
Тема. Особливості освітньо-виховної практики та педагогічної думки в епоху середньовіччя.
ПЛАН
1. Загальний стан науки, культури та освіти у Середні віки.
2. Типи виховних систем та школи Середньовіччя (церковне виховання, лицарське виховання, освіта для дівчат)
3. Виникнення університетів.
4. Розвиток педагогічної думки в різних країнах світу епохи Середньовіччя.
5. Погляди філософів та державних діячів Середньовіччя на питання освіти.
1. Епоха Середньовіччя охоплює період від V — до початку XIV століття (на півночі Європи - до середини XVII ст.). Від Римської імперії вона успадкувала християнську релігію в її західному різновиді — католицизм (з 1054 року.).
На відміну від античності, коли виховання дітей і юнаків було спрямоване на формування повноцінного громадянина полісу й держави, в Середні Віки наголос робився на їх залученні до християнських цінностей об'єднаного Святим Духом єдиного світу. Оскільки ж найдосконалішим втіленням духовності мислиться Бог, то теологія підноситься за цих умов на рівень "найголовнішого" знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі "загадки буття".
2. Католицька церква відігравала, крім релігійної, ще й політичну, соціальну та господарську ролі, претендуючи на перевагу над світською владою. До рук церкви потрапила й система освіти. В інтересах кліру підбирали учнів, здатних після завершення освіти поповнювати церковну ієрархію.
Учені-церковники Середньовіччя, відомі в історії під назвою "схоластів" (від слова "схола", тобто "школа"), - це професори, що прославилися своїми вченими богословськими творами. Вони прикладали всі свої таланти та знання до того, щоб узгодити вчення та канони церкви з тими випадковими уривками наукових відомостей, які їм пощастило знайти в перекладах праць великого філософа давнини Аристотеля.
Усі існуючі в ті часи школи знаходилися на утриманні церкви. Церква ж і визначала програми навчання і обирала склад учнів. Школи були трьох типів: 1)монастирські, які відкривалися при монастирях для хлопчиків, що готувалися до релігійної діяльності (так звані ""внутрішні школи"), та для синів світських феодалів ("зовнішні школи"); 2)єпископські чи кафедральні, що відкривалися при єпископських резиденціях і також поділялися на дві категорії; 3)церковно-приходські школи, які утримувалися повітовими священиками.
Повітові та "зовнішні" монастирські і єпископські школи відвідували хлопчики віком від 7 до 15 років, де їх навчали читати, писати, рахувати і церковному співу. Всі учні вчилися в одному приміщенні, але кожен виконував особисте певне завдання. Точно встановленого строку навчання і навчальних програм не існувало. Спочатку учні зазубрювали молитви і псалми, а потім вчилися читати релігійні книги, писати, співати, вивчали арифметику (додавання, віднімання, множення ). Книжки були рукописні і перші з них навіть без великих літер і розділових знаків. Тому доводилося навчатися не тільки складати літери в слова, а й розмірковувати, яка літера до якого слова відноситься. Навчання проводилось катехізичним способом (запитань і відповідей). Учні заучували відповіді на запитання, що ставив учитель, не розуміючи їхнього змісту.
Нерозуміння вихователями особливостей дитячої психіки, відсутність елементарних методичних знань у вчителів призводили до того, що навчальний матеріал вони "втовкмачували" в голови учнів за допомогою різок та інших форм покарань.
Дещо ширшим був зміст навчання у "внутрішніх" школах. Від своїх служителів церква вимагала не так вже й багато: знати молитви, вміти читати латиною Євангеліє (навіть і не розуміючи змісту прочитаного), знати процес проходження церковних ритуалів.
У своїх школах церква не могла обійтися без деяких елементів світської освіти, яку феодальне суспільство успадкувало від Давнього Світу. Пристосувавши їх до своїх потреб, церква стала мимовільною їхньою хранителькою. Античні дисципліни, що викладалися в церковних школах, називались "сім вільних мистецтв". Під ними розумілися: граматика, риторика, діалектика (так званий "тривіум" - три шляхи знань, чи перша ступінь навчання) та арифметика, геометрія, астрономія, музика (так званий "квадривіум" - чотири шляхи знань, чи друга ступінь навчання). Але "вільні мистецтва" Середньовіччя були лише віддаленою подобою того, що викладалося в античних школах.
На межі ХІ-ХІІ ст. церковні школи перестали задовольняти потреби суспільства в освічених людях. У цей період відбувається швидкий ріст та розвиток середньовічних міст. З часом міста почали відчувати велику потребу в освічених людях, які вміли б укладати будь-які торгівельні домовленості, працювати в органах місцевого самоврядування, складати різні ділові папери. Ця потреба викликала до життя нові типи шкіл, головною особливістю яких було те, що вони створювалися приватними особами, тобто не утримувалися за рахунок церкви. Міські купці і ремісники були невдоволені як монополією церкви на школу, так і релігійним навчанням і вихованням дітей. Тому вони вимагали відкриття своїх (гільдійських і цехових) шкіл, в яких навчання дітей проводилось би їх рідною мовою і допомагало б їм надалі у торгівельних справах та розвитку різних ремесел. Поступово такі школи були перетворені на міські початкові, які утримувались коштом міського самоврядування (магістрату). У цих школах учні вчилися читати, писати, лічити та знайомилися з основами релігійних знань. Викладачів цих шкіл називали магістрами. Існували вони коштами, які вносилися учнями у вигляді платні за навчання. З цього часу освіченість перестала бути привілеєм вузького кола представників церкви.
Слабкий розвиток військової техніки, постійні збройні сутички між сусідами-феодалами викликали до життя особливий тип військово-фізичного, лицарського виховання. Лицарство Середньовіччя не має жодних спільних рис з тим романтичним образом шляхетного розумного ввічливого лицаря, захисника жіночої гідності, який склався в художній літературі. Лицарі створили для своїх дітей систему світського виховання, в якій "семи вільним мистецтвам" шкільної освіти протиставлялись «сім лицарських доброчинностей. До цієї системи виховання належали: верхова їзда, плавання, стріляння з лука, кидання списа, фехтування, полювання, гра в шахи, вміння складати вірші, співати й грати на музичних інструментах.
Феодали готувалися до військової служби з дитячих років. Спочатку сини феодалів навчалися умінню їздити верхи та володіти зброєю, а потім вони відряджались до замку свого сеньйора.
Виховання та освіта жінок в епоху середньовічного феодалізму мали жорсткий кастовий характер. Дівчата знатного походження виховувались в сім’ї під наглядом матерів чи спеціальних виховательок. Подекуди їх навчали читанню та письму ченці з найближчого монастиря. Широко практикувалось також віддавати дівчаток із заможних сімей на виховання до жіночих монастирів, де вони знаходилися протягом кількох років.Все навчання в монастирях було підпорядковане підготовці жінки до виконання її основної функції: бути гідною дружиною, матір'ю, господинею. В монастирі дівчат навчали латинській мові, знайомили з Біблією, привчали до шляхетного поводження в світі. До змісту навчання входило навіть оволодіння мистецтвом користування віялом. Далі їх знайомили з основними правилами ведення домашнього господарства.
Отже, можна зазначити, що в епоху Середньовіччя освіченість серед жінок-дворянок була розповсюджена набагато ширше, ніж серед чоловіків-лицарів
3.У зв'язку з необхідністю поширення знань і з економічним розвитком Європи в XII—XIII ст. почала складатися особлива форма вищих навчальних закладів - університети (від лат. сукупність). Це були небачені раніше корпорації вчителів-магістрів та учнів-школярів. Університетська вчена спільнота - аналог цеху середньовічних ремісників: школяр - учень, бакалавр - підмайстер, магістр чи доктор - майстер. Навчаючи вчитися - формула середньовічної освіти. Сьогоднішній учень - завтра вчитель, сам був не проти повчитися на вченого майстра.
Вчені люди, які мандрували Європою в цей час, стали звичним явищем. Серед них значну частину складали так звані ваганти (від латинського дієслова "уадагГ - бродити), які являли собою культурну верхівку середньовічного учнівства.
Навчання в середньовічному університеті велося латинською мовою. Всі викладачі гуртувалися в особливі організації, так звані факультети (від лат. - здібності). Пізніше під словом "факультет" почали розуміти те відділення університету, на якому викладалась та чи інша галузь знань. Університети мали чотири факультети.
4. Виховання і школа Візантії.
По рівню освіти Візантія значно перевершувала до 14 сторіччя Західну Європу. Школи могли відвідувати всі хто хотів і міг вчитися. «Освідченність – найвеличніша з чеснот», – наголошував один з імператорських указів. Наявність освіти було обов’язковою умовою для чиновників, членів церковних установ. У Візантії на відміну від більшості держав середньовіччя була відсутня монополія церкви на освіту. Влада в обличчі імператора диктувала умови і хід розвитку шкільного діла. Але на відміну від античної традиції, релігія займала ведуче місце в навчанні і вихованні, учбовий день школяра починався з молитви .
В історії освіти та педагогічної думки Візантії виділяється декілька етапів .
На першому етапі (4-9 ст.) помітно вплив ідеології раннього християнства і античної освідченності .
Наступний етап (9-12 ст.) відомий дуже високим підйомом освіти. Були відкриті нові учбові заклади, з’явилися різні праці енциклопедичного змісту.
На останньому етапі (13-15 ст) освіта і педагогічна думка були в педагогічній кризі. Це був час , коли в педагогічній думці Візантії посилились клерикальні тенденції , що виражалися в оформленні монашеського напрямку ісіхіастів (ісіхія – розумна молитва) .
Традиційно важливу роль грали в Візантії домашня освіта та виховання. Це був спосіб отримання початкового християнського виховання .
В 4 ст. Система освіти складалася з трьох ступенів :
елементарний
середній
вищий
Елементарний – це школи де хлопчики , часто і дівчата отримували елементарну освіту (пропедія) : письмо, читання, рахування, церковний спів). Це навчання починалося з 5 – 7 років та тривало 2 – 3 роки. В програмах , формах , методах поєднувалися античні і нові риси. Для більшості учнів навчання завершувалося елементарним ступенем. Деякі продовжували отримувати освіту в учбових закладах повишеного типу . Освіту вище елементарної давали граматичні школи. Вони могли бути церковними (державними) і приватними. В школах вивчали поеми Гомера , граматику , арифметику, геометрію , астрономію та музику. Робота над текстом поєднувала 4 операції : розмір , декламування, пояснення та критичний аналіз.
В 9 – 11 ст. Було до 10 учбових закладів. До першої третини 10 ст. в початковій граматичній школі був один вчитель (дидаскал).
Вищі учбові заклади являлися вищою формою освітницкої системи. Одною з видатних була Константинопольська вища школа – Аудиторіум . З 9 ст. її називали Магнавра – золота палата . В цей час нею керував один з великих педагогів Лев Математик. В будинках заможних візантійців були кружки – салони – домашні академії.
Візантія вплинула на виховання і освіту в слов’янському світі. Візантійці Кирил і Мефодій створили слов’янську писемність в Царьграді брати заснували перший учбовий заклад. – 1863 р.
Поряд із світськими закладами збільшувалася роль монастирів в розвитку вищої освіти.
Монастирські вищі школи восходили до ранньохристиянської традиції. Предметом навчання була біблія. На її основі вивчали граматику , філософію. Навчалися в ній три роки.
Виховання і школа Ближнього і Середнього сходу (Іран, Сирія, Середня Азія, Єгипет).
Ці країни були повернені до ісламу. Розвиток педагогічної думки в цьому регіоні відмічений печаткою ісламу. Коран вчив шанувати вченість, звертався до освідченності: чорнила вченого були святіші від крові мученика; найдорожчім подарунком батькам є добра освіта дітей. Культура, освіта, педагогічна думка ісламського світу пройшли декілька етапів. В 9 – 12 ст. м. Багдад, Кордова, Бухара перетворені на центр світової культури і освідченності. З’являються перші трактати по вихованню. Арабська письменність була створена на базі арамейської. Оволодіння нею вважалося неодмінною умовою для освідченої людини і вчителя. Освіта в ісламському світі поділялася на два рівня.
Приватні релігійні школи першого початкового рівня – китаб були в містах і великих поселеннях. До 12 ст. школи не мали особливих приміщень, заняття проходили в мечетях рідше в домі або лавці.
Другий найвищий рівень учні отримували за допомогою платних вчителів або в спеціальних учбових закладах. Заняття , як правило проходило в мечетях.
У будинках мудрості збиралися і вели суперечки великі вчені.
Помітні зміни в вищій освіті сталися в 11-12 ст., коли з’явилися нові учбові заклади - медресе. Тут вивчали граматику, право, філософію, коментувалися праці древньогрецьких , іранських і індійських авторів; вчили турецьку мову та літературу, історію, математику, військову справу, різне мистецтво (поезія, музика, малюнок і т.п.).
Виховання та освіта в Індії.
Виховання та освіта в індії середньовіччя не були прерогативою держави і розглядалися як справа людини і сім’ї в залежності від релігії.
Освіту можливо було отримати за допомогою вчителів на дому і в школі.
Організована освіта призначалась для чоловіків. Школи створювалися при монастирях і мечетях. Були 4 типи мусульманських закладів навчальної і підвищеної навчальної освіти :
Школи Корана заняття читання святої книги без уроків письма і рахування.
Персидські школи - заняття рахуванням, читання і письмом на зразках персидські поезії.
Школи персидської мови і Корану – сполучення програм, прийнятих в школах двох перших типів.
Арабські школи для дорослих - заняття читанням і тлумаченням Корана, літературна освіта в дусі персидської традиції.
Вищу освіту мали отримати в медресі і монастирських учбових закладах -дарсобах.
Школа та погляди на виховання в Китаї
Епоха Середньовіччя в Китаї складалася з періодів, кожний з яких відмічений визначними тенденціями в освіті і ідеями філософської педагогічної думки .
Протягом першого періоду 2 ст. до н.е. – 3 ст. н.е. були спрощені і уніфіковані ієрогліфи. З'явилась папір. Була створена централізована мережа урядових та приватних учбових закладів. В систему освіти входили три ступені навчальної, середньої і вищої освіти. Навчальні школи були в селах і містах , середні в центрах князівств і головних містах провінцій. Вершиною системи була столична імператорська школа.
Гай Сюе – один з перших в світі прообразів університету. В ній навчалися до 300 студентів. При ньому була створена рада мудреців яка слідкувала за станом освіти.
Ще була літературна школа – тут вчилися лише сини аристократів.
В 3 – 10 ст. культура і освіта в Китаї пережили підйом . Укріпилася мережа центральних учбових закладів. Був створений вищий учбовий заклад для вельмож – школа синів держави.