43. Філософія Сократа

Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ (469-399 рр. до н.е.). Сократ – перший афінський (за народженням) філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленням його вчення.

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: "Пізнай самого себе" і "Я знаю, що я нічого не знаю". Перший девіз був написаний над входом у храм Аполлона у Дельфах. другий приписується Сократу.

При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майевтикою. Ціль майевтики – всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення (дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання.

Отже, метод Сократа переслідував досягнення понятійного знання. Це досягнення відбувалось за допомогою індукції (наведення), сходження від одиничного до загального. Головне для Сократа – процес пошуку понять.

Філософія Сократа – своєрідний вододіл в історії античної філософії, У всіх досократівських мислителів (їх так і називають в історії філософії–«досократики») світ виступає у вигляді своєрідної «натуралістичної» цілісності, іш) «розчиняє» і підпорядковує собі людину як «одну з» частинок космічного цілого. Сократ, вирізняючи людину з космосу і скеровуючи свою увагу лише на неї, кладе край нечіткому усвідомленню філософами специфічних рамок їх досліджень–відношення «людина–світ» Сократом завершується ранній період історії античної філософії, період її становлення і утвердження, починається класичний її період. Останній представлений іменами Демокріта, який поклав у фундамент своєї позиції індивідуальну унікальність і неповторність буття; Платона, який енергійно і з великою майстерністю і талантом розвинув накреслену Сократом гуманістичну лінію філософських пошуків; Арістотеля, що підвів геніальний підсумок розвитку доСократичної та класичної античної філософії.

42. Класичний період розвитку античної філософії. Якщо в центрі увага досократичних шкіл був Космос, Всесвіт, то Сократ головну проблему філософії вбачає в пізнанні людини. 1 вся післясократівська філософія спрямована на вивчення людини, її життя. Тому-то вчення Сократа є вододілом у'розвитку античної філософської думки. Сократ (У-ІУ ст. до н.е.) висуває думку про те, що істинним світам людини Б її внутрішній світ. Пізнання цього світу .здійснюється не чуттєвістю, а розумом, раціональністю. Він вважає, що в багатьох своїх характеристиках люди однакові, тому пізнання однієї людини дає знаиція про людей і світ в цілому. «Людино, пізнай саму себе, Ї ти пізнаєш яесь світ»—таке філософське кредо Сократа. Сократ не залишив після себе філософських трактатів, бо принципово нічого не писав, вважаючи своїм головним 'завданням — навчити людей мислити за допомогою дискусій і бесід. Про його погляди ми знаємо з праць його учнів, зокрема Платона. Сократ доводив, що в людській свідомості є і суб'єктивний, і Об'єктивний зміст, тобто, не просто індивідуальні думки, а всезагальне, всеобов'язкове звання. Але це знання індивід може набути лише власними зусилями, а не одержати зовні. Звідси — прагнення  шукати  істину  в  діалозі,  критично  оцінювати загальноприйняті думки. У бесідах та дискусіях сформувався філософський метод Сократа. Його суть полягала в наступному: істина не знаходиться і не виникає у гоові окремої людини бузпосередньо. Вона народжується у процесі діалогу між людьми, що спільно шукають істину, в процесі стикання протилежних думок та точок зору. Саме мистецтво вести суперечку він називав діалектикою.

47. Проблема універсалій та шляхи її вирішення.

Схоластика (від грецького “схола” — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.).Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом, і реалізмом.

Номіналізм (від лат. номен — ім'я, назва) — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам.

Представники реалізму, продовжуючи лінію Платона, твердили, що загальні поняття (“універсалії") є не відображенням предметів і явищ, а існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від них і складають субстанцію речей. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди.

Найбільш випукло реалізм представлений у вченнях І.С.Еріугени (810-877 рр.) і Ансельма Кентерберійського (1033-1109 рр.).

Філософія Еріугени грунтується на вчені Платона і неоплатонізмі. Він виходить з того, що універсалії існують до окремих речей. Досліджуючи поняття природи, Еріугена зазначає, що буття включає і явища, які не належать метафізичному Божому світу. Наприклад, гріх. Гріх не створюється Богом. Але тоді слід зробити висновок, що Бог не є початком, сутністю та кінцем всього існуючого. Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності “Святої Трійці”, а у філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального і одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності.

Номіналісти, стверджуючи реальне існування конкретних, одиничних речей і явищ, приходили до визнання реальності саме іпостасей (ликів) Святої Трійці. Догмат триєдності Бога — один із основних у християнському віровченні. Зміст його полягає в тому, що Бог єдиний у трьох особах: Отець, Син і Дух Святий. Триєдина сутність ликів Бога така ж реальна, як і самі іпостасі.

48. Антропоцентризм та гуманізм філософії Відродження

XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance — відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігається механічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання античності.

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво

Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начала несамостійного,. Але в той же час це не означає повернення до космоцентризму античного мислення, природа трактується пантеїстичне (грецьке "пантеізм" означає "всебожжя"). Бог зливається з природою, неначебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється. Християнський бог немов би приземлюється, він перестає бути чимось позаприродним, трансцендентним. Характерними є погляди з цього приводу відомого німецького натурфілософа Парацельса (1493— 1541), який розглядав природу як живе ціле, що пронизане магічними силами. Якщо в людині всіма діями тіла "керує" душа, то в кожній частці природи знаходиться живе начало — архей. Для оволодіння силами природи достатньо збагнути останній, ввійти з археєм у магічний контакт і навчитися ним управляти.