Природнокліматичні умови

Рівнинний Хузистан, де виникла еламська цивілізація, майже звідусіль обрамляли гори, тому

частина еламської території була рівнинною, а частина гористою (шумери, до речі, вважали Еламом його гористу частину). На території Хузистану протікало кілька річок, у тому числі Карун і Керхе. Вода в них була чистою і приємною на смак, через що Кір Великий, якщо вірити Геродоту, завжди брав її для свого столу, коли вирушав у воєнний похід (Історія, 1,188).

Клімат в Еламі був спекотним. Улітку, тобто в квітні — серпні, температура повітря сягала +50 °С у тіні й залишалася плюсовою навіть узимку. Страбон запевняв, що ті гадюки та ящірки, які опівдні виповзали на вулиці Суз, живцем засмажувалися сонячним промінням, люди ж перечікували спеку в підвалах своїх будинків.

Піщані грунти Еламу при достатньому зволоженні давали непогані врожаї зернових, цукрової тростини, фініків, проте найменша недбалість населення у проведенні іригаційних робіт неминуче призводила до появи обширних солончаків.

Гориста частина країни була багатою на промислову деревину, будівельний камінь (базальт, діорит, мармур, алебастр, арагоніт, обсидіан тощо), напівкоштовні камені (карнеол, гематит, лазурит), металеві руди (мідь, платина, олово, срібло). Не менш багатою була тамтешня фауна — буйволи, олені, антилопи, дикі кабани, гірські кози й козли, популяцію яких регулювали леви. У водоймищах водилися риба, гігантські черепахи.

Еламці мали добрі умови для торгової діяльності. їхня столиця Сузи лежала на перетині важливих караванних шляхів, які вели на захід до Вавилона, на північ у напрямі нинішнього Тегерана та на південний схід до Персеполя (теперішній Шираз).

Щодо території Мідії та Персії, то вона являла собою1 високе нагір’я, обрамлене гірськими хребтами (на півдні й південному сході — Південноіранською гірською дугою, на заході — горами Загрос, на сході — горами Брагуй, Соломоновими горами, на півночі — горами Копетдагу та Гіндукушу). Географічна ізольованість стояла на заваді проникненню в Іран іноземних культур, лише північні жителі країни підтримували тісні культурно-історичні зв’язки зі стародавнім населенням Турану (Середньої Азії).

Клімат Іранського нагір’я різко континентальний, із великими річними перепадами температури повітря, тобто зі спекотним літом і холодною зимою. У внутрішніх областях Ірану опадів для землеробства не вистачало, до того ж вони припадали переважно на зимовий період року. М’якшим і вологішим кліматом вирізнялися лише південні схили гір, звернені в бік Перської затоки та Аравійського моря. Нечисленні річки Ірану були неповноводними й нікуди не впадали, а губилися в сухих степах і гарячих пісках. Країна рясніла солончаковими озерами та болотами. Іранці, таким чином, не могли обійтися без іригації, для якої використовували гірські струмки й озера та підгрунтові води (побудовані ними кілька кілометрові підземні канали збереглися в Ірані до наших днів).

Іран мав багаті запаси промислової сировини — залізних та міднцх руд, олова, нафти, золота, срібла, свинцю. Його окраїнні гірські схили зеленіли лісами та трав’яним килимом — не особливо густим, однак достатнім для випасу дрібної рогатої худоби.

Населення Ірану не могло поскаржитися на погані умови для розвитку торгівлі, бо країну перетинали прадавні торгові шляхи, які з’єднували прикаспійський район з узбережжям Перської затоки, вели в долину Тигру, в Сузіану (через мідійську столицю Екбатани), в Індію (через долину Кабулу), в Закавказзя та Середню Азію.

Природнокліматичні умови визначили оазисний характер осілого життя в країні, його відносну замкнутість у межах сім Ч, племені чи цілого географічного регіону, слабкий зв’язок із довколишнім світом. Особливо ізольовано розвивалися важкодоступні гірські місцевості.