2 Схоластичний характер філософії Середньовіччя. Проблема універсалій. Вчення Фоми Аквінського
Третій етап функціонування філософії Середньовіччя – етап схоластики (IX–XIV ст.). Тут вона сягає свого розквіту. Основна ідея середньовічної схоластики – раціональне обґрунтування релігійних догм методами логічних доказів. Сьогодні слово «схоластика» ототожнюється з беззмістовним міркуванням, формальним знанням, відірваним від життя.
Батьком схоластики називають І. Еріугену (810–877 рр.). Його основне положення – справжня релігія є справжньою філософією і навпаки; сумніви, які висуваються проти релігії, заперечують і філософію. У творі «Про розподіл природи» він вперше намалював цілісну християнізовану картину світу, в якій існує чітка система ієрархічних зв'язків, зумовлених дією єдиного божественного начала. І. Еріугена стверджував, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія – з теологією.
Ще один представник схоластики – А. Кентерберійський (1033–1109 рр.) увів в інтелектуальний обіг онтологічне доведення існування Бога: якщо Бог є суцільна досконалість, то він не може не існувати, адже його неіснування було б недоліком буття, а, отже, недосконалістю. Цей схоласт гостро поставив питання про природу ідеальних сутностей, без уваги до яких неможливо збагнути таємниці свідомості.
У цей же час П. Даміані (1007–1072 рр.) підкреслював, що філософування загрожує християнській душі згубою. Якщо філософія і може бути корисною, то лише як служниця теології. У ставленні до Бога слід покладатися на самовіддану віру.
Схоласти стверджували, що істинне знання має два рівні – надприродне знання, яке дається людині у Божому одкровенні, та природне (земне), що відкривається людиною через зусилля її розуму. Щодо першого (надприродного), то воно міститься у текстах Біблії (у Святому письмі). Ці тексти слід подавати разом із коментарями (Святим переказом) авторитетних отців християнської церкви. Друге (природне) знання міститься у філософських текстах давньогрецьких мислителів Платона і Аристотеля, які слід подавати разом із коментарями авторитетних елліністичних філософів (перш за все неоплатоників). Потенційно у перших і других текстах, як навчали схоласти, вже дана «вічна істина» у її досконалості та повноті. Щоб актуалізувати цю істину, зробити її наявною для людини, необхідно за допомогою логіки вивести із названих текстів усю сукупність логічно бездоганних висновків (умовиводів). Таки чином, схоластика значною мірою є логічно витонченим тлумаченням текстів – передусім Святого письма, а також творів філософського спрямування, які можна використати для обґрунтування постулатів віри.
Однією з актуальних проблем середньовічної філософії, яка з усією силою заявила про себе в релігійно-філософських дискусіях схоластів, була проблема універсалій. Її суть – як існує загальне. Ця проблема сформувалась у філософії ще в античні часи. У Платона загальні поняття (або ейдоси, як їх він називав) – самостійні сутності, що існують до одиничних речей. У Арістотеля загальне – це форма, що проявляє себе в одиничних речах, і яку ми можемо мислити, але яка окремо від речей не існує. Проблема не проста.
З одного боку загальні поняття (універсалії), наприклад, «будинок», «стіл», «лев», «людина» тощо, не позначають окрему одиничну річ, оскільки тоді вони були б не загальними поняттями, а іменами (власними назвами) речей. З другого боку, очевидно, що універсалії не позначають і якусь множину. Що ж фіксують загальні поняття насправді? Загальне існує реально? Чи насправді існують лише конкретні речі, явища, події та процеси, а загальні поняття – лише результат діяльності людської свідомості?
У середньовічні часи проблема універсалій набула актуальності у зв’язку з осмисленням західною християнською думкою догмата про Св. Трійцю: Бог є троїстим у своїх персонах (Отець, Син, Святий Дух) і водночас єдиним. Як співвідносяться три прояви Бога та сам Бог? У теології при спробі дати відповідь на це питання сформувалося два підходи – унітарний, в рамках якого, пріоритет віддавався єдності Бога, та тринітарний, який відстоював позицію самостійності трьох його іпостасей.
Одна частина середньовічних схоластів вважала, що загальне існує реально. Їх називали реалістами. Інша твердила, що загальне представлене лише в свідомості, тобто номінально. Відповідно таких філософів та теологів почали називати номіналістами.
Середньовічні реалісти стверджували, що єдина і водночас справжня основа буття речей — це загальні ідеї божественного розуму; вони постають як єдино справжня реальність. Номіналісти відстоювали позицію, що загальні ідеї — це лише імена («номіна»), якими людина позначає спільне в різних речах. Тому реальністю слід вважати одиничні речі, оскільки саме вони є результатом божественного творіння світу. Отже, поза людським пізнанням загальне не існує. Позицію реалістів активно захищав А. Кентерберійський. Палким прихильником номіналізму був У. Оккам (1300–1349).
Середньовічним філософом, який намагався згладити суперечності між реалістами та номіналістами, був Фома Аквінський (1225–1274). Він по праву вважається найвидатнішим філософом і теологом європейського Середньовіччя.
Докладно вивчивши філософію Арістотеля, Фома Аквінський прийшов до висновку про спорідненість стилю мислення античного філософа з теологічними підходами до розв'язання тогочасних проблем у межах схоластики. Спираючись на арістотелізм, Фома Аквінський створив всеохоплюючу філософськотеологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень. Вчення Фоми Аквінського досить часто характеризують як концепцію «симфонії (співзвучності) розуму та віри».
На думку цього середньовічного теоретика, існують істини, які люди здатні осягати за допомогою власного розуму (це царина науки та філософії), а також такі, що перевершують можливості розуму. Вони даються людині лише в божественному откровенні і стосуються питань творення світу, спасіння, безсмертя душі тощо. Є також істини, котрі можна розуміти як за допомогою розуму, так і з допомогою віри. Тут філософія і теологія повинні співпрацювати. Істини теології та істини розуму не повинні входити в конфлікт між собою, але якщо таке відбувається, слід надавати перевагу висновкам теології. Отже, «симфонія» передбачає підпорядкування висновків розуму висновкам віри. Виходячи з таких міркувань, Фома Аквінський поділяв усі знання і науки на три групи: теологію об'явлення, природну теологію, філософію.
Фома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення. Він, як правило, не відкидав вже існуючи позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі осмислення певного питання. Прикладом може служити логіка вирішення ним питання про співвідношення ідей та речей. Ідеї, на його переконання, можуть існувати «до речей» (у божественному промислі – це була позиція «реалістів»), «у речах» (як їх сутність та необхідність – це позиція «концептуалістів»), «після речей» (як результат людського пізнання – це позиція «номіналістів»). Отже, і в цьому питанні філософ проводив позицію своєрідної «симфонії». Те ж саме – і в питанні про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі. У людські душі, вважав теоретик, при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя дотримуватись цього орієнтира. У такому разі Бог допомагає їй словом Святого Письма. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування людини шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно впливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху.
Учення Фоми Аквінського в 1879 р. було проголошено офіційною філософською доктриною католицької церкви.