційних жанрових різновидів; сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох; запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях; як правило, у постмодерному творі присутній образ оповідача; іронічність та пародійність.

Постмодернізм багато чим зобов’язаний своїм виникненням розвитку новітніх засобів масових комунікацій - телебаченню, відеотехніці, інформатиці, комп’ютерній техніці. Виникнувши насамперед як культура візуальна, постмодернізм в архітектурі, живописі, кінематографі, рекламі зосередився не на відображенні, і на моделюванні дійсності шляхом експериментування зі штучною реальністю - відеокліпами, комп’ютерними іграми, атракціонами.

Концептуалізм - інтернаціональний рух в мистецтві XXст., що набув популярності У 70-ті р. в Західній Європі, Японії, Латинській Америці. Представники концептуального мистецтва відмовлялися від створення традиційних художніх творів, а натомість зверталися до концептуальних об’єктів у формі ідей чи проектів, які супроводжувалися написами, текстами, іншими видами позаестетичної документації (Д.Х’юблер, Р.Беррі, Л.Вейнер тощо). Твори концептуалістів поєднують несполучувані предмети, часто побутові речі і супроводжуються певним текстом (написом). Твори концептуального мистецтва беруть найбільш несподіваний вигляд - фотографій, текстів, ксероксів, телеграм, цифр, графіків, схем, репродукцій, об'єктів, що не мають функціонального призначення, і реалізуються як чистий художній жест, вільний від будь або пластичної форми. У багатьох концептуальних роботах використовуються природні матеріали в їх чистому вигляді - Земля, хліб, сніг, трава, зола та попіл від багаття. Концептуальні твори викликають певний дискомфорт у глядачів не стільки за рахунок незвичного або подразнюючого зовнішнього вигляду, а головним чином за рахунок інших правил їх сприйняття, що порушують вкорінену звичку спілкування з мистецтвом. Вони не спираються на безпосереднє сприйняття, заперечують традиційні естетичні оцінки. Картина, об'єкт, перформанс, інсталяція - основні сфери реалізації концептуалізму. Основними компонентами московського концептуалізму є абсурд, форми і слова, позбавлені

Додаток №1 (продовження)

до теми: «Розвиток зарубіжної культури 2/п ХХст.»

сенсу, мовчання, порожні простори - це ті форми, в яких концептуалісти намагаються звернути увагу на можливість існування в культурі просторів, вільних від ідеології. Безцільна гра - важливий компонент концептуального мистецтва. Така гра просто активізує саму життя, підтверджує людське існування, тому що "мистецтво як ідея "виникає й існує тільки як продукт людського життя.

Перформанс, перфоманс (англ. performance - виступ, виконання, гра, подання) - форма сучасного мистецтва, один з різновидів акціонізму, що входить до концептуалізму 1960-х років. Перформанс – коротка вистава, виконана одним або декількома учасниками перед публікою художньої галереї чи музею. Акції перформансу заздалегідь плануються і проходять за певною програмою. Можлива організація і проведення таких акцій просто неба - пейзажний перформанс. Корінна відмінність перформансу від театру полягає саме в тому, що виконавець або учасник мистецької акції робить абсолютно реальні дії, які нічого, крім них самих, не зображують. Причому на противагу хепенінгу з його імпровізаційністю та спонтанністю перформанс здійснюється групою осіб за попередньою змовою, і основний зміст його знову ж таки не в ньому самому, а в просторі глибоко індивідуальних, естетичних і подієвих переживань очевидців і співучасників. Перформанс на відміну від живопису не вимагає спеціальної підготовки для адекватного сприйняття, навіть навпаки, він припускає відмову від звичних очікувань і підходів до нього як твору мистецтва. Найбільш правильною тут виявиться незацікавлена оцінка випадкового перехожого, який сприйняв побачене як звичайне життєве враження, дивний випадок, не встиг стати на позицію споживача естетичних цінностей і втратити самостійність думки. Наприклад, московська група художників "Колективні дії "(КД) у червні 1977 р. в лісі біля річки провела акцію "Куля". Вони заздалегідь пошили з строкатого ситцю оболонку "кулі" діаметром 4м і купили 500 надувних кульок. Глядачів не було. Вони надули кулі та набили ними оболонку, поклали в "кулю" ввімкнений електричний дзвінок з батареєю, зав'язали і пустили річкою, а потім стояли і милувалися, як красиво пливе "куля" і вписується в пейзаж.

Як правило, концептуальний перформанс працює з чисто абстрактними категоріями: часом, простором, людським тілом у просторі, позицією споглядання, відстанню, тривалістю і т.д. Перформанс умовно можна назвати театром візуальних мистецтв, оскільки в нього включаються елементи пантоміми, танцю, музики, поезії, відео, кіно.

Інсталяція (від англ. installation - установка) - просторова композиція, створена художником з різних елементів - побутових предметів, промислових виробів і матеріалів, природних об'єктів, текстової або візуальної інформації. Основоположниками інсталяції були дадаїсти і сюрреалісти. Створюючи незвичайні поєднання звичайних речей, художник надає їм новий символічний зміст. Естетичний зміст інсталяції в грі смислових значень, які змінюються в залежності від того, де знаходиться предмет - у звичному побутовому оточенні або у виставковому залі. Інсталяцію створювали багато художників авангарду Р.Раушенберг, Д.Дайн, Г.Юккер, І.Кабаков.

Гіперреалізм - напрям в живописі і скульптурі, що виник у США і став подією у світовому образотворчому мистецтві 70-х років XX ст. Інша назва гіперреалізму - фотореалізм. Художники цього напряму імітували фото живописними засобами на полотні. Вони зображували світ сучасного міста: вітрини магазинів і ресторанів, станції метро та світлофори, житлові будинки й перехожих на вулицях. При цьому особливу увагу зверталася на блискучі, що відбивають світло поверхні: скло, пластик, полірування автомобілів та ін.. Метою гіперреалістів було зобразити світ не просто достовірно, а надсхоже, надреально. Для цього вони використовували механічні способи копіювання фотографій та збільшення їх до розмірів великого полотна (діапроекцію і масштабну сітку). Фарбу, як правило, розпорошували аерографом, щоб зберегти всі особливості фотозображення, виключити прояв індивідуального почерку художника. Фотореалізм поставив своїм завданням загострити наше сприйняття буденності, символізувати сучасне середовище, відобразити наш час у формах "технічних мистецтв ", широко розповсюдилися саме в нашу епоху технічного прогресу. Фіксуючи і оголюючи сучасність, приховуючи авторські емоції, фотореалізм у своїх програмних роботах опинився на кордоні образотворчого мистецтва і трохи її не переступив, тому що прагнув змагатися з самим життям.

Хепенінг (англ. happening - трапляється, що відбувається) - різновид акціонізму, найбільш поширеного в авангардистському мистецтві 60-70-х років. Хепенінг розвивається як подія, швидше спровокована, ніж організована, проте ініціатори дії обов'язково залучають до нього і глядачів. Хепенінг виник наприкінці 50-х років як форма театру. Надалі організацією хепенінгу найчастіше безпосередньо в міському середовищі або на природі займаються художники. Дія хепенінгу провокує свободу кожного учасника і маніпуляцію предметами. Всі дії розвиваються за заздалегідь наміченою програмою, в якій, проте, велике значення приділяється імпровізації, що дає вихід різним несвідомим спонуканням. Хепенінг може включати елементи гумору та фольклору. У хепенінгу яскраво виразилося прагнення авангардизму до злиття мистецтва з плином самої життя.

Оп-арт (англ. ор art, скороч. від optical art - оптичне мистецтво) - напрямок у мистецтві XX ст., що отримало широке розповсюдження в 1960-х роках. Художники оп-арту використовували різні зорові ілюзії, спираючись на особливості сприйняття плоских і просторових фігур. Ефекти просторового переміщення, злиття, ширення форм досягалися введенням ритмічних повторів, різких кольорових і тональних контрастів, перетину спіралеподібних і ґратчастих конфігурацій, ліній, що звиваються. В оп-арті часто застосовувалися установки мінливого світу, динамічні конструкції. Ілюзії руху, послідовної зміни образів, нестійкі, форми, що постійно змінюються, виникають в оп-арті тільки у відчутті глядача. Напрямок продовжує техніцистську лінію модернізму.

Поп-а́рт (англ. pop-art, скорочено від popular art, етимологію повязують також із англ. Рор - відривчастий удар, хлопок) – напрямок в образотворчому мистецтві 1950—1960-х рр., що виник як реакція на абстрактний експресіонізм; використовує образи продуктів вжитку. Образ, що запозичується в масовій культурі, переміщується в інший контекст, змінюється масштаб і матеріал тощо.

Термін «поп-арт» вперше з’явився між 1954 і 1957 роками в пресі в статті англійського критика Лоуренса Еллоуея, який використав його нарівні з терміном «поп-культура». Перші «поп-артовські» роботи створили три художника - Пітер Блек, Джо Тилсон и Ричард Смит. Але першою роботою, яка отримала статус ікони поп-арта, був колаж Ричарда Хамилтона «Що робить наші сьогоднішні домівки такими різними, такими привабливими?» (1956). Поп-арт приходить на зміну абстрактному експресіонізму, орієнтуючись на нову образність, що створюється ЗМІ та рекламою.

Поп-арт породив такі напрямки в мистецтві: оп-арт, кінетичне мистецтво, ситуативне

Додаток №1 (продовження)

до теми: «Розвиток зарубіжної культури 2/п ХХст.»

Література. Повоєнна духовна ситуація змусила людство з жахом озирнутися на історичний шлях, пройдений від початку XX ст. Цей шлях, що розпочинався під гаслами революційних перетворень дійсності, побудови ідеального суспільства, створення «нової» людини, за півстоліття зупинився на межі, де під загрозу була поставлена сама можливість подальшого існування людини. І якщо на початку XX ст. символом людства був «Володар Всесвіту», подібний до надлюдини Ф.Ніцше, «Буревісника» Максима Горького чи ліричного героя В.Маяковського, то в 50-і роки його показовим уособленням став понівечений юнак із оповідання Г.Белля «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...».

Головним своїм завданням літератори зазначеного періоду вважали зображення моральної здатності особистості не спотворюватися під тиском ворожих обставин, не зрікатися власної гідності та совісті. Проза цього часу стає аскетичнішою, здебільшого уникає елітарних новацій, характерних для модерністської літератури першої половини XX ст. Втім, наближаючись до дійсності, література 50-70-х років водночас тяжіла до притчевості, бо, як зазначалося, мала пріоритетною своєю метою осягнення духовного досвіду людства першої половини XX ст. Не випадково серед письменників повоєнної пори поширилися ідеї повернення до релігійних витоків, духовності та гуманістичних цінностей класичної літератури. Ця тенденція відбивала притаманний повоєнній культурі пошук виходу із глухого кута, в який завела людство «епоха світових війн і революцій».

Твір «Володар мух», що вийшов друком 1954 p., привернув увагу широкої читацької аудиторії до його автора Вільяма Джеральда Ґолдінґа (1911-1993), англійського шкільного вчителя, якому на той час було вже за сорок. Блискуче дебютувавши у літературі цим романом, Ґолдінґ присвятив другу половину свого життя письменницькій праці. Кращі його твори - «Вільне падіння» (1959), «Шпиль» (1964), «Піраміда» (1967), «Ритуали плавання» (1980), «Паперові люди» (1983) та інші увійшли до скарбниці англійської та світової літератури. Почесним знаком міжнародного визнання письменника стало його нагородження Нобелівською премією в 1983 р.

Антироман - жанровий різновид французького модерного роману 1940-1970-х pp. Термін уперше запровадив Ж.-П.Сартр (1947). Представники цього жанру (Н.Саррот, А.Роб-Грійє, M.Бютор, К.Симон та ін.) відтворювали розірвану свідомість особи, стан її почуттів та вражень. В антиромані нема "відображеної дійсності", комфорту, сюжетних колізій, зав'язки чи розв'язки, нема героя; його вмотивованих вчинків, емоцій. В естетиці антироману важливе місце посідають прийоми безгеройної та безфабульної розповіді. Кожний із письменників використовує свою манеру письма, вдаючись то до зображення містичної влади речей над людьми (А.Роб-Грійє), то до "напіврозмовй", потоку свідомості, внутрішньої діалогічності підсвідомого (Н.Саррот), то до мозаїки сприймань, схоплень, роздумів (М.Бютор). Протиставляючи себе майстрам класичного роману в аспекті змалювання сучасної людини й шукаючи нових засобів виразності, "нові романісти" досягли неабиякої майстерності.

Помітним явищем у світовому процесі другої половини XX ст. став "магічний реалізм" - напрям, у якому органічно поєднуються елементи дійсного та уявного, реального і фантастичного, побутового та міфологічного, ймовірного і таємничого, повсякденного буття і вічності. Найбільш розвинувся в латиноамериканській літературі (А.Карпент'єр, Ж.Амаду, Г.Гарсіа Маркес та ін.). Особливу роль у творчості цих авторів відіграє міф, який виступає основою твору. Митець, намагаючись осмислити різноманітні явища (реальні, культурні, свідомі, підсвідомі та ін.), прагне до універсальності своїх образів і створення загальної моделі буття. Класичним зразком такого методу є роман Г.Гарсіа Маркеса "Сто років самотності" (1967).

У другій половині XX ст. розвивається і традиційний реалізм, який набуває нових ознак. Зображення індивідуального буття все "більше поєднується з історичним аналізом, що зумовлено прагненням митців усвідомити логіку соціальних законів (Г.Белль, Е.-М.Ремарк, В.Биков та ін.). У художній прозі помітне місце посідає філософська та політична публіцистика.

Ускладнюються засоби побудови твору: в оповіді переплітаються різні часові й просторові плани, події розгортаються в різних напрямках. Нерідко використовується композиційний принцип контрапункту - поєднання відносно незалежних сюжетних ліній, які розвиваються з неоднаковою швидкістю і не завжди послідовно (Б.Пастернак, В.Фолкнер та ін.). Цей принцип допомагає письменникам відтворити багатогранність сучасної епохи.

Помітне прагнення реалістів до широких узагальнень, що виявляється в зображенні подій різних країн і народів від глибокої давнини до наших днів. Світ неначе отримує втрачену цілісність в уяві письменників, які тяжіють до возз'єднання реальних зв'язків і стосунків (Ч.Айтматов, Е.Хемінгуей та ін.). Однак синтетизм оповіді часто порушується - і в змісті, і в композиції, і в стилі твору, що засвідчує відсутність гармонійної єдності в навколишній дійсності.

Франсуа Моріак (1885 - 1970) - французький письменник, член Французької академії (1933), лауреат Нобелівської премії в галузі літератури (1952); нагороджений Великим хрестом ордена Почесного легіону (1958). Один з найбільших католицьких письменників XX століття. Виступав проти колоніальної політики, рішуче засуджував застосування тортур французькими військовими в Алжирі. Прибічник де Голля, його син Клод, згодом відомий письменник і літературний критик, працював в кінці 1940-х років особистим секретарем генерала. За пропозицією Моріака Нобелівська премія з літератури 1970 була присуджена О.І.Солженицину.

Олександр Ісайович Солженицин (1918-2008) — російський історичний прозаїк, драматург і поет. Один із духовних лідерів православно-патріотичного руху Росії, за політичними поглядами — російський націоналіст-великодержавник та монархіст. 9 лютого 1945 за критику дій Йосипа Сталіна Солженицин був арештований і засуджений на 8 років таборів. У 1953 звільнений без права мешкання в Європейській частині СРСР і відправлений на «вічне поселення». У 1956 рішенням Верховного Суду СРСР Солженицин був реабілітований, його твори стали з'являтися у пресі. Зокрема, оповідання «Один день з життя Івана Денисовича» була висунута на Ленінську премію, проте це викликало негативну реакцію влади. У 1965 р. архів О.Солженицина потрапив в КДБ, після чого подальше видання його творів в СРСР було заборонене. У 1969 р. О.Солженицина виключили з Союзу письменників, а в 1970 р. він став лауреатом Нобелівської премії з літератури. Після публікації за кордоном книги «Архіпелаг ГУЛАГ» 12 лютого 1974 послідував арешт. Його було визнано винним в державній зраді, позбавили громадянства і вислано з СРСР літаком до ФРН. У 1990 р. указом президента СРСР М.Горбачова радянське громадянство О.Солженицина було відновлене. Майже відразу ж письменник був удостоєний Державної премії. У 1994 році О.Солженицин повернувся до Росії. У 1997 р. вибраний дійсним членом Російської Академії наук.

Додаток №1 (продовження)

до теми: «Розвиток зарубіжної культури 2/п ХХст.»

Луї́ Араго́н (1897- 1982) - французький письменник, критик і громадський діяч, комуніст. Був одним із головних представників сюрреалізму у французькій поезії. Народився в Парижі. З 1950 член ЦК Компартії Франції. На перших творах позначились формалістичні впливи («Селянин Парижа», 1926). Зв'язок з робітничим рухом у Франції і успіхи соціалістичного будівництва в СРСР мали вирішальний вплив на формування світогляду Арагона. Після відвідання Радянського Союзу пише поему «Червоний фронт» (1930), збірку поезій «Ура, Урал!» (1934). Стає активним прихильником комуністичних ідей, починає боротьбу за створення мистецтва і літератури соціалістичного реалізму. В роки другої світової війни — учасник Руху Опору. Був членом Всесвітньої Ради Миру.

Арагон багато зробив для популяризації української літератури: Т.Шевченкові він присвятив нарис «Українське інтермецо», високу оцінку дав «Вершникам» Ю.Яновського, з яким був особисто знайомий ще з 30-х рр.

Ві́льям Ка́тберт Фо́лкнер (1897-1962) — американський романіст і новеліст. Належав до літературного напрямку "південної готики" і разом з американською письменницею Фланнері О'Коннор його називали найяскравішим представником цього напрямку. Найвідоміші твори: романи «Солдатська нагорода» і «Москіти» (1927), роман «Сарторіс», «Галас і шаленство» (1929), 1930 р. Фолкнер пише роман «На смертному ложі» (всього за 6 тижнів), а вже через 3 тижні побачив світ роман «Святилище». У подальший період Фолкнер створює «Світло в серпні» (1932), «Пілон» (1934) та ряд інших творів. У 1949р. Фолкнеру присуджується Нобелівська премія з літератури «за визначний і художньо унікальний внесок у сучасну американську прозу».

Постмодернізм у літературі. Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем - світоглядно-філософських, економічних, політичних. Серед перших виразно постмодерністських творів - романи Умберто Еко «Ім'я троянди» (1980), П.Зюскінда «Запахи» (1985), Д.Апдайка «Версія Роджерса» (1985). Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю.Андруховича, Ю.Іздрика, Л.Дереша, О.Ульяненка, С.Процюка, В.Медведя, О.Забужко та інших.

Таким чином, літературний процес другої половини XX ст. визначається передовсім переходом від модернізму до постмодернізму, а також потужним розвитком інтелектуальної тенденції, наукової фантастики, "магічного реалізму", авангардистських явищ тощо. Загалом мистецтво другої половини XX ст. відрізняється особливим драматизмом, але, як писав Е.Хемінгуей, "надія приходить нізвідки, і в цьому її сила". У літературі останнього часу висловлюються сподівання на повернення світові втрачених ідеалів, відновлення порушених зв'язків, подолання відчуженості.

Основними літературними жанрами маскультури є детектив (кримінальний, шпигунський, гангстерський), трилер, фантастика, історичний роман, мелодрама («жіночий роман»), вестерн, комікси. Видатними представника ми детективного жанру були А.Крісті, Д.Чейз, Ж.Сіменон, Е.Гарднер. Визнаним майстром літератури жахів вважається Стівен Кінг.

Драматургія. Театр. Бе́ртольт Брехт (1898-1956) — німецький драматург та поет 20-го століття. Отримав міжнародне визнання за свої роботи. Брехт вважається засновником Епічного театру («діалектичного театру»). Народився в баварському містечку. В літературу виступив у 1918 р. У 1920-х зблизився з КПН; працював театральним режисером. Драми цих років позначені впливом експресіонізму. Брехт розробляв теорію «епічного театру», який мав на меті виховання передової свідомості. Виходячи з цієї теорії, Брехт ставив за романом Максима Горького п'єсу «Мати» (1932) та ін. В 1933—48 перебував в еміграції. В ці роки написав твори, спрямовані проти мілітаризму і фашизму («Трикопійчаний роман», 1934; «Гвинтівки Тереси Каррар», 1937; п'єси: «Матінка Кураж та її діти», 1938; «Страх і відчай у Третій імперії», 1939; «Швейк у другій світовій війні», 1944, та ін.). 1949 заснував театр «Берлінський ансамбль». Твори останніх років - «„Свобода“ і „демократія“» (1947), «Кавказьке крейдяне коло» (1949), зб.«Сто віршів. 1918–1950» (1952) та ін. Член Всесвітньої Ради Миру.

Брехт бажав створити театр, який би спонукав глядача до роздумів та розмірковувань, а не до співвідчуття. Задля цього, він значно «віддалив» та дезілюзіонував гру акторів, аби зробити гру схожою на звичайне життя (Брехт називав це «ефектом віддалення»). Б.Брехт створив власний театр, протилежний арістотельському, тобто традиційному, усталеному. Він стверджував : «Сучасний театр – театр епічний».

Захаров Марк Анатолійович (1933р.н.) - Народний артист СРСР, лауреат Державних премій СРСР і РФ, з 1973р. - художній керівник Московського театру "Ленком". У 1974 році в "Ленкомі" відбулася прем'єра вистави "Тіль" за п'єсою Григорія Горіна. Це було довгоочікуване, яскраве і дуже заразливе музично-поетичне видовище - комедійне подання з елементами справжньої драми і справжньої сатири, як охарактеризував його сам постановник. У спектаклі були зайняті чудові актори: В.Ларіонов, О.Фадєєва, Н.Скоробогатов, М.Ліфанова. Молодий М.Караченцов на наступний день після прем'єри прокинувся знаменитим, а для І.Чурикової почалася нова сценічна біографія. Вистава користувалася величезною популярністю, їй захоплено аплодували на всіх сценічних майданчиках, але особливий успіх він мав під час закордонних гастролей в 1977-1978 роках у Польщі, Болгарії, Чехословаччини. У 1983 році під Франції, в залі "Еспас Карден" пройшли гастролі «Ленкому» з виставою "Юнона і Авось", головні ролі в якому виконували М.Караченцов, О.Шаніна, О.Абдулов, П.Сміян. Перша російська рок-опера, як назвали виставу за кордоном, була чудово прийнята глядачами, отримала захоплені відгуки у французькій пресі. У 2000 році на сцені Московського театру "Ленком" з'явився новий спектакль "Місто мільйонерів", поставлений М.А. Захаровим спільно зі своїм учнем по майстерні режисерського факультету Російської академії театрального мистецтва Р.Самгіним. За роки художнього керівництва Марку Анатолійовичу Захарову вдалося зробити "Ленком" помітним явищем в російській театрального життя. Майже 30 років театр викликає пильний інтерес як у любителів театрального мистецтва, так і у глядачів в цілому.

Значне місце у творчій діяльності Марка Анатолійовича Захарова займає робота в кінематографі та на телебаченні. Всі створені їм фільми широко відомі і популярні. Його дебютна картина "Дванадцять стільців" за І.Ільфом та Е.Петровим з А.Мироновим і А.Папановим у головних ролях, знята в 1977 році і до цих пір улюблена глядачами. Роботи режисера: "Звичайне диво" (1978) з Є.Леоновим, О.Янковським, Ю.Соломіним, О.Васильєвою, О.Абдуловим ... "Той самий Мюнхгаузен" (1979), "Будинок, який побудував Свіфт "(1981), "Формула любові "(1983).

Ла Ска́ла (італ. Teatro alla Scala або La Scala) — оперний театр у Мілані (Італія), один з провідних оперних театрів світу. Будинок театру побудований у 1776—78 роках архітектором Джузеппе Пермаріні. Перша вистава

Додаток №1 (продовження)

до теми: «Розвиток зарубіжної культури 2/п ХХст.»

відбулася 1778 року. Починаючи від XIX століття Ла Скала стає міжнародним центром оперного мистецтва. Багато видатних опер виникло з призначенням постановки на цій сцені. Зокрема тут відбулися прем'єри таких опер, як «Пірат» (1827) і «Норма» (1831) Белліні, «Лукреція Борджа» (1833), «Оберто» (1839), «Набукко» (1842), «Отелло» (1887) і «Фальстаф» (1893) Верді, «Мадам Баттерфляй» (1904) і «Турандот» Пуччіні. Під час Другої світової війни театр був зруйнований і відновлений у первісному виді інженером Л.Секкі. «Ла Скала» знову відкрили в 1946 році. Остання велика реставрація проводилась в 2001—2004 роках. В театрі Ла Скала співали й видатні українські співачки — Соломія Крушельницька, Марія Стефюк, Вікторія Лук’янець.

Значним явищем театрального авангарду другої половини XX ст. с так званий "театр абсурду". Цеп термін набув свого поширення, завдяки монографії англійського літературознавця М.Ессліна ("Театр абсурду" - 1961). М.Есслін об'єднав драматургів 2/п.XXст. за певними типологічними ознаками, а саме: відсутність місця й часу дії, руйнування сюжету і композиції, ірраціоналізм, парадоксальні колізії, сплав трагічного і комічного. У драмі "театру абсурду" нічого не відбувається, а те, що діється, - абсурдне й незрозуміле, - чиниться невідомо чому й задля чого. М. Есслін, уводячи новий термін, підкреслював, що "театр абсурду" слід розглядати не як щось негативне, а як відображення суттєвих духовних тенденцій нашого часу, від творення стану сучасної людини, що знаходиться у розладі зі світом, природою, іншими людьми, із самою собою. Найталановитішими представниками "театру абсурду" є С.Беккет, Е.Йонеско, Е.Олбі, М.Фріш, С.Мрожек, Г.Грасс, Дж.Релбер, А.Копіт та ін., хоча самі драматурги заперечують свою приналежність до будь-якого напряму чи школи.

Кіно. Після Другої світової війни головним у кінематографі стає кіномова. Два принципових підходи до неї можна простежити в школах італійського неореалізму (1940 - 1950-ті роки) і французької «нової хвилі» (1960 - 1970-ті роки). Неореалізм пов'язують з антифашистськими і антибуржуазними настроями післявоєнній Італії, але крім соціальних витоків не менш важливими є естетичні корені. Причому в неореалізмі вони отримують найбільш яскраве вираження, коли сама «реальність» стає мовою кіно. Для ранніх фільмів Р.Росселіні («Рим відкрите місто», 1946, «Пайза», 1948), Л.Вісконті («Земля тремтить», 1948) це - соціальна реальність перш за все. Саме соціальна невлаштованість більшості людей стала тією основною темою, для якої зруйнована війною Італія виявилася ідеальною «декорацією». Французька «нова хвиля» історично з'явилася тоді, коли неореалізм остаточно сходив зі сцени. Пошук авторських засобів кіно - така була формальна завдання молодих французьких критиків, які стали згодом кінорежисерами. І ті, і інші знімали малобюджетні фільми на вулицях, на пленері, із залученням непрофесійних акторів. Їхні експерименти стосувалися не стільки образотворчих засобів, скільки сюжетів, жанрів, стилів. Пошуки «нової хвилі» багато в чому перегукуються з досвідом радянського і американського монтажного кіно 20-х років.

У 1970-1980 рр.. стали ефективно розвиватися оригінальні національні кінематографії в Німеччині (Р. В. Фассбіндер, В. Герцог, В. Вендерс), Чехословаччини (В. ітілова, І.Менцель, М.Форман), Польщі (А. Вайда, К.Зануссі, К.Кесльовський), Англії (П.Грінуей, Д.Джармен, С.Портер), Росії (А.Тарковський, Г.Герман, К.Муратова). З'явилися великі режисери в раніше «некінематографіческіх» країнах, таких як Іран, Китай, Південна Корея.

І́нгмар Бе́ргман або І́нґмар Бе́рґман (1918 - 2007) - шведський режисер театру й кіно, сценарист, письменник, один з головних творців авторського кіно 20-го сторіччя. Професійно працювати у кіно він почав у 1941 році, редагуючи сценарії. Невдовзі написав власний сценарій під назвою Цькування, екранізований 1944 року. Пізніше Бергман почав знімати власні фільми. Світове визнання здобули його режисерські роботи 1950-х — 1960-х років — «Сунична галявина», «Сьома печатка», «Усмішки літньої ночі», «Мовчання», «Персона».

Анджей Вайда (1926р.н.) – відомий польський режисер театру і кіно. Під час навчання Вайда працював другим режисером на фільмі “П’ятеро з вулиці Панської», який ставив режисер Олександр Форд. Закінчивши в 1954 році кіношколу, дебютував картиною «Покоління», яка поклала початок «польській школі кіно». Широке визнання до Вайди прийшло після фільму «Канал» (1956), удостоєного декількох премій, у тому числі спеціального призу на кінофестивалі в Каннах в 1957 році. Краща стрічка цього періоду – «Попіл і алмаз» (за романом Єжи Анджеєвського). Надалі теми війни режисер торкався в стрічках «Lotna», «Самсон», «Пейзаж після битви», «Корчак», «Кільце з орлом в короні», «Страсний тиждень», «Катинь». Жанр сатиричної комедії не надто характерний для творчості Вайди. Режисер віддав йому належне в фільмах «Безневинні чародії» та «Полювання на мух» (за сценарієм Януша Гловацького). Серед найбільш досконалих в естетичному відношенні фільмів Вайди – жорстка соціальна притча «Земля обітована». Творчість режисера відзначено преміями «Оскар» (2000), «Сезар» (1982), «Фелікс» (1990), а також низкою престижних міжнародних премій в Японії, Італії, Греції.

Федері́ко Феллі́ні (1920 - 1993) - впливовий італійський режисер і сценарист. Народився і виріс в Ріміні. Помер в Римі у віці 73 років від інсульту. Аеропорт в Ріміні названий на його честь. У 1950 році Федеріко ставить свій перший фільм «Вогні вар'єте». Надалі такі стрічки: «Білий шейх» (1952), «Мамині синочки» і «Любов в місті» (обидва — 1953 року), «Дорога». Після роботи над фільмом «Дорога» у Фелліні трапився психічний зрив, як сам режисер пізніше називав «Чорнобиль душі». У нагороду за всі страждання - повний і беззастережний успіх фільму. Понад п'ятдесяти нагород, в числі яких «Срібний лев» на Венеційському кінофестивалі і премія «Оскар» 1957 року за найкращий іноземний фільм. Всього фільми Фелліні завоювували премію «Оскар» 4 рази: «Дорога», «Ночі Кабирії», «8½», «Амаркорд». У 1980-х Фелліні зняв чотири фільми: «Місто жінок» з Мастроянні в головній ролі, «Притча», «І корабель пливе», «Джинджер і Фред». У 1993р. режисер отримав почесного «Оскара» за внесок в кіномистецтво. Коли Італія ховала режисера, дорожній рух в Римі був зупинений. Багатотисячний натовп проводжав траурний кортеж оплесками дорогами Італії - від Риму до фамільного склепу сім'ї Фелліні в маленькому приморському містечку Ріміні.

Микита Михалков (1945р.н.) - Президент Російського фонду культури з 1993 року. Дійсний член Академії гуманітарних наук. З 1997 року є головою Союзу кінематографістів Росії. З 1998 року - президент Московського міжнародного кінофестивалю. Зняв багато фільмів: «Рідня», «Очі чорні», «Урга - територія кохання», «Сибірський цирульник», «Раба кохання», «Стомлені сонцем» та ін.. Понад 50 акторських та режисерських робіт. Серед досягнень: Головний приз Міжнародного кінофестивалю в Сан-Себастьяні (1977), Головний приз Венеціанського кінофестивалю (1991) (Урга — територія кохання), Премія Кінотавр у номінації Головна премія (1992), Премія Ніка

Додаток №1 (продовження)

до теми: «Розвиток зарубіжної культури 2/п ХХст.»

у номінації Краща режисура (1992), Премія Оскар у номінації Кращий іноземний фільм (1994) та ін. Співавтор сценарію української стрічки «Лють» (1977).

Однак, незважаючи на всі ці тенденції, визначальним напрямом у кіно залишився Голлівуд. Саме американський кінематограф, постійно розвиває видовищну лінію в кіно, практично «окупував» світовий кінопрокат. З часів свого заснування ще на самому початку 1920 століття Голлівуд постійно розширював виробництво масових фільмів. Сучасна ситуація в кіноіндустрії підтверджує тенденцію, згідно з якою фільм виявляється ближче до сучасних засобів медіа, таким як телебачення і реклама, і все далі від традиційного мистецтва. І хоча сучасне кіно досить чітко позначило свої кордони: понадвитратні «технологія видовища» (С.Спілберг, Дж.Кемерон і т.п.) і малобюджетний «експеримент» (Ж.-Л.Годар, Ж.-М. трауб та ін .), справжній митець залишається вільним, болісно намацує свій власний шлях.

Музика. Радикальні зміни в соціально-економічному устрої відкрили нову епоху в розвитку масової культури, що включила до себе цілу низку музичних напрямків. В 1920-х — 30-х роках в США та країнах Європи масовою музичною культурою стає джаз, на теренах СРСР — масова радянська пісня.

1950-ті роки ознаменувалися появою рок-н-ролу, 1960-ті — появою рок-музики, а 1970-ті — європопу, а також цілої низки популярних напрямків електронної музики. Всесвітню славу здобувають музичні гурти, такі як The Beatles, The Rolling Stones, Led Zeppelin, Queen, Deep Purple, AC/DC, ABBA та багато інших.

Показником їхньої популярності стає кількість проданих копій альбомів (платівок або, пізніше, компакт-дисків), яка іноді сягає мільйонів і навіть десятків мільйонів. Абсолютний рекорд — близько 46 мільйонів копій — належить Майклу Джексону, альбом «Thriller».

Поп-му́зика (англ. pop music, скороченння від popular music — популярна, загальнодоступна музика) — поняття, що охоплює різноманітні стилі, жанри та напрями масового музикування. Феномен поп-музики сформувався передусім в англомовних країнах Заходу як явище молодіжної культури. Інструментальні ресурси поп-музики обмежені, як правило, електрогітарами та ударними інструментами з епізодичним застосуванням саксофонів та інших, зокрема екзотичних інструментів. Для сучасної поп-музики велике значення відіграє електронна апаратура. Мелодії, як правило, нескладні, ритмічні, легко запам'ятовуються. Вокальний стиль поп-музики характеризується мелодійною та емоційною манерою виконання, наближенням до мовлення співом, демонстративно «непоставленими» голосами, широким використанням екстатичних вигуків, стогонів, завивань та інших ефектів. Сучасні форми поп-музики поширені в усьому світі, проте складність її оцінювання як культурного явища зумовлена неоднозначністю естетичної оцінки та соціальної ролі.

Сучасна поп-музика формувалася паралельно з іншими жанрами, такими як рок-музика, і не завжди була віддільна від них. У 1970-і і 1980-х її найтиповішою формою був т. зв. «Традиційна музика» (traditional pop), який в СРСР було прийнято називати «естрадна музика», «естрада». Традиційний поп виконується співаком-солістом під фоновий акомпанемент. У США естрада була тісно пов'язана з джазом (Френк Сінатра), у Франції - з шансоном. Аналогічні виконавці популярні і в СРСР - Михайло Утьосов, Клавдія Шульженко, Марк Бернес, Володимир Трошин. Значну частину поп-музичної сцени США складають чорношкірі виконавці у жанрі соул.

Справжнім проривом в поп-музиці стала поява в 1970-і стилю «диско» (євродиско) і таких груп, як ABBA, Boney M, Dschinghis Khan, Bee Gees. Поп-музика відтепер витісняє рок-н-рол в якості основної танцювальної музики на дискотеках, і з цього часу танцювальна музика (dance music) є одним з основних напрямків у поп-музиці.

Завдяки появі музичного телебачення (зокрема, телеканалу MTV), в 1980-і формується культура відеокліпів. У цей час з'являються такі зірки, як Майкл Джексон, Мадонна, Прінс, Вітні Х'юстон. На поп-музику в цей період впливають хіп-хоп, соул і ритм-енд-блюз. У 1990-ті і 2000-ні до цього додається танцювальна електронна музика.

Важливе місце в музичній культурі, починаючи з 50-х рр. став займати стиль рок (від англ. — розгойдуватися), Формально початком епохи рок-н-ролу прийнято вважати час виходу на екрани США фільму «Джунглі класних дощок» (Black board jungle) — березень1954 p., у якому звучала композиція «Рок цілодобово» («Rock around the clock»), виконана Біллом Хейлі в супроводі його групи «Комети». Це стало стартом наступного тріумфального ходу рок-н-ролу. Важливу роль у цьому відіграли американський співак Елвіс Преслі та англійська група «Beatles». Істотними рисами рок-музики є особлива ритмічна пульсація в басу (біт), використання переважно електромузичного інструментарію, превалювання ритмічних і гармоній них засад над мелодичною. Надалі, розвиваючись у взаємодії з поп-музикою, рок-музика пройшла значну стильову еволюцію.

Рок-музика (англ. Rock) — узагальнена назва низки напрямків популярної музики другої половини XX століття, що походять від рок-н-ролу та ритм-енд-блюзу. Термін Rock очевидно є скороченням від Rock'n'roll і дослівно перекладається як «хитати(ся); трясти(ся)». Також «роком» називають своєрідний спосіб життя деяких шанувальників рок-музики, що переріс у субкультуру. Рок-музика має велику кількість напрямків: від танцювального рок-н-ролу до металу. Зміст пісень варіюється від легкого і невимушеного до похмурого, глибокого і філософського. Часто рок-музика протиставляється поп-музиці (т.зв. «попсі»), хоча чіткої межі між поняттями «рок» і «поп» не існує, і чимало музичних явищ балансують на грані між ними. Основні центри розвитку рок-музики — західна Європа (особливо Великобританія) і США, внаслідок цього більшість текстів пісень написана англійською мовою. Проте, хоча, як правило, з деяким запізненням, національна рок-музика з'явилася практично у всіх країнах. Українська рок-музика з'явилася за часів СРСР в кінці 1960-х років. Термін «рок-музика» дуже розмитий і його межі дуже важко визначити. Інколи його використовують для опису досить слабкопов'язаних напрямків, таких як соул та Важкий метал.

Знаковим явищем у 1980-х роках стає входження до поп-культури т.зв. World music — музики, що спирається на елементи етнічної музики різних народів.

Постмодернізм у музиці. Останню третину XX століття в музиці розглядають під знаком постмодерну. Якщо музика епохи модерну розглядалася, як спосіб вираження, то в епоху постмодерну музика стає видовищем, продуктом масового споживання та індикатором групової ідентифікації, наприклад знаком, що допомагає визначити свою приналежність до тієї чи іншої субкультури. Стає характерним поєднання різних музичних стилів та жанрів, полістилістика, стираються кордони між «високим мистецтвом» та кітчем.

Додаток №1 (продовження)

до теми: «Розвиток зарубіжної культури 2/п ХХст.»

Подібному зближенню жанрів, а нерідко і їх поєднанню сприяв розвиток звукозапису, що відкрив можливість для роботи з семплами — використанню і поєднанню в рамках однієї композиції різних попередньо записаних звуків. Техніка використання існуючого матеріалу знайшла своє відображення і в традиційній інструментальній музиці, зокрема у творах Д.Шостаковича, А.Шнітке, Л.Беріо, які використовували «алюзії» та прямі цитати творів композиторів минулого.

Пла́сідо Домі́нґо (1941р.н. — іспанський співак (тенор). Походить з сім'ї співаків іспанської оперети, яка у 1950 переселилася з Мексики. Навчався у Мехіко і там же в 1961 дебютував в національній опері в ролі Альфреда в опері «Травіата» Дж. Верді. В 1962-65 співав в опері Тель-Авіва. В 1966 розпочав міжнародну кар'єру, співаючи у провідних театрах світу — Метрополітен опера в Нью-Йорку, Ла Скала в Мілані та Ковент Гарден в Лондоні. Разом з Лучано Паваротті вважається найліпшим тенором на зламі століть. Записав велику кількість компакт-дисків, а також знімався у музичних фільмах.

Луча́но Паваро́тті (1935-2007) - італійський тенор, один з найпопулярніших сучасних оперних виконавців. Належав до групи трьох тенорів. Широко відомий своїми телевізійними концертами та гуманітарною діляльністю, гроші від якої перераховував на користь біженців та Червоного хреста.

Мстисла́в Леопо́льдович Ростропо́вич (1927- 2007) - російський віолончеліст, диригент, Народний артист СРСР (1966), лауреат сталінської (1951) і Ленінської (1964) премій СРСР, Державної премії РФ (1992). Відомий не тільки як музикант, але і як суспільний діяч. Репертуар Ростроповича був надзвичайно широким. Він став першим виконавцем 117 творів для віолончелі, здійснив 70 оркестрових прем'єр. Як камерний музикант виступав в ансамблі з Святославом Ріхтером, у тріо з Емілем Гілельсом і Леонідом Коганом, окрім того акомпанував на фортепіано своїй дружині — співачці Галині Вишневській.

Живопис. продемонстрував величезну різноманітність напрямів і стилів, невпинні пошуки митців нових, відповідних часові, зображальних засобів.

Ілля Глазунов (1930р.н.) – художник, навколо імені якого ось вже кілька десятиліть не стихають суперечки. Захоплення публіки супроводжується гострою критикою, та не дивлячись ні на що, інтерес до творчості цього неординарного митця не стає меншим. Він зухвалий новатор і класик, який володіє таємницями великої майстерності розуміння та утілення гармонії Божого світу. Ілля Сергійович є ректором Російської Академій живопису, ліплення та архітектури, Дійсним членом Російської академії мистецтв, професором, Народним художником СРСР, Почесним членом Королівських Академій мистецтв Мадрида та Барселони, Кавалером "Золотої медалі Пікассо" нагороди ЮНЕСКО за вклад до світової культури, лауреатом премії Джавахарлала Неру, Лауреатом Державної премії Російської Федерації.

Більшість дослідників та й сам художник виділяють чотири основних цикли в його творчості. 1) Життя сучасника, будні великого міста - тема "Міського циклу" (картини "Ленінградська весна", "Місто" та ін.) 2) Цикл "Історія Росії" ("Князь Ігор", "Два князя", "Російський Ікар", "Проводи війська", "Російська красуня" і багато ін.) 3) Цикл ілюстрацій (до творів Некрасова, Лєскова, Островського, Лермонтова, Блока, Купріна ...) 4) Портрети сучасників (Сальвадор Альєнде, Федеріко Фелліні, Давид Альфаро Сікейрос, Джина Лоллобриджида, Інокентій Смоктуновський,...)

Ілля Глазунов і понині залишається одним із найбільш затребуваних російських художників. Його виставки з тріумфом проходять по столицях і найбільших містах планети - від Мадрида до Токіо. За результатами громадського опитування, проведеного ВЦВГД в 1999 році напередодні свого 70-річчя І.С. Глазунова, він названий "самим видатним художником ХХ століття". Його ім'я присвоєно одній з малих планет, а ЮНЕСКО нагородив його своєї вищої нагороди - золотої медалі за видатний внесок у світову культуру. Король Лаосу, в молодості добре знав Шаляпіна, нагородив Глазунова орденом Вішну, Індіра Ганді вручила премію імені Д.Неру, португальський принц Браганца - орден Св.Михайла. Дві найстаріші іспанські Королівські академії мистецтв - в Мадриді та Барселоні - обрали Глазунова своїм почесним членом.

Нєізвєстний Ернст Йосипович (1925р.н.) - російський скульптор, єврей за походженням. Нєізвєстний - це не псевдонім, це справжнє прізвище митця.

Скульптор починав в руслі реалізму. Але почав переходити до стилістики постмодернізму. Його творам тепер були притаманні формалістичні пошуки, деформації, своєрідне «пікассіанство». В пору панування соціалістичного реалізму це викликало недовіру, глум, образи. Найбільша була на виставці в московському Манежі, де Ернст Нєізвєстний погодився бути екскурсоводом для самого Хрущова. Екскурсія закінчилася сваркою з тодішнім комуністичним лідером, що назвав твори Ернста - «дегенеративним мистецтвом».

Формально скульптор Ернст Нєізвєстний належить до третьої хвилі еміграції з СРСР, Скульптор заробив власне ім'я вже в СРСР. Його добре знали і за кордоном. Скульптор емігрував до Австрії. Згодом опинився у Швейцарії, і нарешті США. У 1980-х роках Ернст Нєізвєстний мав декілька виставок в галереї Магна в Сан-Франциско. На замову галереї Магна колишній радянський скульптор створив цикл «Людина крізь стіну», котрий присвятив історичній поразці радянського комунізму. У 1994 році він створив скульптурний знак для премії ТЕФІ.

У 1996 році Ернст Нєізвєстний закінчив створення монументального твору загиблим від сталінських тортур в Радянському Союзі( 15 метрів заввишки ) «Маска скорботи». Монумент відкрито в місті Магадан.

Ернст Нєізвєстний мешкає в місті Нью-Йорк и працює в Колумбійському університеті. Урядом Росії йому повернено російське громадянство.

Архітектура. Одним з напрямків в архітектурі XX ст. став функціоналізм (Ле Корбюзье), який базувався на таких елементах, як будинок на стовпах, вільне планування інтер'єру, горизонтально витяг нуті вікна, вільна композиція фасаду.

Виникають дві теорії будівництва — урбаністична і дезурбаністична. Урбаністична передбачає ідею створення мегаполісних міст майбутнього, а дезурбаністична — ідею будівництва невеличких міст-садів.