21

Правові засади функціонування мов в україні

Семінарсько-практичне заняття №3

План

1. Закон про мови в Українській РСР - нормативно-правова основа утвердження української мови як державної в Україні.

2. Конституція України про функціонування та розвиток мов в

Україні.

3. Державна мова та її функції.

4. Функції мови у суспільстві.

Рекомендована література:

1. Конституція України: Прийнята на V сесії Верховної Ради Укра­їни 28 червня 1996 р. - К., 1996. (Статті 10, 11, 12, 24, 34, 53, 103, 127, 148).

2. Закон про мови в Українській РСР - від 28 жовтня 1989 р.

3. Державна програма розвитку і функціонування української мови на 2004 - 2010 pp. / Затверджено постановою Кабінету Міністрів України № 1546 від 2 жовтня 2003 р.

4. Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. // Про застосування української мови. - № 10-рп/99.

5. Міжнародна поліцейська енциклопедія. Т. 1. - К., 2003. - С 157.

6. Гуць М.В., Олійник І. Г., Ющук І. П. Українська мова у професійно­му спілкуванні. - К., 2004.

Відродження України неможливе без духовного відродження нації, а духовний прогрес народу неможливий без глибокого пізнання та осво­єння народної моралі, культури мовлення. Лінгвісти стверджують, що ми не лише говоримо якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже про­кладеною колією, на яку ставить нас мовна доля. Через мову, її вивчення людина пізнає нові й нові явища дійсності.

Людям мова потрібна для того, щоб обмінюватись інформацією, пе­редавати досвід поколінь, фіксувати правові норми, вести діловодство, розвивати культуру. Отже, мова охоплює усі сфери суспільного життя: право, освіту, науку, мистецтво тощо. Збагачення мови є однією зі сталих ознак її розвитку, саме тому мова більше набуває, ніж втрачає.

Українська мова має багату історію, містить багато трагічних сторі­нок, їй довелося пережити страшні тортури. Але ні Люблінська унія, ні Андрусівська угода, ні укази Петра і Катерини, ні Валуєвський цирку­ляр, ні Емський указ не змогли її знищити.

У світі українську мову знають і шанують, захоплюються її мелодій­ністю, фонетичною розкішшю, лексичним і фразеологічним багатством, величезними словотворчими можливостями.

На конкурсі мов, який проходив у Парижі в 1934 p., вона посіла тре­тє місце після французької та перської мов. Згодом проводилися й інші конкурси, де українська мова посіла друге місце після італійської.

Нині, коли знищені кайдани тоталітарного режиму та ідеологічного терору, відродився інтерес до історії України, до походження і розвитку сучасної української мови.

Історична доля українського народу докорінно змінилася з утворен­ням на руїнах СРСР суверенних держав, зокрема й незалежної Украї­ни.

Яким чином, що спонукало до цього, які правові акти послужили підставою, про все це детальніше можна довідатись при розгляді питань лекції, тема якої «Правові засади функціонування мов в Україні».

1. Закон про мови в Українській рср - нормативно-правова основа утвердження української мови як державної в Україні

У нашій країні мовною регламентацією тією чи іншою мірою охо­плено чимало сфер суспільної діяльності. Це і зумовило 28 жовтня 1989 р. прийняття Закону про мови в Українській РСР, коли під тиском національно-демократичних сил тодішня влада пішла на законодавче за­кріплення статусу державної за українською мовою й оголосила україн­ську мову державною і мовою національного спілкування у межах Украї­ни. Цей документ тривалий час серйозно обговорювався всіма зацікавле­ними сторонами і був введений у дію з 1 січня 1990 р. Закон затверджує соціальне призначення української мови як державної (ч. З преамбули). Він став ще одним підтвердженням толерантного, виваженого ставлення в Україні до національних меншин та їх культурних потреб.

За цим Законом усі національні меншини в Україні одержали право на створення шкіл з навчанням рідною мовою (досі таке право мали лише росіяни), на утворення національно-культурних товариств, земляцтв, а також інші форми національного життя. Крім цього, у місцях компактно­го проживання національних меншин їхні мови визнано як офіційні у міс­цевих органах самоврядування, виконавчих і виробничих структурах.

Національне питання і мовне зокрема були вирішені у нашій держа­ві з дотриманням усіх вимог міжнародного права. Лише після проголо­шення незалежності почалися реальні зрушення на шляху повернення української мови до закладів освіти, науки, у діловодство, справочинство, побут людей.

Держава, з одного боку, зобов'язується забезпечити «всебічний роз­виток і функціонування української мови в усіх сферах державного жит­тя», а з іншого - створити необхідні умови для розвитку і використання мов інших національностей у республіці». У приватне, особисте життя громадян держава не втручається. «Вибір мови міжособового спілку­вання є невід'ємним правом самих громадян».

Громадяни мають право звертатися до державних органів, установ та організацій державною або іншою мовою, прийнятною для сторін (ст. 5).

Варто зазначити, що саме Закон про мови став одним із перших ре­альних кроків на шляху становлення державного суверенітету України. Проголошення України незалежною державою зумовило повернення національної мови у структуру офіційного та неофіційного спілкуван­ня. За цим Законом (ст. 3) Україна створює необхідні умови для розви­тку і використання мов інших національностей при офіційному статусі української мови.

Сьогодні Закон про мови неспроможний забезпечити обов'язкове використання української мови на всій території України, а його окремі постулати входять у суперечність з Основним Законом. Отже, повно­цінно діяти він не може, хоча, власне, не діяв і раніше - його просто про­ігнорувала тодішня владна партноменклатура.

Сам Закон має ряд серйозних прорахунків: від регулювання вико­ристання офіційної мови у діяльності державних органів до мови науки, освіти, реклами тощо. Ці прорахунки можна усунути шляхом прийнят­тя нового закону, в якому було б враховано досвід європейських держав щодо розв'язання аналогічних мовних проблем.

Так, згідно із Законом про мови службові особи державних органів, установ та організацій повинні володіти українською мовою. Щодо ст. З Закону про мови в роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей, можуть використовуватись нарівні з українською і їхні національні мови. У разі, коли громадяни іншої національності, які становлять більшість населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів, не воло­діють у належному обсязі національною мовою або коли у межах цих адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення даної місцевості, у роботі названих органів і організацій може використовуватись українська мова або мова, прийнятна для всього на­селення. Офіційне тлумачення зазначених положень Закону про мови дається у ст. З Декларації прав національностей України. У ній зазна­чається: «У регіонах, де проживає компактно кілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнята для всього населення даної місцевості».

Проте, слід зазначити, що досить непослідовно у ст. 6 Закону про мови закріплено обов'язок службових осіб володіти мовами роботи ор­ганів і організацій. Згідно з ч. 1 цієї статті службові особи повинні воло­діти українською і російською мовами, а в разі необхідності - й іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання службових обов'язків. Але вже у ч. 2 цієї статті вказується, що «незнання громадя­нином української або російської мови не є підставою для відмови йому в прийнятті на роботу. Після прийняття на роботу службова особа по­винна володіти мовою роботи органу чи організації в обсязі, необхідно­му для виконання службових обов'язків».

Однак законодавство не встановило терміну вивчення мови після прийняття службової особи на роботу. Тому в ч. 2 ст. 6 Закону фактич­но зводиться нанівець вимога, викладена у ч. 1 цієї статті. До того ж у законодавстві не встановлено «обсяг знання мови, необхідний для ви­конання службових обов'язків» і хто його має визначити, а також ви­падки, коли виникає необхідність «оволодіння іншою національною мовою».

Зокрема, проблему ускладнює зміст ст. 18 Закону про мови, відпо­відно до якої судочинство в Україні може здійснюватись національною мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості, а в разі, передбаче­ному ч. З ст. З, мовою, прийнятою для населення даної місцевості.

Якщо зіслатись до статей Кримінально-процесуального чи Цивіль­ного процесуального кодексів України, керуючись Законом про мови, то слід зазначити, що ускладнює проблему і зміст ч. 1 ст. 19 Кримінально-процесуального кодексу України, яка передбачає, що судочинство про­вадиться українською мовою або мовою більшості населення даної міс­цевості.

Особам, які беруть участь у справі і не володіють мовою, якою про­вадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати пока­зання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати у суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача в порядку, встановленому цим Кодексом.

Виходячи зі ст. 9 Цивільного процесуального кодексу України, судо­чинство провадиться українською мовою або мовою більшості населен­ня даної місцевості.

Звичайно, цей Кодекс має ті самі вимоги, що й попередній, і судові документи, відповідно до встановленого Законом порядку, вручаються особам, які беруть участь у справі, у перекладі їх рідною мовою чи ін­шою, якою вони володіють.

У Законі України «Про державну службу», зокрема, у ст. 10, присвя­ченій основним обов'язкам державних службовців, про обов'язок служ­бової особи володіти мовою роботи органу взагалі не згадується.

Відповідно до ст. 4 Закону про мови, мовами міжнародного спілку­вання визнані українська, російська та інші мови.

Вважаємо, що під іншими можна розуміти будь-які поширені у сві­ті іноземні мови. Серед них можна вирізнити офіційні мови ООН (ан­глійську, французьку, іспанську, китайську, арабську, російську) та робочі мови ООН (англійську, французьку та російську). Оскільки Україна є членом не лише такої міжнародної організації, як ООН, а й інших все­світніх та регіональних організацій, то держава має сприяти вивченню громадянами України й інших мов міжнародного спілкування.

Статтею 8 Закону про мови передбачено, що публічне приниження або неповага, умисне викривлення української або інших мов в офіцій­них документах і текстах, створення перепон чи обмежень у користу­ванні ними, проповідування ворожнечі на мовному грунті спричиняють відповідальність, встановлену законом. Проте прямо ні в КПК України, ні в КУпАП, ні в інших законах України відповідальність за зазначені діяння не встановлена, та з плином часу процес розв'язання мовного пи­тання загальмувався, перейшовши здебільшого у площину політично­го протистояння. У багатьох регіонах України панівне місце займає не Українська мова професійного спрямування українська мова і Закон не передбачає жодних реальних засобів зміни такої ситуації.

Стаття 25 та ч. З ст. 27 Закону про мови фактично зумовлюють низь­кий рівень знання української мови, тоді як знання державної мови є не тільки повагою до держави, в якій живеш, а й однією з характеристик культурної, освіченої людини.

Зважаючи на напружений стан з виконання Закону про мови, вихо­дячи з принципово нової суспільно-політичної ситуації, що склалася в Україні після проголошення її державної незалежності, з метою забезпе­чення повноти національно-освітніх запитів як українського, так і всіх народів нашої багатонаціональної держави та створення гарантованих умов для того, щоб статті Закону, які стосуються освіти, були повніс­тю виконані у передбачені законом терміни, з вересня 1992 р. здійснено заходи щодо забезпечення викладання українознавчих предметів тими спеціалістами, які мають базову освіту з цих предметів.