Метеріал для підготовки до практичного (семінарського) заняття №2.

1 Релігійна спрямованість середньовічної філософії

Наступним історичним етапом, який хронологічно слідує після античності, є Середньовіччя. Його історичні рамки – VI — рубіж XIII і XIV століть. Зрозуміло, що однією із важливих складових духовного життя цього відрізку людської історії була філософія. Спеціально варто підкреслити, що базові положення середньовічної філософії починають формуватись певною мірою ще за часів античності. Як вважають фахівці, у II ст.

Середньовіччя відрізняється від античності низкою принципово важливих параметрів, що мають економічний, соціальний, духовний та інший характер. Змінюється характер економічного устрою суспільства, уклад життя людей, їх духовні орієнтири. Економічна основа середньовіччя – власність на землю. Більш широкими і активними стають міждержавні контакти. Поліс (місто-держава) як основна форма організації державного та громадського життя в античності відходить у минуле.

Варвари, які завоювали Римську імперію, перебували на стадії становлення феодального (землеробського) суспільства. А феодалізм ще не визнавав цінність особи. В умовах ранніх феодальних відносин особа не може реалізовуватись як соціальна одиниця. Вона продовжує зневірюватись у цінностях матеріального характеру і активно шукає сенс життя у сфері духовній.

Значною мірою цьому сприяло те, що в означений період на території  Європи, в першу чергу Західної, активно утверджується християнство. На відміну від античного політеїзму (багатобожжя) християнська релігія заснована на вірі в одного бога (монотеїзмі). В суспільстві принципово змінюється характер світоглядних орієнтирів. Порівняємо античний і середньовічний світогляди.

Античний світогляд

1. Політеїзм (багатобожжя).

2. Боги є частиною природи або уособленням природних стихій.

3. Вихідні якості богів: сила, могутність.

          4. Боги впорядковують та оздоблюють світ.

5. Космос, природа – загальні умови існування богів і людей.

6. Людина спирається у своїх вчинках на знання.

7. Головне життєве завдання людини — здійснення подвигу.

8. У сприйнятті дійсності акцент падає на зовнішнє; внутрішнє проявляє себе лише через зовнішнє.

9. Люди поділяються за етнічними ознаками.

10. Панування натуралістичного світосприйняття.

Середньовічний світогляд

1. Монотеїзм (єдинобожжя).

2. Бог є духовною сутністю, яка перебуває за межами світу.

3. Вихідна якість Бога—любов до людини.

4. Бог творить світ із нічого.

5. Природа не має власної сутності і не може існувати без припливу

божественної енергії.

6. Людина в усьому покла​дається на віру в Бога.

7. Головне життєве завдання людини – спасіння душі.

8. У сприйнятті дійсності акцент падає на внутрішнє; зовнішнє радше заважає пра​вильно зрозуміти внутрішнє.

9. Всі люди є рівними перед Богом.

10. Панування символічного світосприйняття.

Як бачимо, основні світоглядні орієнтири під час переходу від античності до середньовіччя змінюються на протилежні.

Так сталось, що саме християнство в часи Середньовіччя в Західній, значно пізніше і в Східній, Європі стало основною формою духовної культури. Воно підпорядкувало собі («підм’яло» під себе) всі інші сфери і форми людської активності – право, політику, мораль, мистецтво, філософію тощо. Філософія Середньовіччя не просто позв’язана з християнською релігією. Вона їй підпорядкована – ідейно і змістовно. Світська філософія в цей період не існує.

Середньовічна філософія, зберігаючи свою власну (філософську) форму, змушена займатись проблемами, які їй нав’язує релігія. Її змістовне поле наповнюється тематикою релігійного характеру. Якщо виходити з того, що предметом філософії є відношення «людина — світ», то в середньовічній філософській думці це відношення набуває іншого виду: відношення «людина — Бог». Предмет філософування різко звужується.

Можна стверджувати, що філософія Середньовіччя – це релігійна філософія як за замістом, так і за характером обґрунтування нею своїх положень та висновків. Основні положення християнського віровчення служили тут одночасно і основоположеннями для філософії. На багато століть вона стає «служницею теології».

В середньовічній ієрархії знання вищу ступінь займала саме теологія – «наука про Бога», систематизований виклад, обґрунтування і захист християнського віровчення. За нею йшла філософія, покликана доказами розуму пояснювати догмати віри і розповсюджувати їх серед віруючих. Нижчу ступінь в цій ієрархії займали конкретні науки, по-іншому «сім вільних мистецтв»: арифметика, геометрія, граматика, музика, риторика, астрономія, діалектика.

В уявленнях середньовічних філософів людина складається з трьох начал: душі, духа і тіла. Основне начало – це дух, який в людині є свого роду «іскрою божою» , перетворюючи її в духовну істоту, здатну контролювати свою тілесну природу.

В середньовічній філософії виділяють три основні етапи:

– апологетика;

– патристика;

– схоластика.

Апологетика – це філософія раннього християнства. Етап апологетики починається у II ст. Така назва пов’язана з тим, що філософські твори у даний час були спрямовані на захист і виправдання християнського віровчення та діяльності християн (мали характер апологій). Полемізуючи зі своїми опонентами, апологети розробляли та захищали догмати християнського віровчення. Відомими апологетами були: Ю. Мученик (100–166 рр.),  К.  Олександрійський (150–215 рр.), К. Тертуліан (160–230 рр.) та ін.

Етап патристики починається у першій половині IV ст. Він представлений творчістю так званих отців церкви (patres ecclesiae). Своє завдання вони бачили в тому, щоб відстоювати канони християнської віри. Найбільш відомими представниками патристики є: Василій Великий (329–379 рр.), Григорій Богослов (330–389), Аврелій Августин (Августин Блаженний) (354–430 рр.) та ін.