Хронологія та періодизація давньокитайської історії

Скласти абсолютну хронологію давньокитайської історії було не просто, бо китайці впродовж тривалого часу не знали твердого літочислення, задовольнялися династичним відліком років. Надійно датувати історичні події вдається лише після 841р. до н. е. завдяки складеним Сима Цянем унікальним "Хронологічним таблицям", які займають 10 розділів у його "Історичних записках".

Загальновизнаних хронологічних меж стародавнього періоду китайської історії не існує, їхнім верхнім порогом історики вважають або XXIII ст. до н. е.— дату виникнення держави Ся, історичність якої ще не доведена, або XVIII ст. до н. е., коли в Китаї з’явилася держава Шан-Інь. Нижнім хронологічним порогом давньокитайської історії в радянській історіографії вважався 220 р. н. е.— дата загибелі Ханьської імперії. Нещодавно з’явилася пропозиція вважати кінцем стародавньої доби історії Китаю дату загибелі Ціньської імперії (кінець III ст. до н. е.), а період існування Ханьської династії, коли державною ідеологією Китаю стало конфуціанство, віднести до середніх віків.

Традиційна китайська історіографія, а слідом за нею і європейська поділяють історію Стародавнього Китаю (в основу цього поділу покладено династичний метод) на три періоди і ряд під періодів, а саме: період Трьох династій, який включає в себе династії Ся (XXIII—XVIII ст. до н. е.), Шан-Інь (ХУІІІ-ХІІ ст. до н. е.) і Чжоу (XII—III ст. до н. е.), причому історію Чжоуської династії поділяють окремо на Західне Чжоу (XII—VIII ст. до н. е.) і Східне Чжоу (VIII—III ст. до н. е.). У свою чергу, Східне Чжоу розбивають на під періоди Ле Го — "Багато царств" чи Чунь-цю — "Весна й осінь" (VIII—V ст. до н. е.) і Чжань Го — "Воюючі царства" (V—III ст. до н. е.); період імперії Цінь (221—206 рр. до н. е.) та період імперії Хань (206 р. до н. е.— 220 р. н. е.), що його поділяють на під періоди: Західна (Перша, Рання, Старша) Хань (206 р. до н. е.— 25 р. н. е.) і Східна (Друга, Пізня, Молодша) Хань (25—220 рр. н. е.).

Найдавніші китайські держави

Старокитайське суспільство за всієї своєї легендарної екзотичності не виглядало на фоні інших старосхідних цивілізацій винятковим явищем. У ньому, наприклад, також відбулася "міська революція": виникли міські общини — багато десятків карликових царств, з’явилося патріархальне рабство, яке потім перетворилося на колонат, тощо. Все ж самобутніх рис у старо китайській цивілізації було значно більше. Зокрема, на відміну від інших "іригаційних держав" Стародавнього Сходу — Єгипту, Вавилону, Індії — в Китаї іригаційне землеробство стали практикувати через добре тисячоліття після побудови цивілізованого суспільства. В ньому не існували автономні міста й великі храмові господарства та їхній атрибут — громадсько-храмові общини, соціально-економічне життя там владно контролював державний апарат. Усі сфери суспільного життя Китаю зазнали могутнього впливу оригінальних ідеологічних систем, які з’явилися в середині І тис. до н. е. і, на думку істориків, відображали боротьбу між полісною та імперською тенденціями в політичній історії країни, служили опорою економічному й політичному пануванню суспільної еліти. На відміну від більшості старосхідних цивілізацій, передусім староіндійської з її безприкладною станово-кастовою системою, старокитайське суспільство будувалося на клановій основі й виглядало соціально мобільним, між його суспільними верствами й прошарками не існувало нездоланних соціальних бар’єрів, перехід з однієї соціальної групи в іншу здійснювався автоматично. Якщо в Індії суспільно-політична активність населення була майже нульовою, то в Китаї, настояному на конфуціанській ідеї, згідно з якою кожен сам є ковалем свого щастя,— навпаки, дуже

високою. Китайське суспільство раз у раз лихоманили масові народні рухи внаслідок яких демографічний тиск на природу в країні на певний час істотно зменшувався. Китаїст В. М. Нікіфоров, таким чином, має підстави вважати, що в давнину Китай та Індія "типологічно були ніби двома полюсами, між якими розташувався весь інший стародавній світ".

Шан-Інь: світанок китайської державності

Про світанковий період історії Стародавнього Китаю вчені, на жаль, знають дуже мало. Окремі - з них не виключають, що суспільні стани та примітивна державність могли з’явитися в Китаї ще в умовах панування общинної власності на засоби виробництва у зв’язку з переходом населення від мотичного до плужного рільництва, а не значно пізніше — на етапі класоутворення.

Сима Цянь вважав творцями китайської державності племена Ся, в яких влада вождя наприкінці III тис. до н. е. вже була спадковою. Вчені, які дотримувалися "гіперкритичного методу" у джерелознавстві, вважали цю концепцію вигадкою, більше того, заперечували історичність пізніших китайських династій — Шан-Інь та Чжоу. Археологи ще напередодні Першої світової війни незаперечно довели факт існування держав Шан-Інь та Чжоу, проте не виявили епіграфічних підтверджень історичності держави Ся, хоча в існуванні останньої вони, як правило, не сумніваються. Окремі китаїсти ототожнюють напівлегендарні племена Ся з носіями пізньонеолітичних культур Луншань чи Ерлітоу.

Зважаючи на нерозв’язаність питання історичності держави Ся, знайомство з старокитайською цивілізацією розпочнемо з XVIII ст. до н. е. В цей час у середній частині басейну Хуанхе вождь тамтешнього шанського племені Чен Тан, як про це повідомляв Сима Цянь, поширив свою владу на Ся та інші протокитайські племена, заснувавши примітивну державу Шан. Чжоусці, які жили по сусідству з шанцями, називали цю державу Інь. Щоб не плутатись у цих назвах, китаїсти ухвалили соломонове рішення: першу китайську державу називати Шан-Інь.

Шанці селилися в заплавах рік — на вузьких смугах землі, до яких упритул примикали лісові хащі. Вони сприйняли землеробську культуру тубільних неолітичних племен, навчилися відводити з полів лишки води, займалися вирощуванням проса, чумизи, пшениці, сорго (гаолян) та

інших засухостійких злаків, а також різноманітних садово-городніх культур. їхнє землеробство не було іригаційним, базувалося на повеневому та атмосферному зрошенні земельних ділянок. Населення Шан-Інь тримало биків, овець, свиней, займалося конярством, птахівництвом, колективним мисливством, рибальством, збиранням дарів природи. Мабуть, саме шанці винайшли знамените китайське шовківництво, яке пізніше стало своєрідним символом Китаю (римляни, як відомо, називали Китай "країною шовку"). Відмінно освоїли шанці бронзову металургію, причому виробляли з бронзи майже виключно ритуальний посуд, зброю та прикраси, а знаряддя праці — з дерева та кістки. Займалися вони також гончарством, деревообробкою та будівництвом, різьбленням по кістці та каменю, іншими ремеслами. Саме за шанської доби в долині річки Хуанхе налагодилась обмінна торгівля. Грошей тоді, звичайно, ще не існувало, торговельним еквівалентом служили мушлі каурі чи їх бронзові імітації, зерно, шкіра, шовк тощо. Обмінна торгівля була тісно пов’язана з грабіжницькими воєнними походами, під час яких брали військовополонених, котрих сотнями й тисячами приносили в жертву богам і предкам. Безпрецедентно масові людські жертвоприношення, згадки про які знаходимо в тисячах тодішніх ворожильних написів, спричинювали напругу в стосунках між агресивними шанцями та сусідніми племенами, особливо цянами, женьфанами та ін. Шанці мусили добре захищати свої поселення, в яких існували храмово-палацові комплекси та ремісничі квартали.

Надійних даних про систему суспільних відносин у державі Шан-Інь немає. Можна впевнено стверджувати лише про наявність у шанському суспільстві майнового та соціального розшарування, що його засвідчує існування кількох типів тодішніх поховань.

Своїх вождів та князів шанці ховали у просторих могилах, причому супроводжували такі поховання щедрими жертвоприношеннями, в тому числі людськими (щоразу вбивали до півтисячі жертв). Покійників нижчого рангу ховали скромніше, бідняків же закопували в землю без домовини. Сам факт наявності в Шан-Інь кількох типів поховань дає підстави припускати, що китайська система соціальних рангів, про яку йтиметься далі, ймовірно, почала формуватися ще на світанковому етапі китайської цивілізації.

Характерно, що шанці за всієї своєї убогості приносили в жертву також домашню птицю, худобу, клали в могилу бронзовий посуд, зброю, колісниці, мушлі каурі, інші коштовності, продукти харчування, одним словом — майже всі засоби існування, що, на думку китаїста Т. В. Степугіної, служило своєрідним запобіжним клапаном проти надмірної майнової поляризації населення.

Не можна впевнено стверджувати про існування в шанському суспільстві рабства, якщо зважити на тодішні масові ритуальні вбивства полонених та низький рівень матеріального виробництва. Щоправда, на думку окремих китаїстів, у стародавніх написах для ворожіння є згадки про рабів, проте точність перекладу цих написів завжди сумнівна, тому висновки, зроблені на їхній основі, слід вважати попередніми.

У шанському Китаї, найімовірніше, існувало общинне землеволодіння із системою взаємодопомоги та кругової поруки, причому общинна земля надавалася в індивідуальне користування окремим сім’ям. Здається, існували громадські поля, що їх обробляли колективно державним інвентарем усі общинники (у формі державної повинності) чи приписані до цієї землі селяни. На той час уже виділялися багаті та знатні роди, які постачали суспільству царів, князів, жерців, однак ще збереглося чимало первісно родових традицій (скажімо, кровна помста).

Сім’я в шанському суспільстві була патріархальною. Батьківський авторитет у ній посилювався культом предків і багатоженством. Практичні китайці будували свої гареми за принципом сорорату — перетворення на побічних жінок сестер основної жінки (вигода від такого шлюбу очевидна: кілька жінок і — одна теша). Тодішні китаянки відігравали важливу роль у сім’ї та суспільстві. Здебільшого їхніми руками велися мотичне землеробство, ткацтво, шовківництво, гончарний промисел, виноробство, пивоварство тощо. Часом вони очолювали мисливські загони, були військовими командирами. Є підстави вважати, що в шанському Китаї, як і в Стародавньому Єгипті, царський трон, найімовірніше, передавався по жіночій лінії.

Китаїсти зазначають, що в шанському суспільстві принципи сімейно-кланового й державного устрою були майже тотожними, відносини в сім’ї та клані служили шанцям "взірцем ієрархії в суспільстві й усього політичного ладу". Царська влада в країні, мабуть, виросла з прадавньої теократії, адже шанський володар — він мав титул вана — виконував також функції верховного жерця і вважався разом з усією своєю ріднею нащадком верховного божества Шанді. Шанський ван уже відділяв себе від народу, взяв собі промовистий титул "я єдиний серед людей". Однак його реальна влада ще залишалася номінальною. "Єдиний серед людей" мусив зважати на думку народних зборів та ради старійшин, не протиставляв себе общині, а виступав як її ставленик, як посередник між нею та світом богів.

Політична централізація держави Шан-Інь перебувала на початковій стадії. Створений шанцями союз китайських племен не був міцним. Сильніші племена відпадали від шанського вана, їхні провідники самі претендували на роль політичного лідера в басейні Хуанхе. Наприкінці XII ст. до н. е. Шанська держава занепала внаслідок внутрішніх негараздів та спустошливих набігів кочівників, передусім сюнну (їхнє походження досі не з’ясоване). Цим скористався, якщо вірити пісенній традиції, васал шанського вана — вождь чжоуських племен У-ван, який захопив шанську столицю й заснував на руїнах Шан-Інь нову державу, що займала значну частину басейну Хуанхе та північну частину басейну Янцзи. Столицю цієї держави войовничі чжоусці побудували на своїй батьківщині, на заході Китаю, тому період старокитайської історії XII—VIII ст. до н. е. вчені назвали Західним (Першим, Раннім, Старшим) Чжоу.