Співвідношення середнього класу інновації й середньої премії за ризик, установлювані для інновації даного класу

Середній клас інновації	1	2	3	4	5	6	7	8
Премія за ризик	0,0	0,5	1,0	2,0	5,0	10,0	20,0	30,0

4.2. Планування стратегій інноваційного розвитку

Реальне планування стратегій інноваційного розвитку полягає у формуванні стратегій інноваційного розвитку, як зазначено у 3.1, з подальшою розробкою деталізованих планів та розрахунків, низки наступних показників у межах виконання планів.

Планування стратегій інноваційного розвитку – вміння передбачати цілі організації, результати її діяльності та ресурси, які необхідні для досягнення визначених цілей інноваційного розвитку. При цьому планування полягає в намаганні завчасно враховувати по можливості всі внутрішні та зовнішні чинники, що забезпечують сприятливі умови для інноваційного розвитку. Планування як процес передбачає розробку комплексу заходів, які визначають послідовність кроків у досягненні конкретних цілей з урахуванням можливостей найефективнішого використання ресурсів як кожним виробничим підрозділом, так і підприємством в цілому. Процес планування стратегій інноваційного розвитку потребує забезпечення взаємодії між окремими структурними підрозділами підприємства, включаючи весь технологічний ланцюжок: наукові дослідження і розробки, виробництво, збут. Ця діяльність спирається на прогнози розвитку науки, техніки, зміни попиту, аналіз і оцінку наявних ресурсів та перспектив розвитку господарської кон'юнктури. Звідси випливає необхідність ув'язки планування з контролем з метою постійного коригування показників розробки інновацій, виробництва і маркетингу. Стратегічне інноваційне плану-вання принципово відрізняється від інших видів планування, які мають місце в управлінні, таких як оперативне, тактичне і довгострокове.

Загальна модель змісту процесу планування інновацій показана на рис. 4.1, розробленому на основі [89].

Рис. 4.1. Зміст процессу планування інновацій

За думкою [8], при плануванні стратегій інноваційного розвитку слід враховувати ті напрями інноваційного розвитку, яких додержуються підприємства. Інноваційні стратегії підприємства можна об'єднати й представити у вигляді двох основних типів: стратегій лідера, спрямованих на розробку й реалізацію принципово нових продуктів, і стратегій послідовника, що припускає виведення на ринок удосконалених технологій Якщо у своєму інноваційному розвитку підприємство дотримується політики захисної реакції й воліє випливати за лідерами ринку, щоб уникнути економічних ризиків, пов'язаних з комерціалізацією інновацій, тоді такому господарюючому суб'єкту варто дотримуватися вичікувальних стратегій і намагатися вивести на ринок поліпшені варіанти товарів, які вже випробувані ринком.

Кількість організаційних стадій розробки й реалізації інновацій буде єдиного для базисних або поліпшуючих технологій, відображаючи стадії їхнього життєвого циклу. Причина в тому, що продуктові й технологічні інновації поза залежністю від ступеня їхньої.

Для рішення цього завдання кроки інноваційного проектування представляються у вигляді чотирьох етапів, що відображають стадії життєвого циклу:

1) дослідницький – новий продукт або нова технологія в результаті дослідницького пошуку й відбору одержують своє втілення у вигляді ідеї:

2) конструкторський – нововведення від ідеї перетворюється до якогось серійно застосовного зразка;

3) концептуальний – зразок «дозріває» до готового товару й може вироблятися у промислових масштабах;

4) дистрибутивний – процес розробки повністю завершений (наступає «спад» креативної активності) та інновація готова для комерціалізації й масового збуту.

Наведене позначення етапів й їхня послідовність можуть застосовуватися при розробці як нових, так і поліпшуючих технологій, оскільки для створення того чи іншого типу інновацій необхідно спочатку виконати комплекс пошукових і селективних робіт, потім здійснити виробничо-технологічне й ринкове проектування й далі просувати новинки на ринок.

Базовий підхід [8], що використовується для виявлення найбільш значимих особливостей розробки й реалізації інновацій, представлено у табл. 4.4.

Таблиця 4.4

Подібності й розходження в процесах розробки базисних і поліпшуючих інновацій

Етапи	Інновації
	Базисні	Поліпшуючі
1	2	3
Дослідницький	Виявлення нових науково-технічних знань і	Виявлення нових ринкових потреб

Закінчення табл. 4.4

1	2	3
	можливостей (фундаментальні й прикладні дослідження)	(маркетингові дослідження)
Конструктивний	Створення промислового прототипу (НДР)	Створення промислового зразка (ДКР)
Концептуальний	Комерціалізація інновації на ринок виробничої продукції (промисловий маркетинг)	Комерціалізація інновації на споживчий ринок (споживчий маркетинг)
Дистрибутивний	Формування нового ринку (сфера пропозиції)	Формування нового продукту на ринку (сфера попиту)

Згідно з етапами [8] визначаються роботи, які необхідно проводити у межах етапу для планування стратегій інноваційного розвитку.

Етап 1 – Дослідницький

Даний етап є вихідним для розробки базисних і поліпшуючих інновацій і ключовим відносно процесуальних розходжень у методах керування ними.

Для розробки принципово нової технології необхідним представляється співробітництво з такими структурами, що здійснюють підтримку інноваційної діяльності, як інформаційно-технологічні центри, бізнес-інкубатори, технопарки й інші центри передачі технологій і сприяння інноваціям. При розробці поліпшуючої технології підтримка з боку таких структур може вважатися зайвою. Причина в тому, що для вдосконалення існуючої продукції з метою її подальшого просування на ринок необхідно в основному активне залучення покупців, оскільки поліпшуючі технології покликані принести додаткові вигоди користувачам уже відомого товару, а не привести до відкриття принципово інших ринків на основі нових наукових або виробничо-технологічних знань і можливостей. Тут широко використовуються такі методи одержання первинної інформації, що сприяють генеруванню й селекції ідей, як створення фокус-груп, проведення опитувань і анкет. Саме ці й подібні методи проведення маркетингових досліджень дозволяють виявити думки й переваги покупців з поліпшення якостей і властивостей добре відомих їм товарів.

Методами одержання вихідних даних для виявлення нових науково-технічних знань і можливостей створення базисних інновацій є фундаментальні й прикладні дослідження. Виявлення нових ринкових потреб з метою поліпшення якостей і властивостей вже реалізованого продукту для його подальшого просування на ринку, варто здійснювати на основі маркетингових досліджень, використовуючи такі методи, як опитування, анкети й створення фокус-груп. Основним кінцевим результатом на дослідницькому етапі для будь-якого типу й масштабу інновацій є відбір найбільш перспективних ідей, які при подальшій розробці можуть бути реалізовані в новому продукті або поліпшуючій технології.

Етап 2 – Конструктивний

На цьому етапі відібрана ідея одержує своє конструктивне оформлення. Тут новація проходить через процеси технологічного й виробничого проектування. Основні організаційні методи, використовувані на даному етапі, також залежать від масштабів розроблювальних технологій. Розробка й розвиток базисної інновації вимагають формування робочої групи. У її склад поряд з такими внутрішніми структурними елементами, як підрозділи НДДКР, і функціональними відділами маркетингу, фінансів, вищого менеджменту й безпосередньо зацікавленої виробничої ділянки доцільно включити також представників бізнес-інкубаторів, венчурних фондів і експертів сторонніх суміжних і / або родинних підприємств і організацій.

Розробка поліпшуючої технології, у свою чергу, також потребує створення робочої групи. Однак її структурний склад не настільки численний. Тут учасниками виступають в основному внутрішні функціональні відділи й служби.

Етап 3 – Концептуальний

На даному етапі вирішуються два основні завдання: регламентація виробничого процесу, включаючи стандартизацію виробництва й сертифікацію продукту, і саме головне – формування концепції виведення новинки на ринок, включаючи рекламну кампанію. Основним визначальним моментом тут є вибір серед можливих ринків комерціалізації інновації. Базисні технології, як було відзначено, доцільно виводити на промисловий ринок, а поліпшуючі – на споживчий. Для ефективного рішення цих завдань варто використовувати відповідні підходи.

Етап 4 – Дистрибутивний

Нова технологія або вдосконалений продукт готові до розширеного відтворення й реалізації. Для випуску нового продукту або реалізації технологічної інновації, як правило, організується новий виробничий підрозділ або ділянка. Це завдання зважується на базі проведення часткової реорганізації підприємства (залежно від його галузевої приналежності й масштабів виробництва) шляхом створення або виділення нової стратегічної бізнес-одиниці. Для впровадження поліпшуючої технології підприємство може обмежитися формуванням відділу маркетингу нової продукції або створенням нової групи у відділі маркетингу. Основним моментом даного етапу є не стільки проведення індивідуальних структурних перетворень на підприємстві, скільки регулювання сукупного попиту та пропозиції.

Краснокутською Н. В. [89] наводиться модель системи внутрішньофірмового планування японської компанії (див. рис. 4.2) як приклад того, що планування стратегій інноваціного розвитку потребує побудови індівідуальних моделей планування стратегій інноваційного розвитку з урахуванням особливостей підприємства, а також як таку, що найбільш повно враховує взаємозв’язок стадій планування, його змісту та виконавців з урахуванням особливостей інноваційних шляхів розвитку підприємства.

Рис. 4.2. Модель системи внутрішньофірмового планування японських компаній

Слід відмітити, що одним з сучаних напрямів планування стратегій інноваційного розвитку [89], є їх планування шляхом створення та реалізації окремих інноваційних проектів, що може бути відображено рис. 4.3., та відбір стратегій інноваційного розвитку на основі показників оцінки їх ефективності.

Рис. 4.3. Етапи створення і реалізації інноваційного проекту

Значущими факторами реалізації інноваційної діяльності є джерела фінансування (власні та залучені кошти). Однак для більшості інновацій у випадках фінансування, за рахунок власних коштів і залучення фінансових ресурсів в основі лежить показник вартості капіталу. Вартість капіталу (cost of capital) – відношення загальної суми платежів за використання фінансових ресурсів до загального обсягу цих ресурсів.

Вартість власного капіталу визначається дивідендною політикою підприємства (вартість залучення акціонерного капіталу) пропорційно частці акціонерного капіталу у власних засобах підприємства [52].

, (4.4)

де C_s – вартість власного капіталу; p – відношення суми дивідендів до ринкової капіталізації компанії (p/e-ratio); U – акціонерний капітал; А – амортизаційний фонд; М – прибуток; В – безоплатні надходження.

Вартість власного капіталу для самофінансування є нижньою межею внутрішньої норми дохідності (IRR): рішення про реалізацію інноваційного проекту, внутрішня норма дохідності (IRR) якого менша за вартість капіталу, може значно погіршити основні фінансові показники підприємства, змінити дивідендну політику підприємства, а саме зменшити суми дивідендних виплат, що зазвичай погано сприймається власниками підприємства, привести до неплатоспроможності й банкрутства. Тобто, якщо у якості норми дисконту використовується лише вартість власного капіталу (умовно інноваційний проект реалізується виключно за рахунок власних коштів, не враховується ризик та інфляція), то умовою прийняття проекту є таке співвідношення: C_s≤ IRR.

Вартість запозиченого капіталу розраховується за формулою 4.5, як середньозважена процентна ставка за запозиченими фінансовими ресурсами [52]. 

(4.5)

де C _inv – вартість залученого капіталу; k_i – ставка залучення фінансового капіталу (ki = 0 для безоплатних позичок) з і-го джерела, % річних; V_i – обсяг залучених коштів з і-го джерела, грн.; m – кількість джерел залучених коштів.

Вартість кредитного капіталу залежить від внутрішніх і зовнішніх факторів. До внутрішніх факторів, у першу чергу, відноситься ділова репутація позичальника. На ділову репутацію фірми впливають не тільки фінансові показники її діяльності, але й авторитет керівників, відносини з партнерами й конкурентами, політична підтримка. Зовнішні фактори, що впливають на вартість запозиченого капіталу, визначаються макроекономічною ситуацією (рівень інфляції, ставка рефінансування Національного банку України, темпи зростання ВНП), державною інвестиційною політикою й ситуацією на фінансовому ринку.

Вартість запозиченого капіталу визначає нижню границю внутрішньої норми дохідності (IRR), якщо проект реалізується за рахунок виключно залучених коштів. Рішення про реалізацію проекту при внутрішній нормі дохідності (IRR), яка менша за вартість запозиченого капіталу може привести до необхідності розраховуватися власністю підприємства для повернення відсотків за використання запозичених коштів. Тобто, якщо у якості норми дисконту використовується лише вартість запозиченого капіталу (умовно проект реалізується виключно за рахунок запозичених коштів, не враховується ризик та інфляція), то умовою прийняття проекту є таке співвідношення: C_inv ≤ IRR.

Вартість капіталу - співвідношення загальної суми платежів за використання фінансових ресурсів до загального обсягу цих ресурсів. Розрахунок вартості капіталу наведений у формулі 4.6 [52]:

, (4.6)

де WAСС - середньозважена вартість капіталу; k_i - вартість i-го джерела; d_i - частка i-го джерела в капіталі підприємства.

WAСС, як показник, має універсальний характер, тобто якщо інвестиційний проект реалізується виключно за рахунок власних коштів, то WAСС = C_s, якщо виключно на запозичених, то WAСС = C_inv.

Вартість капіталу визначає нижню границю внутрішньої норми дохідності (IRR) ― норму прибутку на інвестиції. Тобто, якщо у якості норми дисконту використовується лише вартість капіталу (умовно проект реалізується за рахунок власних та запозичених коштів, не враховується ризик та інфляція), то умовою прийняття проекту є таке співвідношення: WAСС ≤ IRR.

Як інвестор, так й реалізатор інноваційного проекту зіштовхуються із проблемою визначення нижньої межі прибутковості інвестицій, у якості якої, як правило, виступає норма прибутку.

Норма прибутку визначається реалізатором інвестиційного проекту й інвестором з різних точок зору. Організація, що реалізує інвестиційний проект, виходить із внутрішніх обмежень, які враховують вартість капіталу, внутрішні потреби виробництва (обсяг необхідних власних коштів для реалізації виробничих, технічних, соціальних програм тощо), а також зовнішні фактори, до яких відноситься ставка банківських депозитів, вартість залученого капіталу, умови галузевої й міжгалузевої конкуренції.

Керівництво підприємства-реалізатора інноваційного проекту визначає, як мінімум, одну альтернативу інвестицій – вкласти тимчасово вільні кошти в банківські депозити або державні цінні папери, одержуючи гарантований дохід без додаткової високоризикової діяльності; в діяльність підприємств, які забезпечують виплату дивідендів або відсотків за облігаціями, за векселями тощо на досить високому рівні відносно до сум коштів, що вкладаються. Тому норма прибутковості інноваційного проекту повинна перевищувати ставку за банківськими депозитами або ставку фінансових вкладень.

Якщо підприємство змушене реалізовувати інноваційний проект (тобто йдеться про реконструкцію або модернізацію, технічне переозброєння підприємства, пов'язані з необхідністю забезпечення нерозривності технологічного циклу виробництва), тобто воно не розглядає альтернатив вкладання коштів; та за умови використання виключно власних ресурсів, нормою прибутковості може виступати рентабельність капіталу підприємства (Re). Проведення розрахунків економічної ефективності проектів має дати можливість перевірити, що реалізація інвестиційного проекту не призведе до зниження рівня рентбельності капіталу підприємства, досягнутого раніше. У цьому випадку оцінка економічної ефективності проекту (поки розглядаємо абстрактний приклад без урахування інфляції та премії за ризик) зводиться до перевірки співвідношення: Rе ≤ IRR.

Істотним фактором є розмір процентної ставки, на підставі якої дисконтуються грошові потоки. Певного орієнтира для вибору дисконтної ставки не існує. Тому часто використовується ставка відсотка за державними облігаціями, середні процентні ставки за кредитами, середньоринкові ставки альтернативних вкладень. Для більшості інвестицій у випадках фінансування, за рахунок власних коштів, і залучення фінансових ресурсів в основі лежить показник вартості капіталу. Вартість капіталу (cost of capital) – відношення загальної суми платежів за використання фінансових ресурсів до загального обсягу цих ресурсів.

Інвестор (або реалізатор) інвестиційного проекту зіштовхуються із проблемою визначення нижньої границі прибутковості інвестицій, у якості якої, як правило, виступає норма прибутку. Норма прибутку визначається реалізатором інвестиційного проекту й інвестором з різних точок зору. Керівництво підприємства-реалізатора інвестиційного проекту може визначати, як мінімум, одну альтернативу інвестицій – вкласти тимчасово вільні кошти в банківські депозити або державні цінні папери, одержуючи гарантований дохід без додаткової високоризикової діяльності; в діяльність підприємств, які забезпечують виплату дивідендів або відсотків за облігаціями, за векселями тощо на досить високому рівні відносно до сум вкладаємих коштів. Тому норма прибутковості інвестиційного проекту повинна перевищувати ставку за банківськими депозитами або ставку фінансових вкладень.

Якщо підприємство не розглядає альтернатив вкладання коштів; та за умови використання виключно власних ресурсів, нормою прибутковості може виступати рентабельність капіталу підприємства (Re). Проведення розрахунків економічної ефективності проектів має дати можливість перевірити, що реалізація інвестиційного проекту не призведе до зниження рівня рентабельності капіталу підприємства, досягнутого раніше. У цьому випадку оцінка економічної ефективності проекту (розглядаємо абстрактний приклад без урахування інфляції та премії за ризик) зводиться до перевірки співвідношення: Rе ≤ IRR.

Для оцінки доцільності реалізації інноваційної стратегії можна рекомендувати проводити розрахунок коефіціентів дисконтування та їх співставлення з IRR, використовуючи схему, подану на рис. 4.4.

Розділ розрахунку показників економічної ефективності розробляємих проектів, що розробляються має закінчуватися висновками, які дають потенційним інвесторам змогу легко визначити привабливість або непривабливість для них цього проекту.

Наприклад, якщо інвестиційний проект має здійснювати діюче підприємство за рахунок виключно власних коштів, та яке має можливість здійснювати альтернативні фінансові вкладення, якщо r* ≤ IRR, слід відмітити, що самоінвестування інвестиційного проекту доцільніше для такого підприємства за можливе дипозитування коштів, або гру цими коштами на фінансовому ринку.

Якщо, наприклад, проект може бути здійснено за рахунок власних та запозичених коштів, та розрахунки приводять до таких результатів: С_s › IRR, проте r* ≤ IRR, слід відмітити, що власними силами підприємство не в змозі реалізовувати проект, лише за рахунок використання "дешевого" для нього запозиченого капіталу.

Контрольні питання

1. Вимоги до норми прибутку для різних груп інвестицій при розробці інноваціних проектів.

2. Класифікація нововведень й інноваційних процесів за групами ризику.

3. Співвідношення середнього класу інновації й середньої премії

за ризик.

4. Визначте зміст процесу планування стратегій інноваційного розвитку.

5. Методи аналізу ризиків інноваційної діяльносіті.

6. Методи оцінки ризиків інноваційної діяльносіті.

7. Показники оцінки ризиків інноваційної діяльносіті.

8. Визначте групи інвестицій в залежності від їх категорії для здійснення інноваційного розвитку.