7. Структура і функції філософії

Філософія має свою власну структуру. Структурними компонентами філософії виступають:

онтологія (вчення про буття);

гносеологія (вчення про пізнання);

філософська онтологія (вчення про людину);

соціальна філософія (вчення про розвиток людини).

Філософія має власні функції.

Філософія виконує найрізноманітніші суспільні функції, що забезпечують її буттєвість ось уже понад дві з половиною тисячі років. Серед них:

світоглядна, пов’язана передусім із системним абстрактно-теоретичним, понятійним поясненням світу;

загально методологічна («методос» - спосіб), що полягає у формуванні загальних принципів і норм одержання знань, її координації та інтеграції;

пізнавальна (гносеологічна), що полягає в поясненні найбільш загальних принципів буття та вихідних основ нашого мислення;

прогностична, яка розкриває загальні тенденції (передбачення) розвитку людини і світу;

критична , за її принципом «піддавай усе сумніву», виконуючи анти догматичну роль у розвитку знань;

аксіологічна, за її вимогою дослідження об’єкта з точки зору найрізноманітніших цінностей;

соціальна, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;

гуманістична, яка шляхом утвердження позитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичний цінностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії;

освітня, пов’язана з впливом філософії на свідомість людей.

5.Суть так званого основного філософського питання.

У 2 по. ХІХ ст. німецький філософ Фрідріх Енгельс обґрунтовує положення про те, що філософія загалом, та кожна конкретна філософська школа зокрема має своє основне питання і називається це питання – основним питанням філософії. Ні за життя Енгельс ні після його смерті в філософському середовищі не існувало єдиної точки зору з приводу доцільності виділення такого основного філософського питання. Переважна більшість філософів вважала раніше, вважає і тепер, що виділене Енгельсом основне питання філософії насправді таким не є, тому в літературі це питання дуже часто називають основним філософським питанням. Разом з тим не будучи основним по своїй суті це питання виконує функцію метаболічного класифікатора в напряму течії шкіл, які існували і існують у філософії. На думку Енгельс основне питання філософії – це питання про співвідношення всього того, що не залежить від людини (матерія) і всього того, що від людини залежить (свідомість), тобто осн. питання – це питання про співвідношення матерії і свідомості і це питання має 2 основні сторони:

* Перша сторона основного філософського питання – це питання про те, що виникає раніше: матерія чи свідомість або по-іншому це питання про первинність матерії і свідомості.

В залежності від відповіді на 1 сторону основного філософського питання в історії сформувались 3 напрями:

1) Матеріалізм

2) Ідеалізм

3) Дуалізм

1) Вихідне положення матеріалізму – це питання визнання первинності матерії і вторинності свідомості. В історії філософії цей напрям існував в 5 основних формах:

- наївний матеріалізм древніх;

- англійський і французький матеріалізм XVII-XVIII ст..

- матеріалізм революційних демократів XVIII ст.

- Марксиський матеріалізм;

- Немарксиський матеріалізм ХХ ст..

2) Ідеалізм. Вихідне положення ідеалізму протилежне ніж матеріалізму. Він вважає, що спочатку виникає свідомість, а потім матерія. Він існує в 2-х основних напрямах:

а) об’єктивний ідеалізм;

б) суб’єктивний ідеалізм.

а) На думку об’єктивного ідеалізму – свідомість існує в над індивідуальний форму і розвиваючись утворює матеріальний світ. Класичними представниками об’єктивного ідеалізму є давньогрецькі філософи: Платон, Гегель. Специфічним варіантом об’єктивного ідеалізму є переважна більшість релігій.

б) Друга сторона ідеалізму – це ідеалізм суб’єктивний – він виходить із положення про те, що існує свідомість суб’єкта, а весь навколишній світ є результатом функціонування цієї свідомості. Класичними представниками суб’єктивного ідеалізму виступають: Давид Юн, Джордж Берклі, Ернст Мах.

3) Дуалізм. Вихідне положення цього напряму – це визнання існування матерії і свідомості, як різнозначних основ буття світу. Класичним представником дуалізму є французький філософ і математик – Рене Декарт.

* Друга сторона основного філософського питання – це питання про те, що чи в змозі людина за допомогою власної свідомості пізнати навколишній світ, отримати про нього об’єктивно-істинне знання, або по-іншому, це питання про пізнанність світу, або ще по-іншому – це гносеологічне питання (в основі лежить латинський термін – guosis - знання). В залежності відповідно на 2-гу сторону основного філософського питання в філософії виникає 2 напрями:

1, Гностецизм. Його утворювали ті філософи, які дають позитивну відповідь на 2-гу частину стор ОФП. Таких філософів переважна більшість. Їх менша частина дає негативну відповідь на 2-гу сторону ОФП і ця частина утворює в філософії напрям – агностицизм.

2, Сформулюване Енгельсом ОПФ не будучи основним насправді виконує важливу роль методологічного класифікатора різноманітних напрямів течій і шкіл, які будь-коли існували, існують і будуть існувати у філософії

3.Міфологія і релігія як історичні типи світогляду.

Впродовж історії людського суспільства сформувалося 3 основні історичні типи світогляду:

міфологія

релігія

філософія

І кожен з цих типів є однією із історичних духовно-практичних освоєння людиною дійсності.

Найбільш древнім світоглядом є міфологічний (міфічний) світогляд.

Основні характеристики

міфологічного світогляду:

Виникає він на ранніх етапах первісного общинного ладу і його існування пов’язане з відсутність у тодішніх людей належних знань про навколишню дійсність.

Формами прояву міфологічного світогляду є догадки, казки, перекази, міфи. Міф- це поєднання неіснуючого світу із придуманим.

Центральним принципом міфологічного світогляду є принцип персоніфікації природи, тобто поділення природи людськими рисами.

Тотенізм - як встановлення прямого безпосереднього зв’язку між родами, якими жили первісні люди і тваринами та птахами, які розглядались в ролі прабатьків цих родів і називалися тотемом.

Синкретизм – у єдиному нерозчленованому вигляді зародишевих елементів науки, релігії, моральних норм, правових законів, художніх образів тобто всього того, що в зрілому суспільстві існує у вигляді самостійних утворень (наука, релігія, мораль, право, мистецтво).

По мірі накопичення знань на більш пізніх етапах первісного чинного ладу міфологія втрачає спроможність світоглядно-інтерпретувати світ. Тому виникає поступний історичний тип світогляду – світогляд - релігійний .

Основні характеристики релігійного світогляду:

Не можна ототожнювати релігійний світогляд з релігією як зі складним суспільним явищем. Цей світогляд є лише одним із компонентів даного явища.

Центральним утворенням релігії є Бог, як єдина кінечна причина (субстанція світу і людини у цьому світі)

Релігійний світогляд подвоює світ:

на нереально-існуючий

потойбічний

Релігійний світогляд базується на бездоказовій вірі тобто на вірі, яка не потребує аргументації.

Надзвичайно велику роль в релігії відіграє молитва, як форма спілкування людини з Богом.

В умовах рабовласницького суспільства, коли обсяг знань зростає колосально і релігія перестає бути спроможною світоглядно

8 - Діалектика як теорія розвитку

Крім того, що діалектика є одним із філософських методів, а також виступає в ролі стиля людського мислення і стиля людської життєдіяльності, вона має ще 1 прояв. І цим проявом є те, що діалектика – це один із блоків структури філософії.

Своє коло питань в структурі філософії має діалектика. Сферою її інтересів виступають 2 речі:

- зв‘язки

- розвиток

Навколишній світ існує як система взаємопов’язаних речей, явищ, подій, процесів. Будь-який зв'язок – це взаємозалежність, що найменше 2 об’єктів чи суб’єктів.

Зв’язки існують скрізь і завжди і вони є самими різноманітними. Діалектика як розділ філософії досліджує ці зв’язки не з точки зору їх конкретних проявів, а в площині високих теоретичних узагальнень.

Крім зв’язку в центрі уваги діалектики знаходиться розвиток. Під ним розуміють незворотну, цілеспрямовану, закономірну зміну якості об’єкта. При чому діалектику цікавлять не конкретні прояви розвитку, а розвиток, як стан буття світу.

Тому діалектика - це філософське вчення про найбільш загальні зв’язки і розвиток буття та пізнання, або діалектика – це філософська теорія розвитку.

У філософ. літ. розрізняють 2 види діалектики:

- об’єктивна, як розвиток, що реально існує в навколишньому світі.

- суб’єктивна, як відтворення об’єктивної діалектики на рівні людської свідомості.

9-Відображення універсальних зв’язків буття в категоріях і законах діалектики

Своє знання про зв’язки та розвиток діалектика втілює у власні поняття, що називаються категоріями діалектики, а також у закони діалектики.

Діалектична категорія – це найбільш загальне поняття .

Під поняттям розуміють найбільш просту елементарну форму людського мислення за допомогою якої фіксуються найбільш суттєві характеристики певного класу предметів. Люди мислять за допомогою понять, а спілкуються за допомогою слів.

Слово є матеріальною оболонкою поняття.

Кожна форма знання (наука) має власні поняття (терміни).

Специфіка понять діалектики в тому, що вони вирізняються надзвичайно високим рівнем теоретичного узагальнення, тобто діалектичні категорії позбавлені чуттєвості. Всі категорії діалектики є водночас категоріями філософії, але не навпаки .

До основних діалектичних категорій можна віднести:

- сутність

- явище

- змінність

- наслідки

- можливість

- дійсність

Крім власних категорій діалектика має свої закони, за допомогою яких вона описує процес розвитку. Крім законів у філософії та науці розуміють стійкий, необхідний зв'язок.

Діалектика формулює 3 закони за допомогою яких вона описує цілісний процес розвитку, при цьому кожен із даних законів фіксує лише 1 сторону розвитку. Отже законами є:

- Закон єдності і боротьби протилежностей .

- Закон взаємного переходу якісних і кількісних змін.

- Закон заперечення заперечення.

14-Необхідність і випадковість

Людська життєдіяльність здійснюється в площині взаємодії свободи і необхідності.

Ці категорії мають парний характер. У філософії необхідність – це жорстко визначений наперед варіант функціонування об’єкта. Але коли людске життя зумовлювалось лише необхідністю, то людина не мала б вибору. Протилежністю необхідності є свобода. Свобода – це пізнана необхідність співвіднесена з людскими потребами та інтересами. Тому умовою будь-якої свободи завжди є наявність певних знань. Свобода проявляється в 4 основних проявах:

1) політична свобода – сукупність тих прав та гарантій, що держава надає своїм громадянам.

2) Гносеологічна свобода – цей прояв свободи пов’язаний з можливістю доступу до інформації, володіння інформацією і накопичення окремим суб’єктом певного обсягу знань.

3) Економічна свобода – це майнова і фінансова незалежність людини.

4) Духовна свобода – є можливістю вільного світоглядного самовизначення.

Людська історія є результатом діяльності багатьох поколінь людей і цю історію творять люди. Життя і вчинки великих і малих груп людей завжди пов’язані і спрямовуються окремими людьми, яких в літературі називають видатними особистостями (політики, науковці, полководці). Роль видатних особистостей залежить від наступних чинників: обсягу існуючих у людини знань та особоистого переконання у правильності вибраного шляху. Потреби і інтереси конкретних соціальних груп пов’язані з інтересами конкретних осіб.

15-єдність і боротьба протилежностей

Даний закон вказує на джерело розвитку. Таким джерелом з точки зору діалектики є взаємодія протилежностей, що завжди внутрішньо завжди присутня в кожному об’єкті , що розвивається. Стан взаємодії цих протилежностей позначається у філософії за допомогою категорії суперечність. Взаємодія протилежностей реалізує себе у 2 формах:

- як єдність

- як боротьба

при цьому єдність має відносний характер, а взаємодія характер абсолютний. Це означає, що боротьба існує скрізь і завжди, як у явному прояві, так і у скритому. Існує 2 основні види суперечності:

- антоганістичний

- не антоганістичний

Перший вид має місце тоді, коли одна із протилежностей намагається максимально подавити, а то і знищити іншу протилежність. Ще однією особливістю взаємодії протилежностей є те, що вони можуть переходити одна в іншу.

Протилежності завжди мають парний характер, тобто одна протилежність завжди зумовлює існування іншої. При цьому доповнює її і водночас взаємо виключає.

Кожна суперечність має певні основи на яких вона виникає, тому принципово важливо спочатку віднайти цю основу, потім, якщо існує така можливість, цю основу ліквідувати. Цей закон вказує на джерело розвитку.

16 -Діалектика якісних і кількісних змін. Міра.

Другий закон діалектики – закон взаємного переходу якісних і кількісних змін. Цей закон вказує на механізм розвитку, тобто на те, як розвиток відбувається. Основними діалектичними категоріями, за допомогою яких описується цей закон є 3 категорії:

- кількість

- якість

- міра

Діалектична категорія якість, має зовсім інший зміст ніж аналогічне поняття на рівні побутового спілкування. В останньому випадку під якістю розуміють здатність об’єкта задовольняти людські потреби впродовж певного часу. Естетична та дизайнерська довершеність цього об’єкта. Діалектична категорія якості використовується для позначення набору тих характеристик за якими 1 об’єкт відрізняється від всіх інших об'єктів, або по іншому якість – це все те, що робить даний об’єкт саме таким, яким він є, а не іншим. Реалізується якість завжди у функціях, які виконує даний об'єкт. Сказане означає, що кожен об'єкт має власну якість і вона є однією з його сторін(протилежностей).

Іншою протилежністю кожного об’єкта є кількість, що, як правило, фіксується за допомогою чисел. Кількість ніколи не існує самостійно від якості і навпаки. Кожен об'єкт має власні якісні і власні кількісні характеристики, тобто є єдністю конкретної якості і кількості. І ця єдність позначається за допомогою діалектичної категорії – міра. Тобто кожен об'єкт – це конкретна міра, або міра – це та межа в рамках якої зміна якісних характеристик об’єкта не тягне за собою зміну характеристик кількісних (і навпаки), але обов’язково наступає такий момент, коли чергова незначна зміна кількості на певному етапі обов’язково потягне за собою зміну якості(і навпаки). Як наслідок зруйнується існуюча міра і виникне нова міра з новими якісними і кількісними параметрами. Закон взаємного переходу якісних і кількісних змін і розкриває механізм розвитку, як процес взаємодії 2 названих протилежностей - якості і кількості.

17- Заперечення-заперечення

Базовою діалектичною категорією за допомогою якої розкривається зміст закону є категорія заперечення. Зміст цієї категорії зовсім інший ніж зміст аналогічного поняття на рівні побутового спілкування. В останньому випадку під запереченням розуміють відкидання чиєїсь точки зору, не прийняття позиції іншого суб’єкта.

Заперечення у діалектиці – це знищення, ліквідація. Є 2 види заперечення:

- метафізичне

- діалектичне

При метафізичному запереченні його причина має зовнішній характер, а саме заперечення є призупиненням процесу розвитку.

Причина діалектичного заперечення - внутрішня і вона пов’язана з боротьбою протилежностей, а саме заперечення є умовою подальшого розвитку. На великих відрізках часу заперечення реалізує себе у подвійному прояві, як заперечення-заперечення. І цей прояв фіксується 3 законом діалектики, що вказує на спрямованість розвитку. Схематичним відтворенням цього закону є спіраль діаметр кіл якої постійно зростає.