Тема. Особливості освітньо-виховної практики та педагогічної думки в епоху середньовіччя.

ПЛАН

1. Загальний стан науки, культури та освіти у Середні віки.

2. Типи виховних систем та школи Середньовіччя (церковне виховання, лицарське виховання, освіта для дівчат)

3. Виникнення університетів.

4. Розвиток педагогічної думки в різних країнах світу епохи Середньовіччя.

5. Погляди філософів та державних діячів Середньовіччя на питання освіти.

1. Епоха Середньовіччя охоплює період від V — до початку XIV століття (на півночі Європи - до середини XVII ст.). Від Римської імперії вона успадкувала християнську релігію в її західному різновиді — католицизм (з 1054 року.).

На відміну від античності, коли виховання дітей і юнаків було спрямоване на формування повноцінного громадянина полісу й держави, в Середні Віки наголос робився на їх залученні до християнських цінностей об'єднаного Святим Духом єдиного світу. Оскільки ж найдосконалішим втіленням духовності мислиться Бог, то теологія підноситься за цих умов на рівень "найголовнішого" знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі "загадки буття".

2. Католицька церква відігравала, крім релігійної, ще й політичну, соціальну та господарську ролі, претендуючи на перевагу над світською владою. До рук церкви потрапила й система освіти. В інтересах кліру підбирали учнів, здатних після завершення освіти поповнювати церковну ієрархію.

Учені-церковники Середньовіччя, відомі в історії під назвою "схоластів" (від слова "схола", тобто "школа"), - це професори, що прославилися своїми вченими богословськими творами. Вони прикладали всі свої таланти та знання до того, щоб узгодити вчення та канони церкви з тими випадковими уривками наукових відомостей, які їм пощастило знайти в перекладах праць велико­го філософа давнини Аристотеля.

Усі існуючі в ті часи школи знаходилися на утриманні церк­ви. Церква ж і визначала програми навчання і обирала склад учнів. Школи були трьох типів: 1)монастирські, які відкривалися при мо­настирях для хлопчиків, що готувалися до релігійної діяльності (так звані ""внутрішні школи"), та для синів світських феодалів ("зовнішні школи"); 2)єпископські чи кафедральні, що відкривалися при єпископських резиденціях і також поділялися на дві катего­рії; 3)церковно-приходські школи, які утримувалися повітовими священиками.

Повітові та "зовнішні" монастирські і єпископські школи від­відували хлопчики віком від 7 до 15 років, де їх навчали читати, писати, рахувати і церковному співу. Всі учні вчилися в одному приміщенні, але кожен виконував особисте певне завдання. Точ­но встановленого строку навчання і навчальних програм не існу­вало. Спочатку учні зазубрювали молитви і псалми, а потім вчи­лися читати релігійні книги, писати, співати, вивчали арифметику (додавання, віднімання, множення ). Книжки були рукописні і перші з них навіть без великих літер і розділових знаків. Тому доводилося навчатися не тільки складати літери в слова, а й роз­мірковувати, яка літера до якого слова відноситься. Навчання проводилось катехізичним способом (запитань і відповідей). Уч­ні заучували відповіді на запитання, що ставив учитель, не розу­міючи їхнього змісту.

Нерозуміння вихователями особливостей дитячої психіки, відсутність елементарних методичних знань у вчителів призво­дили до того, що навчальний матеріал вони "втовкмачували" в голови учнів за допомогою різок та інших форм покарань.

Дещо ширшим був зміст навчання у "внутрішніх" школах. Від своїх служителів церква вимагала не так вже й багато: знати молитви, вміти читати латиною Євангеліє (навіть і не розуміючи змісту прочитаного), знати процес проходження церковних риту­алів.

У своїх школах церква не могла обійтися без деяких елемен­тів світської освіти, яку феодальне суспільство успадкувало від Давнього Світу. Пристосувавши їх до своїх потреб, церква стала мимовільною їхньою хранителькою. Античні дисципліни, що ви­кладалися в церковних школах, називались "сім вільних мис­тецтв". Під ними розумілися: граматика, риторика, діалектика (так званий "тривіум" - три шляхи знань, чи перша ступінь на­вчання) та арифметика, геометрія, астрономія, музика (так званий "квадривіум" - чотири шляхи знань, чи друга ступінь навчання). Але "вільні мистецтва" Середньовіччя були лише віддаленою подобою того, що викладалося в античних школах.

На межі ХІ-ХІІ ст. церковні школи перестали задовольняти потреби суспільства в освічених людях. У цей період відбуваєть­ся швидкий ріст та розвиток середньовічних міст. З часом міста почали відчувати велику потребу в освічених людях, які вміли б укладати будь-які торгівельні домовленості, працювати в органах місцевого самоврядування, складати різні ділові папери. Ця по­треба викликала до життя нові типи шкіл, головною особливістю яких було те, що вони створювалися приватними особами, тобто не утримувалися за рахунок церкви. Міські купці і ремісники бу­ли невдоволені як монополією церкви на школу, так і релігійним навчанням і вихованням дітей. Тому вони вимагали відкриття своїх (гільдійських і цехових) шкіл, в яких навчання дітей прово­дилось би їх рідною мовою і допомагало б їм надалі у торгівельних справах та розвитку різних ремесел. Поступово такі школи були перетворені на міські початкові, які утримувались коштом міського самоврядування (магістрату). У цих школах учні вчилися читати, писати, лічити та знайомилися з основами релігійних знань. Викладачів цих шкіл називали магістрами. Існували вони коштами, які вносилися учнями у вигляді платні за навчання. З цього часу освіченість перестала бути привілеєм вузького кола представників церкви.

Слабкий розвиток військової техніки, постійні збройні сути­чки між сусідами-феодалами викликали до життя особливий тип військово-фізичного, лицарського виховання. Лицарство Серед­ньовіччя не має жодних спільних рис з тим романтичним образом шляхетного розумного ввічливого лицаря, захисника жіночої гід­ності, який склався в художній літературі. Лицарі створили для своїх дітей систему світського виховання, в якій "семи вільним мистецт­вам" шкільної освіти протиставлялись «сім лицарських доброчинностей. До цієї системи виховання належали: верхова їзда, плавання, стріляння з лука, кидання списа, фехтування, полюван­ня, гра в шахи, вміння складати вірші, співати й грати на музич­них інструментах.

Феодали готувалися до військової служби з дитячих років. Спочатку сини феодалів навчалися умінню їздити верхи та воло­діти зброєю, а потім вони відряджались до замку свого сеньйора.

Виховання та освіта жінок в епоху середньовічного феодаліз­му мали жорсткий кастовий характер. Дівчата знатного похо­дження виховувались в сім’ї під наглядом матерів чи спеціальних виховательок. Подекуди їх навчали читанню та письму ченці з найближчого монастиря. Широко практикувалось також віддава­ти дівчаток із заможних сімей на виховання до жіночих монасти­рів, де вони знаходилися протягом кількох років.Все навчання в мона­стирях було підпорядковане підготовці жінки до виконання її ос­новної функції: бути гідною дружиною, матір'ю, господинею. В монастирі дівчат навчали латинській мові, знайомили з Біблією, привчали до шляхетного поводження в світі. До змісту навчання входило навіть оволодіння мистецтвом користування віялом. Далі їх зна­йомили з основними правилами ведення домашнього господарст­ва.

Отже, можна зазначити, що в епоху Середньовіччя освіче­ність серед жінок-дворянок була розповсюджена набагато шир­ше, ніж серед чоловіків-лицарів

3.У зв'язку з необхідністю поширення знань і з економічним розвитком Європи в XII—XIII ст. почала складатися особлива фо­рма вищих навчальних закладів - університети (від лат. сукупність). Це були небачені раніше корпорації вчителів-магістрів та учнів-школярів. Університетська вчена спі­льнота - аналог цеху середньовічних ремісників: школяр - учень, бакалавр - підмайстер, магістр чи доктор - майстер. Навчаючи вчитися - формула середньовічної освіти. Сьогоднішній учень - завтра вчитель, сам був не проти повчитися на вченого майстра.

Вчені люди, які мандрували Європою в цей час, стали звич­ним явищем. Серед них значну частину складали так звані вага­нти (від латинського дієслова "уадагГ - бродити), які являли собою культурну верхівку середньовічного учнівства.

Навчання в середньовічному університеті велося латинською мовою. Всі викладачі гуртувалися в особливі організації, так зва­ні факультети (від лат. - здібності). Пізніше під словом "факультет" почали розуміти те відділення університету, на якому викладалась та чи інша галузь знань. Університети мали чотири факультети.

4. Виховання і школа Візантії.

По рівню освіти Візантія значно перевершувала до 14 сторіччя Західну Європу. Школи могли відвідувати всі хто хотів і міг вчитися. «Освідченність – найвеличніша з чеснот», – наголошував один з імператорських указів. Наявність освіти було обов’язковою умовою для чиновників, членів церковних установ. У Візантії на відміну від більшості держав середньовіччя була відсутня монополія церкви на освіту. Влада в обличчі імператора диктувала умови і хід розвитку шкільного діла. Але на відміну від античної традиції, релігія займала ведуче місце в навчанні і вихованні, учбовий день школяра починався з молитви .

В історії освіти та педагогічної думки Візантії виділяється декілька етапів .

На першому етапі (4-9 ст.) помітно вплив ідеології раннього християнства і античної освідченності .

Наступний етап (9-12 ст.) відомий дуже високим підйомом освіти. Були відкриті нові учбові заклади, з’явилися різні праці енциклопедичного змісту.

На останньому етапі (13-15 ст) освіта і педагогічна думка були в педагогічній кризі. Це був час , коли в педагогічній думці Візантії посилились клерикальні тенденції , що виражалися в оформленні монашеського напрямку ісіхіастів (ісіхія – розумна молитва) .

Традиційно важливу роль грали в Візантії домашня освіта та виховання. Це був спосіб отримання початкового християнського виховання .

В 4 ст. Система освіти складалася з трьох ступенів :

• елементарний

• середній

• вищий

Елементарний – це школи де хлопчики , часто і дівчата отримували елементарну освіту (пропедія) : письмо, читання, рахування, церковний спів). Це навчання починалося з 5 – 7 років та тривало 2 – 3 роки. В програмах , формах , методах поєднувалися античні і нові риси. Для більшості учнів навчання завершувалося елементарним ступенем. Деякі продовжували отримувати освіту в учбових закладах повишеного типу . Освіту вище елементарної давали граматичні школи. Вони могли бути церковними (державними) і приватними. В школах вивчали поеми Гомера , граматику , арифметику, геометрію , астрономію та музику. Робота над текстом поєднувала 4 операції : розмір , декламування, пояснення та критичний аналіз.

В 9 – 11 ст. Було до 10 учбових закладів. До першої третини 10 ст. в початковій граматичній школі був один вчитель (дидаскал).

Вищі учбові заклади являлися вищою формою освітницкої системи. Одною з видатних була Константинопольська вища школа – Аудиторіум . З 9 ст. її називали Магнавра – золота палата . В цей час нею керував один з великих педагогів Лев Математик. В будинках заможних візантійців були кружки – салони – домашні академії.

Візантія вплинула на виховання і освіту в слов’янському світі. Візантійці Кирил і Мефодій створили слов’янську писемність в Царьграді брати заснували перший учбовий заклад. – 1863 р.

Поряд із світськими закладами збільшувалася роль монастирів в розвитку вищої освіти.

Монастирські вищі школи восходили до ранньохристиянської традиції. Предметом навчання була біблія. На її основі вивчали граматику , філософію. Навчалися в ній три роки.

Виховання і школа Ближнього і Середнього сходу (Іран, Сирія, Середня Азія, Єгипет).

Ці країни були повернені до ісламу. Розвиток педагогічної думки в цьому регіоні відмічений печаткою ісламу. Коран вчив шанувати вченість, звертався до освідченності: чорнила вченого були святіші від крові мученика; найдорожчім подарунком батькам є добра освіта дітей. Культура, освіта, педагогічна думка ісламського світу пройшли декілька етапів. В 9 – 12 ст. м. Багдад, Кордова, Бухара перетворені на центр світової культури і освідченності. З’являються перші трактати по вихованню. Арабська письменність була створена на базі арамейської. Оволодіння нею вважалося неодмінною умовою для освідченої людини і вчителя. Освіта в ісламському світі поділялася на два рівня.

Приватні релігійні школи першого початкового рівня – китаб були в містах і великих поселеннях. До 12 ст. школи не мали особливих приміщень, заняття проходили в мечетях рідше в домі або лавці.

Другий найвищий рівень учні отримували за допомогою платних вчителів або в спеціальних учбових закладах. Заняття , як правило проходило в мечетях.

У будинках мудрості збиралися і вели суперечки великі вчені.

Помітні зміни в вищій освіті сталися в 11-12 ст., коли з’явилися нові учбові заклади - медресе. Тут вивчали граматику, право, філософію, коментувалися праці древньогрецьких , іранських і індійських авторів; вчили турецьку мову та літературу, історію, математику, військову справу, різне мистецтво (поезія, музика, малюнок і т.п.).

Виховання та освіта в Індії.

Виховання та освіта в індії середньовіччя не були прерогативою держави і розглядалися як справа людини і сім’ї в залежності від релігії.

Освіту можливо було отримати за допомогою вчителів на дому і в школі.

Організована освіта призначалась для чоловіків. Школи створювалися при монастирях і мечетях. Були 4 типи мусульманських закладів навчальної і підвищеної навчальної освіти :

1. Школи Корана заняття читання святої книги без уроків письма і рахування.

2. Персидські школи - заняття рахуванням, читання і письмом на зразках персидські поезії.

3. Школи персидської мови і Корану – сполучення програм, прийнятих в школах двох перших типів.

4. Арабські школи для дорослих - заняття читанням і тлумаченням Корана, літературна освіта в дусі персидської традиції.

Вищу освіту мали отримати в медресі і монастирських учбових закладах -дарсобах.

Школа та погляди на виховання в Китаї

Епоха Середньовіччя в Китаї складалася з періодів, кожний з яких відмічений визначними тенденціями в освіті і ідеями філософської педагогічної думки .

Протягом першого періоду 2 ст. до н.е. – 3 ст. н.е. були спрощені і уніфіковані ієрогліфи. З'явилась папір. Була створена централізована мережа урядових та приватних учбових закладів. В систему освіти входили три ступені навчальної, середньої і вищої освіти. Навчальні школи були в селах і містах , середні в центрах князівств і головних містах провінцій. Вершиною системи була столична імператорська школа.

Гай Сюе – один з перших в світі прообразів університету. В ній навчалися до 300 студентів. При ньому була створена рада мудреців яка слідкувала за станом освіти.

Ще була літературна школа – тут вчилися лише сини аристократів.

В 3 – 10 ст. культура і освіта в Китаї пережили підйом . Укріпилася мережа центральних учбових закладів. Був створений вищий учбовий заклад для вельмож – школа синів держави.