Віхи політичної історії

У загальних рисах Стародавня Індія вписувалася в груповий портрет старосхідних цивілізацій. Деякі ознаки об’єднували її в історичному плані навіть із Стародавнім Китаєм. Так, у ній, як і повсюдно на Стародавньому Сході, відбулася "міська революція", тобто з’явилися міські общини, виникли приватна власність і патріархальне рабовласництво тощо. Все ж, хоча Індія в давнину не була такою ізольованою від інших цивілізацій, як Китай, своєю надзвичайною самобутністю вона перевершила навіть старокитайське суспільство. В Індії, наприклад, дуже невиразно проявилася політична централізація, більше давалися взнаки роздробленість і нестабільність. У жодній іншій країні Стародавнього Сходу не відбулося такого закостеніння суспільних верств, як в Індії, де станова ієрархія оформилась у неймовірно живучу систему варн і каст. Не менш живучою, безприкладною у світовій історії, виявилася також система індійських землеробських общин. Жодна країна світу не могла змагатися з Індією в етнічному та культурному розмаїтті населення. В суспільно-політичному житті індійців особливу роль відігравав світоглядний чинник. Перелік феноменів індійського суспільства можна було б продовжити, проте й наведених досить, щоб погодитись з тими істориками, які називають його "майже інопланетним".

Індська (Хараппська) цивілізація

Перші поселення землеробів археологи виявили в низько гірських західних районах долини Інду. їх датують IV тис. до н. е. В середині III тис. до н. е. такі поселення зарясніли вже по всій долині, причому окремі з них, як на той час, можна вважати містами. Отож у Північно-Західній Індії склалася третя після шумерської та єгипетської міська цивілізація епохи бронзи. Вчені називають її по-різному: Індською, Протоіндійською, Хараппською, Доведійською. Географічний ареал цієї цивілізації виходив далеко за межі Індської долини і майже вдвоє перевищував сумарну територію Стародавньої Месопотамії та Стародавнього Єгипту, приблизно дорівнював території сучасної Франції.

Основними вогнищами Індської цивілізації були міста Мохенджо-Даро та Хараппа. Кожне з них займало площу близько 2,5 кв. км, мало потужну оборонну стіну, у Його дво- і триповерхових будинках загалом мешкало до 100 тис. городян. У містах була цитадель, призначена, найімовірніше, для магістрату. В цитаделі Мохенджо-Даро археологи виявили басейн площею понад 83 кв. м, що використовувався для колективних обмивань, пов’язаних з культовою практикою індійців, чи, можливо, для коронації царя, якого вони, на відміну від європейців, не помазували на царство, а окроплювали. Неподалік від цього басейну стояли громадські комори для зерна і щось схоже на залу чи ринок. Широкі міські вулиці, як і в шумерських центрах, перетиналися під прямим кутом. Обабіч вулиць тулилися крамниці та майстерні. Кожна багата садиба мала свою криницю, криниці було вирито також на вулицях. Городяни обзавелись чималою кількістю криниць, мабуть, у зв’язку з тим, що в їхньому релігійному житті важливу роль відігравали ритуальні обмивання. У Мохенджо-Даро існувала найдосконаліша для тієї доби система водопостачання та каналізації, яка мала колосальне значення в умовах тепличного клімату, перенаселеності міста та загальної антисанітарії. Майже в кожному будинку було обладнано душ і вбиральню (в Європі такого комфорту не знали навіть короновані власники Версальського палацу, побудованого чотирма тисячоліттями пізніше).

Прямих доказів існування в хараппських центрах державних інститутів виявити не вдалося, проте індологи майже переконані в тому, що хараппське суспільство мало державу, адже для когось призначалася міська цитадель, хтось пильнував за правильною забудовою міської території та піклувався про її благоустрій. Але яким конкретно був державний устрій хараппських міських общин? Монархічним? Олігархічним? Республіканським? На це запитання відповіді досі немає.

Хараппська цивілізація існувала десь упродовж 2300—1700 рр. до н. е., а потім загинула, хоча й не безслідно. Щодо причин її раптової загибелі висловлюються різні гіпотези.

Протягом тривалого часу індологи поділяли точку зору англійського археолога М. Уїлера, згідно з якою хараппські міста стали жертвою нашестя "арійських" племен. Це наукове припущення базувалося на знахідці в Мохенджо-Даро, де виявлено 18 людських скелетів з явними слідами фізичних пошкоджень. Однак згодом ці кістяки було датовано XVIII ст. до н. е., "арії" ж потрапили в Індію кількома століттями пізніше. До того ж, як установили археологи, післяхараппські культурні нашарування в долині Інду майже не відрізнялися від хараппських, тому навряд чи були "арійськими". Нині індологи здебільшого вважають Хараппську цивілізацію жертвою спричиненої нею ж самою (нераціональним веденням поливного землеробства та хижацьким вирубуванням лісів) екологічної катастрофи. Останнім часом її загибель пов’язують з епідемією малярії (ця гіпотеза базується на результатах використання нових методів обстеження згадуваних 18 кістяків).

Хараппська цивілізація розквітла тоді, коли інші райони Індостану ще жили в первісності. Після її загибелі минуло більш як тисячоліття, перш ніж в Індії знову з’явилася цивілізація — вже в іншому регіоні і в іншій історичній обстановці.