Культура ахеменідського ірану

Іраномовні народи — й землеробське населення в оазисах Персії, й конові племена в Туринській низині (рівнинна частина Середньої Азії) — мали спільних предків, спільну культуру й релігію, тобто становили культурно-історичну єдність. Вони перебували між двома вогнищами світової культури — між Сходом і Заходом, тому зазнавали і східного, Й західного впливу, однак не стали епігонами, створили свою самобутню культуру, навіть навчили дечому своїх учителів (іранське мистецтво геральдики перекочувало в герби Візантії, середньовічних держав Європи; фресковий живопис Ірану вплинув на християнські церковно-монастирські фрески; іранський стиль в архітектурі поширився далеко на захід і схід, те ж саме можна сказати про іранську релігію та міфологію тощо).

В історичній літературі культура іраномовних народів нерідко недооцінюється, трактується як консервативна, відстала. Ще частіше дослідники протиставляють східно-іранську (середньоазіатську) культуру західно іранській, вважаючи, що кочівники Туранського світу своїми набігами на Персію підривали культурний розвиток тамтешнього землеробського населення, робили його грубішим. Така точка зору є, щонайменше, спірною, адже вона ігнорує той факт, що осіле населення існувало й у Персії, і в Турані, що й там, і там не всі порвали з кочовим способом життя, що розходження між культурами цих регіонів "були розходженнями всередині однієї культури, всередині єдиного світогляду".

Матеріальна культура

Даних про матеріальну культуру стародавніх персів і, тим паче, мідійців є небагато.

Іранці будували житло на кам’яних підмурках із цегли-сирцю, обгороджували Його разом із господарськими будівлями цегляною стіною. Здебільшого житла були одноповерховими, проте в містах траплялися й двоповерхові будинки. Помешкання мало плоску покрівлю й навіс по фасаду, що тримався на дерев’яних стовпах. Такий тип житла набув поширення в гірських регіонах Передньої Азії. Можна припустити, що частина мідійців і персів не порвала з традиціями кочового життя й проживала в шатрах. У давньоіранському житлі горіло вогнище, схоже на камін, але його призначення (використовувалося воно для приготування страви чи культових цілей?) ще не з’ясоване.

Перські царі дбали про розвиток засобів комунікації, без яких надійно керувати сатрапіями було неможливо. В Ахеменідську добу в Персії вже існувала розгалужена мережа шляхів, із яких найбільше значення мала дорога із Сард у Сузи завдовжки майже 2,5 тис. км. Дороги надійно охоронялися й добре обслуговувалися, на найважливіших із них було побудовано станції з постоялими дворами, розташовані на відстані денного переходу одна від одної (на дорозі із Сард у Сузи налічувалося 111 таких станцій).

Наявність шляхової мережі дала змогу персам організувати найдосконалішу як на ті часи службу поштового зв’язку, ідею якої вони запозичили в ассирійців. Змінюючи коней, спеціальні царські гінці навдивовижу швидко доставляли кореспонденцію на значні відстані. Геродот був у захопленні від ахеменідської пошти й запевняв, що "немає на світі смертної істоти, яка могла б подорожувати, куди схоче, швидше від цих царських вісників" (Історія, VIII, 98). Не лише цар, а й заможні перси мали своїх гінців, через яких (а ще частіше — з оказією) вони пересилали запечатану в глиняні "конверти" кореспонденцію.

Процитуємо один із таких листів, написаний майже 2,5 тисячі років тому, адже він дає можливість краще зрозуміти ментальність тодішніх людей: "Хай боги Бел і Набу (лист писав вавилонець.— Аегп.) пошлють благополуччя й здоров’я моїй сестрі. Це жахливо1. Чому я не одержую вісток від жодної з вас? Серце моє радіє, бо я довідався, шо ти вагітна... Пришли мені через когось, хто вирушить цим шляхом, міну срібла...та сумку". Основна ідея цього зворушливого листа — в останній фразі, чи не правда?

Особливо важливі й термінові повідомлення перські урядовці, як свідчив Геродот, передавали за допомогою "світлового телеграфу" — системи сигнальних вогнів (Історія, IX, 3).

Перси подорожували верхи на коні чи ослі, у відкритому чи закритому візку. Вельможі користувалися паланкіном, цар же в’їжджав у тронну залу прямо на троні, шо його несли прислужливі двораки.

На відміну від єгиптян чи вавилонців, перси споживали м’ясні страви щоденно. Заможні господарі забивали на м’ясо биків, верблюдів, коней, ослів, домашню птицю, а люди бідніші — дрібну рогату худобу. Харчувалося населення Ірану також сиром, стравами з пшеничного та ячмінного борошна, але особливо полюбляло десертні страви (переважно свіжі фрукти — груші, фісташки тощо), їжу іранці запивали вином (у Персії ще в давнину славилися ширазькі вина).

Геродот запевняв, що перси нібито виявляли "велику прихильність до вина" й мали звичку обговорювати найважливіші справи напідпитку, а коли траплялося, що робили це на тверезу голову, то рішення з обговорених питань ухвалювали неодмінно в п’яному стані (Історія, І, 133). Ймовірно, Геродот вважав за пияцтво ритуал, пов’язаний з уживанням священного напою хаоми.

Застільний етикет у давніх іранців був простий, щоб не сказати — грубуватий. Страву брали прямо руками. До й після їжі користувалися чашею й рушником — для миття й витирання рук. Наїдалися й напивалися (особливо на званих бенкетах) досхочу, проте не до безтями, за столом поводилися загалом пристойно.

Античні автори (Геродот, Ксенофонт та ін.) яскраво описали гучні бенкети, що їх влаштовували перські царі в день свого народження. Цар бенкетував в окремій кімнаті, на золотому ложі, й відтіля через завісу спостерігав за гостями. При цьому наложниці тішили його танцями, а слуга опахалом відгонив від нього мух. Іноді цар запрошував кількох гостей до себе в кімнату, і вони, горді виявленою їм милістю, вмощувалися поблизу нього на підлозі. Інші гості бенкетували надворі. Для них щоденно забивали до тисячі голів худоби і птиці, причому на стіл подавали нерозібрані туші засмажених биків, коней, верблюдів тощо. Кожен учасник бенкету одержував свою порцію м’яса, а те, що не міг доїсти, забирав із собою для сім’ї.

Одяг давніх іранців цікавий уже тим, що він розстібний. Шили його переважно з грубої вовняної тканини, повсті чи навіть шкіри, фарбували в синьо-зелені та жовто-коричневі тони. Іранці носили різновид довжелезного каптана з довгими рукавами й відкладним коміром, під нього одягали довгу (до колін) сорочку, а поверх нього на лівому плечі прикріплювали барсову чи, за бідністю, каракулеву шкуру (звичай носити на плечі каракуль зберігся в гірських пастухів Азербайджану дотепер). Усі чоловіки в Ірані носили штани (в епоху Ахеменідів їх перейняли й інші народи Передньої Азії). Одяг стародавніх іранців був вузький і щільно прилягав до тіла. Слід зазначити, що перси були дуже сором’язливими й ретельно кутали тіло, навіть голову прикривали повстяною шапкою-ковпаком.

Престижною деталлю вбрання царя, вельможі чи духовної особи вважався т. зв. мідійський кандіс — глухий безрукавний одяг з дуже низькими проймами для рук, який шився з тонких вовняних тканин, одягався через голову й туго підперізувався по талії вузьким поясом. Цей одяг був суто церемонійним, непридатним для повсякденного носіння. Царі не були скнарами, коли йшлося про їхнє вбрання. Плутарх запевняв, що парадне вбрання Артаксеркса II нібито оцінювалося в 12 тис. талантів золота, тобто приблизно в 5,5 млн. доларів.

Взуттям іранцям служили м’які шкіряні черевики із загнутими носками або невисокі чоботи.

Наслідуючи ассирійців, мідійці й перси стягували свою шевелюру пов’язкою, носили бороду й вуса.

Що являло собою жіноче вбрання у давньому Ірані? Про нього майже нічого не відомо, бо іранські чоловіки були страшенно ревнивими (так запевняв Плутарх) і ховали від нескромних поглядів не лише своїх жінок, а й наложниць та рабинь, забороняли зображувати жіночі фігури (серед сотень фігур на рельєфах Персеполя немає жодної жіночої). Найімовірніше, жіноче вбрання в іранців мало відрізнялося від чоловічого. Іранки носили поверх нього, мабуть, довге покривало, яке, спадаючи з голови на плечі, огортало всю постать, робило її схожою на ходячий кокон.

Вельможні перси прикрашали себе золотими браслетами й намистами. Перські жінки, незважаючи на затворництво, також підкреслювали свою вроду вдало підібраними прикрасами (про це довідуємося, зокрема, з опису в "Авесті" туалету богині Адвісури-Анахіти).