Лекція 1. Геополітика як наука. Основні поняття і категорії.
І. Поняття про геополітику. Предмет геополітики і підходи до його визначення.
ІІ. Структура геополітики. Місце геополітики серед інших наукових дисциплін.
ІІІ. Закони, категорії, методи і функції геополітики.
ІV. Національні інтереси та механізми їх реалізації.
І. Поняття про геополітику. Предмет геополітики і підходи до його визначення.
Введение в научный оборот самого термина “геополитика” связывают с именем шведского исследователя и политического деятеля Р. Челлена (1846–1922). Он предпринял попытку проанализировать анатомию силы и ее географические основы. Челлен говорил о необходимости органического сочетания пяти связанных между собой элементов политики: экономополитики, демополитики, социополитики, кратополитики и геополитики. При этом он характеризовал геополитику как «науку, которая рассматривает государство как географический организм или феномен в пространстве».
Відомий немецкий геополитический журнал “Zeitschrift fur Geopolitik” (“Журнал геополитики”), основанный К. Хаусхофером, дал следующее определение «Геополитика есть наука об отношениях земли и политических процессов. Она зиждется на широком фундаменте географии, прежде всего географии политической, которая есть наука о политических организмах в пространстве и об их структуре. Геополитика – это географический разум государства”.
Термин состоит из двух частей: «гео» означает географическое вообще, т. е. влияние географических факторов в самом широком смысле этого слова на политику государства. Основными среди этих факторов считаются:
территория;
географическое положение, т. е. расположение государства на континенте;
протяженность границ, их положение на естественных или искусственных рубежах;
наличие рек как водных преград и путей сообщения;
положение страны по отношению к морю, протяженность береговой линии и условия для судоходства;
климат (холодный, умеренный, жаркий, засушливый и т. д.);
почвы (насколько они благоприятствуют развитию сельского хозяйства, инфраструктуры, промышленности);
недра, их богатства, способность обеспечивать экономический рост и социальные запросы населения;
население, его численность, плотность, социальный состав и другие характеристики.
В конце XX – начале XXI в. корень «гео» приобрел и второй смысл. Теперь его все чаще трактуют как «планетарное», «глобальное» измерение политики, характеризуя взаимоотношения супердержав или военных блоков (США и СССР, НАТО и Варшавского договора), как «столкновение цивилизаций» (А. Тойнби, С. Хантингтон) или как изменение общей конфигурации мировой системы, например с биполярной на моно- или полицентрическую.
Вторая часть термина – «политика» – в данном контексте означает осуществление господства, завоевание власти, пространства и его освоение. В последнее время и она претерпевает существенные изменения в том смысле, что современные акторы геополитики не столько жаждут завоевать и освоить новые территории, сколько стремятся контролировать максимально возможные пространства, причем – и в этом тоже состоит особенность современной геополитики – контролировать не территории в целом, а по большей части линии коммуникаций этих территорий и потоки (финансовые, товарные, рабочей силы и т. д.), поддерживая тем самым наиболее благоприятные условия для собственного развития и процветания.
Геополитику можно определить как отрасль знания, изучающую закономерности взаимодействия политики с системой неполитических факторов, формирующих географическую среду (характер расположения, рельеф, климат, ландшафт, полезные ископаемые, экономика, экология, демография, социальная стратификация, военная мощь).
Геополитику можно рассматривать как самостоятельный раздел политической науки или как особую поддисциплину, занимающуюся изучением теоретических и практических проблем международных отношений, разработкой основных категорий и понятий, закономерностей и основных тенденций международной жизни. В этом плане геополитика имеет собственный предмет изучения, собственные методологические принципы, методы и приемы исследования.
Якщо говорити про виникнення геополітики, то цьому будуть присвячены окремі лкекції, але варто звернути увагу на те, що ще ученые Древнего мира заметили естественную связь политической деятельности (под которой они в первую очередь понимали деяния правителей) и пространства Земли, где эта деятельность разворачивалась.
Але як наука геополитика возникла на рубеже XIX–XX вв. Для того чтобы геополитика могла появиться на свет, “должна была наступить эпоха империализма, в которой как в области политики, так и в области экономики господствует стремление к пространству”, – писал немецкий геополитик профессор Грабовски.
Возникновение геополитических идей и самой геополитики как самостоятельной области исследования международных отношений и мирового сообщества именно на рубеже XIX–XX вв. было вызвано также целым комплексом других факторов.
Во-первых, наметившиеся к тому времени тенденции к постепенному формированию глобального рынка и “закрытию” мирового пространства, заселенного человеком.
Во-вторых, замедление (не в малой степени в силу этого закрытия) европейской, чисто пространственно-территориальной экспансии вследствие завершения фактического передела мира и ужесточение борьбы за передел уже поделенного мира.
В-третьих, перенесение в результате этих процессов неустойчивого баланса между европейскими державами на другие континенты “закрывшегося” мира.
В-четвертых, история уже перестала быть историей одной только Европы или Запада, она превращалась в действительно всемирную историю.
В-пятых, именно тогда начали разрабатываться теоретические основы силовой политики на международной арене, послужившие в дальнейшем краеугольным камнем научной школы политического реализма.
На думку українських (і не тільки) науковців, геополітика як наука виникла на базі трьох наукових доктрин:
цивілізаційної
військово-стратегічної
концепції географічного детермінізму.
Засновником цивілізаційного підходу до історичного процесу вважається російський учений – біолог, історик, соціолог, автор книги «Росія і Європа» М. Данилевський. На його думку, головними діючими суб'єктами на сцені театру історії є не держави чи окремі нації, а величезні культурно-релігійні спільноти, які пізніше отримали назву «цивілізації». М. Данилевський перший серед російських дослідників сформулював тезу відчуженості Європи від Росії: «Європа не визнає нас своїми. Європейці вбачають у Росії і слов'янах не тільки чуже, а й «вороже начало».
Наприкінці XIX – на початку XX ст. концепція М. Данилевського дістає розвиток у працях російського філософа К. Леонтьєва, російського вченого – євразійця П. Савицького, німецького філософа О. Шопенгауера, англійського вченого – історика й соціолога А. Тойнбі. У своїй багатотомній праці «Осягнення історії» Тойнбі подав докладну класифікацію цивілізацій. У 1993 р. виходить друком книга професора Гарвардського університету Семюеля Хантінгтона «Зіткнення цивілізацій». Автор стверджує: «Зіткнення цивілізацій стане домінантним фактором світової політики. Лінії розламу між цивілізаціями – це і є лінії майбутніх кордонів».
Другим джерелом геополітики, як вважає більшість учених, були військово-стратегічні теорії. Визначними авторами цих теорій вважаються італієць Н. Макіавеллі (1469– 1527), німці К. фон Клаузевіц (1780–1831), X. І. Мольтке (1848–1916) та інші аналітики. Проте найсуттєвіший вплив на розробку й поглиблення цих теорій здійснив американський військово-морський теоретик, історик Альфред Мехен (1840–1914). У книгах «Вплив морської могутності на історію» (1890), «Проблема Азії та її вплив на міжнародну політику» (1900) викладено суть концепції: на території світового простору стикаються інтереси «морської імперії», яка контролює океанські простори, й «сухопутної держави», яка спирається на континентальне ядро Євразії. Імперії важливо завоювати прибережну територію, поставити під контроль берегові нації, для чого потрібно оточити супротивника кільцем військово-морських баз.
Третім теоретичним джерелом геополітики є концепція географічного детермінізму. Ідеї про вплив географічного середовища (клімат, грунт, річки, моря) на історію й людину знаходимо вже в античних авторів. Слідом за грецьким мислителем Полібієм французький учений Жан Боден (1530– 1596) стверджував, що характер народів залежить насамперед від кліматичних умов, місця їх розвитку. На Півночі живуть сильніші фізично й войовничіші люди. На Півдні – обдарованіші. І далі: «... великі полководці приходять з Півночі, а мистецтво, філософія й математика народжуються на Півдні».
Прибічниками ідеї географічного детермінізму були французький просвітитель, філософ Шарль-Луї Монтеск'є (1689–1785), англійський історик Генрі Бокль (1821–1862) німецький філософ Йоганн Готфрід Гердер (1744–1803) Найглибше і найґрунтовніше ці чинники водночас з іншими дослідили німецький учений Фрідріх Ратцель і швед Рудольф Челлен.
Потрібно зазначити, що современная геополитика не имеет пока всех признаков науки. Мы можем констатировать общность подхода геополитиков разных стран к определению геополитики, множество наработанных ими концепций и теорий, наличие единых методов, приемов анализа, общей терминологии.
В то же время продолжаются споры между геополитиками и представителями смежных научных дисциплин (например, международных отношений, теории мировых систем, теории политики, политической философии, истории политической мысли) о разграничении предметных областей и определении места геополитики в системе наук, причем наиболее радикально настроенные «смежники» не признают за геополитикой не только право быть самостоятельной наукой, но и право называться научной дисциплиной.
Институциализация геополитики проявляется в создании новых геополитических журналов, других периодических изданий, резком увеличении количества и тиража геополитической литературы, числа защит диссертаций на темы геополитики, наконец, появлением в госстандартах обязательного курса «Геополитика» для студентов политологических специальностей. Суммируя сказанное, можно констатировать, что геополитический метод доказал свою состоятельность, геополитика как учебная дисциплина реально существует.
В Советском Союзе долгое время геополитика рассматривалась как буржуазный и нацистский вымысел, как лженаука и реакционная теория, оправдывающая территориальную экспансию империалистических государств. В 80-х годах XX в. произошла переоценка этого направления научной мысли. “Советский философский энциклопедический словарь” (1989) уже определяет ее как западную политологическую концепцию, утверждающую, что политика государств, в особенности внешняя, в основном предопределена различными географическими факторами.
Геополитическая мысль в современной России находится в зачаточном состоянии. Але варто візначити, що саме російські автори передують у геополітичних дослідженнях. До них варто віднести таких авторів, як Ю.В. Тихонравов, скандально відомого А.Г. Дугіна, автора відомого підручника К.С. Гаджиева, Б. Ісаєва та інших.
У Росії активно розробляють геополітичну тематику такі відомі і впливові центри, як Російський інститут стратегічних досліджень, Інститут Європи, Інститут світової економіки та міжнародних відносин РАН, Інститут діаспори та інтеграції (Інститут країн СНД). Питання геополітики постійно перебувають у полі зору владних структур.
Останнім часом геополітична проблематика інтенсивно досліджується в Україні. Питання національної безпеки України, концепцію її стратегічного розвитку систематично аналізують науковці Національного інституту стратегічних досліджень, Національного інституту міжнародної безпеки, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. До відомих українських авторів варто віднести Дегтярева В. А., Ф. М. Рудича, Мадіссона В. В., Шахова В. Л. Варто звернути увагу на геополітичні концепції класиків української суспсльно-політичної думки, таких як Д. Донцов, В. Липинський, засновник української політичної географії С. Рудницький, О. Бочковський, Юрій Липа і Юліян Вассиян.
Отже, геополітика – це наука про великі простори, глобальні політичні, економічні та інші процеси й мистецтво управління ними. Геополітика – це світогляд влади, наука про владу і для влади, це підручник політичних еліт. Зрештою, геополітика – це наука, за допомогою якої владні структури визначають, що належить враховувати, приймаючи глобальні (доленосні для своїх народів) рішення, такі як укладення союзів, початок війн, здійснення реформ, структурної перебудови суспільства, запровадження масштабних економічних і політичних санкцій. Геополітика – це наука управління державою. Звичайно, геополітичні конструкції не дають вичерпної відповіді на всі складні й різноманітні питання політичних і міжнародних подій, але можуть і мають використовуватись як виразні орієнтири.
Іі. Структура геополітики. Місце геополітики серед інших наукових дисциплін.
В рамках геополитики различают два достаточно четко обозначенных направления:
геополитика предписывающая, или доктринально-нормативная (к ней можно причислить, не боясь ошибиться, всю немецкую школу, связанную с именем Хаусхофера);
геополитика оценочно-концептуальная (типичные представители – Маккиндер, Спикмен, Коэн).
Отчетливую грань между той и другой не всегда, конечно, можно провести, но все же она существует, как существует между нормативной и концептуальной политической наукой.
Геополитика может выступать в двух ипостасях – как наука, познающая закономерные связи между географическими условиями и политикой, и как идеология, то есть как средство, оправдывающее достижение, осуществление, сохранение, укрепление и рост власти.
В качестве идеологии геополитика может использовать любые аргументы, связанные с географической средой, без всякой системы – лишь бы как можно более эффектно оправдать те или иные политические акции. В этом плане геополитика составляет лишь специфический компонент идеологии вообще – ее “географическую” часть.
В качестве науки геополитика должна быть свободна от необходимости как бы то ни было оправдывать какую-либо власть в любых ее проявлениях. Власть может воспользоваться плодами геополитики как науки, превратив ее выводы в идеологемы. Однако это далеко не единственное применение достижений геополитики. Конечно, наиболее заметные и значительные прикладные последствия геополитика может иметь именно на уровне власти.
Основываясь на разделении геополитики на теоретическую и практическую (геостратегическую) составляющие, современная геополітика поділяється на:
теоретичну (геополітологію)
практичну геополітику (геостратегію)
По масштабности исследуемых процессов и явлений, по геополитическому статусу акторов геополитику подразделяют на
глобальную (рассматривается всемирный уровень взаимоотношений супердержав, или мировых акторов геополітики)
регионально-континентальную (исследуется ситуации и процессы в регионах континентального масштаба, выделяя в каждой части света собственных лидеров и континентальных акторов)
регионально-локальную (занимается проблемами регионов страны в отдельности, это взаимодействие областей, естественных географических регионов).
Геополітика як наука має ряд складових:
географічну і демографічну (фізичну, політичну, економічну географію, етнографію і демографію)
історичну і політологічну (всесвітня історія, історія політичних вчень, теорія політики, теорія міжнародних відносин, міжнародні політичні системи, політичні системи країн світу, етнополітологія, регіональну політику)
економічну (світова економіка, економічна статистика, маркетинг)
військово-стратегічну складову (військова стратегія, історія військового мистецтва, вчення про військовий потенціал держави)
Близкість геополітики і політичної географії викликає нескінченні дискусії стосовно їх розмежування. Так, американский исследователь Л. Кристоф полагает, что не существует принципиальной разницы между геополитикой и политической географией как в самой области исследования, так и в методах исследования. Единственное реальное различие между той и другой состоит, по его мнению, в акценте и фокусе внимания. Политическая география, будучи преимущественно географией, делает акцент на географических явлениях, давая политическую интерпретацию и анализ политических аспектов. Геополитика, будучи преимущественно политикой, наоборот, концентрирует свое внимание на политических явлениях и стремится дать географическую интерпретацию и анализ географических аспектов этих явлений.
Политолог Э.А. Поздняков вважає, що геополитика рассматривает пространство с точки зрения государственной политики, она более динамична по сравнению с политической географией. Геополитика главное свое внимание направляет на раскрытие и изучение возможностей активного использования политикой факторов физической среды и воздействия на нее в интересах военной, экономической и экологической безопасности государства.
Характеризуя отличие геополитики от политической географии, один из учеников и последователей К. Хаусхофера – Отто Шефер – писало том,что политическая география является наукой о пространстве. Поэтому политическая география направлена на прошлое, тогда как геополитика направлена на настоящее.
В целом, политическая география занимается исследованием закономерностей формирования политического пространства, то есть системы таких пространственных условий, которые непосредственно заданы политическими решениями. Как видим, политическая география и геополитика имеют различную направленность, хотя теснейшую связь этих дисциплин отрицать нельзя.