3. Специфічні особливості корпоративного управління та корпоративного контролю в перехідній економіці України.

Важливою причиною невідповідності між цілком респектабельною формою та реальним змістом корпоративного управління в Україні є недорозвинутість (порівняно з усталеними соціально-ринковими економіками) ринкових механізмів корпоративного контролю. Великі українські промислові корпорації сьогодні функціонують, спираючись в основному на самофінансування (власні кошти, кредитну заборгованість, перерозподіл фінансових ресурсів у межах певних бізнесових альянсів тощо) з мінімальним залученням послуг фінансового ринку (фондового ринку та довгострокових банківських кредитів). Відповідно, мінімальною є і роль фінансових ринків у системі пострадянського корпоративного управління. Насамперед це стосується фондового ринку. Адже згідно із стандартною моделлю корпоративного підприємництва, фондовий ринок виступає одночасно і важливим засобом мобілізації фінансових ресурсів, і ефективним механізмом їх структурного розподілу та оперативного перерозподілу між різними сферами господарської діяльності, між окремими господарськими суб’єктами, і дійовим механізмом стимулювання ефективної інвестиційної та менеджерської діяльності, і „караючим мечем” для недбалих господарників. В Україні ж фондовий ринок, хоча вже існує, але на такому рівні зрілості, який поки ще не дає йому можливості ні мобілізувати значні обсяги фінансових ресурсів для інноваційного розвитку великих промислових корпорацій, ні певним чином спрямовувати інвестиційні потоки на основі об’єктивної інформації інвесторів про реальну динаміку ефективності економічної діяльності окремих підприємств і галузей, ні підвищувати ефективність корпоративного підприємництва через легальні, прозорі конкурентно-ринкові трансакції корпоративних прав від менш до більш ефективних власників і менеджерів.

Деякі дослідники, звертаючи увагу на формально задекларовану „народність” і „справедливість” приватизації, прогнозували надзвичайно негативні наслідки імовірного формування дуже розпорошеної структури акціонерного капіталу з домінуванням у „контролюючих групах” найманих працівників, що не дозволить досягти бажаної мети формування персоніфікованих власників капіталу. Насправді ж персоніфіковані авторитарні розпорядники виробничих ресурсів з’явилися дуже швидко, хоча значна їх частина все ще намагається, мабуть, з досить поважних причин приховатися за різними схемами формальних акціонерних структур за участю як зовнішніх, так і внутрішніх сертифікатних акціонерів. Проте не з’явилася ефективна система корпоративного управління і далеко не всі реальні персоніфіковані власники є ефективними та соціально відповідальними підприємцями.

Сертифікатні акціонери все ще залишаються формальними власниками акціонерного капіталу багатьох переважно мало перспективних, низькорентабельних підприємств. Фактичним же реальним хазяїном з майже необмеженою господарською владою на таких підприємствах є директорат в альянсі з керівниками певних посередницьких фінансово-комерційних структур. Водночас на підприємствах з ліквідною продукцією більшість акцій вже „викуплено” у сертифікатних акціонерів та сконцентровано в руках „юридичних осіб”. Вони, у свою чергу, через ряд посередницьких структур, значна частина яких зареєстрована в офшорах, перебувають під контролем певної фізичної особи або невеликої групи осіб, пов’язаних між собою тісними особистими зв’язками. Вибіркові дослідження структури власників акцій великих підприємств України показали, що у 2002р. рівень концентрації акціонерного капіталу був значно вищим не тільки порівняно з США та Японією, а навіть з більшістю країн ЄС. Середній розмір максимального пакета акцій, що належав одному власнику становив 43,7%, причому 40% підприємств мали акціонера з пакетом понад 50% акцій. Концентрація ж акціонерного капіталу на найважливіших і великих експортоорієнтованих підприємствах, приватизованих у 2003-2005рр. досягла таких масштабів, що вони перетворилися на класичні приватні підприємства, якими володіє або одна особа (родина), або кілька осіб, пов’язаних між собою особистою взаємозалежністю. Так, понад 93% акцій кожного з шести найбільших гірничо-металургійних підприємств Кривбасу належать (через ряд проміжних структур) окремим „родинам”.

При суперконцентрованій структурі корпоративних прав потенціально небезпечним для ефективного функціонування акціонерних підприємств є не стільки порушення прав дрібних акціонерів і менеджерський опортунізм, скільки, з одного боку, майже необмежені можливості для зловживання господарською владою, а з іншого – обмеження професійної автономії, самостійності, економічної ініціативи та відповідальності вищих менеджерів, які перетворюються на простих виконавців і спільників у можливих ненормативних діях власників у відношенні до інтересів підприємств, трудових колективів, місцевої громади та суспільства в цілому.

Вимоги відкритості, прозорості, гласності корпоративних структур є лейтмотивом усіх визнаних світовим співтовариством принципів корпоративного управління. Проте реалізація цих вимог у специфічних умовах сучасного українського корпоративного підприємництва є непростим завданням. Його формування проходило у період „прихватизації” суспільного капіталу та захоплення окремих його частин під персоніфікований контроль окремих груп осіб, з використанням не тільки легальних і прозорих конкурентних економічних, а й адміністративно-бюрократичних, мафіозно-силових, спекулятивно-шахрайських методів. Усе це спонукало власників українського великого бізнесу і менеджмент до якомога більшої непрозорості, затіненості своєї діяльності. Природно, що і сьогодні у більшості випадків у них відсутні вагомі внутрішні стимули для забезпечення відкритості, прозорості у своїй бізнесовій діяльності.

Якщо органічне (природне) корпоративне підприємництво в розвинутих країнах, яке вдосконалюється протягом майже двох століть і відповідає вимогам прогресуючої соціалізації економічної діяльності, сформувало відмінну від ранньокапіталістичного „власницького авторитаризму” корпоративну культуру (її важливою складовою є принцип розподілу специфічних статусів інвесторів та організаторів і керівників виробництва), то ліберально-ринковий сценарій реформування в Україні орієнтував процес „корпоратизації навпаки” – на ранньокапіталістичну модель одноосібної („монархічної”) господарської влади авторитарного „хазяїна”. Тому для великих українських промислових корпорацій не є типовим поділ статусів і функцій між акціонерами і корпоративним менеджментом, характерний для західної корпоративної культури; для них, навпаки, характерним є якомога більше їх суміщення. При суміщенні функцій і статусів власників акцій та корпоративного менеджменту втрачається одна з головних переваг корпоративного підприємництва – раціоналізація, професіоналізація управління великими підприємствами. Менеджери втрачають свій відносно автономний статус виразників і захисників інтересів підприємства, як органічної техно-соціальної системи та соціально-економічної організації, який вимагає підпорядкування їх ділової поведінки не стільки суб’єктивним інтересам і бажанням власників інвестованих у капітал підприємства коштів, скільки раціональним, науково обґрунтованим принципам функціонування та розвитку промислових організацій.

Таким чином, найбільш відомі сьогодні регіональні моделі корпоративного підприємництва відрізняються по ряду ключових позицій: структура джерел фінансування, ступінь концентрації та ліквідності акціонерного капіталу, регулятивні функції фондових ринків, комерційних банків та держави, характер мотивації основних корпоративних суб’єктів, специфічні риси трудових відносин тощо. Незважаючи на певні тенденції до конвергенції різних моделей, суттєві відмінності між ними зберігаються, так як їх корені пов’язані з особливостями історичного розвитку та національних культур. Найкращих моделей не існує, як не існує і найгірших, так як в різних соціально-економічних і соціокультурних умовах порівняно низька ефективність одних регулятивних механізмів компенсується більш ефективним функціонуванням інших.

Україна не може механічно скопіювати жодну з корпоративних моделей світових економічних лідерів (США, Японії, Німеччини, Франції та інших країн), так як суттєво відрізняються конкретні умови формування та розвитку національного підприємництва. В той же час в процесі свідомого цілеспрямованого суспільного регулювання подальшої еволюції тієї перехідної моделі, яка склалася на першому етапі реформування, є можливість широкого використання найбільш ефективних компонентів з різних регіональних моделей. При цьому ефективність такого запозичення зарубіжного досвіду буде залежати від того, наскільки кваліфікованим буде аналіз наявності чи відсутності в порівнюваних економічних системах на певному етапі їх розвитку тих чинників, які забезпечують ефективність окремих регулятивних механізмів в контексті їх взаємодії з іншими в межах цілісної системи.