Похідні складові теорії науки

Похідними складовими теорії науки є закономірності, закони, узагальнення та висновки.

Закономірності та закони взаємопов'язані, але усталеного погляду на їх співвідношення нема. Закон визначають як внутрішній істотний і стійкий зв'язок реальних явищ, який зумовлює їх впорядковану зміну в часі та просторі. Закономірність також є істотним і стійким зв'язком, але, на думку одних дослідників, - недостатньо вираженим та сформульованим ("протозакон"). Інші дослідники трактують закономірність як синонім закону - або як вияв дії сукупності законів. Є зворотне трактування: наявність детермінованих, тобто причинних закономірностей - це властивість матеріальної природи; наслідками вияву цієї властивості є закони природи.

Співвідношення закону та закономірності залишається дискусійним. Зауважимо, що не дискусійним, а просто неправильним є трактування багатьох об'єктивних сутнісних законів та закономірностей природи як наукових, наприклад, географічних: "періодичний закон географічної зональності". Його відкрив природознавець В.В.Докучаєв, по-своєму сформулювали і довели географи АЛ.Григор'єв і М.І.Будико, але це закон природи, а не науки географії: йдеться про періодичний закон природної зональності.

Наука як така - явище також реальне. Наука загалом чи окремі наукові напрями теж мають властивості на рівні закономірностей чи законів. Вони встановлені і визнані, або ще не усвідомлені науковцями. Але це зовсім інші за сутністю реалії, відмінні від об'єктних реалій природничо-геофафічних наук. Як приклад можна згадати закон спадкоємного розвитку наук — загальнонауковий закон, або закономірність випереджаючого нагромадження емпіричних наукових фактів - теж загальнонаукова закономірність. Вона властива багатьом наукам, які здавна розвивалися як емпіричні галузі знань. До таких наук належать і географічні.

Узагальнення та висновки формулюють відповідно до наявних емпіричних і теоретичних наукових фактів за змістовною логікою дослідження, їм належить функціональна роль складових наукової теорії-підсумку. Всі похідні складові теорії науки мають підсумковий зміст і разом з тим є потенційними чи реальними початками нових, докладніших і глибших теоретичних побудов.

Усі згадані раніше і представлені тут основи наукової теорії - емпіричні, теоретичні, методологічні та світоглядно-філософські, а також складові теорії науки - вихідні та похідні — є формами систематизації наукових знань. їх доповнюють інші складові теорії науки - форми розвитку наукових знань, про які мова в наступному параграфі.

Форми розвитку наукових знань

Проблеми, ідеї, гіпотези. Основи наукової теорії - емпіричні, теоретичні, методологічні та світоглядно-філософські, а також складові теорії науки -вихідні та похідні - є формами систематизації наукових знань. їх доповнюють інші складові теорії науки - форми розвитку наукових знань.

На шляху до головної мети науки - до нових, уточнених знань - поряд із окремими науковими теоріями як початки майбутніх теоретичних побудов мають місце проблеми, ідеї, гіпотези. Вони опираються на наявне теоретичне знання і є необхідними складовими розвитку наукового знання, формами відображення наукового пошуку і його знахідок, тобто проблеми, ідеї, гіпотези є формами розвитку наукових знань та провідниками їхньої евристичності.

Евристичність (грец. єоріаксо — знаходжу) - це придатність знань до результативного використання дослідником у його творчому пошукові. Для творчого науковця евристичність - це спонука до нових наукових відкриттів та опрацювань.

Наукова проблема (грец. прорХгцла - задача, утруднення) відображає суперечність між науковою чи соціальною потребою та досягнутим рівнем знання, між знанням і незнанням. Пізнання в науці є безперервним процесом висування і творчого розв'язання щоразу новіших наукових проблем. Відсутності проблем у науці не буває; може бути відсутність бачення наукових проблем або можливостей їх вирішення, що свідчить про застій у науці чи про суб'єктивну обмеженість якогось дослідника. Діяльність у науці, безвідносна щодо наукових проблем, - не є творчою, а якщо вона не супроводжується напрацюванням нового знання, — то така діяльність не є науковою.

Постановка наукової проблеми пов'язана з негативною оцінкою стану знань у певній галузі науки, з критичним його усвідомленням. Це вихідний пункт подальшого наукового пізнання, необхідна умова наукового пошуку. Наукова проблема — це різновид питання, відповідь на яке відсутня в наявному знанні; ця відсутність відповіді вказує на певну наукову суперечність, що потребує розв'язання. Потребування відповіді, невирішеність проблемного питання є ознакою актуальності проблеми, нерідко - невідкладної актуальності.

Дослідник, що формулює наукову проблему, усвідомлює відповідну їй суперечність у науці і часто бачить шлях його усунення, тобто володіє науковою ідеєю. Ідея - це певна відповідь на проблемне питання. Наукова ідея (грец. і8єа - вигляд, образ, начало) - відображає в собі завдання перетворення дійсності й містить стисле нове знання, яке потребує розгортання та обгрунтування. Із обгрунтуванням істинності наукової ідеї ближчає створення наукової теорії, стає об'єктивнішим наукове знання, спочатку сформульоване як припущення.

Засобами реалізації ідеї служать гіпотези. Наукова гіпотеза (грец,-

основа, припущення) - дедуктивний спосіб побудови вірогідного знання (індуктивний спосіб послуговується узагальненнями емпіричних даних та формулюваннями положень емпіричної теорії). Гіпотезу висувають для вирішення проблеми; вона є конкретизацією ідеї. Таке трактування цих категорій відповідає діалектичній концепції наукового цілепокладання [Загороднюк В. Я., 1984].

В гіпотезі поєднуються діалектично пов'язані достовірні та ймовірні знання. Обгрунтована раніше перевіреними емпіричними фактами і теоретичними положеннями, гіпотеза не є випадковим здогадом. Як основа наступних наукових висновків, гіпотеза в аналізованій тріаді форм розвитку наукових знань має найдокладніший, найконкретніший інформативний зміст.

Гіпотези перевіряються: або експериментально - на емпіричному рівні, або теоретично, умоглядно - на теоретичному та методологічному рівнях дослідження. Підтверджена наукова гіпотеза стає частиною нової наукової теорії.

Утвердження і верифікація наукової теорії. Утвердженню нової, часом екзотичної наукової теорії сприяють кілька чинників. Серед них - сумісність із новою теорією достовірних емпіричних фактів, багатьох понять і правильно сформульованих положень старої теорії, тобто певна міра узгодження знання нового з попереднім, а також потреба в оновленнях і уточненнях наукових пояснень. Важливо, щоб новий зміст наукового знання був коректно висловлений, адекватними термінами, перспективними, а не застарілими поняттями.

Стосовно співвідношення емпірії з теорією була відзначена більша об'єктивність теорії: вона обґрунтованіша, багато разів емпірично та умоглядно перевірена, випробувана на численних конкретних емпіричних дослідницьких ситуаціях, позбавлена переважаючого впливу одного конкретного дослідника, як того зазнає конкретний емпіричний факт, - а тому і об'єктивніша.

Щодо співвідношення теорії з практикою, яка є критерієм істини, існує мудрий афоризм, явно сформульований філософом-науковцем: нема нічого практичнішого, ніж хороша теорія.

У зв'язку з цим підкреслимо: хорошою теорію робить належне її методологічне опрацювання. Лише за цієї умови теорія науки набуває обґрунтованості, чіткості, узгодженості чи з'ясованої неузгодженості з існуючим знанням - науковими фактами, а також оптимальної придатності для розвитку і збагачення знанням майбутнім.

Приклад реальної взаємодії усіх розглянутих основ та складових теорії науки ілюструє рис. 2. На ньому представлені співвідношення та взаємозв'язки згаданих елементів науки стосовно до природничої географії. Важливим моментом взаємодії всіх складових науки є участь суб'єкта-дослідника, на рисунку відображена як здійснювана ним перевірка правильності, коректності пізнавальних процедур та істинності одержуваних знань - як верифікація.