Держава Давида і Соломона

Першу загально єврейську державу створив, як про це дізнаємося з Біблії, ізраїльський володар - Саул, якого помазав на царство

верховний жрець і суддя Самуїл. Саул скликав єврейське ополчення для боротьби з філістимлянами. Перед початком бою відбувся традиційний двобій між представниками воюючих сторін. На цей двобій філістимляни виставили озброєного до зубів велетня Голіафа, євреї ж — озброєного лише пращею іудейського юнака Давида. Поки Голіаф силкувався збагнути, чому цей недолугий вояк зважився вийти на вірну смерть, спритний юнак влучив каменюкою з пращі в його мідний лоб... Філістимлян так приголомшила несподівана поразка Голіафа, що вони кинулися втікати. Ця неординарна перемога над грізним ворогом окрилила й згуртувала єврейські коліна. А невдовзі іудеї також визнали Саула своїм царем. Так виникло, згідно зі старозаповітною традицією, Ізраїльсько-іудейське царство.

Саул здобув кілька ханаанейських міст, відбив напад кочівників, однак не впорався з власними підданими. Проти нього здійняв заколот, підтриманий іудеями, воєначальник Давид — біблійний переможець Голіафа. Невдовзі перший єврейський цар та троє його синів загинули в бою з філістимлянами, причому не без допомоги Давида, який перекинувся на бік ворога. Давид узурпував царський трон, поширивши через сім років свою владу й на ізраїльські коліна.

У 995 р. до н. е. Давид оволодів Єрусалимом і зробив його своєю столицею. Він приєднав до столиці гору Сіон — і відтоді до наших днів Єрусалим та гора Сіон (їх стали називати містом Давида), за словами історика, "були й залишаються духовним (хоча й не завжди політичним) центром для основної маси єврейства". Поступово Давид підкорив решту ханаанейських міст, а також поширив свою владу не за йорданські царства Едом, Моав та Аммон. Він створив царську гвардію (до речі, не з євреїв, а з філістимлян та критян), чиновницький апарат, поділив країну на адміністративні округи, з великими труднощами переписав і оподаткував населення (євреї відчували забобонний страх перед обліком людей та худоби, здатним нібито накликати біду). Щоб згуртувати свій народ, встановити в державі мир і злагоду, Давид поєднав із племінним єврейським культом Яхве місцеві ханаанейські культи, повернув до столиці викрадений в ізраїльських племен філістимлянами ковчег заповіту — дерев’яну скриню, в якій, за переконанням євреїв, поселився їхній Бог. Значення релігії в політичному житті єврейських колін завдяки цій акції Давида ще більше зросло, відбувалося зрощення релігійної системи з державними структурами. За царювання Давида євреї монополізували посередницьку місію в торгівлі між Вавилоном та фінікійськими містами, Єгиптом і Малою Азією. Давид зберіг народне ополчення, однак розпочав формування професіонального війська, до якого він вербував воїнів-чужинців (вони нерідко добровільно записувалися в армію, щоб дістати право на поселення в Палестині).

Після смерті Давида єврейський трон успадкував його молодший син Соломон, який у боротьбі за владу не зупинився перед убивством рідного брата. За царювання Соломона Ізраїльсько-Іудейське царство досягло вершини у своєму розвитку.

Соломон спорудив навколо Єрусалима, Хацора, Мегіддо, Гезера та інших палестинських міст могутні мури, побудував у столиці (руками фінікійських майстрів) величний царський палац і невеликий, оздоблений ліванським кедром, міддю, коштовними каменями і золотсм храм богу Яхве, куди помістив ковчег заповіту. Єрусалим, таким чином, став не лише політичною, а й релігійною столицею євреїв. Соломон подбав про зростання посередницької ролі євреїв у міжнародній торгівлі, перетворивши Мегіддо в торгового посередника між Єгиптом та Азією. Він побудував торговельний флот, який раз на три роки відпливав у складі флотилії фінікійського царя Ахірама до аравійської країни Офір за золотом та екзотичними товарами. За даними, наведеними в Біблії, золоті копальні Офір (недавно з’ясовано, що вони містилися між Меккою та Медіною, в урочищі Махдад-Дхахаб, назву якого перекладають як "колиска золота") дали обом володарям 31 тонну цього благородного металу (І Цар., 9, 26—28).

За царювання Соломона зріс міжнародний авторитет староєврейської держави. Соломон уклав вигідний союз із Єгиптом, одружившись з єгипетською принцесою й діставши за нею палестинське м. Гезер, передане йому від філістимлян його тестем — фараоном Шешонком. Ізраїльсько-Іудейське царство, таким чином, дістало вихід до Середземного моря. Єврейський цар завоював сусіднє князівство Едом (грецька назва — Ідумея). Про Соломона заговорили при царських дворах, до нього прибула з візитом цариця далекої аравійської країни Сави.

Старозаповітний історіописець стверджував, шо цариця Савська подалася в неблизький світ виключно для того, щоб випробувати Соломона своїми загадками (І Цар., 10,1—10). Так чи інакше, а її інтригуючий візит до Єрусалима хоч і не змінив хід світової історії, все ж не залишився непоміченим. По-перше, якщо вірити легенді, Соломон зумів, не порушуючи двірцевого етикету, спростувати злу плітку, буцімто в цариці Савської волохаті, немов у кози, ноги. По-друге, через дев’ять місяців після його візиту в цариці Савської народився син, від якого вели свій родовід ефіопські імператори-негуси (останній негус Хайде Саласе І вважався 225-м нащадком сина Соломона та цариці Савської).

Біблія, тішачи національне самолюбство євреїв, зображує Соломона найбагатшим і наймудрішим зі смертних: "І став цар Соломон найбільшим від усіх земних царів, щодо багатства та щодо мудрості. І вся земля хотіла бачити Соломона, щоб послухати його мудрості, що Бог дав у Його серце" (І Цар., 10, 23—24). Проте історичний Соломон був далекий від такого ідеалу, адже мав властолюбну та легковажну вдачу. Він купався в розкошах, транжирив державні кошти направо-наліво, завів (мабуть, щоб сусідні володарі луснули від заздрощів) величезний гарем (700 жінок і 300 наложниць). Царське оточення, яке складалося майже виключно з Соломонових родичів, не могло поскаржитись на відсутність апетиту — з’їдало щороку майже 12 млн. літрів борошна, 11 тис. голів великої рогатої худоби та 36,5 тис. дрібної, не рахуючи "оленя, і сарни, і антилопи та ситих гусок" (І Цар., 5, 1—3). Щоб якось прогодувати що юрму, Соломон поділив землі Ізраїля на 12 округів, зобов’язавши їхнє населення по черзі доправляти потрібну кількість продуктів до царського двору. Своїх одноплемінників-іудеїв він звільнив від цього побору.

Як уже зазначалося, між стародавніми євреями ніколи не було згоди. До царювання Давида, за словами історика, "Ізраїль був зборищем племен, що ворогували між собою", і лише наприкінці його володарювання "стали сильним та, як тоді здавалося, єдиним народом". В результаті непродуманої податкової реформи Соломона, дискримінаційної щодо ізраїльтян, традиційна напруженість у стосунках між ізраїльтянами та іудеями досягла критичної межі — ізраїльтяни, яких налічувалося 500—700 тис, тобто в 2—3 рази більше, ніж іудеїв, повстали. Соломон придушив цей виступ, а вождь повстанців Єровоам змушений був рятуватися втечею до Єгипту. Проте коли Соломон помер і царем став його молодий, недосвідчений син Ровоам, ізраїльтяни знову почали виявляти своє невдоволення, причому й цього разу їхній виступ очолив Єровоам, якого підтримував єгипетський фараон Шешонк. Ізраїльські коліна зажадали, щоб цар відновив у державі справедливість, проте Ровоам вдався до погроз, пообіцявши зігнути бунтівників у баранячий ріг (І Цар., 12, 14). У відповідь на цей амбіційний випад ізраїльці обрали своїм царем Єровоама (925 р. до н. е.). Невдовзі Єрусалим був ущент пограбований єгипетськими військами. Ізраїльсько-іудейське царство остаточно розпалося на дві держави, причому політичним центром Іудейського царства залишився Єрусалим, столицею ж Ізраїльського царства спершу став Сіхем, а близько 875 р. до н. е. (за володарювання Омрі) — Самарія. В обох єврейських державах збереглися закладені Давидом і Соломоном форми політичного управління, однак в Іудеї політична обстановка була порівняно стабільною, а в Ізраїлі, навпаки, характеризувалася хаотичністю. Так, якщо в Іудейському царстві безперервно царювала династія Давидидів, то за 230 років існування Ізраїльського царства там змінилося 9 династій, причому добра половина ізраїльських царів загинула насильницькою смертю.

Чому стародавнім євреям не вдалося створити сильної держави? Серед причин швидкого розпаду Ізраїльсько-Іудейського царства історики найчастіше називають неоднаковість демографічної ситуації в Ізраїлі та Іудеї, суттєві відмінності в соціально-економічному розвитку обох регіонів, різні географічні умови для розвитку торгівлі в цих регіонах (Іудея була віддалена від торгових трактів).