2. Конституція України про функціонування та розвиток мов в Україні

28 червня 1996 р. на V сесії Верховної Ради України було прийня­то Основний Закон - Конституцію України, за яким статус державної мови надано українській мові.

Положення про українську мову як державну міститься у розділі 1 «Загальні засади» Конституції України, який закріплює основи консти­туційного ладу в Україні. Поняття державної мови є складовою ширшого за змістом та обсягом конституційного поняття «конституційний лад». Іншою його складовою є, зокрема, поняття державних символів. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові. Однак, за ситуації, яка склалася в Україні, проголосити україн­ську мову державною виявилось недостатнім. Гострою є проблема визна­чення поняття «державна мова», законодавче регулювання її використан­ня. Будучи проголошеною державною, українська мова не стала у бага­тьох випадках мовою офіційного користування. Історично склалося так, що кожна нація має офіційною мовою (мовою державних установ, освіти, культури тощо) свою національну мову. Це цілком природне явище. Тоді піклування про захист і розвиток офіційної мови лягає на плечі держави.

Важливим кроком на шляху утвердження української мови як дер­жавної стала ст. 10 Конституції України. Важливість цієї статті полягає У тому що вона дає чітку орієнтацію суспільству (організаціям, установам, громадським товариствам тощо) у розв'язанні мовних проблем та напряму мовного будівництва. Частина 2 цієї статті розкриває зміст тер­міна «державна мова», всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя і на всій території України забезпечується державою. Забезпечення функціонування української мови мало б здій­снюватися законодавчими (закони України, нормативні акти), економіч­ними (обов'язкове державне фінансування), державно-ідеологічними та іншими засобами.

Частина 3 ст. 10 унормовує використання в Україні російської мови та мов національних меншин і визначає співвідношення у зобов'язаннях держави щодо забезпечення функціонування української мови як дер­жавної та російської і мов інших національних меншин, визначаючи, що Україна гарантує, тобто створює відповідні умови для реалізації мовних потреб росіян та інших національних меншин. Ця сама частина виділяє російську мову як мову найчисленнішої національної меншини.

Створюючи відповідні умови, забезпечуючи виконання заходів, дер­жава повинна дотримуватись міжнародних вимог щодо забезпечення прав національних меншин. Водночас особи, які належать до національ­них меншин, зобов'язані інтегруватися в більш широке суспільство дер­жави через належне володіння державною мовою та охорона і розвиток національних мов або мов меншин не повинні перешкоджати офіційним мовам і необхідності вивчати їх.

Частина 4 статті регулює сприяння держави у вивченні мов міжна­родного спілкування - найпоширеніших у світі і закріплених у міжна­родному праві офіційних і робочих груп ООН.

Отже, аналіз ст. 10 Конституції України дає підстави стверджувати, що вона гарантує забезпечення рівноправних відносин та тісної взаємо­дії різних етносів, які проживають в Україні, підтримання атмосфери толерантності, довіри і поваги у взаєминах між ними.

Держава сприяє розвиткові мовної самобутності всіх корінних наро­дів і національних меншин України (ст. 11 Конституції України). Отже, положення української Конституції, що стосуються основоположних за­сад правового статусу національних меншин, виходять із демократичної концепції національно-культурного (або етнічного) плюралізму. При­чому, Україна не просто визнає право на існування національних мен­шин і не перешкоджає їх вільному розвиткові, а й бере на себе відповідні зобов'язання сприяти реалізації їх національно-культурній автономії, окремо наголосивши на гарантіях вільного розвитку мов національних меншин.

Не менш важлива і стаття 12 Конституції, в якій зазначено:

«Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави».

Стаття набуває особливого значення, якщо враховувати, що близь­ко 38 млн. українців проживають в Україні, становлять у ній титульний етнос. Проте багато наших співвітчизників у різний час і з різних при­чин оселилися поза межами України в її сучасних кордонах. Ця частина українців тепер становить українську діаспору.

Частина 5 ст. 53 Конституції України містить положення, згідно з яким громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Фактично це означає, що в одних ви­падках може здійснюватися навчання мовою національної меншини, а в інших - мова національної меншини може вивчатися як окрема дисци­пліна. Причому, і навчання, і вивчення мови може здійснюватися у будь-яких державних або комунальних закладах. Проте, якщо такі заклади відсутні, то ні держава, ні органи місцевого самоврядування взагалі не зобов'язані їх створювати. Визнання права навчатися мовою національ­ної меншини чи вивчати цю мову в такій правовій конструкції означає лише те, що держава зобов'язується не перешкоджати навчанню чи ви­вченню будь-яких мов і не дозволяє створювати такі перешкоди іншим суб'єктам правових відносин.

Посилаючись на викладене вище і беручи за основу ч. 1 ст. 10 Кон­ституції України, треба розуміти, що українська мова, як державна, є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здій­сненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом.

Отже, положення Конституції України, які стосуються основополож­них засад правового статусу національних меншин, виходять з демокра­тичної концепції національно-культурного (або етнічного) плюралізму.

У Законі про мови, який до цього часу називається «Про мови в Українській РСР», держава, з одного боку, бере на себе зобов'язання забезпечити всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя, а з іншого - створити необхідні умови для розвитку і використання мов інших національностей у республіці. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до ст. 53 Конституції України, гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закла­дах або через національні культурні товариства.

Порядок застосування мов згідно з п. 4 частини першої ст. 92 Кон­ституції України визначається виключно законами України.

Володіння українською мовою є однією з обов'язкових умов для того, щоб обіймати відповідні посади (статті 103, 127, 148 Конституції України).

На зазначеній вище конституційно-правовій основі вирішується проб­лема щодо застосування мов національних меншин України. Гарантування національним меншинам України права на вільний розвиток, використан­ня і захист їх мов відповідає змістові міжнародних договорів України.

Аналіз процесу утвердження української мови як державної в Укра­їні свідчить, що цей процес багато в чому гальмується через відсутність дійових механізмів забезпечення реалізації відповідного законодавства. Щодо забезпечення мовних прав своїх громадян Україна належить до найдемократичніших держав світу. Конституція України заклала під­валини мовної політики нашої держави. Проте положення статей 10 і 11 Основного Закону залишаються декларацією, бо належним чином не підкріплені механізмом реалізації.

Характеризуючи у цілому законодавство України у мовній сфері, варто визначити головними такі його риси:

1. Відсутність адекватного до сучасних реалій комплексного Закону про мови. Як наслідок, зберігається простір для різночитання, суттєво звужується простір для формування державної політики.

2. Відсутність конкретних механізмів забезпечення положень зако­нодавства.

Певні риси характеризують мовне законодавство, а відтак і всю мов­ну політику як нечітку та несистемну.

Сьогодні у правовому полі існує тенденція керуватися положення­ми Конституції України, Державною програмою розвитку і функціону­вання української мови на 2004 - 2010 pp., Офіційним тлумаченням ст. 10 Конституції України, зробленим Конституційним Судом 14 грудня 1999 р. Саме так, адже основні завдання, накреслені у ст. 10 Конститу­ції України, спрямовані, насамперед, на забезпечення функціонування української мови як державної в Україні.

Отже, розв'язання проблеми функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя - справа державна. Багато чого треба зробити в державі, щоб українська мова посіла належне їй місце і сповна виконувала свої функції. 72

Для того, щоб зріс авторитет і зміцніли позиції української мови як державної в Україні, її носіями має стати якомога більша кількість осві­чених людей, а сприяти цьому якнайактивніше має держава. Вона має дбати про те, щоб її члени користувалися мовою як особливим знаряд­дям саморозвитку.

Аналізуючи сучасний стан впровадження державної мови у навчальному процесі, треба зазначити, що особлива увага приділяється тим факторам, які можуть сприяти прискоренню процесів упроваджен­ня державної мови при підготовці висококваліфікованих фахівців праводілової сфери. Серед них:

1) створення державомовного середовища;

2) активізація роботи для забезпечення слухачів сучасною державо-мовною, спеціальною та довідковою літературою;

3) регулярне проведення постійно діючих конференцій, семінарів, симпозіумів з питань удосконалення підходів та підвищення ефективності процесів упровадження державної мови у навчаль­ному процесі.

Сьогодні існує нагальна потреба у прийнятті нового Закону про мови, який би забезпечив вільний розвиток і захист мов усіх корінних народів національних меншин України, пом'якшити історичні обра­зи, виправити нагромаджені деформації та перекоси, узгодити проти­лежні інтереси та подолати мовчазне мовне протистояння. У новому Законі слід чітко встановити поняття державної мови, визначити по­рядок одночасного функціонування двох мов, виходячи з принципу толерантності, взаємоповаги та взаєморозуміння. Необхідно чіткіше визначити обов'язки посадових осіб, а також усунути суперечності як між різними частинами Закону про мови, так і між різними норматив­ними актами.