Культура Матеріальна культура

Матеріальна культура Стародавньої Індії відображена в джерелах дуже слабо її реконструкцію доводиться здійснювати переважно на основі живих традицій давнини в глухих індійських селах.

У Ведійську добу населення Північної Індії вже розвивало плужне землеробство, проте в багатьох регіонах, особливо в гористій місцевості, де було важко чи взагалі неможливо розбивати тераси широко використовувалося примітивне вирубно-вогневе рільництво (ліс і чагарник вирубували, спалювали і в попіл висівали зерно). В такому разі землю спушували звичайною мотикою, а то й палицею-копалкою (тхомба), якою, до речі, індійські селяни в найглухіших місцевостях копирсають землю досі .

Допоміжною галуззю господарства в Стародавній Індії було рибальство (мисливство у зв’язку з поширенням у країні ідеї про не пошкодження живих істот поступово відмерло). Рибу ловили сіткою або загонили її на мілину чи до спеціальної греблі з лози й там виловлювали руками.

Річкова мережа в Північній Індії була майже непридатною для навігації, тому основну роль у розвитку засобів комунікації в країні відігравали сухопутні шляхи. Будувати надійні дороги в умовах джунглів та щорічного сезону тропічних дощів було непросто, й індійські царі-раджі приділяли шляховому будівництву чимало уваги. Вздовж основних доріг (скажімо, "царської дороги" від західних кордонів держави Маур’їв до міста Паталіпутра завдовжки близько 1600 км) рили криниці, будували готелі для подорожніх. Проте якість індійських доріг загалом була вкрай незадовільною, і відсутність надійного транспортного сполучення значною мірою зумовила неоднаковість історичних доль окремих регіонів.

Населення користувалося незграбним візком на дерев’яних колесах, у який впрягали биків. В умовах джунглів особливо зручною була їзда на слоні.

У міжнародній торгівлі Індії важливу транспортну функцію виконувало каботажне мореплавство. Незважаючи на відсутність зручних гаваней на індійському узбережжі, стародавні індійців техніці мореплавства не поступалися іншим народам. Вони, до речі, винайшли оригінальний живий "компас": брали на судно ворона, якого випускали на волю, коли вітри й течія відносили їх далеко від берега, й спрямовували судно туди, куди летів цей птах, поки не ставала видною берегова лінія.

Староіндійські міста завжди були велелюдними й великими. Майнова та соціальна нерівність городян позначилася на міському будівництві Міські будинки мали неоднакові розміри й комфортність, відрізнялися своєю архітектурою. Заможні господарі зводили собі дво-, триповерхові будинки, нижній поверх яких призначався для торговельних та складських приміщень і майстерень). Господарські прибудови позаду будинку утворювали замкнений прямокутний двір, продовженням якого служив невеликий садок. Будинок виходив верандою нижнього поверху у двір, а верхнього — нерідко на вулицю. У будинках заможних городян обладнували ванну кімнату та вбиральню. Зводили й жіночу половину будинку, проте до затворництва індійок справа не дійшла.

У фешенебельних будинках внутрішні стіни розписувались малярами. Такі будинки умебльовувалися дерев’яними та плетеними кріслами, ліжками, на яких височіла гора подушок. Підлогу багаті городяни застилали килимами, циновками, звіриними шкурами.

Бідняки тулилися на околицях міста у глиняних мазанках чи очеретяних халупах, укритих пальмовим листям чи соломою. Колодязів та садків у бідняцьких дворах не було. Плетені мати та циновки заміняли меблі. Хатинка слугувала лише спальнею, бо весь сонячний день бідняцька сім’я поралася надворі. В хатині ніколи не згасав домашній вогонь. Коли сини одружувались, вони брали в нове житло вогонь із батьківського вогнища.

.Стародавні індійці носили таке саме вбрання, що й сучасні. Його виробляли з бавовняної, лляної чи вовняної тканини й шовку. В умовах жаркого клімату населення одягалося дуже легко, у вбрання огортаючого типу. У чоловіків нижнім одягом служила пов’язка на стегнах у вигляді полотнища, укладеного складками спереду й утримуваного довгим поясом, кінець якого або звисав, або протягувався поміж ніг і закріплювався ззаду, верхнім — накидка. Вдома всі дорослі ходили лише в нижньому вбранні, бідняки з’являлися напівголими і на людях, діти ж бігали по вулиці в чому мати народила. На свята і в негоду індійці одягали довгу, до колін, сорочку, а на плечі — накидку. На початку нашої ери індійці під впливом жителів Середньої Азії приохотилися до носіння шароварів. Найпоширенішим в Індії був білий одяг, нерідко його фарбували чи робили візерунчастим] Істотної різниці між чоловічим та жіночим вбранням не існувало. Соціальна нерівність відобразилась не у фасоні вбрання, а в якості тканини та кількості дорогих прикрас.

Цікаво, що на стародавніх зображеннях бачимо індійку здебільшого напівголою, часом лише у вузісінькому поясі, що служив радше декором, аніж убранням. Сучасні ж індійки неймовірно сором’язливі й старанно прикривають своє тіло.

Жінки в давнину ходили з непокритою головою, чоловіки носили на голові тюрбан. І жінки, й чоловіки робили на голові хитромудрі зачіски. Бритоголовими були лише монахи та частина брахманів (останні все ж залишали на самій маківці чуб). Характерно, що на стародавніх зображеннях індійці майже завжди вусаті, але безбороді, тимчасом Адріан і Страбон запевняли, що чоловіки окремих індійських народностей носили бороду, причому фарбували її в яскраві кольори.

Індійці здебільшого ходили босоніж чи в простих сандалях. Лише в Гімалаях взували повстяні чоботи. Представники соціальної еліти франтували в шкіряних пантофлях, розшитих золотом і самоцвітами.

Стародавні індійці дуже любили носити начіпні прикраси. Вони обтяжували свої пальці масивними перснями (жінки надягали їх навіть на пальці ніг), обвішувались ручними та ножними браслетами, намистами й бусами, відтягували вуха важкими сережками, як це роблять і сьогодні жінки в селах. Утім, носових кілець, без яких сучасна індійка не мислить свою зовнішність, у ту добу не носили. Носіння прикрас із золота, срібла, перлів, каменів-самоцвітів, слонової кістки, фаянсу тощо вважалося у Стародавній Індії найпершою ознакою поважності, тому навіть бідняки нерідко відмовляли собі в най необхіднішому, аби лише придбати кілька коштовних дрібничок. Для жінок прикраси становили особливу цінність, бо діставались їм як весільний подарунок від рідні й були їхнім єдиним скарбом.

Багато уваги приділяли стародавні індійці (і жінки, й чоловіки) косметиці, причому особливо полюбляли ароматну пасту з розтертого на порошок сандалового дерева. Жінки підводили очі чорною сурмою, наносили лаком чи фарбою на лоб мушку (тілаку) різного розміру й нерідко чудернацької форми, фарбували губи, кінчики пальців на руках і ногах, долоні, навіть ступні ніг. Вони залюбки уквітчували себе на свята гірляндами й вінками, що роблять і нинішні індійки.

Стародавні індійці, як і теперішні, були вегетаріанцями, проте стали ними не відразу, а поступово, з пониженням у господарському житті країни ролі мисливства й тваринництва, викликаним зневажливим ставленням землеробів до мисливських і скотарських племен, зростанням протесту в суспільстві проти кривавих ведійських жертвоприношень. Першими відмовились від м’ясних страв ігустельники та ченці, а з індійських володарів — Ашока, якого наслідували царедворці. Врешті-решт лише люди фізичної .праці, тобто представники нижчих каст, залишили м’ясо у своєму раціоні. Індійці багато споживали молока й молочних продуктів, використовували для приготування багатьох страв прянощі, мед, фрукти. Вони харчувалися переважно звареною на воді чи молоці рисовою .кашею (її приправляли маслом та цукром), овочевими супами, вареними бобами. Характерно, що на багато харчових продуктів у Стародавній Індії існувало табу, причина якого не завжди зрозуміла. Заборонялося, наприклад, споживати м’ясо свійського кабана й півня, багатьох диких птахів, більшість видів риби, часник, цибулю, гриби тощо.

Представники соціальної еліти їли двічі надень (уранці та ввечері), буддійські та джайністські монахи — лише раз на день (полуднували), а то пили соки й молоко, люди ж фізичної праці не могли обійтися без триразового харчування, особливо під час польових робіт.

Індійські релігії, передусім буддизм, рішуче й безкомпромісно засуджували пияцтво, проте тверезий спосіб життя в країні вели лише жерці та ченці, а основна маса населення вживала виготовлені з виноградного соку, меду чи цукрової тростини хмільні напої, а також рисову та ячмінну горілку. В державі Маур’їв існувала розгалужена мережа трактирів, закриття яких автори "Артхашастри" вважали безнадійною справою, лише рекомендували ставити їх на такій відстані один від одного, щоб любителям "зеленого змія" бракувало снаги перекочувати для "дозаправки" в сусідній трактир.

Сухопутна армія в Стародавній Індії (про індійський флот даних майже немає) складалась з чотирьох родів військ: колісниць, слонів (у літературі їх ще образно називають "танками давнини"), кінноти та піхоти. Найдавніші двоколісні колісниці, запряжені парою коней, були розраховані на одного воїна та візника, пізніші важкі чотириколісні, запряжені четвіркою коней,— на кількох воїнів, озброєних довгими списами, тризубцями. Колісниці були зброєю індійських аристократів. Наприкінці стародавньої доби основною ударною силою індійського війська стали слони, на спині яких розмішалося кілька воїнів. На бивні слона надягалися гострі залізні наконечники. Проте слони не були грозою для ворожих армій, бо їх легко вдавалося з допомогою вогню та інших нехитрих засобів повертати назад і змушувати топтати своїх воїнів.

Індійська кіннота також не славилася своїми високими бойовими якостями, була нечисленною (в Індії через специфіку тамтешніх природнокліматичних умов конярство майже не розвивалося, коней доводилось купувати за шалені гроші в Ірані та Середній Азії).

Основною зброєю індійського воїна-піхотинця був величезний, вищий за зріст людини, лук із дерева, бамбука та кістяних пластин. Арріан запевняв, нібито удару стріли, випущеної з такого лука, не витримувало жодне тодішнє захисне спорядження (Індіка, XVI, 6). В бою використовувались також довгі й короткі списи, пращі, метальні диски з гострими краями, довгі та короткі мечі, бойові сокири, тризубці, бойові молоти та звичайні палиці. Індійські війська були озброєні балістами (вони жбурляли каміння, стріли та утикані гострими шипами колоди), таранами. В Рамаяні згадується й чарівна зброя, здатна однісіньким ударом знищити сотні воїнів, проте історики переконані, що ця грізна зброя — поетична вигадка, бо якби вона існувала насправді, то її неодмінно описали б тогочасні грецькі, китайські та арабські автори.

Захисним спорядженням індійцям служили шкіряні та дерев’яні щити, шоломи, кольчуги та обладунок із шкіри чи тканини, що ним були захищені також коні й слони.