5. Фінанси в індустріальній економіці.

В умовах капіталізму в процесі перерозподілу національного доходу через фінансову систему держава концентрує в своїх руках все більшу частину фондів грошових коштів і спрямовує їх для здійснення своїх функцій. Швидко зростають державні видатки, що зумовлено понад усе різким зростанням витрат на модернізацію економіки. Створення постійних армій, їх утримання і спорядження, удосконалення військової техніки потребували величезних коштів. До кінця ХІХ ст. майже в усіх капіталістичних країнах витрати на військові цілі і погашення державного боргу, пов’язаного з мілітаризацією, складали понад 2/3 загальної суми державних витрат. Крупні кошти направлялись на утримання державного апарату. Видатки на соціальні цілі – освіту, охорону здоров’я, соціальне забезпечення складали невелику питому вагу в державному бюджеті.

Основним джерелом доходів капіталістичних держав стали податки, що лягли на плечі працюючих. Доля податків у загальній сумі державних доходів до кінця ХІХ ст. складала у Великобританії – 84%, Франції – 87% і США – 80%. Найбільшого значення набули непрямі податки, що лягали важким тягарем на бідні верстви населення.

В епоху імперіалізму фінанси характеризуються постійним зростанням долі національного доходу, що перерозподілялась через державний і місцевий бюджети, безперервним збільшенням державних видатків і особливо витрат на воєнні цілі і утримання величезного державного апарату, посиленням оподаткування, хронічною дефіцитністю бюджетів і, як наслідок цього, збільшенням державної заборгованості, посиленням процесу фінансової централізації. Збільшуються обсяги державних бюджетів головних капіталістичних країн.

Визначальне значення для зростання державних видатків мало збільшення витрат на підготовку і ведення війн. Фінансові витрати капіталістичних держав під час Першої світової війни 1914-1918 рр. оцінюються у 208 млрд. дол.; під час Другої світової війни 1939-1945 рр. у 925 млрд. дол..

На першому етапі загальної кризи капіталізму швидко зростали витрати, пов’язані з втручанням держави в економіку – на санацію підприємств, що знаходилися на межі банкрутства, і будівництво військових заводів за державний кошт. Це вимагало збільшення податків. Якщо у ХІХ ст. основними доходами держави були непрямі податки, то в епоху імперіалізму, особливо у період загальної кризи капіталізму, все більшого значення стали набувати прямі податки і перш за все податок на прибуток. До Першої світової війни основна маса трудящих не була безпосереднім платником податку на прибуток, тому що неоподатковуваний мінімум був вищим за середній рівень заробітної плати робітника в промисловості. Проте на другому етапі загальної кризи капіталізму, що почалася у період Другої світової війни в результаті зниження неоподатковуваного мінімуму і скорочення пільг за сімейним станом податок на прибуток перетворився в масовий податок – в податок на заробітну плату і трудові доходи. За своєю класовою сутністю він наблизився до непрямих податків. Одночасно посилилось непряме оподаткування: широкого поширення набули акцизи і фіскальні монопольні податки на тютюн, вино, сіль, сірники та інші продукти широкого вжитку. Розвиток акцизного обкладання призвів до появи універсального акцизу або податку з обороту.

Все це різко посилило фінансову експлуатацію трудящих. У 1938 році питома вага податків у заробітній платі робітників США перевищила 12%, робітників Великобританії 19%. Не дивлячись на зростання оподаткування зростаючі витрати держави на мілітаризацію стали причиною гострого дефіциту державного бюджету і зростання державного боргу. На початку Другої світової війни заборгованість федерального уряду США досягла 42 млрд. дол., уряду Великобританії – 7,1 млрд. ф.ст., уряду Франції – 4,2 млрд. фр. Посилення централізації державних ресурсів дозволяло витрачати величезні кошти, спрямовані на підтримку класового панування буржуазії і отримання монополіями високих прибутків.

Значне місце в індустріальній економіці посідають фінансові групи. Це основна організаційна форма фінансового капіталу, вищий щабель приватнокапіталістичної монополізації. Фінансові групи починають формуватися в кінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. в епоху монополістичного капіталізму. Фінансові групи виступають у формі зрощування торгових, промислових, транспортних корпорацій і кредитно-фінансових закладів в рамках однієї групи.

Зрощення банківських і промислових монополій в рамках фінансової групи здійснюється у різних формах. Найбільш поширеними і традиційними є участь в акціонерному капіталі (часто взаємна), фінансові зв’язки, що визначаються різними строками кредитування. В роки Другої світової війни (1939-1945 рр.) отримують особливо широкий розвиток довготермінові фінансові зв’язки між банківськими і торговими корпораціями. Необхідність оновлення основних фондів, зумовлена швидким розвитком науково-технічної революції, примушує промислові корпорації укладати з банками і страховими компаніями угоди про позики на строки від 10 до 100 років. Так, крупна компанія зі страхування життя США «Метрополітен майор» має довготривалі угоди про позики з такими ведучими промисловими корпораціями, як «Тексако», «Ексон пайплайн», «Мобілойл», «Монсанто» тощо.

Процеси, що проходять у економічному житті сучасного капіталізму, здійснюють суттєвий вплив на характер і організаційну побудову фінансових груп, що мають чітко виражену структуру, на чолі з керуючою холдинг-компанією. З’являються численні фінансові групи, що не мають єдиного координаційного центру. Там, де такий центр існує, виявляється тенденція до проведення загальної для всіх ланок даної групи політики з метою максимізації прибутку. В інших випадках спільні інтереси досягаються за допомогою взаємного володіння акціями і об’єднання навколо крупних фінансово-кредитних закладів (комерційних і некомерційних банків, страхових компаній). Так, в США фінансова група Морганів об’єднана в основному навколо «Морган гаранті траст» (комерційний банк) і «Морган Стенлі» (інвестиційний банк). У Франції ядром фінансової групи Ротшильдів є «Банк Ротшильда».

Важливою особливістю розвитку фінансових груп у післявоєнний період є та обставина, що замість домінуючої ролі окремих олігархічних сімей виникли об’єднання промислово-фінансових магнатів не за сімейними ознаками, а за діловими зв’язками. Посилилась тенденція взаємного проникнення і переплетіння фінансових груп.

Усі ці процеси сприяють породженню фінансової олігархії – верхівки монополістичної буржуазії (найкрупніші власники капіталу, найбільш впливові представники торгово-промислових і фінансових монополій). Фінансові олігархи уособлюють панування фінансового капіталу в економічному і політичному житті капіталістичних держав на стадії імперіалізму.

Передумови формування фінансової олігархії були закладені в процесі усуспільнення капіталістичного виробництва і обігу, укрупнення розмірів підприємств і ускладнення функцій управління, коли відбувається відокремлення капіталу-функції від капіталу-власності. Важливу роль у підготовці умов для формування фінансової олігархії, посилення та затвердження її могутності зіграло також розростання фіктивного капіталу, представленого у цінних паперах – титулах власності, що протікало паралельно з розвитком кредитної системи і акціонерних підприємств.

Акціонерна форма капіталу, відокремлення капіталу-функції від капіталу-власності породжує можливість, а фінансовий капітал перетворює у необхідність фінансові і організаційно-фінансові методи - захоплення контрольного пакету акцій, адміністративних постів, контроль ринку позичкового капіталу тощо – стає більш «сильнодіючим», ніж засоби науково-технічної, промислової і торгової конкуренції. За їх допомогою можна підкоряти наймогутніших у технічному і торговому відношенні конкурентів.

В період імперіалізму, особливо в умовах державно-монополістичного капіталізму, з посиленням і розширенням втручання держави в економічні і соціальні відносини утворились нові ланки фінансової системи – фінанси державних підприємств і галузей та спеціальні фонди. Крупні зміни відбулися всередині таких традиційних ланок фінансової системи, як державні і місцеві бюджети.

Для фінансової системи індустріально розвинутих країн характерною рисою є відсутність їх внутрішньої єдності. Це виражається в тому, що місцеві бюджети не входять своїми доходами і видатками до державного бюджету. У федеральних державах бюджети членів федерації (штатів, земель, кантонів) не включаються до державного федерального бюджету. Роз’єднаність фінансової системи полягає в тому, що крім державного бюджету є різноманітні автономні і приєднані бюджети, спеціальні фонди, через які перерозподіляються великі кошти.

Ведучою ланкою фінансової системи капіталістичних країн виступає державний бюджет – централізований фонд грошових ресурсів, що знаходиться у безпосередньому розпорядженні уряду. В ньому акумулюються основні доходи і видатки держави і через нього перерозподіляється від 30 до 40 відсотків національного доходу.

В умовах високорозвиненої державно-монополістичної економіки державні бюджети розвинутих капіталістичних країн різко зросли. Це відображає зацікавленість урядів капіталістичних країн у найбільшій концентрації фінансових ресурсів, що дозволяє з найбільшою ефективністю, з точки зору правлячого класу, їх використовувати. Так, у період 1937/38 по 1976/77 рр. загальна сума державних видатків в США зросла в 33 рази, в тому числі витрати федерального уряду – в 48 разів, а видатки бюджетів штатів і місцевих бюджетів – у 20 разів. В результаті доля видатків федеральної влади в загальній сумі державних видатків за ці роки підвищилась з 47,5% до 67,8%, а доля доходів – відповідно з 41,1% до 62,2%.

Важливою ланкою фінансової системи капіталізму є спеціальні урядові фонди. До них відносяться автономні фонди соціального страхування, цільові фонди і фонди окремих державних і напівдержавних фінансово-кредитних установ. Фактично більшість фондів становлять урядовий резерв, який у випадках фінансової скрути використовується для підвищення маневрування фінансової системи. Низка соціальних фондів (наприклад, фонд економічного і соціального розвитку у Франції) використовується для підтримки державної і приватної промисловості. Зрівняльний валютний фонд у Великобританії призначений для стабілізації платіжного балансу.

До фінансів місцевих органів влади відносяться місцеві бюджети, спеціальні фонди і фінанси підприємств, що знаходяться у підпорядкуванні місцевої влади. На сучасному етапі спостерігається швидке зростання видатків місцевих бюджетів. Зростання видатків місцевих бюджетів за умов обмеженості власних доходів викликає їх постійний дефіцит. Особливо гостро дефіцитні бюджети міст, тому від 20 до 50% видатків місцевих бюджетів покриваються субсидіями і кредитами з державного бюджету, що посилює залежність місцевих органів від центральної влади.

Фінанси державних підприємств стали розвиватися в основному після Другої світової війни. Розширення підприємницької діяльності держави спостерігається в таких країнах як Великобританія, Франція, Австрія, Італія, ФРН. Державні підприємства створюються в основному в базових галузях економіки – електроенергетиці, газовій і вугільній промисловості, транспорті, зв’язку. В ці галузі направляються від 30 до 50% усіх державних капітальних затрат в промисловість.

Фінансова діяльність державних підприємств підкорюється інтересам крупного монополістичного капіталу. В результаті встановлення низьких цін на продукцію, що відпускається приватнокапіталістичним монополіям, високих компенсаційних виплат колишнім власникам цього майна прибуток державних підприємств незначний. За рахунок власних ресурсів (амортизація, прибуток) підприємства не можуть покрити витрати по розширеному відтворенню і широко використовують державні субсидії і кредити, а також кошти від випуску позик, гарантованих урядом. Таким шляхом проходить постійний перерозподіл національного доходу на користь фінансових олігархів.

На сучасному етапі фінанси підприємств, з одного боку, служать знаряддям державного втручання в економіку, сприяють розвитку виробничих сил, усуспільненню виробництва, а з іншого – виступають як засіб перекачки доданої вартості, створеної робітниками державних підприємств, у сфери приватнокапіталістичних монополій.