Хронологія та періодизація староіндійської історії

У стародавній Індії не було свого Манефона чи Бероса, її історію в давнину ніхто не написав. Цьому не варто дивуватись, адже, як зазначає Л. С. Васильєв, "у суспільстві, заклопотаному насамперед релігійно-духовними проблемами... практично немає місця для соціально-історичної пам’яті в будь-якій іншій формі, окрім релігійно-епічної, міфологічно-культурної". Відсутність історичної традиції й датованих писемних пам’яток унеможливлює складання надійної хронології, яка, таким чином, залишається "білою плямою" в індології. У кращому випадку вдається встановити черговість історичних подій. Одним словом, творці староіндійської цивілізації ніби спеціально потурбувались про те, щоб майбутні студенти-історики не були переобтяжені заучуванням дат.

Історію Стародавньої Індії вчені поділяють на такі чотири періоди:

Індський (Хараппський, Доведійський), на який припадає існування в долині р. Інд найдавнішої цивілізації. Датується він XXIII—XVIII ст. до н. е.;

Ведійський, упродовж якого розселялися в Північній Індії арійські племена та зароджувалась цивілізація в басейні р. Ганг (XIII—VII ст. до н. е.);

Буддійський (його ще називають Магадхо-Маурійсь-ким), протягом якого в країні виникла та поширилася буддійська релігія, що відіграла колосальну роль у суспільному та духовному житті індійців, відбувся економічний розквіт Індії та постали в ній великі держави. Датується VI—III ст. до н. е.;

Класичний (чи Кушано-Гуптський) — доба найвищого соціально-економічного піднесення староіндійського суспільства та оформлення кастового ладу (II ст. до н. е.— V ст. н. е.).

Природнокліматичні умови в Стародавній Індії

Географічний ареал Стародавньої Індії — це весь Індостан, тобто територія сучасних держав — Республіки Індія, Пакистану, Непалу, Бангладеш та Шрі-Ланки. Стародавню Індію обрамовували Гімалаї, величну красу яких передали на своїх полотнах художники Микола та Святослав Реріхи. її обмивали води Бенгальської затоки, Індійського океану та Аравійського моря. Отож у географічному відношенні країна належала до числа найізольованіших у давнину.

На такій величезній території природнокліматичні умови, зрозуміло, не могли бути однаковими. Тут склалися три географічні зони: Північно-Західна, Північно-Східна та Південна.

Північно-Західна Індія охоплювала широку долину р. Інд та її численних приток з прилеглими гірськими районами. В сиву давнину Інд мав сім основних приток, проте згодом дві з них пересохли, тому ця територія дістала назву "Країна п’яти рік" — Пенджаб. Край нижньої течи Інд у назвали Сінд. Тут західний берег ріки гористий, а на схід простягнулася мертва пустиня Тар, яка цілком ізолювала басейни обох великих рік, Інду й Гангу, що значною мірою спричинило неоднаковість історичних доль Північно-Західної та Північно-Східної Індії. Розливи Інду, що витікав із Гімалаїв, залежали від танення снігів у горах і тому були нестабільними. Вологі мусони не досягали долини Інду, дощів там випадало дуже мало, влітку шаленіли гарячі вітри пустелі, тому земля вкривалася зеленню лише взимку, коли Інд розливався.

Північно-Східна Індія була розташована в зоні тропіків, її клімат визначався мусонами Індійського океану. Там вегетація тривала впродовж цілого року, а пір року було, як у Стародавньому Єгипті, три. У жовтні — листопаді, відразу після жнив, наставала зима, яка нагадувала наш "оксамитовий сезон" у Криму. Найхолодніше було в січні — лютому, коли температура повітря знижувалася до +5 °С, нависали тумани, випадала ранкова роса. Потім приходило тропічне літо, коли стояла пекельна спека. На відміну від Єгипту, де ночі завжди прохолодні, в долині Гангу в березні — травні нічна температура повітря, за майже стопроцентної його вологості, не падала нижче +30...+35 °С, а вдень часом піднімалася до +50 °С. У таку спекоту трава вигорала, дерева скидали своє листя, водоймища висихали, земля здавалася спустошеною та занедбаною. Характерно, що саме в ту пору індійські селяни готували поля під засів. У червні — серпні наставав двомісячний дощовий сезон. Тропічні зливи несли жадану прохолоду, повертали землі красу, тому населення зустрічало їх як велике свято. Проте сезон дощів нерідко затягувався, тоді ріки виходили з берегів і затоплювали поля й селища, коли ж він запізнювався — приходила страшна посуха.

"Коли в нестерпну спеку й задуху,—- ділитися своїми враженнями чеський журналіст,— на небі громадяться чорні хмари, які обіцяють сильну зливу, і ви годинами даремно чекаєте, коли вона нарешті проллється, а тим часом хмари на небі починають розсіюватись і разом з ними зникає надія на рятівний душ,— ви й самі ладні впасти навколішки і благати котрогось із могутніх індуїстських богів, щоб він зглянувся і відкрив нарешті своєю ваджрою "шлюзи небесних ставків".

Родючий алювій, товщина якого в окремих місцях досягає сотень метрів, тепличний клімат перетворили долину Гангу на справжнє царство Флори. Схили Гімалаїв вкривали одвічні ліси, долинну місцевість -— бамбукові хащі та мангові гаї, в пониззі Гангу буяли очерет, папірус, лотос. Казково багатим був і тваринний світ цього куточка планети. В джунглях бродили королівські тигри, носороги, леви, слони та безліч іншої звірини, тож цей регіон був сущим раєм для стародавніх мисливців-лучників.

Ріка Ганг, яка також витікала з Гімалаїв і за 500 км від впадіння у Бенгальську затоку утворила найбільшу у світі дельту (мулисту й непридатну для навігації), мала багато приток, найбільшою з яких була Джамна. Обидві священні ріки зливалися в одне річище біля сучасного Ілахабада — своєрідної Мекки індуїстів, а до того впродовж 1000 км текли паралельно.

Надра басейнів Інду й Гангу були багаті на сировинні ресурси, особливо на мідну та залізну руди. Найбагатшими покладами металевих руд, які до того ж залягали майже на поверхні землі, славився південно-східний Біхар (на сході басейну Гангу).

Таким чином, природнокліматичні умови в Північній Індії, де з’явилися найдавніші індійські цивілізації, були загалом сприятливими для господарської діяльності людини. Разом із тим ідеальними їх назвати не можна. Давалися взнаки і страшні посухи, і не менш згубні повені, необхідна була іригація, хоча штучне зрошення полів відігравало в сільськогосподарському розвитку країни набагато скромнішу роль, ніж у Єгипті чи Месопотамії. Завдавали збитків хліборобу птаство й гризуни, люди не знали рятунку від отруйного гадюччя, що ним кишіли джунглі. До речі, й нині індійські кобри щороку жалять сотні тисяч людей, причому кожен десятий з ужалених ними помирає. Проте найбільш діймала індійців невпинна боротьба з дикими джунглями й бур’янами, які були здатні в лічені дні перетворити освоєні важкою працею земельні ділянки на непрохідні хащі. Іригаційний характер землеробства та потреба відвойовувати землі в джунглів були тими чинниками, які сприяли згуртуванню селян у трудовий колектив, робили селянські общини напрочуд міцними.

Характерно, що стародавні індійці дуже дбайливо ставились до живої природи, намагались не завдавати їй шкоди і навіть піднесли цей мудрий принцип у ранг релігійного закону, тому їхня господарська діяльність виявилась менш згубною для екологічної ситуації, аніж інших стародавніх народів, передусім китайців.

Інакше склалися природнокліматичні умови в Південній Індії, відрізаній від Північної суцільним ланцюгом гірських кряжів. У центральній частині материка (це найбільше на планеті плоскогір’я називають Деканом) було можливе лише терасне землеробство. Ріки Декану повноводні, піски найбільших із них, Годаварі й Кістані (Крішну), багаті на золото й алмази. Щодо крайнього півдня материка, то його повноводні ріки з крутими берегами та бурхливою течією не відігравали істотної господарської ролі, тому цивілізація у цьому регіоні постала найпізніше.

У давнину Індію називали Ар’явартою — "країною аріїв". Згодом з’явився також топонім Бхарат, який походив від імені легендарного героя Бхарата (вш був, за однією версією, сином царя Душ’янти й небесної красуні— апсари, за іншою — прабатьком роду людського). В середні віки існувала ще одна назва Індії — Хіндостан (Хіндустан), європейським варіантом якої й став топонім Індія. Топонім Хіндостан означає "країна Хінд" і походить від перської назви річки Хінд (індійці називали цю річку Сіндху). Нині в Республіці Індія обидві назви — Бхарат і Хіндустан — рівноправні, хоча перша вживається частіше.