4. Додаткові завдання

1. Зробіть добірку ілюстративного матеріалу до теми

Додаток №1

до теми «Зарубіжна культура ХІХ – п.ХХст.»

ХІХ століття характеризується могутнім розвитком виробничих сил, економіки та природознавства, остаточним об’єднанням науки і техніки. Звідси бере початок науково-технічний прогрес. В розвинутих європейських країнах відбувається промисловий переворот, індустріалізація та урбанізація.

Кінець ХІХ - поч. ХХ ст. почали називати «віком сталі». Світове виробництво сталі з 1870 по 1900 р. зросло в 56 разів. Технічний прогрес у виробництві забезпечив швидкий розвиток машинобудування (електрична залізна дорога, трамвай). Електрика впроваджувалася в промисловість, транспорт, зв'язок; практично застосовуються телеграф і телефон.

У багатьох галузях економіки виникли потужні монополістичні об’єднання – банки, трести, акціонерні товариства. До монополій переходила провідна роль у банківському капіталі і промисловості.

Промисловий переворот. Практично єдиним універсальним двигуном до к. ХІХст. була парова машина, яку в 1784 р. створив і запатентував видатний англійський винахідник Джеймс Уатт. Революційна подія відбулася в історії судноплавства. У 1807р. американський винахідник Роберт Фултон збудував перший у світі колісний пароплав з двигуном у вигляді поршневої машини. «Савана» - перший пароплав, який перетнув Атлантичний океан. Англієць Джордж Стефенсон в 1814 р. став автором паровоза «Ракета». 1814–1825рр. в Англії була побудована перша залізниця загального користування Стоктон – Дарлінгтон.

1839 рік вважають датою виникнення фотографії. Французький художник і винахідник Луї Жак Манде Дагер розробив перший практично придатний спосіб фотографування – дагеротипію.

24 травня 1844 р. американський художник і винахідник Самюель Морзе передав уперше телеграфне повідомлення електричним способом на відстань 65 км. Німецький винахідник К.Ф.Дрез сконструював транспортну машину на залізничному ходу, яка приводиться в рух вручну або двигуном внутрішнього згорання – дрезину. В 1863 р. в Лондоні побудована перша підземна залізниця (3.6 км) – метро. Найстаріші метрополітени на Європейському континенті – Будапештський (1896 р.), Віденський (1898 р.) і Паризький (1900 р.).

В 1869 р. відбулося відкриття Суецького каналу. Його довжина становила 164 км. Ширина по дну – 22 м, первісна глибина – 7,5 м. Згодом канал був поглиблений і розширений.

З кінця 70–х ХІХ ст. почав поширюватися телефонний зв'язок, розпочалася ера електричної лампочки. Американський винахідних і підприємець Томас Едісон у своїх майстернях, які стали пізніше основою знаменитої «Дженерал електрік», розробляє всю техніку електроосвітлення. В 1882 р. він побудував у Нью-Йорку першу в світі теплову електростанцію загального користування, а в 1896 р. дала струм найбільша гідроелектростанція – Ніагарська. У 80–х роках на вулицях Берліна з’являються перші трамваї. В 1897 р. німецький інженер Рудольф Дізель реалізував свою давню ідею двигуна внутрішнього згорання, названого його іменем. Почалася історія автомобіля, трактора, комбайна, літака.

В 1897 р. італійський радіотехнік і підприємець Гульєрмо Марконі одержав патент на винахід радіоприймача.

Альфред Бернхард Нобель - шведський хімік, інженер, винахідник динаміту. Заповів своє величезне стан на заснування Нобелівської премії. У його честь названий синтезований хімічний елемент Нобелів. На честь Нобеля названий Нобелівський фізико-хімічний інститут в Стокгольмі.

Наприкінці 1895 р. німецький фізик Вільгельм Конрад Рентген повідомив про існування нового роду променів із дивовижними якостями. Залишаючись невидимими, вони пронизують різні предмети. Рентген став володарем першої у світі серед фізиків Нобелівської премії (1901р.), засновником яких був шведський винахідник і промисловець Альфред Нобель. Раніше за Рентгена «х-промені» відкрив в Австро-Угорщини видатний український учений Іван Пулюй. Він став піонером у їх вивченні і виготовив скляну лампу для світлокопії.

Специфічною формою інтеграції науки й техніки стало відкриття кінематографа, який винайшли, а в 1895 р. запатентували брати Луї та Огюст Люм’єри в Парижі. 28 грудня 1895 в підвалі «Гран кафе» на бульварі Капуцинів (Париж) відбувся перший публічний платний сеанс кіно, до 1926 р. воно було німе.

У середині ХІХст. була сформульована клітинна теорія — основоположна для загальної біології теорія, що надала базу для розуміння закономірностей живого світу і для розвитку еволюційного вчення. Маттіас Шлейден та Теодор Шванн сформулювали клітинну теорію(1838), ґрунтуючись на безлічі досліджень про клітини (починаючи з досліджень англійського фізика Р.Гука, 1665р.). З 1840-х років вчення про клітину опиняється в центрі уваги всієї біології і бурхливо розвивається, перетворившись на самостійну галузь науки — цитологію. Рудольф Вірхов пізніше (1858) доповнив її найважливішим положенням (будь-яка клітина походить з клітини). Шлейден і Шванн, узагальнивши наявні знання про клітину, довели, що клітина є основною одиницею будь-якого організму. Клітини тварин, рослин та бактерії мають подібну будову. Пізніше ці висновки стали основою для доказу єдності організмів. Т. Шванн і М. Шлейден ввели в науку основоположне уявлення про клітини: поза клітинами немає життя.

Французький учений Жан Батист Ламарк (1744 – 1829рр.) став першим біологом, який спробував створити струнку і цілісну теорію еволюції живого світу. Не оцінена сучасниками, піввіку потому його теорія стала предметом гарячих дискусій, що не припинилися й у наш час.

Еволюційна теорія — наукова теорія, що пояснює поступальний розвиток життя на Землі від простих форм (клітини, бактерії) до складних. У біології, еволюція — це зміна в популяції успадкованих характеристик або ознак, які передаються з роду в рід. Ці характеристики кодуються в генах, копіюються і передаються до наступних поколінь при розмноженні. Випадкові зміни в генах можуть спричиняти нові або

Додаток №1 (продовження)

до теми «Зарубіжна культура ХІХ – п.ХХст.»

змінені ознаки, призводячи до відмінностей між організмами. Процес еволюції відбувається, коли різні ознаки стають загальнішими або переважаючими в популяції. Це може відбуватися безладно через генетичний дрейф, або шляхом природного добору через боротьбу за існування та виживання найпридатніших.

Теорія еволюції шляхом природного добору була вперше запропонована в книзі Чарльза Дарвіна «Походження видів» 1859 р. У 1930-х, теорія природного добору Дарвіна разом з теорією наслідування Менделя склали сучасну синтетичну теорію еволюції. З її величезними властивостями пояснення та передбачення, ця теорія стала центральним організовуючим принципом сучасної біології та соціології, забезпечуючи загальне пояснення різноманітності життя на Землі й появи ноосфери.

Світоглядні засади та головні напрями розвитку європейської культури XIX ст.

Історія європейської культури XIX ст. формувалася під могутнім впливом ідей Просвітництва та Французької революції. Розвиток філософської думки протягом XIX ст. був спрямований на відкриття нових можливостей людини, переосмислення її місця й ролі у багатомірному і складному світі, що дало нові імпульси для розвитку мистецько-художнього процесу.

Філософією Просвітництва сутність культури пов´язувалася з досягненням особистої свободи людини в межах соціальної системи. Природа створила людину такою, що тільки через діяльність вона формує і себе і навколишній світ, підкреслював І.Кант (1724-1804). Культура в його розумінні - це здатність людини контролювати свою біологічну сутність, вміння поставити моральний обов´язок вище від власних інтересів.

Важливим для розвитку світоглядних засад європейської культури став висновок Г.Гегеля (1770-1831) про те, що суть культури полягає у звільнені людини від суб´єктивного свавілля і в піднесенні її до рівня суспільної істоти.

Велике значення для розвитку світоглядних засад культури XIX ст. набула антропологічна концепція Л.Фейербаха (1804-1872), в якій обстоювалася необхідність поєднання інтересів кожної людини і суспільства. Щасливою людина може бути тільки при існуванні відповідних умов. Л.Фейербах наголошував, що умови життя мають бути людяними.

Соціальні конфлікти, суперечливі наслідки технічного прогресу, злиденне становище робітників сприяли розвитку і певній популярності марксистської філософії. К.Маркс (1818-1883) і Ф.Енгельс (1820-1895) розглядали проблему експлуатації не як особисте питання, а як соціально значуще. Перевага пролетаріату, з погляду марксизму, полягала в тому, що він є „годувальником" суспільства, творцем матеріальних благ. Це зменшувало значення інтелектуальних цінностей, проголошувало як норму відсутність патріотизму і моральних переваг у представників цього класу.

Наприкінці XIX ст. відбулися суттєві зрушення в багатьох сферах суспільного життя. Криза духовних засад сприяла появі нового світогляду, який базувався на індивідуалізмі, аристократичному презирстві до всього буденного, вимагав витончених форм. Філософією опановує розчарування в ідеї прогресу як прогресі розуму. Намагання людини зрозуміти суть своєї біологічної природи привело до втрати її попереднього світоглядного статусу як "вінця природи", натомість з’являється розуміння людини як "комбінації фізико-хімічних сполучень", homo faber, який виробляє знаряддя праці.

Поряд з цим у філософії все більше актуалізується проблема людського існування. Апокаліпсичним відчуттям історії відзначався російський символізм. Філософ В.Соловйов (1853-1910) - теоретик ортодоксального натхнення, вбачав у величі Росії батьківщину спасіння людства, третій Рим.

На зламі століть істину все більше шукають у несвідомому - на цих підвалинах формується філософія життя в поглядах Ф. Ніцше: основа життя - це воля, інстинкт влади, а якщо його немає, то істота деградує; А.Бергсона: життя - це безперервне творче становлення; О.Шпенглера: про початок "закостеніння" творчих джерел культури, розповсюдження культури "вшир" і появу масової культури. Поступово набуває популярності психоаналіз 3.Фрейда про творчо-спонукальну роль несвідомого і сексуального почуття, що згодом набуло поширення в практиці психоаналітичного дешифрування художніх образів.

Надзвичайно швидкі темпи соціальної поляризації суспільства, розвиток технічної основи культури багатьма культурологами розглядалися як фатальне явище для культури. Але головною тенденцією в розвитку культури тих часів була потреба у формуванні нових духовних орієнтирів, своєрідного бачення краси світу, ствердження естетично розвиненої особистості.

Провідні художні течії в культурі XIX – п.ХХст.

Романтизм. У культурному житті Європи в 1/3 ХІХ ст. домінував романтизм. Як світогляд і художня течія романтизм зародився в Німеччині на основі осмислення уроків Французької революції. В його основі лежав творчий метод, який проголосив своїм головним принципом абсолютну і безмежну свободу особистості, утвердження самостійної цінності людини та її духовного світу.

Для романтизму властиві:

1) духовний порив та відчай, захоплення та розчарування, піднесення над реальністю, інтуїтивно-почуттєве світосприйняття, це зумовлено небажанням змиритися із суперечностями дійсності;

2) глибоке розчарування в реальній дійсності, в можливостях існуючої цивілізації;

3) пристрасна жадоба нового, почуття необхідності радикального оновлення художніх форм і світу;

4) прагнення до незвичайного, фантастики, минулого, народних легенд, екзотичного побуту та звичаїв далеких країн;

5) захист свободи, суверенності особистості, увага до внутрішнього світу людини;

Додаток №1 (продовження)

до теми «Зарубіжна культура ХІХ – п.ХХст.»

6) захист права митця на творчу свободу, безмежну фантазію, відкидаючи регламентацію і нормативність в мистецтві;

7) орієнтація на мистецтво середніх віків і нового часу, відмінного від класицизму;

Романтизм вніс героїчні мотиви в усі жанри образотворчого мистецтва, сприяв розвиткові та збагаченню його виражальних засобів. У романтичну епоху люди відчули плин часу, суспільні переміни. Це супроводжувалось небувалим інтересом до народної культури, її джерел і до росту національної самосвідомості в багатьох європейських країнах.

Німецькі письменники-просвітителі Йоганн-Вольфган Гете і Йоганн-Фрідріх Шіллер одними з перших у своїх творах виступали проти деспотизму, за справедливість та свободу, оспівували сильних і сміливих людей, яким притаманні яскраві глибокі почуття.

Шіллер – один з основоположників німецької класичної літератури. У своїх драмах «Розбійники», «Вільгельм Тель», «Орлеанська діва» тощо автор втілив прагнення до свободи, утвердження людської гідності, ненависть до феодальних порядків, виступав проти тиранії та гноблення, за братерство і єдність народів.

Гете – «універсальний геній» - один з найосвіченіших людей свого часу. До його думки прислухалася вся Європа, і навіть могутній Наполеон вважав за честь побачитися і поговорити з ним. Творчість Гете виявила найважливіші тенденції та суперечності епохи. Глибоко зрозумівши значення Французької революції, він негативно поставився до революційного насильства, бо був переконаний, що більше користі дадуть виховання народу і реформи зверху. Гете як великий гуманіст вірив у геніальні творчі можливості людини. Це знайшло яскраве відображення у трагедії «Фауст», над якою автор працював понад півстоліття, а другу частину закінчив за рік до смерті.

У літературі одним з найяскравіших представників романтизму, виразником епохи ХІХ ст. був великий англійський поет Джордж Ноель Гордон Байрон. Його могутній дух втілився в слабкому тілі, до того ж з фізичною вадою – кульгавістю. 27 лютого 1812 р. 24-річний лорд Байрон виголосив промову в палаті лордів, а наступного дня вийшли друком дві перші пісні поеми «Паломництво Чайльд Гарольда». Величезний успіх мали роман у віршах «Дон Жуан», поема «Корсар», філософські драми «Манфред», «Каїн». Його перу належить одна з найоригінальніших поем «Мазепа». Цим твором поет ввів в англійську та й загалом в європейську літературу образ України та українського героя.

Із збирання народних пісень і балад почав свою літературну діяльність англійський письменник Вальтер Скотт; своїм прозаїчним твором «Уеверлі» (1814 р.) він започаткував жанр історичного роману, став зачинателем історичного жанру в літературі.

Цілу галерею романтичних образів створив знаменитий французький письменник Олександр Дюма-старший. Його бабуся була негритянкою. Батько – наполеонівський генерал. Славу йому принесли, гостросюжетні романи «Граф Монте-Крісто», «Три мушкетери», «Двадцять років згодом» і «Віконт де Бражелон, або Десять років згодом», трилогія – «Королева Марго», «Мадам Монсоро» і «Сорок п’ять».

Главою й теоретиком французького демократичного романтизму, членом Французької академії з 1841 р. був письменник Віктор Марі Гюго. В своїх творах він виступав проти деспотизму, тиранії, висловлював віру в перемогу прогресу й демократії. Найвідомішим його твір – роман «Собор Паризької богоматері».

Одним з творців жанру науково-фантастичного роману був французький письменник Жюль Верн. Романтикою науки проникнуті його гуманістичні книги «Діти капітана Гранта», «20000 льє під водою», «Таємничий острів».

У німецьких романтиків одним з улюблених жанрів була казка. Всесвітньої слави зажили народні казки, записані й опубліковані братами Грімм – Якобом та Вільгельмом.

Романтизм є характерним для творчості іспанського художника Франсіско Хосе де Гойї. У своїх картинах він оспівував іспанський народ, прославляв його красу, здоров’я, моральну силу. Революційним пафосом сповненні його картини «Розстріл повстанців в ніч на 3 травня 1808 р.», «Страхіття війни». Тут Гойя став на бік народу, який боровся з Наполеоном. Гойя створив картини, сповнені злої, викривальної іронії. Широко відомий портрет «Сімейство короля Карла ІV», на якому художник зобразив обличчя короля з ознаками відродження, відштовхуюче, пихате і злобне обличчя королеви.

Критичний реалізм. У ІІ пол. ХІХ ст. в окремий напрям у літературі та мистецтві оформляється реалізм (від латин, «realis» - речовинний, дійсний). Він ставив своїм завданням найповніше, найправдивіше відтворювати дійсність, художньо осмислювати всі її суперечності, уміти враховувати об’єктивні умови можливості, співвідношення сил. Реалізм ХІХ ст. прийнято називати критичним.

Найповніше принципи критичного реалізму виявилося в творчості видатного французького письменника Оноре де Бальзака («Людська комедія»). Він кілька років жив на Житомирщині. Блискучі зразки соціального роману дали Ф.Стендаль (“Червоне і чорне”), Г.Флобер (“Мадам Боварі”), Гі де Мопассан (“Життя”) у Франції, Ч.Діккенс (“Домбі й син”, “Девід Копперфілд”), У.Теккерей (“Ярмарок пихи”) в Англії. У Росії до реалізму прийшов О.С.Пушкін, який “романтизму віддав честь”, за ним - М.В.Гоголь, Л.М.Толстой, Ф.М.Достоєвський, А.П.Чехов.

Реалізм початку ХХ ст. зазнав, порівнюючи з реалізмом ХІХ ст., деякі втрати. Письменники ХХ ст. все ж таки не створили таких монументальних епічних творів, як «Людська комедія» Оноре де Бальзака або «Війна і мир» Льва Толстого, охоплення історичних подій дещо звузилося, мистецтво зацікавлення привело під впливом інтересів збуту до виділення детективних жанрів. В цьому плані характерний шлях пригодницької літератури Заходу – від Конан-Дойля до трафаретного «кривавого» детектива. Але загалом,

Додаток №1 (продовження)

до теми «Зарубіжна культура ХІХ – п.ХХст.»

письменники-реалісти ХХ ст. внесли величезний вклад у світову культуру (Томас Манн, Роллан, Франс, Ґолсуорсі, Шоу, Фолкнер, Бунін).

На рубежі ХІХ – ХХ ст. частина письменників-реалістів посилюють у своїй творчості раціональне начало, поширюють права розуму в художньому зображенні дійсності. Видатні письменники оволодівають літературною таємницею перетворення ідей – філософських, моральних, політичних – у живу тканину мистецтва (Т.Манн, Уельс, Фолкнер). У той час вони розширюють традиційні рамки психологізму, показуючи глибокі зміни, які відбуваються в свідомості сучасної людини.

Імпресіонізм. Постімпресіонізм. Надзвичайно обдаровані художники і яскраві особистості Франції створили новий напрям у мистецтві к.ХІХ - п.ХХст. – імпресіонізм. Художники втомилися від вимог об’єктивності та типізації, народжується нова, суб’єктивна реальність. Важливо не те, як всі бачать світ, а те, як його бачу я, бачиш ти, бачить він. Історія імпресіонізму порівняно короткочасно – всього 12 років (від першої виставки картин 1874 р. до восьмої в 1886 р.).

Сам термін «імпресіонізм» походить від назви картини Клода Оскар Моне (1840—1926pp.) «Враження. Сонце, що сходить» («Impression. Levant soleil»). У творчості глави імпресіоністичної школи втілилась основна проблема й основне досягнення імпресіонізму – проблема світла і повітря. Світ у Моне позбавляється матеріальності і перетворюється у калейдоскоп кольорових плям («Скирти», «Руанський собор» тощо). У творчості Клода Моне найяскравіше розв´язана основна проблема імпресіонізму — гармонія світла і повітря. Моне десятки разів втілює той самий мотив (його знамениті "Копиці", "Руанський собор"), бо його цікавлять ефекти освітлення в різну пору доби або в різні пори року. Він перший зігнав зі своєї палітри чорний колір, вважаючи, що такого немає у природі і що навіть тіні насправді кольорові. Мить, вихоплена з потоку життя, пульсація великого міста ("Бульвар Капуцинок у Парижі", "Скелі в Бель Іль", "Вид Темзи і парламенту у Лондоні", "Туман у Лондоні") побачені пильним оком. Але світ Моне поступово втрачає свою матеріальність і перетворюється на гармонію кольорових плям.

Іноді виникнення терміну пов’язують з естетичним кредо Едуарда Мане (1832—1883pp.): «Митець прагне лише до того, щоб передати свої враження». Саме навколо Е.Мане почалося формування групи імпресіоністів. Найвідоміші полотна – «Сніданок на траві», «Бар в «Фолі-Бержер»» тощо.

Твори П´єра Огюста Ренуара (1841—1919 pp.) здаються намальованими легко, жартома, але насправді його композиції завжди обдумані, у них немає елементу випадковості, такого характерного для імпресіонізму ("Бал в Мулен де ла Галлет", "Парасольки", "Бал у Бужівалі"). Ренуар малював в основному жіночу модель: портрети і "ню" — оголену натуру. Його образи позбавлені психологічної глибини, але вони грунтуються на гармонії чистих, мажорних, яскравих комбінацій.

Ілер Жермен Едгар Дега (1834—1917 pp.) мужньо поділяв з батіньойольцями невизнання академії і зневагу публіки, хоча зберігав вірність канонам і майстрам класицизму. Але тематика його картин типова для імпресіоністів: будні театру, в основному балету, та іподроми, а також жінки за туалетом і жінки трудящі — пралі, гладильниці, модистки («Урок танців», «Проїзд скакових коней», «У фотографа», «Танцівниці на репетиції», «Пралі», «Абсент»). В його картинах немає легкого серпанку, неодмінного в імпресіоністів. Іронічно, навіть саркастично зображав Дега будні балету: тут нудно, незручно, важко, танцівниці негарні й виснажені, жокеї і пралі змучені працею. Люди відчужені і нескінченно самотні. На відміну від імпресіоністів, чиїх поривів до перебіжного він не поділяв. Дега шукав головне, характерне, виразне, відкидаючи випадкове. Колорит його картин досягає проникливої звучності.

Характерні особливості імпресіонізму:

1)відтворення суб’єктивних відчуттів і переживань, настрою та швидкоплинних вражень автора від реального світу в його русі та мінливості;

2)відхід від типовості;

3)миттєвість, фрагментарність композиції, випадковий погляд, несподівані ракурси і точки зору, свіжість та безпосередність світосприйняття.

Це яскраво помітно в творчості Огюста Ренуара, який малював переважно жінок: портрети і оголену натуру («Парасольки», «Бал в Буживале», «Дівчина з віялом»).

Розпадаючись, імпресіонізм породив у самому собі протилежні напрямки, які перейшли від пленерних пейзажів до "синтезу", до живопису духу. Художники, яких в історії мистецтва називають постімпресіоністами, — Сезанн, Ван Гог, Гоген — не були об´єднані ні загальною програмою, ні загальним методом, кожен з них — яскрава творча індивідуальність, кожний залишив свій слід у мистецтві. Постімпресіоністичний живопис не боявся здатись інтелектуальним, не цурався теоретичного оформлення своїх художніх намірів.

Поль Сезанн (1839—1906 pp.) розпочав свій творчий шлях з імпресіоністами і все життя до свого імені, підписуючи картини, додавав "учень Пісарро". Але Сезанн не був імпресіоністом, він був швидше реакцією на імпресіонізм як спосіб бачення і манеру малювання. Сезанн не малював творів складного змісту: портрети близьких людей, друзів та безліч автопортретів, пейзажів ("Береги Марни"), натюрморти ("Натюрморт з апельсинами та яблуками"), портрети-типи ("Курець"), часом сюжетні зображення ("Гравці в карти") — світ споглядання, замріяності і зосередженості. Але у всякому разі це не етюд, а завершений твір, картина: природа, людина зображуються у всій своїй цілісності. Замість уявної випадковості імпресіоністів Сезанн приніс почуття маси, пластичну ясність форм, сталість, карбовану виразність ("Портрет дружини художника"). Їх творчість відмічена глибокою соціальною незадоволеністю, оскільки саме буржуазне суспільство було ними визнане як безперспективне та антигуманне.

Додаток №1 (продовження)

до теми «Зарубіжна культура ХІХ – п.ХХст.»

"Великого голландця" Вінсента Ван Гога (Вінсента Віллема, 1853—1890 pp.) теж називають постімпресіоністом. Та Ван Гог — швидше реаліст, бо він лише частково визнавав вірність кожного принципу імпресіонізму. І все-таки Ван Гог пізнав на собі вплив імпресіоністів у техніці малювання, вона стала в нього вільнішою, сміливішою, палітра її висвітлена ("Дорога в Овері після дощу", "Червоні виноградники в Арлі"). Його мистецтво не спонукає до споглядального милування, воно потрясає глядача, бо Ван Гог у своїх картинах втілив душевне сум´яття сучасної людини. Його творчість охоплює близько десятиріччя, причому найбільш важливі останні п´ять років. Це роки напруженої, нелюдської праці, в результаті чого Ван Гог створив картини, в яких поєдналися захват перед світом і проникливе почуття самотності, постійного неспокою, щемливої туги. Ван Гог тривожно сприймав суперечності і несправедливості життя, підвищене емоційне ставлення в нього не тільки до людей ("Прогулянка в´язнів", "Автопортрет з відрізаним вухом"), а й до природи. Внутрішня експресія його картин досягається особливими прийомами накладання фарби.

Остаточні висновки з уроків постімпресіонізму зробив уже дальший розвиток художньої культури новітнього часу.

Натуралізм як течія в художній культурі. В літературі та мистецтві останньої третини ХІХ ст. склалася така течія, як натуралізм (французьке «naturalisme» від латин. «natura» - природа). Він прагнув до безпристрасного, фотографічно точного та об’єктивного відтворення дійсності та людських стосунків. Митці-натуралісти ставили собі за мету вивчати суспільство так само досконало, як учений досліджує природу та її закони. Вони цікавилися побутом людини, її фізіологічною природою, буденними явищами, намагалися «писати під диктовку життя». Теорія натуралізму була розроблена видатним французьким письменником Емілем Золя. Він сформулював теорію «наукового роману». Вона вимагала від митця натуралістичного відтворення фактів без їх відбору і типізації. В 70 –80–ті роки натуралізм піднімав дуже важливі теми, детально показуючи життя знедолених і пригноблених, досліджуючи механізми взаємодії людини і середовища з метою його розумної організації, активізуючи увагу на роль несвідомих моментів у людській психіці. Головне творіння Золя – 20-ти томна серія романів під назвою «Ругон-Маккари». Природна і соціальна історія однієї сім’ї в роки «Другої імперії». Письменник охопив життя всіх верств суспільства – від аристократичних кіл («Його високоповажність Ежен Ругон») і великої буржуазії («Гроші») до паризьких низів («Пастка»), селянства («Земля»), робочого люду («Жерміналь»), армії («Розгром»). Загалом творчість Золя вийшла далеко за межі одного художнього напрямку.

Символізм (від франц. «gymbolisme» - знак, символ) – європейський літературно-художній напрям, який сформувався у Франції кінця ХІХ – поч. ХХ ст. Виникнення символізму пов’язане із загальною кризою європейської гуманітарної культури, із соціально-історичними умовами французької дійсності, трагічною кризою революційності. Символісти намагалися прорватися крізь «покрів» повсякденності до трансцендентної сутності буття. Вони висловили протест проти панування буржуазності, позитивізму і натуралізму, проти поезії «Парнасу». Водночас у низки символістів з’явилися мотиви декадентства (індивідуалістична замкненість ліричного героя, відсторонення від соціальних проблем, від соціальної функції мистецтва). Основи естетики символізму склалися у творчості П.Верлена, С.Малларме, А.Рембо тощо. Символізм як заперечення реалізму і натуралізму виник на переломі XIX і XX сторіччя, але коріння його заглиблюється в творчість великого французького поета Шарля Бодлера, який опублікував в 1857 р. поетичний збірник “Квіти зла”, в якому туга за гармонією переплітається з визнанням непереборюваності зла, естетизацією пороків великого міста. Його епоха уявлялася йому пеклом на землі, в якому зло і пороки набули всесвітніх масштабів, де культура деградує, а духовність підвладна користі і підлості. Туга і страждання - тільки такі настрої може, на його думку, викликати хворе суспільство.

Нові виражальні засоби в музиці

Розвиток музичної творчості мав багато спільного з процесами, що відбувалися в літературі і образотворчому мистецтві. В останній чверті ХІХ ст. найвизначніші композитори продовжували відображати тенденції минулих років, але згодом в музичній культурі низки країн посилились нові напрямки, з’явилися ознаки відходу у бік загострених формальних шукань.

На початку ХХ ст. серед французьких композиторів найбільш помітну роль починають відігравати Клод Дебюссі (отримав визнання вже в 90-х рр. ХІХ ст.) і Моріс Равель. Дебюссі очолив новий напрям у музиці – імпресіонізм, природність цього К.Дебюссі підтвердив композитор К.А.Дебюссі такими міркуваннями: "Займаються метафізикою, а не музикою... Ось, на мою думку, новий шлях. Це мистецтво вільне, іскристе, мистецтво вільного повітря, мистецтво порівняне зі стихіями, з вітром, небом, морем! Я тільки намагаюсь виразити з найбільшою щирістю відчуття і почуття, які переживаю: інше мало що для мене важить..."

Особливе місце в музиці займав романтизм. Романтики вважали музику найвищим з мистецтв. До композиторів-романтиків належали австрієць Франц Петер Шуберт, німець Роберт Шуман, чех Бедржих Сметана, поляк Фридерик Шопен, якого вже у 8-річному віці називали «польським Моцартом». В його творчості використовуються картини народного побуту, історичні сцени, народні перекази, відображається вся складність і повнота внутрішнього життя людини – від ліричних роздумів до буремної пристрасті.

Шуберт – австрійський композитор, основоположник романтизму в музиці. Творець романтичні пісні і балади, вокального циклу, фортепіанної мініатюри, симфонії, інструментального ансамблю. Пісенність пронизує твору всіх жанрів. Каталог добутків Шуберта включає близько 1000 позицій, у тому числі 6 мес, 8 симфоній, близько 160 вокальних ансамблів, понад 20 завершених і незавершених фортепіанних сонат і понад 600 пісень для голосу з фортепіано. Найзначніший у світі твір «Аве Марія».

Додаток №1 (продовження)

до теми «Зарубіжна культура ХІХ – п.ХХст.»

«Новоромантичною трійцею» називають французького композитора Гектора Берліоза, угорського композитора і піаніста Ференца Ліста і німецького композитора та музичного теоретика Ріхарда Вагнера. Їх об’єднувало прагнення зробити музику виразником літературних ідей та образів.

Ференц (Франц) Ліст— угорський композитор, піаніст, педагог, диригент, публіцист, представник музичного романтизму, засновник угорської композиторської школи.Ференц Ліст — перший піаніст, який виступав зі сольними концертами, котрими заслужив визнання як професіоналів, так і загальної публіки. Попри те, що немає жодного запису гри піаніста, він уважається одним з найвпливовіших піаністів його епохи. Одночасно був відомий своєю благодійністю: допомагав жертвам стихійних лих, сиротам, учив безкоштовно талановитих студентів — також сприяв фонду пам'яті Бетховена, пожертвувавши значні кошти на відкриття консерваторії в Будапешті. Багато із його фортепіанних творів увійшли до традиційного репертуару — зокрема «Угорські рапсодії», «Соната сі-мінор» та два фортепіанні концерти. Зробив численні фортепіанні транскрипції популярних сцен із опер, симфоній, каприсів Паганіні та пісень Шуберта; окремі його фортепіанні твори вважаються найвищим випробуванням фортепіанної майстерності. Був автором хорової, вокальної та симфонічної музики, а органні твори Ліста посіли чільне місце у репертуарі органістів.

У музиці знайшли відображення й риси реалізму. Одним з найбільших оперних композиторів-реалістів був італієць Джузеппе Верді. Джузе́ппе Фортуні́но Франче́ско Ве́рді - видатний італійский композитор, диригент. Творча спадщина композитора дуже велика: більш ніж 26 опер, квартет та реквієм. Найвидатніші опери Верді - «Аїда», «Отелло», «Фальстаф» - шедеври оперного реалізму; «Ріголетто», «Трубадур», «Травіата» - проблема соціальної нерівності; «Бал-маскарад», «Сила долі», «Дон Карлос» - героїко-історична тема,. "Бал-маскарад". Його опери вважаються одними з найвидатніших всіх часів і по сьогоднішній день не сходять зі сцен оперних театрів всього світу.

Петро́ Іллі́ч Чайко́вський (1840 - 1893) - російський композитор, диригент, педагог, музично-громадський діяч. Походив з українського роду Чайок. Петро Чайковський залишив велику спадщину практично у всіх музичних жанрах (у тому числі 10 опер, 3 балету, 6 симфоній, 104 романсу). Найвідомішими є опери «Пікова дама» та «Іоланта», балети «Спляча красуня» і «Лускунчик», «Іоланта», «Патетична симфонія». В його музиці відбиті глибокі соціально-етичні конфлікти, що були породжені російською дійсністю 2-ї половини 19 століття. Зіткнення прагнень до повноти життя та почуттів із жорстоко ворожою дійсністю служить джерелом гострого напруженого конфлікту, часто отримує у творах композитора трагічний результат.

Середина ХІХ ст. стала часом народження оперети – легкої опери, яка включала і танець, і діалог. Батьківщина оперети – Франція. В останній третині ХІХ ст. отримала розвиток віденська оперета в Австрії. Одним із основоположників став Йоганн Штраус – австрійський композитор, скрипаль і диригент («Летюча миша», «Циганський барон», «Голубий Дунай», «Казки віденського лісу»). Завдяки своїм оперетам він здобув ім’я «король вальсів».

Підсумовуючи вищесказане, можна зробити висновки, що на рубежі ХІХ – ХХ ст. період розгортання промислово-технічного перевороту характеризувався зростанням залізниць, розвитком океанського пароплавства, створенням низки двигунів (парової турбіни, двигуна внутрішнього згорання), появою автомобіля і аероплана, розвитком електроенергетики, появою телеграфу, телефону і радіо, не говорячи вже про багато десятків інших винаходів, які змінили спосіб життя людей у цивілізованих країнах. Виникає радіомовлення – один з основних засобів масової інформації і пропаганди культури.

Поява чисельних нових художніх напрямків та їхнє протиборство мало як зовнішні, так і свої внутрішні художні причини. Історичні обставини, що змінилися, вимагали, щоб література й мистецтво знайшли в собі такі якості, які забезпечили б більш активну їхню співучість у соціальному житті. Реалістичний метод ХІХ ст. в цьому відношенні вже не задовольняв митців. При всій піднесеності ідеалів реалізму ХІХ ст. і при всій його правдивості в ньому відчувалася деяка прогалина: в його художній системі не було місця для активної перебудови світу. Тому нове покоління митців змушене було шукати нові шляхи. Але усвідомити цю кардинальну проблему як необхідну і важливу для мистецтва ще не означає її вирішити. Нові напрями взялися за неї по-різному, з різними підходами і чимало з них зазнали на цьому шляху поразки, деякі вирішували її з якої-небудь однієї, достатньо вузької і часткової точки зору, інші взагалі заходили у безвихідь.

Незважаючи на величезні досягнення класиків ХІХ ст., література й мистецтво загалом зазнали в цю переломну епоху (остання чверть ХІХ ст. – до завершення І Світової війни (1918 р.)) величезні потрясіння і кризу, чи не найбільшу за весь час їхньої існування. На поверхню мистецького руху вийшли нові напрями, одразу декілька, на відміну від минулих часів. Кожний з цих нових напрямів претендував на виключність у вираженні художньої правди. Усі ці явища були пов’язані із загальною кризою західної ідеології, яка позначилася особливо чітко на початку ХХ ст. Особливо рельєфно відобразила цю кризу художня література як найважливіша форма суспільної свідомості. Але художня література і мистецтво взагалі відображали цю кризу дуже специфічно, відповідно до своєї внутрішньої природи. Подібно до того, як це мало місце і раніше, справжні митці демонстрували свою незгоду з колом відмираючих ідей. Зміни, що відбувалися в художній культурі відображали настійливу потребу вийти зі складнощів, що виникли, подолати гуманітарну кризу. Ці пошуки відповідали необхідності художнього прогресу, не дивлячись на помилку, ілюзії як окремих митців, так і цілих напрямків.