6.7. Стратегія управління ризиками

В умовах переходу до ринкової економіки в банківській сфері зростає значення об'єктивної оцінки ризику, що приймає на себе банк при здійсненні різних операцій.

Ризик є в будь-якій банківській операції, він може бути лише різним за масштабом і відповідно по-різному компенсуватися. Саме тому для банківської діяльності важливим є передбачення та зниження його до мінімального рівня.

Приклад з практики

Наслідки неправильної оцінки ризиків або відсутність можливості вжиття ефективних заходів в умовах банківської діяльності можуть бути надзвичайно негативними. Нижче наведено кілька прикладів з практики зарубіжних банків.

У 1989 p. Midland Bank (Великобританія) втратив 116 млн. ф. ст. через помилковий прогноз стосовно рівня відсотка за кредитами. У лютому 1990 р. після невдалої спроби отримати фінансову підтрим­ку з боку держави збанкротував великий американський банк Drexel Burnham Lambert, який домінував на ринку так званих сумнівних облігацій малих і маловідомих фірм, капіталовкладення в акції яких були пов'я­зані зі значним ризиком, але й з підвищеними дивідендами. Крах рин­ку в результаті фінансових спекуляцій призвів до краху самого банку, а також поставив під загрозу існування значної кількості ощадних бан­ків, що розмістили значні кошти в цих акціях під гарантії банку Drexel Burnham Lambert.

У січні 1991 p. Bank of New England (США) попередив своїх клієнтів, що після списання безнадійних позик у четвертому кварталі 1990 р. його втрати становили 450 млн. дол. Це спричинило паніку, внаслідок якої з рахунків банку було знято більше 1 млрд. дол., і банк збанкру­тував. Знадобилося втручання федерального уряду та надання банку фінансової допомоги в розмірі 2,3 млрд. дол., у результаті чого банк зберіг своє існування, але повністю втратив незалежність.

Виділяють такі основні етапи процесу управління ризиком:

• аналіз ризику;

• вибір методів впливу на ризик;

• ухвалення рішення щодо зниження ризику;

• безпосередній вплив на ризик;

• контроль і коригування результатів процесу управління (рис. 6.6).

Рис. 6.6. Загальна схема процесу стратегічного управління ризиком у банку

Аналіз ризику - початковий етап процесу управління ризиком, спря­мований на одержання необхідної інформації про структуру, властивості об'єкта ризику та наявних ризиків. Обсяги та якість зібраної інформації мають бути достатніми для того, щоб приймати адекватні рішення на на­ступних стадіях. Складовими елементами цього етапу є виявлення ризи­ків і їх оцінка.

При визначенні ризиків (якісна складова) виявляються та докладно описуються всі ризики, що є актуальними для банку протягом планового періоду.

Оцінка - це кількісний опис виявлених ризиків, у ході якого визнача­ються такі характеристики, як імовірність і розмір можливого збитку. На цьому етапі формується набір сценаріїв можливого розвитку несприятли­вих ситуацій, і для різних ризиків можуть бути побудовані функції розпо­ділу імовірності збитку (залежно від його розміру).

Виявлення та оцінка ризику тісно пов'язані між собою і не завжди можна розділити їх на самостійні частини загального процесу. Більш того, часто аналіз ризиків у банку здійснюється в протилежних напрямках -від оцінки до виявлення та навпаки. У першому випадку збитки вже зафіксовані й необхідно з'ясувати причини. У другому випадку на основі аналізу системи виявляються ризики та можливі наслідки.

Наступний етап - вибір методу впливу на ризики з метою мінімізації можливого збитку в майбутньому. Звичайно кожний вид ризику припус­кає два-три традиційних способи зниження, тому виникає проблема оцінки порівняльної ефективності методів впливу на ризик для вибору найкра­щого з них.

Після вибору оптимальних способів впливу на конкретні ризики з'яв­ляється можливість сформувати загальну стратегію управління всім ком­плексом ризиків банку. Це етап прийняття рішень, коли визначаються необхідні фінансові та трудові ресурси, відбувається визначення та розпо­діл завдань серед менеджерів банку, здійснюється аналіз ринку відповід­них послуг, проводяться консультації з фахівцями.

Процес безпосереднього впливу на ризик містить три основних спосо­би, а саме зниження, збереження та передачу ризику.

Заключним етапом управління ризиком є контроль і коригування ре­зультатів реалізації обраної стратегії з урахуванням нової інформації. Контроль передбачає одержання інформації від менеджерів банку про зби­тки, що сталися, та вжиття заходів з їх мінімізації. Він може виражатися у виявленні нових обставин, що змінюють рівень ризику; передачі цих даних страховій компанії; спостереженні за ефективністю роботи систем гаран­тування безпеки банку та ін. Раз у кілька років має відбуватися перегляд даних про ефективність заходів, що вживаються для стратегічного управ­ління ризиками, з урахуванням інформації про збитки за цей період.

Такі етапи стратегічного управління ризиками в банку, як визначення та оцінка, фактично являють собою кількісний та якісний аналіз можли­вих проблем, пов'язаних зі стратегічними факторами внутрішнього та зо­внішнього середовища банку.

Узагалі під банківським ризиком розуміють імовірність, а точніше за­грозу втрати банком частини ресурсів, недоодержання доходів або несен­ня додаткових витрат у результаті здійснення певних фінансових опера­цій. Ризик є вимірною величиною, його кількісною мірою служить імовір­ність несприятливого результату. У більш вузькому значенні під банківським ризиком розуміють вимірну імовірність недоодержання при­бутку або втрати вартості портфеля фінансових активів, доходів від інвес­тиційного проекту, організації в цілому та ін.

Численні варіанти пояснення суті поняття «ризик» відносно діяльнос­ті банку можна об'єднати у два напрямки.

Перший напрямок - це пояснення ризику з позиції фінансових ре­зультатів комерційної діяльності банку. Він містить:

• загрозу втрати банком частини своїх ресурсів, недоодержання доходів при здійсненні непередбачених додаткових витрат унаслідок проведен­ня певних операцій;

• негативні відхилення від поставленої мети;

• небезпеку (можливість) втрат банку при настанні певних подій.

Другий напрямок поєднує визначення ризику за допомогою інструментів теорії ймовірності та математичного апарату. Звідси ризик - це:

• відхилення фактично встановлених даних від типового стійкого серед­нього чи альтернативного рівня оцінюваної ознаки;

• можливість відхилення певних величин від очікуваних значень;

• функція, що є результатом імовірності та рівня збитку;

• еквівалент варіації ймовірностей можливих наслідків ризикованого про­цесу;

• зважена лінійна комбінація варіації відносно очікуваної величини (ма­тематичного очікування);

• вартісне вираження імовірності події, настання якої призводить до зби­тків.

Таким чином, банківський ризик - це ситуативна характеристика діяль­ності банку, що відбиває невизначеність її результатів та можливі неспри­ятливі наслідки. Банківський ризик - це можливість втрати ринкової вартості капіталу банку (отримання збитків) за всіма напрямками його діяльності, пов'язана з внутрішніми та зовнішніми факторами невизначе­ності, що впливають на діяльність банку.

Кількісно рівень ризику може виражатися в абсолютних і відносних показниках. В абсолютному вираженні ризик становить розмір можли­вих втрат при здійсненні певної операції. Однак оцінити ці втрати з до­статньою точністю не завжди видається можливим. Якщо ж віднести роз­мір імовірних втрат до будь-якого показника, що характеризує банківську діяльність, наприклад, до розміру кредитних ресурсів, розміру витрат або доходів банку, пов'язаних зі здійсненням конкретної операції, то увага акцентується на рівні ризику у відносному вираженні.

Опис ризику в абсолютних і відносних показниках досить часто прак­тикується банками. При цьому в абсолютному вираженні ризик обчислю­ється, коли йдеться про одну конкретну угоду. Якщо ж вищим керівництвом банку визначаються нормативні положення, що стосуються допусти­мого рівня ризику при здійсненні різних банківських операцій, то засто­совуються відносні показники, що характеризують, наприклад, розмір ри­зику до суми доходів, які очікуються в результаті здійснення конкретних операцій.

Надзвичайно важливою складовою в системі стратегічного управління ризиками в банку є їх класифікація, яка полягає в розподілі ризиків за групами (рис. 6.7).

Розподіл ризиків на внутрішні та зовнішні обумовлений різною сфе­рою виникнення та впливу даних ризиків. До зовнішніх належать ризи­ки, безпосередньо не пов'язані з діяльністю банку або конкретного його клієнта. Мова йде про політичні, соціальні, економічні, геофізичні, демо­графічні, культурні та інші особливості ситуації, що впливають на рівень ризику банку та його безпосереднього оточення (мікросередовище).

Зовнішні ризики в діяльності банку розподіляються на такі види:

• ризик щодо країни;

• валютний;

• відсотковий;

• системний та ін.

Рис. 6.7. Система банківських ризиків

Ризик щодо країни — це ризик зміни поточних або майбутніх умов у країні, що можуть вплинути на здатність її суб'єктів відповідати за зобо­в'язаннями зовнішнього боргу. До найбільш важливих складових ризику країни в банківській діяльності належать ризики:

• мораторію платежу (політичний);

• конвертації (економічний);

• трансферту (переведення).

Ризик мораторію платежу (політичний ризик) пов'язаний з можливи­ми втратами банку та його клієнтів унаслідок війни або революції, нестій­кого політичного режиму, націоналізації, приватизації, заборон на платежі за кордон, введення ембарго, скасування імпортної ліцензії та інших поді­бних подій.

Показник ризику конвертації оцінює рівень економічного управління країною, інституціональну структуру економіки, насиченість ресурсами (робоча сила, ресурси капіталу, природні ресурси), здатність країни підтри­мувати стабільну й незначну інфляцію і багато інших факторів, що мають вирішальне значення для банків, створених за участю іноземного капіта­лу, а також для банків, що працюють на міжнародному рівні. У цілому економічний ризик визначає здатність країни обслуговувати даний рівень зовнішнього боргу, що, у свою чергу, впливає на рівень конвертованості національної валюти.

Ризик трансферту являє собою можливість призупинення обслугову­вання боргу через проблеми ліквідності, пов'язані з зовнішньою торгівлею й інвестиціями. Рівень цього ризику визначається ліквідністю платіжно­го балансу країни, наявністю в неї ліквідних фінансових резервів. Даний ризик також пов'язаний з проблемами погіршення довгострокового фі­нансового становища країни. Ризик трансферту може бути обумовлений заходами внутрішньої економічної політики з метою контролю над ін­фляцією, над несприятливими рухами цін товарів, або ж над зовнішніми економічними факторами. Скорочення припливу іноземної валюти для обслуговування зовнішнього боргу або перекази іноземним інвесторам у цьому випадку мають тимчасовий характер і не впливають на стратегіч­ний ризик банку відносно певної країни.

Крім якісної оцінки, на практиці також здійснюється кількісний ана­ліз ризику щодо країни, одним з найбільш ефективних методів якого є метод Швейцарської банківської корпорації.

У рамках даного методу оцінюються 25 показників за попередній пе­ріод (ряд років) і робиться екстраполяція на прогнозний рік. Структура факторів ризику щодо країни є такою:

1. Внутрішня економіка:

- реальний приріст валового продукту (%);

- співвідношення між інвестиціями і величиною ВВП (оптимальний рівень - 25%);

- ефективність інвестицій (критичний рівень - 0,2%);

- середній рівень інфляції (%);

- ріст грошових надходжень (за допомогою агрегатів М1 - М4);

- рівень реального внутрішнього кредиту;

- податковий баланс (% від ВВП).

2. Економіка країни-партнера:

- конкурентоспроможність (max 100%);

- торговельний баланс усіх товарів (млрд. грош, од.);

- експорт і імпорт (млрд. грош, од.);

- частка експорту у ВВП (%) і т.д.

3. Заборгованість:

- загальна зовнішня заборгованість;

- міжнародні резерви (зміни величини та структури золотовалютних запасів);

- вартість послуг по зовнішній заборгованості;

- рівень політичного ризику (від 1 до 10 балів);

- рівень безробіття (%);

- зростання ВВП на душу населення та ін.

Таким чином експертами-аналітиками створюється стислий інформа­тивний звіт, що може бути швидко проаналізований і забезпечує досить значну достовірність результатів. Одним із недоліків використання дано­го методу є відсутність кількісного кінцевого показника ризикованості дій банку в умовах тієї чи іншої країни. Проблема значної суб'єктивності в оцінці більшою мірою вирішується при використанні методики Всесвіт­нього банку.

Для розрахунку інтегрованого показника надійності країни, що стано­вить суму дев'яти часткових показників, оцінюються такі фактори:

1) економічна ефективність депозитних вкладень (0-10 балів);

2) рівень політичного ризику (0-20 балів);

3) розмір зовнішньої та внутрішньої заборгованості, що розраховується з урахуванням якості її обслуговування, обсягу експорту, балансу зовні ш­ньоторговельного обороту та ін. (0-10 балів);

4) доступність банківського кредитування (0-10 балів);

5) доступність короткострокового фінансування (0-10 балів);

6) доступність довгострокового позичкового капіталу (0-10 балів);

7) імовірність виникнення форс-мажорних обставин (0-10 балів);

8) кредитоспроможність країни (0-10 балів);

9) сума невиконаних зобов'язань по зовнішньому боргу або його пролонга­ція та реструктуризація (0-10 балів).

Вища бальна оцінка відповідає вищій надійності країни і відповідно нижчому рівню ризикованості стратегічного розвитку банку в її умовах.

Наступним видом зовнішніх ризиків у діяльності банку є валютний ризик, який становить небезпеку валютних втрат, пов'язаних зі зміною курсу бднієї з іноземних валют стосовно іншої (у тому числі націоналі, ної) валюти під час здійснення банком зовнішньоекономічних, кредитних і інших операцій, що мають валютне відображення та залежать від зміни валютних курсів. Валютний ризик - це ризик того, що вартість фінансово го інструмента може коливатися внаслідок змін обмінних курсів валют щодо базової валюти розрахунку.

Валютний ризик присутній за умови відкритої валютної позиції, на рівень якої впливають такі операції банку:

• купівля (продаж) готівкової та безготівкової іноземної валюти, поточні та строкові операції (на умовах своп, форвард, опціон і т.д.), за якими виникають вимоги та зобов'язання в іноземних валютах, незалежно від способів та форм розрахунків;

• одержання (сплата) іноземної валюти;

• купівля (продаж) основних засобів і товарно-матеріальних цінностей за іноземну валюту;

• надходження коштів в іноземній валюті до статутного фонду;

• погашення безнадійної заборгованості в іноземній валюті;

• інші обмінні операції з іноземною валютою.

Основними видами валютного ризику в банку є:

• трансляційний ризик (ризик переказу);

• комерційний ризик (ризик угоди).

Для банку трансляційний ризик істотно змінює баланс, коригуючи вар­тість активів і пасивів. Якщо відбувається падіння курсу валюти, у якій виражено ці активи, то їх вартість також зменшується, а отже, виходячи з рівності активів і пасивів, знижується розмір статутного капіталу банку.

Мета управління ризиком переказу - максимальне скорочення обсягу активів, виражених у валюті, зниження курсу якої очікується, і, відповідно, створення пасивів, виражених у цій валюті. Для валют, відносно яких очіку­ється підвищення курсу, стратегічні дії банку мають бути протилежними.

Ризик угоди є в будь-якій операції банку, пов'язаній з валютою. Це може бути звичайна угода з купівлі-продажу послуг, розрахунки за якою передбачають використання іноземної валюти, валютний кредит, валютні інвестиції і т.д.

Стратегічне управління валютним ризиком полягає в обмеженні розміру відкритої валютної позиції в цілому по банку шляхом визначен­ня її граничного значення у вигляді певного відсотка (частки) від "капіта­лу банку.

Оперативне управління валютним ризиком полягає в регулярному моніторингу за станом валютної позиції за її складовими та структурни­ми підрозділами банку з метою порівняння фактичного та нормативного значення валютної позиції.

Сутність основних методів зниження валютних ризиків банківської діяльності полягає в здійсненні валютних операцій до того, як відбудеться несприятлива зміна курсу, або в компенсації збитків від подібної зміни за рахунок паралельних угод з валютами, курс яких змінюється в протилеж­ному напрямку.

Для зниження валютного ризику банки використовують такі методи:

• надання позики в одній валюті з умовою її погашення в іншій з ураху­ванням форвардного курсу, зафіксованого в кредитному договорі (дозво­ляє застрахуватися від можливого падіння курсу валюти кредиту);

• форвардні валютні контракти (укладання термінових угод між бан-' ком і клієнтом про купівлю-продаж іноземної валюти при фіксації суми угоди та форвардного обмінного курсу);

• валютні ф'ючерсні контракти;

• валютні опціони (можливість придбати або продати певну кількість ва­люти протягом певного періоду за певним курсом);

• валютні свопи (угоди про обмін у майбутньому серій платежів у різних валютах);

• прискорення або затримка платежів (використовується при здійсненні операцій з іноземною валютою, коли банк відповідно до своїх очікувань майбутніх змін валютних курсів може вимагати від дебіторів приско­рення або затримки розрахунків);

• диверсифікація коштів банку в іноземній валюті;

• структурне балансування активів і пасивів, кредиторської та дебі­торської заборгованості (дотримання такої структури активів і пасивів, яка дозволяє перекрити збитки від зміни валютного курсу прибутком, отриманим від цієї ж зміни за іншими позиціями банку);

• паралельні позики (угода двох сторін - представників різних країн про надання аналогічних кредитів з однаковими термінами погашення, але виражених у відповідних валютах, місцевому позичальнику, зазначено­му іноземною стороною. Переваги такого запобігання валютного ризику полягають у тому, що період хеджування може бути більш тривалим, ніж це можливо на ринку форвардних угод; також враховуються відсот­ки за кредит на відміну від свопів);

• «валютний кошик» (використання набору валют з урахуванням відпо­відних пропорцій, курси яких звичайно змінюються у протилежних на­прямках, взаємно врівноважуючи наслідки зміни у котируваннях, тим самим забезпечуючи сукупну стабільність «кошика»);

• страхування;

• самострахування (розмір можливого збитку від зміни валютного курсу заздалегідь включається в ціну послуг і використовується для створення страхового фонду);

• форфейтинг (переуступка банку права отримання заборгованості в іно­земній валюті замість негайної виплати відповідної суми в національ­ній або іншій іноземній валюті. На відміну від факторингових операцій банк у цьому випадку одержує вексель на всю суму та на повний термін, беручи на себе всі комерційні ризики (включаючи валютний) без права регресу цих векселів на колишнього власника) та ін.

Відсотковий ризик за своєю сутністю, проявами та методами управлін­ня тісно пов'язаний з валютним ризиком. Це ризик зміни процентної ставки, що впливає на результат економічної діяльності банку.

Об'єктами відсоткового ризику є фінансові інструменти, прибутковість або вартість яких визначаються за процентною ставкою. До таких інстру­ментів належать усі види кредитно-депозитних договорів, емітовані борго­ві цінні папери банку, придбані з метою інвестування боргові цінні папе­ри. Відповідно до цього весь портфель цінних паперів банку класифіку­ється на інвестиційні та спекулятивні папери.

Відсотковий ризик - це ризик того, що вартість фінансового інструме­нту може коливатися унаслідок змін ринкових процентних ставок.

Відсотковий ризик банку може мати такі джерела утворення:

• розбіжність обсягів вимог і зобов'язань банку з фіксованою відсотковою ставкою, що мають однакові терміни виконання;

• несприятлива зміна валової прибутковості фінансових інструментів бан­ку (пов'язана як з розбіжністю термінів призначення процентних ставок, так і з їхніми розмірами за активними та пасивними інструментами);

• базисний ризик, або ризик несприятливих змін вихідних (базових) ста­вок чи індексів, щодо яких коригуються відсоткові ставки за активними та пасивними інструментами банку щодо базової ставки відповідно (ди­сконтної ставки НБУ, ставок LIBOR, біржових індексів і ін.);

• опціонний ризик, пов'язаний із правом контрагента дострокової зміни (розірвання) умов контракту, якщо зміна відсоткових ставок для нього є несприятливою.

Відсотковий ризик для позичальника, яким може бути, зокрема, банк, виникає внаслідок можливого падіння ринкової ставки відсотка по залу­чених ресурсах, що спричиняє підвищення вартості позики.

Відсотковий ризик - це також небезпека зменшення обсягу надхо­джень та/або ринкової вартості капіталу банку внаслідок зміни ринкових ставок відсотку. Існують такі складові відсоткового ризику:

• зменшення відсоткової маржі банку, обумовлене більшими темпами ро­сту відсоткових витрат порівняно з відсотковими доходами або ж біль­шими темпами зменшення відсоткових доходів порівняно з відсоткови­ми витратами;

• зменшення ринкової вартості капіталу банку, обумовлене негативною зміною відсоткових ставок.

Для оцінки та контролю відсоткового ризику більшість банків вико­ристовує метод GAP-аналізу (геп-аналізу), відповідно до якого оцінюється рівень зміни відсоткової маржі, обумовлений, у свою чергу, прогнозною зміною відсоткових ставок на ринку.

Суть методу полягає у визначенні різниці («розриву» - gap) між обся­гами активів RSA (rate sensitive assets) та пасивів RSL (rate sensitive liabilities), чутливих до зміни відсоткової ставки: GAP = (RSA - RSL).

При оцінці відсоткового ризику в діяльності банку звичайно викорис­товуються такі показники:

• періодичний геп (PGAP) - різниця між обсягами активів і пасивів, які є чутливими до зміни відсоткових ставок в конкретному часовому періоді;

• сукупний геп (CGAP) - сума PGAP наростаючим підсумком;

• загальний геп (SGAP) - сума CGAP за всіма періодами;

• відносний періодичний геп (RGAP) - рівень періодичного розриву (PGAP) відносно до загальних активів (ЗА) (GAP/ЗА);

• відносний сукупний геп (RCGAP) - рівень сукупного розриву (CGAP) відносно до загальних активів (ЗА) (CGAP/3A);

• відносний відсотковий ризик у фінансовому виразі (RFIRR) - відносна частка, на яку зменшується капітал банку через зменшення відсоткової маржі при несприятливій зміні середньозваженої відсоткової ставки на 1% (SGAP • К/365, де К - капітал банку);

• відношення гепу до доходних активів (RNIM) - чутливість чистої відсо­ткової маржі (NIM) до зміни відсоткових ставок.

Процес оцінки відсоткового ризику в банку, як правило, має 4 етапи:

1) розподіл активів і пасивів на чутливі та нечутливі до динаміки відсот­кових ставок;

2) диференціація активів і пасивів, чутливих до динаміки відсоткових ста­вок, за строками погашення та переоцінки;

3) визначення для кожного строку показників періодичного (PGAP) і су­купного (SGAP) розривів між обсягами активів і пасивів, чутливих до динаміки відсоткових ставок;

4) розрахунок показників відносного відсоткового ризику у фінансовому вираженні (RFIRR) та відношення сукупного розриву (SGAP) до суми доходних активів.

Банк має негативний геп, якщо обсяг пасивів, чутливих до зміни відсот­кових ставок, перевищує обсяг відповідних активів, у протилежному випадку - позитивний геп. Якщо обсяги активів і пасивів дорівнюють один одно­му, мова йде про нульовий геп.

Управління відсотковим ризиком у банку за методом «GAP-аналіз» спрямоване на мінімізацію або максимізацію рівня відсоткової маржі відповідно до характеру динаміки відсоткових ставок.

При цьому за умов несприятливої зміни відсоткових ставок можливі такі ситуації:

• позитивний геп - у випадку зниження відсоткових ставок обсяг активів, які є об'єктом переоцінки, перевищує обсяг відповідної групи пасивів, що обумовлює зменшення відсоткової маржі через перевищення обсягів аб­солютного скорочення відсоткових доходів банку над обсягами скоро­чення відсоткових витрат. Зростання відсоткових ставок спричиняє про­тилежний ефект - збільшення відсоткової маржі банку;

• негативний геп - у випадку зростання відсоткових ставок обсяг пасивів, які є об'єктом переоцінки, перевищує обсяг відповідної групи активів, що обумовлює зменшення відсоткової маржі через перевищення обсягів аб­солютного збільшення витрат банку над обсягами збільшення відсотко­вих доходів. Зменшення відсоткових ставок спричиняє протилежний ефект - зменшення відсоткової маржі;

• нульовий геп - динаміка відсоткових ставок стосовно активів і пасивів не впливає на рівень відсоткової маржі, що обумовлює мінімальний рі­вень відсоткового ризику.

Стратегічне управління відсотковими ризиками в банку орієнтується на використання таких стратегій:

• спекулятивна - свідома підтримка ненульового рівня гепу з метою отри­мання додаткового прибутку за рахунок прогнозованої зміни відсотко­вих ставок: додатковий відсотковий прибуток при зниженні відсотко­вих ставок за умови негативного гепу та при зростанні відсоткових ста­вок за умови позитивного гепу;

• мінімізація відсоткового ризику - свідоме зведення гепу до нуля з ме­тою уникнення ризиків при зміні відсоткових ставок: зменшення обся­гу активів та/або збільшення обсягу пасивів при позитивному гепу; збіль­шення обсягу активів та/або зменшення обсягу пасивів при негативно­му гепу;

• лімітування (обмеження) відсоткового ризику - визначення та дотри­мання лімітів показників відсоткового ризику.

Відсотковий ризик банку може знижуватися за допомогою застосуван­ня таких методів:

• страхування - повна передача ризику страховій організації;

• використання змінної ( «плаваючої» ) ставки відсотка - дозволяє гнуч­ко вносити зміни до розміру відсоткової ставки відповідно до ринкових коливань;

• термінові угоди - підписання між банком і клієнтом форвардної угоди про надання в певний день у майбутньому позики у визначеному розмірі та під встановлений відсоток. Таким чином, заздалегідь фіксується дата, розмір майбутнього кредиту, а також плата за користування ним. Укла­даючи таку угоду, банк гарантує себе від ризику втрат у випадку падіння ринкових ставок відсотка на момент надання позики;

• відсоткові ф'ючерсні контракти - відмінністю від попереднього мето­ду є використання стандартизованих умов угоди, що значно підвищує її ліквідність та, відповідно, популярність як інструмента спекуляцій;

• відсоткові опціони — угоди, що надають їх власнику право, а не зобов'я­зання, як при форвардній угоді, придбати або продати певний фінансо­вий інструмент (короткострокову позику, депозит і т.д.) за фіксованою ціною;

• відсоткові свопи - обмін відсотковими платежами, але не платежами за основною сумою боргу, за кредитними зобов'язаннями, укладеними на аналогічну суму, але на різних умовах, та ін.

При цьому система управління відсотковим ризиком користується такими інструментами:

• надання кредитів та залучення депозитів на умовах змінної ставки від­сотка;

• подовження термінів кредитування;

• встановлення лімітів мінімальних ставок за кредитами та максималь­них ставок за депозитами;

• зміна графіка погашення кредитів і т.д.

Основними показниками для вимірювання впливу відсоткового ризи­ку на діяльність банку є чистий відсотковий доход (ЧВД), відсотковий спред (ВС) і чиста відсоткова маржа (ЧВМ).

ЧВД = ВД - ВВ, (6.23)

ВС = ДПА - ВЗК, (6.24)

ДПА = ВД / СДПА х 100% (6.25)

ВЗК = ВВ / СДЗК х 100% (6.26)

ЧВМ = ЧВД / СДПА х 100% (6.27)

де ВД - відсоткові доходи; ВВ - відсоткові витрати; ДПА - доходність продук­тивних активів; ВЗК - вартість залучених коштів; СДПА - середньоден­ний обсяг продуктивних активів; СДЗК - середньоденний обсяг залучених коштів.

Проблема відсоткового ризику є особливо актуальною, якщо врахувати, що банківські портфелі складаються з активів і пасивів різної терміново­сті і відповідно з різними періодами фіксації ставки відсотка.

Серед зовнішніх ризиків, властивих банківській справі, виділяється також системний ризик, спричинений наявністю умов, у яких поведінка та взаємодія банків сприяє накопиченню ризиків, що й призводить до пе­реростання нестабільності окремих фінансово-кредитних організацій у глобальну нестабільність фінансової системи в цілому.

Внутрішні ризики банку безпосередньо спричинені особливостями його діяльності, розміром, видом та іншими факторами, властивими внутріш­ньому середовищу банку. Основними видами таких ризиків є:

• пов'язані з особливостями клієнтури;

• пов'язані з видом банку;

• ризики банківських операцій.

Споживачі банківських послуг не функціонують цілком незалежно від умов оточення, їхня діяльність не є лише результатом реалізації власних можливостей управління (хоча багато в чому від них залежить), а визнача­ється також і значною кількістю зовнішніх факторів (економічних, полі­тичних і т.д.). Важливим фактором ризикованості, пов'язаної з певним колом клієнтури, є галузь, у якій вона працює (клієнти - юридичні особи), і особливості ринкового сегмента, а відповідно - ключові спонукальні моти­ви до придбання тих чи інших банківських послуг (фізичні особи).

Складом клієнтів банку визначається рівень банківського ризику та методи його розрахунку. Дрібний позичальник більше залежить від сти­хійності ринкової економіки, ніж великий. У той же час значні за обся­гом кредити, надані одному позичальнику або їх групі, нерідко є причи­ною банківських банкрутств.

Діяльність банку з державними підприємствами пов'язана з меншим ризиком втрати вкладених коштів, тому що зобов'язання за наданими кредитами несе, по суті, держава, яка навряд чи може збанкрутувати, тобто борг буде повернено з досить високою ймовірністю. Однак державні під­приємства порівняно з приватними є більш інертними до змін ринкових умов, не можуть здійснювати гнучкої економічної політики. У цьому ас­пекті знаходить своє відображення основний принцип ринкової економі­ки: більш ризиковані дії є більш прибутковими, і навпаки. Банки, як і будь-які організації, повинні дотримуватися даного принципу при форму­ванні та реалізації стратегії розвитку, але з певними обмеженнями, зміст яких полягає в неможливості прийняття занадто високого рівня ризико­ваності через необхідність дотримання нормативів НБУ та врахування інтересів вкладників.

Загальний рівень ризикованості значною мірою визначається видом банку. Набори ризиків, філософія стратегічного управління ризиками кар­динально відрізняються в банках спеціалізованих або універсальних (стат­тя 4 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

Спеціалізовані банки дотримуються продуктової орієнтації. Банк на­буває статусу спеціалізованого, якщо більше 50% його активів є активами одного типу. Спеціалізований, наприклад інноваційний, банк характери­зується підвищеними ризиками, пов'язаними з кредитуванням ризикова­них підприємств або технологій. Це потребує особливих методів регулю­вання банківського ризику, зокрема, одержання гарантій від держави, упро­вадження заставного права на нерухомість і т.п.

Спеціалізовані банки несуть ризики за тими специфічними банківсь­кими операціями, що визначають напрямок їх діяльності. Існують інвес­тиційні, іпотечні, депозитні, клірингові та інші спеціалізовані банки.

Інший вид спеціалізованих банків обслуговує певні категорії клієнтів за галузевими (промислові, торговельні, будівельні, сільськогосподарські банки) або функціональними (біржові, страхові, трастові, кооперативні, ко­мунальні банки)ознаками.

Діяльність універсальних банків є диверсифікованою: вони надають практично всі види банківських послуг (кредитні, розрахункові, фінансові і т.д.). Крім того, останнім часом універсальні банки активно здійснюють нетрадиційні операції з цінними паперами, лізинг, факторинг, кліринг і т.д. Тому універсальним банкам властиві практично всі види банківських ризиків.

У цілому підвищеним рівнем ризику характеризуються спеціалізова­ні банки, а найменшим - універсальні банки, що мають можливість хе-джувати втрати від одного виду діяльності за рахунок отримання прибут­ку від іншого.

Сучасні банки здійснюють значну кількість банківських операцій, ко­жна з яких супроводжується певним рівнем ризику. Залежно від харак­теру таких операцій ризики можуть бути пов'язані зі специфікою актив­них або пасивних операцій банку.

Основними видами ризику під час здійснення пасивних операцій бан­ку є депозитний і емісійний ризики.

Різні види депозитів розрізняються за рівнем ризику, який полягає в непередбачуваному зменшенні ресурсної бази через закриття внесків. Наприклад, залучення ощадних і термінових депозитів супроводжується меншим ризиком і є більш вигідним для банку, ніж внески до запитання, для забезпечення яких банк має сформувати резерв ліквідних коштів.

Приклад з практики

Одним з головних інструментів управління депозитним ризиком у розвинених країнах світу, що звичайно використовується в кризові періоди розвитку економіки, є страхування внесків до фінансово-кредитних установ. На сьогодні 27 країн світу мають систему страхування депо­зитів.

Досвід США — це історично перша спроба впровадження державної системи страхування депозитів. Використання цього заходу в 1910— 1917 роках розглядалося урядом США як ефективний чинник впливу на депозитний ризик, спрямований перш за все на підтримку малих банків.

Основними складовими ризику під час емісії акцій є:

• ризик ліквідності — можливість втрат при реалізації цінних паперів унаслідок зниження планової ціни реалізації акцій, або зміни розміру комісійних за реалізацію, або нерозміщення певної частини випуску акцій;

• ризик часу - невдалий вибір часу випуску акцій, затримка в розміщенні акцій та їх погашенні;

• операційний ризик обумовлюється непрофесіоналізмом технічного пер­соналу, який припускає порушення в технології операцій з цінними па­перами під час здійсненні доручення,, а також проблемами в технічних системах емісії.

Серед емісійних ризиків найбільш важливим є ризик нерозміщення. Тому перш ніж прийняти рішення про випуск акцій, необхідно проаналізувати можливості розміщення акцій і пов'язані з цим ризики, загальний рівень яких визначається такими факторами:

• інвестиційна привабливість банку;

• наявність платоспроможного попиту на фондовому ринку;

• інвестиційна активність фінансового ринку;

• рівень розвитку інфраструктури фінансового ринку.

Основними видами ризиків активних операцій банку, спрямованих на розміщення фінансових ресурсів, є кредитний, портфельний, лізинговий, факторинговий та ін.

Кредитний ризик обумовлюється невиконанням позичальником кре­дитних зобов'язань перед банком. Під кредитним ризиком розуміють можливість того, що в певний момент часу вартість кредитної частини банківського портфеля активів зменшиться у зв'язку з неповерненням, неповним або несвоєчасним поверненням кредитів, наданих банком.

У банківській діяльності виділяються такі рівні кредитного ризику:

• за окремою кредитною угодою;

• у цілому кредитного портфеля.

Рівень кредитного ризику — сума, яка може бути втрачена при неспла­ті або простроченні виплати заборгованості. Максимальний потенційний збиток банку дорівнює повній сумі заборгованості у випадку її несплати клієнтом. Прострочення платежів безпосередньо не призводить до збит­ків, виникають лише витрати за відсотками (через необхідність фінансу­вати дебіторів протягом більш довгого періоду, ніж необхідно) або втрати альтернативних доходів у вигляді відсотків, які можна було б отримати в результаті використання повернутих коштів.

Оцінка рівня ризику, пов'язаного з певним позичальником та видом кредиту, базується на оцінці різних видів ризику, які виникають для бан­ку при наданні кредиту. Структура кредитного ризику банку наведена на рис. 6.8 і в табл. 6.8.

Рис. 6.8. Структура кредитного ризику

Цифри і факти

За результатами експертних оцінок (було проаналізовано 100 банків, на часткУ яких припадає 90% загальних активів банківської системи України), структура потенційних втрат має такий вигляд (у %):

50 - кредитний ризик;

20 - ризик ліквідності;

5 - валютний ризик;

25 - інші види ризику.

Наведена класифікація кредитних ризиків банківської діяльності не є єди­ною та вичерпною, однак вона досить переконливо засвідчує, що управлін­ня кредитними ризиками є складним фінансовим механізмом, який не обмежується оцінкою тільки фінансових можливостей позичальника.

До факторів, що підвищують кредитний ризик банку, належать:

• значний обсяг сум, що надаються вузькому колу позичальників;

• значна питома вага кредитів, наданих клієнтам, що відчувають певні фінансові труднощі;

• концентрація діяльності банку в. маловивчених, нових, нетрадиційних галузях;

• внесення частих та істотних змін до кредитної політики банку;

• ліберальна кредитна політика (надання кредитів без наявності необхід­ної інформації й аналізу фінансового становища клієнта);

• нездатність одержати відповідне забезпечення для кредиту або прийня­ття неліквідних цінностей як кредитів;

• надання значних сум позичальникам, які мають тісні господарські сто­сунки;

• нестабільна загальна економічна та політична ситуація.

Таблиця 6.8.