Урартське суспільство

Досить тривала зовнішньополітична активність Урарту забезпечувалася економічним процвітанням країни, передусім розвитком поливного землеробства та металургії. Чималі державні запаси сільськогосподарської продукції давали змогу утримувати сильне військо й діяти на міжнародній арені нахрапом. Отож, Урарту випробовувала на близьких і далеких сусідах свої військові мускули не тому, що в цьому існувала настійна економічна потреба, а виключно через амбіційність своїх володарів.

Важливу роль у господарському житті Урарту відігравали порівняно невеликі царські господарства. Підраховано, шо державні зерносховища та винні склади лише Тейшебаіні були розраховані на врожай з площі в 4—5 тис. га. В царських господарствах використовувалася праця тисяч робітників, мало не кожен четвертий із них був писцем чи адміністратором. Центрами цих господарств були міста-фортеці Тейшебаіні, Аргіштіхінелі, Еребуні та ін.

Меншу, але також суттєву роль у соціально-економічному житті Урарту відігравали храмові господарства. Урартські храми були невеликими й жили не стільки з землі та худоби, скільки на приношення мирян. Храми потроху приторговували, хоча загалом торгівля в Урарту в умовах централізованого розподілу суспільного продукту не процвітала.

На вершині соціальної піраміди урартського суспільства перебувала військова знать і чиновництво, тобто царські родичі та нащадки колись незалежних князів. Найчисленнішим був середній прошарок — "озброєні вільні люди племені", яких налічувалося близько півтора мільйона осіб. Община в Урарту загалом була самоуправною.

Існували в Урарту раби та інші залежні виробники. Основним джерелом рабства були війни. В рабство обертали не всіх військовополонених, декотрим із них надавалася можливість служити у війську й накласти головою за урартські інтереси. Регулярний притік робочої сили зі сторони сприяв економічному процвітанню країни.

Урартські володарі намагалися створити міцну централізовану державу. Важливою передумовою посилення своєї влади вони цілком слушно вважали вдалі завойовницькі походи, тому постійно дбали про боєздатність війська, основою якого були професійні воїни — вправні кіннотники й лучники.

В державі ще за царювання Мінуа склалася система намісництв, керованих "начальниками областей". Щоб тримати місцеві органи влади під урядовим контролем, царі діймали їх дріб’язковою опікою (наприклад, вказували такому начальнику, за кого він повинен видати заміж доньку місцевого кухаря). Проте надійно централізувати полі етнічну державу не вдавалося. її оточували численні напівзалежні та союзні політичні утворення, що в усіх відношеннях дуже відрізнялися між собою. Не вдалося створити й єдину господарську систему. Надмірна залежність господарського механізму від притоку сировини та робочої сили зі сторони потребувала успішних воєнних кампаній, тим часом воєнна фортуна не завжди була прихильною до Урарту.

Занепад Урарту. Утворення ранніх держав Вірмени та Грузії

Відмова урартів від боротьби за лідерство в Передній Азії не означала, що вони заприятелювали з Ассирією. Урарти продовжували намовляти буферні держави проти ассирійського володарювання. Проте наприкінці VII ст. до н. е. не Ассирія становила смертельну небезпеку для урартів, а скіфські племена, які, слідом за кіммерійцями, хвилею накотилися в 70-х роках VII ст. до к. е. на Передню Азію й заснували в Північно-Західному Ірані своє "царство". Перед загрозою скіфської навали урарти мусили запобігати ласки ассирійських володарів. Вони здавали на міжнародній арені одну позицію за другою. Коли ж наприкінці VII ст. до н. е. Ассирія загинула, Урарту стала васалом Мідії, одного з ассирійських могильників, а до 590 р. до н. е. взагалі припинила своє існування. її міста-фортеці перетворилися на згарища.

На початку VI ст. до н. е. в області Арме-Шупрія, колись підвладній урартам, утворилося Давньовірменське царство, проте воно невдовзі увійшло до складу Перської держави. Найдавнішою столицею Давньої Вірменії стар

Армавір. У молодій державі поширився зороастризм. Утім, народна культура давніх вірмен більше наслідувала не іранські, а урартські зразки. Після розгрому Олександром Македонським Перської держави, в Елліністичну добу, виникла незалежна Давньовірменська держава. Першим царем у ній був Арташес І (189—161 рр. до н. е.), який заснував нову вірменську столицю — Арташат.

У західних областях Закавказзя в VI—IV ст. до н. е. з’явилася держава Колхіда, в якій розвивалися ремесла й торгівля, навіть чеканилась власна монета — "колхідка" (так її назвали дослідники). Тамтешні майстри виробляли із золота та заліза досконалі вироби, шо принесли Колхіді славу країни "золотого руна". В Колхіді тісно переплелися місцеві та давньогрецькі традиції.

У VI—IV ст. до н. е. міські центри утворилися також у Східній Грузії, скажімо, столичне місто Мцхета, печерні міста (Уплісціхе та ін.). Наприкінці IV — на початку ПІ ст. до н. е. у Східній та Південній Грузії з’явилася держава Іберія (грузинські джерела називали її Картлі). Тоді ж у прикаспійських областях, на території нинішнього Азербайджану, об’єдналися в державу албанські племена. Таким чином, найдавнішими державами Закавказзя були Стародавня Вірменія, Колхіда, Іберія та Кавказька Албанія.