Єгипет доби нового та пізнього царств: розквіт і занепад Визволення Єгипту від гіксосів та перетворення його у "світову державу"

Манефон запевняв, що династії XV ("Великих гіксосів") та XVI ("Малих гіксосів")були в Єгипті гіксоськими.

Етнонім гіксоси сучасні єгиптологи перекладають як "володарі чужоземних країн", ним називали в епоху Середнього Царства вождів кочівників-бедуїнів. Етногенез гіксосів все ще залишається загадкою. До Другої світової війни їх ототожнювали з індоєвропейськими племенами, нині вважають то семіто-ха-мітами, то монголо-степовою ордою. Найімовірніше, етнічний склад цих заброд був неоднорідним. Більшість єгиптологів дотримується думки, що гіксоси заселили Дельту поступово, кількома хвилями. Скориставшись безладдям у Єгипті наприкінці Середнього Царства, гіксоси групами переходили єгипетський кордон і наймалися на службу до нижньоєгипетських номархів, які в запеклій міжусобній боротьбі не гребували нічиєю допомогою. Певний час масовому проникненню цих кочівників у країну перешкоджало сирійське князівство Халпа, коли ж це князівство зруйнували войовничі хетти, гіксоси враз наводнили собою Дельту.

Гіксоси побудували в Дельті свої храми й фортеці, в тому числі твердиню Аваріс — оплот їхнього панування в Єгипті, а також 625-кілометровий мур між цією кріпостю та Геліополем. Кочівники потрапили під сильний вплив єгипетської культури, їхні царі брали титулатуру єгипетських фараонів. Прямих свідчень того, що й гіксоси дечого навчили мешканців Нільської долини, немає.

Гіксоси трималися в Єгипті відособлено, не родичалися з єгиптянами, ставилися до них зверхньо, тому визвольне повстання проти них було лише справою часу. Першим спробував повалити ііксоське панування один із останніх фараонів XVII династії Секененра, одружений на критянці Яххотеп, але гіксоська бойова сокира вкоротила йому віку. Син Секененра К5мос продовжив справу батька. Йому вдалося перехопити гіксоського посланця в Нубію й самому укласти воєнний союз із нубійцями (кушитами). Критяни допомогли Камосу своїм флотом, що дало можливість фараону очистити від гіксосів не лише Мемфіс, а й частину фортеці Аваріс. Остаточно визволив країну від гіксоського панування Камосів небіж Яхмос І, який започаткував XVIII династію. Очевидно, столицею гіксоського племінного союзу був Кадеш, бо Яхмос І направив своє військо у Східне Середземномор’я, де захопив тамтешню гіксоську фортецю Шарухен. Єгиптяни остаточно розсіяли гіксосів серед племен і народів Передньої Азії й знову взяли під свій контроль Східне Середземномор’я. На такій мажорній ноті розпочався наступний етап староєгипетської історії — Нове Царство.

Він ознаменувався широкомасштабною воєнною експансією єгиптян. Цього разу причини її були іншими. Як відомо, для боротьби з гіксосами фараони мобілізували всі матеріальні ресурси країни, а головне — створили сильну армію. Було б безглуздям залишити її без діла після того, як Єгипет звільнився від гіксосів. Тому військовий похід Яхмоса І у Східне Середземномор’я став першим кроком на шляху до перетворення Єгипту в могутню імперію. Третій фараон XVIII династії розширив південний кордон Єгипту до третього нільського порога, північний — до Євфрату. Кілька успішних військових походів здійснив його син Тутмос II, який "уславився" своїми звірствами на завойованих територіях.

Проте, коли помер Тутмос II, єгипетська експансія загальмувалася, бо царська влада в країні на цілих два десятиліття потрапила до жіночих рук. Царською короною заволоділа вдова Тугмоса II, яка взяла собі красномовне тронне ім’я — Хатшепсут ("Перша серед найвродливіших"). її воцаріння пояснювалось, очевидно, тим, що Тутмос II не мав сина від першої дружини (від Хатшепсут), свого ж пасинка, майбутнього Тугмоса III, цариця запроторила в монастир. Жерці підтримали її домагання на трон, проголосивши народу, який уже важко було чимось здивувати, що батьком Хатшепсут був бог Амон-Ра в личині Тугмоса І. Хатшепсут взяла собі пишномовну царську титулатуру, відмовившись лише від її частки — могутній бик, носила, як годиться, накладну царську борідку. Вона відбудувала зруйновані гіксосами єгипетські храми, спорудила поблизу Фів і свій поминальний храм — перлину староєгипетської архітектури, спорядила в далеку країну Пунт велику морську експедицію — головно за парфумами. Учасники цієї експедиції доправили цариці безліч всіляких дивовиж та цілу гору парфумів, після умащення якими, як зауважує стародавній хроніст, "її шкіра стала золотистою, лице засяяло, мов сонце, так вона освітила всю землю". Проте видатні косметичні успіхи Хатшепсут не могли компенсувати її вимушену військову бездіяльність. Міжнародний авторитет Єгипту, не підкріплюваний зброєю, за її царювання дуже підупав.

До речі, староєгипетська історія знала ще кількох жінок-фараонів (Нітокріс, Нефрусебек, Таусерт), проте всі вони, за винятком "Першої серед най вродливіших", звалили на свої тендітні плечі тягар влади в періоди занепаду Єгипетської держави і нічим не проявили себе на ниві державного керівництва. "Дивно,— задається питанням з цього приводу єгиптолог О. Томашевич,— що [єгиптяни] допускали жінок до трону лише тоді, коли становище держави ставало абсолютно безнадійним...".

Коли фараоном нарешті став Тутмос III, для єгипетського війська відразу знайшлася робота. Фараон кинувся впокорювати сирійсько-палестинські князівства, які потрапили за царювання Хатшепсут під вплив хурритів і припинили виплату данини Єгипту. Об’єднані сирійсько-палестинські війська, якими керував царьок Кадешу, єгиптяни досить легко розгромили під Мегіддо, проте оволодіти самою фортецею їм довго не вдавалося (єгипетські воїни добре билися на відкритій місцевості, штурмувати ж ворожі кріпості не вміли до пуття). Тутмос III підбадьорював воїнів обіцянками багатої поживи, що чекає на них в обложеному місті. Однак минуло сім довгих місяців облоги, перш ніж єгиптяни вдерлися в Мегіддо. Звісно, місто було ними пограбоване до нитки. Через 20 років після взяття Мегіддо війська Тутмоса III зрівняли з землею Кадеш. Вони оволоділи також Халпою, розгромили під Кар-хемишем армію могутньої хурритської держави Мітанні, яка наводила жах на всю Месопотамію, і захопили на півночі Месопотамії стратегічно важливу Нію. Воював Тутмос III, якого історики величають "Наполеоном Стародавнього Єгипту", також на території Нубії. Отож, воєнними зусиллями цього фараона, який лише в Азію здійснив 17 воєнних походів, Єгипет перетворився в середині II тис. до н. е. в могутню "світову державу". До її складу увійшли нубійські, лівійські та східносередзем-номорські території, вона далеко розсунула свої кордони з півночі на південь, а ЇЇ територія збільшилася майже втроє. З Єгиптом рахувалися наймогутніші тодішні передньо-азіатські держави. Фараону надсилали "подарунки" хет-тські, вавилонські, ассирійські царі та володарі острівних східно середземноморських держав. Дрібніші царки клянчили в нього подачки, запевняючи його, що він від своїх щедрот не збідніє, адже в нього "золота — все одно що пилюки". Найбільшу запопадливість виявляв володар Кіпру, який у своїх дипломатичних посланнях фараону завбачливо кланявся навіть його коням та колісницям.

Естафету завоювань перебрав від Тутмоса III Аменхотеп II. Він хвалився, що у трьох військових походах у Східне Середземномор’я потопив у крові повстання в Сирії та Палестині, повісив на реях свого судна вісьмох тамтешніх царків, полонив понад 100 тис. чужинців, примусив мітаннійського царя благати пощади. Ця його реляція, на думку єгиптологів, надто вже "переможна", щоб не викликати сумнівів щодо своєї правдивості. Наступні єгипетські володарі, Тутмос IV й Аменхотеп НІ, вже не ускладнювали собі життя організацією військових походів, а підтримували високий міжнародний престиж своєї держави суто дипломатичними засобами (брали заложників, укладали міждержавні договори тощо). Вони без жодних ускладнень укомплектовували свої гареми вавилонськими, мітаннійськими та ассирійськими принцесами, своїх же дочок у чужі гареми не віддавали.

За царювання XVIII династії фараонів єгиптяни створили ефективну систему керівництва колоніями. Вони не руйнували місцеву адміністративну систему на васальних територіях, лише якнайсуворіше заборонили місцевим князькам самостійно здійснювати зовнішню політику. На всіх завойованих ними землях було утворено намісництва, верховне керівництво якими забезпечувало особливе державне відомство у Фівах. Діяльність намісників контролювали довірені люди фараона, промовистий титул яких "очі царя Верхнього Єгипту, вуха царя Нижнього Єгипту" не потребує коментарів.

Усе, здавалося, йшло гаразд. Єгипет став наймогутнішою державою Передньої Азії, до його скарбниць потекли багатства підкорених єгиптянами народів. Проте політична фортуна — дама примхлива. Єгиптяни змогли зайвий раз переконатися в цьому ще за часів XVIII династії.