5. Орфоепія і культура усного мовлення

Орфоепія — це розділ науки про мову, що вивчає сис­тему норм літературної вимови. Предметом вивчення орфоепії є:

• звукові особливості мовлення (усне мовлення роз­глядається не взагалі, а тільки з погляду його відповід­ності сучасним літературним нормам);

• правильна вимова звуків мовлення (голосних і при­голосних);

• правильна вимова звукосполучень;

• правильна вимова окремих слів та їхніх форм.

Сучасні норми української орфоепії склалися істо­рично на основі вимови, властивої середньонаддніпрян-ським говорам.

Практичне значення орфоепії винятково важливе, ос­кільки дотримання орфоепічних норм, як й інших літе­ратурних норм, удосконалює мову як засіб спілкування, по­легшує обмін думками. Унормована вимова є однією з оз­нак культури мовлення.

Вивчення правильної вимови спрямовується на подо­лання помилок, серед яких насамперед вирізняються фоне­матичні та фонологічні.

Фонематичні помилки - це порушення, пов'язані зі змі­шуванням фонем, із заміною однієї фонеми іншою, на­приклад:

вимова \с\ замість \з\ везти — вести казка — каска вимова \т\ замість \д\ родовий — ротовий гадка — гатка привід — привіт

Такі помилки спотворюють зміст слова.

Дуже часто у мовленні замість фонеми |ф| вживають по­єднання фонем |хв|, а замість |хв| - фонему |ф|: Правильно Неправильно

факт

фахівець

феномен хвеномен

Фонетичні помилки - це суто вимовні недогляди що виявляються у вимові різних варіантів звуків, наприклад. вимова [л'] замість [л]

лекція — лекція

директор — директор

тираж — тіраж

симпозіум — сімпозіум

Вимова голосних звуків

Усі голосні звуки під наголосом вимовляються чітко й виразно:

постанова, план, гарантійний, витяг, видавець, мудрість

В інших позиціях вимова голосних має такі особливості:

1. Голосні [а], [і], [у] — в усіх позиціях вимовляються ви­разно:

знати] — знати

пунктуал'н'іс'т'] — пунктуальність.

2. Звук [о] вимовляється виразно й здебільшого не змі­нюється; лише перед складом із постійно наголошеним [у]вимовляється з наближенням до [у]: [то^уму] — тому ,[го^улубка] — голубка.

3. Звуки [с], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються нечітко:

[е] — з наближенням до [и]

[и] — з наближенням до [е] [ви^едаток] — видаток; [обви^енуваче^ян':а] — обвинувачення; [си^есте^иматйчний] — систематичний.

Пам'ятайте!

Українській літературній мові невластива вимова [а] на місці ненаголошеного [о]:

[мажоритарна] —- мажоритарна.

Грубо порушує вимовну норму той, хто говорить:

[ди^еректар] — директор, [харавий] — хоровий.

Вимова приголосних звуків

1. Дзвінкі приголосні в кінці слова й перед глухими в се­редині слова вимовляються дзвінко:

[народ]— народ

[наказ] — наказ

[чи^емдуж] — чимдуж

[надто] — надто

[дов'ідка] — довідка.

Примітка. З усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] ви­мовляється як [х]:

[лёхко] — легко [н'іхт'і] — нігті [к'іхт'і] — кігті.

2. Глухі приголосні перед дзвінкими у межах слова ви­мовляються дзвінко:

[проз'ба] — орфографічно просьба; [ воґзал] — вокзал; [бород'ба] — боротьба.

3. Оглушуються прийменник і префікс з перед глухими приголосними:

[с тобойу] — орфографічно з тобою [сказати] — сказати.

4. Префікси роз-, без- можуть вимовлятися дзвінко й глухо (залежно від темпу мовлення):

[розписка] і [роспйска] —розписка

[бе^изпоми^елк6вий] і [бе"споми^елкбвий] — безпомилковий.

5. Губні [б], [п], [в], [м], [ф], шиплячі [ж], [ч], [ш] (крім подовжених) та задньоязикові [г], [к], [х] в кінці слова та складу вимовляються твердо:

[с'і'м] — сім; [вели^еч] — велич; [пйше^иш] — пишеш; [с'м'іх] — сміх.

Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як на­півм'які:

[в'італ'нйй] — вітальний

[б'іограф'ійа] — біографія

[ш'іс'т^/] — шість

Подовжені шиплячі вимовляються як напівм'які:

[роздор'іж':а] — роздоріжжя

[р'іч':у] — річчю.

6. В українській мові слід розрізняти звуки [г] і [ґ]. При­голосний звук [г] вимовляється у власне українських словах, а також в українізованих словах іншомовного походження. Найповніший реєстр слів із літерою ґ, що позначає задньоязиковий зімкнений дзвінкий звук [ґ\ подано в «Українському орфографічному словнику», яким варто послуговуватися, ос­кільки звук [ґ] вживається не лише відповідно до норми, а й на власний розсуд мовців. найбільш уживані слова:

ґазда ґаздувати

ґанок ґрати

ґатунок ґречний

ґніт ґречно

ґречність ґрунтовий

ґрунт ґрунтозахисний

ґрунтово-кліматичний ґрунтообробний

ґрунтознавство ґудзик

7. Буквосполучення дж, дз можуть позначати один звук і вимовляються як африкати [дз], [док]:

[дзвони^ек] — орфографічно дзвоник [присуджувати] — присуджувати [нагородже^ин':а] — нагородження.

Роздільна вимова цих звуків [д]— [з], [д] — [ж] є пору­шенням орфоепічних норм. Як два окремі звуки вони ви­мовляються тоді, коли належать до різних частин слова, на­приклад до префікса і кореня:

[в'ідзи^евати] — орфографічно відзивати

8. Передньоязикові [д], [от], [з], [с], [ц], [л], [н] перед на­ступними м'якими приголосними та перед [і] вимовляються м'яко:

[майбут'н'е] — орфографічне майбутнє

[п'і'с'н'а] — пісня

Вимога звукосполучень

■1. Відповідно до закономірностей сполучуваності звуків у мовленні деякі орфоепічні норми випливають з асиміля­тивних змін у групах приголосних:

1) -ться вимовляється як [ц':а]:

[ли^естуйец'а] — орфографічно листується

[учац':а] — учаться

[гн'івайуц':а] — гніваються

[обури^ец'а] — обуриться;

2) -шся вимовляється як [с':а]: [зв'ітуйес':а] — звішуєшся [в'ітайес':а] — вітаєшся [розпйсуйес':а] — розписуєшся;

3) -жся вимовляється як [з'с'а]: [зваз'с'а] — зважся [не^ивр'із'с'а] — не вріжся;

4) -чся вимовляється як [ц':а]: [не^имороц':а] — не морочся;

5) -жці вимовляється як [з'ц'і]: [кри^евор'ізц'і] — криворіжці [запор'ізц'і] — запоріжці.

2. Групи приголосних, що з'являються у словах уна­слідок словотворення, спрощуються:

проїзд + н(ий) - [пройізнйй] — проїзний

контраст + н(ий) - [контрасний] — контрастний

баласт + н(ий) - [баласний] — баластний.

Отже, написання окремих слів не відповідає вимові:

[ш'існад'ц'ат'] — шістнадцять

[ш'іс.от] — шістсот

[ш'ізде^ис'ат] — шістдесят

[пре^изи^еден'с'кий] — президентський

Увага!

У словах [пе^истлйвий], [хвастливий], [ви^епускнйй] спро­щення не відбувається у вимові й не передається на письмі.

Також ніколи не спрощується звукосполучення [здр], [спр],[стр]:

[здружйти^ес'а] — здружитися

[здравни^ец'а] — здравниця

[спри^еймати] — сприймати

[спрац'увати^ес'а] — спрацюватися

[страйкувати] — страйкувати

[страховий] — страховий.

Вимова слів іншомовного походження

Іншомовні слова в українській мові фонетично й гра­матично адаптуються, проте деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями:

1. Голосні [і] та [и]слід завжди вимовляти відповідно до їх написання. Після приголосних [д], [т], [з], [с], [ц], [р], [ж], [ч], [ш] постійно вимовляється [и], а не [і] перед наступним приголосним звуком: система, дипломатичний, чипси, ци­вільний, риторика, шифр, ратифікація, режим.

Початковий [і] вимовляється чітко, а наближена до [и] вимова [і] є орфоепічною помилкою.

Правильно Неправильно

[іде^иалуно] — ідеально идеально

[ідейа] — ідея идея

2. В іншомовних словах ненаголошений [о] ніколи не пе­реходить в [у] (навіть перед складом з постійно наго­лошеним \у]): корупція, документ, популяризація.

3. Ненаголошені [и], [є] після приголосного вимовля­ються з наближенням до [є], [и].

[те^инден'ц'ійа] - тенденція

[ пе^ир'іоди^езац'ійа] — періодизація

[ се^ирти^еф'ікат] — сертифікат.

Акцентуаційні норми

З орфоепічними нормами тісно пов'язані акцентуаційні, що визначають правильне наголошування слів.

В українській мові наголос вільний, різномісцевий і ру­хомий, тобто може падати на будь-який склад слова і зміню­вати своє місце в однокореневих словах або у формах од­ного й того самого слова: збитки — збитковий, при­ймальня — прийми, будувати — будую, багаж — багажем.

Дотримання норм наголошення й вимови є одним із важливих показників культури усного мовлення.

Як відомо, в українській літературній мові є чимало слів, у яких мовці порушують усталений літературний наголос, тобто акцентологічні норми.