Значення метатеорії науки

Метатеор етичне узагальнення доповнює, збагачує теорію науки. Створенням метатеорії зумовлене оновлення, осучаснення наукових теорій, утвердження їх як взаємоузгодженіших і життєздатніших. Це відбувається завдяки рефлексивному аналізу і вдосконаленню атрибутів науки. Метатеоретично проаналізована і узагальнена теорія науки випрозорює свої складові актуального наукового пошуку і розвитку, стає перспективною, спрямованою в майбутнє.

Вже було зазначено, що для багатогалузевих наукових напрямів, до яких належать і природничо-географічні науки, спільна теорія можлива саме у вигляді метатеорії, метатеоретичного узагальнення. Однією з форм такого узагальненням може бути, наприклад, послідовний ряд конкретно-наукових аксіом. Для цього аксіоми повинні бути сформульовані на основі однакових вихідних позицій та відповідати однаковому рівневі докладності. Такі аксіоми природничої географії сформульовані автором у іншій монографії; вони розкривають сучасні початки наукових знань про основні матеріальні об'єкти кожної з природничо-географічних дисциплін.

В результаті реалізації свого змісту, означеного в цьому параграфі, метатеорія природничої географії може і повинна виконати три головні завдання:

1) - стати цілісним світоглядно-методологічним і рефлексивним теоретичним узагальненням із природничої географії;

2. - утвердитись як природничо-географічна частина метагеографії, науково самоцінна для всієї географії;

3. - набути евристичності - науково-пошукової перспективності та реальної результативності в цільовому розвитку стосовно до кожної інтегрованої цим узагальненням природничо-географічної науки.

1.6. Взаємодія наукових знань диференціація та інтеграція наук

Взаємодія знань при розвитку науки. Форми взаємодії наукових знань. Спадкоємність наукових знань. Науковий пошук. Наукове відкриття. Інтуїція дослідника і творчість. Диференціація науки. Інтеграція наук. Інтеграція та синтез конкретно-наукового знання.

Взаємодія знань при розвиткові науки

Про еволюційну, революційну та інші концепції розвитку науки йшлось у підрозділі 1.2. До найрезультативніших шляхів розвитку науки належать також диференціація та інтеграція наукових напрямів. Яким би шляхом не розвивалася наука, згаданим тут чи не згаданим, у процесі її розвитку постійно відбувається взаємодія наукових знань. Вона здійснюється об'єктивно, відповідно до органічної тенденції пізнавального процесу, до стану та співвідношення атрибутів науки - і разом з тим суб'єктивно, завдяки розумовим зусиллям дослідників, їхньому досвіду та інтуїції. Взаємодія наукових знань особливо характерна і помітна при переході від старої до нової наукової теорії - і при взаємодії наук.

Характерні механізми взаємодії наук опрацьовані багатьма вітчизняними і зарубіжними вченими. Значну увагу при цьому традиційно вділяють висвітленню окремої ролі процесів диференціації та інтеграції наук. Окреслюються і новітні бачення механізмів взаємодії наук, одне з яких, опрацьоване географом, представлене в цьому параграфі.

Переконливе розуміння нерозривної єдності процесів дифренціації та інтеграції наук висловив багаторічний лідер української школи наукознавства Г.М.Добров [1993, с. 84-99]. На його думку, "неупереджене і реалістичне врахування досвіду науки дає можливість із певністю висловитись проти абсолютизації явища диференціації, за необхідність розгляду диференціації та інтеграції як складових частин єдиного діалектичного процесу розвитку наук, у якому інтеграції належить провідна роль" (с. 87).

Цікаве доповнення до відомих уявлень про механізми розвитку і міждисциплінарної взаємодії наукових напрямів знаходимо в невеликій публікації СЮ.Бортника [1998]. Його бачення розвитку природничого знання грунтується на міжнауковій взаємодії знань, яка здебільшого призводить до появи інтегративних дисциплін. С.Ю.Бортник опрацював загальний принцип резонансно-пульсаційної взаємодії природничих знань, що належать суміжним наукам. Головна думка полягає в тому, що інтегративні центри розвитку наукових знань, які сформувалися на спільній периферії суміжних наук, із часом перебирають на себе основну наукову продуктивність, а центри вихідних наук опиняються вже у них на периферії. Це триває до тих пір, поки зворотна хвиля не викличе продуктивний резонанс у материнських науках і не спричинить черговий їхній підйом. Він результується формуванням нових наукових теорій, концепцій, парадигм. До речі, такий механізм добре пояснює відому тезу про "нове, яким є забуте старе".

Добір і формулювання принципів, формування концепції нової наукової теорії здійснюється на терені практичного досвіду дослідника, на "дотеоретичному", досвідному рівні пізнання. У творчому пошуку результативним є поєднання наукового пізнання також інших рівнів - логіко-дискурсивного (лат. сіізсигтз - міркування, досвід, аргумент), тобто послідовно доказового, поняттєвого та інтуїтивного (лат. іпіиіїш - споглядання, бачення), пов'язаного з неусвідомленим досвідом. Взаємодія логічних знань та інтуїтивного осягнення реальності - це не просто пізнавальний, а творчий науковий процес у його дослідницькій, суб'єктній реалізації. Так трактує діалектична теорія пізнання.

Існують інші трактування наукового пізнання, наукового знання і взаємодії наукових знань. Зокрема, в концепції об'єктивного знання, опрацьованій КЛоппером, знання розглядається як самостійна сутність, "третій світ". Опираючись на філософський принцип плюралізму, К.Поппер постулював існування трьох типів реальності, або трьох світів: перший - фізичний світ, або світ фізичних станів; другий - світ станів свідомості, або психічний світ; третій - світ наукового знання, або світ "об'єктивних змістів мислення". Мешканцями третього світу, за К.Поппером, є теоретичні системи, проблеми і проблемні ситуації, критичні аргументи, зміст журналів, книг та бібліотек. Третій світ виникає як результат взаємодій першого і другого світів, а існує незалежно від них, автономно. Об'єктивне знання взаємодіє своїми складовими самочинно, відсторонено від суб'єкта-дослідника, незалежно від нього, як безсуб'єктне. За переконаннями КПоплера, об'єктивність знання несумісна із залежністю його від суб'єкта [РоррегК. Я., 1970].