Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Ця норма є гарантією охорони прав та інтересів осіб, які не мають повної дієздатності і внаслідок цього не беруть участі в процесі безпосередньо. Представництво інтересів таких осіб покладається на їх законних представників. Законні представники повинні діяти добросовісно, розумно, в інтересах тих, кого вони представляють та не перевищувати своїх повноважень.

Оцінка дій законного представника щодо їх відповідності чи невідповідності інтересам підопічного здійснюється судом, а тому є суб'єктивною. На нашу думку, суд повинен оцінювати як окремі дії, так і діяльність представника в суді загалом (як систему певних дій), а також надавати значення бездіяльності представника.

Коментована норма передбачає обов'язок суду залучити відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб лише у випадку, коли дії законного представника інтересам підопічного суперечать. Тому в ухвалі про залучення відповідної особи суд повинен був би зазначити, які саме дії представника суперечать інтересам підопічного. Такими діями можуть бути, наприклад, подання заяви про відмову від обгрунтованого позову, визнання необгрунтованого позову, визнання певних фактів, які не підтверджуються іншими доказами.

Разом з тим, суд може залучити відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб для охорони прав неповнолітніх та підопічних і в тому випадку, коли дії законних представників хоч і не суперечать їх інтересам, але дають суду підстави сумніватися в добросовісності або компетентності представника, або у разі його пасивності, або коли позиція кількох законних представників (наприклад, матері і батька) не збігається. Наприклад, якщо у суду є підстави вважати, що законний представник діє у змові з іншою стороною з метою обійти передбачені законом гарантії прав дитини. Залучення відповідного органу в процес з цих мотивів є правом, а не обов'язком суду. При цьому важливо, що в ухвалі суд не зобов'язаний мотивувати, які саме дії законного представника суперечать інтересам підопічного, а може обмежитися лише загальними фразами про необхідність створення умов для захисту його інтересів.

Залучення в процес інших осіб, передбачених у коментованій нормі, не є заміною законного представника, і вони беруть самостійну участь в процесі поряд із законним представником.

Необхідно знати, які принципи входять до тієї чи іншої групи і вміти розкрити зміст кож­ного принципу. Особливо потрібно звернути увагу на принцип диспозитивності як гаран­товану можливість для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, вільно, на свій роз­суд здійснювати і розпоряджатися своїми матеріальними та процесуальними правами, а також використовувати інші процесуальні засоби для їх захисту. Цей принцип покладе­ний в основу нормативного визначення роз­витку процесу — його виникнення, продов­ження, припинення. Слід зазначити, що новий ЦПК вперше нормативно закріпив та визна­чив принцип диспозитивності у ст. 11 нового ЦПК. Також принцип диспозитивності знай­шов свою реалізацію й у ст.ст. З, 27, 31, 34, 46 та інших нового ЦПК. Диспозитивність відрізняється від прин­ципу змагальності, який характеризується широкою можливістю сторін визначати і ви­користовувати в доказовій діяльності перед­бачені в ЦПК України необхідні засоби, фак­тичні данні і докази, що їх підтверджують.